Твори (Шашкевич, 1960)/З С. Гощинського

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Твори
Маркіян Шашкевич
Переклади. З польської
З С. Гощинського
Київ: Радянський письменник, 1960
З С. ГОЩИНСЬКОГО


Коли і як-то стала, не знати,
Могила в лісі густім дрімати.
Поросла мохом, над вершком горою
Збилося гілля вкруг з обологою,
Гілля старого, як світ старий, дуба,
Що смієсь з громів і недолі зуба,
А дуб був велит, виш золотой бані
Лаври печерськой, київської пані,
Що всім сестрицям своїм перед водить;
Сей старець в хмарах головою бродить,
Брат старший славній пущі Лебедина,
Пущ передвіцьких найстарша дитина,
Як рідний батько степу не одному.
Бо небес лютость не раз понад ньому
Пересувалась, мовби тої неньки,
Піснь, що дитину хоче вколисати;
Сердиться ніби і знова пісеньки
Гомонить стиха, щоб дитя приспати.
Чи жарке літо страшні громи сіє,
Чи сумна осінь в мряках бурев свисне,

Чи в лугах голих туга зима тисне;
Верх того дуба всігди зеленіє;
Як витязя слави вінець зелененький,
Вінець віків мужа, що заснув в могилі,
Й мисль свою в дуба красоту прибравши
Й кров'ю своєю його підоллявши,
Знов відродився у дубовій силі.


Сонний Небаба під ним спочиває.
Ліжником в нього моріг споловілий,
Стріп із галуззя, пень, порохня біла —
Під головою, а думку співає
Степовий вихор, що лісами гонить,
А сторож вірний, кінь, станлями дзвонить…
Згадок то місце — могила й дуб давний,
Казавбись, брате, що то витязь славний,
Що о нім дума Украйни голосить,
Котрого досі вкривала могила,
Явом явився, з могили ся взносить:
Така краса в нім, така велич, сила.


Ой, не завидуй козацькій дитині
І його снові в тяжкій сій годині!
Глянь му на лице, як ся розбісила
Спутаних мислей сердитая сила:
Вежа, здавалось, лиснула огнями;
На коня скочив, та й за козаками.
Аж серед яру… що ж там бовваніє?
Намість дружини — вовків стадо шниє.
Орлика голос десь ген за горою,
Жене ід ньому, світло ще лискало…
То Ксеня в очі дивиться грозою.

Воронів кілька в уха закракало.
Купався в поті, вирватись силує…
Аж бач, на пруті залізнім гарцює…
Зжахнувся, з ляку із сону порвався.
Кого ж то видить? хто ж то показався?


Якийсь край нього сидів си старенький,
Сивий, як голуб, і тихомирненький;
Де очі були, дивиться ямками.
Єдну си ногу заложив на другу
І спер бандурку на своїм коліні,
По струнах злегка посував пальцями,
Зводив на тямку старих думок тугу,
Діла і літа, що сплили не нині.
Тепер Небабі немилі ті гості,
До сліпця скочив і гукнув зі злості:
«Гей, діду, кто ти? яке ти тут діло?»
Насмішком звільна відповів дід сміло:
«Лице ти, мабуть, дике, як і мова;
Що взяв ми очі, богу буде слава!»
Знов бренькав струни, не рікши і слова,
Ніби то словом одним всього збуде.
«Смішком не збудеш, не марна то справа.
Хоть бог привів тут, чорт тя не добуде!
Старче, мов: хто ти? що в сім лісі дієш?»
А заким оком зглянути успієш,
Дужим медведем д нему підхопився.
Сліпець не злякався; як перше з вагою
Рік козакові: «Пусти, урвеш струну,
Не купиш іншу, не купиш новую.
Бач, сліпець темний я, з дороги збився.
От не сердися! без гуку, без стуку,
Коли-м не милий, зведи на дорогу!
Сли перепросиш дась копійку в руку —

Бач, я не такий, я в бандурку труну
І на добраніч думку заспіваю».
— «Лихо не сліпець, я кличу, питаю,
А він байдуже, не відповідає,
А він, як камінь, з місця не двигнувся!»
Думав си козак, нищечки всміхнувся,
Бо вже в нім лютість і гнів притихає.
«Чом, коли-сь темний, саміський лізаєш,
Провідниченька чому ж ти не маєш?»
Уже легеньким спитався голосом.
Дід усміхнувся: «Ба!» — муркнув під носом:
«Костур у мене, що в кого ратище.
Чи тихо в світі, чи то вихор свище,
Сльота, погода, чи ніч, чи видненько,
Мать Русь перейду, він провідниченько.
А від Каніва аж по саму Смілу
Всяку спізнаю під руков могилу,
Пні при дорозі кождий в тямці маю,
Під ногов усяку верховину знаю.
Нині, відбившись від моєй дружини,
Заснув-єм покрай лісової тіні.
Якесь лукаве зависливе лихо
Костур узяло, підкравшися тихо.
Ніщо казати, був кован і стане
За добру шаблю… Мій сердитий пане,
Чи злість минула? гріх довго сердитись!
Піснь заспіваю, щоб нам помиритись.
Лиш си настрою під голос пісеньки
Мою бандурку. Знай, хоч піду куди,
Хоч не повернусь, всюди, сину, всюди
Мій старий голос і думки миленькі».