Хиба ревуть воли, јак јасла повні?/X
| ◀ IX. Піски в неволі | Хиба ревуть воли, јак јасла повні? X. Пани Польські |
XI. Махамед ▶ |
|
Біда, кажуть, не сама ходить, а з дітками. Першиј раз вона затесалась у Піски з генералом. А так — років, може, через десьаток — јак з неба впала серед Пісок вістка, шчо генерал умер, а генеральша јіде з сином на село жити.
Пісчане спершу не вірили. Чого вона сьуди пријіде? Шчо вона тут забула? Чого тут не бачила?… Та тоді тільки поньали віри, та ј то шче не зовсім, јак понајіздили в Піски бородаті кацапи. Генеральша, перш ніж сама пријіхала, заздалегідь понасилала з батьківшчини приказчиків. Лејба тоді, одпасшись на панському добрі, пішов на підніжниј корм…
Понајіздили нові приказчики, та зараз кинулись одбирати місце дльа панських покојів. Дивились, обдивльались, мірьали, розмірьали, — те звеліли Блішченкові та Мотузці виселитись аж на вигін. Ті, јак почули, — руками ј ногами! Та трохи не положили головами… Так вони мусили все своје добро покидати, кинули сімју, та ј змандрували…
Јак побачили таке пісчане, та ј зажурилисьа. Встала перед јіх очима јіх будушча дольа — сумна, заплакана, без волі, без радости… з батогом у руках!
Дожидати страшного страшніјше, ніж јого переживати. Шчо буде? Шчо завтра буде?… Кожен думав льагајучи. А тим часом, на сьогодні роботи було доволі; кацапи роскидали Блішченкуву та Мотузчину хату… На завтра заложили на томість палац. Десь понабували ј дерева: такого понавертали, шчо пісчане аж жахалисьа… На післьа завтрього загадали чоловікам теје де рево обтісувати. Забрали чоловіки сокири, — пішли обтісувати… Не забаром і вродились, јак з землі виросли, великі рублені палати, аж у дванадцьать горниць, з погрібами під низом, з бльашаноју покрівлеју. Дивувались пісчане, шчо така озіја стојіть серед села, оторочиласьа јіх низенькими хаточками. А палац справді вигльадав далеко крашче, ніж пісчанська невеличка церковцьа.
Оже вони шче більше — не то здивувалисьа, не то перельакалисьа, јак у вечері бородатиј приказчик ходив від хати до хати — загадував, шчо б на завтра жінки були тој палац мазати.
— Ој, горенько! шчо ж то тепер буде?… питали кріз сльози чоловіків жінки.
— Не шчо… Треба јти, шчо б не було, бува, того, шчо Мотузці… рајіли чоловіки.
На завтра рано-рано, чуть зорьа, жінки, заливајучись слізьми, прошчалисьа з дітками, мов виходили в далеку дорогу, — першиј раз потьагли на паншчину…
Швидко тој палац і обмазали. А кацапи, тим часом, будовали кухні, комори, сарајі, станьу. Не тільки треба панам десь жити, — треба десь чельадь містити, провізіју складати, конеј ставити… Треба поспішати, шчо б довгобородому Потаповичу превосходительна ј спасибі сказала!
Та ј ганьавсьа ж Потапович за тим спасибі! Кидавсьа сьуди ј туди; сам бігав за тим і за другим; скрізь устрьавав; всьуди вештавсьа, придивльавсьа: над робітниками крьучкоју висів… Здајетьсьа, пісчане не дбали так за својім добром, јак Потапович за генеральським. Таке јому смашне те генеральське спасибі!!
Шче генеральша в дорозі, а вже Потапович цілі Піски зганьаје: муштрује „хохліков,“ јак треба „кгаспажу“, зустрічати.
