Україна на переломі. 1657–1659/Розділ VII

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Україна на переломі. 1657—1659. Замітки до історії українського державного будівництва в XVII-ім столітті (1920) 
Вячеслав Липинський
Розділ VII: Нова українська аристократія, обєднавшись коло особи „Єдиновладного“ Гетьмана, намагається обєднати всі українські землі в одній Державі Війська Запорожського. — 1-о Втручання Москви в українську державну політику не помагає, а стає на перешкоді такому обєднанню. — 2-о Без визволення з під влади польської Річпосполитої всїх північно-західних українських земель не може бути емансипації України з під руйнуючих впливів Москви. — На ціх двох стверджених досвідом тезах спірається внутрішня і зовнішня політика Богдана Хмельницького в послідній добі його гетьманування. — Становище шляхти в північно-західних українських землях. — Переміна у взаємовідносинах між нею і Гетьманом та Військом Запорожським під впливом монархічних тенденцій Богдана Хмельницького і европеїзації південної козацької України. — Голова шляхти волинської Степан кн. Четвертинський і його листування з „Ясновельможним Великим Гетьманом“. — Військо Запорожське прилучає до козацької України некозацькі „руські землі“ Річпосполитої: Русь Червону, Поділля, Волинь, Полісся і південну Білорусь. — Юрій Немирич та инша шляхта цих „руських земель“, що державну владу українського Гетьмана і Війська Запорожського приймає
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI


Розділ VII.

Нова українська аристократія, обєднавшись коло особи „Єдиновладного“ Гетьмана, намагається обєднати всі українські землі в одній Державі Війська Запорожського — 1. Втручання Москви в державну українську політику не помагає, а стає на перешкоді такому обєднанню. — 2. Без визволення з під влади польської Річпосполитої всіх північно-західних українських земель не може бути емансипації України з під руйнуючих впливів Москви. — На ціх двох стверджених досьвідом тезах спирається зовнішня і внутрішня політика Богдана Хмельницького в послідній добі його Гетьманування. — Становище шляхти в північно-західних землях. — Переміна у взаємовідносинах між нею і Гетьманом та Військом Запорожським під впливом монархічних тенденцій Богдана Хмельницького і европеізації південної козацької України. — Голова шляхти волинської Степан кн. Четвертинський і його листування з „Ясновельможним Великим Гетьманом“. — Військо Запорожське прилучає до козацької України некозацькі „руські землі“ Річпосполитої: Русь Червону, Поділля, Волинь, Полісся і південну Білорусь. — Юрій Немирич та инша шляхта ціх „руських земель“, що державну владу Українського Гетьмана і Війська Запорожського приймає.

Внутрішній роскол української аристократії після сперти Богдана Хмельницького привів до поділу України між державами чужими. Обєднання за його життя цієї аристократії в одну верству привело до обєднання всіх українських земель в одній державі своїй. Вже вище було зазначено і прикладами зілюстровано, як во всіх земель українських набіралась і формувалась та нова українська державна верства, що під іменем Війська Запорожського і під приводом „Єдиновладного“ його Гетьмана козацьку південну Україну в незалежну державу зорґанізувала. Зовсім природнім було змагання цієї верстви поширити свою владу і на ті українські землі, які ще в склад держави Війська Запорожського не війшли, а з яких велика частина старшини козацької була родом, з якими вона була в постійнім звязку і які по старим, перенятим нею від попередньої князівської аристократії державним традиціям, до старої Руси, до Держави Київскої й Галицької колись належали. „Ми хочемо мати під своєю владою всю Україну стародавню, або Русь, де віра православна була і де ще мова наша задержалась: аж по Вислу. Бо нас би висміяли, коли-б ми тепер не відібрали земель, які ми за давніх часів були втратили“ — так казав на початку 1657 р. шведському послу Веллінґові Виговський, висловлюючи в той спосіб гадку не тільки Гетьмана, але і всеї нової української аристократичної верстви, якої він — Виговський — був одним з найвидатніщих і найсвідоміщих представників. 185[1])

Однаково, як аристократія свіцька, козацька — була заінтересована в обєднанню всіх українських земель і аристократія духовна. Сама вона (як це було вище сказано, переважно по походженю шляхта) власне з тих північно-західних українських земель була в більшости родом. Там, у тих землях, були найбільше чтимі і знані старинні православні святині, де починали своє чернече життя пізніщі Владики і Митрополити. Там були найбільш діяльні брацтва, що в постійній боротьбі з західними впливами виховували найзавзятіщих „ревнителів благочестія“. -Там врешті під владою Річпосполитої залишились по відділеню й унезалежненю козацької України, найбільші й найкращі маєтки української Церкви православної. 186[2])

І прилученя до козацької України північно-західних „руських земель“ найгорячіше бажав собі сам Гетьман. Вже в початку 1649 р. він перед послами Річпосполитої, по їх словам, „Україну й навіть Русь усю Ляхам виповідав“. Для визволеня „всеї Руси“ він союз з Москвою заключив і протекцію царську прийняв. „Totam Russiam Rubram usque ad Vistulam“ — жадає він для себе в усіх переговорах зі Швецією і з Ракочим. І доки Ракочи од ціх „руських“ земель не відмовився, а Король Карл Ґустав на письмі заприсяженої „ассекурації“ Гетьману на ці землі не дав, доти він союзу з ціми державами писаним трактатом ствердити не хотів.187[3])

Які були причини тих упертих і непохитних гетьманських змаганнь? Розуміється перш за все грав тут ролю момент ірраціональний: дух нації, що все стихийно прямує до зєднання в одно тіло цілого національного орґанізму. Але були й розумові причини, виведені з фактів життя, з певного політичного, на льоґічнім розумованю опертого світогляду. Про де-які з них ми вже згадували. Ми вже знаємо, що Богдан Хмельницький був найбільшим европеізатором України і що на европейськи-культурних елєментах, a не на Січи Запорожській хотів він будувати козацьку українську державу. Тому збільшеня та скріпленя тих европейських елєментів через прилученя до козацької України найблизчих до Европи і найбільше зевропеізованих північно-західних земель мусіло бути одним з його найголовніщих завдань.

Знаємо також, що забезпеченя будуччини державности української Гетьман бачив тільки в дідичній і міцній гетьманській владі, в сотвореню і скріпленю абсолютистичної української монархії. І знов таки не на полукочовій примітивній Січи Запорожській міг він будувати українську монархію; не там міг він здобути та за собою закріпити потрібний йому для переведеня ціх монархічних плянів дідичний титул Князя. Переговори з Королем шведським, Імператором австрійським, Князєм семигородським і т. д. в справі визнаня незалежности своєї держави не міг вести якийсь смішний своєю еґзотичностю Князь „Коша Січового“, а Князь тих земель, де цей титул мав свою правну підставу, свою давню державну історичну традицію і де були верстви, на аких така українська влада князівська серйозно опертися могла.

І коли справа того нового дідичного суверенного і територіяльного титулу князівського, що мав бути доданий до військового і екстериторіального титулу гетьманського, набрала — ак уже вище сказано — такого великого значіння в послідніх роках гетьманування Богдана Хмельницького, коли вона грає таку велику ролю за Виговського („Гетьман військ Князівства Руського“ — такий титул визнала за ним Річпосполита в Гадяцькій умові), за Юрія Хмельницького (Князь Сарматії), за Мазепи врешті (одержаний ним в 1707 р. від Імператора австрійського титул князя „св. Римської Імперії“ і князівство чернігівське, про яке він умовлявся з Карлом XII) — то це не були, як думають наші історики демократичної школи, панські „примхи“ Гетьманів, навіяні їхнім „польським вихованням“, а одна з найглибших державних українських ідей, що шукала опори для державно-правної традицийної монархічної форми української держави там, де тільки така опора й могла бути знайдена і звідки степову анархію можна би було побороти: в північно-західних українських землях старої „руської“ князівскої державної культури.

І коли цю державну ідею Богдана Хмельницького, так само як і инші його ідеї, перейняла згодом Москва; коли від р. 1654 почавши, до попереднього титулу царського: „всея Россіи Самодержецъ владимирскій, московскій, новгородскій і т. д.,“ додається; „всея Великія і Малыя Россіи самодержецъ московскій, кіевскій, владимирскій, новгородскій…“ а крім того ще й: „великій князь смоленскій, волынскій, подольскій, черниговскій, витебскій, мстиславскій… и землямъ восточнымъ и западнымъ обладатель…“ — то не Великий Гетьман був винен, що титули старих Князів Київських Царю московському дістались, бо він зробив усе можливе, щоб їх для себе, фактичного дідича ціх Князів, заховати, щоб титулів ціх Цареві московському не дати. Бо власне знищеня на Україні в самім зародку державних тенденцій московських було завданням Гетьмана в послідних роках його панування. Бо й тому власне він так дуже хотів північно-західні землі до України прилучити, щоб на ціх „руських“ землях старої державної, князівської, культури будову нової держави української завершити і в той спосіб од північних державних впливів московських себе відмежувати; ці московські впливи, на князівській київській державній традиції оперті, відродженям цієї традиції в самій України паралізувати, та ініціятиву відновленя старої київської „Держави Руської“ в перемозі над Польщею і над кочовим степом з рук царських і московських на Україні вирвати…

Ми вже знаємо, що головною метою і основою союзу Гетьмана з Царем московським було бажання визволити всі „руські землі“ з під Польщи. Але іменно для цього цей союз оказався зовсім непридатним. Бо хоч Царь московський радо брався ці землі визволяти, але визволити їх він хотів для себе, а не для України і не для козацького Гетьмана. Показалось, що новий протектор України, Царь московський, не збірається зовсім наділяти Гетьмана українського „державою більшою, чим вона була за Королів польських і своїх Князів руських“, як думали українські дипльомати, зяключаючи Переяславську Умову. Він хотів тільки побільшеня своїх „восточних“ земель землями „западними“. І коли виявилось, що побільшити московську державу коштом Польщи можна далеко легше переговорами і торгами з самими Поляками, чим піддержуванням проти них війною хоч і „одновірних“, але непевних „Черкасів“, то Царь забув про дані Гетьману обітниці і вигідний для себе, а страшний для України мир з Польщею у Вільні поспішив заключити. Це мав бути перший етап того „собиранія Руси“, який закінчиться колись українським гайдамацьким бунтом, Москвою проти Польщи піднятим і самою-ж Москвою здавленим зараз, як тільки залякана цим бунтом Річпосполита на уступки супроти Москви пристала. Але Гетьман Богдан Хмельницький не мав нічого спільного з духом гайдамацьким і методи політики московської в Україні, такі вірні й доцільні згодом, тепер, за його життя, показались ні до чого...

Наміри московські Великий Гетьман збагнув розуміється дуже скоро. Тому в спільнім українсько-московськім поході проти Польщи в 1655 р. прийшлось Гетьману од городів руських — Львова, Гусятина і т. д. — і од всіх західних „земель руських“ одмовитись, аби тільки не віддавати їх „на імя царське“. Господарювання Царя на Білій Руси показало ясно, до чого прямує Москва і чим скріпленя її державної сили може погрожувати Україні. І без пригадок шведської дипльоматії, що на це увагу Гетьмана звертала, знав Богдан Хмельницький, які то титули „до князівств Київського і Галицького належні“ Царь московський собі по р. 1654 проти його волі пододавав. 188[4]) Бо коли в р. 1648 Гетьман адресував свого листа „Государю Алексѣю Михайловичу, самодержцу і обладателю земли Московское свѣтилу Русскому“ — отже „свѣтилу“ серед иншої немосковської Руси — і більш нічого 189[5]), то тепер мусів він виписувати довгий титул, в якому його — Гетьмана і самодержця Руського — власні, його власного кровю „з неволі лядської визволені“ землі українські перечислялись. Шведи знали, чим можна було найбільшо роздратувати проти Москви старого Гетьмана!

Так само без пригадок шведських знав він, що помирившись з Польщею, „хоче Москва поневолити козаків і одняти од них волю якої коло себе вона стерпіти не може“. Коли-ж ще взяти під увагу, що указом царським з д. 15 Вересня 1654 р. епископ білоруський мстиславсько-оршансько-могилівський, який досі київському Митрополитові підлягав, тепер з цілою епархією був відданий під владу Патріярха московського 190[6]) і коли уявити собі, яке обуреня й переполох серед православного духовенства українського мусів викликати цей указ — то зрозуміло, чому навіть в найбільше москвофільських українських колах, все свою „одновірність“ з Москвою підкреслюючих, зникли останні надії на допомогу московську і чому емансипація з під впливів Москви стала для Гетьмана найбільш пекучим питанням.

Як же цю емансипацію перевести, коли ще така велика частина земель українських під владою польською залишається? Гетьман був за розумним політиком, щоб війну з Польщею і з Москвою одночасно починати, маючи ще до того ворожих Татар та Турків за плечима. Союзу з Москвою не можна було рвати доти, доки боротьба з Польщею перемогою України не скінчилась. І в цьому напрямі, щоб союзні відносини з Москвою задержати, Гетьман робив всі можливі заходи. Але одночасно не менше енерґійно заходивсь він коло того, щоб побільшити і скріпити внутрі України ті українські елєменти, які проти Москви в слушний час устояти-б могли і які-б дали Гетьманові ту силу, з якою-б Москва страшною для нього не була. Богдан Хмельницький розумів, що не „чернь“, національно зовсім індиферентна, і не Січ Запорожська, якою все можна було колотити в усі боки, дасть йому оту потрібну для устояння проти Москви силу. Та сила лежала в північно-західних українських землях, в невизволених ще Військом Запорожським „руських“ землях Річпосполитої. Бо там були ті українські елєменти, яких свідомість національна під впливом західних взірців сформувалась і у відвічній боротьбі з Польщею загартувалась та окріпла на стільки, що було неможливо ані царськими „соболями“ їх перемогти, ані лукавими гаслами „одновірности“ спокусити. Вони то — ці українські елєменти західної европейської культури — мали по думці Гетьмана кадри нової аристократії, що в козацькій Україні сформувалась, скріпити і відпорність тієї аристократії проти впливів сходу, проти впливів Москви побільшити...

