Україна на переломі. 1657–1659/Розділ VI

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Україна на переломі. 1657—1659. Замітки до історії українського державного будівництва в XVII-ім столітті (1920) 
Вячеслав Липинський
Розділ VI: Основні зміни у внутрішній структурі Війська Запорожського під впливом революції. — Европеізація козаччини, як головна причина перемоги українського державного сепаратизму і як підстава українського державного будівництва. — Взаємовідносини між козацькою державностю і українською непокозаченою шляхтою. — Форма правління в Українській Державі за Гетьмана Богдана Хмельницького. — Переміна внутрішньої політики гетьманської під впливом державного унезалежненя України по Переяславській Умові. — Не в боротьбі Москви з Польщею на українській території, а в сполученю східних і західних цивілізацийних впливів у незалежній Українській Державі формується Українська Нація. — Видатніщі представники нової української аристократії
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI

Розділ VI.
Основні зміни у внутрішній структурі Війська Запорожського під впливом революції. — Европеізація козаччини, як головна причина перемоги українського державного сепаратизму і як підстава українського державного будівництва. — Взаємовідносини між козацькою державностю і українською непокозаченою шляхтою. — Форма правління в Українській Державі за Гетьмана Богдана Хмельницького. — Переміна внутрішньої політики гетьманської під впливом державного унезалежненя України по Переяславській Умові. — Не в боротьбі Москви з Польщею на українській території, а в сполученю східних і західних цивілізацийних впливів у незалежній Українській Державі формується Українська Нація. — Видатніщі представники нової української аристократії.

Козацька революція в межах польської Річипосполитої скінчилась з хвилиною, коли Військо Запорожське, покинувши безнадійну боротьбу за свої права в Річипосполитій, ступило на прямий шлях повного відділеня від Польщи. Скінчилось разом із тим хитання козацької політики в залежності від внутрішньої політики польської і нищеня української нації в ціх постійних питаннях. Від тієї хвилини внутрішня політика правлячої козацької верстви відносно инших класів української нації приймає національно-державний, а не козацько-класовий характер. Досі вона кермувалася неясними планами зреформувати Річпосполиту відповідно до козацької ідеольоґії, жертвуючи за для цього інтересами инших класів — то інтересами української шляхти, то українського селянства, — тепер вона ставить перед собою виразні завдання будови української козацької держави, обєднуючої всі українські класи.

Під впливом яких причин відбувся цей перелом в козацькій політиці? Які зміни у внутрішній структурі Війська Запорожського запевнили в кінці перемогу державному сепаратизмові супроти Польщі? Такий сепаратизм серед мас козацьких з початку повстання не мав, здавалося, ніякого ґрунту.

Без розвязаня ціх питань не можна зрозуміти не тільки цілої нашої дальшої історії, але навіть і нашої сучасности. Процес нарождення українського державного сепаратизму за часів Гетьмана Хмельницького я думав було представити в кількох розділах моєї „Історії України“. Тут обмежений місцем і иншою темою, постараюсь зазначити тільки головні моменти того процесу, аналізуючи їх в загальних основних рисах.

Матеріальний зріст, політичне скріпленя і в кінці політична перемога осілої військово-хліборобської верстви в козацькій Україні — ось де була перша причина перемоги українського державного сепаратизму супроти Польщи. Ця перемога означала перемогу політики цієї верстви, це був знак, що в козацькій Україні творча, будуюча сила плуга одержала верх над руїнницькою стихією нерозораного степу. З довгою боротьбою був сполучений цей внутрішній процес і йшов він у парі з глибокими перемінами, як економічного так і політичного характеру, що відбувались на Україні в перших роках повстання.

„Військо Запорожське“ — в другій добі повстання — це вже тільки титул: це традицийна, почесна, аристократична назва зі скритим під нею зовсім иншим ніж перед повстанням і в початку повстання змістом. Цей клас, що зветься тепер Військом Запорожським, не має вже нічого спільного з дійсним Запоріжжям, із Січю, з нерозораним степом і з полукочовим укладом ловецько-уходницького і військово-добичницького старого запорожського козацького життя. Запорожський Січовий Кіш — а „кіш“ в татарській мові означає спілку чабанів — хоча й істнує, але за Гетьмана Хмельницького перестає відогравати будь яку політичну ролю.

Туди, перед повстанням, вигнаний зі свого Суботова, втік було покривджений польським маґнатом сотник козацький. Там ховався він опанований думкою, як свою кривду — і кривду так само як він покривджених козаків — помстити, як свій власний Суботів, свою батьківщину, від зажерливої маґнацької Річишосполитої відобрати. І звідтам, із Запоріжжя, рушив вія на Річипосполиту, підіймаючи всіх невдоволених маґнацьким пануванням, не питаючи про причини того невдоволеня, бо ці причини могли бути й були дуже між собою ріжні. Він хотів відобрати свій Суботів. Низове козацтво хотіло позбутись маґнатів та їхніх орендарів і вільно, без податків і прикрих обмежень, користувватись своїм промислом козацьким на степах, що їх маґнати посіли. Рядом із ними йшла шляхта „баніти“, яких — по рапортам московських гонців і розвідників — шість тисяч до Хмельницького пристало. 69 [1]) Одних із них, так само як і сотника козацького, викинули з маєтків урядовці маґнацькі, вважаючи її за „nullo jure possessores“; — других покривдили старости королівські, шляхецьких маєткових прав їхніх не визнаючи і до служби та повинностей нешляхецьких примушуючи. Инший врешті по суворому присуду Річпосполитої став „банітом“ за те, що збройним наїздом хотів відобрати сконфіскований у церкви православної маєток, який церкві цій його діди й прадіди „на помин за свої душі“ подарували... Там знов підіймалась проти всієї шляхти, проти всякого економічного й державного примусу анархічна „чернь“ українська. Готовилось — за для ненависти до „католиків і уніятів“ — відчиняти повстанцям брами городські, зорґанізоване разом із духовенством і шляхтою в своїх брацтвах православних статочне, хазяйовите міщанство. А запоруку перемоги мав їм усім дати козацький „брат, душа рідна, єдиний сокіл у світі, що готов усе для козацтва зчинити, з котрим вічна приязнь козацька і її ніщо в світі не розірве“ — Тогай-бей з усією ордою і дикими своїми Ногайцями, що кочували на Саврані.70 [2]) Йому-ж тому соколові й рідному братові козацькому одного тільки треба: щоб степ як найдалі поширити, щоб усі ці ненавистні новозасновані замки й городи знести, щоби знов більше випасу стало для кінських табунів та овечих отар, щоб Божу землю від ненавистного плуга врятувати і по її нетрях роскошувати, за звірем диким, за рибою, за птицею, по гонам, річкам та плавням упадаючи.

Січовий Запорожський Кіш дав покривдженому сотникові булаву гетьманську, дав лицарське благословенство, дав доказ своєї льояльности до Короля „червону з білим орлом“ хоругов королівську, два бунчуки й під ними свої кадри військові. Із Запоріжжя разом із козацтвом січовим і його братом рідним Тогай-беэм, оточений покривдженими польською Річпосполитою збігцями із цілої Руси, вийшов на „волость“, на городову Україну Хмельницький...

Але по триумфальнім вїзді до Київа, по урочистій зустрічи представниками цілої нації, як од Бога даного визволителя, по благословенню Патріяршім і одержаню од нього титулу „Князя Руси“ — для Богдана Хмельницького не могло вже бути повороту назад до Січового Коша, до товариства степових чабанів, ловців та рибалок і до вічного побратимства з Тогай-беєм. Та й зрештою він, козак реєстровий, властитель Суботова, унаслідованого від батька шляхтича — і тим батьком в найкращих у ті часи, єзуїтських школах вихований — із Січовим Кошем був звязаний тільки своїм станом лицарським, військовим. „Перше я воював за свою шкоду і за свою (козацьку) кривду, тепер буду воювати за віру православну нашу“ — вириваються у Гетьмана щирі знаменні слова, радісний висказ перевороту, що під впливом київського національного триумфу відбувається в психіці козацькій. І цей глибокий психічний переворот — переміна боротьби за козацькі кривди в боротьбу за цілу націю, „за віру православну нашу“ — йшов у парі з не менше глибоким переворотом економічним і соціальним.

Боротьба за віру, за націю, вивела козацтво з диких лугів Дніпрових на плугом розорані простори української землі „по Львів, Холм і Галич“. Вона поставила її око в око з європейського культурою цієї землі: з мурованими городами, церквами й монастирями, — з величними палатами „панів руських, голов начільних віри православної“, — з брацтвами по городах, їх школами, бібліотеками, друкарнями, де укріплялась і боронилась віра православна, — з богацтвом хлібородної, а не степовою тирсою покритої землі, на якому виросли всі оці церкви, монастирі, палати й брацтва — вся „руська“ православна національна культура. „Визволити з ляцької неволі руський нарід увесь“ — ось велике нове завдання поставлене перед собою козаччиною в лиці свого Гетьмана. Але як визволити? Чи покозачивши всю оцю Русь, знести її муровані городи, на степ запустити її хлібородні поля і всю її европейску культуру назад в одно велике, безкрає, непооране „Запоріжжя“ замінити? Чи самій козаччині, зєвропеізувавшись, на віки про свій Кіш Січовий забути і вибрати та включити в себе всю оту європейську культуру, серед якої Русь по татарськім лихоліттю відродилась і зміцніла?

Перше, незважаючи навіть на надзвичайно щиру в тім напрямі татарську допомогу, було неможливе, а для другого сил та хисту в першій добі повстання у степової козаччини не стало. І в тім треба шукати нерішучости Хмельницького під Замостям, під Зборовим, під Львовом... Тим поясняються всі хитання політики козацької в добі її автономізму...

Низова, дійсно запорожська козаччина, що в першій добі повстання головну ролю грала, боїться величі національного завдання, яке перед нею ставить Гетьман і старшина. По корсунській перемозі вона не хоче йти далі „на волость“. Скликана тоді Гетьманом рада козацька гуде „щоб вертати на Запоріжжя зо всією здобиччю, коли не буде мира і звідти переговорювати з Річипосполитою і з Турками“. Гетьманська залізна рука веде її далі. Але під Пілявцями, на переходні рішучої перемоги над Річипосполитою, побачивши всю силу й багацтво війська польського „чернь козацка вже хотіла старшину видати й милосердя просити“.71 [3]) І поваливши навіть Річпосполиту, козацтво хоче, щоб „король королем був“ — тільки не таким, як давніще „в неволі у шляхти“, а щоб він „був вільний, щоб стинав шляхту, дуків і князів...“

Чотирі перші тяжкі роки повстання бореться Гетьман не тільки з польською Річипосполитою, а й зі своїми степовими січовиками. Він хоче визволити „всю Русь“, про яку йому безнастанно говорить духовенство, шляхта й міщанство, — а запорожці претендують тільки на маґнацькі землі й на королівщини „на Україні“. Гетьман обурюється перед польськими послами в Переяславі, що Потоцький „на Бар, на його власне місто напав, на його Поділлі кров християнську проливає“, і мріє він про „своє князівство по Львів, Холм і Галич“, хоче „Ляхів за Вислу загнати“, а низова козаччина найдалі „по Случ“ уважає можливим поширити гряниці Запоріжжя...

Ця низова козаччина тільки в маґнацьких та королівських „українних“ землях свої „уходи“ мала: звіря й рибу ловила, пасіки розводила, численні табуни коней, волів та овець випасала. З того всього вона ріжні податки маґнатам, орендарям і старостам королівським платила. Тепер ціх маґнатів та орендарів позбувшись, вона тільки на ціх землях може й хоче користуватись добутою волею. Тільки на ціх землях вона може завести свій общинний устрій „запорожський“ з щорічними переділами уходів, з нерозораними степами, що, неподілепі на плугові гони, не до поодиноких хліборобів, а всі до всіх разом козацьких полків, сотень і курінів належать.

В північно-західний Україні: на Волині, на Поділлі, на Пидляші, в Галичині коло Львова, одно слово „на Руси“ бачить козаччина низова поділ розораної землі під впливом хліборобської культури і бачить тодішню форму тієї хліборобської культури: господарку фільваркову, шлхецьку. Але-ж це для неї устрій ворожий і більш небезпечний ніж були урядники маґнацькі. Ці тільки безправні податки й повинности з козаччини стягали, самого верстака її праці — уходів, гонів і випасів — не зачіпаючи; панування-ж плуга грозить їй „занапащеням степу широкого, краю веселого“, грозить повною руїною для її ловецької та скотарської общинної господарки. Власне, проти завоюваннь того плуга підняли низові запорожці повстання. Реєстровик, покозачений шляхтич Хмельницький, утік з волости на Запоріжжя, бо йому його власний хутір, коли він розорав його, засіяв і в доходну хліборобську культуру привів, зажерливий маґнацький слуга відібрав. Але запорожці вийшли разом із Хмельницьким та Татарами із Запоріжжя на волость не тільки за тим, щоб того слугу маґнацького викинути, але заразом також, щоб усяке поширювання хуторів, усяке розорювання степу припинити. Тому вони підняли всю „чернь“ українську і Тогай-бея присогласили, щоб шляхту знести й усю хліборобську культуру на Україні зруйнувати. І тому то вони не хочуть прилучати до Запоріжжя хліборобської шляхецької „Руси“: хай вона собі „за лінією козацькою“ буде і хай тільки той Король, що візьме тепер під свою оборону вірне йому Військо Запорожське і не пустить на його королівські й запоріжські землі ані жадного шляхтича та маґната, дасть цій Руси однакові права в своїй „польській“, не козацькій, а хліборобській шляхецькій Річпосполитій. Ось які були економічні підстави козацького автономізму, політики низового Запоріжжя, що розвалило Річпосполиту, але не бувши в стані нічого кращого від неї, або принаймні рівного їй на тім порожнім місці збудувати, вклонилось у ноги позбавленому війська Королеві і вернулось назад у свої степи, на свої уходи.

Перемога плуга над нерозораним степом — це була стихийна, економічна конечність. Велич і ґеніяльність Хмельницького була в тім, що він зумів з тим стихийним економічним процесом, з живою хліборобською „городовою“ Україною, а не із засудженим на смерть низовим общинним, уходницьким і добичницьким Запоріжжям свою політику й будову держави української звязати. Збудована Хмельницьким хліборобська Гетьманщина, хоч і обкарнана його недотепними наслідниками і здавлена ланцюгами московської держави, буде ще сотню літ пізніще крок за кроком, степ для плуга й для культури здобуваючи, уходницьку нехліборобську Січ Запорожську витісняти, аж поки не зруйнує її разом і одночасно з кочовою татарською ордою. І не з вини нашого Великого Гетьмана повстане згодом наша пізніща траґедія національна. Не він винен, що його нерозумні нащадки велику політичну ідею европеїзації козаччини а з нею і цілої України — ідею, яку він, Богдан Хмельницький, сотворив і в життя перевів, передадуть потім з лєґіонами Феофанів Прокоповичів у руки московські. Не він винен, що пізніщі „руїнники“ українські його велику ідею на европеізацію й на будівництво Петровської російської держави віддадуть, а свою власну національну справу, в супереч бажанням Великого Богдана, звяжуть з прекрасним, романтичним, але засудженим на смерть низовим Запоріжжям, звяжуть із гайдамацьким руїнництвом і всяким антідержавним, анархічним, антікультурним і безпутнім бунтарством…

Доки в цій боротьбі між плугом і степом головну ролю з українського боку грає низова нехліборобська козаччина та її права рука, анархічна „чернь“ українська і допомога татарська — доки Богдан Хмельницький, „самодержець руський“ репрезентує руїнницьку силу степу, а польська Річпосполита творчу хліборобську цивілізацію плуга, доти про „визволення Руси“ і який будь державний лад на Україні не може бути й мови. Бо в цій „Руси“ культури плуга вже знищити не можна, і на цій тільки культурі, а не на степових „запорожських вольностях“ можна визволення цієї „Руси“ будувати. В польській державній формі — зненавидженій політично, завдяки самоволі непотрібних, здеґенерованих маґнатів — європейська хліборобська культура на Україні розвинутись і укріпитись не може. Так само не може вона укріпитись і в українських державних формах доти, доки ці форми репрезентує нехліборобська, общинницька низова козаччина.

Допіру сформування і перемога на Україні осілої, хліборобської а разом військової, лицарської верстви творить підставу для будови незалежної від Польщи Української Держави. Держава Українська могла бути збудована тільки силою, яка внутрі змогла побороти степове руїнництво і перевести економічно необхідні завоювання плуга, а зовні змогла противоставити на европейський лад зорґанізованій політичній силі польській, на такий же лад зорґанізовану політичну силу українську. Тою силою стало нове, зевропеїзоване, осіле Військо Запорожське. В який спосіб виросло й окріпло воно?

Перш за все територіяльне поширеня політичної влади козацької на цілу тодішною „Україну“ — воєводства Київське, Брацлавське й Чернигівське — ввело в ряди Війська Запорожського масу хліборобського землевласницького елєменту, як реєстрового „городового“ козацького, так і близького до реєстрового козацтва елєменту шляхецького. В иншім місці, в своїй студії про участь української шляхти в Хмельниччині, я представив процес боротьби між великим екстензивним землеволодінням маґнацьким і дрібним та середнім, інтензивним, хліборобським землеволодінням шляхецьким. Відсилаючи до цієї студії цікавого читача, тут зазначу тільки факт, що не у одного Богдана Хмельницького був свій власний, од батька унаслідуваний хутір Суботів і не у одного тільки Хмельницького Чаплинський, слуга маґната Конєцпольського, той хутір одібрав. Ось як просто і ясно оповідає про цю подію реляція секретаря королівського Піноччі’ого: батько Хмельницького за заслуги дістав хутір Суботів. Богдан „боніфікував його (удобрив), млини будував, стави ставив, хлопів оселив, нову осаду осадив, де горілку, мед і пиво шинковано. Завидували йому слуги пана хорунжого (Конєцпольського) цеї осади й шинків. Віднято її йому. Хотів його Чаплинський убити“. В розумінню Чаплинського Хмельницький, як каже польський хронікар Темберський, „неправно користає в шляхецьких прав: має млина, цегельню, корчує ліс, гонить горілку, варить меди й пиво“...72 [4])

Від часів Криштофа Косинського, який так само за свою пограбовану у нього кн. Острожським Рокитну, підняв було повстання козацьке, ведеться ця боротьба між великим і дрібним землеволодінням на Україні. „Великі лятифундії — пише заслужений український історик польської школи Олександер Яблоновський — розростались і залюднювались також і наїздами на слабших сусідів.“ І завзята, не перебіраюча в засобах боротьба за землю між дрібним слабшим землевласником і його сильним сусідом маґнатом, це найбільш характерна риса часів перед повстанням Хмельницького. Поруч цієї анархічної оружної боротьби за саму вемлю ведеться не менше завзята політична боротьба між королівськими старостами і тимиж „городовими“ козаками та осілою дрібного шляхтою за повне, вільне й дідичне право володіння своєю землею. Такого володіння своїми хуторами по повному праву шляхецькому і еманципації з під влади старостів добиваються осілі козаки в староствах Київськім, Черкаськім, Корсунськім, Чигринськім, Брацлавськім і инших. Проти обмежування старостами повноти своїх шляхецьких прав бореться дрібна шляхта, нащадки старого „руського“, ще князівського боярства, що живуть коло Бару, Овруча, Шаргороду, Хмельника, Остра, Білої Церкви й инших замків королівських та головних пунктів старої оборонної системи краю. І всі ці покривджені в своїх правах дрібні землевласники масово кинулись до повстання проти старостів та маґнатів, яке підняв за свій Суботів Хмельницький.

Повне возстановленя в правах ціх дрібних земельних власників по перемозі повстання, тоб-то закріпленя їхнього права на необмежене приватне землеволодіння, було річчю зовсім природною. Воно не муляло очей і не викликувало опозиції нехліборобської, низової общинної козаччини і усеї „черні“ української, що за цею козаччиною стояла. Хоч ці городові козаки, а також осіла шляхта по своїх хуторах „хлопів“ оселяють, ліс корчують і землю орють, але це право вони добули собі своєю шаблею, добули його революцією. А ця шабля геть усі попередні, ненавистні і для козаків „уходників“, маґнацькі й старостипські порядки „скасувала“ і спільну всім віру національну оборонила. Отже коли Гетьман наказує наприклад у Липні 1654 р. універсалами, „аби ся жаден з товариства нашого козаків і вшелякої кондиції людей, так мимоїздом, яко і самим наїздом в місті Настасці шляхті там зостаючій найменшої кривди і пренабагання чинити не важив“ — то ніхто з того товариства козацького за зле цього Гетьманові взяти не може. Бож усім відомо, скільки тієї шляхти в повстанню за „вольности козацкі і за віру православну“ загинуло і відомо, що „панове шляхта настаськая ні в чому стародавньої приязні своєї противко Війська Запорожського не нарушали“, як це підкреслював теж у своїх універсалах ще в р. 1667 Гетьман Петро Дорошенко...73 [5]) Оці хуторі революцийного городового хліборобського козацтва і приватна земельна власність так само революцийної дрібної покозаченої шляхти — це була перша стежка, якою війшла в козацьку Україну і в козацьке Військо Запорожське європейська хліборобська цивілізація, оперта на римськім праві індивідуального володіння землею.

Другою — були надзвичайно численні маєтки Церкви Православної. Частина їх за польського панування перейшла — неправно, як думали православні — в руки церкви уніятської, а навіть церкви римської і иноді в руки приватних осіб. Тепер коли перемогло повстання й „боротьба за віру православну“ скінчилася триумфом, першою річчю було сконфісковані маєтки назад Церкві Православній повернути, решту, що були в її володінню, за нею закріпити, і нові, поконфісковані у вигнаних повстанцями дотеперішніх властителів, її надати. „Поневаж всемогущою своєю рукою десною Бог і Створитель неба і землі — читаємо в однім із численних універсалів Гетьмана, видаваних церквам і монастирям — сподобив мні неприятелей і гонителей исходной православной церкви, Матки нашей, Ляхів з України в Польшу далеко прогнати, старанє маю пильнє около благоліпія церквей Божіїх і о монастирях для розмноженя хвали Божої. А яко іним многім церквам і монастирям для поправи і виживеня придавалем маєтности лядськіє і млини, так монастиреві Богоявленському Братському Київському домініканськіє маєтности, а особливо село Мостища зо всіми приналежними ґрунтами, полями, сіножатьми, борами, лісами і всіма млинами і пожитками подалем во владу і спокойное уживанє“.74 [6])

Не самі монахи очевидячки ведуть у ціх маєтках господарство. Найчастіще здаються митрополичі, епископські й монастирські села в оренду шляхті православній, якої так багато підчас повстання козацького й революції селянскої в монастирях власне переховалось. „Багато шляхти і шляхтянок під час тієї заверухи при життю ми заховали“ — підкреслює зовсім слушно в своїм меморіялі з 1651 р. до Річипосполитої духовенство православне. Такий шляхтич православний Яким Єрлич у монастирі пише свої спомини; Максиміліян Бжозовський, каштелян київский „ло ченців склав своє добро на перехованє“. Тепер же Гетьман дає накази, щоб до монастиря Густинського наприклад,„штокольвєк церковного було і которогокольвєк, люб шляхецького в Монастирі побрано, теди би все до Монастиря було поотдавано“.75 [7]) Ця шляхта має спромогу тепер, під охороною універсалів гетьманських і спільної віри національної, вийти з монастирів і взятись у характері орендаторів церковних маєтків знов до хліборобської та громадської праці, побільшити число тих, що в козацькій Україні творчу цивілізацію европейську, культуру плуга й державний порядок репрезентують...

Таким чином зростала в силу й значіння на Україні осіла хліборобська верства. Але її зріст віщує низовому Запоріжжю біду. Коли по Зборівській Умові число шляхецького хліборобського елементу на Україні зразу значно збільшилося, на Січи закипіло. Якийсь невідомий нам з назви запорожець задумав підняти проти Гетьмана повстання. Горючого матеріалу ще так багато на Україні і вся вона кипить ще тою стихією, що її вивів з берегів сам Хмельницький. І коли йому при допомозі тієї стихії, при допомозі правої руки козацтва „черні“ української, вдалось повалити Річипосполиту, то чому-ж тепер при її-ж допомозі не можна повалити самого Гетьмана. Тим більше, що тепер — як думають нові репрезентанти „черні“ — він сам, шляхецький син, із шляхтою злигався і знов на народ старе ярмо накладає. Для кожного роволюціонера, що при допомозі народних мас знищив старий державний лад і думає новий будувати мусить наступити такий критичний мент. Його-ж зброєю проти нього самого все захоче покористуватись конкурент. Наступив такий критичний мент і для Богдана Хмельницького.

Але він був уже занадто покозачений на те, щоб свого козацтва й товариства низового не знати. Це не був, як більшість наших пізніщих провідників нації, мягкотілий вождь, що запобігає ласки й любови народної, в глибині душі цім народом до краю погорджуючи. Гетьман поважав свій народ не менше ніж себе — його Гетьмана — і до ніяких попускань тому народові, во ймя поблажливої любови і погордливої вирозумілости, він по природі своїй не був здатний. „Тому, которий на Запорожжю проголосив себе гетьманом — писав у Марті 1650 р. до Короля воєвода Кисіль — приказав Хмельницький шию урізати і чернь трохи заспокоїлась. Проте він хоче ще твердіще поступити і збірається на Запорожжя, щоб іскоріняти кубло своєвільства та вірною й певною старшиною Запорожжя обсадити. Полковникам наказав гряниць пильнувати і до бунтів ніяких не допускати“.76 [8]) Тому Січ, яка потім буде під час великої Руїни колотити Україною, тепер за Хмельницького перетворюється в погряничну твердиню на татарській межі. Тому перестає вона грати за його панування будь яку політичну ролю. І це був національнії триумф Гетьмана не менший від триумфу київського. І був це удар для польської держави більший від удару пилявецького.

Для Гетьмана Хмельницького це був триумф тому, що він зумів удержати в своїх руках „Богом дану“ йому владу, а дану йому народом любов і довірря вжити не тільки на зруйнування старого, але й на будову нового життя. Для Річипосполитої польської здавленя самим Гетьманом внутрішньої української анархії було найтяжчим ударом тому, що істнування польської держави на українських землях ставало після того зайвим і непотрібним. Всі державно-творчі, всі спрагпені орґанізованого ладу і спокою українські елементи побачили, що повстала на Україні нова сила, яка може цей державний лад і спокій дати; що не на польську Річпосполиту, а на Гетьмана Війська Запорожського слід їм усі свої надії покладати.

Тільки спіраючись на городову, осілу хліборобську Україну, зміг Гетьман приборкати анархічне низове Запоріжжя і вірною та певною старшиною його обсадити. Тільки спіраючись на цю саму силу, зможе він визволити „всю Русь з неволи лядської“, повалити остаточно на землях українських польську державу. Збільшувати цю силу, приєднуючи до осілого реєстрового козацтва й покозаченої шляхти все нові співзгучні їм українські елєменти і виривати з під ніг Річипосполитої той ґрунт, на якому вона „на Руси“ держиться — ще непокозачену „руську“ шляхту: ось завдання, яке ставить собі Гетьман після того, як першою перемогою над внутрішньою анархією він заклав перший камінь в основу будови Української Держави.

Перемога над низовим Запоріжжям і приборканя Січи Запорожської йде поруч з надзвичайним зростом Війська Запорожського. Шість тисяч того поневоленого старостами й орендарями війська бачимо ми перед повстанням. Дванадцять тисяч має його бути відповідно до перших жадань Хмельницького по перших перемогах повстання. Сорок тисяч списано по Зборівській Умові. Шістьдесят тисяч зареєстровано по Умові Переяславській. В десять разів побільшилось Військо Запорожське за час шости літ страшної крівавої війни! Хто вони ті нові товариші Війська Запорожського тепер, коли Січ обсаджена гетьманською старшиною і коли на Низ „за пороги“ ніхто вже з України не втікає…?

Ми знаємо вже їхні верхи: це старе реєстрове осіле, хліборобське козацтво й покозачена дрібна шляхта на чолі з Гетьманом, що на короткий спочинок до свого Суботова, до наймиліщого свого господарства, так любить иноді із близького столичного Чигрина заглядати. По образу й подобію тих хліборобських верхів, а не по взірцям добичницького запорожського Низу формується вся нова козацька верства. Її соціяльне положеня і економічний стан ясно представить нам оцей короткий уступ переяславських статей:„маєтків козацьких і земель, які мають для прожитку, аби відбірати від них не вільно було; також аби діти вдів, які зістаються після козаків, мали права такі, як діди й батьки їх“. Отже повне, вільне й дідичне землеволодіння козацьке таке саме, яким з боку правного було і єсть землеволодіння шляхецьке. Воно мусіло бути окремим уступом у переяславських статях заґварантоване, бо общинницька Москва такого землеволодіння, особливо серед козацтва, не знає і для неї воно — незвичайна нова новина.

Новина воно й для України, але така новина, яка вже довгим попереднім економічним розвитком підготовлена і яка тепер, коли повстання розторощило старі форми життя, шириться з силою гураґану. Особливо вдаряє в очі мандрівця по Україні в 1654 р. Павла Алєпського те, що „козаки скрізь ліси рубають, коріння випалюють і землю між собою ділять“. Уходи і звірині гони переміняються в розорані поля. Перемога плуга над нерозораним степом і над пралісом дала економічну підставу й силу новому Війську Запорожському.

Політично воно завдячує своє істнування побідам Гетьмана Хмельницького. Тільки перемога над державою польською, маґнацькою і народженя нового ладу й присуду козацького, українського дали політичну силу тим шестидесяти тисячам козацтва, дали йому право повного володіння землею. Але-ж право це воно одержало за заслугу, за оборону свого козацького присуду, за оборону нової української держави. І тому воно являється опорою тієї держави, тому його зріст іде рівнолегло зі зростом держави, тому воно єсть силою, при допомозі якої Гетьман небезпечну для держави внутрішню анархію поборе і зовнішні наскоки Річипосполитої одібє, все більше й більше „Русь“ з під її влади визволяючи. Але поки що ці дві ворожі і небезпечні сили — і сила внутрішньої анархії, і сила Річипосполитої — ще далеко не знищені і з ними весь час мусить боротися Гетьман.

Щоб побороти Річипосполиту йому треба фізичну силу свого многотисячного Війська Запорожського зорґанізувати, йому треба творити з того Війська Запорожського державу, а для держави потрібні не тільки шаблі, а й голови, розум, знання. Трохи людей освічених єсть при Гетьмані з посеред старої старшини реєстрової, з посеред покозаченої шляхти, міщанства й синів православного духовенства. Але цього замало навіть для зорґанізування козацької території, а щож допіру, коли хто мріє про „всю Русь“. Тимчасом тут-же, побіч з новоповсталими на землях маґнацьких та королівських численними козацькими хуторами, пустками стоять понищені селянським повстанням маєтки православної шляхти. До ціх старих родових маєтків козацтво не претендує, бо воно на шляхецьких землях не жило й уходів та випасів на них не мало. А між тим властителі ціх маєтків, що досі своєю традицийною і споконвічною боротьбою за віру вславились, тепер власне своєю культурою, своєю освітою могли би Гетьманові в його державнім будівництві в пригоді стати. Тільки-ж, покликавши їх до державної праці, треба їм дати так само як і козакам „прожиток“. В часах коли нема державної, скарбниці, в часах примітивної натуральної господарки, гріш державний це приватна власність голови держави і цей гріш розходується тільки в надзвичайних випадках — переважно на потреби війни й міжнародних зносин. А „прожиток“ за нормальну і звичайну службу державну дається „натурою“, тоб-то працею людей, що натуральні багацтва продукують. Хто-ж захоче тепер працею своєю шляхту „живити“, коли повстання козацьке всі права шляхецькі скасувало. Коли „чернь“ і так невдоволена, що замалий реєстр козацький списали, коли всі хочуть бути вільними козаками, навіть і ті, що за тую волю й краплини крови не проливши, тільки грабунками займались, або в хвилинах небезпеки козацтво значне в польські руки видавати збірались. Коли обсаджений старшиною запорожський Низ тільки й жде хвилини, аби на волості знов „чернь“ піднялась, аби можна було знов на ту волость кинутись і всіх ціх „нових Ляхів“, що ліси корчують та поля ділять, упень іскоріпити і знести. Спіраючись на своє реєстрове, осіле і лицарсько-хліборобське Військо Запорожське мусів шукати Гетьман компромісу між невписаною до реєстрів „черню“, піддержаною руїнницькою силою нехліборобського степу, і шляхтою, без якої було неможливо сотворити української держави. І багато пролилося крови на Україні, поки врешті той компроміс був Гетьманом знайдений і в життя українське проведений...

В часах шукання того компромісу — в перші чотирі роки повстання — становище непокозаченої шляхти української ставало з кожним днем чим раз тяжче. Багатшу її частину, кажучи словами Юрія Немирича, „доля з над Дніпра аж над Вислу загнала“ і на ринки Варшави та инших польських міст викинула. Бідніщі, або більш до гнізд батьківських привязані, поскільки не загинули, або в монастирях собі притулку не знайшли, таборами коло військ польських кочують, вижидаючи, поки Річпосполита дасть собі раду з „бунтарями“.77 [9]) На польську державу, поки там у котлі українськім невідома стихія ще кипить, покладає всі свої надії непокозачена, нереволюцийна шляхта. Повно її скарг та слізних прохань, до Річипосполитої адресованих, в листах і документах тогочасних. На соймі конвокацийнім її провідник Адам Кисіль „плакав і гірко плакав — як каже один із самовидців — і умовлявся, і дякував, і говорив найменше тридцять разів, а за кожним разом широко“. „Останню худобу — скаржився він — ці зрадники мені під Володимиром сплюндрували. Не маю тепер до чого повертатися. Будучи паном, маючи півтораста тисяч доходу, тепер прийдеться мені під старість за джуру до кого небудь пристати“. „Хіба панам верхнім (тим, що сидять вгорі, тоб-то польським) сенаторам за джур служити будемо, а того наша вдача не зуміє“ — повторяє він ту саму думку в листі до князя Санґушка.78 [10]) „Рачте вірити, що тяжко жити в біді й поневірці“ — пише в тім самім часі до Примаса Річипосполитої зруйнований, як і всі инші, Немирич.79 [11])

Отже не диво, що на соймі елєкцийнім шляхта українська починає рішучо домагатись порятунку від Річипосполитої. Князь Санґушко, воєвода волинський, „заявив, не приступить до елєкції Короля, поки всі вигнанці, що все втратили в теперішній війні, не будуть задоволені“. Микола Кисіль, хорунжий новогродськпй просить, щоби „принаймні їх жінкам захотіла Річпосполита притулок забезпечити, а саме в тутешніх (тоб-то польських) вакантних маєтках“. Ще більше енерґійно домагались одшкодування за втрати инші представники шляхти „руської“ на соймі: той же Адам Кисіль, Филон Єловицький войський володимпрський, Оґінський воєвода мінський, Юрій Немирич подкоморій київський, Копець в імени воєводства Бересть-Литовського і загалом усі, як каже автор сеймового дневника, „Волинці, Кияне й Брацлавяне“.80 [12]) Знов на соймі 1650 р. „воєводства Брацлавське, Київське і Чернигівське, поставили внесок, що тільки тоді про загальну оборону почнуть говорити і до дискусії над цею справою допустять, коли їм самім оборона буде придумана. Вони, яко вигнанці, ані домів, ані хліба не мають... і пропонують, щоби Король кілька своїх економій дав до часу, поки їм їхні маєтки повернуті не будуть...“81 [13])

Для Річипосполитої польської льояльна „шляхта руська“ була дуже мила, поки вона була знаряддям проти „ребелізуючої Руси“. — Цінна була для неї Україна, поки там був терен експансії для голодної шляхти мазурської і поки це було місце, де роздавались землі людям для Польщи „добре заслуженим“. Але перевернути навпаки ці відносини і роздавати коронні маєтки в Польщі вигнаній шляхті українській — на те Річпосполита польська пристати нікоди не могла. Це й дано зрозуміти льояльній і віруючій в Річпосполиту шляхті українській зараз же на початку повстання на соймах 1648 і 1649 років.