Аж ось, — і сама пријіхала…
Збіглись пісчане, — козаки ј генералови — дивитись на нејі, мов на јаке диво. Кацапи порьадкували. Козаків геть попрогонили. А генералових — чоловіків вистројіли в одну лаву; жінок — у другу; парубків — у третьу; дівчат — у четверту, а малих діток — у пјату. Сивих дідів вислали на зустріч з хлібом-сільльу… „Ось, мов, вельможна — усе твоје добро припадаје…“ Потапович так і вчив, шчо б сказали:…„припадаје до твојіх превосходительних ніг!“
Вијшли діди сиві без шапок, з хлібом-сільльу… Так батько та мати стрічајуть молодих, јак ті вертајутьсьа з церкви. Генеральша за дорогу дуже втомиласьа, — сказала, шчо недужа, не приньала ні хліба, ні солі… навіть не гльанула на кумедіју… Так і пішов набіј за даром! — Пісчане тільки забачили своју „молоду“ з заду — високу, суху, јак вјалу тараньу, — коли вона вилазила з пишного ридвану, та сунула в горниці, зльагајучи на руки двох хороше зодьагнених дівок…
Діти — два хлопчики: старшенькому літ, може, дванадцьать, а меньшому з десьать, — повискакували за матерьју з ридвану, та ј побігли між народ. Не гльанули вони на дідів; минули чоловіків, жінок, парубків… Панські оченьата зразу забігали по цвітучому садочку різних квіток, шчо вигльадали зза чорньавих дівочих голів…
Огльадівши дівчат, перебігли вони до хлопјачојі лави. Хлопјата стојали без шапок, з низенько постриженими головами, з невеличкими оселедцьами. Паничі запитали: шчо то, полапали рученьатами, поскубли злегенька. Нарізно од пісчан, не подалеку, стојали кацапи — у червоних сорочках, у широких бородах — і сміјалисьа з паничівськојі вигадки.
— Вішь, Афоньа, — на што јефті хохлікі!… Знатна, барьа, дьері!… А ну, вот таво хахльонка!
— Какова? пита старшенькиј, погльадајучи то на хлопьат, то на кацапів.
— А вот таво, — чумазаво!Панич узьав за оселедчик чорноголового хлопцьа, шчо стојав з крају. Тој, јак јаструб, вирвавсьа.
— За шчо ти скубессьа? Дивись — јакиј!!
— Ти… ти… и! заричали на јого бородаті заступники, сціпивши кулаки ј зуби!
Старенька, згорблена бабусьа, повјазана білоју хусткоју з наміткоју, висунулась зза других жінок. Бліда, јак крејда, вона крізь сльози ледве промовила:
— За ві-шчо ж ви, паниченьки, знушчајетесь з хлопјат!… А грішка!
Паничі весело зареготались, та ј побігли в горниці.
Не забаром пријшов приказ росходитись: бариньа з дороги спочивати хочуть! Лави перемішалисьа… Потьагли пісчане по домівках, носи повісивши, понесли неодрадні думки в похньупених головах, невеселе почуваньньа в серці…
Доброго, кажуть, дожидати треба, а лихе — само пријде. — На другиј же таки день пријшла загадка: зносити Омелькову ј Стецькову хату, шчо прильагали городами до панського двору: нігде було садка заводити! — Знесли хату Омелькову ј Стецькову, насадили садок, ставок викопали ј риби напустили. — Трохи з годом — улицьа вузька. Треба розширити, — треба врізати льудських городів! — Урізали ј городів, — рошчистили не вулицьу, а мајдан… — Упјать велено: позносити насупроти палацу всі хатки, бо за тими кривобокими хатками немаје ніјакого виду з панських вікон! — Позносили ј супротивні хатки, — насадили перед двором високих та тонких тополь…
Отак шчо день — усе новиј, та ј новиј приказ, нова, та ј нова вигадка! Шчо дньа камінець по камінчику вибивали з льудськојі волі. Кожен час вкорочувавсьа уривок, на котрім були пісчане привјазані до генеральші, — поки не вкоротили так, шчо вже можна було безпешно за чуба брати!…
Пісчане довго не подавалисьа, а все таки генеральськојі сили не подужали. Тоді вони кинулись до того, до чого кидајетьсьа немочниј. Вони нальагли на ноги, — давај тікати! Зніметьсьа оце чоловік; мајне на вільні степи Катеринославські або Херсонські, або ј на Дін; оселитьсьа, де знаје; а через рік жінку з дітками викраде — переведе туди. Багато тоді накивало пјатами ј одиноких і цілими сімјами… Тоді ј поговірку зложили: мандрівочка — наша тіточка!