Не зриваючи з Москвою, знайти певніщого від неї союзника для боротьби з Польщею. При його допомозі і при московськім нейтралітеті, всі північно-західні „руські“ землі до України прилучити. Психольоґічні основи союзу з Москвою, яко єдиного засобу побороти Польщу, серед мас українських в той спосіб знищити. І західні, європейські, супроти Москви найбільш відпорні українські елєменти прилученям оціх північно-західних земель скріпити — ось була та глибоко продумана політична ідея, якою кермувався Гетьман, приступаючи до балтийсько-чорноморської коаліції і присягу на вірність собі й Україні від шляхти „земель руських“ приймаючи...

А що саме ця політична ідея була вірна і що тільки вона до унезалежненя України вела — найкращим доказом служить це зденервованя, цей неспокій і ця безсила злість Москви, що тоді саме в її відносинах до України помічається. „Не сбыточное то дѣло, чтобъ Гетману послать людей своихъ на помочь къ Ракоце, безь вѣдома Великаго Государя нашего“ — запевняли Річпосполиту московські дипльомати. 191[7]) А посол царський у Чигрині, Бутурлін, грозив Гетьману „карою Божією“ за те: що полковник Іван Нечай московські залоги з Білої Руси виганяє, вогнем і мечем нищить усіх, хто тільки на імя царське присягав і весь край на імя Гетьмана займає; що Гетьман, „підданим царським бувши“, наважився союз зі Шведом, супротивником царським заключити і Польщу, яка у Вільні Царя своїм Королем обрати обіцяла, разом з Лютрами і Кальвінами нищити; що Гетьман при допомозі Ракочого і Шведів займає тепер ті городи, яких він в 1655 р. при допомозі військ московських займатп на імя царське не хотів і т.д.

Вище було сказано, що відповів Бутурлінові Гетьман. Але він збройно проти Москви не виступав і навіть радо брався бути посередником і примирителем між нею і своїм новим союзником Швецією. В результаті московська дипльоматія, що все обороною віри православної на Україні воювала, була безсила. Бо кожному було ясно, що православну віру супроти Польщи краще боронить в союзі зі Шведами, Прусією й Семигородом сам Гетьман український чим Царь московський, який власне допомогу Польщі проти Шведів послав. Отже московській дипломатії лишалась тільки одна зброя: провокація. Бутурлін обіцював маєтки і „велику ласку царську“ тій старшині, яка цареві буде вірно служити і пляни Гетьманські паралізувати; а одночасно у військо козацьке, що під проводом Ждановича йшло на допомогу Ракочому, послані були московські аґенти-розлагагелі. Вони повинні були чернь проти старшини бунтувати, кажучи, що тяжка війна з Польщею ведеться старшиною проти волі царської і що старшина тільки про те й думає, аби їй самій спільно з єретиками запанувати і чернь в гіршу від польської неволю завдати. Але й ця провокація, поки за життя Великого Гетьмана істнувала міцна і спаяна українська аристократія, Москві не помагала. Бо чернь українська, як і всяка инша, все мала нахил більше вірити на сам кінець тому, в чиїм розпоряженю були не тільки приємні слова, а й фактична реальна сила. 192[8])

Пізніще, по смерти Богдана Хмельницького, московська дипльоматія одержала перемогу. В договори: бахчисарайський 1681 р. і московський 1686 р., між Москвою, Польщею й Турцією заключені — введено було Москвою жадання, щоб правобічна подніпрянщина оставалась „на віки“ незаселеною пустелею. І це був найкращий доказ, що Великий Гетьман не помилявся. В европеїзації України, а не в січових „шатаннях“ захована була найбільша небезпека для московського панування. Тому відділити „Малороссію“ від західних українських земель, одмежувати її якнайщільніще, хочби й незаселеною пустелею, від Европи, така була провідна лінія московської політики на Україні, від смерти Богдана Хмельницького почавши...

Війна 1656—7 р. України з Польщею, ведена Гетьманом в союзі зі Швецією, Прусією й Семигородом, мала розуміється зовсім инший характер, ніж війна 1648—9 рр. Це вже не було повстання козаків, українських підданих Річпосполитої, та її підданих „руської віри“ за свої соціяльні й національні кривди. Не зреформувати польську державу, зруйнувавши її старий попередній лад, хоче тепер Гетьман. Теперішня війна з Польщею, це боротьба за українську землю. Що козакам треба дати „cos udzielnego“, що треба погодитись з істнуванням Української Держави — це вже в другій половині панування Великого Гетьмана стало зрозумілим навіть для польських мужів державних 193[9]). Питання йде тепер про гряницю, про межу. І Богдан Хмельницький хоче прилучити до своєї козацької української держави ті українські землі, які ще по за її межою осталися.

Той, хто прилучає якусь землю до своєї держави, поводиться в ній не так, як той, хто в тій землі лише нищить ворожий йому соціяльний лад. Не Кривоноси появляються тепер на Волині з зазивними листами до української черні, щоб вона нищила панів, шляхту жидів. Не до православних тільки пише свої листи Гетьман, щоб вони ворота городів повстанцям одчиняли. Він прилучає до своєї держави рідну їй по національному складу і по своїм традиціям землю і тому зберегти цю землю від знищеня, прилучити її цілу, незруйновану — ось його найважніще завдання. „Хоч би піддавались і бісурмане —казав Гетьман руйнуючим Галичину московським воєводам підчас українсько-московського походу 1655 р. — не треба їх нищити, а заховати слід в милости й опіці ось так, як це робить у Польщі Король шведський, що не руйнує тих, які добровільно його владу приймають.“ І коли йому ці слова з докором нагадував ще в р. 1657 Бутурлін, то Гетьман гостро відповів: „навіть якби я розуму збувся
- 194 -

то й то но дозволив би нищити гарматами християн православних.“ 194[10]) Тому полковник Жданович, висланий тоді, в кінці 1656 р., на допомогу Ракочому й на окупацію Поділля та Руси Червоної, дістав, як ми вже вище казали, наказ гетьманський поводитись з тамошніми городами і тамошніми людьми так, „як з власними нашими.“ Такі самі накази дістали й ті полковники, що пішли прилучати до козацької України Волинь, Полісся й південну Білорусь.

В числі місцевих людей, з якими мали представники Української Держави поводитись „як з власними нашими“, перше місце займала тамошня шляхта. На ній весь попередній польський державний устрій тих земель до того часу спочивав і її перш за все мусів мати на оці той, хто землі ці до своєї держави прилучав. Прилучав — додаймо — вже не в союзі з азіятською, ворожою до західної цивілізації Москвою, а в союзі зі Швецією, Семигородом і Прусією, отже з европейськими, на верстві лицарсько-шляхецькій опертими державами. Окреслили нове державно-правне становище шляхти „руської“ — червоноруської, волинської, подільської, пинської — в моменті прилученя тих земель до Української Держави Війська Запорожського — — стало тепер найважніщим завданням внутрішньої, веденої під знаком европеїзації політики Гетьмана. Яке було, в момент інкорпорації до України „руських земель“, становище шляхти в тих землях?

Розуміється, дуже тяжке. Позбавлена тієї міцної опори, яку шляхті київській, чернігівській, брацлавській давав новий державний устрій козацької України, шляхта червоноруська, подільська, волинська, поліська, південно-білоруська все ще переживала період анархії і розкладу попереднього державного життя. Зборівська Умова козацької України з Польщею дала їй право вернутись до своїх рідних земель. Але нова війна польсько-козацька, що незабаром по цій Умові знов розпочалася і на території ціх „руських земель“ велася, не дала їй змоги вернутись до нормального господарського й політичного життя. Політика Хмельницького в першій автономістичній добі повстання і тодішня політика польська доводили цю шляхту до останньої розпуки. І одна й друга не мали ясних політичних цілей. Чого хоче Хмельницький од Річпосполитої?... Що думає Річпосполита зробити з Хмельницьким і Україною? — Ось були питання, на які ця нещасна, грабована й руйнована так польськими як і козацькими військами шляхта, не могла найти ніякої розумної відповіди. Одно було для неї ясно, що ця безконешна війна руйнує край і що користь з тієї боротьби за нову форму польсько-українських відносин у Річпосполитій мають тільки союзники то одної то другої сторони — Татари. Ганебний Жванецький трактат, коли приведені на Україну Хмельницьким Татари, перейшовши на польський бік, дістали від польського Короля Яна Казіміра дозвіл брати ясир і грабувати всі руські землі, „од Львова“ починаючи — особливо дався в знаки „руській шляхті“. „Під Жванцем бився кеп з вас... цем“ — така з тих сумних часів осталась і по сьогодняшній день серед нашої шляхти правобічної приказка.

Нарешті розрив Гетьмана з Польщею і прийняття козацькою Україною царської протекції показали „шляхті руській“, однаково як православній, так дисидентській і католицькій, що на державу польську і можливість відбудови Річпосполитої нема вже більш чого покладатись. З того часу починає вона й собі оглядатись за сторонньою протекцією за зовнішньою державною допомогою, яка-б лад і порядок в її зруйнованих батьківських землях завести була в силі.

Отже частина її за прикладом шляхти північно-білоруської бажає протекції царської й у виборі Царя на польський перестол бачить останню надію порятунку. Друга частина з Юрієм Немиричем, подкоморієм київським на чолі, присягає в 1655 р. „на підданство“ шведському Королеві. Частина врешті енерґійно аґітує за тим, щоб Князеві семигородському Ракочому віддати правління Річпосполитою, Яна Казіміра усунувши й Ракочого на його місце посадивши.195 [11]

Але й ці всі „протекції“ не були дуже солодкі. Кожний „протектор“ появлявся, розуміється, зі своїми військами, які „хліба“ по дворах шляхецьких шукали і на кожнім запідозренім в „неприязні“ мстилися люто, по чужинецькому. Особливо „протекція“ московська дуже швидко її сторонників розчарувала. Безприкладні жорстокости, що їх чинили Москалі підчас окупації Білоруси, заслання тисячів її мешканців у Сібір, московські тюрми, тортури та мордування — викликали серед „руської“ шляхти паніку, а особливо у тієї її частини, що як шляхта повіту пинського наприклад, була найбільше виставлена на небезпеку московського наїзду. „В Білорусі шляхту, що добровільно владу московську прийняла, насильно з родинами вивезено в Московщину. Могилівських горожан і инших білоруських мешканців, убезпечених обітницями царськими, більше як двадцять тисяч в пустині московські
- 196 -

заслано“ — так представляв ці події маніфест Війська Запорожського, виданий пізніще, в р. 1658, до всіх держав европейських...196[12])

З другого боку Річпосполита, заслаба і занездатна, щоб який небудь державний лад на „руських землях“ завести, була ще на стільки дужа, що могла мститись за нельояльність. Ось наприклад значний і відомий шляхтич подільський, властитель Шатави і Дунаєвець, хорунжий галицький Михайло Станіславський і шляхтич землі сяноцької з воєводства руського Василь Яворський, були обидва урядом польським засуджені на інфамію й конфіскату маєтків за прихильність і допомогу Ракочому.197[13]) Знов „за зраду зі Шведом“ засудила Річпосполита польська на інфамію та позбавленя всіх урядів, маєтків та шляхецтва таких загально поважаних волинських землян, як властителя Киселина, родича православного Владики луцького, Олександра Чаплича Шпановського 198[14]) і старого хорунжого чернігівського, частого посла на Сойм від воєводства волинського, властителя Гугова, Цевова й Серхова — Гавриїла Гулевича-Воютинського. „А що сьогодня одному, завтра другому може статись, бо ніхто перед похороном не може називатись щасливим“... — то голова шляхти волинської, подкоморій брацлавський Степан князь Четвертинський, великий приятель Гулевича, його протестацію проти такого засуду до книг „на вічну річей памятку“ разом з вище наведеною „сентенцією“ вписати наказав... 199[15])

 Оле мені, оле ! нещасная доле, гріли то карають,
Же сеї години без дання причини люде погибають.
Всі наші справи юж суть на Лаві: трудно їх покривати,
Ніхто не поможе, Ти сам, Милий Боже, рач нас ратувати.
Оле мені, оле ! нещасная доле, хто мені оборона,
Хто мене потішить, а в плачу розсмішить, хто голові Корона.
Пречистая Панна, то утіха давна, то її упрашаю
Жеби ся молила, війну ускромила на російськім (= руськім) краю...
Такими сумними віршами, тодішньою літературною мовою нашою писаними, скаржився якийсь шляхтич волинський на „нещасную долю“ руської землі, позбавленої „Голові Корони“ та руйнованої зо всіх боків ріжними ворогами. І видно цей вірш настільки добре віддавав загальний настрій тогочасний, що тон самий князь Четвертинський, який старанно всі важніщі справи рідної Волині нотував, цього вірша до свого копіялу вписати не забув... 200[16])
- 197 -

Тяжким шляхом крівавого досвіду доходила поволі шляхта „руська“ до того переконаня, що без її повороту до рідної державности, без її повного обєднання з власним народом ладу й порядку на її рідній Руси бути не може. А що саме в тім часі державність козацька була вже сформувалась, що Гетьман Бійська Запорожського все більше й виразніще про забуту Корону Князів руських згадував, то в бік України та її могутнього вождя все більше, від р. 1655 почавши, починає звертати увагу ця шляхта.

