Хиба ревуть воли, јак јасла повні?/IX

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Хиба ревуть воли, јак јасла повні? (1880
Панас Мирний та Іван Білик
IX. Піски в неволі
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Цей текст написаний драгоманівкою.

IX.
Піски в неволі.


Та не довго пријшлосьа Миронові втішатись својім малим онуком; не довго ј онукові — дослухатись до дідових переказів! Житьтьа круто повернуло својім важким колесом — та ј закрутило Піски... в невольу!

Јіхала недольа до Льахів у гості, та завернула в Піски. Пронесласьа, јак грім грьанув, чутка: пісчан оддали генералові! Під тој сам час льахи закујовдились. Затіпалось розшматоване тіло Речі Посполітојі, јак тіпајетьсьа индик післьа того, јак голова одрубана. Јак не рвавсьа, јак не кидавсьа гарьачиј Костьушко, шчо б розбудити чоловічу душу в панському тілі, — нічого не вдіјав... Він прокльав тоді вельможне шльахетство, шчо довело отчину до смерти, натикавсьа з горьа на своју смерть, шверганув геть від себе, јак більше непотрібну, гостру шабльу — ј закричав не својім голосом: „Капут Польшчі!...“ Одгукнувсьа тој крик далеко, далеко — аж у самих Пісках. . Досталисьа Піски панові Польському...

Шчо ж то за пан? Хто він? де він узьавсьа?....

Кажуть би то, шчо то був не багатиј шльахтич — з тијі „голопузојі шльахти,“ котра в Польшчі за пануваньньа магнатів, кишіла по јіх дворах, пила јіх меди, вина, оковиту, јіла хліб, надбаниј „хлопством,“ танцьувала під панську музику, вибирала вельможного магната — свого патрона — в урьад, у сејмові посли, јіздила з ним по сејмиках та сејмах, кричала, коли хотів јіјі владика: згода! а під час, готова була за свого хлібодара витьагати з пихов гострі шаблі — ј розливати братерську кров... Гультьајі, свавольники, дармојіди, вони иноді зражували пана, перебігали до другого, котриј більше викочував јім пјаного трунку, котриі роскидав јім, зароблені хлопськими руками, гроші... Магнат льутивсьа, розсушоньував своју калитку, кидав пјаніј зграјі золоті червінці, переманьував ними шчирих прислужників від третього магната, заводивсьа з тим, шчо переманив јого слуг, бажав помститисьа... і знову розливаласьа, шуміла річка братерськојі крові... Та так не раз, не два, — таке житьтьа тьаглосьа цілі віки шльахетського пануваньньа, аж поки Польшча впала, розшатана руками свого безпутного вельможного шльахетства... Магнатам же — бајдуже!... У них було землі немірьано: були хутори, села, навіть цілі городи — не десьатки, а сотні тисьач льуду, з здоровими до праці руками, котрі, наче сам бог, розгнівавшись, присудив трудити на одного вельможного дармојіда... Магнатам було — бајдуже! За те урваласьа нитка „голопузим“... То було в пана в дворі — ј ситиј він, і пјаниј; а тепер — не треба вже панові конниці, пікінерів, жовнірства: він тепер роскошује в Парижі, в Римі, в Бадені... Шчо ж було робити тим голодним ротам, котрі призвичајені до гульанок, до сваволі, а не до праці?... Чим јого ј де јого годуватисьа ј обуватисьа?... „Голопузі“ сипнули по всіх усьудах... Поробились окономами, управительами, поссесорами невеличких мајетків, а де-јакі побрались на службу до сильного — колись ворога, а тепер владики — Москальа! Подрибзав піхтуроју ј пан Польськиј з бистројі Стирі аж до самојі холоднојі Неви... Заліз у јакијсь полк, терсьа по передніх увельмож, поки таки дотерсьа до генерала ј до Пісок!

Не вспіли пісчане одуматись, јак пријіздить сам вельможниј у Піски — та шче ј не сам, а з јакимсь жидком — обтіпаним, обсмиканим, у довгополому, зајолзаному балахоні, в јармульці на голові, в патинках на ногах... Хто з роду не бачив жида, не знав на кого більше дивитисьа: чи на генерала, чи на јого жида, шчо ходив за ним слідом, — мов пришитиј до генеральських хвостиків...

Генерал прочумав пісчан першиј.

