Твори (Хвильовий, 1927–1930)/1/На глухім шляху
| ◀ Юрко | Твори Том перший На глухім шляху |
Солонський Яр ▶ |
|
Глибокі борозни літ… І це — тоска… Куди сховаюсь від могил твоїх?
… А в тім, добре: і штучні вона мала та з часом повипадали з омети. А постать її прибила чвиря. Знаєте — чвиря на глухім шляху. … Мороз коле скло, мережить скло.
Це глибокий чатинник моєї несибірської тайги.
|
|
… Знаєте, милий друже, от мініятюрний фрагмент із забутої розвіяної поеми „Азія“.
|
„… В п'ятому віці — дикім і далекім — від Уральських хребтів, від Волзьких скель до тихих голубих вод Дунаю: гуни, сармати, германці … І вбив син Мундцука свого брата Бледу. Скажений Аттіла, король гунів. |
|
… Проходили віки. І прийшов глухий вік — XIV. І на невідомих азіятських верхів'ях підвелась грізна постать Тамерлана…“ |
Це nota bene до моєї віри: велика істина землі: сонце підводиться на сході.
…Сосни гудуть-гудуть…
— Хуртовина. Вітри.
|
|
Дітвора співає:
— Ніхто не дасть нам ізбавлення: ні туз, ні дама, ні валет…
… Наталя Миколаївна стурбована. Наталя Миколаївна біжить:
— Боже мій, діти! Не можна так співати: це ж пісня державна!
Наталя Миколаївна скінчила прогімназію — то так далеко! — Нестір — сторож:
— … Миколаївно! А хліба вже, мать, нема?
— Ах, Несторе! Боже мій! Чого ви турбуєтесь?.. Я як-небудь…
Вона… „як-небудь“. Нестір:
— Ох, Миколаївно! Святий ви чоловік. Потому, як мені уздрівається: забули про нас буржуази… Пожалуйте, махорочхи.
Закурюють.… Нафти нема. Ночі довгі, як степові дороги на великій рівнині. На холодній печі, в ганчірках — фунт сухарів у кутку і старе тіло. А ще старе біля порога: Нестір.
Тоді сни… А може таємна яв?
— … у другому двадцятого століття, двадцять років тому він приїхав, бадьорий і радісний, як сама юність.
Стояв вересень. Стояли блакитні далекі простори. Тоді обрій цвів гарячими маками, і облітали пелюстки і обгортали мозок.
На серці співала струнка, біла, як молоко, береза: у неї пишні молоді перса, у неї золоті кучері…
… ( — Ляжу на твоє тьмяне лоно, мій коханий, невідомий обрію!..).
… Над архіпелагом осель, у м'ятову даль линула березова пісня.
… І курів далекий обрій і пахли в мріях мальтійські мандарини й африканський мигдаль.
— … Наталочко! Моє миле котятко! Я ввесь дзвеню цукровим троском… Там, десь, на Великих Зондських, на вулкані Смеру. Наталочко! Моя зелена наядо!
Тоді кипіла скажено друга молодість, тоді не вірила, що йде тридцята весна, бо в очах темніло, а під ягодою тугої перси ревли від солодких мук отари самців.
Вона:— … Олексо! Мій божевільний! Я п'янію … Налий усю мене столітнім медом, туманним хмелем, Олексо! Розірви мені сорочку!
…Мчався багряний олінь по горах, по долинах часу. Над байраками летіли журавлі! Курли! курли!
І прокинулась ріка до порогів.
( — Гей ти, Дніпре! Гей ти, сивий! Чи довго ще до навігації?)
… Над оселями проходили сторожкі ночі. Проходили ще по осоках, по заводях і далі в простір, лісовими стежками, за узлісся.
( — Ляжу на твоє тьмяне лоно, мій коханий, невідомий обрію!)
— … Миколаївно! Чи чуєте?
— Чую, Несторе.
— Мабуть, прийшов кінець. З'їли сукини сини революцію.
— Бог його знає, Несторе! Та тільки я думаю: все гарно буде. Отже на тому тижні приїздили з наробразу, казали: все гарно буде.
… А сосни гудуть-гудуть.
— Чого так сосни гудуть?
— Хуртовина. Вітри.
Ох ви, сосни мої — азіятський край!
… Чиркнув сірник. Нестір запалив свічку:
— Отож учора був на базарі,так оратор казав: такий із наших… Треба, каже (читає по записці)… двадцять п'ять архівоєнських комунізмів… Щоб, значить, була правда… Що ви на це скажете?… — Пф! — свічка погасла.