„Що до нагороди для їх Милостей, неприятелем покривджених — відповів Кисілеві і його товаришам соймовий посол шляхтич польський, хоружний сохачевський — то хто їм шкоду зробив, той і повинен їх відшкодувати, або той, хто тієї шкоди був причиною. Ми (шляхта польська) і в однім і в другім невинні. До того сталася шкода така велика, що нам її покрити неможливо, і навіть колиб ми хотіли, то не могли би тому ради дати“. І нічого не помогло обуреня Немирича на соймі елєкцийнім, що „не по братерськи собі з нами поступили: обіцювали нам ретельну консоляцію, аби ми тільки на елєкцію Короля дали згоду, а тепер уже Короля маємо і нас ошукали“. Не помогли нарікання судї володимирського, що „дуже нам наша скромність пошкодила: дуже ми на шкоду свою були уступчиві, бо на елєкцію ми свій дозвіл дали, а оборони для нас немає і притулитись нам немає де“. Не помогли навіть гострі погрози Адама Кисіля: „коли ви хочете тільки Повисля оставити собі, а нашою згубою собі мир забезпечити, то ми волимо битись смертним боєм з Вашностями“ — кричав він на соймі до братів шляхтичів із земель польських. Але їх ці скарги, крики і погрози не зворушали зовсім. Бо „гостра шабля Пана Богдана“, на яку шляхта українська скаржилась, поставила перед ними — дійсними передставниками держави польської — справи багато важніщі, ніж скарги і плач усеї тієї „братії з поза Буга“...82 [14])

І в результаті не знайшлось ні одної політичної ґрупи польської, яка-б за шляхту українську заступилась. Сторонників безпардонної війни з козаччиною і остаточного приборканя України неприємно вражав її мировий настрій в дусі Кисіля, вражали побоювання шляхти української, що безконечна війна на ній передовсім відібється, що вкінці війська польські „будуть більше грабити чим козаки“ — кажучи словами Филона Єловицького.83 [15]) Знов сторонники мирової політики і найдальших уступок для козаччини, аби тільки Україну при Польщі і цілість Річипосполитої задержати, бачили в шляхті українській найбільшу перешкоду для миру. Ізза повороту цієї шляхти в давнім характері до своїх маєтків розбивались усякі спроби польсько-української угоди і польські сторонники тієї угоди готові були шляхтою українською в інтересі тієї угоди пожертвувати.84 [16]) А коли до того додано вище представлену національну боротьбу за віру між православною шляхтою „руською“ та її „братією“ польською, то зрозуміємо, чому тогочасні Поляки винюхували серед шляхти української „зраду“, підозріваючи, що вона стратить вкінці надію на Річпосполиту і „до останньої розпуки доведена, почне —кажучи словами Кисіля — сама дбати про себе“.85 [17])

І дійсно „дбати самій про себе“ — стало незабаром основою політики непокозаченої шляхти української. На таку політику могла вкінці рішитись молодша, більш енерґійна її частина. Ті, у кого терпцю не стало вислухувати підозріння й обвинувачування польські; кому соромно було ждати пасивно перемоги Річипосполитої; ті, хто глибину перевороту українського зрозумів і побачив, що в хаосі й пеклі революції родиться на їх батьківській землі новий лад, для них від старого ладу Річипосполитої близчий і рідніщий. Старе покоління соймових льояльних оборонців Руси на такий перелом рішитись не могло. Його найвидатніщий представник, один з найвизначніщих наших політиків і патріотів Адам Кисіль незабаром сходить зі сцени. Сходить від молодого українського покоління далекий, а для польської Річипосполитої все чужий, підозрілий і непевний. „Дуже зле думають про П. Воєводу Київського; міркують з його листа, що цей новий наступ Хмельницького стався за його порадою, а це тому, що, бачучи нас ще не готових і не вкупі, зміг він у той спосіб переговори прискорити й виторгувати у Річипосполитої більші уступки“. Так писав Поляк сучасник 21 Лютого 1651 року. І це був один з послідніх образливих ударів, яких так багато дісталось від польської Річипосполитої тому, хто для неї, по його-ж власним словам, майже в той самий день, бо 23 Лютого того-ж року сказаним, — „стратив фортуну, стратив здоровля, а таки я тут, і умру при Річипосполитій, а не при Хмельницьким“.88 [18]) В дійсности помер Адам Кисіль ані при Річипосполитій, ані при Хмельницьким. Він покинув у 1652 р. свому народові, відданий Річпосполитою під його воєводську оборону Київ87 [19]) і від справ публічних зовсім відійшов. В початку 1653 р. помер цей глибоко нещасний, а великий розумом і серцем чоловік, одна з найбільш траґічних постатей нашої історії і одна з многих жертв нашого історичного лихоліття. — Помер так, що ніхто з сучасників смерти його навіть не зауважив...

Першою стала на шлях повного розриву з Річпосполитою та непокозачена шляхта українська, що жила у воєводствах Київськім, Чернигівськім і Брацлавськім, на території занятій Військом Запорожським, де почала формуватись нова українська державність. І весь тяжкий процес формування цієї державности, всі болі й муки при її нарожденню, мусіла ця шляхта на собі відчути і разом з рештою України перебути.

По триумфальній зустрічи цілою нацією Гетьмана козацького у Київі і благовіщеню нової Української Держави, шляхта українська масою стала горнутись до Війська Запорожського. Їй, як і Гетьманові, здавалось тоді, що „Русь знов запанує небаром“, що відродилась на Україні стара слава князівська і що під міцною рукою українського Гетьмана повстане на Україні новий лад і новий державний порядок. Досі далека від того козацтва, яке для неї було синонімом степового добичництва і своєвільства, тепер, коли сам Патріарх і сам Митрополит назвали Гетьмана „Князем Руси“, вона за честь уважає стати під його прапори, вступити в козацькі ряди, носити національно почесну тепер назву „Війська Запорожського“. „Не помогли нам і зрадники до доброї посольської одправи — записує в своїм „дневнику дороги до Переяслава“ під днем 26 Лютого 1649 р. один із польських послів до Хмельницького, Мясковський. —Передаються в посеред київської шляхти обоєго пола і панни навіть ідуть до козаків“. А цієї „шляхти київської — як писав він 1 Лютого в листі з Новосілок — пустилося було з нами в дорогу не мало.“88 [20])

В початку 1649 р. поворот непокозаченої шляхти в Україну і її прилученя до Війська Запорожського не могли ще прибрати міцнихт і сталих форм нормального соціального процесу. На те ще було за рано. Ще Січ не була обсаджена вірною Гетьману старшиною; ще Січ, а не осіле Військо Запорожське, головну ролю на Україні грає; ще уходники козацькі сподіються при допомозі польського Короля свою степову волю закріпити, свій степ од плуга оборонити і шляхту за лінію козацьку не пустити. І між благословенством на Голову Держави та здобуттям влади тому Голові належної — в державі, що допіру творилася, мусіло пройти багато часу. Поки його влада не укріпиться, Гетьман мусить хитатись поміж своєю правою рукою „черню українською“ і шляхтою, що йому до будови „князівства по Львів, Холм і Галич“ потрібна. І в залежности від політичного менту, він — як вище було сказано — мусить жертвувати то одною то другою стороною.

Шляхта, яка в 1649 р. „передалась“ до козаків, тільки в части на Україні при Війську Запорожськім залишилася, а то гинула, або мусіла знов з України до Польщи втікати. Потім під охороною універсалів гетьманських і відділів козацьких вона знов у 1650 р., як ми вище бачили, на Україну вертається. Але нова війна більшість її з України викидає, а новий мир „всю шляхту — як писав на початку 1652 р. Кисіль — до її маєтків впроваджує“. І знов, коли Гетьман не може справитись з анархією, коли, щоб опанувати цю анархію, він мусить позволити себе вести — кажучи словами Кисіля — „per multitudinem irrationabilem“,89 [21]) і коли він ще не в стані розрубати гордієвого вузла політичних взаємовідносин з Річпосполитою, — жертвою тієї внутрішньої й зовнішньої боротьби української знов падає непокозачена шляхта.

Але в ціх приливах і одливах бушуючого українського моря, в цій боротьбі між українським плугом і українським степом внутрі, і поміж державностю українською та державностю польською зовні, державна сила українського плуга стає поволі з кожним днем що раз більша. І хоч страшна хвиля анархії з Півдня, і уперта влізлівість Річипосполитої з Півночи нищать здавалося все, що досі збудовано на Україні, але в дійсности, попри викинутих на беріг камінців, тяжчі, все кріпше сідають на дно і все вище підіймають ту підводну скелю, об яку руйнуюча хвиля степової стихиї і заборчі потуги Річипосполитої в кінці кінців розібються. По кожнім повороті на Україну культурного хліборобського й державного елєменту, багато його лишається, хоч і багато новою хвилею революції викидається разом із польськими військами за межі України. І той елємент, що залишається, збільшує силу Війська Запорожського, а воно, хоч кров кругом і льється, ліс далі корчує, землю ділить і росте не днями а годинами, росте цілими тисячами, для галасуючих над ним руїнників і для необачних політиків польських тихо й непомітно.

Ось кілька прикладів процесу наростання на Україні державно-творчого, антіпольського й антіреволюцийного, культурного елєменту, кілька фактів повороту до своєї батьківщини української непокозаченої шляхти. Ці факти завдяки тому чи иншому щасливому випадкові, писаний слід по собі в документах тогочасних полишили. Як фраґменти широкого процесу, вони дають нам змогу цілий образ того процесу собі представити і його зрозуміти.

З посеред тих, що в початку 1649 р., підчас першого повороту шляхти на Україну при Війську Запорожськім лишилися, де-кого історичні джерела дозволяють нам пізнати трохи ближче. Так наприклад, шляхтич Соболь, перед тим секретар воєводи Кисіля, „людина немолода і досвідчена в справах і ділах Річипосполитої“ — як його характеризує Мясковський, „persona molt’accorta“ — як пише про нього в 1650 р. в своїх звідомленях венецький посол на Україні Віміна — по переході тоді на бік Богдана Хмельницького станув на чолі особистої канцелярії гетьманської.90 [22]) Про його освіту, незвичайну працездатність і відданість ділу державному свідчить величезна, ведена в ріжних мовах переписка Гетьмана, якої тільки та частина, що досі збереглась і що досі історикам відома, зайнялаб не один том, колиб знайшовся хтось, хто-би нарешті схотів її для науки сучасним поколінням українським видати. Одночасно з Соболем лишився в Переяславі при Гетьмані Юрій Ярмолович, знаний і поважаний між волинською шляхтою православною „ревнитель благочестія“, перед тим „дворянин королівський“, якого в попереднім році королевич Ян Казимір посилав перед елєкцією до Хмельницького, для звязаних зі справою вибору нового Короля важних і дражливих переговорів. Пізніще він виконує дипльоматичну службу при Війську Запорожськім, займаючи в його „канцелярії“ — по словам московського посла Кунакова — високий уряд. Між инчим бере він посередню участь (як недопущений до нарад представник козацький) в переговорах віденських підчас заключеня польсько-російського миру, при чім польські дппльомати зі злостю його „давним всеї Руси subjectum“ називають.91[23])

В тім самім часі по боці Гетьмана стає Михайло Стеткевич, син знаного вже нам соймового оборонця „Руси“ й одного з „голів реліґії грецької“ Богдана, каштеляна новоґродського (потім воєводи мінського) і княжни Соломерецької. Його рідна сестра Олена вийде згодом заміж за писаря ґенерального Військ Запорожських Івана Виговського, а брат у других Юрій, як про це буде мова низче, допіру в 1655 р. його слідами піде і до Війська Запорожського пристане. Великий, так як і батько, „ревнитель православія“, фундатор Борколабовського монастиря, „людина вимовою і дотепом велика“, Михайло Стеткевич весь час непорушно стоїть при Гетьмані України, і Король польський за те, що „він добровільно при ребелізанті Хмельницьким оставав, добра дідичні: Погост і Новийдвір, у повіті пинськім лежачі“, йому конфіскує і свому полковникові Криштофу Сапізі надає. По смерти Великого Гетьмана, на руїну його праці дивлючись, Михайло Стеткевич у ченці постригся і в монастирі помер.92 [24])

Тоді-ж таки, не зважаючи на тяжкі уровини життя і всю небезпеку, що грозить шляхті з боку повстанців українських, опиняються серед них: шляхтич Шапка-Хотольський, син Василя, войського вітебського, який у Липні 1649 р. разом із полковником Кричевським під Лоєвом поліг: і Харкевич, хорунжий сіверський, який у 1648 р. війська козацькі до Новгорода Сіверського впустив; і Остафій Виговський, батько писаря ґенерального, власник Гоголіва, і його зять Іван Боґлєвський, власник Глинська і Княжої Луки, і цілий ряд инших, що, кажучи словами тогочасного польського проповідника ксьондза Цєцішевского, „врожденну цноту шляхецьку покинувши, до неприятеля пристало“, та принесло, додамо від себе, во імя національної ідеї тому „неприятелеві Річипосполитої“, в його тяжкій визвольній боротьбі, своє життя і своє знання в допомогу.93 [25])

Для слідуючих етапів повороту до своєї батьківщини непокозаченої шляхти української, від 1650 р, почавши, може типовим прикладом служити Прокіп Верещака, коморник гряничний чернигівський, власник села Грушок на Київщині і части села Затурець на Волині. Перед повстанням, як один із видатніщих представників національно-активної „шляхти руської“, він бере участь у виборі єпископа Сильвестра Коссова на Київську Митрополію. Коли почалось повстання, Верещака, як і вся шляхта „руська“, всіми силами піддержує мирову акцію Адама Кисіля. В Серпні 1648 р. ми бачимо його в оточеню воєводи, висланого до Хмельницького для мирових переговорів. Коли в Острозі прийшлось комісарам Річипосполитої дати козакам, що там стояли і далі їх пропустити не хотіли, своїх заложників, то першим між тими заложниками був посланий Верещака. В той самий час відділ польського війська, на злість Кисілю, напав на козаків і ті, не знаючи в чім річ, кинулись убивати заложників. Тільки троє із них — Верещака, Сосницький і Братковський чудом од смерти врятувались, бо їх — як доносив Кисіль — „перед черню старшина козацька заховала“.

Не вважаючи на свою льояльність супроти Річипосполитої, попадає Верещака в якесь підозріння у шляхти польської і для охорони його особи Король у Січні 1650 р. окремий „ґлєйт“ видає. Під охороною того „ґлєйту“ приїздить він з рамени Кисіля на сойм до Варшави, але там, підчас загального обуреня на тодішню мирову політику Кисіля, Верещаку арештують і, яко запідозреного в зносинах із козаками, засилають у Мальборґську фортецю. У вязниці пробув він майже два роки. Визволившись, кидає він Річпосполиту, їде на Україну і разом з Військом Запорожським та иншою українською шляхтою протекцію царську приймає. З того часу він служить Українській Державі разом зі своїми братами у перших: Василем, який, володіючи латинською мовою, виконує обовязки перекладача при посольствах козацьких і Павлом, якого бачимо в числі „дворян“ архимандрита печерського Йосифа Тризни. Про трагічний кінець Прокопа Верещаки ще буде мова далі.94 [26])

Подібно як Прокіп Верещака, не покине вже України по смерти Адама Кисіля і другий видатний помішник воєводи, частий посередник між ним і Гетьманом, чернець Гощського монастиря, от. Петроній Ласко, людина розумна і освічена зі значного волинського шляхецького роду Ласків-Черичицьких. Лишиться вже при Війську Запорожськім і брат писаря ґенерального Костянтин Виговський, якого пред тим ми так само в оточеню воєводи Кисіля бачили. Переходить у тім самім часі до Війська Запорожського значний шляхтич Семен Богушевич, якому за кару в р. 1653 Король польський маєток на Київщині Кердани конфіскує. Але позаяк Кердани, як і ціла Київщина, від влади королівської фактично вже в тім часі не залежать, то Богушевич своїм маєтком володіє під охороною Війська Запорожського так само, як своїм селом Устє Бершаді володіє знов Іван Бірецький, як у своїх Мазепинцях знов живе підчаший чернигівський Степан Мазепа-Колєдинський зі своєю дружиною Марією з Мокієвських і двома синами: Адамом, що в Війську Запорожськім займає уряд отамана білоцерківського і маленьким Іваном, в якому ще тоді ніхто будучого Гетьмана не підозріває. До своїх маєтків на Чернигівщині вернувся потомок московських еміґрантів, шляхтич Річпосполитої, ловчий новгородсіверський Борис Грязний, відомий вже перед повстанням своєю активною участю в українських національно-реліґійних справах. В своїй Шандарівці знов хозяює, як і перед повстанням, син завзятого ревнителя благочестя Артема, молодий Остап Федкевич, займаючи одночасно уряд „підписка“ в канцелярії Війська Запорожського; — в Демидові, по смерти батька Михайла, приводять в порядок хозяйство молоді Василь і Кирило Іскрицькі, а старий Микола Дзік, перед повстанням поборця воєводства брацлавського, тепер, повернувши на Україну, бере в оренду великі добра кн. Корецького і хозяює в них сам тоді, коли старший син його Петро служить у Війську Запорожському, як полковник хвастівський, а молодший Михайло Мелетій, пізніщий ігумен братського монастиря і ректор Могилянської Академії, тепер у цій Академії готується до своєї духовної й наукової карєри...95 [27])

Оттак на ново розпочати хозяйство в маєтках, що від початку повстання пусткою стояли, повертаюча на Україну шляхта має змогу між иншим і тому, що вже розпочалось на ново хозяйство і економічне життя в маєтках, які до реєстрового козацтва або до покозаченої шляхти належать. Московський гонець Федор Зиков, їдучи в Польщу через Україну, нотує в своїх записках, що в Чигрині Гетьмана він не застав, „а былъ онъ въ своей маетности — на хуторе отъ Чигирина пять верстъ“96 [28]). По прикладу Гетьмана часто заглядає до свого родового Товстолісу на Київщині полковник миргородський Григорій Лесьницький; до своєї Нещирівки полковник київський Антон Жданович; до звоїх Зарудинець судя ґенеральний Самійло Богданович-Зарудний. Братанич Гетьмана Павло Янович Хмельницький, пізніщий полковник київський, дістає надання гетьманське не тільки на „двір у Київі“ — а й на села: Берків, Богаївку, Борщагівку, в якіх він розуміється зараз же заводить хозяйство. Так само дістав від Гетьмана маєтки (Великий Брусилів і ин.) тодішній полковник чернигівський, пізніще паволоцький, Іван Абрамович, під призвищем Поповича більше знаний. В своїй Іляшівці на Брацлавщині хозяює сотник тимоновський полку брацлавського Михайло Махаринський. Так само у своїх Мельниківцях хозяює инший сотник того-ж брацлавського полку Степан Байбуза; в Петранах Ярема Петрановський, пізніще полковник чигринський і найвидатніщий військовий помішник Гетьмана Дорошенка; в Дубровинці судя полковий кальницький Филон Немира; врешті в численних своїх маєтках — в містечку Клебані, і в селах: Холодівці, Захаріяшівці, Крищинцях і Мервинцях — так само хозяює заможний полковник брацлавський Михайло Зеленський (деякі польські історичні жерела звуть його: Зеленєвський) і т. д., і т. д...97 [29])

Ця давно вже, від самого початку повстання покозачена шляхта, тепер високі уряди у Війську Запорожськім займає, своїми маєтками спокійно по новому вже праву козацькому, а не по старому праву Річипосполитої володіє і вона власне служить головним посередником між Військом Занорожським і своїми, повертаючими тепер на Україну, ще непокозаченими братами, родичами, сусідами, знайомими. З такою її посередницькою ролею рахується навіть уряд московський, який, наприклад, вище згаданому Михайлові Махаринському, значному шляхтичу по походженю, видає, підчас його побуту в Мовскві в р. 1654 (по заключеню Переяславської Умови) універсал до шляхти „підгірської (галицької), брацлавської, волинської, подільської, до Арсенія Желиборського епископа львівського і Ангона Винницкого епископа перемиського“ з закликом, щоби вони всі до війни з Польщею в оборону віри православної готовились і... своїх послів до Царя присилали...98 [30]) Розуміється використовування такого роду універсалів робилось тільки з відома і по наказу Гетьмана. Він же за свого панування Москві втручатись до внутрішніх справ українських не дозволяв, тим більше, коли під покришкою спільної віри православної проводилось розбивання української нації і шукання серед неї таких сторонників, які-б, свою владу гетьманську обійшовши, безпосередно до влади царської зверталися.

Другим таким посередником між новим українським державним ладом Війська Запорожського і повертаючою шляхтою служить — як було вже вище згадано — духовенство православне. Воно рекрутується з ріжнородних верстов української нації: зі шляхти, з міщанства, з селянства — і при тодішній повазі, якою користується ще не зденаціоналізована Москвою і Петербургом українска Церква православна, воно грає ролю культурного цементу, воно наново вяже розпорошені, ріжними чужими впливами покалічені й культурно собі далекі частини української нації. Може завдяки впливові свого брата Феофана архімандрита овруцького монастиря, пристав зразу до козацького повстання, один з найкращих, найчесніщих і найбільш завзятих його провідників Іван Креховецький, зразу писарь полковий корсунський, потім наказний полковник ніжинський, полковник корсунський і врешті судя ґенеральний, а перед повстанням поборця жидачівський, поручник польської панцирної хоруґви і властитель села Креховець у Землі Галицькій. Належав він, здавалось, до зовсім уже спольщеної і, як багато инших, для рідної нації страченої шляхти, тим паче, що' був оженений з Анною Цемєржинською, а по її смерти з Ядвіґою з Ксенжополя Менжинською, отже і родинні звязки лучили його з чужою і ворожою його рідній „Руси“ національною стихією. Відомий проповідник і полеміст православний Григорій Мужиловський має так само в рядах повстанців рідного брата Силуяна писаря головної військової канцелярії, згодом судю полкового ніжинського, одного з більш видатних тогочасних дипльоматів.99 [31]) 3 полковником Григором Гуляницьким, шляхтичем волинським, споріднений Артемій Гуляницький пресвітер луцької Афанасовської церкви. З полковником Прокопом Бережецьким споріднений протопоп київський Федір Бережецький. Софрон Жеребило Лабунський, ігумен монастиря кириловського київського, має широкі родинні звязки в київських міщанських і козацьких колах. Олександер Тустановський, пресвітер церкви св. Миколи в Київі, подібно як і вище згаданий Феофан Креховецький, виходець із Землі Галицької.

Митрополит Коссів усе заступається перед Гетьманом за шляхтою „руською“, бо це-ж не тільки одновірці, але й родичі й знайомі: бож він сам з посеред тієї шляхти вийшов, подібно як багато инших високих достойників Церкви, його сучасників: як Діонисій Балабан, епископ перемиський, як вище згадані епископи Желіборський і Винницький, як Афанасій князь з Ковельська Пузина і Йосиф Чанлич Шпанавський епископи луцькі, і їх наступник на тій епископії кн. Ґедеон Четвертинський; як Гораїн архімандрит мелецький, братанич кн. Степана Четвертинського, як Иосиф Нелюбович-Тукальський тоді архімандрит лєщинський, як Олександер Мокосій Дениско, сромонах печерський, потім архімандрит Жидичинський і т. ин.

„Дворяне“ вищого духовенства, теж переважно шляхта в роді вище згаданого Павла Верещаки, або Опанаса Предримірського, давніщого „слуги“ Митрополита Петра Могили, а тепер сотника печерського, служать так само лучником, що вяже кола духовні з иншими верствами української нації. Який дух панує в тих колах, у тому „містечку печерському“, де сотникує вище згаданий Опанас Предримірський, свідчить факт, що один з найбільш голосних і непримиримих провідників повстання, в думах уславлений полковник брацлавський Данило Нечай, дістав для свого полку „од київських черниць хоругов богату, шовкову, щирим золотом гаптовану“. А тодішні ігумені й черниці в ціх монастирях жіночих це-ж дуже часто представниці найбільш аристократичних родин православних, як наприклад княгиня Курцевичева, незадовго перед повстанням померша ігуменя „монастиря панянського Печерського“; як Атаназія зі старинного шляхецького роду Солтанів, вдова по Самійлі Юдицькім, в часах гетьманства Богдана Хмельницького „ігуменя монастиря стариць київських печерських, храму Вознесенія Господня“; як Марія Магдалина, вдова по Степані Мазепі, мати Івана пізніщого Гетьмана, „ігуменя монастирів панянських печерського, київського і глуховського“100 [32]) і т. д., і т. д.

Гетьманові цей поворот у козацьку Україну непокозаченої шляхти йде розуміється на руку. Він побільшує собою верству, яка силу держави й опору влади гетьманської представляє. Не дарма ще в 1650 р. Хмельницький вимагав, щоб „та шляхта, котра хоче при своїх маєтках лишитися, зараз туди і то сама особисто на мешкання їхала і з нами тут мешкала, бо инакше доходів мати не буде“.101 [33])

Отже повертаючу шляхту Гетьман радо приймає і універсали, як бачили ми вище, на охорону її осіб та її маєтків видає. Иноді навіть, коли того правні відносини вимагають, своїми виданнями їх маєткові права підтверджує і відновляє.102 [34]) Але політично-правне становище шляхти в козацькій Україні він зможе відповідно до своїх планів опреділити допіру тоді, коли влада його гетьманська зміцніє і незалежною, як від польської Річипосполитої, так і від внутрішньої української анархії, стане.

Бо не входило в пляни гетьманські видавати ту шляхту на винищена степовим уходникам і зревольтованій українській „черні“. Не лежало так само в його намірах з неї опору Річипосполитої в козацькій Україні робити. І коли власне одно і друге ми бачимо в політиці козацькій у першій автономістичній добі повстання, то ми знаємо вже, які були для цього, сильніщі від волі гетьманської, внутрішні й зовнішні причини. Тільки перемога над внутрішньою анархією і визволеня з під державної влади Річипосполитої дали змогу Гетьманові свої державні пляни перевести і в тім числі права та обовязки верстви шляхецької в державі українській установити. Але це стало можливим тільки тоді, коли в кількалітнім процесі революції витворились і зорґанізувались десятки тисяч дрібних козацьких землевласників, коли зміцнилось і „зареєструвалось“ осіле „городове“ Військо Запорожське.

Захоче хто зі шляхти з нами хліб їсти, хай Війську Запорожському послушний буде і на Короля не брикає“ — казав Гетьман в початку 1649 р., коли ще самому місце того „Короля“ зайняти й „самодержцем“ в Україні стати йому була не сила. „Ви бідолахи, що тепер шляхтою називаєтесь — будете боярами“, розвиває він ту саму думку в самих початках повстання.108 [35]) Перетвореня розбриканої, шляхецьким демократизмом Річипосполитої та її маґнацькою оліґархією розбещеної, зледачілої й паразітарної шляхти на Україні, однаково як православної так і католицької, в верству не тільки лицарсько-хліборобську, але й верству службову, від влади Гетьмана Війська Запорожського вповні залежну — ось була ідея творця козацької Української Держави.

Ідея ця могла зародитись у Богдана Хмельницького під впливом абсолютистичних намірів Короля Володислава IV, який, для здійсненя ціх намірів і приборканя шляхецького „народовластія“ в Річипосполитій, міг власне на поміч козацьку, зокрема на особисто йому знаного самого Хмельницького рахувати. Можна в ній бачити ще абсолютистичну традицію Короля Степана Баторого, якого імя все з великою похвалою серед козаччини української згадувалось. Велику ролю, відограв тут вплив і приклад сусідньої московської держави, де верства „служилого дворянства“, поставлена в умови залежности від самодержавної влади царської, чим раз дужчу й могутніщу державну організацію творила. Та й у самій південній Україні готовим взірцем для сформування такої лицарсько-хліборобської, але заразом службової верстви могла служити шляхецька земельна власність лєнна, з певними сталими державно-службовими обовязками звязана. Врешті серед видатніщих і більше далекозорих державних мужів тодішньої Річипосполитої — між якими було багато знайомих Гетьмана — обмеженя „шляхецької свободи“ вважалось за для врятування держави необхідним.

„Свербить здається комусь голова і шапки князівської йому треба, а власне бритви, котраб шляхту потихеньку голила та в бояри її постригала“ — так скаржився один із свободолюбивих шляхтичів на князя Януша Радзівілла.104 [36]) На думку иншого такого-ж шляхтича, Бенєвського, сторонники покликаня на польський престол Ракочого (до них належав між иншим той самий кн. Радзівілл і в початках повстання сам Хмельницький), „обмерзивши собі рівність, хочуть до власти абсолютистичної хилитись“.105 [37]) Більше „мерзкою“ чим для Богдана Хмельницького, Чаплинським із Суботова вигнаного, оця „рівність шляхецька“ нікому бути не могла і ніхто більше від Гетьмана — що, повстання проти маґнацько-шляхецької Річипосполитої підняв, — до такої влади обсолютистичної, яка-б як бритва привілеї шляхецькі „поголила“, не хилився.

Та й яка-б инша влада була в силі ту верству шляхецьку, що привикла трясти Королем і цілою Річпосполитою, в службову „боярську“ верству перетворити? При який инший формі правління ті, що привикли старою польською державою правити, захотіли-б новій українській державі служити? Яка форма правління могла помирити і врешті усунути ті всі страшні соціяльні, культурні й реліґійні противенства, що за сотні літ недержавного істнування в лоні самої української нації накопичились?...

„Рачиш нас В. Кн. Милость питати — писали в Січні 1649 р. до кн. Корецького зі Звягля, перед тим звичайні тамошні мешканці, а тепер „полковник Війська Запорожського“ Іван Донець і „сотник“ Михайло Тиша, досі кушнір звягельський — які ми козаки: реєстрові, або ні? Того ми й самі не знаємо, бо нас ЙМ. Пан Гетьман не реєстрував. Тільки то знаємо, що ЙМ. Пан Гетьман кожного з нас за однакового має і не відділяє нас від давних реєстрових“.106 [38]) Одного з покозачених шляхтичів, Петра Забілу, перед повстанням королевського урядовця в Борзні, а в повстанню зразу сотника, а потім полковника борзенського, так характеризували пізніще січовики запорожські: „старий Забіло постарів, а на Запорожжі ніколи не бував, сини-ж його й поготів“.107 [39])

Яка отже влада мусіла стояти на чолі того нового шостидесятитисячного Війська Запорожського, що до своїх шости тисяч давних реєстрових прилучило на основах рівности не тільки запорожських січовиків, а й міщан з далеких від Запоріжжя північно-західних городів українських, і селян, і шляхту, що на Запорожжї всі з роду й віку не бували. Яка влада могла вдержати в одніх рамах отого Війська Запорожського і шляхту, що на запорожців звикла дивитись, як на степових своєвільників і бунтарів, а на селян, як на своїх підданих — і запорожців та селян, що на шляхту дивились як на ненависних гнобителів і ласих на землю „Ляхів“; — і хазяйовите, працьовите міщанство, на поняттях маґдебурґського, европейського права виховане — і „чернь“ низову, що у відношеню до мійської культури і тоді гаслом — „китайку драти та в онучах топтати“ —кермувалась. При якій формі правління могла удержатись держава, яка формувалась на території, де од віків панувала европейська цивілізація, де римське право, на основі приватної земельної власности побудоване, увійшло до обовязуючого на тій території „Литовського Статута“ і де-б мало тепер правити побідне низове козацтво, що виховалось у примітивних громадах добичників, ловців і рибалок, з їх виборною на короткий час старшиною, примітивним судівництвом і браком поняття про приватну земельну власність. В який спосіб треба було правити Україною, щоб засимілювати й унешкодливити в ній ці ріжні культурні, язикові й реліґійні впливи, які з Заходу через Польщу і зі Сходу через Москву та Тартарію йшли, і тут зустрічаючись, готові були стати кожної хвилини до оружної поміж собою розправи.

Ось кілька Війська Запорожського полковників. Станіслав Мрозовицький, покозачений від початку повстання шляхтич з воєводства руського, передтим, вихований в університетах Кракова і Падуї, паж „покоєвий“ королівський — увесь розуміється пройнятий формами західної цивілізації. Старий, вихований на Січи запорожець, Федор Вишняк, що наприклад підчас прийому польських послів у Переяславі, образившись, кидається на одного з них, ксьондза Лентовського, з булавою і кричить: „ходи йно, попе, на двір! научу я тебе полковників запорожських шанувати“... Письменник, мандрівник по Европі, вільнодумний аріянин, пан богатший від воєводи Кисіля — Юрій Немирич. Бувший підданий Кисіля з лівобічного містечка Носівки, потім полковник чернигівський Степан Подобайло, що панів ненавидить і на всякі „секти лютерські“, як на антихристову віру дивиться. Абсолютно неграмотний Бурлай, прославлений своїми походами на Чорне Море і сміливими підпалами Синопи. Іван Виговський, досвідчений у всіх тонкостях тодішнього права юрист, що провів свої молоді літа серед актових книг луцького староства. Джулай, Ґанджа і Шанґірей, для которих Тогай-бей був не тільки братом по духу, але й найрідніщим братом по крови. Примітивний і глибоко обмежений Пушкар, боярин любецький, вихований на рубежах московських під впливом понять, по яким київський щиро-православний шляхтич і також полковник Іван Нечай усе був „Ляхом“, підозрілим в ісповіданні віри католицької, „нехристиянської“.108 [40]) Яка влада мусіла над усіми оціми полковниками стояти, щоб вони не кинулись з шаблями одні на других і не розвалили державу, що їми-ж власне правилась і держалась?

У Хмельницкаго развились широкіе планы о независимости Малороссіи и деспотическія мечты“ — пише I. М. Каманін, заслужений український історик московської школи — пояснюючи цим фактом, як причини „подозрѣній Московскаго правительства въ искренности и вѣрности ему Гетмана и казаковъ“, так причини „тяжелой душевной драмы, которая ускорила смерть Хмельницкаго“. 109[41])

Пляни про державну незалежність України мусіли йти у Великого Гетьмана поруч не тільки з „деспотичними мріями“, а і з твердим і непохитним проведеням в життя принціпу абсолютистичної гетьманської влади, бо тільки така влада була в стані державу українську збудувати. І коли-б вони мали прискорити смерть Гетьмана, то він би мусів умерти на порозі свого панування, зразу підчас київського триумфу, бо тоді ці пляни вже ясно й виразно були у нього сформувались.

Глибоке переконаня про необхідність для України абсолютистичної монархічної влади було у Гетьмана зараз на початку повстання. „Зичили бихмо собі самодержця Господаря такого в своїй землі, яко Ваша Царская Вельможность Православний Християнський Царь“ — пише Гетьман до Царя в Червні 1648 р. 110[42]) А „Єдиновладним Самодержцем руським“ називає він себе сам через сім місяців пізніще перед приїхавшими до нього польськими послами. В намірі збудувати незалежне від Польщи „Князівство Руське“ і „Монархію Руську“ обвинувачує його вся сучасна Річпосполита. 111[43]) 3 тими намірами Гетьмана „стати самому Королем“ бореться внутрі України анархічна частина старшини з посеред січового козацтва і тієї показаченої шляхти, що своїх польських антімонархічних і республіканських наровів позбутися ще не змогла. 111а[44])

Дипльом на Князівство Руське“, виданий Гетьману Султаном турецьким, був під Берестечком польськими військами разом з иншими державними документами здобутий. „Славою Монархів християнських“ титулує Богдана Хмельницького в своїй урочистій відручній грамоті з 1650 р. Султан Мохамед IV, приймаючи цією грамотою Гетьмана під свою протекцію і кафтан дорогоцінний йому, як і иншим голдуючим Порті володарям християнським, посилаючи. Титул „Князя Руси" одержує він по триумфальнім вїзді до Київа від Царгородського Патріарха Паісія, а другий Царгородський Патріарх Макарій в р. 1654 привозить йому чашу зі святим мирром, яке він сам освятив і яке — треба думати — для коронації призначалося, бо йначе Патріархові не було чого його самому святити і з собою везти.112[45]) Коли-ж, замість сподіваної коронації, мусіла в найтяжчий для Гетьмана рік прийти Переяславська Умова, то для свого наслідника сина буде він під кінець свого життя добиватись усіма силами благословенства на Гетьманство від Патріарха московського Никона, щоб оцим благословенством, однаковим як для Гетьмана так і для Царя, зрівняти українську владу гетьманську з московською владою царською. 113 [46]) В тім самім часі Король шведський запропонує Гетьману титул „Князя Київського і Чернигівського і Гетьмана Військ Запорожських“ з тим, що коли Хмельницький захоче свій титул і свою владу „правом дідичним передати“, то відносини між Королем Шведським а Князем Київським і Гетьманом Запорожським мають бути такі самі, як між Королем Польським а Князем Пруським і Курфірстом Брандебурґським. Але Гетьман на „голдовничу залежність“ від Швеції не погодиться, ніяких ваганнь в справі дідичности своєї верховної влади не допустить і незабаром, через нового посла шведського Лілієнкрону, одержить нову пропозицію Союзу, скріпленого взаїмно заприсяженою „ассекурацією“ і опертого на заґварантованю повної державної незалежности „цілої України“, визнаню законним наслідником гетьманського сина Юрія і забезпеченю за Гетьманом Білоруси по Смоленськ з дідичним титулом Князя.113а [47]) Своїй дружині Ганні він дасть враво її власні універсали в справах культурно-реліґійних видавати, право, яким тільки дружини Монархів могли користуватись. 114 [48]) І забезпечить він себе чужоземною, переважно татарською, а в другій половині свого гетьманування німецькою ґвардією, 115 [49]) бо тільки тверда як залізо влада „деспотична“, тільки влада обсолютистична, яка стоїть понад всіма і супроти якої всі ріжні стани однакові і рівні, зможе страшні історичні нерівности українські знівелювати, державу й націю українську збудувати.

Тільки така влада змогла пристосувати козацький устрій, що виріс у степу, серед промислів рибальських, скотарських і ловецьких та серед наскоків на кочовища татарські й городи турецькі, до устрою хліборобської, культурної городової України, з її складним господарством і високою европейською цивілізацією. Устрій козацький вріс у землю — так можна коротко сформулувати той глибокий, рішаючий для всього нашого дальшого життя переворот, який відбувся під єдиновладним пануванням Великого українського Гетьмана.