— Тепер уже ви не козаки, — сказав він, зібравши громаду. — Годі вам гајдамацтво плодити! Тепер ви мојі... За мојі шчирі послуги, сама царицьа пожаловала мені Піски.

— Јак це? шчо це?... з јакојі це речі??... Загула громада, јак гуде море перед буреју.

Мирін одрізнивсьа од громадьан. Виступив з лави, підіјшов до генерала.

— То це, каже, так?! Це вже ј до нас руки простьагајете?... Уже ј на вільні степи пора?... Помагај-бі!... А хиба там забули, јакиј уговор мали? га? забули??...

Генерал трохи подавсьа назад — пильно дививсьа на Мирона; з за генеральськојі спини вигльадала перельакана жидівська пика, з пејсами... Льуде поторопіли... Тихо... ніхто ні пари з уст.. Генерал чув, јак тіпапалось серце в Мирона...

А Мирін проказав ото генералові, та до громадьан:

— А шчо, льуде добрі? Не ја вам казав? Не ја вам пророкував?... Од же — радьте тепер!

Сельане, јак жуки, загули... „Не діжде! До віку не діжде!... Шчо б ми робили?... Шчо б ми јому служили?... Не діждеш, льаше!!“

Генерал не витерпів. — Молчать! — закричав він, шче ј ногоју тупнув.

Жуки притихли... Посунулись назад трохи... Мирона не видно... Мирін під шарпанину десь дівсьа...

А генерал, мов по команді, викрикује: — Земльа моја!... ј ви мојі!... і все моје!!...

— Брехали твого батька сини, та ј ти з ними! — хтось јому з середини...

Јак хто приском кинув на вельможогон! Підскочив до лави; зацідив по уху переднього, тој аж стовбула став; закричав на звозчика; пхнув у повозку жида, шчо вже давно вертівсьа коло повозки; вскочив сам — і тільки курьава встала...

Крајніј підвівсьа, покректав, підньав з землі шапку, почухав за ухом і обізвавсьа до товариша:

— Оце так!... Оце поздоровкавсьа!!...

— Чом ти јому зубів не полічив? загомоніли кругом, з усіх боків.

— Еге... чом!... Коли він — біси јого батькові, — невздрів звідкільа ј вихопивсьа!...

— Чому ж ти јого хоч на повозку не підсадив? — жартује хтось з середини.

— Тому, шчо за твојеју спиноју не ховавсьа! — одказав з обидоју крајніј.

— За те ж він тебе ј охрестив, шчо ти наперед лізеш!

— Охрестив!!... о-го-го... го-о, го-о!... То справді охрестив!!.. регоче громада.

З того часу крајнього прозвали Хрешчеником: Хрешченик, та ј Хрешченик.

— Та буде вам! годі! — гукав чоловік з чорними усами, а з сивоју, јак лунь, головоју. Знајшли коли реготатисьа!... Кажіть крашче: шчо робити? Регіт стих. Громада загомоніла:

— Та ми ј до Кијіва... ми ј у столицьу... ми до самојі цариці!... Шчо це за напасть? Де цьа пројава вирескалась?...

Приходьать до Мирона радитись: шчо робити, јак би крашче...

— Чи не појіхали б ви, Мироне, в столицьу розвідати... Шчо це за причепа така звідтільа вирвалась? Чи не перепросили б там кого?...

— Шчо б ја јіздив? Шчо б ја просив?? — закричав Мирін не својім голосом. — Та крашче ја всьу своју сімју під Турка виведу! Легше в бусурманськіј землі зогнити, — ніж у себе дома, в панськіј неволі, пропасти...

Громада пішла від Мирона ні з чим — міркујучи та сумујучи...

Зажуривсьа ј стариј січовик. Не јість, не спить... — „Син... онуки... своја кров. своје добро... земльа... худоба... все, все в неволі!...“ Так шептав стариј, по двору ходьачи. Не знаје, де місце знајти! Коли це — одного вечера, пропав стариј. Немаје ночувати; не приходить у ранці; не јде обідати; не вертаје ј на вечір... „Де він? Де стариј січовик Мирін Гудзь?... Чи не бачили? чи не чули?...“ — Ніхто ні чув, ні бачив. — Переходить день; минаје другиј, третіј. јак крізь земльу проваливсьа! Марина плаче. Син сумује. Невістка јак з хреста зньата. Діти ј ті притихли, мов јіх і в хаті немаје...