Такі шчо-денні, безперестанні, мандри дуже ображали генеральшине серце. Вона всім ј усьуди жаліласьа на невдьачність „хахлацкава мужічьја,“ на јого грубу, звірьачу натуру. Де ж пак? Прокльаті „хахли,“ гречкосіјі, не хотіли пахати ланів милостивојі, великороднојі, паніјі Польськојі, по батьушці — Дьуригинојі!! У нејі в Бородајеві все народ „руськиј“ — ј тој слухав; а ці „мазепи“ — тікали!!!
|
Оже јак не мандрували „мазепи,“ а все таки більше сотні сімеј зосталосьа на розвід панам Польським, на послугу јіх примхам та вигадливим примусам. Генеральськиј приказ, з нагајкоју в руках, зробив до ладу своје діло. Він розімјав грубу звірьачу натуру: оббілував јіјі, јак овечку; причесав, пригладив; натворив цілу ватагу двірні; — а з завзьатих степовиків покоробив покірних волів, котрі вздовш і впоперек переорьували тепер уже панське нивја, та засівали зерном — на прибуток панськіј кишені. |
А ј не трохи ж то треба, шчо б јіјі наповнити! Сімејка в генеральші, — аби, господи! З неју пријіхало два сини, — опецкуваті, швидкі, јак молошні тельата. Через рік синів генеральша одвезла в науку, а з науки вернулась старша дочка.
У порога, јак стовп, стојав лакеј, у чорному сертуці, у манишці з брижами, при часах.
— Пазвать Патапіча! приказала глухим голосом, з протьагом.
Лакеј вијшов. Незабаром Потапович увіјшов.
— Слушај, Патапіч! Вьерье Сьемјоновнье нужна кгорнішнују.
— Вьестіма, нужна, — прогув густим басом Потапович.
— Вибьері красівују дьевушку…
— Как прікажьетье, ваше превсходітство!
— Маладују… льет едак — шьестьнадцаті… Толька паскарьеје!
— Слушају-с.
— Завтра, што-лі…
— Слушају-с.
— Ну, ступај!
Потапович вијшов.
А в ранці рано — Кирило Очкур, з жінкоју, з малими дітками, проводили до двору, јак до гробу, старшу дочку Ганну, — вродливу, хорошу дівчину.
На другиј рік пријіздить друга дочка; на третіј — третьа…
Хто ж буде вичісувати, заплітати јіх довгі чорні коси?
Хто стьагатиме дівоцькі корсети? Хто буде вишивати спідниці, комірчики, рукавці?…
Не минула панського хліба Омелькова дочка Олесьа; ходила за менчоју баришнеју невеличка дівчина, — сирота Ульана, дочка того самого Хрешченика, шчо генерал, — нехај царстује! похрестив… В дівочіј за пјальцьами сиділи Стеха, Марусьа; ткала килими Гапка. — На другім кінці палацу, у лакејськіј, нудили світом без роботи Петро, Вареників син, та Јван Шкльар; а перед самоју залоју, на стільчику, у ліврејі з золотими позументами, Степан Пугач, — молодиј, вродливиј камердинер генеральші. А в кухньах — скільки!!Треба подумати, — чим ту јурбу голодних ротів нагодувати; треба ж јіх і зодьагти чимсь… А своја сімја? Три дочки — јак голубочки!! Простому чоловікові треба розумом роскинути, шчоб дочці скриньу придбати. А шчо ж то за дума морочила генеральшину голову, шчо б надбати аж трьом генеральським дочкам? Та чи одна в матері думка! Не держати ж дочок на висадки: треба ј про зьатів подумати. Дівчата — не розсада, шчо б јіх ховати геть од світу. Дівчатам треба світу, — багато світу… Треба, шчо б јіх побачили; треба, шчо б і вони бачили… Треба, шчо б було чим згадати молодиј дівоцькиј вік!