Гетьман Війська Запорожського це вже не ватажок, якого вибірають перед походом на шумливій січовій раді козацькій, і скидають, або просто вбивають, коли той похід не вдався. — Тепер це „Землі нашої Володар і Начальник“, якого поблагословив Патріарх, якого визнала вся культурна „Русь“ православна, з яким зносяться як з рівним, сусідні Монархи. Полковники, сотники й отамани, це вже не вибрані на короткий час старшини степових січових громад, які що року переділяють поміж собою уходи, визначаючи де кожний полк, сотня, курінь мають рибу ловити й табуни випасати. Вони тепер начальники розмежованих окремих округів і порядкують не оточуючими Січ нерозораними Дніпровими лугами, а правлять великими й багатими городами, густо заселеними хліборобськими краями. Їх владі підлягає не тільки нове, осіле в тих полках, хліборобське козацтво, а всі мешканці, всі стани української людности: Військо Запорожське, духовенство, шляхта, міщанство, селянство. 116[50])

Шістьнадцять таких полків бачимо ми на Україні, зараз по Зборівській Умові. На правім боці Дніпра: Київський, Брацлавський, Кальницький, Уманський, Білоцерківський, Корсунський, Канівський, Черкаський (15 сотень на правім березі і 3 на лівім), і полк центральний, а разом із тим столичний: Чигринський, з 11-ю сотнями на правім і 8-ю на лівім березі. І по лівім боці Дніпра полки: Переяславський, Кропивенський, Миргородський, Полтавський, Прилуцький, Чернигівський і Ніжинський. Пізніще, зі зростом людности і ускладнюванням адміністрації, число полків, особливо на незруйнованім лівім боці Дніпровім зростає. Повстають полки: Торговицький, Хвастівський, Лисянський, Паволоцький, Овруцький, Чорнобильский, Винницький, Подільський, Звягельський на правім, і Лубенський, Борзенський, Іркліївський, Гадяцький, Зінківський, Стародубовський, Новгород- Сіверський, Глухівський і инші на лівім березі Дніпра. Повстають розуміється нові полки і в міру поширеня території казацької української держави. Полки Могилівський, Чаусський, Гомельський бачимо по прилученю до України південної Білоруси; полки Пинський, Туровський, Мозирський і козацькі полки на Волині зустрінемо по прийняттю ціми північно-західними землями влади й „протекції“ українського Гетьмана.

Всі ці численні полковники і сотники не вибіраються вже на Січи крикливою юрбою „молодців“, що готується до походу „на волость“ чи на море, або ділить поміж собою уходи, а призначаються і зміняються вони самодержавною владою гетьманською і виключно від Гетьмана, а не від влади народньої залежать. Так само від влади гетьманської залежать дорадчі та помічні орґани, що яко ґенеральна старшина при Гетьмані, а яко старшина полкова й сотенна при кожнім полковнику й сотнику урядують. „З чернею — казали в Січні 1648 р. взяті в польський полон козаки, — Гетьман тепер ради не має. Чого перед тим не бувало, бо завжди чернь того домагалась, щоб з ними-ж на раді бути, а тепер з самою тільки своєю старшиною раду має“.116а[51])

Не забуваймо при тім, що повстала та нова, залізною владою гетьманською спаєна державна орґанізація українська на землі, в якій представники попередньої державної влади: гетьмани й воєводи Річипосполитої, старости й урядовці королівські, стали були — вживаючи вислову козацького — „дітьми в залізо поубираними“; де під виливом ослабленя державного орґанізму Річипосполитої буйно розрослась анархія, де, як мовила приказка, „кожний шляхтич на своїй загороді рівний воєводі“, де демократичний і республіканський устрій шляхецький — з його воюючими поміж собою при допомозі шляхти маґнацькими партіями, з його вічними соймами й соймиками, зі зведеною до нуля королівською владою — глибоко вріс не тільки в усю шляхецьку верству, а пройшов і у ворожу до неї степову козаччину. Перетворена свободолюбивих анархістів: шляхтичів і козаків — сторонників „рівности та свобід“ шляхецько-республіканської Річипосполитої і заступників запорожського народовластія „черні низової“ — в слуг і оборонців твердого державного ладу — ось було велике діло „Богом Україні даного“ Гетьмана.

Держава українська була збудована тою гетьманською „самодержавною владою“,- котру „прежнії Гетьмани привлащити собі дерзали над слушность і право і котрою були значне надвередили давнії порядки, права і вольности войсковиє“ — як скаржились своїм звичаєм у 50 літ пізніще, знов по смерти Хмельницького відроджені низові січовики, 117[52]) що, з під його дужої руки звільнені, цю гетьманську „владу самодержавну“ повалили, а разом із нею діло державне Великого Гетьмана зруйнували та й занапастили...

Акт Переяславської Умови, як символ відділеня України від Польщи і її державного унезалежненя, став можливим тільки тоді, коли нова державна орґанізація осілого Війська Запорожського була вже Гетьманом на Україні наладжена. Україна відпала від Польщи, як зріле яблуко, що оставшись при яблуні мусіло-б зогнити й пропасти. І в дозрілій уже до самостійного державного життя по-переяславській Україні її внутрішні міжкласові відносини прибрали виразні, новою українською державною орґанізацією окреслені форми. Ці нові форми українського життя почали були складатись задовго до вибуху великого козацького повстання. Ідеольоґічно зарисовувались вони в усіх періпетіях довгої попередньої українсько-польської боротьби, а процес їх реалізації і переведеня в життя йшов у парі зі страшними, повними збочень і хитань змаганнями, що в першій автономістичній добі, під кермуванням і проводом Гетьмана Хмельницького на Україні відбувались. Тепер уже хитань і вагань у внутрішній політиці гетьманській немає. Правно-державне становище і взаємовідносини всіх класів окреслені вже ясно й виразно…

Приняття протекції „восточного Царя“ і розрив із західною Річпосполитою йшли в парі з узахідненям і европеізацією козаччини. Переяславська Умова прийшла тоді, коли Україна вже перейняла і у своїх власних державних формах закріпила, як поняття так і уклад західного, хліборобського, осілого життя, вироблені в попередніх віках під впливом західної европейської цивілізації. Але одночасно Умова в Переяславі була союзом України з Москвою, зверненим проти Польщи. Вона, захищаючи Україну перед натиском польським, одночасно відривала її від Заходу і ставила в залежність від Сходу. Забезпечити тодішню европейську цивілізацію Української „Малої Руси“ від знищеня, яке мусіло їй грозити з боку тодішньої азіятської цивілізації „Руси Великої“ Московської — а разом із тим скріпити союзом з Русю Московською відпорність Руси Української супроти польщеня, яке вела за собою европеізація Руси Української — ось було завдання будівничих Української Держави — велике історичне завдання, без здійсненя якого саме істнування нації української було неможливе.

Опорою Гетьмана для виконаня того завдання служило — як уже сказано — осіле, хліборобське Військо Запорожське. Це воно своєю силою творило українську державу в постійній боротьбі на два фронти. На одному: відбиваючи від Польщи не тільки українську землю, а й спольщені, а разом із тим найбільше культурні й найбільше европейські частини української нації і запрягаючи їх у службу Українській Державі. На другому: побиваючи внутрішню анархію, яка головним чином з опозиції полукочових, нехліборобських елєментів Сходу проти хліборобської цивілізації Заходу внутрі самої України повставала. Переяславська Умова принесла для території козацької України деякий спокій на першому, польському фронті. Ті культурно-европейські, козацько-шляхецькі, міщанські й духовні верхи (під переможним впливом польської — а через Польщу західної — культури була тоді вся грамотна частина українскої нації), які по Переяславській Умові опинились і остались на території ними-ж збудованої козацької держави, були вже від антіукраїнських політично-руйнуючих польських впливів одрізані й забезпечені. Але за те союз зі східною, азіатською, ворожою европейській цивілізації Москвою скріплював внутрі України співзгучні Москві такі-ж азіатські і антіевропейські українські елєменти. Забезпечити від зруйнованя Москвою того, що в тяжкій боротьбі здобула Україна від Польщи — стає тепер найважніщою справою Гетьмана. Боротьба в Польщею, яка творила вісь усеї зовнішньої і внутрішньої політики гетьманської в добі автономістичній, до-переяславській, тепер відходить на другий план, пересувається за кордон козацької держави, стає боротьбою з неспокійним і докучливим сусідом, а не з внутрішнім руйнуючим ворогом. Натомість на плян перший виступає стремління закріпити внутрі України здобутки повстання і захистити европейську форму ціх здобутків, як від внутрішніх руїнників, так і від Москви, на піддержку якої ці внутрішні руїнники українські — споріднені з Москвою своєю зненавистю до европейської цивілізації — починають покладати тепер усі свої надії.

В цій новій, скомплікованій союзом з Москвою, внутрішній українській боротьбі між Сходом і Заходом звертають на себе увагу головним чином два моменти. Перший — змагання до скріпленя інституту приватної земельної власности — який являється в тодішніх часах підставою европеізації України, ознакою прилученя її до економічного й культурного ладу Західної Европи. Другий — скріпленя індивідуально-українського характеру цієї приватної земельної власности: характеру лицарського, аристократичного, зовсім чужого поняттям і формам московським, але заразом характеру службового, що кардинально відріжняє за часів Богдана Хмельницького лицарство — козацтво українське від такогож лицарства — шляхти польської.

Інституту повної, необмеженої, дідичної земельної власности козацької, якого домагається для себе в Переяславській Умові Військо Запорожське, не знає сусідня, тепер союзна, Московська держава; не знає його теж і Січовий Низ. В правно-державних поняттях Московщини — де сформований по татарським взірцям, сцентралізований і міцний державний апарат прекрасно підійшов до примітивного комунізму московської сільської общини — вся земля належить Цареві і тільки йому. Тільки Царь може землю своїм підданим у користування „жалувати“ і так само може її кожної хвилини від них відбірати. Ніхто не сміє в Московщині на це суверенне право царське посягати і тому Військо Запорожське, знаючи ті московські порядки, заздалегідь і на всякий випадок домагається, щоб „имѣній козацких и земель у нихъ отнимать не велѣть, также бы и дѣти вдовъ, послѣ козаковъ осталых, поволности имѣли, какъ дѣды и отцы ихъ“. 118[53]) Оці „вдови“ вставлені тут не випадково. Бо в поняттях московських царська земля „жалується“ за службу Цареві і може відбіратися тоді, коли такої служби немає. А в европейських поняттях Війська Запорожського земля, „кровю предків заслужена“, належить лицарському козацькому родові і ніхто її не має права від нього відібрати, навіть тоді, коли за малолітством дітей землею порядкує вдова і коли служби державної з землі тоді ніякої не дається.

Такого інституту приватної земельної власности не знає й український січовий Низ. Але він його не знає з инших зовсім чим у Московщині причин. Бо Низ запорожський це-ж не скована залізною владою царською „Царська Земля“, а найвільніща й найбільш свободолюбна республіка степових уходників, що ненавидять усякий державний примус і всяку неволю так само, як ненавидять, чуже їм і їхньому нерозораному степові вороже, осіле хліборобське життя. І тільки ця одна примітивна зненависть до европейської цивілізації плуга, на праві приватної земельної власности побудованої, зненависть, тепер міцною рукою Гетьмана Хмельницького здавлена, вяже неспокійних січовиків (поки-що тільки нитками симпатії) з чужою їм зрештою по всім иншим проявам суспільного життя, страшною для всякої „вольницы козацкой“, суворою самодержавною Москвою.

Ще більш протилежні поняття панують у Москві і в Україні що до соціяльного характеру тих, хто землею користується й володіє. В тодішній Московщині вони — „служилое сословіе“, якому „жалується“ земля за царську службу, за державний чин... І коли одна й та сама земля задержується довше в однім роді, то не тому, що цей рід має своє власне, од предків унаслідоване і неодемне право меча на цю землю, а тому, що він із покоління в покоління заслуговує собі на милость царську, постачає Цареві й Державі з покоління в покоління слуг і чиновників. В козацькій Україні, як і в Західній Европі, з лицарського родового права на землю випливають обовязки лицарського роду супроти Землі, супроти Держави. В Московщині з обовязку дворянської служби Цареві і державі випливає право дворянства до землі. З одного боку — берегти й обороняти родові, здобуті предками „права, вольности і привілеї“, а з другого — добровільно, без царського наказу, а на підставі моральнаго імперативу традиції, виконувати обовязки супроти землі, які привілей родового землеволодіння накладає — московський боярин і дворянин не вміє, бо йому бракує самого поняття про родову земельну традицію. Така родова земельна традиція, підстава державної культури Заходу, не могла витворитись у державі московській, бо вона вся, від верху до низу, сформувалась по взірцям, взятим від великої кочової татарської Орди.

Европейський принціп аристократичний, принціп „noblesse oblige“, опертий на традиції родових прав і родових обовязків, для Московщини зовсім чужий. Крім того, „русскаго дворянства — пише в своїй „Исторія русской культуры“ П. Мілюков — никогда не удалось пріучить къ европейскому чувству военной чести, воспитавшему сословный духъ европейскаго дворянства“. Навіть Петровська европеізація Московщини, що дала російському дворянству европейську одежу, не змогла перетворити самої сути того дворянства. В р. 1722 один з несчисленних „совѣтникъ Степановъ“, коли його побили, так пише в своїй „жалобѣ“: „я о моей персонѣ не говорю, только характеръ канцеляріи совѣтника не допускаетъ нe токмо побои, но и брани терпѣтъ“. 119[54]) „Персона“, рід, імя, походженя, традиція не відограють в поняттях московського дворянства тієї домінуючої ролі, яку надає їм аристократія західно-европейська. Тут найголовніще оцей „характеръ канцеляріи совѣтника“, чин і ранґа, службове становище в державній єрархії, що не з землі, не з роду земельного виросла, а по образу і подобію старої татарської державної адміністрації, собою землю московську зверху сильною, сцентралізованою чиновницькою системою покрила.

Зовсім не те бачимо ми в поняттях, способі розуміння себе і своєї соціяльної ролі, у нашого Війська Запорожського. „Це-ж племя славного Народу Руського, з насіння Яфетового, котре державу грецьку морем і суходолом воювало. Це з того покоління військо, що за Олега Монарха руського в своїх моноксілях Царьгороду добувало. Вони то за Володимира Святого, Монарха руського, Грецію Македонію, Ілірію наїзжали. їх то предки за Володимира хрещення прийняли, віру християнську від Церкви Констянтинополітанської взявши, і у вірі тій по сьогодняшній день родяться, хрестяться і умірають“ — так характеризувало козаччину українську в р. 1621 у своїм меморіялі до уряду Річипосполитої духовенство православне. 120[55]) Харахтеризувало розуміється на підставі власної козацької традиції; на підставі власного про себе думаня козацького. І хоч може ця традиція де-що натягнута й у подробицях не зовсім вірна, але не те в данім разі важно. Важно те, що лицарська, військова, предківська, аристократична традиція, в західно-европейському того слова розумінню, лягла в основу понятть і правних норм, духа й соціяльного укладу цілого Війська Запорожського. І ця незрозуміла для призвичаєного до „табели о рангахъ“ московського дворянства — станова, класова традиція, як джерело самоповаги і патріотизму, ще колотиме його очі навіть тоді, коли вона у помосковлених нащадків Війська Запорожського вже у великій мірі забулась і вивітрилась. Ще по скасованю лівобічного гетьманства, призначений правити „Малороссіей“ Румянцев нарікає на „малоросійскихъ дворянъ“, що вони „при всіх науках і в чужих сторонах обращеніях, зістались козаками й заховали любов до своєї власної нації і солодкої отчини, як вони її називають“, і що „ця невелика купка людей инакше не відзивається, як тільки, що то вони найперші на цілім світі і що нема від них нікого дужчого, нікого хоробріщого, нікого розумніщого і що... все, що у них, то найкраще“. 121[56])

Власне за часів і за панування Гетьмана Богдана Хмельницького лицарський, аристократичний характер Війська Запорожського дістав змогу вповні розвинутись і зміцнитись. Вростаючи в землю, обіймаючи її в своє приватне володіння, козацтво знаходить оправданя для того факту власне в своїй лицарській, військовій традиції, в своїх „крівавих заслугах“, які воно для оборони й захисту своєї землі і своєї віри-нації з діда-прадіда покладало. Боротьба „за Вітчину, за віру стародавню православну“ — це традицийний обовязок Війська Запорожського, який воно безупинно і свідомо, не по чийому небудь наказу, а на підставі морального лицарського імперативу виконувало. „Вольности, добра і привілеї“, од Великих Князів Руських і Королів польських надані — це його крівава заслуга, це його кровю оплачене право, яким воно ніколи й нікому поступитись не хоче, якого забезпеченя домагається воно так рішуче, так безкомпромісово в новій Переяславській Умові.

З хвилиною заволодіння землею по лицарському праву меча („нехай вічна буде слава, же през шаблю маєм права“) процес европеізації козаччини був завершений. До цього, крім поданих вище причин, мусів довести стародавній „дух“ Війська Запорожського, його найбільше інтимна, найбільш глибоко в серцях козацьких захована культура, що весь час під впливом західним, европейським формувалась. Вона прийшла на Запоріжжя зразу-ж із першими козакуючими українськими князями і сміливими погряничними старостами, як славний „Байда“ князь Дмитро Вишневецький, як князі Богдан, Михайло й Кирик Ружинські, як Остап Дашкович, Предислав Лянцкоронський і т.д., і т.д.; напливала вона весь час туди з такими блукаючими европейськими лицарями, як Самійло Зборовський; ширилась на Запорожжю такими представниками духовного, культурного світа, як вихований у Падуанськім університеті князь Єзекііл Булига-Курцевич архимандрит запорожського монастиря в самім серці козаччини в Трахтимирові, — як київський римо-католицький епископ і основатель Хвастова Іосиф Верещинський, великий патріот козацької України, приятель козаків і товариш їхніх походів на Татар, що весь час про заснування на Запоріжжю лицарського ордену, на взірець ордену Мальтийського, мріяв і цю свою ідею словом і друком на Україні ширив. Вростала вона глибоко у весь устрій козацький при довгих рядах шляхецьких, козакуючих Гетьманів, як Чорнинський, Чановицький, Косинський, Лобода, Самійло Кішка, Шаула, Кремиський, Підвисоцький, Микошинський, Байбуза, Нечковський, Конашевич - Сачайдачний, Оліфир Голуб, Пирський, Сулима, Кулага-Петражицький і инші, що всі зросли і виховались у поняттях шляхецьких, поняттях, що під впливом західно-европейським формувались. Приходила вона, ця лицарська західно-европейська культура безпосередно з Західної Европи з австрийськими, венецькими, шведськими, папськими й иншими посольствами, що Війську Запорожському привозили хоругви і клейноди —братерські дари лицарства европейського для лицарства українського — ставлячи його тим самим в один рівень із собою, прилучаючи до великого брацтва оборонців чести лицарської, віри християнської й цивілізації західно-европейської. І врешті заносили її на Україну ріжні Бопляни й Маріони, будівничі українських твердинь і учителі військової техніки, німецькі та инші чужоземні військові загони на польській кордонній службі, що разом із тою технікою військовою і зовнішніми ознаками західно-европейської військовости (дрібненьний приклад: тодішній запорожський військовий музичний інструмент — шоломійка, запозичена із Заходу французька дудка: chalumeau 122[57]) прищеплювали дух тієї військовости, оце „европейское чувство военной чести”, до якого, по словам Мілюкова, ніколи не вдалося приучити східного московського дворянства.

І не зовсім помиляються наші історики москвофільської школи нарікаючи, „що старшина козацька нічим від шляхти польської не ріжнилась“. Як що мати на увазі отой лицарський західно-европейський дух, оту станову „військову лицарську честь“, то не тільки старшина, але й послідній козак Війська Запорожського був абсолютно рівним не тільки шляхті польській, а й усьому західно-европейському лицарству. „Хоч ми і не всі шляхта, але — з діда прадіда воєнні — себе за рівних Лицарству і В М Панам вважаємо“ — так висловився сам Гетьман Богдан Хмельницький в листі, яким він в кінці 1648 р. каштеляна ельбінґського, Німця Вейера покинути службу в Польщи і перейти на службу козацьку намовляв.

І коли пізніще, по смерти Хмельницького, нобілітовані в Варшаві козаки, виходячи по нобілітації із Сойму, книли собі, питаючи, чи тепер од тієї нобілітації „їх тіні не стали часом довші“ — то це не була ще смердяковщина і „наплевательство“, а гордість козацького лицарства, яке себе шляхецтву рівним почувало і яке нобілітації польські собі легковажило. Це ще була ота незрозуміла для бояр московських „гонорність“, яка посла Гетьмана Хмельницького в Москві Силуяна Мужиловського примушувала завзято протестувати проти замало почесного на його думку прийому і яка знайшла собі вираз в оціх його, сказаних здивованим боярам, словах: „ми не низького стану люде: Ляхи тільки нами, Запорожськими козаками, славу собі добували“.123[58]) Це ще була та традиція лицарська, яка перших „холопів царських“ і прислужників Москви вроді Івана Брюховецького, як „чоловічка нікчемного і непородного козака“ характеризувала, 124[59]) що в словах козацьких: „мені дворянства не треба, я по давньому козак“ 125[60]) — Україну від перших деструктивних впливів московських боронила. І доки живий був серед синів козацьких отой західно-европейський аристократичний лицарський дух, доти „охота до урядів, а особливо до жалування“ не могла між ними „перемогти ціх поглядів старих часів“, які тому власне Катерина II наказала винищити та іскорінити так, „щоб на віки імя Гетьманів счезло“, щоб зникло „развратное мнѣпіе Малороссіянъ, по коему постановляють себя народомъ отъ Великороссійскаго совсѣмъ отличнымъ“.... 126[61])

Хоча й лицарство козацьке по характеру свому нівчім від шляхти польської не ріжнилося, бо й одні й другі на одних і тих самих західно-европейських взірцях виховались, проте Гетьман Хмельницький і „ноги шляхецької“ не бажає в козацькій Україні мати. Крім тих, що „захочуть з нами хліб їсти і Війську Запорожському послушними бути“, він усю решту „за Вислу“ вигнати наміряється і навіть там їм росправою погрожує, як тільки вони знов стануть „брикати“. Оцим обмеженям аристократичної політичної анархії і шляхецької самоволі верховною „владою самодержавною“ — обмеженям, що було провідною ідеєю Гетьмана Богдана та його козацьких і шляхецьких найближчих поміщників, ріжнилось радикально лицарство українське від такого-ж лицарства польського. З цього боку Україна наша за часів Великого Гетьмана випередила була значно свою сусідку Польщу. Тим вона через відсталу Річпосполиту шляхецьку простягнула руку Західній Европі, де так само „розбрикане“ лицарство феодальне починає абсолютистичній владі королівській коритися. Під сильною рукою Гетьмана Богдана вільнолюбне українське козацтво круто звертає з дороги „вільної елєкції“, „золотої свободи“ і „рівности шляхецької“, по якій його польські сусіди в провалля анархії й руїни державної котяться.

Але гетьманське гасло „самодержавства“ на цьому нашому небезпечному погряниччу ніж Сходом і Заходом, це-ж гасло Москви, це пряма дорога до повної залежности від „самодержавного, восточного, православного Царя“. І Гетьман це розуміє дуже добре. Тому він сам, Гетьман Війська Запорожського, хоче таким самодержцем стати; тому він так запонадливо благословення й миропомазання патріаршого забігає; тому він титулу князівського для себе в Білоруси шукає; тому він сина в пануючім молдавськім роді оженив, а бажаючи видати дочку заміж за небожа московської Цариці, 127[62]) він із родом царським поріднитись і зрівнятись хоче; тому врешті він дідичну владу гетьманську встановляє, при чім присягати московському Цареві він синові-наслідникові забороняє, одночасно всіма силами благословенства Патріарха московського для нього домагаючись...

І самодержавство гетьманське — це не самодержавство царське. І знов між цими одними й тими самими зверхніми формами лежить безодня глибокої ріжниці їх змісту: непримирима протилежність Сходу й Заходу, така сама, яка була між дворянством російським і козацтвом українським. Бо хоч Гетьман і каже: „ви, що тепер шляхтою називаєтесь — будете боярами“, але не московських бояр він із лицарства українського поробити береться, бо така переміна була-б навіть і йому не під силу.

Дворянство, на якому спірається самодержавство московського Царя, позбавлене поняття власної лицарської, аристократичної, класової й земельної традиції, не думає й не може забезпечити свої права перед владою царською, бо воно-ж появилось тільки завдяки Цареві, залежить цілковито від Царя і на поверхні царської країни тільки владою того Царя держиться. Лицарство козацьке, на якому спірається самодержавство українського Гетьмана, не з його влади, а зі своїх власних „заслуг крівавих“ виросло; не з гетьманської ласки, а власного шаблею воно права до своєї власної землі здобуло. Під впливом страшної зовнішньої небезпеки, що грозить йому з боку Річпосполитої, і не менше страшної внутрішньої небезпеки, що грозить йому з боку власної анархічної „черні“ — українське лицарство прийняло обмеженя своїх „прав і вольностей“ і хоч із опозицією і з жертвами (напр. казнь за непослух Гетьманові в 1652 р. шляхтича Адама Хмелецького, полковника паволоцького і козаків Матвія Гладкого, полковника миргородського, Лукіяна Мозирі, полковника білоцерківського і т. д.) передало верховну владу в руки Великого, Ясновельможного Гетьмана. Але поробити з того лицарства „персони“, яких одиноким титулом до самопошани був-би „харктеръ канцеляріи совѣтника“ — перетворити свідоме своїх прав горде лицарство козацьке на подобіе рабського й безправного, од царського „жалування“ залежного, московського дворянства — такий переворот українському Гетьманові не міг-би удатись. І власне в цьому европейському сполученю абсолютизму верховної влади з традицийним лицарським аристократизмом і самоповагою правлячої земельної державної верстви, на якій та верховна влада спіралася, лежали завдатки нашої великої будуччини, коли-б діло Богданове було вдержалось і окріпло.

Вже він сам — хоч правив Україною „єдиновладно“, хоч був самодержцем у повнім значінню того слова, хоч авторітет влади спочивав виключно в його руках — скликає, як ми бачили вище, в важних випадках козацькі сойми в Чигрині; забезпечує він, як побачимо далі, українськім станам їх суди і самоуправу на місцях. І в цих соймах, де бере участь і козацтво, і духовенство, і шляхта, і міщанство, — в цих зачатках дорадчої репрезентації українських станів, і в становій місцевій самоуправі спочивав зародок такого самого конституцийно-монархічного ладу, який дав державну міць Анґлії, Франції і Німеччині, і який бувби дав таку міць державну й Україні, тим більше, що сусіди наші — і занадто вільна республіканська Польща і невільницька самодержавна Москва — були тоді не в силі такого ладу у себе сотворити...

До цих основних ріжниць між характером російського дворянства, українського козацтва і польської шляхти, треба додати ще й ті глибокі ріжниці, що були між Сходом і Заходом у відношеню людей вільних до людей невільних, людей, що користуються повнотою горожанських прав даної держави і людей з обмеженими правами.

В Московщині в принціпі всі піддані царські супроти особи Царя рівні і взаємовідносини їхні реґулюються царськими наказами. Дворянин має право до кріпаків по стільки, по скільки воно йому дається Царем, але раз він його від Царя одержав, то розпоряжається він своїми кріпаками, як йому забагнеться, по тому самому принціпу, по якому Царь розпоряжається ним. Селянство не привязане до землі, бо земля вся царська, а до осіб, і єдиним порятунком являється для нього втеча до иншого дворянина, право переходу, яке в Московщині істнує, хоч зрештою тоді вже обмежується. На Заході селянство привязане до землі, а позаяк земля належить там не до голови держави, а до лицарства, то й селянство від того лицарства залежить, і його становище міняється відповідно до того, як лицарство свої обовязки супроти держави, супроти землі й супроти привязаних до неї своїх підданих розуміє. Це становище краще в країнах західних, де влада лицарська королівською владою обмежена, де абсолютизм зрівнює всі стани супроти особи монарха і де традицийна взаємна пошана і випливаюча з неї певна звичаєва конституцийність у відношенях монарха до лицарства родить таку-ж традицийну взаємну пошану і таку-ж конституцийність у відношенях лицарства до селянства. Гірше воно значно в таких аристократичних республіках, як Польща, де лицарство править державою необмежено і де повна його самоволя у відношенню до позбавленого реальної сили монарха йде в парі в такою-ж самоволею у відношенню до позбавленого всяких прав селянства. Оця то „маґнацько-шляхецька свобода“ й підняла була проти Польщи всю „чернь“ українску. Вона стала причиною, що ця „чернь“, „свободу панську“ ненавидячи, до самодержавія царського хилилася, воліючи однаковий для всіх закон рабів, чим те повне беззаконня, яке польські шляхецько-селянські відносини характеризувало.

І коли до всього вищесказаного ще наш український січовий Низ з його психольґією вільних нехліборобів-степовиків додамо, і коли згадаємо, яку колотнечу він своєю боротьбою з цивілізацією плуга, веденою під гаслами „оборони черні“, в життя України вносив, то навіть із цього короткого нарису зможемо скласти уяву про той страшний вузел соціяльних, економічних, культурних, цивілізацийних і політичних супротилежностей, що мав перед собою на Україні творець козацької української держави. Від часів занепаду нашої київської княжої могутньої Руси тільки один Богдан Хмельницький зумів цей гордієвий вузол розрубати. Тільки він один єдиний по сьогодняшній день зумів у часі свого панування ті смертельні протирічча між Сходом і Заходом на Україні побороти і зумів обернути на будову української держави ті небезпечні центробіжні сили, що потім за його невдалих наслідників, знов внутрішнього українського реґулятора позбавлені, між собою стерлися, пожарищем великим спалахнули, Україну Війська Запорожського в часах Руїни спалили і попіл її по вітру на Схід і Захід розвіяли...

* *
*
Шукаючи в Переяславській Умові даних для пізнання нашого тодішнього внутрішнього соціяльного ладу, все треба твердо памятати про її тогочасний характер, випливаючий з тих умов життя, серед яких вона повстала, а не з пізніших наслідків, які вона за собою потягнула. Про ті наслідки творці її навіть здогадуватись не могли. Для них Переяславська Умова була, як уже вище сказано, мілітарним союзом у першій мірі — це раз, і означала приняття необхідної тоді для державного унезалежненя України від Польщи протекції царської — це два. Ті її пункти, що відносяться до внутрішнього устрою України, ще не означають майбутньої залежности того устрою від

державної влади московської (бо в такім разі вони мусіли-б бути зредаґовані значно ширше, так принаймні, як це зробить пізніще у відношеню до Польщи Умова Гадяцька), а вони підкреслюють тільки ті засадничі ріжниці, які істнують між внутрішнім ладом українським і внутрішнім ладом московським. І уведені вони в Переяславську Умову на той випадок, коли-б, супроти тяжкого тодішнього воєнного положення України (викликаного союзом польсько-татарським), прийшлось Гетьманові зі своїх суверенних, самодержавних прав перед протектором Царем де в чому поступитись, і не тільки на зверхнє-маніфестацийну протекцію царську, але й на більш реальну залежність від влади царської погодитись.

Яскравим показчиком оттакого іменно характеру тих пунктів служать жалуванні грамоти царські, видані одночасно з переяславськими статтями Гетьману на город Гадяч „со всѣми угодьи, въ вѣчность ему и потомкамъ ево“, а послам гетьманським, Самійлу Богдановичу-Зарудному і Павлу Тетері на инші маєтности на Україні. 128[63]) Гетьман ніколи до кінця свого життя Гадячем по пожалуваному йому праву царському не володів, до права того ніякої ваги не привязував і його навіть синові свому не передав. А коли його посли задумали було серйозно свої грамоти царські трактувати і пожалувані маєтки в посідання обняти, то тверда рука гетьманська так ясно їм показала, чиє право і чиї надання зобовязують на Україні, що вони з переляку свої жалуванні грамоти царські в землю позакопували і про них ніколи за панування Гетьмана Богдана ні одним словом і згадати не зважились. Але коли-б, у разі програної війни з Польщею, треба було Гетьманові на лівий бік Дніпра одійти і своєю ослабленою тоді „владою самодержавною“ перед Царем поступитись, то царське надання на Гадяч могло-б йому тоді у великій пригоді стати. Воно узаконювало ту приватну земельну власність, що творила основу нового соціяльного ладу козацької України, ту власність, на якій спіралось матеріальне істнування козацької старшини, в тім числі самого Гетьмана, і яку треба було заздалегідь забезпечити, бо її в тій формі не знала в своїй Державі влада царська.

Оцей, хай мені вільно буде його так назвати, асекурацийний характер Переяславської Умови робить її надзвичайно цінною для дослідів над внутрішнім устроєм України. Він дозволяє нам пізнати засадничі риси того устрою, іменно ті риси, до яких Військо Запорожське привязувало найбільшу вагу, які найбільше ріжнили Україну від Москви і які необхідно було через те на випадок катастрофи, на випадок нещастя забезпечити.

Отже підчас пактів з Москвою домагаються посли Війська Запорожського „чтобъ Царское Величество пожаловалъ, велѣль имъ дать свои жалованные грамоты на пергаментѣ одну на волности козацкіе, а другую на волности шляхецкіе, за своими государскими вислыми печатями, для того, что они то получивши, сами смотръ межъ себя учинять: кто козакъ, тотъ водности казацкіе ймѣть будетъ, а кто мужикъ, тотъ будетъ повинность обыклую Царскому Величеству отдавать, какъ и прежъ того бывало“.

Ми вже знаємо, нащо були потрібні Війську Запорожському такі урочисті грамоти царські на „волности“ (це слово означає в даннім разі перш за все права маєткові) козацькі і шляхецькі. Але які реальні відносини на Україні між шляхтою й козацтвом з одного боку, а селянством із другого, хоче забезпечити собі Військо Запорожське в оцьому пункті „Переяславських статтей“? Бо розуміється цей „смотръ межъ себя“, що має нібито колись потім відбутись, треба розуміти як звичайну дипльоматичну чемність, зроблену самодержавним звичаям московським, які на все наказу царського вимагають. Цей „смотръ межъ себя“ відбувся на Україні вже давно: козацтво вже зареєструвалось; шляхга, що признала владу гетьманську, вже до своїх маєтків повернула; а що до селянства, то, вживаючи слів одного з численних універсалів гетьманських, на церковні маєтки видаваних: „так як і перед тим подданні повинности звикли були отбувати... аби і тепер, кром жадного сопротивлення, они всі, крім козаків, котриї завше до Війська ходить звикли, тиї-ж повинности і послушенство отдавали“. 129[64]) Виходить, ніби-то повна реакція, повний поворот до порядків, проти яких „чернь“ була на зазив Гетьмана піднялась і які, здавалось, вона, поваливши Річпосполиту, раз на завжди скасувала. Але-ж у такім разі чому не підіймається проти Гетьмана таке саме повстання, яке він зі степовим козацтвом і на спілку з Татарами підняв був проти Річпосполитої? Чому зі всіх бувших українських Гетьманів тільки імя одного Хмельницького користується серед народніх мас не лишень популярностю, але, що важніще, пошаною? Правда, „кубло своєвільства“ — січовий Низ — обсаджений вірною Гетьману старшиною. Але-ж єсть ворожі до України зовнішні сили, єсть заздрі сусіди, що все раді-б завирюху в Україні підняти, щоб Україну обезсилити та пошматувати.

Ось тепер власне, по Переяславській Умові, Король польський, коли Гетьманова влада на Україні укріпилась, хоче супроти Хмельницького відограти таку саму ролю, яку Хмельницький відограв було раніше супроти нього. Він заключив союз і вічну приязнь з Татарами і видав універсал до українського селянства. „Людей мійських і сільських, господарства пильнуючих, обіцюємо — каже цей широко розкиданий по Україні революцийний універсал королівський — від робіт і повинностей на віки увільнити, на самих тільки легких чиншах, по виході слобід, їх установивши. Шинки, вільне вареня пива і куреня горілки при них оставляємо, до чого і панів дідичних конституцією коронною приведемо“. 130[65])

Татари радо йдуть на союз з Польщею і приязнь королівську. Вони побачили, що плуг український у стократ страшніщий від плуга польського. Бо коли раніше, під владою Річпосполитої, його в степи кількох маґнатів невмілою рукою запускало, то тепер, мов якась страшна навала починають ворюватись в „Дикі Поля“ десятки тисяч озброєного козацтва. І смертельно переляканим Татарам на руку все, що силу того українського плуга руйнує, хочби це й був далекий та чужий їм Король польський. Але чому на ці універсали королівські не підіймається проти свого Гетьмана українська „чернь“? Чому за Гетьмана Богдана не проявляє вона цієї великої охоти до розправи зі своїми „людьми начальними“, яку пізніше вона все на послуги чужих урядів віддавала і їм нищити свою власну українську землю помагала?

Той новий устрій український, який склався під єдиновладством Великого Гетьмана — це не реакція, це не поворот до зненавиджених і неприємлемих вже для України старих порядків. Гетьман Хмельницький зумів знайти для стихийних потреб українського економічного життя, однакових як перед вибухом революції, так і по її перемозі (бо економічний розвиток таких наглих перескоків, як політичні революції не знає) нові, випливаючі з перемоги революції, соціґльні зверхні форми. Економічно необхідний факт примусової роботи селянства, нестерпимий для того селянства в старих польських соціальних формах, став для нього приємлемим, законним і зрозумілим у нових соціальних формах українських.