— Бог його знає, Несторе!
|
… Перший осадчий прийшов з Правобережжя через Сагайдак — великий чумацький шлях. Перша хата була на березі. Але ріку випивало сонце, а тросків підрізували роки, і відходила вода в долину. Тоді будівлі стояли на горбах, а вулицею летіли бенгальськими огнями піски. |
… Співала:
— А я дівчина Наталка, а зовуть мене Полтавка…
— … Наталочко! Моє миле котятко!
… Він приїхав до бунту, коли в глибинах осель ріс бунт. Говорив про бунт — такий гострий, як бритва на горлі, такий грізний, як смерч в океані… шумують, шумують води: вал за валом. На сході — маяк. Рев сирени.
… А друга молодість і в Нестора була: Наталя Миколаївна — це недосяжні кургани зір.
… З Нестором Олекса й посадив цю сосну. Тоді, двадцять літ тому.
…А бунт виріс і положив бритву на горло. Він:
— Наталочко! Я йду туди, до них!
— Іди, милий.
Він пішов і не вернувся: не вертаються — хто в бунт.
… У Сибір на золоті розсипини по Володимирській пройшов каторжник. І не прийшов.… І знову сни… а може таємна яв?.. Хіба знала, що в неї закоханий цей незграбний бородатий Нестір?
… Плоть не розцвіла в закладний час. Від нього, від Олекси. І ніколи не було. Школа осунулась. Сосна росла й ховала дорогу, що на Сагайдак.
У п'ятому двадцятого століття проходив останній шквал другої молодости. І після заняття з сумом дивилась (з сумом врізаної стеблини) на Нестора. Як вона хотіла, щоб він зрозумів її.
Але не зрозумів. І одійшла друга молодість… А третя ніколи не приходить.
… Брели роки. Пролітали журавлі, горіли світанки, горіли зорі. А вранці в садках шуміла діямантова паморозь.
— … Чи скоро земля воскресне? І біжить глибокий чатинник моєї несибірської тайги назустріч свіжому вітрові…
День за днем, рік за роком — у вічність… ( — Гей ти, Дніпре! Гей ти, сивий! Чи довго ще до навігації?)
… Нестір ходив у суботу по пошту за десять верстов і приносив відтіля пошту й тютюн „Бурас“ за дев'ятнадцять копійок, у синій обгортці. До глибокої ночи вони курили й грали в хвильки.
…Азія — не Азія. Провінція — далі, провінція — глибше. Далекий обрій димиться. Темний вітер, сіверко. Білий вітер. Замело доріжки, вовчі стежки, заячі сліди. Повставали замети, набії. За сараєм іржала, вила і рожала замети ніч.
— Чого так сосни гудуть?
… Уранці підвівся багряний диск холодного сонця. І стояв чатинник, як бабусина казка. Стояв по груди в снігу. На вітах горіли червінці. Це остання згадка другої молодости.
… Але скоро вітер знову підняв хмари. Вдарив у диск холодного сонця. Розбив диск холодного сонця.
І знову фуґа.
… А в школу таки зібрались. У лахміттях федеративного добра. У школі біженець Стасик.
Наталя Миколаївна читає історію: — Поляки гнітили український народ.
Дітвора до хлопчиська:
— Стасику! А ти ж полячок!
— Бережись, Стасику, задавимо тебе вночі.
І скаржилась Наталя Миколаївна. А Наталі Миколаївні кажуть:
— Навіщо ж ви так говорите?
— Боже мій, нас так учили в прогімназії.
А то ще буває з богом. Діти:
— Ми в класі в бога не віримо, а вдома віримо, бо й Наталя Миколаївна вдома вірить: ми сами бачили.І ще:
— Наталя Миколаївно! А навіщо ви ікону зняли?
— Ах, діти, ікон уже в класі не можна вішати: наробраз не дозволяє.
… Давно це: до Наталі Миколаївни заїжджались із сусідніх сіл учителі, вчительки, фельдшери й грали у фанта. Це теж спогади.
А село темне й гниє в пранцях. Медикаменти за горами, за морями. В селі уміють лікувати бешиху.
Вечір. У кімнаті самогонний апарат. Нестір.
— Ну, вже завтра об'язательно продамо дві пляшки, а тоді й хліба купимо.
— Купіть, Несторе!
… Налили по рюмці. Випили… Темніє… І знову на дворі фуґа.
… А сосни гудуть-гудуть…
— Хуртовина. Вітри.
Ох ви, сосни мої — азіятський край!