Бо поминувши її родинні й сусідські звязки, які обєднували її з новою українською — як свіцькою козацькою, так і духовною — аристократією, бачила шляхта непокозачених „земель руських“, що зо всіх сусідніх держав, єдинокровна держава Війська Запорожського набірає все більшої сили і значіння. Ось наприклад її депутати, які в 1655 р. з Люблина до Царя московського присягу давати поїхали, вернувшись розказували, що до Царя їх не допустив і назад з дороги завернув полковник Війська Запорожського білоруський пан Іван Нечай, брат убитого під Красним, а всій шляхті добре відомого пана Данила.201[17]) Не тільки не пустив, але ще й погрозив, щоб вони більше до Царя не їздили, а то буде з ними те саме, що зі шляхтою мстиславською, яка теж протекцію царську не через Гетьмана, а помимо його особи прийняти хотіла, та за це по наказу гетьманському тяжко покарана була. І бачили ці висланці, що воєводи царські були супроти полковника гетьманського безсилі.

Знов сторонники Шведа і Князя Ракочого „братам шляхті“ оповідали, що Король шведський і Князь семигородський вже союз з Гетьманом Запорожським підписали і хто хоче на рідній землі залишитися, той хай просить у Короля шведського заступництва перед Гетьманом Запорожським ось так, як це зробив пан Юрій Немирич, або пан Самійло Корецький і инші 202[18]). Врешті підчас походу 1655 р. переконалась уся ця шляхта навіч, що теперішній Хмельницький то не той страшний ватажок з під Жовтих Вод і Корсуня і це вже не Хмельницький з під Жванця, не польський бунтар і не „татарський брат“ руїнник, — а Великий Гетьман, творець і обновитель старої Руської Київської Держави. Вже не з Татарами наскочив він був на „руські землі“, а прийшов з одновірним своїм союзником Царем, та й то його військам московським нищити Русь не дозволив. Так само не дозволяє він нікого кривдити й тим своїм полковникам, що оце з новим 1657-им роком вступають тепер з півдня, з України, на „Русь“, ідучи на підмогу гетьманським союзникам Шведам і Ракочому, та перелякані залоги польські скрізь з цілої Руси виганяючи. І прикладом нових відносин, що під впливом ціх фактів і нової опінії публичної стали укладатись між шляхтою земель руських та Гетьманом Війська Запорожського, може бути листування між Гетьманом і головою шляхти волинської Степаном кн. Четвертинським, листування, з якого два більше характерні листи будуть наведені низче. Але попереду кілька слів про старого князя.

З поміж „начільних голов віри руської“, яким у 1646 р. Митрополит Петро Могила віддав своїм заповітом в опіку Київську Академію, тепер в 1657 р., по смерти Адама Кисіля, воєводи київського і Богдана Стеткевича, каштеляна новогродського, по смерти Олександра й Богдана Оґінських, Федора й Сильвестра Проскурів-Сущанських, та багатьох инших — остався тільки один подкоморій брацлавський Степан князь Святополк Четвертинський. Цей 80 літній старець, нестор і голова шляхти волинської, репрезентував цілу добу в історії нації. Він був останнім представником того покоління „шляхти руської“, тієї старої національної аристократії, що стоючи непохитно при вірі предківській, зуміла цю віру в найтяжчу годину оборонити та її новій аристократії національній — Війську Запорожському — для дальшого захисту, розвитку й викохування передати. Немов старий дуб, що от-от повалиться й ляже поміж молодих вирослих з його насіння дубчаків, стояв серед зовсім уже иншого молодого покоління цей останній могикан старої Руси князівської. Але нація наша тоді не була ще втратила почуття непреривности традиції національної. Вона ще тоді була нацією. І тому до голосу старого князя прислухались уважно всі, хто з нацією почував себе звязаним. Тому постать його цікава й сьогодня для нас, як символ тієї тодішньої непреривности національної традиції, що вязала в одно національне тіло два зовсім неподібні до себе покоління, — як арка сполученя між двома так страшенно ріжними добами нашого національного істнування.

І громадське і особисте життя князя зробило з нього не виїмкового, а звичайного, середнього типового репрезентанта свого покоління, старої дореволюцийної православної Руси. Він був сином кн. Яцка, голови лінії князів Четвертинських, прозваної лінією на Новій Четвертні. Оженений три рази, кожний раз з представницями місцевих
- 199-

шляхецьких родів: 1. з Ганною Бокіївною, 2. з Ганною Микулинською і 3. в Катериною Харлинською — мав він багато дітей, які займали відповідне становище в сучаснім шляхецькім суспільстві. Олександер і Януш (оженений в Софією Чурилівною) хазяювали в своїх маєтках; Микола, оженений з Доміцеллою кн. Соломерецькою, займав високий уряд каштеляна минського; Ілля був ротмистром у війську Річпосполитої, а найменший син, Степан, ще учився в тих часах у Луцьку, а потім у Євуітів в Замості під руководством патера Яна Ґембича професора фільософії. Цей Степан мусів бути улюблеником старого батька, бо той старанно записує в своїм копіялі всі важніщі події з життя свого сина. Отже наприклад його промову до батька, коли він перший раз виїздив з дому до шкіл („огасуа dо оуса, кіеdу оdjeżdżał dо Ludzi“), потім „Мову на похороні князя Миколи Четвертинського каштеляна минського — Степана, рідного брата, який з Академії Замойської приїхавши і 14 літ маючи, отправовав у Монастирі Новочетвертинськім Тумині при ЙМ. отцю Дионисії Балабані Митрополиті київськім і великій фреквенції княжат і людей зацних“, і т.д.203[19])

Привязаний глибоко, як і вся тодішня православна „шляхта руська“, до своєї віри, князь Степан фундує разом зі своєю дружиною Ганною Микулинською православний монастир „у Новій Четвертні в маєтності Боровицькій на урочищу Тумин“. Він бере діяльну участь в такім важнім і рішаючім для тодішнього національного життя факті, як відновленя православної Єрархії: в р. 1620 в його маєтку Животові був висвячений Патріархом Теофаном Владика холмський Паісій Іпполитович. Його лучать близькі приятельські відносини з Митрополитами Петром Могилою, Сильвестром Коссовим і Дионисієм Балабаном, який між иншим пише до нього сердешного кондолєнцийного листа з приводу „жалісної для Церкви Божої і Народу Руського“ смерти його сина Миколи. Відомий письменник Захарій Копистинський присвячує йому в 1623 р., яко „пресвітлих великих княжат руських потомкові“, переклад Іоана Златоуста, і т.д.204[20])

Соціяльні погляди князя відповідають теж поглядам цілої тодішньої непокозаченої і консервативної шляхти руської. До козаччини, коли вона боронить віру і націю, він ставиться дуже прихильно. Бож тільки дякуючи Гетьману Сагайдачному і оружній охороні козацькій, могло відбутися в 1620 р. відновленя Єрархії православної і висвяченя
- 200 -

Владики в Жинотові. „Війську Запорожському остаючи зичливим приятелем, я гроші на військові потреби за гетьманства Й. М. И. Петражицького-Кулаги позичав“ — пише він тепер, давні часи згадуючи, в своїм листі до Костянтина Виговського полковника пинського і туровського. 205[21]) Але-ж не забуваймо, що Гетьман Петражицький-Кулага був представником соціяльно поміркованої, статечної, шляхецько-реєстрової частини козацтва і що був він великим ревнителем віри православної, в справах якої він в 1632 р. з князем Острожським і зі шляхтою волинською був у постійних зносинах.206[22]) До бунтівничих нахилів козацьких і їх методів використовування „черні“ для оборони своїх власних козацьких інтересів — князь Четвертинський, як і вся консервативна шляхта руська, ставиться вороже. І з цього боку єсть де-що правди в характеристиці, даній князем Збаражським князеві Степанові ще в 1625 р., що „хоча й він (кн. Четвертинський) віри православної, але походженя він не козацького та цноти не козацької, і знаю, що він їх рад бачити всіх в одній ложці потоплених“. 207[23])

Революція 1648—9 рр. як і всій шляхті руській, так і кн. Степанові далась сильно й болюче в знаки. Бо помимо того, що йому всі його маєтки, як і всім иншим, поруйнувано, алеї й сина Януша „чернь“ в Нестерварі на Поділлю в Серпні 1648 р. убила, хоч його старшина козацька всіма силами намагалась врятувати. 208[24]) Проте при першій змозі кн. Степан вертає до своєї Нової Четвертні і тут з надзвичайною на такі старі літа енерґією боронить він, як уміє, словом і пером своє батьківське гніздо й останки старої, репрезентованої ним, національної культури від усіх численних ворогів. Архіви переховали до наших днів його велику кореспонденцію з ріжними тодішніми достойниками як Річпосполитої так і Війська Запорожського. При чім у цій кореспонденції кидається у вічі одна риса. По скільки його відносини до представників Польщи стають чим раз більше „ядовитими“ (як помічено з боку при однім з таких листів), то відносини до представників козацької України набірають що раз більше приятельського і сердешного характеру. 209[25])

Вплинула на це перш за все та величезна державна, національна і соціальна еволюція Війська Запорожського, яку ми в попередніх розділах представили. Вплинуло загальне становище шляхти руської, про яке тільки що була мова. Вплинули також і мотиви особистого
- 201 -

характеру: спорідненя напр. ґенерального писаря Івана Виговського через кн. Соломерецьких з родиною сина кн. Степанового Миколи.210[26]) Врешті найбільше вплинула національна свідомість старого князя, його постійний контакт з тодішнім національним, отже в першій мірі релігійним життям і те значіння, якого в очах всеї Руси православної стала набірати з кожним днем більше постать українського Гетьмана.

„За прислання універсалів ВММПана на охорону майна мого волинського — пише князь Степан до Гетьмана Богдана Хмельницького 9 січня 1657 р. з Нової Четвертні — покірно дякую, вчинивши поклон Господу Найвищому, що серце ВММПана добрим для мене вчинив і що маєш відомість певну про Дім мій, який від давних княжат Руських виводиться. Але (не бачучи на ці універсали) я мусів дати хліб для полку, що стоїть в Турові і до Висоцька, де ЙМП Зарудний був, теж послати. Тому, бувши певним, що це їх Милости (полковники) помимо волі ВМилости ММПапа вчинили, пришлось мені до ВМ. ММПана послати. Маю надію, що суворо з милостивої ласки своєї Панської накажеш, щоб більше з мене не стягали і не кривдили в старости моїй мене, за одміною несталої фортуни позбавленого тепер широких волостей бідного Русина, слугу ВММПана, та убогих підданих моїх. За собою і за сином моїм каштеляном минським, у якого маєтности одібрано, пильно ВММПана прошу. Зволь подати руку нещасливому, як звикли Великі і Славні Гетьмани, що перемагають і над прохаючими милосердя чинять, а таким Гетьманом і ВММПан єси. Що ми це одержимо, покладаюсь уповні на ласку ВММПана, яку заслужити, поки життя мого, я і потомство моє будемо вважати себе обовязаними“...211[27])

Князь Степан Четвертинський, пишучи такого листа до Гетьмана Війська Запорожського, не був серед „шляхти руської“ якимсь надзвичайним вийнятком. Промовистим доказом цього може послужити збірний лист, висланий незабаром до Гетьмана передставниками всеї шляхти волинської, зібраними д. 7 Червня 1657 р. в Олиці.

„Ясновельможний Милостивий Пане Гетьмане Війська Запорожського, наш вельце Милостивий Пане і Брате! — так починали свого листа оці „панове обивателі воєводства волинського“. — За поворотом од ВММ Пала Й М.П. Бєнєвський приніс нам добру новину, що воєводство наше волинське під військами ВММ Пана.
- 202 -

в цілости оставати має. Чого певними будучи, ми всі обивателі просьби наші посилаємо, абисьмо в цілости при здоровлю ми самі, дружини й діти наші, а також і субстанції наші оставали. А тому поклавшись уповні на ласку Вашої Милости нашого Милостивого Пана і Брата, покірно просимо видати гострі універсали для охорони міст головних: Луцька, Володимира, Олики й инших наших отчизн майже конаючих, грабунком ріжних народів знесених. Також просимо вислати листи до ІМ Панів Полковників, а саме до ІМ. Панів Антона Ждановича, Горкуши та инших, що по наказу ВМНМ Пана в краях наших Руських перебувають. І коли будуть вертати, зволь, яко наш Милостивий Пан, руку нам майже утопаючим подати, бо так вельце хоробрі Гетьмани, яким і ВМ Наш Милостивий Пан єси, звикли прохаючих миру оберігати, чого і ми певні бувши, того миру у ВМ Нашого Милостивого Пана просимо. Оту милостиву ласку ВМНМ Пана всі ми поки життя нашого, з синами нашими на віки потомні заслужити офіруємо і ці просьби наші через ЙМП. Зелинського, подчашого гродненського, Брата нашого до ВМНМ Пана вносимо, службу нашу при тім ласці ВМНМ Пана віддаємо“... 212[28])

Для Богдана Хмельницького ці листи і прохання приходили саме в час. Готуючись до останньої розправи з польською Річпосполитою і до остаточного визволення з під її влади всієї решти українських земель, що в склад козацької держави були ще не війшли, він мусів знайти в тих землях опору для своїх широких державних плянів і замислів. Такою опорою могла й мусіла бути в першій мірі місцева „шляхта руська“. Шляхта настільки міцно зі своєю рідною землею звязана, що її „повітря, голод, вогонь і війна“ з цієї вемлі викинути не могли. Шляхта, що найбільше з посеред усіх українських верстов заховала в собі стару — і державну і національну — традицію, на якій тепер Гетьман будує свої державні, князівські, монархічні пляни. Шляхта, якої поворот до рідної нації і держави скріплював державно-творчі українські елєменти, усував останні сліди панування Польщи і клав між Польщею та Україною непобориму перегороду, тим самим руки Гетьманові для емансипаціі з під впливів московських розвязуючи. І тому Богдан Хмельницький радо посольства від цієї шляхти приймає, охоронні універсали на її просьби видає і оточує її своєю могутньою опікою, немов бажаючи тепер нагородити їй всі кривди, які він у першій добі свого гетьманування їй помимо своєї волі заподіяв.
- 203 -