Без тих примусових селянських повинностей не можна собі уявити життя тодішнього культурного суспільства, що вже вийшло з примітивної полукочової комуністичної громади, вросло в землю, витворило цивілізацію плуга — і разом із нею державу, що ту цивілізацію від кочоввх грабіжників і від зажерливих сусідів охороняє. Діференціяція суспільства вміру більше скомплікованого життя, поділ на професії й поділ на стани — це конечний наслідок стихійного економічного процесу. І коли таке, вже здіференціоване суспільство веде ще господарство натуральне і не знає ще капіталістичного грошового господарства, то постачання натурою, примусовими „повинностями“, одним станом людности засобів життя, „прожитку“, для другого стану, являється в ньому явищем необхідним і неминучим. Отже і в данім разі українське суспільство, витворивши свою державу і свою культуру, витворило і стани, що тій державі і тій культурі служать. І тому поруч тих станів — стану державного: лицарського та стану культурного: духовного — які виключно державною й культурною працею заняті, мусить бути ще й стан, який цим двом першим „прожиток“, матеріяльні засоби життя, своєю працею фізичною постачає. З хвилиною нового наладженя на Україні державного й культурного життя, селянство повернулось до своїх старих повинностей „так, як і перед тим бувало“. Соціяльні взаємовідносини, як і той економічний підклад, з якого вони виросли, осталися в данім випадку ті самі, але їх зверхні форми, їх правна свідомість, стали в новій українскій державі за Гетьмана Богдана Хмельницького зовсім инші.

Ця нова правна свідомість знайшла вже собі вираз у переяславських статтях, які кажуть, що свою „повинність звичайну“ віддає селянство тепер не панові-маґнатові, чи шляхтичеві, а „Царському Величеству“, тоб-то, в його особі, державі. Перед особою того „Царського Величества“ всі стани і всі люде рівні, тільки обовязки їх і, випливаючі з тих обовязків їхні права, ріжні.

Старшина війська Запорожського — „что на услугах войсковыхъ завсегда обрѣтаются и хлѣба сами пахать не могутъ“, кажучи словами тих же переяславських статей — одержує цей хліб від селянства, від „пашенного крестянина“. Але одержує не так, як давня шляхта польської держави — за якісь ненавистні для українського селянства свої окремі права, не на підставі чужої і незрозумілої для того селянства польської традиції і не під примусом ворожої тому селянству „панської“ Річпосполитої. Нова старшина українська дістає свій хліб від селянства за реальний обовязок служби Війську Запорожському, служби українській державі. Ця держава не тільки Війську Запорожському, а й селянству українському потрібна та необхідна, бо вона забезпечує його і від повороту старих зненавиджених маґнатів і захищає його від страшних татарських загонів. Повага для нової держави і потреба тієї держави роблять в очах селянства його повинности супроти слуг цієї держави законними й зрозумілими. І поки „Царським Величеством“, фактичним самодержцем і головою держави був Гетьман Війська Запорожського, доти того Війська Запорожського Україна була у мас народніх в пошані, доти вона була їм рідна й потрібна і доти нація українська — всі стани суспільства обєднуючи — фактично, а не тільки в споминах, піснях та літературі істнувала.

Та сама стара, зненавиджена було шляхта, тепер підчас пактів переяславських одержала урочисту царську грамоту, а в ній підтвердженя всіх своїх давніх прав і привілеїв. Під охороною влади гетьманської вона знов у своїх маєтках оселилась, знов „повинности звичайні“ від селянства одержувати стала. Але селянство проти цього не протестує, бо це вже не шляхта старої й непотрібної Річпосполитої. Це тільки ті, що „служать у Війську Запорожськім“, як виразно підкреслює грамота царська і як розумів її становище український Гетьман, під якого диктандом і на жадання якого ця грамота царська для шляхти була написана й видана.

Не посередників між степовим козацтвом і польською Річносполитою бачить тепер Гетьман у шляхті українській, як це він мусів робити в першім періоді повстання, Він має тепер у ній слуг свого Війська Запорожського, тоб-то слуг козацької української держави, так само цій державі, як і ціле Військо Запорожське необхідних. Здійснилась нарешті стара гетьманська ідея. Хліб український їдять тільки ті, що „Війську Запорожському послушні“, що державі українській потрібні і що на верховну владу державну не „брикають“. Тільки ті шляхтичі маєтками своїми на Україні володіють, що до яких Гетьман в 1649 р., по словам московського посла Кунакова, від Польщи домагався, щоб вони „пріѣхавъ служили въ Запорожскомъ Войску за присягою... и которые изъ нихъ, по Богданову отпуску Хмельницкого, учнутъ пріѣзжать опять въ королевскіе войска съ его Богдановыми листами, и Королю и панам Радѣ и всей Рѣчипосполитой за то и здрайцами ихъ не звать, и впередъ имъ не мстить николи“. 131[66])

I тому селянство українське тій шляхті, що присягою свою спільність з новою національною („православною“) українською державою ствердила, і що на помсту Річпосполитої була через те наражена, не жалує своїх трудових повинностей, не жалує своїм крівавим потом запрацьованого хліба, бо та шляхта йому потрібна, бо вона виконує корисний для селянства державний обовязок, бо вона перейняла рідну й зрозумілу цим масам селянським, витворену в боротьбі зі старим та непотрібним польським державним ладом і небезпечними татарськими кочовниками козацьку лицарську традицію. Давніше шляхта вимагала від селянства повинностей і хліба на підставі якихось законів, що вона сама для себе в своїх соймах установляла і сама-ж силою своєї держави виконувати примушувала. І це був у розумінню селянства акт односторонньої волі, акт самоволі, акт беззаконня. Тепер шляхта, так само як і селянство, верховній владі державній, владі гетьманській кориться. А для Гетьмана однаково: „согрішить князь, урізати йому шию, согрішить козак, теж саме йому учинити“. І ця рівність супроти символу Держави, супроти особи Монарха, робить неоднаковий супроти тієї держави лицарський обовязок шляхти і трудовий обовязок селянства законним і зрозумілим.

Врешті й сама психольоґія тієї шляхти під впливом нового українського державного ладу радикально перемінилась. Вона почуває тепер над собою авторітет міцної верховної влади. Вона повернула до своєї давньої аристократичної земельної традиції і володіння землею знов стало на неї накладати моральний обовязок, що випливав з тієї традиції. Службою в Війську Запорожськім наново звязана з рідною своєю країною, вона поводиться не так, як поводилась розгнуздана, позбавлена зверхніх законних обмежень і внутрішнього морального аристократичного примусу, стара паразітарна й кольонізаторська шляхецько-маґнацька оліґархія. „Тихо скромно і ласкаво, наче чирякові догоджаючи, з підданими своїми поступають“ — так із великим здивованям характеризує поводження шляхти, „що — по його словам — у Хмельницького в Україну впрошувалась“, ворожий до України і до цієї шляхти польський мемуарист Еміоловський. 132[67])

Високий мур недовірря, зненависти і взаємного нерозуміння, який поставила була на Україні між шляхтою і селянством стара здеґенерована польська шляхецька держава, упав з хвилиною зформування нової держави української, не на старім фундаменті шляхецькім, а на новім фундаменті Війська Запорожського побудованої. Не шляхта тепер творить державний, лицарський, аристократичний стан, а творить його Військо Запорожське, що десятками тисяч власне з народньої маси виросло. Обєднання в цїй новій аристократії національній, старої аристократичної шляхецької верстви і тих нових аристократичних сил, що маса народня із себе на поверхню життя виділяє, творить нову відроджену націю українську, дає той міжкласовий цемент спільности і родства, без якого само істнування нації неможливе. Все що єсть лицарського в селянстві, все що вміє жертвувати життям і не боїться тягостей „постійного на услугах воєнних перебування“, пишеться в козаки і на отій службі, як рівні з рівними, зі старим дідичним лицарством шляхецьким зустрічається, переймаючи його старі традиції, його звичаї і культуру. А ті, що волять спокійну працю біля землі і тягостей воєнних не несуть, не почувають себе своїми трудовими повинностями покривдженими і ображеними, бо доступ до аристократії, до Війська Запорожського, в дійсности підчас війни ні для кого не обмежений і тільки по скінченю війни реєстри військові дуже щільно й акуратно замикаються.

Крім того Військо Запорожське своєю шаблею і своєю державною політикою нові широкі простори земельні для України придбало. „Дикі Поля“ січові і татарські одсуваються далі на південь. На сході стає доступною для української людности майже незаселена слобожанцина. Одкриваються нові простори для кольонізації української і розворушена революцією, як у тих бджіл перед вироєм, енерґія фізична народніх мас має змогу розкинутись у ширину на нові, нерозорані землі, так само, як їх моральна енерґія має змогу рости безупинно в гору, в ряди аристократичного, оточеного загальною пошаною запорожського лицарства. Через це все й не було селянських повстаннь проти влади Війська Запорожського за панування його самодержавного Гетьмана Богдана Хмельницького.

Але крім хліборобських селянських мас єсть на Україні ще Січовий Низ, єсть нехліборобське уходницьке, общинницьке козацтво, що не то хліборобських повинностей, але взагалі ніякого поділу землі, ніякого заорювання степу не хоче знати. І хоч Гетьман прибрав низове козацтво міцно до рук, але кому-ж, як не йому краще знати, яка страшна деструктивна для хліборобської цивілізації сила таїться в ціх степах українських, як „плодна єсть мати козацькая і як міцна єсть своїми помочними потугами чернь дніпровая“.133[68]) Дражнити цю руїнницьку силу небезнечно. І той, хто її за свій хутір проти Річпосполитої було підняв, а тепер, поваливши Річпосполиту, знов у свому хуторі осів, знає, що її треба взяти в береги. Він усе зробить для того, щоб два потоки — один із Заходу: цивілізації плуга, другий зі Сходу: оборони неподіленого степу — які в бурхливім виру українськім зустрічаються, цих берегів держави української не прорвали...

На західній цивілізації плуга будує Гетьман будуччину України. Забезпечення в Умові Переяславській прав дрібної приватної земельної власности козацької, це перша і головна перемога його політики. Друга — це ота окрема „жалованная“ грамота царська для шляхти, що шляхті українській — а під тим треба розуміти всіх, хто по шляхецькому праву землею володіє — 134[69]) це право шляхецьке на повне приватне й дідичне землеволодіння заховує. Затверджені також тою грамотою окремі шляхецькі суди, ґродські і земські, тоб-то окремі цивільні закони і цивільне судівництво, власне до права приватної земельної власности пристосовані.

Старе звичаєве право козацьке лягло в основу нового українського права публічного — державного і карного, якому і вся шляхта підлягає, бо вона „служити у Війську Запорожськім“ має обовязок.135[70]) Але це старе звичаєве право козацьке не знало приватної земельної власности й тому не встигло ще виробити відповідних цивільних законів. І Гетьман розуміє, що коли не забезпечити стихійному процесові поділу землі на Україні законних українських норм, то він приведе до руїни української держави. Він штовхне всіх старих і нових властителів землі або в обійми Москви за жалуванними грамотами царськими, або-ж, що правдоподібніше, потягне їх за нобілітаціями шляхецькими назад у Польщу. Польща саме тепер, по Переяславській Умові, таких нобілітацій — які єсть нічим иншим, як тільки узаконеним переходом на повне приватне шляхецьке володіння землею — цілі тисячі, і то кожного року нові, козацтву обіцюе і таким чином його до повороту назад в Річпосполиту спокушає.

В формі окремого шляхецького цивільного права і цивільного судівництва, що під впливом західного римського права виробились — була сотворена українська законна підстава для приватного володіння землею. І це була та перемога політики Великого Гетьмана, що всі руїни і бурі українські переживе. Вона зараз по смерти Хмельницького уведе в пакти гадяцькі жадання, аби „шляхта вся і козаки трьох воєводств: київського, чернигівського, брацлавського — в Київі всі суди і справи іміли отправовати, не їздячи до Люблина (де був головний трибунал цих земель), ані теж до Варшави на сейм“. 136[71]) Вона, оце окреме право цивільне українське сотворивши, тільки одно це право від усіх обмежень московських оборонить. Вона врешті за сотню літ пізніше, в формі окремого „малороссійского“ законодавства, власне на тім старім шляхецькім праві цивільнім побудованого, себе закріпить і, давши правну підставу істнування міліонам українських землевласників, дасть народові українському ту єдину силу, об яку всі наскоки азіятських кочових орд і всі підбої Заходу розбилися і розбиваються...

Це окреме, шляхецьке, а разом із тим своє власне українське цивільне судівництво обіймає за Гетьмана Хмельницького ті маєтки, що належать до старої шляхти, церков та монастирів, і поширюється воно зараз-же на ті володіння „городового“, переважно правобічного й північно-українського козацтва, що на шляхецьке право приватне цілими масами власне за часів Хмельницького переходить. Але поза тими приватно - власницькими землями в лісовій півночі і в Україні правобічній єсть величезні простори давніх володінь маґнацьких на степовім півдні і в Україні лівобічній. До тих земель претендує їх споконвічний дідич і заразом праотець Війська Запорожського: низове, січове козацтво. Воно споконвіку на цих землях свої уходи має і ними по спільному, общинному праву всім Кошем Запорожським володіє. Йому байдуже, що там, на городовій Україні, його козацькі парости, під старою назвою Війська Запорожського,137[72]) землю між собою ділять, шляхту земельну і городове міщанство до себе приймають, що забувають вони про давні звичаї вільного уходницького життя і до старости літ своїх на Запоріжжя навіть не заглядають. Але цих земель, що поблизу Січи лежать, тих уходів, які ще йому залишились, воно тим новаторам, тим одступникам од старого козацького закону, під плуг і під хуторі нізащо в світі не віддасть. Гетьман Богдан Хмельницький, хоч сам старий реєстровик і хуторянин, знає ці предківські общинні козацькі звичаї і знає, що касувати їх зразу не тільки неможливо, але й небезпечно.

Тому він на території, до якої старе Запоріжжя свої споконвічні права заявляє (січовий Низ і сумежні землі: сучасна південна Київщина та більша частина Полтавщини), шляхецькому праву володіння землею ширитись не дозволяє. Тільки козаки можуть там свою власну землю „для прожитку“ мати. Першими піонерами приватного землеволодіння на цих общинних землях буде поки-що дрібне козацтво що на шляхецьке право ще не перейшло, але вже з під общинного козацького права вибивається, забезпечуючи собі переяславськими статтями дідичне право землеволодіння. Це ще січовикам сильно очей не муляє, бо й між ними єсть багато таких, що поза уходами, спільними рибними та звіриними гонами, поза Січовим Кошем раді-б десь на узбіччу, в спокійніших краях свою власну пасіку, свій власний зимовничок посідати. Але більшому, старшинському, на шляхецькім праві опертому, приватному землеволодінню вступ на територію старих „вольностей запорожських“ за Гетьмана Богдана Хмельницького поки-що заборонений.

Характерно, що коли до Чигрина на службу Війську Запорожському прибув Юрій Немирич, то Гетьман радо того бажаного гостя, того так освіченого сина України прийнявши, проте маєтків його — що власне на території земель січових, коло Кременчука і Переволочин лежали — йому не віддав. І тоді, коли шляхта правобічна та чернигівська — на підставі даного їм Гетьманом і закріпленого грамотами Переяславської Умови права — в своїх маєтках хозяює; коли так само володіє там спокійно своїми хуторами по праву шляхецькому городове козацтво, то Немирича, як запротоколували пізніще зі слів представників української „черні“ московські урядовці: „Гетманъ принялъ и давалъ ему скарбъ, а маетностями онъ не владѣлъ“. 138[73]) Цікавий приклад нагороди за державну службу „скарбом“ не землею і характерний показчик, як умів Гетьман шанувати ті права та звичаї, що хоч і пережиті, хоч засуджені на смерть, повинні були не в крівавій руйнуючій боротьбі (як це потім у нас сталося), а поволі, в дорозі еволюції завмірати.

І тому між иншим, коли по Переяславській Умові хитрі московські бояре пропонують Виговським царські надання маєтків власне на тій січовій общинній території, то ці не менше хитрі українські юристи у відповідь заявляють, що вони раді-б дізнати царської милости в формі маєтків, але тільки не на Україні, а в „литовських краях“, бо в Війську Запорожськім їм „владѣть ничѣмъ нельзя“.139[74]) І дійсно вся приватна — шляхецька і городова козацька — земельна власність знаходиться вже в посіданню у своїх властителів (в тім числі мали свій родовий Гоголів і Виговські), а вся решта земель по волі гетьманській зберігається в спільному ще не поділеному „військовому“ користанню. „Которые напередъ сего въ той всей Украинѣ были городы и мѣста королевскіе и кляшторскіе (церкви католицької) и панскіе (маґнацькі, не шляхецькі), тѣми всѣми ньнѣ владѣетъ и доходы собираетъ на себя Гетманъ и всё Войско Запорожское“ 140[75]) — в той спосіб бояре московські описували порядки, що на тих спільних, ще не поділених землях панували. Як бачимо Москва вже тоді дуже пильно й дуже уважно, наче щупальцями якогось поліпа, досліджувала чужі для неї і дивні відносини в багатій хліборобській Україні...

Але поруч Виговських, що мають свій Гоголів, і поруч такої-ж як вони старшини козацької з посеред покозаченої земельної шляхти та старого родовитого землевласницького городового козацтва, яким зрештою байдуже, що їм на спільних військових землях нічим володіти не вільно, появилась вже тепер ціла маса нової старшини безземельної. Ця безземельна старшина власне з поміж низового козацтва, з поміж мас народніх на верх вибилась і в ряди старої української аристократії увійшла. Звідки-ж для неї взяти оту землю „на прожиток“? Звідки буде Гетьман надавати їй маєтки, якими вона по прикладу своїх земельних товаришів так само володіти хоче і які — при виконуванню полковничих, сотницьких, писарських, судейських і т. и. обовязків — дійсно для неї необхідні? Ці маєтки можуть наділятись тільки з того неподіленого земельного запасу, що ним спільно Гетьман і все Військо Запорожське володіють. Та в який спосіб ці маєтки надавати? Як цю неподілену землю ділити, коли тільки на одну згадку про те, що на старих „вольностях запорожських“ має бути землевласницьке шляхецьке право заведене, буриться й грізно гуде все січове запорожське брацтво.

На писаря и на судей войсковыхъ: на 2 человѣка — и на всякого полковника и на асауловъ войсковыхъ и полковыхъ, чтобъ по мельницѣ было для прокормленія, что расходъ имѣють великой“ — читаємо ми в Переяславських статях. Крім того Гетьману „на булаву“ потверджено одночасно осібною царською грамотою давнє чигринське староство. Оці — млини а при млині згодом і земля і піддані, щоб ту землю обробляли, — це і єсть та нова форма землеволодіння, що заводиться на спільних козацьких землях за Гетьмана Богдана Хмельницького. 140а[76]) Це ще не єсть землеволодіння приватне, воно ще не звязане з родом, з дідичним правом шляхецьким, а звязане зі службою, з особою, з ранґою. В тім воно наближається до сумежпого, східного землеволодіння московського, з тою кардинальною ріжницею, що там спільна земля — це земля царська, а тут — військова. Там роздає її Царь своїм слугам, тут буде її роздавати наказами свого Гетьмана запорожське брацтво лицарське своїм-же братам лицарям. І буде воно роздавати землю українську не за службу Цареві чи Гетьманові, а за службу всьому Війську Запорожському, за службу цілій Землі, цілій Нації.

Знов таки в західно-европейському характері українського лицарства захована була небезпека для прийнятої їм, на цих спільних військових землях, східньої форми землеволодіння: для установи неродових, недідичних маєтностей ранґових. Бо володіння землею може носити характер часовий, не традицийний, з кожноразовим способом правління державою, а не з орґанічним життям нації звязаний, тільки тоді, коли земля дається за службу, залежну від понаднаціональної волі кожноразового правителя держави, залежну від примхи царської („тотъ только у меня вельможа, на кого я гляжу, и до тѣхъ поръ, пока я гляжу“ — казав наприклад Царь Павел Петрович). Але як земля дається за службу „Війську Запорожському“, за службу громаді, одно слово за службу сталому і традицийному, родовому і дідичному колєктивові: нації — то тим самим вона має нахил перейти у володіння так само стале, так само традиційне дідичне, тоб-то в володіння родове і аристократичне. І дійсно це сталося пізніше зо всіма українськими ранґовими маєтками на території Гетьманщини. Всі вони згодом перейшли на дідичне, родове право шляхецьке. І таким чином українська земля не була там роздана московським боярам за царську службу і за ранґи, а залишилась у родовім володінню нащадків старшини козацької, у володінню української нації.

Натомість спільні землі Січи Запорожської всі опинились згодом у чужинецьких руках. Січ Запорожська родового шляхецького земельного права Гетьманщини допустити до себе не схотіла й через те по смерти Хмельницького руїнницьку внутрішню війну почала. Знесиливши сотворену Богданом Хмельницьким Гетьманську Україну, вона сама війну в кінці програла, крок за кроком, все далі в степи перед цивілізацією плуга, перед тіню Великого Гетьмана одступаючи.

По упадку гетьманства і скасуванню російським урядом Січи, послідні її общинні „нічиї“ „вольности запорожські“ були роздані за вірну царську службу тим, хто Січ зруйнувати допоміг. Січовики, не звязані із землею тисячними нитками приватної, індивідуальної власности, були виселені з над рідного Дніпра. І не сотворивши у себе законної підстави для дідичного, родового володіння землею, вони не тільки не одідичили предківської, національної землі, але навіть, не зважаючи на свій героізм і завзяту боротьбу за свої вольности, самого поняття нації витворити у себе не змогли. Нація українська почала відроджуватись не поміж січовиками, а там, де рукою Великого Гетьмана були заложені фундаменти національної культури, там, де з родовим, дідичним і традицийним володінням землею збереглась і родова, від предків одідичена, традиція національна…

Поки що, за Гетьмана Хмельницького, наші степові общинники цієї сумної будуччини розуміється не передбачають і годяться тільки на оту компромісову між Сходом і Заходом — між шляхецьким землеволодінням родовим і січовим володінням общинним — форму землеволодіння часового: на маєтности службові й ранґові. „Коли хто по милости Військовій знаходиться в старшині ґенеральній, такому можна й підданих мати, нікому не досадно, так і при небіжчику Хмельницькому було“ — писав у 1692 р. до Гетьмана Івана Мазепи січовий опозиціоніст і революціонер кошовий Гусак, часи Гетьмана Хмельницького згадуючи і висловлюючи ту повагу, якою на Січи було оточене імя Гетьмана, що один тільки зумів Січ приборкати і своєю мудрою політикою та твердою рукою її деструктивний і руїнницький вплив угамувати.141[77])

Два світи зустрілись на Україні; дві відмінні культури і два инші протилежні закони. Але взяті за Гетьмана Богдана в міцні карби української держави, вони взаємно себе заплоднюють і родять ті нові форми людського життя, що своєю ориґінальностю і своєрідностю надають окремий, індивідуальний, — ріжний від Москви і від Польщи — характер відродженій Українській Нації. Запозичивши від Сходу міцну, державну, абсолютистичну форму правління і прищепивши її на ґрунт, вироблений під впливом індивідуалістичної, свободолюбивої, аристократичної культури Заходу, Гетьман Хмельницький зумів боротьбу між Сходом і Заходом на території українській асимілювати й унешкодливити. „А нам — пишуть у своїй чолобитній до Царя вище згадані посли українські Зарудний і Тетеря — хай буде вільно або в реєстрі Війська Запорожського бути і з Військом службу віддавати, або під присудом ґроду і земства воєводства київського будучи, службу таку, як земляне і шляхта київська одправувати і нарівні з ними тим самим правом (шляхецьким), згідно з потвердженими Його Царським Величеством привілеями, судитися“. 142[78])

Оце „або, або“ в такій компромісовій згідливій формі можливе тільки тепер під міцною самодержавною владою козацького Гетьмана. Бо доки істнує ця міцна українська влада, доки в особі єдиновладного Гетьмана істнує персоніфікація Української Держави і Української Нації, доти служба чи по общинницькому закону січовому, чи по індивідуальному закону шляхецькому — чи в реєстрі військовому, чи в присуді воєводському — єсть службою Українській Нації і Українській Державі. І тому боротьба між цими двома законами не прибірає за Гетьмана Богдана таких гострих деструктивних форм, які прибере войа пізніщє підчас Руїни. Тепер це внутрішня українська справа: по якому закону, східньому чи західньому, мають жити і судитись усі, однаково від Гетьмана залежні, українські стани. І це внутрішня українська справа, який з цих законів у кінці кінців на Україні переможе. Але коли пізніше з законом східнім звяжеться панування Москви, а з західнім панування Польщи, то Україна згине, і це „або, або“ між Заходом і Сходом, позбавлене зверхньої української влади і поваги, розсадить Україну на ворожі, чужі і взаємно себе не розуміючі частини.

Крім шляхецького права західнього і права січового східнього, так само українізується під присудом нового українського Війська Запорожського за Гетьмана Богдана право міщансько „маґдебурґське“. „А быти-бъ урядникамъ въ городѣхъ: войтамъ, бурмистрамъ, райцамъ и лавникамъ“ — кажуть ці самі переяславські статті. Але й ці окремі мійські уряди не творять ще за Богдана Хмельницького держави в державі. І вони, так само як шляхта, як козацтво, як духовенство, від самодержавного присуду гетьманського, від міцної влади українського Війська Запорожського залежать. Навіть у Київі, де за згодою Гетьмана сидить царський воєвода, роля його, як уже вище було сказано, чисто репрезентативна, призначена для закордону, щоб чужим державам незалежність України від Річпосполитої показати. До справ внутрішніх українських, до міщанства київського наприклад, він ніяк доступитись не може. „Которые де (із міщан київських) было хотѣли ѣхать къ Тебѣ, Великому Государю, челомъ ударить, а безъ Гетманского велѣнія ѣхать не смѣють“ — скаржився він у своїх рапортах до Царя.143[79])

Бо ці міщане знають, що їх чекає за непослух владі українській, владі Гетманській. Так само знали це й ті нікчемненькі одиниці з посеред шляхти, що вже тоді задніми дверима, підчас переяславських пактів, до воєводи московського Бутурліна бігали і грамоти собі у Царя випрошували, але одночасно „горячо челомъ били, чтобъ Гетману про то не сказывать“. 144[80]) Знали це й низові січовики, які за Гетьмана Хмельницького прав на верховодство Україною „привлащити собі не дерзали“. Знала це й городова старшина козацька, яка польських аґентів, що її привілеї на шляхецтво „з віконцями“ (пусте місце, де вписувалось імя козака, скаптованого таким привілеєм для Польщи) привозили, тут-же на очах у Гетьмана — як Смяровського наприклад — шаблями своїми рубала.145[81]) Знало це врешті й духовенство, яке без відома Гетьмана з чужими урядами зноситись не сміло і своєю великою повагою його самодержавну владу укріпило.„В супереч Гетьманові говорить ми не важились, а хто й сказав, той живий не був“ — такою була за Богдана Хмельницького ота гетьманська, українська влада.

Союз українського Гетьмана в Москвою не означає тоді політичної залежности України від Московщини. Культурна і соціяльна близкість України до Польщи не пхає Гетьмана в обійми польської Річпосполитої. І в той спосіб, не в боротьбі Московщини із Польщею на українській території — боротьбі, що пізніше, підчас Руїни, Україну розвалила — а в сполученю східніх і західніх цивілізацийних впливів у міцній, так від Москви як і від Польщи незалежній Українській Державі, формувалась і дійсно відроджувалась за Великого Гетьмана Богдана велика Українська Нація.

Тільки повна пізніша денаціоналізація, повне здеклясування і відірваність від реального життя всієї грамотної, думаючої частини української нації, тільки повне знищення нашої національної аристократії Війська Запорожського, а разом з нею знищення і самої нації — стали причинами того факту, що історична роля Гетьмана Богдана Хмельницького тепер у нас незнана й призабута. Ми забули вже, що з нації нашої вийшов один з найбільш ґеніяльних державних мужів Східньої Европі, який для України зробив більше, ніж слушно прозваний „Великим“ Петро зробив у пятьдесят літ пізніше для Московщини. Бо Петро Великий тільки реформував готову вже державу, тільки европеізував готовий татарський державний поміст, який покривав пасивне, стояче й омертвіле в свому поневоленню московське море. А Богдан Хмельницький творив нову европейську державу і відбудовував націю серед гуркоту палаючих румовищ старої, ним же розваленої Річпосполитої. Він усував ті румовища й одночасно укріплював західню культуру на Україні в обличчу постійної татарської й московської небезпеки зі Сходу — і серед української громади, яка вся від верху до низу носила шаблі при боці, яку ділили глибокі ріжниці протилежних цивілізацийних впливів і яка кожної хвилини готова була кинутись до оружної боротьби сама поміж собою.

Як не европеїзувати Московщину — вона Московщиною й останеться. А тут на Україні — на погряничу двох культур — европеізація все могла перейти в польщину, а боротьба з польщиною все могла довести до московщини. І коли ми ще й досі живемо надоруйнованими останками Хмельниччини — нічого до них за той для нас, як слушно його Драгоманов називає, „пропащий час“ не додавши — то це може доказ не так дрібноти пізніших українських поколінь, як ґеніяльности й величі Того, до кого й досі на протязі двох із половиною століття ніхто на Україні не доріс.

Хмельницького розуміли у нас доти, доки жива ще була сотворена ним козацька державна аристократія. Розуміли його наші козацькі літописці, мемуаристи, історики. „Отчество над вся паче возлюбивий — і его ради нивочто вмінивий — роскоши, покой, корнети, інтрати і всі привати“ — так наприклад характеризувала його „драма, на незабвепную толіких його щедрот память репрезентованная в школах київських 1728 літа“.

Для сучасних українських поколінь він став далеким і чужим; став якимось театральним „батьком козацьким“, який од инших таких же „батьків“ ріжниться тільки тим, що ті воліли під царя турецького, або короля польського, а він волів під царя московського, православного. На сором нам тепер нашого Велитня краще від нас розуміють чужинці.

„Чужоземці — пише сучасний польський історик Кубаля — порівнювали Хмельницького з Кромвелем. Таке порівнання приходило само собою тоді, коли цих двох людей звертало на себе всю увагу Заходу і Сходу Европи. Проте Хмельницький мав багато трудніше завдання. Простір його влади мав скрізь одверті межі. Не розпоряжав він, як Кромвель, вишколеною інтеліґентною верствою і засобами старої, могутньої держави. Військовість, фінанси, публічне господарство, адміністрація, зносини з сусідніми державами — все це треба було сотворити, все це лежало на його голові. Він мусів добирати й поучати людей, заглядати в найменші подробиці. І коли його військо не вмірало з голоду, коли він мав зброю, гармати, амуніцію, добрих шпигів і зручних аґентів, коли йому ніколи, не забракувало грошей, то це його особиста заслуга, якої йому можна позаздрити і то не тільки у нас, в Польщі. Була це людина, з якого боку на неї не дивитись, надзвичайна. Він до такої міри переростав людей високо талановитих, що сягав до меж неуловимих. Можна-б сказати про нього, що він народився володарем: умів скривати свої наміри, в рішучих хвилинах не вагався — скрізь могутня воля й залізна рука“. 146[82])

Це розуміється тільки нарис, але більшого від чужих трудно вимагати. Повну характеристику особи Богдана Хмельницького і повний образ його великого діла зможе дати тільки сама українська нація. Але це зробить тільки те українське покоління, яке на Богданів шлях, нa шлях визволення всієї нації української і збудування власної держави поверне. Тільки таке українське покоління зможе оцінити діло Великого Гетьмана, для якого це діло стане його власним, рідним йому, а через те й зрозумілим ділом…

Тут — вертаючи до теми моєї студії — зазначую для тої майбутньої характеристики Богдана Хмельницького тільки одну її дуже важну рису. В цих моїх коротких замітках хочу підкреслити його ґеніяльне уміння добірати собі помішників, хочу дослідити методи його національної політики і засувати його ролю, як провідника, учителя та творця нової української державної аристократії. Це одна з найменше досі досліджених, а разом із тим одна з найважніших сторін його діяльности.

Пригадаймо собі ще раз, що перед повстанням 1648 року нація українська була вже у великій мірі в своїх верхах зденаціоналізована. До того та горстка аристократії, яка заховала національну свідомість, була, витвореними життям у чужій польській державі, глибокими соціальними противенствами між собою поділена й собі взаємно ворожа. Шляхтич, козак реєстровик, низовий „виписчик“, міщанин, священник — все це були в польській Річпосполитій тільки розбиті, розпорошені, орґанічно між собою не звязані обломки української нації. Сотворити з ціх обломків нову, одним духом національним споєну, міцну українську аристократичну верству — це було завдання, без виконання якого не тільки істнування козацької держави, але й істнування самої нації української не було можливе.

Один із приятелів української козаччини, а заразом глибокий знавець її внутрішнього життя, Князь семигородський, Бетлєн Ґабор, бажаючи використати козацьку силу для своїх намірів зайняти польський престол та роздумуючи над слабими сторонами своїх майбутніх козацьких союзників, прийшов ще в р. 1628 до таких висновків. „Що до народу козацького — пояснював він тоді шведському послові Страссбурґерові — то знаний єсть погляд Замойського, який предсказував, що ця зграя затопить колись Польщу, як що тільки знайде вона для своїх змаганнь розумного та шляхотного вождя і ініціятора.... Багато розважних і визначних людей обмірковували питання, чи не може запорожський народ, доведений до крайнього одчаю постійними утисками, що по послідніх козацьких заворушенях запанували, одділитись від Польщи, визнати протекторат сусідніх володарів, збудувати окрему Річпосполиту, підпорядкувати себе точно означеним законам і управлятись новою владою. Де хто думав, що з тим розпущеним і не визнаючим ніякого права народом нічого певного вирішити і постановити не можна; що всі спроби переговорів до нічого трівкого не доводять; що треба берегтись і уникати цієї юрби і цієї многоголової, бурхливої та безладної гидри, яка часто кидається в ріжні боки. Вона ненавидить рабство, але не вміє користуватись волею. Вона заплямувала себе несчислимими злодіяннями, звикла жити грабіжем і злочином; вона не здатна до вірности і сталости і все кермується в один і той же час то страхом то зненавистю. Знов инші, навпаки, думають, що нарід запорожців це нарід знаменитий по свойому походженю і по своїм предкам; що навіть у теперішнім століттю він дав докази великих чеснот; в найтяжчі для Річипосполитої години він завжди вірно помагав їй проти Московитян, Турків, Татарів і скрізь перший видержував найлютіщі наскоки ворогів. Тому не тільки треба використати сучасну нагоду але й у будуччині притягнути до спільного діла (тут Бетлєн мав на думці антікатолицьку, антіавстрийську і антіпольську ліґу протестантських держав, в справі якої й приїхав до нього посол шведський) так видатних і хоробрих лицарів... Двадцятилітній гнет і послідня різня Конецпольського (мова йде про куруковський погром) розлютували козаків до краю. Тому саме тепер треба-б ужити всіх засобів, щоб козаки повстали проти Польщі при співучасти сусідів і під проводом якого небудь значного й видатного вождя та дали тим доказ, що не счезло їх мужнє рішення добитись волі, або загинути. Але-ж більшість козаків низького походженя, призвичаєна до своєвільства, позбавлена військової дисципліни, сильна тілом, але тупа розумом. Тому перш за все треба зайнятись улучшеням їхнього безладного побуту, треба цей їхній побут і форму правління перемінити так, щоб ці неуки научились слухатись кращих людей та признавати на війні і в мирі тверді закони і засади. Тільки-ж прихилити всі ці грубі й уперті душі до послуху і під провід більше розумних людей — це діло непомірно важке...“ 147[83])

Одкладаючи набік надто несправедливу гострість виразів і жовчність цього старого, розумного й досвідченого державного мужа треба признати, що його характеристика знайшла собі повне підтвердженя в фактах. По смерти Бетлєн Ґабора, в двадцять літ по тому, як були сказані ним наведені вище слова, український народ зумів добитись волі. Але це сталось тільки тоді, коли він знайшов для своїх змаганнь великого й розумного вождя. І тільки тоді, коли цей одинокий Великий Вождь зумів знайти та вибрати найкращих людей і до послуху цим людям усю націю українську прихилити. Тільки одному Богдану Хмельницькому вдалось виконати це непомірно важке діло, яке для стороннього, але дуже пильного та уважного глядача здавалось майже нездійснимим, а без виконання якого „нарід козацький“, на думку того глядача, мусів лишитись нездатною до орґанізованого життя, невідповідальною і необчислимою в своїх поступках „юрбою і зграєю…“

Крім загальної національно-політичної лінії і певної сталої політичної тактики, величезну ролю при твореню нової української аристократичної верстви відограв особистий вплив і особистий приклад самого Гетьмана. В особистім життю незвичайно скромний (єдиною його роскошю, як кажуть сучасники, була ще рідка тоді у нас кава, бо вживання трунків, що так часто закидають Богданові, було загальним звичаєм козацьким, якого мусів в певних випадках придержуватись і Гетьман, без шкоди зрештою для державних справ), для всіх доступний і в поводженню привітний, Богдан Хмельницький уміє прищепити потребу цієї скромности новій українській аристократії. Він знає, що роскоші й пиха довели польську аристократію до пілявецького погрому, і памятає, що „непомірна — вживаючи вислову того самого Бетлена Ґабора — жадність козацька“ — була головною причиною всіх попередніх українських невдач. Дисциплінований, уміючий, коли треба, поступитись і слухатись сам, він так само вимагав від своїх помішників дисциплінованости й послуху. За всяке „брикання“ він карав винних без милосердя, бо знав що брикання аристократії не будує держав а навпаки старі й міцні держави руйнує. І, що найважніще, він свою безмежну, фанатичну відданість державній українській ідеї вміє передати цілому свому оточеню, цілій, ним вихованій, українській аристократичній верстві. Бо коли весь довгий період нашої історії, що настав по смерти Богдана, слушно прозвано „Руїною“, то памятаймо, що руйнувалось сотні літ тільки те, що він на протязі десятьох літ збудував. Бо перед ним так само була руїна: шість тисяч розбитого козацтва; напіврозвалений київський Софійський собор, святиня української нації, в якому коні жовнірські стояли; дрібна горстка фанатично своій завмираючій нації відданої шляхти, духовенства, міщанства, і сліпа потенціяльна народна енерґія, з якою ніхто перед ним і ніхто по нім ради собі дати не міг...