Заклекотав генеральськиј палац… Музика, аж струни рве, — граје; у вікнах світла-світла: — здалека здајетьсьа: горить у середині палац! Саме великиј најізд… Ціле чорне подвірја каретами, кальасками та повозками заставлено; під каретами, позасвічувавши лихтарі, грајуть кучері в хвильки, у трилисника, або в джкгута; у стані хрумајуть коні смашне степове сіно.
А в горницьах гостеј — нігде просунутись! Најіхали з Гетьманського гусари; завернув стариј Кривинськиј з цілоју меткоју старих дочок; не забула ј Шведчиха — і вона тут, з својеју дочкоју кралеју; а коло нејі вертитьсьа сотниченко Сајенко, — молодиј, чорньавиј, веселиј, танцьуристиј; тут же ј гетьманського колись полковника Крьажа — син Павло — похожаје з сином полковника Кармазином, шчо пријіхав на бенькет з молодоју жінкоју аж з самого Ромна… Не тільки з Гетьманського, најіздили иноді до генеральші гості і з сусідніх повітів.
Генеральша — привітна хозьајка-хлібосолка. Кожному скаже ласкаве слово; до одного обернетьсьа з усміхом; до другого — з повагоју: кожному годить; коло кожного ходить… Гостьам — привільльа! Хто в карти граје; хто дивитьсьа; инчі балакајуть то се, то те; там зібралась купка — росказује, јакі тепер ледацьуги крепаки поробилисьа; уверне ј генеральша своје слово про својіх „мазеп…“ А в гостинніј — паніјки скреготьать, јак ті сороки: без сорома кожного на зубах перетирајуть… У залу двері розчинені; у них натовпилась ціла јурба теж паніјок, — ніјак пројти… Підмічајучи, хто коло јакојі дівчини залицајетьсьа, моторні цокотухи шепочуть одна другіј својі думки про льубошчі, надіјі — про шльуби. А в залі — розвернулись танці на всі боки, — аж поміст ходором ходить. Тільки — круть та верть, круть та верть! Гусари не даром најіхали. — По таньцьах — туди вже к світу, јак прокричать другі півні, — вечерьа. Світом тільки розјізжајутьсьа…
Та так справльајуть не одні менини (а ј тож то чотирі рази на рік!): справльајуть на різдво бенькет; бенькетујуть на масниці; на великодних свьатках. Це великі, прохані, бенькети. А так гості — не минаје дньа, шчо б за столом не сиділо душ три, або чотирі чужих.
Весело, роскішно жила генеральша. Не сумували ј генеральські дочки, — бо ніколи було. Та ј чого јого журитисьа панночці, — молодіј, не поганіј, з великороднојі сімјі, та ј не з порожніми руками?
Правда, чи порожні в генеральських дочок руки, чи не порожні, — про те сами вони ніколи ні думали, ні гадали. За них думала мати, а справджували јіјі думку бородајевці, та пісчане… Бородајевці привозили јіј по два рази на рік „оброки,“ а пісчане, јак ті воли, робили на нејі по чотирі дні в тиждень, — та зносили в двір куреј, гусеј, јајцьа… Чому не гульати?!