„Пресвітлий Княже, Милостивий Пане Підкоморіє Брацлавський, Мій Милостивий Пане і Приятелю! — пише д. 17 Січня 1657 р. Гетьман у відповідь на вищенаведеного листа Кн. Степану Четвертинському — Хоча й похвала з власних уст неприємна, проте годиться по правді похвалитись, що нам ні про що так голова не болить, як про те, щобисьмо задавнепе на синах Церкви Восточної ярмо сокрушивши, саму Матір нашу дорогим достоінством свободи потішили. Досить вже вона наїздилась під сідлом персекуторів (переслідувателів) будучи; досить наплакалась так багатьма прибита негодами. Час вже осушити від сліз її очі, через руїну Церков Божих заплакані. Отже з огляду на те, щось Ваша Княжа Милость вірно із своєю зацною фамілією, яко неодродний син помагав цій Матері нашій в болі і печалі, маємо особливе на маєтки Вашої Кн. Милости баченє, щоб принаймні од руйнованя своїми їх забезпечити, видячи, як руками чужими вони знищені і пограбовані. А тому нові універсали, над перші ще суровіщі, видати наказалисьмо, заповідаючи кару на горло тим, хто би важився, наперекір повтореній волі власній Нашій, оружною рукою на добро В. Кн. Милости намірятись і йому яку небудь шкоду вчинити замишляв. Крім того не буде вже тієї сваволі і лихих намірів тому, що Ми з окрема упімнули П. Полковника Київського (Ждановича), аби він Полку свого козаків, на залогах перебуваючих, на далі од таких насильств погамував. Наші затим услуги пильно поручаємо і т. д. —Богдан Хмельницький Гетьман Військ Запорожських“ — і тільки, без додаваня імени царського („Его Царського Величества“), якого Гетьман у ті часи майже зовсім при своїм титулі вживати перестав.213[29])

Досить порівняти цього листа з вищенаведеним листом Богдана Хмельницького до шляхти волинської в 1 Падолиста 1650 р., щоб побачити ту величезну еволюцію, яка наступила у Гетьмана в його методах державного будівництва взагалі і в його поглядах на ролю шляхти в цьому будівництві зокрема. Ця еволюція, цей зріст постаті Гетьмана з революціонера на голову і творця держави, пояснює нам, чому такий типовий репрезентант шляхти „руської“, яким був кн. Четвертинський, Гетьмана, після його смерти, в своїх листах не йначе як „Ясновельможним, Достойним памяти, Його Милостю Паном Хмельницьким, Гетьманом Великим, Оборонцем віри нашої православної“ називає.214[30]) Зрозуміло, чому той князь Четвертинський „за славної памяти небіщика Богдана Хмельницького Гетьмана Військ Запорожських ніяких в своїх
- 204 -

маєтностях не терпів утисків“ — як про це теж пізніще згадує Виговський.215[31]) Зрозуміло врешті, чому в тім часі росла популярність цього Великого Гетьмана і пошана для Української Держави серед шляхти волинської, подільської, галицької, пинської і взагалі шляхти всіх північно-західних, руських земель“.

Щоб мати ясний образ відносин, які уложились в тім часі — в першій половині 1657 р., в послідніх місяцях гетьманування Великого Богдана — між непокозаченою шляхтою і українською державою Війська Запорожського, ми мусимо забігти трохи вперед і подивитись на закінченя процесу, що безупинно в протязі послідніх літ цього гетьманування відбувався.

„Відомо В. М. Пану — писав 27 Січня 1658 р. з Полонного до канцлера коронного Степана Корицінського відомий аґент Річпоснолитої Бєнєвський — як... деяка шляхта власновільно впровадила козацькі залоги на Волинь і Поділля. Про ці залоги я писав до Виговського, щоб він їх забрав... На це він мені відповів, що він дав ці залоги на усильні прохання ЙМП. Лещинського, воєводича дерпського... і пише, що ці залоги не можуть бути забрані, бо їх просили обивателі і вони введені без примусу. Пинська вія теж домагається на тій підставі, що він йому власновільно через послів своїх піддався... Оці впроваджені залоги козацькі, од Полонного почавши, Костянтинів, Заславль, Межибож, Острог, Гощу, Стенань, Межиріч і Корець в посіданню й обороні мають. По правді кажучи, заховуються вони скромно... Тарнавский єсть старшим над тою залогою. Живе він в Межирічу, маєтности ЙМП. Лещинського воєводича дерпського. Я все пишу до нього (Тарнавського), домагаючись справедливости і жаліючись, що проти постанови (мирової) діється це, що ці залоги сюди за лінію увійшли, він чемно мене збуває, а своє робить“.216[32])

„Не личить мені промовчати — доносить у тім же часі той самий Бєнєвський Королю — про зраду декого зі шляхти, що до Тарнавського, на залозі в Корці будучого, не тільки тайно, але й явно пристали. Вони того ж Тарнавського намовили, щоби він видав універсал, аби вся шляхта погоринська на день 18 Січня 1658 р. під загрозою кари до нього зїхалась. Коли я про це довідався, то зараз же післав до того Тарнавського, написавши йому так, як мені диктували ті його великі проґресси... Мій післанець застав
- 205 -

якраз у нього той їхній соймик і вже застав листа до П. Виговського написаного, з яким нікого Новаковського вислати мали. Зміст того листа такий, що вони за Протектора П. Виговського приймають і просять, аби він Тарнавського не тільки не відкликував, а навпаки прислав йому допомогу... Не кажучи злого слова, моя чуйність тут декому стає на перешкоді“ — підкреслює при тім і хвалиться Бєнєвський.217[33])

В чому оця „чуйність“ проявлялась пояснить нам лист перебуваючого в тім часі в Межирічу тодішнього писаря ґенерального Павла Тетері-Моржковського, писаний до Виговського 16 Марта 1658 р. з новідомленям, „що П. Бєнєвський до Варшави на конвокацію не поїхав, і шляхта нещаслива, православної віри ревнителі, яко то Панове Головинські, Панове Козинські, Панове Новосельські і инші, велику і неописану од Ляхів терплять укоризну, і нужду поносять незносную, для того, що в Варшаву не їхали“.218[34]) Очевидячки таке становище шляхти волинської, було вповні зрозуміле і послідовне, бо раз вона протекторат і владу Гетьманську прийняла та залог козацьких до себе просила, то до Варшави на сойм їхати їй не було ні потреби ні охоти, хоч за це „од Ляхів“ і доводилось їй терпіти „укоризну“.

Отже оця окупація козацькими військами Волині і Поділля, а також окупація Полісся, південної Білоруси і Пинщини (про що буде мова далі), закінчена вже, як бачимо, в початках 1658 р. за гетьманування Виговського, розпочалась в 1656 р. за життя Богдана Хмельницького. Була вона закроєна ним на далеко ширшу міру, і тільки смерть Творця козацької української держави його великі пляни і замисли перервала. Відбувалась ця окупація спокійно і безкровно — „скромно“, як висловлюється Бєнєвський — бо з одного боку йшла вона по лінії натуральних змаганнь Війська Запорожського поширити свою державу на всю історичну і етноґрафічну українську територію, а з другого відповідала вона бажанням представників і єдиних оборонців цієї території — шляхти руської — приєднатись до держави Війська Запорожського і признати владу його Великого Гетьмана.

Щоб боротись з отим смертельним для престіжу Річпосполитої на Україні шляхецьким сепаратистичним рухом, аґенти польської держави пробують виступати в ролі оборонців і опікунів шляхти. Але це вже їм тепер не вдається. „Пишеш ВМПан до мене... наче-б то
- 206 -

я маю шляхті кривду чинити — відповідає Бєнєвському начальник залог козацьких на Волині Іван Тарновський (польські джерела звуть його Тарнавським). — Я ІМПанів шляхту всіх просив, аби зїхались до мене і, нікого не остерігаючись, заявили, яка кому кривда діється. Присланий слуга ВМПанв, який, будучи у мене, все чув, хай сумлінно розкаже ВМПану, що я готов справедливість чинити і карати навіть на горлі того, за ким що не будь (проти шляхти) би оказалось, бо маю такий наказ від Добродія (Гетьмана) мого“.219[35]) І Бєнєвському супроти таких фактів нічого иншого не оставалось, як умовляти ту шляхту, „на якої прохання залоги козацькі були впроваджені, аби вона їх позбулася 220[36]) — або слухати ради Станіслава Потоцького і „кого небудь з тих незбожних практикантів (що признали владу Гетьмана і Війська Запорожського) перед суд поставити, щоб хоч одному обмерзити оте братання з неприятелем“.221[37]) Але судів Річпосполитої вже тут на землі українській не було і „обмерзити братання з неприятелем“ могли тільки вороги України помстою дрібних польських військових відділів, наклепами, доносами, дрібними причіпками, очернюванням — одно слово, отою „укоризною“, на яку скаржився перед Виговським Тетеря.

Фактична державна сила на ціх старих „землях руських,“ завдяки творчій державній політиці Великого Гетьмана, стала переходити чим раз більше в руки нової української державної аристократії Війська Запорожського. Вже в Маю 1656 р. московський посол Федір Зиков, їдучи через Україну в Польщу і переїзжаючи через ці землі, нотував у своїх записках, що в Лабуні на Волині стоїть невеличка польська військова залога, яка йому „підвод не дала і до замку не пустила тому, що боїться козаків“. Те саме записує він у Заславлі, те саме в Острозі і т.д. 222[38])

В кінці цього року і в початку р. 1657 через лінію погряничну перейшли козацькі відділи і, відповідно до умови Богдана Хмельницького з Королем шведським та Князем семигородським, стали займати „всю Русь“ на імя Гетьмана. Універсали гетьманські, видавані до полковників — що стояли на чолі окупацийних відділів — маніфестацийно вказували їм, як вони мають поводитись в прилучених до Української козацької Держави краях. Для прикладу наведу один з таких універсалів, даний Гетьманом полковнику Ждановичу в справі
- 207 -

города Львова, столиці ціх західних українських земель, що до держави Війська Запорожського мали бути тепер прилучені.

„Ознаймуємо тим писанєм Нашим — оповіщає Гетьман — кожному кому о том відати належить, а меновите Пану Антонові, наказному Нашому, і при ним будучим полковникам, оссавулам, сотникам, атаманам і залогам по містам будучим, старшим і черні Войска Нашего Запорожского і всіму Нашему Товариству — іж, якосьми през першоє постановленє року прошлого місто Львов зо всіми обивателями взяли в свою оборону, обіцюючи їх, покиби вірно і ведлуг слова ку Нам приреченого ся заховували, од вшеляких так своїх яко і чужих войска наїздів заступати, так і тепер сурово приказуєм, аби ся жаден так з піших яко їздних не важив набігати, любо проїздом якимкольвек способом, ані в домах шарпав, але овшім аби ся з людьми міста Львова як з власними нашими обходили, до вшелякого гандлю і купецтва не чинячи перешкоди. Інакше коли-б хто мав з ними поступати над виразное Наше розказане і то було до Нас донесено, сурово з такових кождий без фольґи і одпусту караний буде ведлуг заслуги і вчинку свого, би теж і на горлі. Дан в Чигрині 9 Марта 1657 р. Богдан Хмельницкий рука власна“.223[39])

Пишучи одночасно листа до Маґістрату Львівського, обіцював Гетьман львівським міщанам, що їм ніякої кривди ані од Війська Запорожського, ані „од війська Князя Ракочого з котрим замисли Наші і потуги зєдналися“, не буде. Одначе перестерігав, щоб вони не забували про долю Бихова (який тоді, не зважаючи на весь опір ставлений Москвою та її прихильниками, був силою зайнятий українськими військами). „Алеж чи можна прирівняти до простого і грубого народу людей полерованих і великого розуму“ — додавав при тім Гетьман комплімента для львівських міщан, даючи їм в той спосіб делікатно пізнати, що нерозумного опору з їхнього боку він не сподівається. 224[40])

Чутки про ці універсали гетьманські широко розійшлись по зруйнованих і вимучених довгою війною нещасних „руських землях“. Вони офіціяльно підтверджували те, що мешканцям „руських земель“ вже було відомо з оповіданнь, з фактів і з власного досвіду. А саме: що тільки дозріла вже, сильна українська козацька держава в стані завести тут твердий лад та порядок і дати державну охорону од ріжних чужих військ та руйнуючих край розбійничих банд. І шляхта.
- 208 -

яка в ціх краях залишилася і яка давніще так вороже ставилась до бунтуючої проти Польщи, але ще польської по своїм державним тенденціям козаччини, тепер звертається сама з численними проханнями до Ясновельможного Великого Гетьмана і до його полковників, прохаючи прислати козацькі залоги і прилучити їх землі до новоповставшої держави Війська Запорожського.