По силі національної інтеліґенції і національної інтуіції ніхто з ним зрівнятись не може. Ніхто так тонко й чутко як він не розумів усеї складної, ріжними чужими впливами покаліченої і неволею та бездержавностю здеморалізованої української національної душі. Він єдиний уміє знайти її й у напівдикого степового січовика, й у забитого неволею селянина, і у помосковленого лівобічного „сіверського“ боярина, і у спольщеного правобічного „руського“ шляхтича, і у захопленого схолястичними реліґійними спорами інтеліґента та духовника, і у відданого крамарству міщанина, і у зденаціоналізованого інтернаціональною культурою пана. Нема в ньому тієї пізніше поширеної у нас обмежености і заскорузлости, яка вовком на земляка з чужого села, де свита не такого самого покрою, дивиться і в ньому „Ляха“, чи „Москаля“, одно слово якогось чужинця й ворога підозріває. Він усіх уміє притягнути до державної й національної роботи. У всіх він зуміє искорку хочби полусвідомости національної знайти і у такий її вогонь розпалити, який їх усіх в одно тіло національне перетопить, старі розєднуючі перегородки попалить і на жертви для України поведе...

Ми вже знаємо соціальний підклад, на якому виростала нова українська аристократія. І пізнали ми в загальних рисах ті методи, яких Гетьман для прискореня того складного і многоважного процесу вживав. Тепер придивімся до самих людей, киньмо побіжно оком на славне покоління вихованих Великим Гетьманом „Хмельничан“, гляньмо хоч на верхи того покоління, на найближче оточеня й найближчих помішників Богдана Хмельницького — памятаючи, що в тодішній Україні, будованій ним на европейськім аристократичнім принципі, ці верхи надають тон політичному і культурному життю цілої нації. Це не правлячі на благо народа баскаки, перед якими народ у великім страху на всі боки розбігається, у свої прадідівські нори ховаючись, а це найкращі з поміж лицарів Війська Запорожського, до яких усе це Військо а за ним і весь народ український, що в те Військо найкращих синів своїх посилає — до гори, до вищих форм людської культури й людської вартости підіймається...148[84])

Зовсім природно, що в самім початку повстання перевагу серед нової старшини української має старе реєстрове й січове козацтво. На його території почалось повстання і воно, до цього діла навикле, зразу-ж йому надало провід і перші орґанізацийні форми. Ось наприклад серед тих перших провідників старий реєстровик, на початку повстання осавула військовий, потім полковник кропивянський, Филон Джеджалій, який прибувшим у початку 1649 р. до Переяслава польским послам, висловлюючи свої козацькі погляди, на підпитку по козацькому звичаю, заявляє: „Король як Король, але ви, королевята і князі броїте много, та й наброїлисьте. І ти, Кисілю, кість од костей наших, одщепивесься від нас та пристаєш з Ляхами!“ Два рази конкурент Хмельницького до булави — раз у самім зародку повстання, коли послані проти Хмельницького реєстрові, свою старшину скинувши, його за старшого обрали, другий раз під Берестечком обраний на місце взятого Татарами в полон Гетьмана — обидва рази зумів він свою амбіцію побороти й у дорозі Гетьманові не ставати. І далі такі-ж як і він реєстровики, перші переможці в повстанні, здобивці Кайдака: Іван Вовченко, ще старий товариш Хмельницького по посольству до Короля в 1638 році і другий такий же його товариш по посольству з р. 1646-го, Максим Несторенко. Пізніше в 1650 р. вони обидва разом з Креховецьким від імени Гетьмана новосписані реєстри козацькі до Короля в Варшаву возили. Третій здобивець Кайдака — Прокіп Шумейко, полковник ніжинський, людина до Гетьмана дуже близька. Марко Топіга, „козак старинний“, полковник черкаський. Згаданий вже вище старий Бурлай, полковник гадяцький, що пізніше в характері козацького „військового“ контролю поїде в р. 1653 зі шляхтичем Мужиловським у далеке й небезпечне посольство до Швеції. І так само згаданий вже мною завзятий запорожець, тепер полковник чигринський, Федір Вишняк-Якубович старший посол Гетьмана ще до Короля Володислава в самім початку повстання, разом з такими-ж як і він січовими козаками: Григором Болдартом і Лукяном Мозирою, тепер полковником корсунським.

Ці козаки старинні в початку повстання займають переважно всі вищі військові уряди. По смерти Топіги полковництво черкаське одержує Ясько Воронченко. Полковником канівським а заразом гетьманським послом до Хана в 1654 р. єсть Семен Савич. Іван Шанґірей, перед Мозирою полковник корсунський і Баран-Худий, після Воронченка полковник черкаський. Іван Чорнота обозний, приятель Гетьмана, сторонник радикальної політики супроти Річпосполитої, якого „суворим тираном“ звуть за це польські дипльомати, а заразом на стільки Гетьманові вірний і серед козацтва популярний, що йому власне доручає Хмельницький в кінці 1649 р. дражливу справу списання, обмеженого Річпосполитого до 40 тисяч, козацького реєстру. І такий самий старий друг Гетьмана, господарь гетьманський, а заразом отаман чигринський, Лаврин Капуста, якого Гетьман у такій трудній місії, як посольство до турецького Султана, в Марті 1657 р. посилає. „Людина великих чеснот“ — по характеристиці не тільки Виговського, але й цілої козаччини — Тиміш Носач, з початку полковник прилуцький, потім обозний ґенеральний. І родич Гетьмана, брат його послідньої жінки, багатющий козак Яким Сомко, полковник переяславський, убитий пізніше козацькою черню на ніжинській раді козацькій в 1663 р. І ще багатший від нього представник старого реєстрового великоземельного козацького роду, сусіда Гетьмана, Іван Волевач, посол до Господаря волоського, пізніший обозний ґенеральний. Врешті перші емісари гетьманські в дальші некозацькі „руські“ землі Річпосполитої, як наприклад запорожець Поддубський, якого під Бобруйськом з початку 1649 р. піймано, на палю посажено і він, „шість годин на ньому живим будучи“ одного тільки перед смертю попросив, щоб йому у всі дзвони в Бобруйську, як він буде умірати, задзвонили. Туди-ж на північ посланий, і в Червні 1649 р. під Жагалем убитий, полковник наказний канівський, Ілля Голота і брат його Григор, що полковництво по смерти брата перейняв, та й багато инших, яких тут усіх перечисляти нема й місця й потреби.

Але поруч зі старим реєстровим і січовим козацтвом зразу-ж у самім початку повстання починає вибиватись на його чоло инша ґрупа. Вже зараз по втечі Хмельницького на Низ і під час його перебування на Січи від грудня 1647 року, коли він мусів переховуватись там від помсти Чаплінського та його могутнього патрона маґната, хорунжого коронного Конецпольського, до нього „въ лукоморье — пише в своїх рапортах московський посол Кунаков — учали пріѣзжать Черкасы многіе, и шляхта, и вольные люди.“149[85]) В порозумінню з ними Хмельницький заключив у Марті 1648 р. союз із Татарами і повстання проти Річпосполитої стало вирішеним ділом.

Для старинного козацтва це було діло звичайне. Ще одна спроба помірятись силами з Річпосполитою, звичайний похід козацький „на волость“. І воно ставиться до цього діла спокійно, обчисляє свою „гармату“, оцінює ворожі сили польські, одно слово робить своє козацьке діло так, як його личить робити тому, для кого це діло єсть звичайним „рукомеслом військовим“. І навіть перші надзвичайні перемоги не виводять того козацтва з його фільозофічної рівноваги. „Бути нам на морі цього літа, або воюючи Турків, або на службі турецькій“ 150[86]) такі розговори веде поміж себе після Жовтих Вод і Корсуня старинна старшина козацька, міркуючи собі, що може вийти з такого небувалого погрому польських військ. І спокійне це старинне козацтво ще й тому, що нічим особливо воно не ризикує. Воно може тільки придбати, а тратити йому нема чого. Більше відобрати від нього, ніж досі відібрано, Річпосполита, навіть у разі нового погрому козаччини не може. Чи виграна, чи програна — козак усе козаком останеться, він тут у далекій Україні все у себе вдома — таке панує серед того старинного козацтва загальне й тверде переконання.

Зовсім не таким духом дише инша категорія повстанців, перш за все ота шляхта, що по словам Купакова до Хмельницького на перші звістки про його повстанні замисли збіратися почала. „Не маючи де справедливости шукати — читаємо в реєстрі кривд козацьких, врученім представникам Річпосполитої в початку повстання — подався Хмельницький на Низ до ипших, так само як і він покривджених, яких дуже багато в тих низових країнах і які собі його за вождя обрали.“ 151[87]) Все це люде перш за все глибоко подражнені, розлютовані. Це збігці зо всіх українських земель Річпосполитої, викинуті зі своїх домів, відірвані від своїх родин, або через переслідувана реліґійно-національні, або, як сам Хмельницький, через боротьбу за своє право, боротьбу соціяльну, якої коріння в самім устрою Річпосполитої лежали. „Людей через унію зі своїх домів і маєтків викинутих, ледве вже Низ і Україна помістити можуть“ — так скаржиться ще в р. 1623 в своїй Суплікації до Сенату Річпосполитої українська шляхта православна. „Єсть сила в Війську Запорожськім таких, котрих предки в церквах так коронних як і литовських лежать, а церкви ті уніяти позабірали. Вони, бажаючи, щоби офіру там, по звичаям старої релігії своєї, за душі тих предків чинили, доти все суплікувати будуть, доки церков тих до рук наших православних не достануть“ — так писав Гетьман до Короля Яна Казіміра в Марті 1650 р.152[88])

В дійсности не в просьбах і суплікаціях тепер діло. Цей елемент шляхецький — якого, по словам Гетьмана, „сила есть у Війську Запорожськім“, якого кілька тисяч по рапортам Кунакова і по звісткам польським, зразу в самім початку до повстання пристало — доведений до посліднього одчаю, взявся за послідній засіб, за зброю. І зброї цієї він уже не покине доти, доки „церков тих“, доки своїх національних і соціяльних прав він „до рук своїх не дістане“. Повстання проти Річпосполитої це для нього діло незвичайне, це крайній крок, на який рішившись, треба загинути або перемогти. Шляхта, що пішла до козацького повстання, жертвувала всім. Амністія, яку обіцювала Річпосполита тільки тим з посеред неї, хто докаже, що нехотячи, під примусом у Війську Запорожськім опинився, підкреслювала, що повороту для неї вже немає. І звідси — не кажучи, розуміється, про глибшу національну свідомість і більшу культурність — оця, в порівнянні з настроєм старинного козацтва, більша нервовість, більша енерґія, більша політична далекозорість, більший темперамент повстанчої покозаченої шляхти. Звідси та її фанатична завзятість, та її безмежна відданість справі національній, яка кидається в очі тогочасним стороннім глядачам повстання.

Шляхта наче всѣхъ Богдана Хмельницкрго къ войнѣ на Польщу наговариваютъ: такіе де намъ поры николи не будетъ; тепер-то де и смирить, покамѣста не справились“ — так пише в 1649 р. уважний, пильно українські справи студіюючий московський посол, Кунаков. 153[89]) Йому вторить, сидючи в Заславлі та важніщі українські події нотуючи, багатий Жид український Ганновер. „Багато шляхти польської — пише він у своїх споминах — бачучи, що цей муж Хмель має щасливу руку, заключили з Хмелем союз і ствердили присягою, що вони йому будуть служити вірою й правдою, так як перед тим служили Королеві польському“. І далі, характеризуючи одного з тих шляхтичів писаря військового Івана Виговського, він каже: „Цей писарь був людиною дуже здібною, він знав докладно спосіб воювання війська польського. Це він разом з иншою шляхтою були дорадниками Хмельницького: це вони були дяволами Хмеля і цькували його на Польщу, яко бо сказано в Тальмуді: з його самого, з його лісу вийшов топір на його згубу.“ 154[90])

Польські джерела говорять те саме. Наприклад, що в Марті 1651 р. оточені в Винниці повстанці нізащо не хотіли піддатися Полякам, то ці останні обвинувачували в такій завзятости „або ченців, які там пробувають, або шляхту, якої кажуть єсть із ними коло семидесяти осіб.“ Отже нічого дивного, що стереотипне жадання: „шляхту видати, чернь розпустити“ — ставиться козаччині яко умова і повторюється польськими політиками кожний раз, коли Річпосполита з козаччиною помиритись хоче.155[91])

Ще більше ненавидить покозачену українську шляхту Москва. Для неї ці традицийні й найбільш завзяті оборонці „Руси і православя“ в Річпосполитій — це підозрілі і ненавистні „Ляхи“. „Ляхи“, бо з них же вийде Виговський, Мазепа, Орлик, з них вийде й послідній кошовий запорожський, а як значиться в російському Своді Законів, „шляхтич подільський“ — Кальнишевський... Покищо за життя Гетьмана Хмельницького нарікають московські воєводи на гетьманового зятя Івана Нечая. „В старім Бихові — пишуть вони в 1656 р. Цареві — живе той зрадник і душогубець. І випадаючи з города зі шляхтою, такими самими, як і він зрадниками, людей наших побивають. А найбільші між ними зрадники і до всього непокою підюжувачі — це зі шляхти мстиславської: Іван Суходольський, Братишовський і Секлицький.“ 156[92])

Дві такі повстанчі родовиті шляхецькі семї — Виговські і Нечаї — особливо вславились у тих героїчних часах. Обидві родом із серця України — Київщини — обидві зараз від самого початку опинились в самім серці повстання. Споріднені з Гетьманом: Данило Виговський одружився з одною із дочок Гетьмана, Оленою — Іван Нечай з другою — Степанидою — ці дві шляхецькі семї дуже близько до особи гетьманської стояли, великий вплив на весь провід тодішнього національного життя мали і вони у великій мірі тон усьому оточеню Гетьмана надавали.

Пятеро рідних братів Виговських — не рахуючи їхнього старого батька Остафія й цілого ряду братів у перших і инших родичів — взяло участь у великому національному повстанню. На чолі їх стоїть розуміється Іван, пізніший Гетьман, тепер писарь військовий ґенеральний: канцлер, як звуть його завжди шведські й инші західно-европейські тогочасні реляції. Те, що він зразу був призначений Гетьманом на такий високий і відповідальний пост, свідчить, що він належав до тих конспіраторів, що підготовили і зорґанізували повстання. Учень Могилянської Академії, пізніще юрист при ґроді Луцькім, член брацтв православних і великий ревнитель благочестя, Іван Виговський, не зважаючи на зроблені ним потім політичні помилки, останеться все одним з найбільш освічених, найбільш патріотичних державних мужів України. Він зрештою життям заплатив за те, що цілий свій вік, кажучи словами тогочасника: „відважно Ukrainensem Rempublikam захищав.“ 157[93]) І коли його 16 Марта 1664 р. розстріляли під Вільхівцем біля Лисянки Поляки, то одним із головних мотивів обвинувачення було те, що він прирікав своїм землякам „бути батьком Україні й Ляхів воювати, прохаючи тільки, щоб його Москві не видавали“...

За ним іде брат Данило, полковник биховський, зять гетьманський, гетьман наказний в українсько-московськім поході 1655 р. проти Польщи, потім по смерти Богдана засланий Москвою в Сібір і по дорозі замучений страшними тортурами на смерть під Калугою в листопаді 1659 року; маєтки-ж його на правім березі Дніпра сконфіскувала у його дітей Річпосполита. Далі Костянтин, оженепий з княжною Мещерською — в перших часах повстання дворянин воєводи Кисіля, потім козацький полковник пинський і туровський і врешті обозний ґенеральний, який від пропонованих йому під час Руїни, по розстрілі брата Івана, урядів Річпосполитої рішуче відмовився й закінчив життя своє, відійшовши зовсім од світа. Врешті два наймолодші брати Федір дипльомат, частий посол то до Москви, то до Польщи і Василь, пізніше в р. 1658 полковник овруцький, помер у московській тюрмі.

Рядом із пятю Виговськими стоять чотирі брати Нечаї. Найстарший, бандуристами козацькими прославлений Данило, „полковник воєводства брацлавського“, як він себе титулував, „чоловік багатий, уважають його рівним Хмельницькому, але більшого бунтівника над нього немає“ — як його характеризував Кисіль — був представником і провідником найбільш радикальної і найбільш вороже до Польщи настроєної старшини козацької. Польські дипльомати скаржились, що він, зайнявши Київ на початку повстання, „шукав Ляхів і під землею“, а Калиновський, пишучи листа до українського Гетьмана, нарікав, що „Нечай Королеві ЙМилости, який місце Творця на землі займає, повинне підданство і послушенство виповів“. Обороняючи від Польщі західні гряниці України, він загинув під Красним в Лютім 1651 року і там же коло села Черемошного під високою могилою похований. Його брат Іван, зять гетьманський, спочатку старшина під командою брата в полку брацлавськім, потім від 1650 до 1653 року посол-резидент у Криму. Заступлений при ханськім дворі Семеном Савичем, по повороті звідти він був посланий Гетьманом на місце помершого полковника Івана Золотаренка стерегти північну, тепер сильно від Москви загрожену границю і 29 січня 1656 р. універсалом гетьманським був призначений на полковництво білоруське. Цей надзвичайно важний і тяжкий пост, де перші московсько-українські конфлікти треба було полагоджувати то зброєю то дипльоматією, займав він до смерти і ще якийсь час по смерти Гетьмана, обороняючи Україну від Москви з півночи так, як його брат обороняв її з заходу від Польщі. Вище я вже згадував про відносини до нього московських політиків, про „обыски“ в його полку, про розсліди, чи він часом не „Лях“ і не „католик“. Але поки живий був старий Гетьман, полковника білоруського рушити з місця Москві не вдавалось і вся зненависть до нього тільки причіпками, доносами та інтриґами кінчалась. Допіру по смерти Хмельницького й банкроцтві плянів Виговського був Іван Нечай у Грудні 1659 року Москвою під Биховим спійманий і в Сібір у Тобольськ засланий. Разом з Іваном заслано в Сібір і третього Нечая Юрія, сотника полку білоруського, уживаного часто братом полковником до ріжних дипльоматичних функцій. Врешті доля четвертого брата Матвія, в р. 1653 наказного полковника уманського, нам невідома. Натомість знаємо, що син його Данило, сотник полку брацлавського, загинув разом зі своїм іменним дядьком під Красним.

Крім ціх двох найбільше видатних українських шляхецьких сімей, з посеред тих, що жили на території козацької України, опинилась зразу в таборі повстанчім і вибилась на чоло повстання та українська шляхта, що або служила в розставлених на Україні польських військових відділах, або на степовім Низу від переслідувань Річпосполитої ховалася. І в однім і в другім випадку вона, приставши до повстання, дала з поміж себе найбільш свідомих і найбільш завзятих його провідників.

Перше місце серед них займає кум, приятель і права рука Богдана Хмельницького і „другий після нього — як кажуть польські джерела - принципал“, перед повстанням старий і досвідчений жовнір, полковник військ Річпосполитої, улюбленик польського коронного гетьмана Конецпольського, а в повстанню козацький полковник київський — Станіслав Михайло Кричевський. По походженю свому належав він до старого шляхецького православного роду з воєводства берестейсько-литовського. Ще в р. 1516 Стецько і Васько Федьковичі Кричевські представляють Королеві Жиґмонтові старинні грамоти на їхній родовий маєток Кричев. Потім рід цей, як більшість шляхти в тих далеких північно-західніх землях українських, спольщився та перейшов у католицтво. І Станіслав Кричевський був охрещений у католицкій вірі. Зі шляхтою свого воєводства бере він участь в елекції Короля Володислава IV, але бувши жовніром по фаху, в своїм ріднім гнізді не сидить. Перед повстанням бачимо його на чолі гусарської хоругви в ріжних війнах Річпосполитої, а в р. 1643, яко „шляхтич родовитий і в лицарських ділах досвідчений“, відповідно до ординації з р. 1638 (що знесла виборну старшину козацьку і вводила урядові призначеня) був він призначений по наказу коронного гетьмана Станіслава Конецпольського козацьким полковником чигринським на місце Закржевського, усуненого Копецпольським за ріжні надужиття й постійні на нього скарги козацькі. Сотником у тім самім полку чигринськім був тоді Богдан Хмельницький. Порядки, що в тих часах на Україні панували — своєволя маґнатів, утиск козаків, упадок влади й поваги королівської — не могли подобатись глибоко до Короля привязаному, статочному й льояльному жовнірові. „Українські замки Жидами адміністровані — писали в своїй просьбі до Короля ці вірні йому жовніри — у вічну руїну обернулися, з необчислимою шкодою для В. Кор. Милости і Річпосполитої. Старости там жадного не видко, бо того мають багато, а беруть ще більше з милостивої ласки В. Кор. Милости. Береже своїми руками убогий жовнір отой замок, йому од В. Кор. Милости в оборону доручений, а власне Жида робить він участником добродійств В. Кор. Милости і крівавих своїх заслуг“...

По смерти дуже любленого польським військом гетьмана коронного Конецпольського, по упадку, завдяки маґнацькій опозиції, воєнних плянів Короля Володислава IV, в які Кричевський, як і Хмельницький були обидва втаємничені і яких обидва мусіли бути гарячими сторонниками, в настроях не тільки Кричевського, але й усеї кращої частини дотепер льояльного, консервативного, ворожого до новомодних республіканських тенденцій, монархічного офіцерства Річпосполитої на Україні наступив глибокий перелом, зародилось сильне невдоволеня й остра опозиція супроти нових порядків Річпосполитої.

Новопризначений гетьманом коронним Микола Потоцький був серед військових сфер на Україні надзвичайно непопулярний. Його ненавиділи, як типового репрезентанта нового „модерного“ маґнацтва: мягкотілого, розпещеного, утопаючого в роскошах, не здатного до твердого лицарського діла, а разом із тим опозицийного супроти Короля, самовпевненого, задиркуватого, деспотичного й жадного. „Нема чого на козаків, старостами покривджених, фукати; нема чого їх шукати по льохах і Задніпровю“ — такими словами все частіще промовляли військові Річпосполитої до свого нового вождя, до найвищого репрезентанта польської державности на Україні. Ось як характеризували його ці „польські ротмістри й поручники“ на Україні, складаючи якраз перед самим вибухом повстання в своїй рідній українській мові, правдиві змістом, хоч незграбні по формі, жовнірські таборові вірши:
„Глянь, обернися; стань, а задивися, которий маєш много,
Же ровний будеш тому, в котрого немає нічого...
Глянь, обернися; стань, а задивися, которий високо
Умом літаєш, мудрости знаєш широко, глибоко!
Не псуй мозку, мудруй по трошку, в собі обачайся,
І тих рада не лиха, що ходять зтиха, і тил поражайся...
Глянь, обернися; стань, задивися і скинь з серця буту,
Наверни ока, которий з Потока ідеш ву Славуту (Дніпрові).
Невинні душі береш за уші, вольность одеймуєш,
Короля не знаєш, ради не дбаєш, сам собі сейнуєш
!
Гей поражайся! не запаляйся, бо ти рейментаруєш
Сам булавою всім польським краєм, як сам хочеш, керуєш!
Мій Бога в серці, а не май в легці шляхецької крови,
Бо світ чорніє, правда нищіє, а все в твоїй волі!
Гей Каштеляне! Коронний Гетьмане! Потреба нам згола
Єще памятати і поглядати на заднії кола!
Жони і діти, где ся мають подіти наші на потом,
Гди нас молодці, тиї Запорожці, набавять клопотом?
Глянь, обернися; стань, задивися, що ся діє з нами,
Поручниками і Ротмисграми, польськими (= коронними) синами.
Глань, обернися; стань, задивися! видиш людей много,
Чи ти звоюєш? — чи їм зголдуєш? бо то в руках Бога.
Чини трактати, а кажи (козакам) дати гроші за заслугу,
Бо то есть здавна заслуга славна Запорожського люду...“

Коли з наказу хорунжого коронного, нічим ще себе у військових ділах не проявившого молодика Конецпольського, арештовано старого й заслуженого козака, сотника й писаря військового, довіреного Короля Володислава, — Хмельницького, то за нього гаряче заступились старі військові, а особливо полковник чигринський Кричевський, який і взяв до себе свого приятеля Хмельницького на поруку. Одначе Потоцький звелів Кричевському зараз же Хмельницького в тюрму посадити. Але полковник чигринський, знаючи добре цілу справу з Чаплинським, що на території його полку перед його очима відбувалася, замість виконати цей по його переконаню глибоко незаконний і несправедливий наказ гетьманський, увільнив Хмельницького від усякого надзору і тим самим допоміг йому до втечі на Низ. З тієї хвилини доля Кричевського була вирішена. Пізніщий його перехід під Жовтими водами на бік повстання, поворот до предківської віри православної й переміна імени Станіслава на Михайла — все це були тільки льоґічні висновки його глибокої зневіри в польську державність, зневіри в потребу для України цієї здеґенерованої державности. Така зневіра була не тільки у одного Кричевського. Була вона й у самого Хмельницького, у всеї покозаченої шляхти української, у частини реєстрової старшини козацької, у всіх монархічних, вороже до пануючої в Польщи республікансько-демократичної оліґархії настроєних, аристократичних елєментів українських, і була вона одною з головних причин самого повстання…

Призначений одразу полковником київським, Кричевський бере участь у всіх важніщих тогочасних боях; розбиває кн. Вишневецького під Костянтиновим в початку Червня 1649 р., а зараз потім Гетьман посилає його, з самою тільки козацькою кіннотою, як найкращого свого полковника, на Литву проти сильного своїм прекрасним військом, найвидатніщого стратеґа Річпосполитої князя Януша Радзівілла. В цьому поході поліг Кричевський у битві під Лоєвом 31 Липня 1649 р., своєю надзвичайною відвагою і військовою справностю Радзівілла обезсиливши, та до Київа його — що було-б при тодішньому положеню руїною для справи повстання — не допустивши. Коли привезеному до Раздзівіллового табору тяжко пораненому полковникові козацькому давні знайомі „його шляхецтво і його попередні заслуги випоминали“ — він, „не радо того слухаючи, раменами тільки здвигав і хапаючись за голову одно повторяв: хіба-ж це мала річ тридцять тисяч людей стратити!“ І так помер він „не бунтівничих учинків жаліючи, а над стратою війська боліючи“ — як каже тогочасний польський літописець…

Довше життя дало більшу славу другому не менше від Кричевского здібному полковникові й так само як і він визначному представникові нової покозаченої старшини української, яким був — на початку повстання полковник подільський, потім полковник кальницький і врешті паволоцький — Іван Федорович Богун, часто також під призвищем Івана Федоренка виступаючий.158[94]) „Людина — по тогочасним польським свідоцтвам — лицарська, а при тім надзвичайно зухвала,“ улюбленик Богдана Хмельницького, Богун був типовим репрезентантом тієї найвірніщої Гегьману старшини, тієї Гетьманом добраної і зорґанізованої української аристократії, для якоъ, по словам польського політика Андрія Потоцького, „summa ratio status полягала в тім, щоб не бути ані під Королем польським, ані під Царем московським“, яка все до того „centrum прямувала, коло котрого крутиться вся sphera їхніх умів: аби могли вони учинитись вільними.“

Присягати Цареві по Переяславській Умові Богун відмовився, при чім до того факту настільки велику політичну вагу привязувано, що про це доносила під датою 19 Марта 1654 р. „Gazette de France“; що в справі цій був навіть виданий окремий царський наказ. Але одночасно не схилявся Богун і на сторону польську, а на всякі залицяння з польського боку відповів збільшеням військової акції супроти Річпосполитої. І нічого не помогли ані листи його старого знайомого Станіслава Потоцького, ані листи його сусіда Павла Олекшица, стоявшого по стороні Річпосполитої українського православного шляхтича, який — обіцюючи Богунові в імени Короля „амністію, гетьманство і староство, яке собі тільки сам в Україні впдобаєш“ — намовляв його покинути Гетьмана і вернутись до Польщи ще й „во імя єдиної крови і спільної матері нашої церкви восточної, котру тепер патріарх московський од найсвятіщого патріарха костянтинопольського одірвати хоче, а ми-ж власне — нагадував Богунові Олекшиц — тому унії прийняти не хотіли, щоби пастиреві нашому, якого нам Бог подав, послушними бути.“ Листи ці Богун відіслав зараз Гетьманові і до кінця життя ані сторонником Польщи, ані сторонником Москви не став. Ідучи вірно по лінії політики Гетьманської, він підписав, як „полковник Іван Федоренко“ в Жовтні 1657 р. — про що буде мова далі — Корсунську Умову зі Швецією, котра „Військо Запорожське за нарід вільний і нікому непідлеглий проголошувала“...

Гадяцькій Умові з Польщею Богун був на стільки ворожий, що заключаючі її польські політики потішали себе хибними чутками про те, як „Богуна бунтівника на палю вбито.“ Одночасно всіма силами поборював він сторонників Москви. Богун, а з ним найкращі, живі ще тоді такі Хмельничане, як Григорій Гуляницький, Тиміш Носач, Петро Дорошенко, Іоанникій Сілич, Герман Гапонович, Іван Лизогуб, Федір Лобода, Михайло Ханенко, Іван Вертелицький, Остап Гоголь і инші так до тих сторонників Москви в Липні 1659 р. писали: „Дивуємся тому немало, що Ваші Милости, уродившись з нами разом народом вільним і спільно зросши в Україні, отчизні нашій, а проливаючи час немалий кров свою за волю всього Війська Запорожського, тепер самі добровільно в неволю піддаєтесь і з нами, братією своєю, з котрими разом хліб їлисьте і проти неприятеля кожного ставалисьте, війну ведете, та на нас, кров свою, наступаєте.“ По смерти Хмельницкого і знівеченю його діла, улюбленики й вірні помішники Гетьмана удержатись на Україні не могли. Всіх, хто боровся за волю й незалежність України, зустріла гірка доля. Богун був засланий польським урядом у 1661 р. в Мальборґську твердиню. Випущений звідтам у початку 1663 року, він знов зараз кинувся у вир боротьби, аж врешті, знов спійманий Поляками, був розстріляний ними 17 лютого 1664 р. під Новгород-Сіверським...

Так само як і Богун, до кінця свого життя остався державній ідеї Гетьмана Хмельницького вірним і инший покозачений значний шляхтич, властитель Креховець в землі Галицькій, перед повстанням поручник панцирної хоруґви Річпосполитої і поборця жидачівський, а в повстанню зразу писарь полковий корсунський, потім полковник корсунський і врешті судя військовий ґенеральний — Іван Степанович Демович-Креховецький. До того, що вже вище було про нього сказано, додам, що в р. 1650 він був посланий Гетьманом до Короля Яна Казіміра, який його на „авдієнції приватній“ прийняв, а потім був одним з головних творців союзу України з Семигородом і Швецією і одним з тих українських дипльоматів, що до так важної для України, вищезгаданої балтийсько-чорноморської коаліції 1656 р. довели. Зовсім природно, що в Гадяцькій Умові України з Польщею, проти якої головним чином зверталась балтийско-чорноморська коаліція, він участи не брав і пізніще належав тількі до комісії, що в р. 1662 мала допильнувати звороту церков, відібраних Річпосполитою від православних. В р. 1664 протестує він разом з иншою старшиною проти ганебного розстрілу Поляками Виговського, а в р. 1665 попадає в московський полон і йде на московське заслання разом з обозним Носачем, полковником Яковом Улєським і иншими.

До тогож типу нової української аристократії, що рекрутувалась з посеред старої шляхти, і що зараз же в початку повстання вступила в ряди Війська Запорожського, належать: Остап Гоголь, перед повстанням ротмістр козаків панцирних в Умані, який по корсунській битві перейшов до повстанців і став полковником винницьким, потім по Йосипі Глуху полковником уманським, врешті полковником могилівсько-подністрянським і подільським. По упадку „посліднього козака“, Гетьмана Петра Дорошенка, якого Гоголь всіма силами піддержував, постригся він у ченці Межигорського монастиря, де й помер у січні 1679 р.. Антон Жданович, полковник київський, уживаний Гетьманом до дуже важних доручень, чи то як начальник військових сил, посланих па підмогу Івану Нечаєві в р. 1656, чи то знов, як гетьман наказний над військами, що мали запомагати в р. 1657 Князя семигородського та Короля шведського, чи то як посол в р. р. 1650 і 1651 до Султана, чи то як посол до Річпосполитої і Москви, — помер у московській неволі. Самійло Богданович-3арудний, перед повстанням жовнір війська Річпосполитої спричинився до корсунської перемоги тим, що, будучи в змові з повстанцями, дав знати Хмельницькому, яким шляхом має військо польське відступати. Яко судя ґенеральний був разом із Тетерею головним діячем Переяславської Умови з Москвою, але по смерти Хмельницького перейшов, як і Тетеря, на бік Польщи. Іван Куцевич-Міньковський, перед повстанням, в характері старого й заслуженого жовніра Річпосполитої, займав уряд войта в Паволочи, в повстанню полковник паволоцький, „шкодив“ дуже справі миру з Польщею в р. 1649 і був „найбільшим бунтівником“ на думку польських комісарів. Так само дуже вороже супроти Польщи був настроєний Петро Головацький, перед повстанням жовнір драгунської хоруґви Річпосполитої, що стояла валогою в Кайдацькій (Кудацькій) твердині, „конфідент“ Хмельницького, як його Поляки називають. В повстанню спочатку в 1648 р. орґанізував разом з Кривоносом селянські „загони“, хоч потім в рік пізніще, побачивши до чого Кривоносова політика веде, казав „черні, що годі вже з панами воювати, а час гречку сіяти.“ Яко полковник переяславський поліг він в р. 1651 під Берестечком. Ярема Петрановський, перед повстанням „жовнір коронний заслужений“, в повстанню судя полковий уманський, потім полковник лисянський, врешті чигринський. Адам Хмелецький, небіж відомого „побідника Татарів“ і високого диґнітаря Річпосполитої Стефана, воєводи київського, перед повстанням жовнір військ польських, перейшов на бік повстання під Корсунем, виступав проти всяких угод з Річпосполитою, за наміри „стати другим Хмельницьким“ — покараний смертю в р. 1652.

Зі старинного козацтва і з цієї покозаченої від самого початку повстання шляхти української, що, по свідоцтвам тогочасним, до найкращих перед тим жовнірів Річпосполитої належала 159[95]), склалися перші кадри нової старшини Війська Запорожського, перші завязки нової української аристократії, коло яких дальші шари цієї аристократії мали укладатись. Зростала-ж ця провідна верства українська в міру того, як поширювалось територіяльно повстання, як, почавшись у козацькій Україні, воно широкою лавою зайняло від заходу до півночи всі українські землі Річпосполитої.

„Хмельницький — говорено в початку повстання в Польщи — таємно розсилає свої універсали скрізь де тільки стає Руси, а ті, одні необачні, а инші розярені, за найвище щастя собі оту свою згубу вважають“.160[96]) І дійсно, не звертаючи уваги на „згубу“, яка їй з боку Польщи за це погрожувати мала, піднялясь була на зазиви Хмельницького „вся Русь“. На чоло її в тих українських землях Річпосполитої, де козаччини не було, вибились більш енерґійні й свідомі одиниці з посеред ріжних инших верстов українскої нації, головним чином з посеред шляхти, синів духовенства й міщанства. Оці провідники повстання в північно-західних українських землях Річпосполитої так само згодом більшою частю, поскільки не погинули, увійшли в ряди старшини козацької.

Ось наприклад найбільше видатний з поміж великого числа провідників повстання в Руси Червоній — „dux primarius“ землі галицької — як його польські джерела називають — значний галицький шляхтич Семен Гнатович Височан, який в р. 1648 зорґанізував з допомогою переважно дрібної шляхти (його головним помішником був Лесь Березовський) велику пятнадцятитисячну селянську армію. Потім, коли повстання в тих краях не вдержалось, перейшов він на територію козацької України, боронив від польських військ в р. 1651 разом із Богуном Винницю, згодом став полковником лисянським врешті в р. 1666 заарештований Москвою, загинув у московській неволі. Такий же самий провідник селянського повстання в західній Брацлавщині шляхтич Степан Байбуза, стає пізніще сотником полку брацлавського, врешті наказним полковником уманським. Орґанізатор в 1648 р. повстання на Поділлі, дуже освічений шляхтич Станіслав Мрозовицький, перед тим, як про це вже була вище мова, паж королівський, стає наказним полковником корсунським, здобуває собі серед козацтва настільки велику популярність, що згодом кобзарі про нього — „Морозенка“ — свої думи лицарські складають — бере участь на чолі козацької кінноти в поході 1649 року і гине під Збаражем, убитий 28 Липня „при чім дуже жалувала його плєбс“ — як записує в своїм дневнику самовидець тієї події, один з перебуваючих тоді в Збаражі Поляків Григорій Гуляницький „шляхтич з воєводства Волинського“, по переході на територію козацької України і вступленю в ряди Війська Запорожського, посол в р. 1649 від Гетьмана до Царя, потім полковник ніжинський, наказний гетьман сіверський, врешті полковник корсунський. Великий ворог Москви, піддержує по смерти Богдана Хмельницького політику Виговського. „Будучи під владою Королів польських і Великих Князів литовських — каже він тоді в р. 1658 воєводам царським — за права й вольности свої ми все стояли і з неволі ми освободились. Так само і вам кривд і грабіжу не подаруємо“! По розстріляню Виговського, уряд польський засилає Гуляницького разом з тодішнім Митрополитом київським Іосифом Нелюбовичем-Тукальським в Мальборґську твердиню. Звільнений по двох роках неволі, піддержує Дорошенка. В кінці, по словам полковника Гоголя, „зведений Поляками“, сходить зі сцени.