Гуло отак генеральське подвірја шчось, мабудь, років з пјать. У старшојі дочки почали вже в куточках коло очеј складатись ледве примітні брижики, похмурнішав трохи вид… Коли це — пријіхав здалека, аж Бородајева, сусіда-панок, та ј оженивсьа на старшіј. Одгульали весільльа. Піски з роду-віку ні бачили, ні чули такого весільльа! Палац аж ревів, аж стогнав…
Почин, кажуть, великиј чоловік. Јак побачили гусари, шчо з перед носа таке добро впливаје, та шче дужче зачастили в Піски. Через пів-року оддали другу дочку — за старого гусарського полковника. Осталасьа на утіху матері сама менча. Так же ј утіхи з нејі — ніјакојі! Менчојі дочки генеральша не дольубльувала. Не раз, було, гримаје на нејі, сваритьсьа, ј зодьагала јіјі бідніше, ніж старших. Росказували, шчо менча дочка прогнівила матір: у себе в хаті раз переховала горничну Ульану, котра — капосна дівчина! тільки те ј робила, шчо сердила генеральшу. Скаже грубо; гльане јакось дуже вільно, — мов дивитьсьа в вічі својіј рівні. „Јака сама, — така в тебе ј горнишна!“ докорьаје було, розгнівавшись на дочку, генеральша. А дочка — на лихо собі — гарьача вдаласьа: ніколи було не змовчить. Піде в них спірка, та змажка… Не раз материне серце шчиміло від јіјі гіркого слова.
Јак на теж: устрьав за менчоју дочкоју „чумазиј хахол,“ — отој самиј хорошиј сотниченко Сајенко. Устрьав, та ј устрьав!
— Слушај, Дуньа, чого він до нас јіздить? ја вже сьогодньа јому ј руки не подала, — каже раз мати, вирьадивши Сајенка.
— Не звичајно зробили… Сајенко — чоловік, јак слід…
— Хто? Чумазиј хахол?!
— То шчо, шчо хахол, доказује дочка: — хіба хахли не льуде?
— Мазепи! обливаньці,… а не льуде!
— Та хто там був: чи јого купали, чи обливали, — заступајетьсьа дочка.
— Гльади — справді: чи ти бува не вльапалась у того жучка, шчо так заступајешсьа?
— А хоч би ј так… Чим не чоловік?
— Шчо це з тобоју?! чи він тобі рівньа? Твого батька сама царицьа вітала, пријмала, Пісками жалувала!… А він — шчо? Може, јого батько в гајдамаках був!… Харциза! дігтьар!! П-ху-у!
— Јаке мені діло до јого батька, — одказувала дочка, вже јдучи до себе в хатину.
Через день Сајенко знову в Пісках.
„І стида ј сорома не маје, ј чести! Ја јому спину показују, а він шчо-дньа… Сказано: — з хама не буде пана!“ — каже розгнівана генеральша.
Оже хам таки свого дојіздивсьа. Раз дочка призналась матері, шчо вона хама покохала, а хам јіјі покохав, і обоје разом просьать у матері „благословеніја“.
— З ким? з ким??… закричала генеральша, мов хто шилом шпигонув јіјі. — З дігтьарем?!! Та рука б мені одсохла!
— Ну, јак знајете… Не хочете, — ми ј так поберемосьа… Бог з вами: ви не моја мати, ја — не ваша дочка!
Јак почула таке генеральша, јак зальјетьсьа сльозами…
— Чи ја ж гадала, чи ја дожидала, шчо б моја рідна дитина, так моје серце вразила?!
Шчось з місьаць ішла баталіја. А далі — бачить генеральша, шчо дочки не переможеш, — шче, не дај господи, всьому роду наробить сорому, — взьала та ј поблагословила…
Весільльа не справльали: генеральша не здужала…
Повіз Сајенко своју молоду жінку до себе в Китајку, — та не повіз посага…
Зосталасьа генеральша сама собі на хазьајстві. Недавно була сімја велика, було так весело, гарно; а тепер — нікому ні розважити, ні розігнати суму. Старша дочка — десь далеко в Московшчині; середньа — тьагајетьсьа по всіх усьудах за полком, а менча — хоч і недалеко, так же крашче јіјі не бачити! Не так јіјі, јак јіјі „мазепи“, без котрого вона ступньа не ступить. Генеральша до віку не простила дігтьареві того, јак він осміливсьа зневажити „честь“ јіјі старинного роду, — побратись з јіјі дочкоју!