Ось наприклад той самий князь Степан Четвертинський так пише 10 Лютого 1657 р. з Нової Четвертні до полковника київського Антона Ждановича: „Велика ласка Ясновельможного Його Милости Пана Гетьмана, Добродія нашого нам освідчена тим, що не тільки універсали на охорону худоб наших видати наказав, але і лист окремий до ВММПана написати рачив, щобисьмо і ми самі в безпешности були заховані, котрий лист ВММПану посилаю. І дуже прошу, рач ВММПан бути на нас ласкавим і залогу прислати, про що мої посланці і устно просити будуть, а ВММПан на них рачиш бути ласкавим, за що я і сини мої ВМПану оддячити будем повинні“. 225[41])

З такими самими проханнями, як ми вже з вищенаведених листів Бєнєвського знаємо, звертався до Гетьмана і до полковників козацьких не тільки кн. Четвертинський. Навіть шляхта не православна, отже сильніще від своїх земляків з Польщею звязана, і та, дивлячись на повсталу під міцною рукою Єдиновладного Гетьмана нову українську державу, перестала в державну здатність Річпосполитої на українських землях вірити і на Польщу свої надії покладати. Наприклад згаданий в листі Бєнєвського молодий 20 літній Самійло Лещинський, син високого достойника Річпосполитої Андрія воєводи дерпського і Анни княжни Корецької, що по матері цілу велику фортуну князів Корецьких на Волині одідичив, був одним з перших, який козацькі окупацийні війська до маєтків своїх запросив і пізніще начальникові тих залог, полковникові Тарновському, свій Межиріч (Корецький) на головну кватирю віддав. Розуміється попав він за те у Річпосполитої „в суспіцію“ (в підозріння), з якої навіть такий високий сенатор, яким був його дід Андрій Арцибіскуп познанський, очистити пізніще в очах польських, підчас нашої руїни, внука довго не міг. 226[42])

До спроб Річпосполитої перешкодити цьому поширеню на всі українські землі влади козацької держави, шляхта „руських земель“ ставиться тепер рішучо вороже. Наприклад до кн. Вишневецького, який
- 209 -

з польськими військами хотів було і собі займати Волинь, кп. Четвертинський пише 9 Лютого, отже днем раніще ніж до Ждановича, „ядовитого“ листа з енерґійним домаганням, щоб він своїх військ в княжих маєтках не ставив. 227[43]) Довірря серед шляхти української польська державність вже не має. „Рач, Добродію мій, і мене повідомити, коли воля Вашої Княжої Милости буде за залогою козацькою посилати, щоби я міг через нього і собі охорону, як для здоровля мого так і для пожитків моїх придбати. Бо хоч і добув я собі було охоронні універсали Річпосполитої (розуміється, адресовані до польських військ), але на ці універсали і сам Гетьман Запорожський без залоги козацької покладатись не радить“ — так писав до свого приятеля кн. Степана Четвертинського тодішній епископ луцький, острожський і мелецький Дионісій Балабан. 228[44])

Процес повороту спольщеної тодішньої української шляхти до українського державного життя вже завершувався в цім десятім році панування Великого Гетьмана. Коли в початках повстання, в 1648—9 роках, в рядах Війська Запорожського опинилась тільки шляхта революційна „покозачена“; коли пізніще „під присуд“ Війська Запорожського повертали одні за другими ці, що були сильніще зі своєю рідною землею і зі своєю нацією звязані, то тепер до державного українського життя прилучається вже шляхта, як цілий міцно спаяний національний стан. І, яко стан, бажає вона не тільки пасивно піддаватись новій владі, а хоче активно брати участь в новім державнім життю своєї землі. Процес відродженя і зрошуваня Української Нації зо всіх перед тим розбитих і розпорошених її частин, доходив до свого кінця в посліднім році Гетьманування Богдана Хмельницького...

Князь Степан Четвертинський вже був за старий, щоб активну участь в державній політиці брати. Сидючи в своїй Новій Четвертні і листуючись звідтам з Гетьманом, полковниками, Митрополитом, епископами і з „братією шляхтою“, він повагою свого авторітету тільки санкціонував новий політичний лад. Прикладом тих творчих людських сил, які виділяв з посеред себе шляхецький стан, прилучаючись активно до українського державного і національного життя, хай послужать його молодші представники. От хочби прибувший саме тоді в початку 1657 р. на двір гетьманський в Чигрині подкоморій київеький і староста овруцький та кремянецький Юрій Немирич.
- 210 -

Освітою своєю він безперечно перевисшав тодішній рівень української шляхти. Своєю „европейською“ аріянською вірою він був тісніще звязаний з найбільше европеїзованою, кажучи по теперішньому, „поступовою“ частиною свого стану. Але не вважаючи на це Юрій Немирич за весь час своєї кипучої політичної і культурної праці, не тільки не одійшов од свого стану, а навпаки здобував собі серед нього чим раз більший авторітет, чим раз більше здобував собі серед української шляхти право на її провід і репрезентацію. І тому власне його постать особливо цікава для нас. Бо цей наш визначний державний муж, пізніший творець одного з наших найбільшої ваги державних актів: Корсунської шведсько-української Умови і кодифікатор та вдохновитель Умови Гадяцької, не був якимось виїмковим ідеалістом-ориґіналом, або здеклясованим політиком-мрійником, а був визнаним репрезентантом шляхецької верстви, який зміг пристати і пристав до будови Української Держави тільки тоді, коли ця держава була в стані забезпечити нормальне істнування всій українській шляхті, як окремому станові нації.

Старинний і дуже заможній шляхецький рід Немиричів в кінці XVI ст. поділився був на дві лінії, які по назвам своїх основних родових маєтків у Київськім Поліссі, прозивались: лінія на Черняхові (Черняхівська) і на Олевську (Олевська). Обидві лінії, розуміється, були зразу православної віри. Особливими ревнителями православія були: Матвій Немирич, голова лінії олевської, один з оснувателів православного брацтва в Люблині, і його син Олександер член брацтва луцького, дядько Юрія. З лінії Черняхівської, до якої належав Юрій, перший перейшов на модне тоді аріянство батько Юрія Степан. По батькові одідичив Юрій вільнодумні погляди, сміливість думки, привязанність до европейської культури, а з крови роду свого взяв він буйний темперамент, який часто когось з посеред „осілих і статечних“ Немиричів виривав з рідного села та водив світами по шляхах тодішніх шляхецьких „блукаючих лицарів“, то на Січ Запорожську — як наприклад Самійла та Івана Немиричів — то знов на добичництво воєнне, „на шарпанину і наїзди домів шляхецьких“, як напр. Немирича Криштофа (учителя знаного Самійла Лаща), що був покараний у Київі на горлі в Падолисті 1612. р. по наказу представника влади Річпосполитої Томаша Замойського...229[45])

Освіту одержав Юрій з початку в славній тоді в Польщі аріянській академії в Ракові, потім виїхав в Европу і завершував свою
- 211 -

науку в університетах в Голяндії, далі в Оксфорді і Кембріджі і врешті в Парижі. Там в Парижі вийшов найбільше знаний його твір: „Discursus de bello moscovito“. Крім того він написав ще: „Periphrasis et paraphrasis Panopliae christianorum“, Коментар до листів до Ефезів, Молитви і гимни аріянські і т. д. Що серед европейських учених він користувався повагою, свідчить між иншим присвячений йому твір, виданий латинською мовою в Амстердамі 1650. р. 230[46])

Повернувши додому, Юрій Немирич заходжується коло поширеня дорогих йому аріянських ідей і вищої освіти в ріднім краю. На учених диспутах зі своїми однодумцями проводить він час у своїм Червяхові. При його діяльній участи його приятель Чаплич-Шпановський фундує першу на Україні аріянську академію в Киселині на Волині. За свої погляди він бореться словом і ділом з тодішньою католицькою демократично-щляхецькою більшостю в Річпосполитій, хоч, з другого боку, як льояльний підданий королівський бере участь у війнах Володислава IV з Москвою і Швецією на чолі двох своїх власних хоруґов, під начальством коронного гетьмана Корецпольського. 231[47]) Але ця льояльність не врятувала його од переслідуваннь підчас перемоги республіканської маґнацько-шляхецької оліґархії, і в 1646. р. він, як аріянин, був присуджений на вигнання з Річпосполигої.

Пробувши два роки закордоном, вертає він перед самим повстанням козацьким на Україну. Може бути, що до амністії спричинилась хвилева перемога прихильників абсолютистичних плянів Володислава IV, наміри Короля розпочати війну в Туреччиною і зміна курсу політики супроти іновірців, православних, козаків і взагалі супроти всіх опозицийних елєментів Річпосполитої, на майбутню допомогу яких власне ці абсолютистичні наміри королівські були розраховані,... ,,ad oppressionem libertatem nostram“, як про це в пануючих „свободолюбивих“ маґнацько-шляхецьких республіканських і анті-монархічних польських колах говорено. 232[48])

Повстання захопило Юрія Немирича, як він сам пізніще писав, „над Дніпром“. На територію козацької південної України привели його в цей переломовий мент може справи політичні, оці вище згадані наміри королівські і переговори з козаками та з православними, які розпочинали тоді близькі до короля Володислава IV правлячі польські круги і в яких українські аріяне були надзвичайно сильно
- 212 -

заінтересовані, — а може справи особисті, маєткові, що саме під той час присутности Немирича в його великих степових маєтках вимагали.

Бо і Юрія Немирича, подібно, як більшість тодішньої заможньої шляхти та маґнатів з північно-західних лісових українських земель, захопила була гарячка кольонізацийна: бажання придбати собі землю в „пливучій молоком і медом“ південній, степовій козацькій Україні. Ще в р. 1643 він купує у подчашого київського і старости кагарлицького Станіслава Ґурського величезний шмат землі на річці Ворсклі, „почавши од Санджарівського перевозу вниз, з річками Полузорою і Кустовом“, і землі на річці Орелі, все перед тим пустелі, на яких у цій власне добі повстають нові осади: Кременчук, Потік, Максимівна, Омельник, Переволочна (над Дніпром), Уласівка, Ниви, Броварки, Боньча, Будейкова і т. д. Але право власности на ці землі було, як звичайно тоді в південній Україні, спірне. Бо хоч Ґурський мав на свої маєтки „привілей королівський“, але фактично не зріклись до них своїх прав їх попередні властителі: земляне Івановичі, які одержали були ці землі ще в р. 1571 „правом лєнним“ за заслуги, покладені для Річпосполитої їх предком Омеляном Іваповичем і ипшими його „Товаришами козаками низовими“. І коли на ці землі дістав „королівський привілей“ Ґурський, то внуки Омеляна Івановича: Омелян і Радко Івановичі, щоб рятувати своє добро, продали його в 1638. р. Станіславу Потоцькому, братові тодішнього польного гетьмана Миколи. Отже купуючи від Станіслава Ґурського його право на ці землі, Юрій Немирич мусів ще це право зреалізувати, тоб-то иншими словами в той чи инший спосіб усунути претенсії до цих земель Станіслава Потоцького.

Такі спори в ті часи в південній Україні вирішались звичайно силою. І поки дужчим був Немирич, він спокійно купленими землями володів. Але коли в 1646. р. йому, як аріянинові, прийшлось еміґрувати, а одночасно Станіслав Потоцький одержав у цім самім році уряд комісарський над реєстровими козаками — відношеня сил перемінилось і Станіслав Потоцький при допомозі козаків полку чигринського просто викинув державців Немирича з його маєтків. Наїзд цей стався в Серпні 1647 р., а суд в цій справі мав відбутися в початку 1648. р. Правдоподібно і ця справа привела Немирича над Дніпро в південну Україну. 233[49]) Та на того роду справи було вже запізно. Зогнивша державна будова Річпосполитої завалилась, і на степах українських в крови й муках стало зароджуватись нове соціяльне і державне життя. Немирич, як і инша непокозачена шляхта, мусів, рятуючи своє життя, втікати з України. І з тієї хвилини від уреґулювання політичних відносин України до Польщи і від наладженя державного ладу внутрі самої України стала залежати його доля, як і доля всеї української шляхти. Отже не диво, що виключно політичній діяльности і боротьбі за новий лад для свого краю, віддає з того часу всю свою енерґію цей вчений аріянин, перед тим з певного погордою поглядаючий на місцеве варварське життя, зінтернаціоналізований европейською освітою мандрівник, письменник і український пан, властитель 12 містечок і більше чим 50 сел...

В початках повстання 1648 р. Юрій Немирич, як і більшість української шляхти, вірить в можливість реформ і переміни ладу в Річпосполитій. Його політичні пляни вяжуться тоді тісно з плянами дисидентської та православної шляхти і зводяться вони до того, щоб Королем польським вибрати сина семигородського Княза Юрія І Ракочого — Сиґизмунда, якого ця шляхта вважала — як не католика — здатним примирити реліґійну внутрішню боротьбу в Річпосполитій і скріпити в напрямі абсолютизму захитану монархічну владу. Сам Юрій І представляє тоді Порті, од якої він був вассально залежним, проект самому стати Королем польським, Україну („козацький край“) передати свому синові Юрієві, а Трансильванію другому синові Сиґизмундові. В цих справах ведуться жваві дипльоматичні зносини між Ракочим і провідником іновірної та монархічної опозиції в Річпосполитій кн. Янушом Радзівіллом, при чім у цій дипльоматичній переписці велика увага присвячується особі Юрія Немирича, який повинен був запевнити козаків, що при виборі нового Короля Радзівілл буде на їх боці, і який на бажання семигородського Князя, передане йому через окремого посла, повинен був постійно зноситись у ціх справах з Кисілем і козаками. 234[50])

Виступаючи посередником між Ракочим і Богданом Хмельницьким, та намагаючись прихилити до цих плянів козацького Гетьмана, Юрій Немирич одночасно веде енерґійну аґітацію за Ракочого в правлячих кругах Річпосполитої.