Міщан звягельських Михайла Тишу і Івана Донця, провідників повстання в тій частині Волині, ми вже знаємо. Пізніще Тиша став сотником козацьким, Донець полковником охочекомонним. Таким же полковником Війська Запорожського став попович з Волині Гарасим Яцкович, який в р. 1649 титулується навіть „намістником гетьманським“, пізніще в р. 1653 їде в посольстві від Гетьмана до Царя і до Патріярха Нікона. Так само „попович з Чорнобиля“ Михайло Панкевич стає в р. 1649 наказним полковником чорнобильським і на чолі 2000 людей в семи хоруґвах бере участь в поході Кричевського проти Радзівілла. Багатий міщанин коростишівський Мартин Небаба призначений в р. 1649 полковником чернигівським, бере участь у багатьох битвах, вважається одним „з найкращих полковників Хмельницького“, як писав шведський дипльоматичний аґент, гине в битві з литовським військом в р. 1651. Шляхтич Бережецький, властитель села Оссової на Поліссі, що в р. 1648 „збунтував“' власних підданих і селян з околичних сел, нізніще став сотником козацьким. Такими-ж сотниками стали теж провідники повстання на Поліссі Криштоф Виговський і Григорій Закусило. Шляхтича Білецького, перед повстанням адміністратора дібр Вільських, потім бачимо в характері писаря козацького. Адміністратор дібр королівських в Борзні Петро Забілла стає полковником борзенським, а його син Іван, яко сотник при полковнику Золотаренку, їде в посольстві в р. 1655 до шведського Короля, потім в р. 1659 був послом Виговського до Короля польського. Степан Подобайло, перед повстанням „підданий воєводи Кисіля з Носівки“ і жовнір з його драгунської хоруґви, потім провідник повстання в північній Чернигівщиві, вгодом призначений Гетьманом в р. 1651 по смерти Небаби полковником чернигівським, пізніще гетьман наказний сіверський, убитий під Старим Биховим в р. 1654. Його місце на полковництві чернигівськім зайняв син священника Іван Абрамович, по свому походженю „Поповичем“ прозваний. Тамже, в ціх північних землях українських, вибиваються на чоло народнього повстання, а потім в ряди Війська Запорожського вступають: Максим Гладкий, убитий в Червні 1649 р. і Іван, пізніщий визначний полковник Дорошенка, обидва представники боярського чернигівського роду. Далі Соколовський, що в р. 1648 титулує себе „гетьманом остерським“, полковники: Гарасим Горкуша Кизименко, Кривошапка і т. д., і т. д.

В перших роках повстання влада Богдана Хмельницького і Війська Запорожського в цих північно-західніх землях українських удержатись не могла. Вони стали тереном постійної польсько-української боротьби, підчас якої всі їх найбільш свідомі й найбільш активні елєменти мусять еміґрувати в південну козацьку Україну. Там вони вступають в ряди Війська Запорожського й гуртуються коло основного ядра козацько-шляхецької старшини, все більше її при тім націоналізуючи, та перетворюючи аристократію козацьку, зразу переважно станову, військову, в аристократію національну і державну. Поворот осілої шляхти на територію козацької України, про який вже вище була мова, ще більше цей некозацький елємент серед старшини нового Війська Запорожського зміцнює. І в другій половині панування Гетьмана Хмельницького, по Переяславській Умові, Військо Запорожське стає в повнім значінню того слова державно-творчою верствою: аристократичним станом, цілою нацією українською з посеред себе виділеним, на якім орґанізація цієї нації, її держава, її сила спірається.

Так само розуміється з цілої нації, з усіх її верстов, склалася та вища старшинська верства Війська Запорожського, яку ми в другій половині Гетьманства Хмельницького на всіх вищих урядах, у керми Держави Української бачимо. Старинне козацтво вже тільки невеликий відсоток серед неї займає. Воно передало новій аристократії свої старшині лицарські військові звичаї, де-які орґанізацийні форми, передало зверхню „моду“, як отим наприклад міщанам, що бороди голили, коли до Війська Запорожського вступали, передало, що найважніше, свою стару лицарську традицію, але дух цієї нової аристократії козацької став инший: не степовий, січовий, запорожський, а осілии, „городовий“, національний і державний. Це вже не старі запорожці, яким треба бути „на морю“, байдуже, чи воюючи Турка, чи на турецькій службі, а будівничі це й орґанізатори нової держави, це нове ядро відродженої після вікового сну державної української нації.

До ріжних українських верстов належить по свому походженню вся знана нам за Богдана Хмельницького старшина ґенеральна. Ось наприклад після Джеджалія осавули військові ґенеральні: козак Семен Гладкий, шляхтичі Ґурський, Гаврило Лисовський і найбільш видатний в поміж них Іван Ковалевський, дуже освічений і зручний дипльомат, який підписує 7 Вересня 1656 р. умову з Князем Ракочієм, який потім у Чигрині бере видатву участь в переговорах зі шведським послом Лілієнкроною і по смерти Гетьмана славнозвісну умову зі Швецією в Корсуні в Жовтні 1657 р. своїм підписом разом з Юрієм Немиричом та Іваном Федоренком (Богуном) скріпляє. Так само судії військові ґенеральні: згадані вже вище Креховецьхкий, Богданович-Зарудний і Федір Лобода, перед тим полковник переяславський, в р. 1659 взятий у московську неволю. Так само й обозні старші і молодші: крім згаданих уже вище Чорноти й Носача — Коробка в р. 1654, потім Петро Дорошенко, пізніщий Гетьман, з гетьманського козацького реєстрового роду; до нього вже за часів Хмельницького в р. 1656 пристає Москва з ріжними обвинуваченями, коли він під Новим Биховим з військом козацьким стояв; Демко Многогрішний і инші. Далі всі оці, крім тих, що про них була вже мова вище, найбільш видатні й знані полковники Богдана Хмельницького: брати Іван і Василь Никифоровичі Золотаренки, багаті міщане по походженю, з них перший: після Шумейка полковник ніжинський, помер від ран 1655 року, другий: так само по смерти брата полковник ніжинський, убитий московськими аґентами на чорній раді козацькій в Жовтні 1663 року. Мартин Пушкар, боярин любецький, полковник полтавський, про якого ще буде далі мова. Филон Горкуша, пізніший полковник полтавський, тепер полковник наказний, їде в р. 1656 в характері „пристава“ козацького при московськім послі Зикові до Варшави. Матвій Гладкий, полковник миргородський і його наслідник на цьому полковництві від р. 1652 Григорій Сахнович Лесницький, київський шляхтич, людина до Богдана Хмельницького дуже близька; в початку 1657 р., коли Хмельницький до здійснювання плянів балтийсько-чорноморської коаліції приступав, призначений наказним гетьманом над військами, висланими яко заслон перед можливостю татарського нападу; потім суддя ґенеральний; врешті в р. 1664 розстріляний Поляками одночасно з Богуном і Виговським. Павло Янович Хмельницький, небіж Гетьмана, опікун гетьманської сімї в хвилинах небезпеки, призначений в р. 1654 після Остапа Пешка полковником київським, завзятий противник Москви, пізніше тесть і сторонник Гетьмана Дорошенка, інтернований вкінці урядом московським в Сосниці, помер там, неначе в тюрмі, в р. 1678. Цілий ряд наказних полковників київських за полковництва Павла Яненка і Ждановича, як наприклад Михайло Криса, пізніший полковник білоцерківський, Костянтин Мокієвський, один з 14 Мокієвських, що зі шляхтою білоцерківською на Переяславську Умову присягали, Петро Бутрим і иньші. Яків Пархоменко, старинний козак, в р. 1651 полковник чигринський і його заміститель на цьому полковництві шляхтич Прокіп Бережецький, родич Гетьмана Хмельницького. Яків Юхимович Лизогуб, в кінці панування Хмельницького полковник канівський, Федір Терещенко, тоді-ж полковник прилуцький; Тимофій Цицюра, після Лободи й Тетері полковник переяславський; Семен Дубина, після Мозири в р. 1654 полковник корсунський; цілий ряд полковників білоцерківських: перший Михайло Громика був убитий в р. 1652, гамуючи місцеві бунти козацькі, Іван Гира, що помер в Умані в 1655 р. від чуми, Яцина Лютренко полковникує там в р. 1656, потім Іван Кравченко, не рахуючи наказних. Осип Глух, перед Гоголем полковник уманський, і наказний за Хмельницького полковник уманський, пізніщий „Гетьман правобічний“ Михайло Ханенко, сторонник Польщи, якого син пажем, а одночасно заложником при дворі королівським був. Перший полковник овруцький шляхтич Микулич і його наступник на цьому полковництві так само шляхтич Іван Бруяка, що на чолі 3000 кінних і 500 піших у поході Кричевського на Литву в р. 1649 участь приймав, полковникує ще в р. 1652; після нього наказним полковником овруцьким бачимо Костя Кондратенка, взятого в р. 1659 в московську неволю. Григорій Кривенко, за Данила Нечая полковник наказний брацлавський, поліг разом зі своїм полковником під Красним і наслідник Нечая на полковництві брацлавськім перед тим сотник мястківський в його полку, значний шляхтич Михайло Зеленський, який пізніще з братом Андрієм, полковником подільским, буде одним з визначніщих сторонників Дорошенка. Матвій Папкевич, полковник іркліївський; знаний уже нам Петро Дзік, полковник хвастівський; Михайло Сулічіч, полковник паволоцький і цілий ряд ріжних полковників наказних, як Радишовський в р. 1649, наказний черкаський, Матвій Старжинський, наказний ніжинський, ФедірТретяк, при Івані Золотаренку в р. 1654—5 полковник піхотний і такий же полковник піхотний, передтим сотник ніжинський Григорій Кобилецький; Федір Кандиба, наказний полковник корсунський, Іван Сербин, при Зеленськім наказний полковник брацлавський і т.д. і т.д.

Таку саму ріжноманітність походження бачимо і серед старшини полкової та сотенної. Отже для прикладу: козак старинний, Леонтій Бут, оссавула полковий ніжинський, який на прохання полковника Василя Золотаренка мав одержати від Царя грамоту на „сільце в повіті Носівськім Кисілівку і Адамовку з млинами, а крестянських дворов в них сорок, опріч Козаков“ і який пізніще був засланий Москвою в Єнисейськ, — і шляхтич Юрій Мінєвський, оссавула полковий корсунський, один з головних діячів угоди гадяцької. Козак старинний, Яків Одинець, суддя полковий черкаський підписує в р. 1651 білоцерківську умову; шляхтич Филон Неміра, суддя полковий кальницький, перед повстанням войт в Кальнику і міщанин Федір Завадський, суддя полковий ніжинський. Станіслав Кохановський, отаман чернигівський, Ясько Трухомовка, отаман седнівський і Адам Мазепа-Колединський, за часів Хмельницького отаман білоцерківський, брат пізніщого Гетьмана, що був, як каже Самовидець: „роду шляхецького, повіту білоцерковського, старожитної шляхти української і у війську значної.“ Врешті між цілим множеством сотників Війська Запорожського переважно міщан, поповичів, козаків старинних, бячимо, особливо в правобічних і півничних полках, значний відсоток шляхти, як наприклад Семен Третяк, сотник білгородський, пізніще полковник київський, засланий в кінці Москвою в Сібір до Красноярска, Іван Сулима, сотник настаський, Калин Соколовський, сотник житомирський, Опанас Предримирський, сотник печерський, Михайло Поновський, сотник русавський полку брацлавського, Василь Піотровський, сотник ходорковський, Денис Мурашко, Михайло Круковсьий, Іван-Адам Кошанський, Хилко Будкевич, все сотники полку білоруського Івана Нечая; Солтан Красносельський, сотник полку брацлавського, Михайло Махаринський, сотник тямоновський, Горностай, сотник полку овруцького, Авратинський, сотник тростянський, розстріляний Поляками в р. 1651 під Красним і так само ними-ж розстріляні в Демківці в р. 1655 сотники Зарудний і Юркевич і т.д. і т.д.

Переважно саму тільки шляхту бачимо ми на урядах писарських, у військовій ґенеральній канцелярії і в дипльоматичній службі Війська Запорожського. Писарство вимагало більшої грамотности, знання канцелярийної техніки, знання законів; служба дипльоматична до того ще й знання чужих мов: крім польскої, московської, татарської, турецької, ще й обовязкової тоді при інтернаціональних зносинах мови латинської. 161[97]) Коли додати, що тут потрібна була й певна оглада європейська, знання форм товариських, етикету і церемоніялів двірських, то зрозуміло, чому в міру зросту сили і міжнароднього значіння козацької української держави все менше бачимо в її службі бюрократичній і дипльоматичній малограмотних січових козаків, а навпаки представників тих верстов, що посідали стару культуру і цивілізацію. Але й тут орґанізацийний ґеній Гетьмана зумів запобігти тому небезпечному роздвоєнню, яке могло повстати з такого поділу функцій: — тому звичайному недовіррю людей неграмотних до людей грамотних, недовіррю сірої маси козацької до політики „панів“, що пізніще стало по його смерти одною з причин державної руїни. За Богдана Хмельницького всякі посольства наприклад складаються переважно так, що рядом з грамотним фактичним послом їдуть представники Війська, рядова старшина козацька, яка довіррям серед маси козацької користується. В той спосіб ріжниці степенів культури згладжувались і на обєднування, а не розєднування нації обертались.

На чолі канцелярії військової й усеї служби дипльоматичної стоїть канцлер, писарь військовий ґенеральний, Іван Виговський. Ця канцелярія військова, крім свого безпосереднього призначення, стала пізніше, а почасти вже й за панування Богдана Хмельницького ще й свого роду вищою політичною і юридичною школою, де по словам Шафонського, „починали свою службу публічну діти шляхецькі, що пройшли перед тим курс наук в школах латинських.“162[98]) В році 1651 посол Радзієвського в Чигрині, бачив у Виговського дванадцять писарів, самих шляхтичів.163[99]) Крім них були ще й писарі молодші, так звані „підписки“. Імена де-яких із цих писарів і підписків заховала історія. Про Юрія Ярмоловича й Соболя вже була вгадка вище. До них треба додати Самійла Зорку, „старого секретаря Гетьмана Хмельницького“, як зве його в своїй літописи Величко; Івана Кричевського, одного в писарів при Гетьмані в р. 1649; Івана Петрушевського, званого иноді Петрушенком, посла в Липні р. 1648 до Варшави; згаданого вже вище Силуяна Мужиловського, в р. 1649 посла в Москву до Царя, в осени того-ж року посланого Гетьманом до князя Януша Радзівілла і прийнятого там надзвичайно урочисто „тридневними бенкетами“, потім в р. 1651 посла до Порти Оттоманської, пійманого тоді польськими військами, продержаного два роки в польській неволі, далі в р. 1653 посла знов до Москви й до Швеції, а пізніще посла до Хана; врешті Івана Грушу, що підписав разом з оссавулою Ковалевським р. 1656 умову в семигородським Князем Ракочієм, пізніще в р. 1657 їздив до Пинська для відібрання присяги від тамошньої шляхти, за гетьманування Виговського став писарем військовим ґенеральним.

До цієї самої катеґорії треба причислити й перекладчиків при посольствах, як наприклад Григорій Кульчицький, згаданий вже вище Василь Верещака й иньші.

З посеред підписків, що тоді за гетьманування Богдана Хмельницького свою карєру в канцелярії війсковій починають, знані нам досі: Павло Абрамович, який в р. 1653 приймає участь в посольстві до Царя, Василь Мінєвський, брат вищезгаданого оссавули Юрія, Іван Чекаловський, пізніщий писарь ґенеральний за гетьманування Дорошенка, Семен Ґолуховсьий, пізніщий писарь ґенеральний при Юрії Хмельницькім, Андрій Іскрицький, Гарасим Каплонський, пізніще частий посол Виговського до Короля, Святослав Кривецький, пізніще писарь ґенеральний при Тетері, Василь Кропивницький, пізніще посередничив у Гадяцькій Умові, вкінці взятий в московську неволю, Яків Львович, підписок, а заразом багатий дідич київський, Xведір Погорецький, згаданий уже вище Остап Федкевич їздив кілька разів у посольстві до Короля й Царя, Єронім Борисович Шалатоня, потім якийсь час писарь військовий при Виговським і т. д. і т. д.

Поруч військової канцелярії ґенеральної були канцелярії полкові й сотенні. В них усі діла як військові так і адміністративні полків і сотень зосередковувались. Крім згаданих уже вище писарів полкових знаємо ще Павла Тетерю Моржковського, перед повстанням писаря канцелярії ґродської в Луцьку, в повстанні писаря полкового переяславського, потім полковника переяславського, писаря ґенерального, врешті злощасного Гетьмана. Іван Якимович був писарем полку київського; Іван Красковський, писарь полку чернигівського; Федір Житкевич, писарь полку брацлавського; Іван Невмержицький, писарь полку овруцького; Микола Бруяка, брат у перших Івана, полковника овруцького й писарь в його сотні полковницькій; писарь Головацький був пійманий у Вересні р. 1648 Поляками; писарь Турчинович, був убитий в р. 1648 під Слуцьком і т. д.

Функції дипльоматичні, крім писарів військових, цих тогочасних дипльоматів фахових, виконують дуже часто „люде приватні“, що на території козацькій живуть, або при своїх родичах, що уряди в Війську Запорожськім займають, або коло духовенства православного і біля вогнищ віри та культури — монастирів, брацтв і шкіл православних — гуртуються. Отже наприклад Богдан Сокольницький був посланий Гетьманом у Варшаву на Сойм Елекцийний, Остап Користенський їздив разом з Іваном Бірецьким, Федором Пашковським, Михайлом та Лукіяном Махаринськими в р. 1654 од Гетьмана до Царя, Лозинський був послом до Ракочого в квітні 1649 р., Гойський іздив до молдавського Господаря, Микола Варакінський в початку 1656 р. був призначений послом до Швеції,164[100]) старий Остафій Виговський, батько писаря ґенерального, часто виступає в ролі посередника і примирителя в розмовах з московськими воєводами і т. д. і т. д.

Число цих „людей приватних“, що урядів у Війську Запорожськім не займають, але жваву участь у життю державнім беруть — зростало з кожним днем в міру того, як поверталась на козацьку територію непокозачена шляхта і як прилучувались до козацької південної України північно-західні „руські“ землі Річпосполитої. Процес реасиміляції-повороту до своєї нації — старої зденаціоналізованої української, аристократії приймає в другій половині гетьманування Богдана Хмельницького значні розміри. Пізніще за Виговського цей процес свої окремі (для держави, як побачимо, дуже небезпечні) соціяльні й політичні форми прибере. Але тепер, за панування Хмельницького, він відбувається — як це вже вище було підкресено — під проводом і під назвою Війська Запорожського. Коло того Війська гуртується все, що так чи инакше на поверхню державного й національного життя вибивається. Так само й ці „люде приватні“, що за Великого Гетьмана в державнім і національнім будівництві діяльну й дуже для цього будівництва користну участь приймають, хоч до реєстрів військових і не вписані, всі владі Гетьмана й Війська Запорожського підлягають, всі в імени Гетьмана й того Війська виступають. Бо Військо Запорожське — це в тих часах синонім української держави. Воно творить та репрезентує українську націю.

Для повноти образу — як зо усіх національних кругів виростала і зо всіх українських земель набіралась та нова аристократія, що під назвою Війська Запорожського державу українську за Гетьмана Богдана збудувала — треба до вище згаданих її катеґорій додати ще „дворян“, тоб-то ту незаможну інтеліґенцію, що з ріжних верстов української нації (переважно з міщанства та дрібної безземельної шляхти) рекрутується, та в характері приватних „слуг“ при дворах Гетьмана, Митрополита, Владик, вищої та багатшої козацької старшини ґенеральної, або хліба, або карєри в козацькій Україні шукає. Деякі з цих „дворян“ згодом так само в ряди пової аристократії української вступають, і дуже часто тоді, як люде освічені, гнучкі і спритні, відограють визначну ролю в національнім життю. Отже з таких „дворян“ Гетьмана Богдана Хмельницького знаємо наприклад його конюшого, Івана Брюховецького, що крім того ріжні функції дипльоматичні за життя Хмельницького виконував, а пізніше при допомозі черні козацької та аґентів московських булаву гетьманську захопив; Івана Славковського, перед тим слугу польського коронного гетьмана Миколи Нотоцького і управителя його маєтків, а тепер слугу Богдана Хмельницького і т. д. 165[101]) Має своїх „дворян“ і писарь ґенеральний Виговський, особливо з того часу, як він з багатою дідичкою, Оленою Стеткевичівною — панею з „великого дому“, як писали наглядачі московські — оженився і через неї з князями Соломерецькими, Четвертинськими, Мещерськими й иньшими значними землянськими домами поріднився. Знаємо наприклад його „покойових“ Войну, Браницького, яким одночасно і деякі дипльоматичні доручення даються, а серед „фрауцимеру“ його дружини зустрічаємо призвища Подарицьких, Рудницьких, Яговських, Павловськвх і т. д.166[102]) Має своїх „рукодайних“ і брат писаря — полковник Данило Виговський,167[103]) має їх иньша старшина ґенеральна. Але особливо багато бачимо ми таких „дворян“ при вищім духовенстві православнім. Ось наприклад „слуги“ Іннокентія Ґізеля, архимандрита печорського: Самійло Носацький, „обиватель містечка печорського“ Василь Васильковський, конюший Хведір Леснєвич. Слуга архімандрита Іосифа Нелюбовича Тукальського — „шляхтич“ Іван Лубенка. „Слуга“ ректора Київо-Братської Академії, Лазаря Барановича, а потім учитель польської мови в заложеній Барановичем у Новгороді Сіверськім школі — Ґонсевський. Далі инші слуги того-ж Лазаря Барановича: Петро Жорновський, „писарь“ Семен Ялинський, „кухмистр пан Григорій Менжинський“, „конюший“ Конрад Сущинський 168[104]) і т. д. і т. д.

Окремо врешті треба згадати тих чужинців та ріжних еміґрантів, які, так чи инакше в сфері впливів нашого державного життя опинившись, часто асимілюються і до нової аристократії української пристають. Про одного з таких еміґрантів, грецького ченця Данила, пізніще під призвищем Олівеберґ де Ґрекані знаного, були вже згадки вище. Може був він одним з тих грецьких ченців, які ще в 1649 р., по реляції польського дипльомата Мясковського „бігали з України на Волощину, і до Тогай-бея“ та з якими „руські“ комісари Річпосполитої (воєвода Кисіль і його брат Микола, Максиміліян Бжозовський, кн. Захарий Четвертинський), запросивши Митрополита і архімандрита печерського, мали тоді, в тайні од польських членів посольства, одбувати якісь таємничі наради. Можливо, що прибув він на Україну разом з антіохійським патріярхом Макарієм. У всякому разі з тогу часу — від Червня 1654 року — бачимо його в характері дипльомата на українській службі, як посередника між Україною і Швецією. 28 Червня — отже в пару місяців по заключеню Переяславської Умови — виїзжає він з Білої Церкви в посольстві від Гетьмана до шведської Королеви Христини. Принятий 30 Жовтня того-ж 1654 року вже новим Королем Карлом Ґуставом на особистій авдієнції, він представляє йому дуже зручно складений меморіял, в якім на підставі одержаної від Гетьмана і канцлера Виговського словесної інструкції підкреслює, що ні через Москву ні через Польщу „Ехсelleutissimus Dominus Campi Ductor Zaporoviensis“ не міг своїх послів до Короля шведського прислати і що тільки тепер він має нагоду засвідчити своє бажання жити в вічній приязні з державою шведською. Далі меморіял цей зазначує готовність Гетьмана вести спільно з Королем шведським військову акцію проти Польщі доти, доки спільні їхні політичні ціли не будуть осягнені, а заразом висловлює бажання, щоб Король шведський, подібно як і Гетьман, союз з Царем московським заключив, маючи на увазі, що коли-б Москва того союзу не додержала і проти Швеції виступила, то Гетьман готов по боці Короля шведського стати. Вже тоді в той спосіб були українською дипльоматією висловлені ті провідні ідеї української закордонної політики, що пізніще в основу балтийсько - чорноморської коаліції 1656 р. лягли.

На весні 1655 р. отець Данило з великими перешкодами вертає після ріжних пригод на Україну, знаходиться при Гетьмані підчас його походу на Львів і з під Львова; одержавши писану інструкцію, їде в Жовтні того-ж року знов до шведського Короля. Та інструкція підтверджує давні гетьманські бажання шведсько-українського союзу, обіцює в разі потреби козацьку допомогу Швеції проти Москви, але заразом радить Королеві шведському Москви „без причини не трівожити“, бо союз з нею Україні потрібний і коли — пише Гетьман — „Бог поможе нам довести до союзу Шведів з Москвитянами і нами, то багато народів буде підбито цими сполученими силами.“ В першу чергу, поза війною з Польщею, пропонує Гетьман Королеві війну з Турками, яку — по його словам — він вже давно в порозумінню з Венеціянами розпочати хотів, тільки війна з Польщею тому на перешкоді стала. Бажаючи бачити Короля шведського Королем польським, Гетьман хотів би, щоб віце-королем у Польщі (в разі коли Карл Ґустав останеться жити в Швеції) була призначена людина, яка-б союз шведсько-український шанувала. Єсть дані думати, що мав тут на думці Гетьман перебуваючого при дворі шведськім Гієроніма Радзієвського, старого приятеля козаків, повірника їх монархічно-абсолютистичних конспірацій з Королем Володиславом IV проти республиканської шляхти і тайного посередника між Володиславом IV і Богданом Хмельницьким ще перед вибухом повстання.

Тоді-ж 12 Листопада представляє о. Данило Королеві шведському вироблений ним спільно з Гетьманом проєкт коаліції України, Швеції, Москви, Венеції, Анґлії і Австрії для увільненя Греків з під турецької влади, поділу Туреччини, завоювання Пельопоннесу і втягненя в сферу впливів цієї коаліції ще й Персії. В Грудні того-ж року вертається о. Данило через Москву на Україну. В Червні слідуючого, 1656 р., бачимо його вже в новій місії при дворі Ракочого в Трансильванії, а 19 Серпня він знов приїзжає до Короля шведського в табор під Закрочимом, вручає йому лист гетьманський і переказує словесну інструкцію, головним пунктом якої було бажання Гетьмана бачити у себе якнайшвидше послів шведського Короля для заключеня союзу, при чім був для вислання тих послів поставлений Гетьманом Королю ультимативний десятитиждневий речинець. В наслідок того посольства Король висилає зараз на Україну своїх уповноважених послів Веллінґа і Тернешельда; одночасно виїхав до Гетьмана і о. Данило. Тут він дістав нове, вложене на нього Гетьманом і Королем шведським дорученя притягнути до шведсько-українського союзу Господарів молдавського й волоського. Виконавши це дорученя, він знов їде до Карла Ґустава з листами Гетьмана й Господаря волоського. Поворотом його задержують у Прусії, де він пробув довший час. Звільнений тоді Гетьманом зі служби за те — як оповідали — що покинув чернецтво та задумав женитися, о. Данило, тепер уже не отець, а Олівеберґ де Ґрекані, вступає, всеж таки за дозволом Гетьмана, на службу до Короля шведського, їде як його резидент до Господаря молдавського, а потім разом з послом шведським Лілієнкроною їде в Червні 1657 р. до Чигирина до Гетьмана. Там він мусів з роблених йому закидів виправдатись, бо бере діяльну участь в переговорах з Лілієнкроною, потім знов вертається в Молдавію, пізніше бачимо його в Трансильванії і Яссах, врешті в початку 1658 р. знов переїзжає на Україну і знов поступає при Гетьмані Виговськім на українську службу, знаходиться при нім підчас його війни з Москвою, пише з дорученя Виговського листи до Карла Ґустава, врешті підчас Умови Гадяцької займає уряд „військового секретаря“. Дальша його доля нам не відома.169[105])

Ми умисне задержались трохи довше на особі того грецького ченця, щоб показати скільки енерґії і здібностей вкладали иноді такі еміґранти в державну українську працю. Крім Данила Олівеберґа ще варті з посеред них уваги: Грек Іван Тафлярі, посол Гетьмана до Швеції в р. 1654, Марко Тарсі, мабуть Грек львівський, перекладчик і секретар Олівеберґа; Теодовій Томкевич, так само Грек, львівський міщанин і купець, посередник між Гетьманом і львівськими міщанами в 1657 р. потім один з головних аґентів Виговського підчас переговорів з Польщею і його посол до Швеції в Червні 1658 р.170[106]) Турок Соліман, дуже освічена людина, що говорив по латині й иньшими мовами, якого бачимо в р. 1657 при штабі полковника Ждановича.171[107]) Тамже зустрічаємо Турка Ференча, що мав бути дуже видатним військовим 172[108]) і т. д. Багато чужоземців — не кажучи очевидно про офіціяльних послів чужих держав і резидентів — все перебувало при дворі гетьманськім. Хочби для прикладу згадати небожа волоського Господаря Михайла, що передтим при дворі Імператора австрийського був, і його численне оточення, так само оточення вдови по Тимофію Хмельницьким, доньки Господаря Люпула, а рідної сестри княгині Янушевої Радзівіллової 173[109]) і т. д., і т. д.

Розуміється поміж тими, перебуваючими тоді на нашій землі чужоземцями було багато ріжних тайних аґентів чужих держав, які намагалися впливати на події на Україні виключно в інтересах тих держав. Не забуваймо, що українське повстання спалахнуло підчас великого воєнного напруження в Европі, в часі завзятої й довгої боротьби двох великих ґруп европейських держав. Обидві ці групи, як держави протестантські, так і ліґа держав католицьких намагались події на Україні використати для себе. Про давні в цім напрямі пляни семигородського Князя Бетлена Ґабора вже була мова вище. Тут ще додаймо, що на тайній нараді в кінці р. 1632 в Іоганісбурзі, представники протестантських кругів Річпосполитої, з кн. Радзівіллом на чолі, обмірковували з послом брандебурґським Берґманом пляни антікатолицької конфедерації, до якої мала належати Анґлія, Данія, Нідерланди, Брандебурґія і Швеція і до якої малося притягнути „Русь“ в Річпосполитій і українських козаків. Що до останніх, то на думку брандебурґського представника „вони більше здатні до руйнування, як до допомоги і їх можна вжити тільки тоді, коли все загублено й коли приходиться сказати: ні мені, ні тобі.“ 174[110]) Такого роду думки і пляни мали ще більшу підставу в міжнародніх відносинах року 1648. І тому наприклад вражіння аґента, якому залежить не на будуванню України, а тільки на зруйнуванню Польщи при допомозі козацького повстання, робить найголосніший провідник революції 1648 року, жорстокий і неперебіраючий в засобах демаґоґ, полковник Максим Кривоніс, жовнір шотляндський, що перед повстанням прибув на Україну.175[111]) З приводу тієї його руйнуючої демаґоґічної діяльности виникають гострі непорозуміння між ним і Гетьманом, якому врешті вдалось Кривоноса усунути. Але факт, що за діяльностю Кривоноса з зацікавленям слідили аґенти протестантських держав і що поміркованість та обережність Хмельницького була їм дуже не до вподоби, дав підставу здогадуватись, що в лиці крівавого провідника української „черні“ ми маємо до діла зі свідомим, або може несвідомим виконавцем тієї сторонньої волі, для якої заведення ладу й порядку на Україні та будова української держави були ділом зовсім байдужим, або в усякім разі навіть менш ніж другорядним.

По скільки протестантським державам залежало на знищенню Польщі, а зокрема на усуненню сторонника Австрії Короля Яна Казіміра, по стільки для ліґи католицької важно було повстання козацьке паралізувати, Україну з Польщею помирити і Богдана Хмельницького до піддержування Яна Казіміра прихилити. Діяльність єзуїта „sub habitu seeularis“ Андрія Гунцеля Мокрського — який, використовуючи давнє своє знайомство з Хмельницьким (він мав бути учителем у львівській школі, де свого часу вчився Хмельницький), приїхав на Україну зараз по вибуху повстання і в характері посередника між Гетьманом і королевичем Яном Казіміром виступав — велась очевидно в тім напрямі, щоб впливи держав протестантських в оточеню гетьманськім паралізувати...176[112])

Уникнути страшної небезпеки й не стати сліпим знаряддям в чужих руках удалось Великому Гетьману перш за все тому, що він для здійсненя своїх власних цілей: визволення української нації й будови української держави — зумів зорґанівувати коло себе не аґентів, а Богунів, Нечаїв, Виговських, Кричевських, Ждановичів, Креховецьких, Стеткевичів, Тукалських, зумів витворити з найкращих людей України аристократичний клас, який жертвою крови й життя себе з істнуванням держави української звязав. Поки такий український аристократичний клас за Гетьмана Хмельницького істнував, об нього всі спроби здеморалізувати Україну розбивались. Орґанізованим впливам чужих держав Гетьман зумів протиставити так само орґанізовані впливи свої. „Хмельницький знає все, що робиться в Польщі.“ „Трьох шпигів Хмельницького спіймали Поляки в Варшаві, з котрих один в кімнаті самого Короля сховався“ — так писали в Грудні 1650 р. розвідчики шведські.177[113]) Не тільки в Польщі, але скрізь, де йому треба було, мав Богдан Хмельницький своїх довірених людей. Але кермувати ними можна було, тільки маючи в руках міцний зорґанізований державний апарат. І доки провід Української Держави спочивав у руках „самодержавного“ Гетьмана і спірався на класі, що себе за найкращих, аристократичних, лицарських і ідейних слуг держави, а не за кандидатів у Гетьмани вважав — доти можна було чужі впливи побороти і Державу Українську відстояти. Спосіб правління й гетьманський ґеній Богдана Хмельницького добрали й виховали йому таких помішників, яких за його життя ані грошима, ані маєтками, ані урядами, ані почестями купити нікому не вдалось...

Використати козаччину, як сліпу руйнуючу силу для поваленя Польщи не змогли ворожі до Польщи держави ще й тому, що справа козацька за Богдана Хмельницького стратила — як вже вище було сказано — свій попередній характер внутрішньої справи польської Річпосполитої. Військо запорожське, що за Великого Гетьмана сформувалось, де вже не клас польської Річпосполитої, невдоволений своїм польським урядом і проти того уряду бунтуючий, а це державна аристократія нової, відділеної од Польщи, козацької української держави. І провідників того нового Війська Запорожського не можна вже вживати для викликування розрухів у Польщі та для валення небажаного польського уряду, бо воно ані з Польщею, ані з її урядом нічого спільного, крім державної границі, не має.

Врешті помилились усі, хто Богдана Хмельницького за польського „бунтівника“ вважав, тому, що Великий Гетьман оказався по природі своїй творцем, а не руїнником. Він сам умів одріжняти в українській нації її руїнницькі, деструктивні елєменти від елєментів будуючих, творчих і зумів перших зробити нешкідливими, а других до державної та національної роботи притягнути. Військо Запорожське за часів Богдана Хмельницького не тільки шаблею та дипльоматією будує й творить свою політичну орґанізацію державну, але ще й скріпляє її найміцнішим цементом, без якого ні одна державна будова вдержатись не може — цементом спільної всім класам, одної національної духової культури. А що культура національна ідентифікувалась у тих часах зі справами реліґійними, то цим справам релігійно-національним — йдучи в тім слідами старої „руської“ князівської й шляхецької аристократії — присвячують Гетьман і Військо Запорожське не менше уваги, чим справам військовим і політичним. І коли одночасно з гомоном військовим та з горячковою боротьбою політичною, виростають нові церкви та монастирі, коли будуються школи і розвиваються брацтва, коли повстають села й міста там, де досі був степ і де кочували Татари, то це найкращий знак, що немає тут місця для розкладових сил, що даремна там праця чужих деструктивних аґентів...