А генерал тим часом не сидить, зложивши руки, не дожидаје, поки пісчанська громада самохіть підставить під јармо шију: „Ори, мов, вельможниј пане!“ Генерал знаје, шчо вола треба добре призвичајіти, шчо б, коли скажеш: „шиј!“ — він шију підставив... А поки-то він обходитьсьа, — треба јого силоју неволити... Генерал своје робить...

То немочниј дбаје за силу, а генералові — шчо? Покотив у Гетьманське; росказав, јакиј „бунт“ підньали пісчане; јак невважно приньали царицину милость; обізвав јіх за це бидлом, гадьуками, — ньех јіх дзьабли вьезмон!... А на другиј день знову пријіхав у Піски, — та тільки вже не вдвох з жидом. Шче ледви зорьа зајмаласьа, в Піски вступала москалів рота. Налетіла Москва на Піски, јак сарана на зелене поле, — та ј кинулась усе жерти, все трошчити...

Пісчане такого не сподівалисьа. Поторопіли, — сами не знали, шчо почати... Повиходили з хат; збились у купу, јак отара під дошч, коло церкви; послали за батьушкоју, шчо б одправив молебень. Батьушка побојавсьа, — не пішов. Трохи по троху пісчане закричали, загвалтували, шчо вони льашкові до віку не покорьатьсьа, шчо від льахів діди та батьки јіх тікали сьуди на слободи, а тепер льашків сьуди насилајуть панувати! Може б шче довго гвалтували, коли б прикладами ротів не заціпили...

Порозгоньали јік по домівках. Јак схарапужена отара, — кинулись вони в-ростич... хто куди! Де-хто в другі села; инчі в ліси та болота; а де-јакі аж на піч позалазили... Такиј сум, наче на село божа кара впала, або татарва најшла... На дворі більше жінок видно; а чоловіки, јакі були дома, бојалисьа з хати ј носа виткнути. Кожен сидів, — јак тој кріт у норі...

Такиј переполох — генералові на руку ковінька. Він ходив з хати в хату — робив усьому својому добру перепись. Лејба на пальчиках тихо слідкував за паном, јак вірниј собака за стрільцем. На ніч појідуть у Гетьманське; а на ранок — знову в Пісках. Пише, та ј пише...

Поки генерал переписував своје добро, справивсьа ј Мирін.

Тижнів там через два, чи шчо, вернувсьа він до дому — засмалениј сонцем, увесь прибитиј пилом.

— Не журись, сину! скрикнув стариј, увіјшовши в хату, забув і поздоровкатьсьа. — Ось тобі — на! Поки світа сонцьа, козаком будеш. А ті, шчо не слухали мене, дурного, — хај тепер, јак сами знајуть! — Та ј віддав синові до рук бумагу.

Мов сонце вступило в хату. Такі всі раді, веселі... І Мирін вернувсьа, ј вольу приніс! Тепер јіх ніхто не присилује ні паншчиноју, ні чиншем...

Јак же довідались про бумагу пісчане, — давај у вечері, крадькома, до Мирона бігати:

— А шчо?... А јак?...

— А так — јак бачите! каже Мирін. — Хто записаниј „в компут,“ — тој до віку вільниј, і сімја јого, нашчадки јого на віки вільні; а хто не записаниј, — тому генераловим бути!...

Јак почули таке пісчане... батечки! Шчо б јого дати, јак би јого зробити, щчо б тільки записаним бути?.... На льудіх і смерть красна. А то — јак таки: одного села льуде, однаково жили, вкупі хліб-сіль ділили, вкупі робили..! а тепер: одні — вільні; другі — невільні!!! Одні записані в јакись „компут;“ другі записані (не даром він писав!)... за генералом!... Хто ж туди записаниј? хто сьуди?... Хто розбере?... Біда та ј годі!

Генерал розібрав. Не дурно ж він терсьа шчось з місьаць у Гетманському — оббивав у старшини пороги; не даром својіми ногами обходив кожну хатку в Пісках...




Шчо це за знак: то пісчан розгонили, а ще віјт по селу біга — загадује на завтра усім хазьајінам до церкви збіратись? „Уже впјать јакась новина! “ міркујуть пісчане. А про те посходились.