Довелосьа генеральші на старости літ самотоју світом нудити. А ј старість же јіјі вподобала! То була суха; а то шче дужче висохла; аж згорбилась, аж мов понижчала; голова — сивим сріблом блишчала…
Будинок великиј, — а нікого нема! Јдеш на однім кінці, — на другім ступні одгукујутьсьа… Аж сум бере! Обньав сум та нудьга ј генеральшину голову. Від суму ј генеральські голови не заховајутьсьа. Сама не знаје вельможна — шчо робити. Хоч би чим трохи одвести своју самотньу думу, погріти одиноке серце. Старе серце завжде шукаје, — де б јого погрітисьа, кому б јого посвітити на прошчаньньа својім погаслим світлом… Генеральша до льудеј давно охолола. Льуде сами шукајуть тепла та світла. Де світло, там і тепло. А тепер у старім серці на макове зерно… Кому ж јого оддати?
Генеральша не довго задумувалась: взьала, та ј оддала јого котам… Лакејі ј горнишні скрізь ходили по селу, та зносили в горниці хвостатих мишодавів. Генеральша вибрала, јаких сама знала. Завелось у палацу ціле котьаче царство: коти, ј кішки ј кошеньата. Дльа послуги царству, генеральша нарошне взьала в двір бездітну вдову Мокрину.
Мокрина за ними дивитьсьа; Мокрина јіх завжде годује, вичісује, стеле јім постіль… То вони за Мокриноју слідом. Іде јакось раз Мокрина, а за неју кошеньатко. Вона ј не догльаділа — придавила јакось дверима. Котьатко запишчало. Генеральша, јак почула, — наче јіј пальцьа одрубали! На другиј день котьатко здохло. Шчо-ж, — так те Мокрині ј минулосьа? Так јіј те ј подарувати?… Генеральша була не з тих, шчо посердьатьсьа та ј забудуть. Не подарувала ј Мокрині котьачојі смерти. На другиј день, Мокрина серед села, прильудно, цілиј день мазала панські кухні з-окола, а на шијі в Мокрини — за јіјі шчирі послуги — на червоніј стьожечці, теліпалосьа здохле котьатко!!
Та доставалось тоді не одніј Мокрині, ј не за одні котьатка. Буто всім добре! Дочку, кажуть, дај, та ј за дочкоју оддај. Повидавала генеральша дочок: за старшоју далекиј Бородајів оддала — нікому „оброків“ тепер платити; за середньоју уплили ті „оброки,“ шчо наскладала давнішче; тільки одна „мазепиха“ не поживиласьа… А все ж таки, шчо генеральша придбала, те ј уплило за дочками. Треба — значить — знову складати, своје убожество полатати. Пісчане робльать тільки чотирі дні на тиждень. Шчо б уже јім і пјатиј день робити?! Загадали пјатиј… Пісчане послухали: пішли на паншчину ј на пјатиј день… сподівалисьа незабаром шче ј шостого… Шостиј загајівсьа. Шостого генеральша не вспіла накинути…
— Через цьу Ульку житьтьа мені нема! Шчо не зробить, — все не по-льудськиј; шчо не скаже, — то збреше!
Так не врьади-годи жаліласьа генеральша својім сусідам на горнишну Ульану, шчо з малојі дівчинки, на панськім хлібі, викохалась у справжньу дівку — білолицьу, чорньаву, з повними веселими очима, співуху невсипушчу.
Подруги в Ульані души не чули. Льубили Ульану в дворі ј за двором, старе ј мале. Льубили в Ульані шчиру душу, добре серце, а најбільше — веселу натуру. Хто кого покохаје, — Ульана перша знаје; зажуривсьа хто, — Ульана розважить… Ульана не знаје горьа! Вона справді ніколи не журиласьа; а може ј журиласьа, та ніхто того ні знав, ні бачив. Бачили Ульану, — весела; чули Ульану, — співаје; слухали, — јакі Ульана вигадки вигадује, квітки пришиваје… Сказано: не журь-дівка!Одно тілько лишенько: немаје генеральші житьтьа через дівку Ульану! Не доспала превосходительна. „Чи то можна заснути за тіјеју зіпакоју?“ А Ульани цілиј ранок і в горницьах не було: в кухні льудеј смішила, поки генеральша спить. — Не дошила Стеха урочнојі роботи — рукавчиків. Ульана винна… Вона својіми реготами та теревеньами не даје дівчатам діла робити! — Не швидко прибіг лакеј на генеральшин клик. Не де ж він був — јак не лупив зуби з Ульаноју!! Сказано: не маје житьтьа генеральші через ту Ульану!!