„Як недавно, коли мене доля з над Дніпра аж до Висли загнала, дав знати я про себе своїм листом, так і тепер, коли приходять чим раз страшніщі новини про розпорошеня посполитого рушеня Воєводства Волинського і наступ свавільних ватаг до Висли, знов до ВММПана про це, що вважаю найкращим для Річпосполитої, мою гадку посилаю — писав Немирич 7 Вересня 1648 р. до Примаса Річпосполитої. — Ми такі безпешні, немов діло про гоєня довгої і хронічної подаґри йде. А між тим, хто не бачить, що цей веред вже до горла підступав і що цей пожар так зайнявся, що скрізь горить і вже половину Річпосполитої вогонь захопив. Для нас, що вже всі маєтности наші загубили, тільки про життя і спасення наше річ іде. Рачте знати, що тяжко жити в біді і поневірці. Не дайтеж ВМПанове по шматкам урізувати отчизну, киньмося зараз усі до послідніх засобів, бо, пробі, настали найстрашніщі часи. Перше, скличмо посполите рушеня... Вдруге бачу, що без сусідської допомоги не обійдемось. Не бачу сусіда, який би був менше небезпешний для Річпосполитої, як Ракочи. Щоби привести Ракочого до того, щоб він нам допоміг скарбом і людьми, один тільки бачу засіб: надію коропи... А що діло йде про вільну елєкцію, то думаю, що це не буде проти закона, коли ВМПан з товаришами своїми свої голоси йому обіцяєте і будете старатись дістати на це згоду всеї шляхти, поставивши йому умову, щоб він прийняв католицтво. Сам збіраюсь у Варшаву, щоби тим, чим зможу і зумію, служити Річпосполитій.“ Одночасно на соймі конвокацийнім він зо всіми послами української шляхти гаряче промовляє за амністією для козаків. „Бо коли ВМПапове на амністію не дозволите, то знайте, що і нас погубите і краї наші, і самим ВМПанам достанеться“ — казав тоді Юрій Немирич. 235[51])

З цих усих реформаторських плянів, як знаємо, нічого не вийшло. Ані козаччина до якоїсь виразної державної ідеї ще була не дозріла, ані Річпосполита до перебудови не була вже здатна. Всі промови Пемирича викликали на соймах тільки страшне обуреня і протести проти нього з боку польської соймової більшости. До того в тім часі помер семигородський Князь Юрій І Ракочи і Угорщина, на яку покладали найбільше надій реформатори, мусіла на якийсь час від активної політики і втручання в польські справи здержатись. Королем був вибраний кандидат маґнацько-шляхецької католицької оліґархії Ян Казімір, і сталося це за згодою козаччини, що особливо вразило і розчарувало диссидентську шляхту, яка на козаччину стільки надій покладала. Юрій Немирич усувається після того на якийсь час від ширшої політики. Він весь віддається справам свого рідного воєводства та свого шляхецького стану і обороні цих справ чи то зі зброєю в руках, чи то промовами на соймах Річпосполитої він присвячує всю свою енерґію.

В Марті 1649 р. соймик київського воєводства призначає його своїм полковником ґенеральним і в цьому характері він бере участь з хоруґвою свого воєводства в зборівській експедиції проти козаків. 236[52]) В р. 1650 по Зборівській Умові він з иншою українською шляхтою вертає до дому, розуміється піддержуючи, як і вона, мирову політику Кисіля.237[53]) З перервами він пробуває там до р. 1652 і в цім році бере участь, як посол київського воєводства, в соймі варшавськім, де його вибірають для переговорів з Військой Запорожським. 238[54]) В слідуючім році київське воєводство знов вибірає його своїм послом на сойм 1654 р., на якому він, з приводу жванецького трактату незвичайно гостро виступає проти Короля Яна Казіміра і проти політики Річипосполйтої.239[55]) Врешті в Червні 1655 р, відповідно до інструкції шляхти воєводств київського, брацлавського і чернигівського, щоби комісари до трактатів з Хмельницьким були „terrigenae et antiqui possessores в краях, зайнятих козаками“, він був обраний депутатом „на успокоєнє України.“ 240[56]) Цим актом кінчиться його участь в офіціяльнім політичнім життю Річпосполитої.

В Падолисті 1655 року Юрій Немирич, разом з частиною української шляхти-еміґрантів, пориває з Королем Яном Казіміром та Річпосполитою і складає присягу Королеві шведському в надії, що може Шведи бажаний спокій і лад на Україні заведуть. Але й ці надії себе не зовсім оправдали. „На пункт про визволеня й увільненя України, таку відповідь дав Король шведський: що я не можу воювати ані з Козаками ані з Москвою, бо це мої союзники, хіба вступити з ними в переговори, яким, коли б вони були супротивні, я знав би, що далі робити.“ 241[57])

В ціх переговорах Короля шведського з Гетьманом Хмельницьким Немирич бере якнайліяльніщу участь. І коли зважити той величезний вплив, який на справу державного унезалежненя України, як від Москви так і від Польщи, мала дипльоматія шведська, то все треба памятати, що за її кулісами стояв цей освічений і видатний український державний муж. Тому не помилявся мабуть Король шведський, коли він все через своїх послів поручав увазі Гетьмана Хмельницького Немирича й иншу шляхту, що при його дворі перебувала, підкреслюючи, „що таких осіб небагато і що вони можуть козакам у великій пригоді стати“. 242[58])

Зрештою знав це дуже добре і сам Гетьман. Ми вище вже старались вияснити, які причини викопали були часову прірву між Гетьманом Хмельницьким і найвидатніщими представниками української шляхти. Ці причини не лежали ані в самім Гетьмані Війська Запорожського, ані в провідниках української шляхти, а були залежні від степені дозрілости української козаччини до незалежного державного і національного життя. Коли по довгій еволюції і включеню в себе державно-творчих, культурних, національно свідомих елєментів, козаччина зі збунтованої проти Річпосполитої військово-добичницької безнаціональної касти перетворилась в державно-національну аристократичну верству, то зникли самі собою ті перепони, які шляхту українську від козацької України відділяли. В Державі і Нації Українській, раз вони повстали, мусіло знайтись місце для орґанічно з українською землею і українською нацією звязаної шляхецько верстви і тому приїзд Юрія Немирича до Чигрина в початку 1657 р. не був якимсь надзвичайним випадком, а нормальним явищем, яке завершеня процесу формування Держави і орґанічного сполученя всіх частин Української Нації собою знаменувало.

Як знаємо, Гетьман прийняв радо Юрія Немирича і хоч його степових маєтків, що на території спільних земель січових лежали йому не повернув (маєтками своїми на Київськім Поліссю Немирич розуміється володів без ніяких обмежень), але „давав йому скарб“, належний йому, як і иншій старшині Війська Запорожського, за його службу державі. Була це в першій мірі служба дипльоматична: зносини з союзником України Князем Юрієм II Ракочим підчас спільного українсько-угорського походу проти Польщи243[59]), і скріпленя союзу зі Шведами, що довело до шведсько-української Корсунської Умови, підписаної Немиричем вже після смерти Хмельницького. Свою єдність з новоповставшою державою українською — як звичайно в своїх вчинках загонистий і до краю консеквентний — скріпляє і маніфестує Юрій Немирич поворотом до предківської віри православної. 244[60]) Розуміється його вороги до цього додавали, що він (вже не молода тоді людина) и вдовою по Тимофію Хмельницьким, господарівною молдавською, оженитись хоче...245[61])
- 217 -

Одночасно з Юрієм наближається до Гетьманського двору і його брат Степан, видатний військовий, пізніще, за Виговського, Ґенералом Артилерії Великого Князівства Руського призначений. Під присуд Гетьмана Війська Запорожського тодіж переходять знані вже нам: приятель Юрія Немирича, фундатор аріянської академії в Киселині, Олександер Чаплич-Шпановський і приятель князя Степана Четвертинського Гавріїл Гулевич-Воютинський хорунжий чернигівський.246[62]) Прибуває в тім самім часі до Чигрина Реміґіян Сурин, тоді войський житомирський і складає Гетьману і Війську Запорожському „на вічну і нерозривну приязнь“ присягу..247[63])

Так само з північних українських і навіть з далеких білоруських земель зявляються при дворі чигринськім представники тамошньої шляхти. Як пізніще Польща для зруйнованої України, так тепер Україна для дальшого, зайнятого тоді московськими військами сходу, служить пристановищем для найбільше культурних европейських елєментів, що з владою московською вжитись і з її звичаями засимілюватись не можуть.

Ось прибуває в Україну на двір гетьманський Юрій Стеткевич, син Криштофа і княжни Крушинської, представник католицької лінії Стеткевичів, що, спробувавши перед тим московської протекції, втік од неї і пішов слідами свого брата у перших Михайла, перебуваючого, як про це вже була мова вище, при Гетьмані Хмельницьким від початку повстання.248[64]) Ось серед вищих тодішніх українських кругів появляється брат дружини полковника Костянтина Виговського, князь Іван-Іосиф Мещерський, син надзвичайно багатого смоленського дідича, князя Івана і княжни Татяни Полубинської, постать надзвичайно характерна для процесу національної реасиміляції, який переживала тоді шляхецька аристократична верства.

Вихований замолоду в єзуїтський колеґії в Смоленську, кн. Іван Мещерський перейшов там, як і багато иншої православної шляхецької молоді, в католицьку віру, що було поріжнило його навіть в привязаними глибоко до восточного благочестія батьками. По скінченю наук молодий князь був висланий на двір королівський і став пажем Короля Володислава IV, одержавши згодом, по смерти батька, титул чашника смоленського. В р. 1642 Король Володислав IV призначив його своїм дворянином при дворі Філіпа Вільгельма, князя баварського, де він пробув кілька літ, беручи участь у війні з Французами. Повернувши до рідного краю, служив у польськім війську під реґіментом Юрія Любомірського. Під кінець гетьманування Богдана Хмельницького коли брат писаря ґенерального Костянтин Виговський одружився з його, рідною сестрою, князь Іван Мещерський входить в близчі зносини з тодішньою українською аристократією. На поверхню політичного життя випливає він за гетьманування Виговського. Перейшовши назад в православя, він постригся в ченці київо-братського монастиря, був висвячений потім на архімандрита чернигівського і Гетьман Виговський виставляв навіть його кандідатуру в митрополити. Про його ролю при заключеню Гадяцької Умови буде мова низче. Додаймо, що з другою сестрою кн. Івана був оженений шляхтич Степан Гурко, який тоді також при дворі гетьманськім перебував, а пізніще за Виговського був узятий в московську неволю.249[65]) Так само з посеред видатніщих представників шляхти північних земель в державнім українськім життю приймає участь Юрій Малаховський, подстолій новогродський, ще в р. 1655 їздивший в посольстві од Війська Запорожського до Царя250[66]) і т.д. і т.д.

Поворот шляхти північно-західних „руських“ земель до українського державного життя — „під присуд“ Гетьмана Війська Запорожського — проявлявся не тільки в центрі, в козацькій столиці, участю видатніщих одиниць з посеред неї в керовництві політикою козацької держави. Цей поворот кидається у вічі головним чином на місцях, в повітах і воєводствах, де сіра шляхецька маса, прилучаючись до нової української держави, починає переймати на себе супроти неї, як свої військові, так і горожанські обовязки.

В часі спільного українсько-угорського походу на Польщу, в Квітні 1657 р., в козацькім шоститисячнім відділі, що допомагав Князю Ракочому переправлятись через Вислу, самовидець і мемуарист Ґордон, чужоземець у військовій службі польській, бачив „багато Поляків (тоб-то шляхти), по дорозі (на терені воєводств волинського, руського і подільського) до війська козацького вписаних“.251[67]) Знов на півночи в цім самім часі царський посол до Короля Яна Казіміра, Кліментій Євлєв, вертаючи з Польщи через територію козацького білоруського полку, записує в своїм дневнику, „що в містечку Черях, по дорозі до Смоленська, були в той час козаки і хотіли його вбити за домагання підвод, кажучи, що ці місця Бог знає ще кому достануться а вони, козаки, стоять тут залогою од полковника Івана Нечая. І там,
- 219 -

же приходив до нього воскресенський піп і казав, що Пана Литовського (тоб-то гетьмана литовського Павла Сапіги) жовніри хочуть бути при полку Нечаєвим.“ 252[68]) Справа цих шляхецьких „литовських“ хоруґов Александровича й инших, що тоді під присуд Гетьмана Війська Запорожського дійсно перейшли, тяглась ще потім, по польських судах вже по смерти Богдана Хмельницького.253[69])

Для „полковника Військ Запорожських білоруського“ Івана Нечая цей перехід під його владу шляхецьких хоруґов не був новиною. Бо з його переписки з Царем знаємо, що вже в Червні 1656 р. під його реґіментом, крім відділів козацьких, були й хоруґви, складені з місцевої шляхти, і що начальником цих шляхецьких хоруґов був призначений полковником Нечаєм місцевий шляхтич Іван Адам Григорович Кошанський.254[70]) Знаємо також, що ще давніще мешканці города Чаус казали присланому до них од Царя полковнику московському: „мы хочемъ Пана Гетмана себѣ за полковника имѣти, нежели на всяко время умирати отъ наѣзду татарского и московского.255[71])

І власне тепер, навіть досі більше відпорний супроти української державної влади Старий Бихів — дуже важний тоді стратеґічний пункт — завдяки розумній політиці Нечая, піддався, як знаємо вже з листа Хмельницького до львівських міщан, на імя Гетьмана. „З волі Божої опамятавшися шляхта, міщане і всі обивателі Старого Бихова, цалє і вірне піддалися під власть і протекцію нашу і присягу виконали нам, же нігди вже нікому иншому тоєї фортеци не подадуть, але по вік при Війську Запорожським оную заховати мають“ — так оповіщав про цей радістний для України факт пізніщий універсал Гетьмана Виговського...256[72]) Про те, якими правно-державними актами були обставлені ці численні факти прилученя поодиноких північно-західних „руських“ земель і головного репрезентанта цих земель — шляхецького стану — до козацької Української Держави — можемо судити по двум таким актам, досі в архівах знайденим і науці відомим. Ці акти — це Присяга шляхти повіту пинського Гетьману, Україні і Війську Запорожському, і Забезпеченя, видане цій шляхті Гетьманом. Акти ці ми подали в цілости в самім початку нашої праці. Тепер, після всього вищесказаного, вони стають для нас зрозумілі і ми можемо приступити до їх короткого аналізу, з погляду наших тодішніх державних і національних відносин.