Про численні універсали Гетьмана, якими він церкви та монастирі збогачує і відновляє, була вже згадка вище. Так само горяче пеклується про них і його дружина Ганна. Писарь ґенеральний Іван Виговський, при всій своїй надлюдській роботі, знаходить час, щоби церкву святотроїцьку й монастирь в Чигирині фундувати, щоби до брацтва львівського, цього культурного заборола нації української в її західних землях, вписатись. Так само вписуються до того-ж львівського брацтва Григорій Лесницький і Павло Тетеря. Михайло Стеткевич, брат Виговської, старинний монастирь бурколабовський своєю фундацією відновляє. Полковник миргородський, Матвій Гладкий, в самім вогню повстання будує „коштом великим“ церкву в Миргороді, прикрашуючи її „ведлуґ нашого звичаю християнського“ дорогоцінними іконами та малюваннями. Судя ґенеральний, Федір Лобода піклується про монастирь креховський у далекій Руси Червоній. Полковник чернигівський, Степан Подобайло відбудовує в Чернигові зруйнований перед тим Ілїнський монастирь і в ньому каже себе поховати. Михайло Махаринський, сотник тимоновський збірається монастирь у Тимонівці фундувати. Київський полковник, Павло Яненко Хмельницький жертвує Брацькому монастирю свій двір у Київі і т. д. і т. д.178[114])

Велику вагу привязує тодішня провідна верства українська до справ освіти. Не зважаючи на тягарі воєнні, представники вищого духовенства, зїхавшись в Липні 1650 р. в Київі, складають добровільні жертви на піддержку найвищої української школи, Київської Могилянської Академії. Бо хоч більшість студентів цієї Академії „захопив — кажучи словами історика Олександра Яблоновського — запал воєнний“ 179[115]) і вона до повстання пішла, але треба дбати про освіту дальших молодших поколіннь. Епископ перемиський, Антоній Винницький жертвує на цю ціль 100 золотих щорічно, епископ вітебський, Іосиф Кононович Горбацький 500 золотих, таку саму суму зобовязується вносити що року на руки ректора Академії, Лазаря Барановича, епископ луцький і острожський Іосиф Чаплич-Шпановський, 200 золотих обіцює Діонисій Балабан, епископ холмськнй і беласький.180[116]) А з пізнішого універсалу 3 Мая 1659 р. полковника київського, Василя Дворецького, довідуємось, що „небожчик славної памяти Пан Богдан Хмельницький Гетьман і все Військо Запорожське помощію Божією, а одвагою, щастєм і мужеством своїм рицарським скинувши з себе ярмо неволі лядської... церкви і монастирі Київськіє і Українськіє многіє увільнивши і з пащек лядських вирвавши... монастиреві Брацькому Київському і школам при нім будучим, для наук високих през побожних, а вєльце славних годної памяти людей... для оборони віри і церкви православної фундованим — яко ктитори і наступци особливе певниє маєтности (далі йде перечисленя ціх маєтків) назначили і дали“.181[117]) Не тільки про школи вищі, але й про нищі дбають тодішні провідники нації. Війна й державне будівництво не зупиняють підставової праці для освіти народньої. Чужинця Павла Алепського, переїзжаючого через Україну в р. 1654 вражає велике число грамотних людей, звертають його увагу школи, а поруч них захоронки для убогих і сиріт по козацьких містах...

Для нас, безпосередніх нащадків пізніщої державної й національної української руїни, пспхольоґія того кипучого, інтензивного, захоплюючого своєю орґанізованою ріжноманітностю національного життя часів Гетьмана Хмельницького майже незрозуміла. Нам сьогодня трудно собі уявити, щоб могли бути на Україні такі часи, коли всі класи української нації приймали активну участь в твореню одного, для всеї нації спільного державного й національного життя. Коли провід того життя спочивав у руках розумних і чесних — не чужих, а своїх — найкращих українських людей, коли найбільше освічена і культурна верства на Україні себе українською — а не польською чи московською - вважала і коли вона авторітетом і повагою серед мас народніх користувалась. Щоб могли істнувати такі часи, коли мешканці України не винищували себе взаємно під проводом чужих аґентів і коли вони — в супереч загальному переконанню сторонніх обсерваторів і політиків — не тільки до руйнування, але й до будування були здатні...

„Між козаками задніпрянськими і по цій стороні Дніпра велика нелюбов, ворожнеча й розлад: зовсім поділилися на ся“ — так із задоволеним характеризували чужі доглядачі ті відносини на Україні, що пізніще за невдалих наслідників Великого Гетьмана настали.182[118]) Це був початок того процесу, який привів до того, що нащадки сотвореної Богданом Хмельницьким української національної аристократії в Росіян на лівім боці Дніпра і в Поляків на правім боці обернулись. „Де тих Мурашків отчизна?“ — питали з одчаєм послідні Хмельничане, що біля Гетьмана Петра Дорошенка згуртувались, дивлючись, як Андрій Мурашко за московське панування на Україні розпинається, як його рідний батько Денис Мурашко своїх земляків до Польщи всіма силами тягне і як обидва вони вмісті проти Дорошенка — самітнього „посліднього козака“ — з лютою ваїлостю виступають...183[119])

Того фатального для України внутрішнього поділу по лініям впливів чужих держав і чужих національних інтересів за Гетьмана Богдана Хмельницького немає. Україна тоді сама собі вистачає. Вона не шукає для себе сильніщих та кращих од неї самої зовнішніх центрів притягання і не розколюється та не розвалюється відповідно до сили та значіння тих зовнішніх позаукраїнських центрів. Всі внутрішні сили України направлені в середину її самої. А що сліпа потенціальна енерґія українських мас все була величезна, то — при умілім і розумнім скеруванню її на орґанізацію власного життя — можливим стало таке чудо, як сформування за Гетьмана Хмельницького на протязі кількох літ Української Держави і Української Нації. Стали можливими на Україні зорґанізовані, розумні форми людського співжиття, бо під залізною рукою Гетьмана Війська Запорожського всі Українці побачили, що годі на чужу допомогу проти своїх земляків рахувати і муситься форму компромісу, форму співжиття самим між собою знайти. І ці, хто в першій мірі таку форму знайти мали обовязок: культурний, освічений український клас — це ще не більш або менш чесні посередники між чужими державами й обезголовленою Україною, це ще не чужі народові українському комісіонери Росії та Польщи — а це народові українському потрібний та необхідний хребет, це „голова“, яку „прислати“ просили в р. 1648 у Хмельницького позбавлені своїх власних провідників селяне повстанці в Підляшшя.184[120]) Хребет і голова, без яких істнування національного орґанізму неможливе...

Тільки біля всею нацією признаного авторітету Гетьмана-Монарха змогла відродитись Україна. Ми вже бачили, як згуртувався і сформувався коло його особи український аристократичний клас, як зорґанізувались і силою в козацькій Україні стали передтим безсилі й розпорошені найкращі українські люде. В міру того, як формувався і національно обєднувався цей клас, збіралась коло свого старого київського центру і вся поділена перед тим і пошматована українська земля. Процес обєднання північно-західних українських земель біля збудованої Гетьманом Війська Запорожського козацької південної України мають представити в загальних рисах два дальші розділи ціх заміток.


Примітки[ред.]