Одного дньа, — чује генеральша, — у дівочіј тихо. „Мабудь, уже кудись мајнула, побігајка!“ подумала генеральша, та ј вијшла довідатись. Ульани в дівочіј не було.
— Де Улька? питаје дівчат.
— Пішла, кажуть, у кухньу води напитись.
— Позвать!
Приходить Ульана.
— Де ти була?… загльадајучи в вічі, питаје генеральша ј на кожному слові придавльује.
„Поганиј знак!“ подумали дівчата.
— В кухньу ходила… води пити… одказује Ульана.
— Хіба тут тобі води немаје? — показује на грахвин з водоју…
— Це вже давньа… Ја ходила свіжојі напитись, — каже Ульана.
— Свіжојі?… Брешеш!… Ти з бахурами зньухалась… Ти з Стьопкоју… Стьопка! Стьопка! — гукнула генеральша.
Через увесь будинок, мов несамовитиј, летів камердинер Стьопка. (Генеральша вподобала Стьопку за те, шчо він моторниј і красивиј з себе. На великдень одного Стьопку підпускала до руки похристосатись… Гапка-ткальа слибезувала в кухні, шчо очевидьачки бачила, јак генеральша гладила Стьопку по підборідьдьу својеју сухоју, кістльавоју рукоју… Чи правду Гапка казала, чи видумала, — ніхто не скаже. Льудім, а надто горнишним, ротів не позавјазујеш!)
— Ти де був? — стріла Стьопку генеральша ј прьамо гльанула јому в вічі.
— У лакејскіј.
— Брешеш! Ти був у кухні… Признавајсьа: був у кухні?
— Був, каже Стьопка.
— Бач, ш....! бач!… Не ја ж казала… Аж так і је!! Так ти здумала бариньу обдурьувати? Так ти злигалась з лакејами?… з Стьопкоју??… Так ти в мојім генеральськім домі осмілилась бахурів позаводити??! Постој же!
— Петре! Јване!
Лакејі, јак опечені, один одного штовхајучи, кинулись на генеральшин крик.
— Принесіть березки! — сказала генеральша поважно, тихо, мов звеліла хустку або води подати, — тільки очима засвітила хижо…
Лакејі побігли назад. Дівчата нижче попригинались до пјальців. У тіј тихіј говірці јім почуласьа грізна бурьа. Усе притихло, притајілосьа. Так затихаје чорна хмара перед тим, јак маје грім загуркати. У хаті зробилось душно, важко, мов стельа в низ опустиласьа ј нагнічувала дівчатам голови. Ні одна з них не ворушиласьа… Јім страшно було подумати: шчо, — не дај боже, јак стрінутьсьа јіх, мутні від страху та жальу, очі з јіјі очима?! Вони бојались гльанути ј на Ульану… шчо б не скрикнути!
А Ульана стојала по один бік хати, коло одних двереј… Лицьа на ніј не знать! По другиј бік хати, коло других двереј — Стьопка… Він јакось смутно дививсьа в низ, на поміст, — мов забув: де він, шчо він, — забув і про генеральшу, і про Ульану: думав шчось друге… своје… А посеред хати, між двома винуватими, стојала генеральша. Випрьамилась — висока, суха, мура, аж зелена; а очі — јак у јіјі льубимчиків — жовті-жовті… Вона ними грізно поводила то на Стьопку, то на Ульану.
Вернулисьа лакејі, з пучками в руках…
— А нуте, провчить јіјі… шчо б знала, јак бариньу обдурьу…
— Паніјко! голубонько!! — Не дала договорити Ульана — і кинулась в ноги.
— Прочь!