Примітки[ред.]

  1. Над пропозиціями Веллінґа радили Гетьман і старшина, і на цій раді було постановлено, як доносить Королеві в свому рапорті Веллінґ:... „dass man sich in keine tractaten einlassen sollte, es wehre dan, dass Ew. Königl, Mtt. ihnen cedirte das Jus totius Ukrainae antiquae vel Roxolаnіam, da der Griechiesche glaube gewesen und die sprache noch ist, biss an die Weixel, damit sie dasselbe behielten, wass sie mit ihrem Schwerdt gewonnen, und verlachet werden würden, wen sie nit vindicirten bey itziger gelegenheit, wass die ihrigen verlohren und ihnen mit unrecht ist genommen worden...“ (Aрхивъ Ю.-З. Рос. ч. IIІ, т. VI, ст. 205). Пор. вище примітка 113а.
  2. Пор. вище примітки 12 і 15, а также для прикладу грамоту митрополита Діонисія Балабана, видану Луцькому Братству в 1657 р. (Памятники І, ст. 104) і т. д., і т. д.
  3. Памятники І, ст. 99. Арх. Ю-З.Р. ч. III, т. VI ст. 138, 170, 221-2 (заприсяжена ассекурація Карла Ґустава), 297 („козаки бажають одержати всю країну між Вислою і тутешніми місцями“ — доносить в Чигрина 12 VI 1657 р. посол Лілієнкрона); і як вище.
  4. Інструкція Тернешельду і Веллінґу 25 IX 1656 р.: „... посли повинні ясно представити козакам, що теперішньою війною Великий Князь (так Шведи титулували Царя) підтверджує свої замисли, що виражені в словах титула: Волині, Поділля, Білої Россії і многих других земель на сході, заході і півночі наслідник от отців і дідів — намагаючись отим шляхом предявити свої претенсії на всі ці землі, які ніколи не належали до Вел. Кн. Московського... і ріжні инші, до яких ні один з його предків не мав претенсій. Звідціль козаки можуть легко зробити висновок, що жде їх, коли вони не перешкодять виконанню його (Царя) замислів. При тім треба звернути увагу, що Вел. Князь включив до свого титула і їх власну землю. Цей арґумент треба розвинути ширше і пояснити Хмельницькому, чому Москвитяне тайно замишляють заключити договір з Поляками і чому Поляки охотніще йдуть на приязнь з Москвою, чим зі Швецією. А власне Москвитяне, маючи надію захопити всю Литву і Польщу, думають шляхом зближеня з Поляками поневолити козаків і одняти од них волю, яко вони не стерплять ні в сусідстві, ні в самих руських землях“ (Арх. Ю.-З. Рос. ч. III, т. VI, ст. 160—1). Те саме в інструкції даній Лілієнкроні 10 IV 1657 р. (ib. ст. 259).
  5. Лист з дня 8 VI 1648 р., виданий в Памятниках І, ст. 221.
  6. Пор. Акты Юж. и. Зап. Рос. т. XIV, ст. 354.
  7. Посольство Євлєва до Річпосполитої, Март 1657 р. (Сборникь статей и мат. по ист. Ю.-З. Р. Кіевск. Ком. вып. І, ст. 76). На це польські дипльомати відповідали: „что неправда Хмельницкаго объявилась и къ Царскому Величеству: уже присягъ ныне Ракоце и полковника своего Онтона и Богуна прислалъ въ Ракоце съ войскомъ... А Царскому Величеству онъ, Гетманъ Хмельницкой, во всем хочетъ починить дурное такое же, какъ и Королевскому Величеству учинилъ. И Царское Величество про то-бъ вѣдалъ, что мысль ево недобрая. А тѣ рѣчи говорилъ онъ подканцлеръ (Нарушевич) съ нимъ, Клементьемъ (Евлєвим), по королевскому приказу“ (ів. ст. 94, 100).
  8. Див. вище ст. 52—3; посольство Бутурліна в Актахъ. Южн. и Зап. Рос. т. III; реляція Желібужсьвого і Акты Ю. и 3. Р. т. XI, ст. 714. Інтересно між иншим, що в ролі посередника між Москвою і Швецією, поруч з Гетьманом, хотів також виступити і Курфірст брандебурґський (Kubala: Wojna Brandeburska, dodatek XI, s. 411).
  9. Пор. Kubala: Wojna Brandeburska, s. 397: „Resolutio categorica“ дана польським комісарам до замиреная з Москвою 5 X 1656 р.: Strony kozaków, tych omni meliori modo tarn uspokoić, choćby też im со udzielnego za Dnieprem udzielić“.
  10. Посольство Бутурліна, як вище.
  11. Kubala: Wojna Moskiewska, s. 117—18, 312, і Wojna Brandeburska: s. 406 і Traktat Wileński. Жерела до Іст. Укр. XII, 405 psm. і т. д.
  12. Арх. Ю.-З. Р. ч. III, і. VI, ст. 364.
  13. М. Станіславський під Берестечком був у польському війську і був ранений (Oświęcim: Dyaryusz s. 337). В р. 1657 він виступає як головний посередник між Ракочим і Юрієм Любомирським та прихильниками віддання Ракочому польської корони. Його маєток по конфіскаті був наданий Королем Андрієві Потоцькому. Про нього nop.: Dr. Antoni J. Sylwetki histor. ser. VIII, s. 317; Jemiołowski pamiętniki s. 119; Жерела до Іст. Укр. XII, ст. 405 („М. Станиславской былъ отъ маршалка кор. отъ Любомирского, и отъ нѣкоторыхъ пановъ польскихъ, призывая Семиградского на королевство польское“), 407, 474; Арх. Чарторийських cdx 2446, f. 26: лист Василя Леховича до кн. Четвертинського 10 ІІ 1657: „Р. Stanisławski, chorąży halicki, ten zostaje przy Timi Januszu perduello.“ Василь Яворський був одним з головних дорадників Ракочого підчас його походу на Галичину в 1657 р. Його маєток по конфіскаті був наданий Савостяну Маховському, тому самому, що потім розстріляв Виговського. Пор. Szczęsny Morawski: Aryanie polscy s. 422, 459; Жерела до Іст. Укр. IV, ст. 16. Оженений був цей Яворський з Марухною Уруською.
  14. Сам він був аріянин. Про нього пор. мою студію:„Аріянcький cоймик в Киселині в Маю 1638“ (Записки Наук. Тов. ім. Шевченка). Він належав до шведської партії, як всі майже аріяне під проводом Немирича. За нього і за Гулевича потім заступається перед Річпосполитою Гетьман Виговський з Військом Запорожським.
  15. Арх. Чарторийських cdx 2446 f. 155. Пор. Boniecki: Herbarz VII, s. 402. Йому повернуто шляхецтво і уряди в р. 1662 (Vol. Legum IV konst. 1662 р. N. 63); Арх. Чартор. cdx 154, f. 760: .,nie folgоwano nigdy, dalszych przykładów nie szukająс etiam za panowania J. Kr. Mci sądził і skazał sejm... Hulewicza za zdradę ze Szwedami, 1658 r. sądził trybunał Stanisławskiego“ etc.
  16. Арх. Чарторийських cdx 2446, f. 203. Копіял кн. Степана Четвертинського.
  17. Акты Ю. и 3. P. III, переписка в справі Нечая, ст. 519, 523 рsm.
  18. Між иншим в інструкції шведським послам до Гетьмана, Веллінґу і Лілієнкропі, був вставлений такий пункт: посли .... „повинні поручити увазі Хмельницького польських шляхтичів, що підчас теперішньої війни вірно стояли по боці Корол. Вел., особливо кн. Богуслава Радзівілла, ґенералмайора Немирича і полковника Корецького, щоб їм повернуті були їх добра, а з окрема їх дідичні маєтки в козацьких гряницях, маючи на увазі, що таких осіх небагато і що вони можуть козакам у великій пригоді стати.“ (Арх. Ю.-З. Р. ч. III т. VI ст. 158, 269).
  19. Boniecki: Herbarz s. voce; Dr. Antoni J.: Opowiadania ser. IІІ, t. ІІ „Jak się źyło na kresach ukrainnych“. Про молодого Степана в Арх. Чарторийських cdx 2446, f. 85, 153, 227.
  20. Фундадія монастиря, в Арх. Чартор. cdx 2446, f. 160 і лист Балабана, писаний з Хорохорина 15 IX 1659, f. 209. М. Грушевський: Історія України т. VII, ст. 436 —7, 585.
  21. Арх. Чартор. cdx 2446 f. 143, лист датований з Нової Четвертні 7 VII 1658 р.
  22. Пор. Арх. Ю.-З. Р. ч. III, т. І, N 89—101, і т. д.
  23. М. Грушевський: Іст. Укр. VII, т. 543.
  24. Michałowski: Ks. pamiętn. 157. Самовидець: Літопись ст. 222. Його дружина вийшла потім заміж за Коссаковського (Boniecki: Herbarz IV, s. 36), а не була „віддана силоміць заміж за якогось козака“, як пишуть деякі польські історики.
  25. Його листування з Іваном і Костянтином Виговськими, Ждановичем, полковником литовським Кмітичем, зі Станісл. Потоцьким і иншими зберігається в Арх. Чартор, сdх 2446. Помітка „ядовитий“ знаходиться при листі кн. Степана з д. 9 II 1657 до кн. Вишневецького, який тоді наближався з польським військом до Волині (ib. f. 23).
  26. „JMP. Wyhowski Hetman Wielki Zaporoski, który ma spokrewnienie z synem moim“ — писав Четвертинський (сdх с. f. 143). „Jus sanguinis przez spokrewnienie z domem xżąt Sołomereckich adigit do scislejszej ku WMMPanu obserwantiey“ — писав до Четвертинського Ів. Виговський (ib. f. 95).
  27. Арх. Чартор. cdx 2446, f. 17. Того самого дня князь висилає листа до Виговського з проханням про „інтерцесію до Гетьмана“ (ł. с.). Зарудного титулує він в цьому листі „стражником.“
  28. Архив Чарторийських cdx 2446, f. 64: „Copia listu od JMMPP. Obywatelów Wdztwa Wołyńśkiego do Pana Chmielnickiego w Ołyce 7 Junii 1657“ (всі ці листи писані розуміється по польські). Про спустошеня Волині пор. ще інструкцію послам на сойм 1652 р.: край зруйнований військами козацькими, а також „польськими і німецькими“ (Арі. Ю.-З. Р. ч. II, т. І N 37).
  29. Арх. Чарторийських cdx 2446, f. 24: „Kopia listu od P. Chmielnickiego do Xcia JMCi P. Podkomorzego Bracławskiego, z Czyhryna 17 Januarii 1657.“
  30. Напр. в листі до Констянтина Виговського полковника пинського і туровського з д. 7 VII. 1658 р. (Арx. Чарторийських ib. f. 143).
  31. Лист Констянтина Виговського до кн. Степана Четвертинського (ib. f. 145).
  32. Пам. Кіевск. Ком. вид. 1898 р. т. III, ст. 265—7. Пор. ще лист з д. 31 І 1658 з Межибожа до Бєнєвського від полковника Федора Михайловича (Лободи?), що, як Тарновський на Волині, так він на Поділлі, був начальником козацьких залог. І він, як і Тарновский, чемно Бєнєвського збуваючи, своє робив. „Ми чинимо все по наказу Гетьмана Військ Запорожських — писав він — і то обережно, маючи на думці приказку: святий покою —добро з тобою“ (ib. ст. 272-3).
  33. „Relatia Ukraińska przesłana Królowi od S. Bieniewskiego w lutym 1658 г.“ Памятники III, ст. 284. Новаковський, про якого тут мова, це м. б. Остап Новаковський „нобілітований“ в 1661 p. (Vol. Legum IV s. 359).
  34. Акты Ю. и 3. Рос, IV ст. 105.
  35. Памятники III ст. 264—5. Лист Тарновського до Бєнєвського з Межиріча 26 I 1658.
  36. Реляція Бєнєвського Королю і канцлєру в Січні 1658: „Nadto і z tymi Ich Mciami, ad quorum instantiam te załogi wprowadzone, expostuluję, aby ich zbyli, ale podobno nie tak łatwo zbуć jako się ich nabyło“ (Памятники III, ст. 269).
  37. Памятники III, ст. 259: Лист Стан. Потоцького до Бєнєвського 8 I 1658.
  38. „Статейной список гонда Федора Зыкова, посланнаго къ польскому Королю... 1656 г. Апрѣля 24 — Іюля 10.“ Сборникъ Кіевск. Ком., выпуск I, ст. 40—41.
  39. Kubala: Wojna brandeburska, Dodatek N XXIII.
  40. Ibidem: List Chmielnickiego do Magistratu Lwowskiego z Czehryna 9 III 1657.
  41. Арх. Чарторийських cdx 2446 f. 29.
  42. Тільки в p. 1662 Річпосполита дала йому староство луwьке, потім став він обозним коронним і старостою корсунським. Був одружений з кн. Констанцією Вишневецькою. Пор. Памятники Кіевск. Ком. IІІ, 289.
  43. Арх. Чартор. cdx 2446 f. 23.
  44. Ibidem f. 25. Про козацькі залоги, що стали вже тоді були в Пинську, Корці, Межибожі і і. д. пор. ще Акты Ю. и. 3. Р. IV. ст. 35, 61 psm. Про полковників, посланих тоді на окупацію цих земель і на допомогу Ракочому, крім вище поданих джерел, ще Акты Ю. и 3. P. IV ст. 54, Жерела до Іст. України XII ст. 485, 509 і т. д.