  1. „1649 г. въ Декабрҍ. Записка дяка Григорія Кунакова“: „И Богданъ де Хмельницкой... учалҍ Собиратҍ войско, а готово де при немъ войска — польскихъ и литовскихъ шляхты, которые учинены были банитами 6000 человҍкъ, да Татаръ Крымскихъ 20 тысячъ, да Запорожскаго Войска зъ 40 тысячъ“ (Акты Юж. и Зап. Рос. т. III, ст. 404). Порівняй также Арх. Чарторийських cdx 183 N. 84: „Z Warszawy d. 17. XІ., 1648: О Chmielnickim powiadają, że straciwszy kіlka szturmów, od Zamościa na milę odstąpił і okopał się. Powiadają і to, żeby miał Polaków (т. зн. шляхти) mieć 7000.“ Подробиці і аналіз цих звісток в збірнику „Z Dziejów Ukrainy“ ст. 160 і далі. Пор. ще лист Хмельницького до Яна Казіміра з Київа 20. III., 1650 р.: „Jest bowiem siła w Wojsku Zaporowskiem, których przodkowie w Cerkwiach, tak kоronnych, jako і litewskich leżą które unici pozabierali. Ci chcąc, aby ofiarę, trybem starożytnej religii swej іdąc za duszy ich czynili, póty zawsze suplikować będą, póki do rąk naszych prawosławnych nie dоstaną“ (Памятники Кіевск Ком. вид. 1898 р. І, ст. 567—8) — очевидно мова тут про шляхту, якої коляторські права давали підставу до ціх жаданym. Ще в р. 1623 шляхта православна в своїй „Supplikatii“ до Сенату писала: „Ludzi dla unii z domów swych od dóbr wysisnione, ledwie juz Ponizowie і Ukraina zmieszczać mogą.“
  2. Характеристика Тогай Бея, зроблена Хмельницьким перед польськими комісарами в Переяславі в р. 1649 (джерело як вище в прим. 55). Щоб зрозуміти все сказане в цій переломовій хвилині Хмельницьким треба мати на увазі, що він мав перед собою дві авдиторії: представників Річпосполитої і представників низової козаччини. І з одними і з другими йому було не по дорозі. Для характеристики соціяльних поглядів татарських інтересні слова Мустафа Аїі, посла кримського в Варшаві, що „козакам і татарам не можна знизитись до хліборобства: війна для них необхідна“ (передмова до ч. III т. VI. Арх. Юго-Зап. Рос. ст. 55).
  3. Szajnocha: Dwa lata dz. naszych II, s. 441. Mich. Ks. pam. s. 209. Те саме в записках Натана Ганновера, „Rus“ (місяшник) 1911 р. II ст. 174.
  4. Подробиці й джерела в моїй моноґрафії про Кричевського: Z Dziejów Ukrainy, er. 255, 356.
  5. Універсал Хмельницького в Арх. Чарторийських cdx 3776, там-ж універсал Дорошенка. Порівн. інструкцію Гетьмана Тетері на сойм Варш. ЗО. XI., 1664 р.:„szlachta Bialocerkiewska, która należała antiquitas do Jurisdictiey Zamku Balocerkiewskiego, a mianowicie: Lesiewicze, Kowszowata, Nae staska, Skarżewka, Mazepincy, Kierdany і innе, którekolwiek by pokazały, і którykolwiek by tych dóbr cieszył usu і cieszy, і teraz praw swych porządkiem stringitur і należy, aby... zawsze, gdy Hetman na wojnę wsiadać będzie na koń, і oni, w porządku u nich zdawna za wszystkich starostów bialocerkiewskich zwyczajnym, armis se accingant przy boku Hetmana“ (Оригінал в Арх. Чарторийських cdx 402, f. 545). Пор. „Z Dziejów Ukrainy“ ст. 219. Ця шляхта білоцерківська варта того, щоб її присвятити окрему історичну розвідку.
  6. Універсал Хмельницького дат. з Київа 11. І., 1651. р. (Памятники Кіевск. Ком. т. І вид. 1898 р. ст. 447). Численні універсали в Акт. Юж. и Зап. Рос.
  7. „Супліка“ духовенства: Grabowski, Staroż. Pol. І ст. 338. Про Бжозовського: Michałowski Ks. Pam. ст. 255. Універсал Хмельницького з д. 2. VII., 1648 для охорони Густинського Монастиря „яко іж ми од давних часов голови свої покладаєм за віру нашу православну і за цілость домов Божиїх“ — Ориґінал в Краківській Акад. Ум. ркп. 270 f. 7.; тамже другий такого роду універсал з д. 1. VI., 1648 і універсал Ганни Хмельницької з р. 1655.
  8. Пам. Кіевск. Ком. II. с. 569. Суворі екзекуції в разі непослуху гетьманській владі бували дуже часті. Пop. ще лист з Варшави 18. V. 1652 р.: „Z Ukrainy to tylko accessit, że Chmielnicki pryncypałów pierwszego z naszymi hałasu poscinać kazał ex consilio pułkowników swoich: sam się nie chciał narażać Wojsku na invidię“ (Памятн. Кіевск. Ком. ІІІ, c. 160); і низче, примітка 175. Про казні неслухняних полковників і анархічної старшини низче, примітка 111а.
  9. „In armis stanąwszy, lubo ku Polszcze, lubo роd wojska koronne ustępować mamy“ — писав 14. IX., 1650 p. до Немирича з Житомира староста Жиркевич (Арх. Чартор 144, N. 194) і т. д.
  10. Лист з Варшави 29. VII., 1648 в Збірці Русецьких Miscel. 1645—52 f. 43. Dyaryusz Convocatii, Арх. Чарторийських cdx 378 f 596. Лист до Санґушки тамже cdx 142 f. 274. Пop. ще лист М. Остророґа 11. II. 1649: „Ja апі sam żyć widzi P. Bóg nie mam czym і dzieci tam w Niderlandzie, jako і w Krakowie nie mam czym wykupić, takiem funditus od tego nieprzyjaciela zniesiony. Niemam gdzie glowę sklonić krom w Garwolinie“ (ib. cdx 144 f. 95). Щож казати про шляхту, що маєтків, як Остророґ, в Польщі не мала. Сенатори польських воєводств займали підчас нарад в Сенаті місце вище, чим сенатори воєводств руських Річпосполитої, — звідти вислів Кисіля: „chyba panom górnym senatorom za pachołki służyć“.
  11. Арх. Чарторийських cdx 143 f. 37.
  12. Dyaryusz sejmu elekcyjnego, Michałowski, Ks. Pam., ст. 259, 263, 311-3, 353.
  13. Арх. Чарторийських cdx 417 f. 105. Папський нунцій de Torres під датою 15. I. 1650 доносив у Рим, що війна з козаками неминуча і що в війські польськім готується бунт, до якого може пристати „подільська, волинська і руська (= галицька) шляхта“ (Сборникѣ Кіевск. Ком. вып. II, с. 82).
  14. Соймові діяріюші: Michałowski, Ks. Pam. s. 313, 256, 352, 356, 238 „Jeśli się będziemy kolo exorbitancyi bawić і prawa nasze u dyabła, і wolności u dwu, a karki nasze pod ostrą pana Bohdana szablę pojdą“ — казав Кисіль.
  15. Mich. Ks. раm. s. 263. Пop. напр. справу амністії для козаків, на соймі конвокацийнім, за котрою подала свої голоси вся шляхта українська.„Во jeżeli WMP. amnistiey nie pozwolicie, wiedzcie o tem, że і nas zgubicie, і kraje nasze, і samym się WM. dostanie“ — казав Юр. Немирич (Арх. Чартор. cdx 378 f. 583).
  16. Пор. напр. вищезгаданий універсал королівський з. д. 4. V., 1655 р. з обітницею увільнити селян „від робіт і повиyностей“. Про нього ще мова низче.
  17. Michałowski. Ks. Pam. s. 509, 260. „Jeżeli dlużej taka niemilość WMPanów serca ku nam zatwardzi, nielza jedno o sobie radzic“ — казав Кисіль. — „Egzulanci z Bracławia, Wołynia, Kijowa і Czernihowa stracili nadzieję powrotu do dóbr swoich“ (з початку 1654 p.) пише Л. Кубаля: Wojna Moskiewska ст. 94.
  18. „Nowiny z Warszawy 21. ІІ., 1651, Zbiory Rusieckich, Miscel 1645—52, f. 143. Лист Кисіля до Радзієвського: Michałowski, Ks. Pam., 609. Пор. повні горечі два останні відомі нам досі його листи до Короля з. д. 23. І., 1652 (ib. N. 245) і з д. 24. II. (Памятники Кіевск. Ком. т. III).
  19. По погромі польських військ під Батогом — записує в своїй хроніці Єрлич під д. 4. VI. 1652 р.: „z kozaków jeden, będąc życzliwy p. Wojewodzie, potajemnie ostrzegł, aby czemprędzej uchodził z Kijowa; który nie сzekając dnia, zaraz w nocy począł umykać, со obaczywszy szlachta, a dowiedziawszy się, za nim gdzie kto mógł uciekali.“ (Latopisiec I, cт. 139).
  20. Критичний аналіз того місця дневника Мясковського в моїй моноґрафії про Кричевського: Z Dziejów Ukrainy. ст. 200. Перший Універсал гетьманський, дозволяючий непокозаченій шляхті повертати до своїх маєтків, з умовою, „щоб вони не привлащували собі ніякої зверхности“ і „не мали злости ані до своїх підданих, ані до нашої реліґії грецької“ — був виданий в Острозі 2/12 XII 1648 р. (пор. С. Томашівський: Перший похід Б. Хмельницького в Галичину, ст. 113).
  21. Памятники Кіевск Ком. IІІ ст. 155 — 6. В тім-же листі з д. 24. II., 1652 р. Кисіль доносить, що „Nobilitas wszystka do dóbг swoich reinducta“.
  22. Памятники Кіевск. Ком. I 327. M. Кордуба: Венецьке посольство до Хмельницького 1650 р. ст. 33: Віміна називає його „шляхтич польський“. Він перебуває при Гетьмані під Львовом в 1655 р. (Kubala: Wojna Moskiewska s. 305). На жаль не знаємо його імени. Чи не буде він часом одною особою з Євтихієм Соболем, учнем в 1632 р. основаної Могилою школи печерської? (Пор. M. Грушевський — Історія України VІІ, ст. 421).
  23. В р. 1647 підписує він в Луцьку, разом з Григорієм Четвертинським подкоморієм луцьким, Юрієм на Олізарові Березницьким, Павлом Шольґеном, Степаном Четвертинським, Филоном Єловицьким, Данилом Балабаном, і Олександдром на Дрозднях Гулевичем, яко свідок „ustnie proszony“, заповіт королівського дворянина, Грека по походженю, Олександра дон Музеллі, який весь свій маєток записав православному брацтву Луцькому. Памятники Кіевск. Ком. І, ст. 94, 327. Pastorius Hist Pol. lib. IV 237. Акты Юж. и Зап. Рос. III, ст. 432 і VІІІ ст. 324. Kubala: Wojna brandeburska, 59. Костомаров (Б. Хмельницький ст. 229) помилково утотожнює його з Немиричем.
  24. Арх. сборникъ документовъ относящихся къ ист. C.-Зап. Рос. II, N. 48. Акты относящ; къ ист. Зап. Рос. V N. 18. Herbarz Niesieckiego VІІІ, ст. 519. „Sapiehowie. Materyały hist.-genealogiczne і majtąkowe“ ІІ, ст. 131. Кс. Войцех В. Коялович у своїм „Compendium“ (зложенім у тім часі, в пол. ХVІІ ст.) пише: „Michał Bohdanowicz Stetkiewicz, człowiek wielce wymowny і dowcipny, do kozaków się udawszy, czerńcem umarł.“ (Herold Polski, p. 1897, ст. 101).
  25. Z Dziejów Ukrainy, ст. 205, 160.
  26. Арх. Юго-Зап. Рос. ч. II, т. I N. 28 і ч. І, т. VI ст. 778. Памятники Кіевск. Ком І ст. 284. Опись Кіевск. Центр. Арх. N. 18 ст. 14, N. 19 ст. 39, N. 20 ст. 12, 23. Костомаров: В. Хмельницький 338, 377. Автобіографічні подробицi в листі до Бутурліна: Акты Юж. и Зап, Рос. IV ст. 186—7. Жерела до Іст. Укр. XII N. 58. В показчику осіб до того тому Жерел Василь Верещака помилково названий перекладчиком молдавського воєводи. Акт даровизни села Затурець Андрієм і Василем Верещаками — Прокопові в Описи К. Ц. Арх. N. 18. Про Прокопа ще Арх. Чартор, cdx 152, f. 225.
  27. Про о. Ласка і Костянтина Виговського, пор. Памятники К. Ком. I 225, 231, 270, 279, II 573, про них ще мова низче. Про Богушевича: Dr. Antoni J. Sylwetki historyczne ser. VIII ст. 144. Кердани (давніще Морулино) належать в першій четверти ХVІІ ст. до Кердановських, бояр білоцерківських. Одначе вони надані ще Світригайлом Богушам (Zródla Dziejowe ХХІІ ст. 620). Може бути, що Кердановські це призвище взяте від маєтку. Інтересно, що по конфіскаті Кердани були надані Королем православному шляхтичеві Стефану Ярошинському (синові Петра, внукові Дмитра — голови роду), якого в р. 1686 бачимо в числі членів луцького православного брацтва (Пам. Кіевск. Ком. І ст. 111). Про Бірецького: Акты Юж. и Зап. Рос. X ст. 767 — 8, nop. Z Dziejów Ukrainy ст. 250. Про Грязного: Арх. Юго-Зап. Рос. ч. II, т. І ст. 341, 347 і вище ст. 86. Про Мазепів: Акты Юж. и 3. Рос. X ст. 405. В Ейнгорн: Сношенія малор. духовенства съ моск, правительствомъ ст. 128, Z Dziejów Ukrainy ст. 635 — 6. Про Федькевичів: Опись Кіевск; Центр. Арх. N. 5 ст. 32, N. 7 ст. 42, N. 21 ст. 8 і Volumina Legum IV ст. 304, Z Dziejów Ukrainy ст. 264. Про Іскрицьких: Модзалевського Малороссійскій родословникъ II ст. 239, Vol. Leg. IV ст. 304, Z Dziejów Ukrainy ст. 266 — 7. Про Дзіків: Опись К. Центр. Арх. N. 20 ст. 14, Арх. Юго-Зап. Рос. ч. VIІ т. II ст. 538. Z Dziejów Ukrainy ст. 279—283.
  28. Сборникъ ст. и мат. по ист. Юго-Зап. Рос. Кіевск. Ком. вып. І ст. 39.
  29. Про володіння вище згаданими маєтками пор. для Лесницького, Z Dziejów Ukrainy ст. 284; — Ждановича, ibid. ст. 288 і Арх. Юго-Зап. Рос. ч. VIII т. II N. 59; — Зарудного, Z Dziejów Ukrainy ст. 295; — Павла Яновича Хмельницького, Акты Юж. и Зап. Рос. V N. 43; — Абрамовича, Акты Юж. и Зап. Рос. XV ст. 460, Z Dziejów Ukrainy ст. 270; — Махаринського, Zródła Dziejowe XXII ст. 142, Акты Юж. и Зап. Рос. X ст. 765—9, Z Dziejów Ukrainy ст. 272; — Байбузи, Арх. Юго-Зап. Рос. ч. VII т. II ст. 401, Z Dziejów Ukrainy ст. 276; — Петрановського. Арх. Чарторийських cdx 402 f. 526, Z Dziejów Ukrainy ст. 278; — Немири, Арх. Юго-Зап. Рос. ч. VII т. II ст. 396, 398. Z Dziejów Ukrainy ст. 293; — Зеленського, ib. Арх. ст. 560; Z Dziejów Ukrainy ст. 278.
  30. Акты Юж. и Зап. Рос. т. XIV ст. 201—4.
  31. Біоґрафічні дані про Креховецького: Z Dziejów Ukrainy ст. 310—13. Про Мужиловського, тамже ст. 316 і біоґраф. розвідка проф. Грушевського в київській „Україні“.
  32. Що до посередницької ролі духовенства пор. інструкцію польським комісарам до Хмельницького з д. 30. VI., 1655 р., щоб переговорювати з ним за посередництвом київського духовенства (Арх. Чартор, cdx. 402 f. 53). „Zabiegamy rzeczom przez X. Metropolitę і innych Ruskich życzliwych“ — писав ще 11. ІІ, 1649 Кисіль (Grabowski Ojcz. Spominki ІІ ст. 10), также: Kubala Wojnа Moskiewska ст. 61. Діонисій Балабан, шляхтич волинський, споріднений з тамошньою шляхтою; між иншим його зять Адам Бялостоцький посередничить пізніше в заключеню Гадяцької Умови. Йосиф Чаплич, обраний на владицтво луцьке „przez elekcyę tamecznych obywateli duchownych і świeckich religii greckiej“, одержав 6. II., 1650 на просьбу Коссова від Короля „aprobacye przywileju“, в котрій м. и. читаємо: „iż jako w tej Rzplitej starożytność domu Wielebnego Józefa Czaplica nam wiadoma, że przodkowie jego w Ruskich krajach rodowitości swojej pomocą różnych nieprzyjaciół Krzyża Św. częstokroć odpór dawali“ (Арх. Чартор, cdx 144, N. 176, nop. ibid, cdx 119 N. 53: instrukcya Kosowa ojcu Klemensowi Staruszycowi posłowi do Кгólа). Про Гораіна: тамже cdx 2446, f. 160. Про Предримирського: Акты Юж. и Зап. Рос. III, N. 81 і 84, Реєстра всего Войска Запор., ст. 201, Z Dziejów Ukrainy ст. 297. Про Нечаєву хоругов: Zbiory Rusie'ckich Miscel. 1645—52 f. 87. Про Княгиню Курцевичеву: Памятники Кіевск. Ком. I, 72. Атаназія з Солтанів (м. инш. відомий Іосиф Солтан митрополит київський в поч. XVI ст.) Юдицька записує в Київі 20. XI., 1665 р. свої маєтки тому Печерському монастирю, де вона була ігуменею; цю запись м. инш., яко „свідки упрошені“ підписують: Григорій Остолецький і Степан Липинський, син Петра підстарости овруцького (Акты Юж. в Зап. Рос. т. VІІІ, с. 151). Про Мазепину: Костомаров — Мазепа, с. 386; „Кіевск. Старина“ 1898, III, с. 462, Z Dziejów Ukrainy ст. 365—6. Яко побутова подробиця: в р. 1667 до Київа приїздили „съ измѣнничей стороны“ — як доносили урядовці московські — стара Гетьманова Ганна Хмельницька, вдова по Богдані, зі своєю компаніонкою, дочкою Григора Гуляницького, бувшого полковника ніжинського, що сидів тоді в польській неволі в Мальборській твердині (він був жонатий з Ганною Шептицькою), і обидві в жіночім монастирі Печерськім зупинились (Акты Юж. и Зап. Рос. VI, ст. 162).
  33. Лист „rzekomo suplika“ Хмельницького, читаний в Сенаті 19. XII., 1650 р. Арх. Чарторийських cdx 417, f. 108,
  34. Для прикладу: надання Гетьманом шляхтичам Мартину і Федору Воронам (Вороничам) маєтків у повіті стародубовськім, які вони по свому батькові й дядькові дідичили. Акты Юж. и Зап. Рос. III, ст. 545.
  35. Michałowski, Ks. Pam. ст. 121.
  36. Kubala, Wojna Moskiewska ст. 423.
  37. Арх. Чарторийських cdx 2446, f. 47: лист Бєнєвського до кн. Четвертинського.
  38. „Zbiory Rusieckich, Miscel. 1645—52, f, 83.“ Тамже лист Кисіля до старости Звенигородського з Любень 21. I., 1649: „kto to słyszał kiedy we Zwiahlu Wojska Zaporowskiego rządy!... Od Słuczy począwszy аż do Czyhryna Wojsko Chmielnickiego położone jest... Wszystka plebs aż do tego czasu in armis zostaje w titule kozackim... nie do panów swoich... ale samemu Chmielnickiemu hołdując...“
  39. Акты Юж. и Зап. Рос. VI. ст. 177.
  40. Короткі біографії всіх тих полковників в моїй моноґрафії про Кричевського в збірнику Z Dziejów Ukrainy. Там подані історичні джерела і література.
  41. Каманинъ: Договори Б. Хмельницкаго съ Польшей, Швеціей и Россіей Сборникъ Кіевск. Ком. вып. 2, (Кіевъ 1916), ст. 107.
  42. Лист датований 8. VI. ст. ст., Памятники Кіевск. Ком. І, ст. 220, вид. 1898 р. Оцими абсолютистично-монархічними переконанями і тенденціями Гетьмана пояснюються його пляни з часів першої (автономістичної) доби повстання посадити на польський престол Царя московського, або Князя семигородського, шоб таким чином скріпити монархічну владу в Річпосполитій. Про ці пляни широко тоді говорили в Польщі. Пор. напр, звістку, що хронольогічно майже совпадає з датою вище згаданого листа Гетьмана до Царя: „przyjechali posłowie do Chmielnickiego od сага moskiewskiego і od Rakoczego, żądając pyomotiey і pomocy na królestwo polskie“ („Obsidia Lwowska“ Арх. Чарторийських сдх 417, f. 66.)
  43. Як вище ст. 24-26, і крім того: лист зі Львова 4. VI., 1648 „W Białej Cerkwi (Chmielnicki) sedem Ьеllі fecit, okopy sypie, już Księciem Ruskim tytułując się“ (Michałowski, Ks. Pam. ст. 34). Те саме в листі Улінського 9. VI. (ibid. ст. 39), в листі Кисіля 31. V. (ib. ст. 27), в листі В. Мясковського 8. VI. і в листі з Бродів 10. VI. (Шайноха ор. с. s. 407, 409). Хмельницький „nie о kozactwie, ale de ducatu et dominio myśleć się waży“ — писали польські мирові комісари 8. III., 1649 (Niemcewicz, Zbiór pamiętników IV. 382). „Przy udzielnym Księstwie Ruskim ma sіę wоlę koniecznie zasadzić" — так казав про наміри Гетьмана його посол до А. Кисіля в Маю 1649 р. (Памятники І, 344). Зокрема Мясковський 31. І. 1649 тайно від Кисіля доносив, що „Хмельницький хоче заволодіти князівством Руським і Молдавським і веде широкі переговори з Князем Волоським (при помочі православних ченців) про розділ нашої шкури“ (лист цитований вище в примітці 52). Коли зважити, що лист комісарів з д. 8. III. підписаний вже і Кисілем, то видно, що кандидатура Кисіля на князівство руське, або на „державу подільську“, про що в цьому листі з д. 31. І (див. вище ст. 77) згадував Мясковський, упала. Інтересну подробицю знаходимо в другому листі Мясковського з д. 1. ІІ., а саме: що „Лупул прислав Хмельницькому подарунки і тепер намовляє його звернутись проти нас (Польщи) та обіцює йому помогти всіма своїми, військами стати Князем Руси, і навіть по мирному уступити, коли він захоче, Волоське Князівство. Про це ведуться переговори через грецьких ченців, які нам про це сказали. Патріярх (Паісій) спішно виїхав у Московію, щоб склонити Великого Князя до союзу з Князем волоським проти нас.“ Того уступу немає в копії цього листа, виданій в І томі Памятн. Кіевск. Ком. (вид. 1898 р. с. 330), натомість єсть він в копії цього-ж самого листа, пересланої до Риму папським нунцієм de Torres’oм (Сборникъ Кіевск. Ком. вьп. IІ, с. 133—6).
  44. „... Habe Chmielnicky mitt seinen vornehmbsten Oberofficirn, als Nieceia, Glatky und andern ein krieges-consilium wieder die Pohlen gehalten; da dan der eine, genannt Glatky, dem Chmielnicky in faciem solte gesaget haben: Ey, Chmielnicky, der König in Pohlen ist unser König und Herr, wird auch woll unser Herr und König verbleiben, und du wirs nimmer König werden, sondern wie du an itzo bist, sein und verbleiben unser bruder und Towarzis. Solches hatt Chmielnicky hefftig verdrossen, dass er selbigen Glatky alssbald hinausführen und niederhawen lassen. Die andern Cosaken als Russische Edelleut sind sehr uffstützig worden und zu Chmielnicky gesprochen: Wass? Wiltu unsere Edelleuthe und Brüder so liederlichen selber niederhawen, so wollen wir dich selber dem Könige in Pohlen in die Hände lieffern. Diesen Uffstand zu componiren, dem Chmielnicky grosse Mühe gekostet.“ (Дневник шведського дипльоматичного аґента Іог. Майера. Ця звістка записана ним під датою 26. II, 1651 р. в Красноставі. Архивъ Юго-Зап. Рос. ч. III, т. VI с. 48). Згаданий тут козак, полк. миргородський Матвій Гладкий, був потім на початку 1652 р. за бунтарство покараний Гетьманом смертю (Памятники Кіевск. Ком. IІІ, 180; Оswięcim: Dyaryusz 347, 371; Самовидець — Літопись 29), так само й за те саме був покараний тоді-ж инший козак полковник Корсунський Лукіян Мозиря; така сама доля зустріла покозаченого шляхтича полковника паволоцького Адама Хмелецького, стятого в Паволочі (Michałowski, Ks. Pam. 453, Акти Юж. и 3ап. Рос. IІІ ст. 459, Dr Antoni J.: Szkice і opow. ser. V, s. 185; L. Kubala: Wojna Mosk. s. 37, 351); значний покозачений шляхтич Микола Федорович, наказний гетьман над козацьким військом в Молдавії по смерти Тимофія Хмельницького, був по наказу гетьманському покараний смертю за те, що хотів сам стати Гетьманом (Акты Юж. и. Зап. Рос. X, с. 77) і т. д.
  45. Подорож Патріарха антіохійського Макарія описана Павлом Алєпським. Цитую по перекладу Кубалі: Zaprzepaszczona kraina. Про грамоту султанську і „дипльом на Кн. Руське“ вище ст. 25 і примітка 5. Цікаво було-б прослідити ту ролю, яку в політичних відносинах турецько-українських відограло царгородське духовенство православне.
  46. Переписка Хмельницького в цій справі в Актах Юж. и Зап. Рос.
  47. Титул Князя київського і чернигівського пропонуєтся Гетьману в інструкції шведським послам, яку переловили Поляки і послові московському Євлеву в поч. 1657 р. передали. (Рос. переклад цієї інструкції виданий в „Сборникѣ Кіевск. Ком., вып. І, с. 107—116). На жаль цей переклад не має дати. На мою думку це єсть переклад інструкції, посланої Королем Карлом Ґуставом послові шведському в Трансильванії Ґотарду Веллінґу після призначеня його (заочно) послом до Гетьмана. На це вказували-б ці слова пізніщої інструкції Якову Тернешельду з д. 25. IX., 1656 р.; „Його Кор. Величність посилає... Велінґу подібну до цієї інструкцію“ (Арх. Юго.-Зап. Рос. ч. III т. VI с. 153), і далі: руководством для переговорів з козаками мають служити „звістні документи инших послів“ (івід. с. 157). В усякому разі ця інструкція видана раніще від інструкції Тернешельду, який одночасно з Велінґом був призначений послом в Україну, і який мав виїхати туди безпосередно від Короля, по дорозі зустрітися з Веллінґом і далі їхати з ним умісці. Інструкція переловлена Поляками і передана Євлєву мала абсолютно неприємлимі для Гетьмана умови. Вона забезпечувала Україні тільки козацькі воєводства: Київське, Чернигівське і Брацлавське; ставила тяжкі економічні умови, як напр. жадання четвертої частини мита, передачи Шведам головних українських комунікацийних артерій — Дніпра, Дністра і Буга — з парумилевою прибережною смугою; яко максімум пропонувала вассальну залежність України від Швеціі й не висловлювалась ясно в справі дідичности гетьманської влади. Як що це та інстрикція, як я думаю, була у Веллінґа підчас його приїзду до Чигрина в Січні 1657 р., то нічого дивного, що вона викликала обуреня Гетьмана (пор. вище ст. 50) і що Веллінґ був примушений її на очах канцлера Виговського порвати (Архив t. с. ст. 296). Інтересно тільки, чому підчас того посольства не була використана Веллінґом інструкція, дана Королем другому послові Тернешельду, яка ставила вже зовсім инші умовини: отже найсамперед визнавала повну незалежність України, пропонуючи не васальну залежність, а союз („Ргоjectum Foederis inter S. R. M. et Chmielnicky“, ib. ст. 167); економічні і торговельні зносини поміж Швецією й Україною опирала на основах взаємности (ib. ст. 156) і т. д. Мабуть Веллінґ виїхав на Україну з Трансильванії не діждавшись Тернешельда, прибув поперед нього до Чигрина й відповідно до одержаних на цей випадок указівок (розпочинати переговори самому без Тернешельда, ib. ст. 171); почав переговори на підставі своєї, старшої від Тернешельдової, інструкції (на жаль не маю тут на еміґрації джерел, потрібних для того, щоб цю справу вияснити). Можливо також, що переговори розбилися зараз на самім початку через дві найважніщі справи: через справу „руських земель“, про яку не тільки інструкція Веллінґа але й інструкція Тернешельда висказувалась дуже неясно, та через справу дідичности гетьманської влади, в якій і в інструкції Тернешельда видно було, особливо дратуюче Гетьмана, вагання („розвідати, чи можна прихилити Хмельницького на сторону Короля тим, що Король буде піддержувати осягненя Хмельницьким дідичної влади над козаками, чи може, як що це буде вигодно, засвідчити прихильність Короля до наслідування влади Виговським, або зовсім не порушувати ціх питаннь...“ так звучав пункт 16 інструкції Тернешельду — ib. с. 166. Як страшно вороже ставився Гетьман до можливости кандидатури Виговського, про це ще буде мова низче). Справу першу виразно вияснила заява Виговського, зроблена від імени Гетьмана Веллінґу, що він готов зараз підписати союз зі шведським Королем, як що тільки „Кönіgl. Mtt. ihnen cedirte das Jus totius Ukrainae antiquae vel Roxolaniam, da der Griechische glaube gewesen und die spräche noch ist, biss an die Weіxel“ (ib. ст. 205). Так само вияснили справу династичних плянів гетьманських одночасні донесеня инших шведських послів, як напр. реляція посла шведського в Трансильванії Генриха Штернбаха з. д. 28. І. 1657 (отже саме тоді, коли Веллінґ приїхав до Чигрина), в якій він пише: „Quod vero cosacorum satisfactionem attinet, ex discursu cum aliquo consilialiorum habito intellexi: cum Chmielnicius prolem masculam unam habet, et Wiowskyus caeterique Duces nullum imperium affectent, debere Chmielnicio darі partem Russiae Albae nomine Ducis“ (ib. ст. 195). Отже нове посольство Лілієнкрони привезло Гетьману заприсяжену асекурацію Карла Ґустава на уступку Гетьману всіх українських земель:... „Declaramus et verbo nostro Regio sub fide Juramenti... sancte promittimus... quod... Nos neque Successores Nostros in eas terras... quos Campiductor Militiaque Zaporoviensis loco satisfactionis sibi vindicare volunt, aliquid praetensuros, in earum possessiope turbaturos vel quoque modo Ipsis praejudieaturos, sed Nos semper ad sinceram et non fucatam cum Ipsis amicitiam ac bonam correspondentiam colendam paratos fore.“ Взамін за це вимагав Король, щоб „Campiductor Eiusque Successores“ забезпечив такою самою заприсяженою асекурацією право Короля шведського та його наслідників на ті землі Річпосполитої, які в асекурації виразно перечислені і які Король уважає за свої (ib. ст. 221—2). На основах повної рівности й повної незалежности обох держав Швеції й України, на забезпеченю за Гетьманом усіх етноґрафічно українських земель (крім Підляшя) і на офіціальнім визнанню Лілієнкроною в імени Карла Ґустава — Юрія законним наслідником гетьманським (ib. с. 295) мали бути завершені довгі переговори і підписаний шведсько-український союз. Лист Карла Ґустава, в якому він вітав Богдана з приводу проголошеня Гетьманом (а не вибору, що дуже важно підкреслити всупереч поширеним хибним поглядам на цю справу) його сина Юрія, санкціонував визнання Лілієнкроною династичних планів Гетьманських („quod vero literis ablegati nostri edocemur filium III. V-rae ab universa Militia Zaporoviana declaratum esse Hattmanum, hoe ipsum III. V-ae ex animo gratulamur...“ ibid. ст. 329). Лист цей, висланий 6. Августа нов. ст., не застав вже Гетьмана живого...
  48. Ориґінал одного з універсалів Гетьманової, виданого 22. VII., 1655 в справі маєтностей монастиря Густинського за підписом Гетьманової Анни Богданової Хмельницької і гербовою печатю Гетьмана з гербом Абданк, знаходиться в Краківській Академії Умілостей рук. 270 (Репродукція печатки видана мною в збірнику Z Dziejów Ukrainy ст. 254).
  49. Павло Алєпський в р. 1654 оповідає, що в розпорядженя тієї татарської Гвардії був Гетьманом виділений простір землі між дорогою з Лисянки до Чигрина і Чорним Шляхом. Гунцель-Мокрський, посередник між Гетьманом і королевичем Яном Казіміром перед елєкцією, який в таборі Хмельницького довший час перебув, оповідав у Грудні 1648 р., що „хоч Хмельницький деспотично править своїм військом з 300 тисяч чоловіка, одначе він не може бути спокійним за своє життя, яке все виставлене на небезпеку при кожнім випадку і при кожнім бунті цієї гидкої черні, що по своїй звичці весь час пяна. Він держить яко свою сторожу 2 тисячі Татарів“ (Реляція папського Нунція de Torres’a, Сборникъ Кіевск. Ком. вып. II, с. 128), і т. д. Про Німців на гетьманській службі пор. м. ин. інструкцію Ракочого свому послові до Гетьмана Шебеші з д. 18. IV., 1657 р.: „Promiserat antea Dominus Generalis, quod Germanos suos, quos certo numéro habet, ad servitia nostra dimittet“ (Арх. Юго.-Зап. Рос. ч. IІІ т. VI ст. 281).
  50. Підчас подорожі Патріарха Макарія полків, як записує Павло Алєпський, було 18. Кожний полковник, по його словам, володіє що найменше 20 городами і стоїть на чолі численної армії.
  51. „List z Koliczyska do IMP. Źwana 24. VIII. 1648 od syna IMci: IMP. Kordysz powiadał mi о confessatach języków wczorajszych pojmanych. Naprzód wszyscy się na to zgadzają, że ich jest pod 180 tysięcy. Pułkowników szesnaście... Chmiel zgody sobie życzy. Czerń zaś przeciwko temu. To nie mała, że z czernią rady nie miewa, czego przed tem nie było, bo zawsze czerńdomagała się tego, że z niemiż in consilio byli, a teraz z samą swoją tylko starszyzną rady miewa“ (Zbiory Rusieckich, Miscel. 1645—52 f. 75). Для прикладу, як призначались Гетьманом полковники: Універсал Гетьмана Богдана Хмельницького о призначені Івана Нечая полковником білоруським (Сборникъ Кіевск. Ком. вып. І, ст. 28): „Ознаймуєм тим писанєм нашим кождому, кому би тілько того потреба було відати: панам полковникам, сотникам, есавулам, отаманам і всему товариству Войска Е. Ц. В. Запорозского, старшині і черні, а особливо сотникам і козакам на Білій Руси знайдуючимся,... іж відячи М и Пана Івана Нечая Нам і всему Войску Нашему Е. Ц. В. Запорозскому жичливого і в ділах рицерських взятого, от боку Нашого (тут у виданню „Сборника“ помилково розставлені знаки розділові: кома повинна бути по слові „взятого“, а не по слові „Нашого“, тому що „взятий“ = wzięty, що зн. досвідчений) зсилаєм на полковництво в Білую Русь, до Могилева, Чаусов, Новобихова і Гомля і инших міст і мястечек і сел, там ся знайдуючих, аби там, зостаючи на пограничу, постерегал, якоби той полк вцалі бил захований для дальшеє послуги Е. Ц. В., Нам і всему Войску Запорозскому напротивко розних неприятелей... Тому Пану Іванови Нечаєви, полковнику Нашему Білоруському, позволяєм кождого з козаків там зостаючих, доброго милувати, а злого карати. А хто би за оказанєм того Універсалу Нашого, бил спротивни і в том полковникови важился чинить якую найменшую кривду і перешкоду пререченому Пану Нечаєви, — то Ми кождого такового, за взяттям ведомости, сроґо без фольґи на горле карати будем, не чинячи иначе. Дат. з Чигрина, Януария дня 26, року 1656-го. Богдан Хмельницкий рука власна“ (підпис для цієї доби гетьманування характерний! Так підписували свої листи і універсали тільки Монархи, напр.: „Carolus Gustavus“, „G. Rakoczy“ і т. д.). Перехід від військової екстериторіяльної, до територіальної влади полковницької м. инш. відбиває в собі підпис полковника Данила Нечая з д. 12/22 Марта 1649 р. в його листі до Лянцкоронського, кашт. камянецького: „Z Szarogrodu d. 12 Marca wedle ruskiego kalendarza. Daniel Nieczay Pułkownik Województwa Braclawskіegо Woyska Króla Jmci Zaporowskiego“ (Арх. Чарторийських cdx 144, f. 183).
  52. Договоръ и постановленіе между Гетманомъ Орликомъ и войском запорожским въ 1710 г. (Чтенія Моск. Общества 1859 I).
  53. Документи, що відносяться до Переяславської Умови видані в Актах Юж. и Зап. Рос. т. IІІ, IV, X і XI. Важніші з них передруковані Проф. М. Грушевським в його праці: Переяславська Умова України з Москвою 1654 р. — Київ, 1917.
  54. Милюковъ: Очерки по исторіи русской культуры ч. IІІ, ст. 186, 192.
  55. М. Грушевський: Історія України, т. VII, с. 391.
  56. Пор. М. Грушевський: Ілюстрована Історія України, ст. 467.
  57. Пор. А. Стороженко: „Іосифъ Верещинскій бискупъ Кіевскій“, — Сборникъ Кіевск. Ком. вып. І, ст. 35.
  58. Ця справа Мужиловського, яка пішла з того, що він, знаючи тодішні московські звичаї, за образу вважав прийняття його рибною стравою, а не мясною, дійшла до Царя і викликала цілу переписку і ряд протоколів. Вони видані в Актах Юж. и Зап. P. VIII N 38 і далі. Про „тіні по нобілітації“ була мова на соймі 1659 р. (Kochowski: Annal. Pol. Clim. ІІ, p. 394).
  59. Акты Ю. и 3. P. VII ст. 30.
  60. Костомаров: Русская ист. въ жизнеопис. ея главн. дѣятелей — перекл. О. Барвінського, ст. 331.
  61. М. Грушевський ор. с. ст. 494, 496—8.
  62. Памятники Кіевск. Ком. III, вид. 1898 р. ст. 188.
  63. Грамота Гетьману на Гадяч, датована 27 III 1654 р., видана в Пам. К. Ком. III, ст. 192. Гадяч за часів Річносполитої був королівщиною. Перед повстанням володів нею Конєцпольський, хорунжий коронний; од нього відобрав Гадяч Микола Потоцький і обернув цю королівщину в свої добра приватні (Пор. Szajnocha: Dwa lata dziejów naszych, I, 222—5). Грамоти Богдановичу-Зарудному на Мліїв і Тетері на Смілу в Актах Ю. и 3. Р. т. III. Зарудний пізніще, підчас Чуднівської Умови з Польщею, дістав на той самий Мліїв королівське надання „правом ленним“ (Vol. Legum IV p. 360). Тетеря, коли перша царська грамота, закопана ним у землю, зогнила, просить у Царя потвердженя її в р. 1657, але так, „щоб Військо про це не знало“ (Акты Ю. и 3. P. X, ст. 487 і XI, ст. 765).
  64. Для прикладу цитую тут універсал Гетьмана з наданням Київському Братському Монастирю бувших єзуїтських маєтків: Ксаверова, Мухоїд, Плисецького і Чорногородки, 9 І 1656 р. Пам. Кіевск. Ком. І, 448.
  65. Універсал, датований 4 V 1655 p. (Michałowski Ks. pam. ст. 756) пор. Kubala: Zaprzepaszczona Kraina ст. 295, 432.
  66. Акты Ю. и. 3. P. III, ст. 299. „Жалованная грамота малороссійской шляхтѣ, православной вѣры, на ихъ шляхетскія права“ була видана Царем 27 III 1654 р. (Про українську шляхту в Переяславських переговорах див. Акты Ю. и 3. P. X, ст. 439, 447, 491—2, пор. 487—8). По московським даним в 1654 р. склало присягу безпосередно Цареві на козацькій території 303 шляхецькі сімї. Це, розуміється, була найменша й найтемніща частина живучої тоді в цій козацькій Україні шляхти. Вище вже було сказано, чому найбільш свідомі і найбільш активні укр. елєменти не хотіли присягати безпосередно Цареві, а тільки через Гетьмана. Таких елєментів найбільше було власне серед шляхти, і тому ці 303 шляхецьких сімї — це тільки дрібний вийняток. Крім православної була вже тоді на Україні і щляхта католицька (про це буде мова низче) і згадка в грамоті царській тільки про шляхту православну була уступкою, зробленою Гетьманом нетолєранцийній і недовіряючій „покатоличеним Черкасам“ політиці московській та випливала з цілого тимчасового характеру Переяславської Умови. „Забезпечення“ дане Гетьманом католицькій шляхті пинській служить тому найкращим доказом. Яко приклад нового служебного характеру шляхецького землеволодіння можна ще навести оце прохання полковника Івана Нечая до Царя з д. 24 VI. 1656 р.: „за сотника моего подручного надъ всею шляхтою Івана-Адама Григорієва Кошанского, шляхтича, челомъ бью, чтобъ ему (на) помѣстье во Мстиславскомъ уѣздѣ грамоту дать изволилъ и его пожаловалъ, чтобъ имѣлъ съ чего служить твоему Царскому Величеству“ (Сборникъ К. Ком. вып. I, с. 64 — 5).
  67. В ориґіналі: „Cicho, skromnie і łaskawie, jako wrzodowi niemal ugadzając, z poddanymi postępowali.“ (Pamiętniki Jemiołowskiego, p. 15). Пор. лист Кисіля до Хмельницького, в якому Кисіль в імени шляхти обіцює: „z poddanymi naszymi, nullam exercendi tirranidem, uspokoić się“ (Grabowski — Ojczyste spominki ІІ p. 30—2) а также жадання Хмельницького, поставлене Миколі Кисілю і прибувшій з ним в 1650 р. шляхецькій делеґації, „by łagodnie z сhłоpami postępowali“; вище згаданий (примітка 88) універсал гетьманський, і т. д.
  68. Слова з листу кошового Івана Гусака до Гетьмана Самойловича, писані в 1684 р. Літопись Величка II, 543.
  69. „Żeby kozakom, pod prawem szlacheckim siedzgącym, forum przeciw szlachcicowi, krzywdy czyniącemu kozakowi, w Grodzie, w Ziemstwie і Trybunale naznaczone było“ — казав Казановський в 1648 p. на соймі конвокацийнім у Варшаві, даючи тим доказ, якою пекучою була вже тоді ця справа (Michałowski — Ks. pam. ст. 119. Пор. вище прим. 122а).
  70. Для характеристики цих правних відносин навіть у пізніщих часах, коли вже влада Війська Запорожського, а з нею й сила українського права державного була ослабла, може послужити пункт інструкції на Сойм Варшавський 1664 р., даний послам козацьким від Гетьмана Тетері і Війська Запорожського: „Jeżeliby kto chciał ze szlachty być w regestrze kozackim і uslugę J. Kr. Mci między kozakami tractować, ten, by najstarożytniejszej był familii, sądоwі Hetmanskiemu subesse powinien, poko tu zostaje. Jednak, gdy w Koronie, albo W. X. Litewskim comparebit, porzuciwszy tę służbę, aby, że był w regestrze kozackim, nie szkodziło і nie derogowało nic honorowi jego“. Архів кн. Чарторийських в Кракові сdх 402, f. 561.
  71. Так інтерпретує це надзвичайно важне жадання в своїй Літописі Самовидець, ст. 58.
  72. „Нами ся Войском Запорожским титулуєте, а нас за нізащо маєте“ — писав у вищезгаданім листі кошовий січовий Гусак до Гетьмана Самойловича і до „старшини городової“.
  73. Акты Ю. и. 3. P. XV, ст. 54.
  74. Акты Ю. и. 3. P. XI, ст. 765. „Литовські краї“ зайняло тоді було союзне московське військо. Царь таки надав пізніще (в 1655 р.) Виговському величезні маєтки на Україні: Остер, Козелець, Трипілля, Стайки, Ромни і т. д., але він, розуміється, ними не володів ніколи (Акты Ю. и 3. Р. т. II і XI).
  75. Там же, т. XI. ст. 750.
  76. Для прикладу: Чолобитна ніжинського полк. Василя Золотаренка до Царя з проханням грамот на ріжні землі для осавула Леонтія Бута і сотників Романа Ракушки і Пилипа Уманця в Марті 1660 р.:... „вели, Государь, ім дати внов — Леонтію Буту сельце Киселювку і Адамовку з млинками, на греблі Киселювской будучими, а крестиянских дворов в них з 40, опріч козаков; (і пожаловать) сотника Романа в Ніжинском полку в Новгородском повіті, селом Клістер з млинками і іними приналежностями, а в нем крестиянских дворов, опріч козаков, зо сто; глуховского сотника Филипа селом називаемим Гремяче з млинком на реці Рогозной,... а в том селі крестиянских дворов з 60, опріч козаков“... (Памятн. К. Ком. III с. 425). Або ще такеж прохання прилуцького полковника Федора Терещенка з дн. 19 XI 1659 р. про грамоти для іченського протопопа Симеона Адамовича: „...пожалуй его деревнею Буромкою і Шиловичами з двома млинами“ (там же, ст. 393) і т. д.
  77. Драгоманів: Політичні пісні укр. нар. І, ст. XXXVIII. Пор. слова того самого Гусака у вищезгаданім листі до Самойловича: „Дай Боже нам всім, Войску Запорожскому, во всі віки здобитися тими булавами, бунчуками, короґвами, привілеями і арматами і бубнами, котрі дойшли до небощику Хмельницькому рук наших...“ Цікаво зіставити з вищенаведеними словами інструкцію, дану в 1666 р. оберляйтенанту Фірксу польським комендантом Білої Церкви: „byłaby rzecz bardzo potrzebna, aby na fortecę Czehryńską większe było praesidium, gdyż tamże wszystka armata z municyami, różne apparaty wojenne і insignią na Żółtych Wodach, pod Korsuniem, Pilawcami і gdzie indziej wzięte, znajdują się, na które przypominając, chłopstwo od żalu wzdychają, za których odwiezieniem mogliby zapomnіeć Chmіelnіckіegо“ (Арх. Чарторийських cdx 402, f. 635). До боротьби між землеволодінням приватним і землеволодінням общинним, з його нереходовою формою маєтностями ранґовими, дрібною ілюстрацією може ще послужити цей уступ інструкції, даної шведським послам для переговорів з Гетьманом в 1656—57 році: „а то на волю Хмельницького буде, чи захоче він своїм служилим людям дідичні маєтности, чи доживотні давати“ (Сборн. К. Ком. вып. І, 1911 р„ ст. 114).
  78. Акты Южн. и Зап. Рос. X, ст. 487—88.
  79. Акты Южн. и Зап. Рос. III, ст. 552.
  80. Акты Южн. и Зап. Рос. X, ст. 248.
  81. Смяровський в 1649 р. привіз був 50 таких королівських привілеїв „з віконцями“ на хуторі і на шляхецтво для полковників і старшини (Grabowski Ojcz. Spominki І, 142 і лист Фірлея до Кисіля 17 VI 1649 в Бібліотеці Оссолінських у Львові cdх 225, f. 231) Чутка, що ходила тоді по Варшаві ніби то Смяровського козаки втопили (Пам. К. Ком. І, 352), була неправдива. Його на очах у Гетьмана зарубали шаблями полковники в „piątek swiąteczny“, на Зелені свята.
  82. Kubala: Wojna Moskiewska, ст. 7—8.
  83. Н. Молчановський: „Акты Шведскаго Государственнаго Архива“, видані в Т. VІ, част. III Архива Ю.-З. Рос., ст. 28—9.
  84. Всі нищеподані сильветки видатніщих Хмельничан взяті з моєї моноґрафії про Станіслава Михайла Кричевського, виданій у збірнику „Z Dziejów Ukrainy.“ Там же подані джерела, література і подробиці, яких тут для браку місця не повторюю, відсилаючи цікавого читача до цієї моєї праці, або до тому ІІ-го моїх „Історичних Студій“, де вона має бути мовою українською видана.
  85. Акты Южн. и Зап. Рос. III, ст. 281.
  86. Szajnocha: Dwa lata dziejów naszych II, s. 441.
  87. Пам. К. Ком. вид. 1898 р. т. I, 196.
  88. Як вище в примітці 69.
  89. Акты Ю. и. 3. Рос. III, ст. 404.
  90. Pamiętniki Hannowera, tłómaczenie Majera Bałabana, видавництво „Ruś“ I, 1911 p. ст. 63.
  91. Grabowski — Ojcz. Spominki II, st. 69; Jerlicz: Latopisiec I, 122; Dyaryusz Stanisława Oświęcima, st. 350, і т. д.
  92. Акты Южн. и Зап. Рос. XV, ст. 306.
  93. Памятн. К. Ком. III, 351.
  94. Уживання імен патронімічних (по батьку) замість родових — це явище, яке дуже часто в тих часах зустрічається. Воно пояснюється почасти звичаєм, а ще в більшій мірі потребами конспірації, особливо у найбільше загроженої шляхти (напр.: шляхта, що заперлась з Богуном у Вінниці, тому, як кажуть Поляки, піддатись не хоче: „bo im о skórę, albo przynajmniej о to chodzi, żeby ich, kiedy wynidą, nie poznano“ — Grabowski, Ojcz. Spom. II, 69). Отже напр. Іван Виговський вписується до реєстрів козацьких 1649 р. як Іван Остафієвич; сотник полку миргородського Кирик Поповський, як Кирик Якименко; Павел Янович Хмельницький підписується часто Павел Янович (напр. автограф 1657 р. в Крак. Акад. Ум. N 269 і підпис 1664 р. в Арх. Чартoр cdх 402 f. 533 і т. д.) а звуть його найчастіще Павел Яненко і це призвище потім в рід його переходить; писаря Семена Ґолуховського звуть Семеном Остаповим. (Акты Ю. и. 3. Р. VIII, ст. 356; VII, 189, 355; IV, 174-5, 272; V 41—2, 57; Памятники IV passim); полковника Лесницького — Григорієм Сахновичем; полковника Івана Нікифоровича Золотаренка — Іваном Ничипоренком (Арх. Ю.-З. Р. III. т. VІ passim) і т. д. Що Іван Федоренко і Богун це одна і та сама особа, свідчить між инiим „отписка“ Унковського з р. 1650 о числі полків і призвищах полковників, вписаних до реєстрів козацьких по Умові Зборовській. В цій отписці, висланій аґентом московського уряду з України до Москви (Акты Южн. и. Зап. Рос. VIII, 352), полковником кальницьким названий Богун, який в реєстрах, поданих Королеві, вписаний, як Іван Федоренко. Инші докази приведені мною в збірнику Z Dziejów Ukrainy, ст. 289.
  95. Напр. дуже добре в справах українських поінформований Ян Бялобоцкий у своїм сучаснім алеґоричнім творі („Brat Tatar albo liga Wilcza z Psem na gospodarza“, Krakow 1652) вкладає в уста Хмельницького такі слова до Татарів, яких автор вовками називав: „Ma gospodarz mój (тоб-то Король) owce kilkorakie — białe, pstre, czarne a psy (тоб-то військо Річпосполитої) ladajakie. Co lepsze, tom ja, bracie раnіе Wilku, odwabił z sоbą już na stгоnę kіlku.“ Пор. „Instrukcya sejmiku Lubelskiego 11 X 1649“, яка жадає від Сойму, щоб від заплати війську коронному були вилучені ті, що „na Żółtych Wodach poginęli, tak piechota jako і dragani, z których jedni sukcesorów nie mają dгudzy u Chmielnickiego w służbіe zоstają“ (Арх. Чарторийських cdх 417, f. 79).
  96. Лист Кисіля до Примаса 31 V 1648. Арх. Чарторийських cdх 142 N 26.
  97. Пор. напр. „Relacya o działaniach Chmielnickiego“: ...„tamże (в Чигрині при Хмельницькім) listy czytano od Cesarza tureckiego — bуlі niektórzy nasi, со sіę pokozaczyli“ — пояснює польський автор цієї реляції (Michałowski — Ks. pam. 554). Або незадоволення московських воєвод тим, що Виговський і Тетеря розмовляли з львівськими послами (в р. 1655) по латині (Kubala: Wojna Moskiewska р. 306, 308) і т. д.
  98. Ор. Левицький: Передмова до Літописі Самовидця, ст. 40, 60.
  99. „Wyhowski hat in seiner Cantzley 12 schreiber, Polnische von Adel“ (Арх. Ю.-3. P. ч. ІІІ, т. VI, ст. 46).
  100. „Destinatus ad M-tem V. legatus fuit Nicolaus Warakinski, probatae vitae vir“ — так доносив Королю Шведському о. Данило 7. VI., 1656 р. (Арх. Юго.- Зап. Р. ч. III, т. VI., ст. 119). Призвище здається перекручене, на жаль возстановити його по иншим джерелам мені не вдалося.
  101. Той Славковський (пор. Акты Юж. и Зап. Рос. III, с. 499) в Памятниках К. Ком. т. II, помилково названий в показчику імен „старостою черкаським“. Староство черкаське належало до самого Потоцького. Славковський, як це виразно в тексті (ст. 604—6) сказано, був його „слугою“. Инший такий слуга Потоцького, Григорій Кобилецький, на прохання Потоцького був Хмельницьким призначений полковником піхотним ніжинським (лист Потоцького до Хмельницького, в якім ця справа порушена з д. 3. VIII., 1650 р. в Арх. Чартер. 144 f. 938). Що до дворян гетьманських для прикладу ще: „powiedział mi to jeden szlachcic, Chmielnickiego chłopiec“ (дворянин покоєвий) — пише в своїй реляції згаданий вище (прим. 13) Мисловський.
  102. Памятники К. Ком. IІІ, ст. 346, 352—3. Rolle: Kobiety na dworze czehryńskim s. 38. Акты Юж. и Зап. Рос. VІІ, с. 189.
  103. Завдяки справі судовій знаємо жанр, такого Мартина Кремиського, міщанина люблинського, який перед тим „служачи рукодайне урожоному п. Михалові Солайському, провента в маєтностях Роговських,... потом рукодайне до конкверента (Єроніма Солайського, брата попереднього) приставши, з маєтностей... провента і інтрати... яко писар провентовий одбирав“, врешті „привязався рукодайне до Данієля Виговського, на тот час гетьмана наказного Войск Запорожских“. Памятники III, ст. 227—8.
  104. Деякі подробиці про цих дворян у Ейнгорна: Сношенія малор. духовенства съ моск. правительствомъ.
  105. Арх. Юго.-Зап. Рос. ч. III, т. VІ, passim. Kubala: Wojna brandeburska, s. 101—2, passim. Памятн. К. Ком. вид. 1898 р. т. III, с. 271, 339 і вище прим. 52 і 111. Про давні зносини Радзієвського з Хмельницьким інтересну звістку за Лінажем подає Н. Молчановський (Передмова до ч. ІІІ т. VI. Арх. Юго.-Зап. Рос. с. 43): „Радзієвський оповідав Лінажу, що зустрів у козаків (підчас свого посольства ще перед повстанням) повне недовірря і нічого не міг би зробити без Богдана Хмельницького“. Інтересний оцей „паспорт“ Радзієвського, даний свому послові до Гетьмана Ґрохольському в Серпні 1656 р. „Hieronim na Radziejowicach Radziejowski, podkanclerzy kor. etc. — Oznajmuję tym listem moim otworzystym wszystkim tak Ich M.P. Pułkownikom, Assawułom, swiaszczennikom, iż w pilnych і poważnych sprawach posyłam młodzieńca mego Samuela Grocholskiego do Hetmana Zaporowskiego, prosząc, żeby go bezpiecznie podwodą przeprowadzili“ (Kubala: Wojna brandeburska s. 408). Ґpox. був пійманий y дорозі Чарнецьким і разом з листами Радз. і Карла Ґустава, які він віз до Хмельницького, відісланий до Короля (ibid. 73). Олівеберґ заслуговував би окремої біоґрафічної розвідки, яка-б могла може кинути світло на мало досі відомі зносини Гетьмана з грецьким та царьгородським православним духовенством.
  106. Про двох перших — Арх. Юго.-Зап. Рос. tom. cit. 65—8, 73, 78, 80, 92, 96. Про Томкевича — Kubala: Wojna brandeburska s. 430, Памятн. К. Ком. IІІ passim.
  107. Kubala : Wojna brandeburska, 154.
  108. Ibidem ст. 154, 344. Арх. Юго.-Зап. Рос. ч. IІІ, т. VI, с. 282.
  109. Арх. Юго.-Зап. Рос. tom. cit. 45, 325, і вище ст. 47. Kotłubaj: Życie Janusza Radziwiłła, s. 77—9. Смірнов: Рисунки Кіева 1651 года (Труды XIII Арх. Сьѣзда) с. 223 і т. д.
  110. Н. Молчановський: Передмова до ч. III т. VI Архива Юго.-Зап. Рос. с. 36. Szelągowski: Układy królewicza Władysława і dyssydentów z Gust. Adolfem w r. 1632, (Kwartalnik hist. 1899) s. 721—3.
  111. В книжці написаній німецьким офіцером, що служив у литовськім війську кн. Ян. Радзівілла, і виданій в р. 1649 п. з. „Gründliche und Denkewurdige Relation der Newlichen Cosaken-Revolte wieder die Cron-Polen... Nach bewusten und zum theil selbst erfahrnen Umbständen kurtzlich verfasset durch einen Namhafften Oficirer jedoch dabey des Friedens Liebhabern“ — на ст. 7 читаємо: „Der gen. Maior Krziwanos ein gebohrner Schott, von wegen seiner krumen Nas also von den Cosaken genant, sonst ein resolvirter und verwegener Soldat.“ Др. C. Томашівський на підставі инших джерел, не знаючи цієї звістки, характеризує Кривоноса „яко бувальця і мізантропа, що ненавидить однаково Поляка-шляхтича як і Українця-козака“ (Львівська „Неділя“, р. 1911, No. 39). Н. Молчановський на підставі актів Шведського Держ. Арх. твердить, що опозиція Кривоноса була „прекрасно відома“, на підставі донесень шведських аґентів, канцлеру А. Оксеншерні (Арх. Ю.-З. Р. ч. III, т. VІ, передмова, с. 51). Пор. ще: „Nie wdaję się Chmielnicki z swoimi mołojcami do zaciągów tego Krzywonosa і о nim wiedzieć nie chce, acz wielu ludzi rozumie, że to wszystko dzieje się za skrytą radą jego, jako człowieka chytrego“ (Лист. C. Kyшевича з д. 8 VII. 1648 в Жерелах до іст. Укр. IV, с. 36). „Krzywonos Chmielnickiego mało nie sciął, powadziwszy się“ (Лист з Бережан 26 VIII 1648 в „Zbiorach Rusieckich Miscel. 1645-52 f. 185). Кривоносу „żadnejśmy szarpaniny nie pozwalali, ani do zburzenia miast pozwolenie dawali“ — писав до польських Комісарів в Серпні 1648 р. Хмельницький (Памятники т. І, 277). В тім самім часі доносив Кисіль канцлерові, на підставі звідомлення свого посла до Хмельницького о. Петронія Ласка, що там „Krzywonosa wzięto do armaty і przykowano za szyję łancuchem. Szlachtę już wszystkę, cokolwiek przy Krzywonosie było więzniów, wypuszczono, і więcej stu kazali poscinać Tatarom tych rozbójników“ (Ibid. 275). Через тиждень знов писав він: „Krzywonos był do dział przykowany, potym go przy ojcu Łasku wypuszczono, lecz za poręką“ (Ibid. 279.) Інтересно за чиєю порукою міг Хмельницький звільнити тоді Кривоноса? Ціми непорозуміннями між Хмельницьким і Кривоносом інтересується папський нунцій у Варшаві de Torres, який доносить про це під датою 19 VIII Св. Престолу (Сборникъ Кіевск. Ком. вып. II с. 113). „Gazette de France“ з р. 1649 писала, що Кривонос одержав смертельну рану в Новембрі 1648 р. підчас облоги Замостя (С. Томашівський: Перший похід Б. Хмельницького в Галичину, прим. 326). Може в звідомленях представників протестантських держав у Царьгороді та в анґлійських і шведських архівах, криється розгадка цієї загадкової постаті. Праця Ів. Крипякевича: — „Козаччина в політичних комбінаціях 1620—1630 р.“ (Записки Наук. Тов. ім. Шевчена р. 1913 т. 117—8) — подає дуже цікаві данні про те, як вже на 20 літ перед повстанням Хмельницького пильно займались козацько-українськими справами оці представники антикатолицьких (і антигабсбурських) держав в Царьгороді, особливо Корнеліс Гаґа амбасадор голяндський (приятель Патріярха царгородського Кирила Лукаріса і прихильник політичних заходів семигородського Князя Бетлена Ґабора), а также амбасадор англійський Тома Ро і т. д. Думаю, що подібна праця для доби Богдана Хмельницького дала-б цінні результати для виясненя сторонніх впливів в перших часах козацького повстання.
  112. Наші дотеперішні відомости про особу Гунцеля Мокрського дуже скупі. Він без сумніву відограв головну ролю в помирені Хмельницького з Яном Казіміром перед елєкцією в першім році повстання; вже хочби тому його фіґура варта була-б більшої уваги. „Xsiądz Mokrski był jezuitą і uczył w szkołach, pod którym Chmielnicki poetyki і retoryki słuchał, ten ze Lwowa od mieszczan posłany do Chmielnickiego na traktaty, którego poznawszy... posłał do Króla“ (Nowiny z Warszawy 29 XI 1648 в Арх. Чартор. cdx 143, N 87). Пpo це посольство Мокрського, який, як пише Кушевич, „z Chmielnickim miał już swoje pewne znajomości“ — див.: Жерела до іст. Укр. IV, ст. 101, 126—7; Pamiętniki Al. St. Radziwiłła II, s. 350; Michałowski: Ks. pam. s. 214, 217; Памятники I, 309, 312; C. Томашівський: Перший похід Б. Хмельницького в Галичину (Львів 1914 р.) Він вже не жив у Лютім 1649 (Памят. 318). Інтересні дані приводить Н. Молчановський в передмові до Актів Шведського Держ. Арх. (Арх. Ю.-З. Р. tom. cit. 50—2). Між иншим за Hurmuzaki, що на думку Лупула Хмельницький під Замостям схилився до намов Яна Казіміра завдяки слухам про мир Імператора австрійського зі Швецією. Папський нунцій у Варшаві de Torres зве Гунцеля Мокрського „pater Andreas Concel“ (Сборникъ К. Ком. вып. II ст. 29, 127); в його докладах Св. Престолу знаходимо цікаву звістку про те, що в Грудні 1649 р. (отже вже по смерти Мокрського) венецький посол (Niс. Sagredo, який в листі 20 XI 49 р. називає Хмельницького „gentilhuomo polacco della Rusia“, — Кордуба: Венецьке посольство до Хмельницького, ст. 17) і папський нунцій при імператорськім (австрійськім) дворі „хотіли війти в зносини з якою небудь духовною особою, ченцем (persona religiоsа), який би міг іх точно поінформувати про козацькі діла і який би мав доступ до Хмельницького“ (Сборникъ 79—80). Варто теж зазначити, що лист Гетьмана до королевича Яна Казіміра, посланий перед елєкцією (16 XI) власне через Мокрського, з обітницею піддержувати його кандидатуру на польський престол, був адресований до нього, яко до „Короля шведського“ (цей нележний йому дідичний титул королевич Ян Казімір прийняв ще перед елєкцією, в Іюні мці). Відповідь Яна Казіміра Гетьману теж мала печатку „королівства шведського“. Поминаючи значіння цього факту в тодішній міжнародній політиці, піддержування кандидатури Яна Казіміра, яко дідичного, а не тільки вибраного Річпосполитою Монарха, йшло ще по лінії антиреспубліканських і монархічних тенденцій Гетьмана. „Бажаємо того, щоб по волі В. К. Милости вже більше тих побічних короликів не було і того у Господа Бога просимо, щоби В. К. Милость рачив бути самодержцем, як і инші Королі...“ — так писав Гетьман у цьому листі через Мокрського (С. Томашівський ор. с. ст. 97; пор. вище ст. 117). Для характеристики головних провідних ліній тодішньої католицької політики в Польщі і її впливу на польсько-українські відносний, треба зауважити, що Папа через свого нунція заложив енерґічний протест проти Зборівської Умови (Сборникъ 77); що Король Ян Казімір мусів запевняти нунція, „що в цій умові не окреслено, який саме митрополит має дістати місце в Сенаті: православний чи уніятський“ (ibid. 75, і те саме в листі Сапіги, подканцлєра Лит., до нунція ст. 180); що „школи єзуїтів будуть перенесені з Київа, але тільки на пять миль від города.“ Далі просив Король нунція підождати з офіціальним дорученям папських бреве, бо такі вирази, як „perfidos hostes, et zizanium impiorum“ можуть образити польських підданих некатоликів, а особливо військо, серед якого багато іновірців (ibid. 78). Інтересна увага нунція, що на авдієнції у Короля 9 І 1650 були прийняті одночасно анґлійський посол і прибувший тоді до Варшави Митрополит Коссів (ibid. 81). Нунцій з задоволеням нотує слова, сказані якоби Королем у відповідь на заяву Кисіля: що Митрополит ображений незатвердженям Зборівської Умови в Соймі, що козаки знов повстануть, що Хмельницький зі злости утопить Митрополита в Дніпрі. „Хай Митрополит заспокоїться — відповів Король — а ні, я сам утоплю його у Вислі, або скажу порізати накавалки“ (ibid. 82). „Королеві і польській Республіці в багатьох відносинах і по багатьом причинам зовсім бажана унія ціх руських схизматиків з апост, престолом... Канцлер казав мені, що коли ця унія, як ми всі сподіємось, складеться, то єретики стратять усю свою смілівість і їх думки на соймі зовсім не будуть братись під розвагу. Що це правда, доказують ті великі зусилля, які приклали, єретики, щоб одговорити православних од конґресу (на якому мала бути проклямована унія), мабуть передбачаючи велике ослабленя і велику шкоду, що можуть виникнути для них з установленя цієї святої унії“ (ibid. 98) — так писав нунцій з Варшави до Риму 12 Марта 1648 р., тоб-то на три дні перед заключеням при жвавім посередництві Царьгороду козацько-татарського союзу (Акты Ю. и 3. P. IІІ, с, 180) і перед вибухом великого українського повстання..
  113. Арх. Ю.-З. Р. ч. III, т. VI, передм. ст. 56.
  114. Джерела при біоґрафіях, як вище прим. 148.
  115. Akademia Kijowsko-Mоhilańska, s. 133.
  116. Памятники К. Ком. II, ст. 442—444.
  117. Там же ст. 450.
  118. Relacya Sieleckiego, posłanego do Jérzego Chmielnickiego — Apx. Чарторийських cdx 2105, f. 245: „Między kozakami Zadnieprskimi, a z tej strony Dniepru, wielka niemiłość, nieprzyjaźń і dissidentia, zgoła divisi inter se“.
  119. Акты Ю. и. 3. P. VII, cт. 370; VIII ст. 115, 190, 205; IX, ст. 818; XI, ст. 471-2.
  120. „Na Podlasiu motus wielkie powstały і chłopstwo, Ruś wszystka zbuntowała się, mianowicie w Bilsku і Drohiczynie, posłali do Chmielnickiego о suppetiae prosząc, a przynajmniej о głowę, któraby im mogła prodesse“ (Лист Андрія Мясковського з Варшави 9 IX 1648 р. „Zbiory Rusieckich“ Miscell. 1645—52 f. 69).


Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах та Австрії.


  • Робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1924 року.
  • Термін дії авторських прав на цей твір в Австрії закінчився до 1 січня 2002 року, оскільки авторське право в Австрії закінчується 70 років після смерті автора.
  • Автор помер у 1931 році, тому ця робота є у суспільному надбанні у тих країнах, де авторське право діє на протязі життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути у суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.