Рано щче. Сонце тільки шчо схопилосьа, та таке пекуче, сердите, мов хто не дав јому виспатись. Аж душно пісчанам... Стојать вони на цвинтарі, гомоньать... Коли, трохи згодом, на шльаку шчось закуріло... зателенькав голосниј дзвінок... Серце в кожного на хвилинку стало, а далі — дужче затіпалось... Попритихали всі; послали очі на шльах... „Тпру-у!“ Коні спинились коло брами. Громада заворушилась, затовпилась. Кожен знав, хто пријіхав, і кожен посувавсьа вперед својіми очима побачити.

З повозки вискочив генерал, јак слід генералові: в мундирі, в палетах, срібниј појас з кінцьами стьагував тонкиј перехват. За генералом виліз з повозки јакијсь панок — низенькиј, старенькиј, згорблениј трохи; а за панком — Лејба, генеральськиј жид. Москалі вистројілись недалеко за цвинтарем, на вигоні. Генерал перш усього підіјшов до них, поздоровавсьа. Москалі јому закгелкали, мов индики. Далі — послали Лејбу за батьушкоју — молебень служити... Батьушка, — јак з землі виріс. Одправили ј молебень. Тоді старенькиј панок, шчо з генералом пријіхав, давај пісчанам вичитувати: за јакі ј за јакі послуги „пожалували“ јіх генералові, — та хто з них записаниј в „козачиј компут,“ а хто в генеральськиј „рејестр.“ Кожного хазьајіна вичитував та викрикував... і не помиливсьа! Козаків — тільки жменька; а генералових — повнісенькі Піски!

Јак піднімуть тоді генералові баталіју!... Де тој і страх дівсьа?!

— Ми все, все покидајемо!... до чиста все!... грунти, ј хати, ј худобу... підемо шукати инчого крају... крашчојі сторони... волі!!

Гвалт, лемент такиј — аж у дзвіниці гуде.

Козаки тим часом стали одрізньатись. Повиходили з гурту, та ј потьагли до дому, жінкам хвалитись, шчо јіх тепер ніхто не зајме, бо вони ј діти јіх до віку вільні.

Зосталисьа на цвинтарі одні генералови. Довго вони гвалтували, кричали, шчо от зараз же таки все покидајуть, та ј підуть... Генерал давај јіх утішати, шчо тепер вони јому не потрібні, — шчо він јіх не буде насильноју роботоју морити, — на паншчину ганьати...

— Ви мені давајте отого ј того, по скільки там, та платіть чинш за земльу, а там — живіть собі, јак сами знајсте. Мені з вами не жити: моје місце в столиці... Шчо слід, оддавајте Лејбі: він у мене на хазьајстві зостајетьсьа...

— Служилем, јаснівельможнему пану, увірвав Лејба, перегинајучись, з малих льат, і бенде служіць до коньца мекго жіцьа.

— Вьем, Леібо, вьем! ти јестесь шльахетни жид, — одказав генерал.

— Так пристајете? — обернувсьа знову до громади.

— Шчо б ми платили за своју земльу?... Шчо б ми давали?... За ві-шчо?! Ні зроду віку! закричала громада.

— Јак знајете... Коли не хочете платити, ја вас пожену на паншчину... Дају вам день — подумати: шчо дльа вас зручніше... Чујете? Післьа завтрього, шчо б ја знав!

Та ј појіхав собі. На цвинтарі підньавсьа гвалт шче більшиј...

Усі викрикували, шчо покидајуть... З тим і розіјшлисьа.

Правда, де јакі, горьачіші, — душ, може з десьать — позаберали торби на плечі, та ј потьагли шукати вільнојі сторони... А решта — зосталасьа. Куди јого? јак јого? Воно б то ј тьагу дати, пјатами накивати, — та јак гльануть вони на својі хатки, садочками закрашені, на својі засіјані польа, што зеленіјуть на вкруги села; јак згадајуть, — јак більа них, мов більа дитини, својі руки ходили; јак здумајуть прошчатись з старим гніздом, де, — мовльав, — і вилупивсьа ј вигодувавсьа, зріс і посивів, — з батьківськими могилами... Шкода јім стане ріднојі сторони; страшно невідомојі, темнојі јак ніч, будушчини... Та ј зосталисьа — до слушного часу!

Пријіздить генерал.