  45. Подаю важніщу літературу про Немиричів взагалі і Юрія зокрема. J. łukaszewicz: Jerzy Niemierzyc (Biblioteka Warszawska 1860); Heleniusz: Wspomnienia lat minionych (1876); Dr. Antoni J.: Niemirycze (Opowiadania Hist. ser. III. t. 2 (1882), а также ser. V s. 74—85; Op. Левицький: Передмова до т. VІ, ч. І Арх. Ю.-З. Рос. (1883); O. Фотинський: Юрій Немирич (Волынскій Ист.-Арх. Сборникъ 1896); Szczęsny Morawski: Aryanie Polscy (1906); мої розвідки: „Аріянський соймик в Киселині на Волині“ (там подана література про аріянство на Україні), і „Ґенерал артилерії Великого Князівства Руського“, а також численні згадки в збірнику „Z Dziejöw Ukrainy“. Крім вище згаданої літератури використав я для біоґрафії Юрія Немирича ще „описи актовыхъ книгъ Кіевск. Центр. Архива“, гербовники і „Фамільний Архів Немиричів“, на превеликий жаль дуже невеликий, який був тоді (це було в 1910 р.) в посіданню одного з нащадків цього роду. Инші джерела будуть подані низче. Ґенеальоґія Немиричів представляється так: Есиф Немирич мав 4 синів: Андрія (родоначальника лінії черняхівської), Матвія (родоначальника лінії олевської), Семена і Івана. Андрій мав сина Степана. Матвій 4 синів: Олександра, Самійла, Миколу і Криштофа. Іван дочку Федору замужем за Олександром Ганським. Синами Степана Адрієвича (аріянина) були Юрій і Степан, теж аріяне. Потім Юрій перейшов на православну, а Степан на католицьку віру. Олександер Матвієвич (член брацтва луцького) мав сина Іосифа — Кароля, який перший з лінії олевської перейшов на католицтво. В дальших поколіннях рід спольонізувався і перестав грати видатніщу ролю в історії рідного краю.
  46. „And. Rutcovii Cteticae id est de modis acquirendi...“ Автор, присвячуючи книжку Немиричові, взяв девізом слова Айсхільоса: Sapit non qui plurima, sed qui fructuosa novit. Цитую за Кубалею: Wojna Brandeburska s. 345, ods. 6.
  47. Kubala: Wojna Brandebureka s. 156.
  48. Kubala: Ossolińki t. II, s. 67. „Jeśli schizma і luter Polską władać będzie, pewnie swojej wolności cny Polak zbędzie“ — цей тогочасний двостих з рукописи бібл. Оссолінських подає С. Томашівський (Перший похід Б. Хмельницького в Галичину, примітка 57), вважаючи, що він відноситься до Німців. На мою думку, мова тут про православних і диссидентів в Річпосполитій, які були в союзі і прямували спільно до обмеженя „свобід“ тієї маґнацько-шляхецької олгґархії, що оборону і панування віри католицької зробила своїм боєвим політичним кличем.
  49. Справа про ці маєтки і боротьбу зa них представлена мною докладно в моноґрафії про Кричевського, який у цім наїзді разом з козаками свого полку теж приймав участь (Z Dziejów Ukrainy s. 339—354).
  50. Архивъ Ю.-З. Рос. ч. III, т. VI, передмова, ст. 46—7 і М. Кордуба: „Боротьба за польський престіл по смерти Володислава IV“ (передмова до XII тому „Жерел до Іст. України-Руси“). Автор останньої праці очевидно помиляється, думаючи, що Немирич був тоді „на службі“ у Радзівілла. Маґнат український був рівний маґнату литовському і був звязаний з ним спільними цілями і спільними інтересами. Пізніща видатна участь Юрія Немирича в українськім державнім і національнім життю не повинна давати сучасним українським історикам підстав думати, що Немирич міг бути тільки чиїмсь „слугою.“
  51. Арх. Чартор. сdх 143 N 9 (лист Немирича) і сdх 378 f. 583 (його промова на соймі). Пор. вище прим. 83.
  52. Арх. Ю.-З. Рос. ч. II, т. І, N 29 і Арх. Чартор. cdx 144 f. 350.
  53. Пор. напр. лист Кисіля до Немирича з д. 8 IX 1650 р. в Арх. Чарторийських cdx 144 N 192.
  54. Опись акт книги Кіевск. Центр. Арх. N 20 ст 21, 24. Vol. Legum IV, 171.
  55. Арх. Ю.-З. Р. ч. II, т. I N 39. Kubalà: Wojna Moskiewska s. 103.
  56. Арх. Ю.-З. Р. ч. II, т. І. ст. 468. Vol. Legum IV, s. 231. Ориґінал вищезгаданої інструкції, підписаної м. и. і Немиричем, в Арх. Чартор. cdx 402 f. 51-68.
  57. Арх. Чарторийських cdx 141 N 163: „Prawdziwa геłасуа о poddaniu się hetmanów і wojska kwarcianego Królowi szw. Karolowi Gustawowi an. 1655 in Novembris.“ Там між иншин далі читаємо: „Niemiryczowi podkomorzemu kijowsk. dał (Король шведський) list przypowiedni na 5 tysięcy, który u niego valet nimia confidentia et autoritate.“ Пор. ще: Pamiętniki Łosia sub. an. 1655: „wojska polskie poddaly się Szwedom pod Sandomierzem w Wilję Sw. Marcina.“ В битві під Ґоломбєм Немирич бере участь по боці Шведів (Gazette de France N 40, 30 Mars 1656). 16 IV 1656 p. він пише листа до Замойського підчашого кор., намовляючи його перейти на сторону шведську, бо „Король шведський і Князь семигородський, що обіцяють, того додержать“ (Арх. Чартор. cdx 150 N 20).
  58. Пор. вище прим. 202. Характерна теж записка власного рукою Гієр. Радзієвського, додана до його листа до Виговського з табору Карла Ґуставав Радомі д. 16. VIII 1656 р.: „JMPan Podkomorzy kijowski Nemiric służby swe zaleca tak JMPanu Hetmanowi, jak WMPanu і dawną swоją ponawia pгzyjaźń“ (Kubala: Wojna Brandeburska, dodatek s. 408).
  59. Пор. Арх. Ю.-З. Рос. ч. IІІ т. VI с. 285—6, 324. Ці звістки вказують, що вже в Маї місяці Немирич виступав спільпо з козаками. Ворог Немирича протопоп ніжинський Філімонов оповідав у Москві, що Немирич прибув до Чигрина „на 2 або 3 тижні перед смертю Хмельницького“ (Акты Ю. и 3. Рос. XV с. 54); допитувані про це пізніще козаки казали загально: „ще за небіжчика Хмельницького“ (ib. т. IV ст. 109).
  60. Крім джерел поданих вище: Krzyźanowski — Dawna Polska II, s. 407. Tad. Grabowski: Literatura aryańska w Polsce (Kraków 1908) s. 460. Ян Лещинський воєвода познанський, родич Немирича, писав до нього з цього приводу 5 IX 1658 р.: „...certior zostaję, że WMPan, porzuciwszy pierwsze blędy (аріянство), przywróciłeś sіę do nas, nie widzę ja bowiem tylko subtillissimam differentiam między grecką, a rzymską wiarą; szczerze tego gratulor Boskiego oświecenia“ (Арх. Чарторийських cdx 388 N 217). Пор. також dyaryusz poprzysięgania na sejmie ugody hadziackiej: „Jerzy Niemirycz podkomorzy kijowski... udał się pod protekcyę do kozaków і tam ochrzcił się na wiarę ruską,“ (Арх. Чартор. cdx 151 f. 390).
  61. Арх. Ю.-З. P. ч. IІІ т. VI ст. 325. Додаймо, що Юрій Немирич був одружений з Лизаветою Слупецькою, дочкою Станіслава каштеляна люблінського і Варвари Лєщинської (Boniecki: Herbarz, т. XIV s. 156).
  62. За них пізніще в р. 1658 Військо Запорожське при затвердженю Гадяцької Умови перед Урядом Річпосполитої заступатись буде (Памятники Кіевск. Ком. IІІ, 339).
  63. Пор. вище примітка 2. Пізніще цей Сурин став писарем земським київським, стольником житомирським і підстаростою овруцьким. Йому ще в р. 1684 якийсь шляхтич закидав, що він „пісарь не земський київський, але козацький, який в часі ребелії був писарем у козаків“ (Арх. Ю.-3. Р. ч. III, т. II ст. 89 — 90). Пор. мою розвідку: Данило Братковський ст. 9.
  64. Юрій Стеткевич прийняв протекцію царську мабуть в Смоленську (Акты Ю. и 3. P. XIV ст. 66), присягав одначе Цареві допіру в Минську (ib. т. III ст. 553), потім, бачучи надсильства московські, перейшов до Хмельницького: „Jerzy Krzysztofowicz Stetkiewicz 1655, do kozaków się wyniósł“ — пише тогочасний Коялович: Herbarz (Compendium) s. 101. Ґенеальоґія Стеткевичів, подана Нєсєцким, така: Богдан Стеткевич маршалок надворний литовський, оженений з Овдотією кн. Друцькою-Горською, мав сина Вільгельма, подкоморія браславського, ожен. в 1601 р. з Ганною кн. Оґінською. Вільгельм і Ганна мали 3 синів: Криштофа, подкоморія браславського, Богдана, каштеляна новогродського і Івана. Сини Криштофа (що перший в роді перейшов на католицтво) і кн. Крушинської: Вільгельм хорунжий минський і Юрій (про якого мова вище). Богдан оженений з кн. Саломерецькою мав сина Михайла (звісного Хмельничанина), дочку Олену замужом за Виговським і ще одну дочку, замужом за Суходольським. Іван мав трьох синів: Івана, Северина і Криштофа.
  65. Кояловича: Herbarz, Herold Polski 1897, s. 229-230. В Эйнгорнъ: Сношенія малор. духовенства сь моск. правит. с. 103—5, 112. Акты Ю. и 3. Р. т. IV с. 7, 44, 46, psm. і т. XI с. 720 (спис маєтків старого Івана Мещерського, які дідичить його дочка, дружина Костянтина Виговського). В актах Мещерські пишуться иноді Мещеринами.
  66. Акты Ю. и 3. Р. т. XIV, с. 655.
  67. Kubala: Wojna Brandeburska, s. 153.
  68. До Смоленська Євлєв приїхав 29 Мая (1657 р.), отже подана ним звістка припадає на цей місяць. Сборникъ статей и матеріяловъ по ист. Ю.-З. Р. изд. Кіевск. Ком, вып. І, с. 107.
  69. Пор. лист. литовського гетьмана, воєводи виленського Павла Сапіги до Бєнєвського з д. 8 І 1658 р. Виправдуючись з посланих на нього доносів, він пише: „Nie lękam się obietnicy, gdyż zawsze in rem oyczyzny formowane były legatie moje w sposób zatrzymania impetów, nie traktowania о pokоу. Co się dotyczy chorągwi p. Alexandrowicza і niektórych draganśkich, z temi za daniem pozwów snadna rozprawa przed pułkownikiem, lub przed sędzią wojskowym. Assekuruję, że nie sfolguję nikomu, о со і téraz surowie expostulując, piszę do starszyzny, wszelkim exaktiom zabiegając, by і na gardle karać kazałem“ (Памятники Кіевск. Ком. т. III, с. 260—1). А также реляція Бєнєвського, послана королю і канцлеру в Січні 1658 р.: „Za Słucz wprowadzona załoga (козацька) nad Horyń... zwodzi stare wojsko litewskie, którego część nad rzeką Horyniem j. m. p. Wojewoda wileński (Canira) na hibernie collocował. Те zaś chorągwie (литовські) w jakie zaszły zadatki z temi załogami (козацькими) patet z listu Tarnawskiego, którego kopię posyłam. Zgoła res in discrimen deducta“ (ib. ct. 269). Факти переходу відділів литовського війська до козаків бували і раніще. Так лит. подканцлєр Казімір-Лев Сапіга пише 23 X 1654 з Гродна: Bychow u Dniepru oblężony od wojska kozackiego z Zołotarenkiem, którego siła z Mohilewskiej і Szkłowskiej włości bardzo accrevit, niemniej z Homla, bo dziewięć chorągwi pieniężnego Rzeczypospolitej ludu, poddawszy Homel, przyjęły obsequium і zdrajcy temu assіstunt“ (ib. ct. 215).
  70. Сборникъ Кіевск. Ком. вып. І, ст. 64—5.
  71. Акты Ю. и 3. Р. т. XIV, с. 335.
  72. Копія цього універсалу в транскрипції лат. буквами в Арх. Чарторийських cdx 3776. Пор. жадання Богдана Хмельницького від Москви, щоб не чинено з московського боку кривд „шляхтѣ, которые живутъ въ городахъ Войска Запор.“ (Акты Ю. и 3. Р. т. III, с. 577).


Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах та Австрії.


  • Робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1924 року.
  • Термін дії авторських прав на цей твір в Австрії закінчився до 1 січня 2002 року, оскільки авторське право в Австрії закінчується 70 років після смерті автора.
  • Автор помер у 1931 році, тому ця робота є у суспільному надбанні у тих країнах, де авторське право діє на протязі життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути у суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.