— А шчо? јак?

— Та ми вже вам, пане, дамо, чого там треба, — тільки не зачіпајте нас!

— Добре, хлопці! добре! Так би давно... Покірливе тельатко дві матки ссе. От вам на могорич! — Виньав золотого, подав крајньому.

Лејба крутивсьа коло пана, не знав з јакого боку підступити. Генерал помітив.

— Шчо тобі, Лејбо, треба? питаје.

— Ньех јаснівельможни пан бендзье ласкав, — жеби хлопі нье једнеј кгоральні нье будовалі, ні теж жаднеј карчми нье тржималі!

— Та шче, слухајте — ось шчо. Шчо б ніхто з вас більше ні горілки не курив, ні шинкував! Ви мојі — ј шинок буде міј. Ось вам Лејба ј горілки накурить.

Пісчане почухали потилиці. Вони догадалисьа, шчо ще тільки почалось — ось шчо!!!

Попрошчавсьа генерал з ними. Сідајучи в візок, гукнув: — „Гльадіть... бережіть мені Лејбу!“ — Та тільки јого пісчане ј бачили.

Лејба зоставсьа на хазьајстві. Через місьаць прикотила в Піски велика-велика буда, — пісчане зроду такојі не бачили; а в тіј буді — Лејбова жінка ј жидиньат з десьатеро — одно одного менше... Генерал одібрав Лејбі, на крај села, гульашче місце; за літо зопјав Лејба на високих стовпах будиночок — і став шинкувати. Пішло все по старому, та по давньому. Козаки ј генералові жили собі в миру, спокіјно, тихо; орали земльу, засівали, жали, косили, молотили; збірали добро, худобу; діток плодили — рід ширили... Пријшло в Піски шче кільки душ захожих, та ј оселилось між сельанами. Генералови давали Лејбі, — чи то пак — генералові — одсипного трохи, платили невеличкиј чинш, — та сами собі ј порьадковали, јак знали.

Звикли пісчане до Лејби. Привик Лејба до пісчан. Стали вони до Лејби в шинок ходити, — могоричу пити. Козачі шинки обминали, бо в Лејби горілка дешевша... Став Лејба нужниј чоловік на селі!

І Лејба — нівроку! З довгополого, засмальцьованого, демикутонового балахону, убравсьа Лејба в чорниј ластиковиј; і Сурка Лејбова ходила не такоју зајолзаноју, јак пријіхала; і Лејбови діти — не такі миршаві та шолудиві... Је в Лејби, — не знать де він і взьав јіјі, — ј коза з козиньатком; більа Лејбовојі корови ходить уже најмичка Гапка; завів Леіба ј пару шкапіјок... Зажив Лејба з пісчанами... сказив би: јак у Христа за пазухоју, — коли б Лејба в Христа вірував... А то Лејба — „невіра;“ Лејбови предки над Христом знушчались... Було иноді за те Лејбі, јак підопјуть пісчане! Та не так Лејбі, јак Лејбовим дітьам... Не раз гвалтував Лејба, шчо хлопці јого дітьам повиривали пејсики, понамазували салом губи, шчо, — аби де встріли, — зараз і насьадуть, јак шуліка курчат!

Та сількось! Пејсики знову одростали; сало на губах обмивала Сурка, — жиденьата росли, гладчали, стали аж вилискуватись, јак ситі поросьата, котрими јіх дражнили хлопці... Гаразд Лејбі!

Не погано ј пісчанам. Піски підньалисьа, розкоренилисьа, розрослисьа! Весело кидались у вічі серед широкополого степу квітучі огороди, з вишневими садочками. Чорні, понурі земльанки час од часу все злазили. На-томість, поміж зеленоју гушчавиноју кольучих груш, плакучих верб, темно-зеленојі вишнини, біліли чепурні мазанки, з трьома вікнами, з підведеноју червоноју глиноју приспоју, в середені — з присінками, з хижоју, а часом і з кімнатоју. І тини скрізь калачиком позаплетані, де-где ј з острішком; і ворота — там і там дошчані; а коло воріт, мов сторожі, вигльадали на шльах довгошијі журавлі...

Миронові нічого того не довелось бачити. Јак косоју, скосила јого думка про невольу. Захирів стариј, згорбивсьа, скарльучивсьа... та ј умер останніј січовик без одного року ста літ...