— Не буду!… Ја не бачилась з Стьопкоју… Ој, не бу-ду!… Ја не була в кухні… Ра-ту-уј-те!… Ја бігала до дьадини… Ој, ра-ту-у-ујте!!… Ра-ту-у-у-ј… хто в бога вірује!!!
Дівчата шче нижче, до самого шитва, понагинали голови.
На пјальці закапали сльози…
Стьопка — за двері…
На силу підвели Ульану…
До Стьопки — јак јого лизь злизав. Шчо вже було Петрові та Јванові, шчо випустили Стьопку! Пропав Стьопка, јак у воду впав… Нема, та ј нема, та ј по сеј день нема!
Перетревожилась генеральша. Де Стьопка? Де він дівсьа?… Чого він утік? Чому він, дурниј, не схотів обновити старојі на нову шкуру?! А все не через кого, јак через нејі… через ту дівку Ульану! Сказано: не дасть Ульана генеральші віку дожити!
Знемогласьа генеральша… У вечері спать льагла, стревожена, — не попрошчалась навіт і з котами; у ночі посилали Дмитра кучера в Гетьманське за лікаром; вранці верховиј бігав у Китајку до „мазепихи!…“ Біда! А на третіј день товстопузиј Потапович сам підтьупцем пер до отцьа Јухима, шчо б збірав „собор“ — робити маслосвьатіје… Пособорували генеральшу в обідньу годину, а на ранок і по душі прозвонили…
Дојіхала таки јіјі дівка Ульана!!
Не вспіли генеральшу поховати, јак пријіхав з полку старшиј панич — тепер уже јакијсь там поруччик, чи шчо. Тонкиј, цибатиј, јак журавель, з рижуватим, шорстким, јак на ведмеді, волосьсьам, з великим лобом, — хоч кошеньат биј, з великими, розумними, сірими очима, з товстоју, у низ одвислоју, губоју… Јак вилита мати!
Осівсьа Василь Семенович на батьківськім добрі. Перш усього звелів роспудити котьаче царство. Годі јому роскошувати! Старих котів з кішками роздавали пісчанам, мов гостиньці од нового пана; а кошеньатами, јаких льуде не брали, велено в ставку рибу погодувати. Сказано — зроблено. — Потім того одпустили за двір Петра лакеја: паничеві буде одного Јвана. — Дівчат Василь Семенович не роспускав чомусь. Не рідко було сам у дівочу зајде, жартује з дівчатками. Тим тільки було ј душу одводить, шчо ходить з рушницеју, та — коли там — з дівчатами побалакаје. Најбільше јому подобалась Ульана. Весела, співуча, вона не давала журитись молодому паничеві.
— Десь у тебе, Улінько, соловеј в голосі гніздо звив! — хвалить Василь Семенович јіјі голос.
— А може — синицьа, жартује Ульана.
— Ти сама — синицьа! — одказује панич — і злегенька здавить јіјі за носа пальцьами.
Ульана зардіјетьсьа, јак макова квітка.
Роскіш дівчатам за молодим паном. То було — страшно лишнього слова сказати, бојалисьа лишніј ступень ступити од урочнојі роботи. А тепер — робота лежить, а дівчата своје справльајуть… Реготи, співи — аж будинок розльагајетьсьа! Ульана всім верховодить. Паничеві за носа оддьачила: стала јого за носа водити… Шчо Ульана схоче, — панич не встојіть!
Отак шчось тьаглосьа з півроку. Коли це — одного вечера, велить панич Іванові складати, шчо нужнішче, в чемодани — завтра кудись далеко јіхати.Вранці рано, чуть світова зорьа зајмаласьа, підньалась у палацу біганина. То збірали в чемодани збіжьжьа Васильа Семеновича. Поки встало сонце, усе вже було готове.
Прокинувсьа ј Василь Семенович. Напивсьа чају; покликав до себе дівку Ульану; сказав јіј, шчо — може — він більше не вернетьсьа; обішчав за јіјі шчирі послуги ніколи не забути; дозволив јіј покинути палац, жити, де сама знаје; дав на нове хазьајство 50 карбованців грошеј; подарував усе јіјі, јаке мала, убраньньа; поцілував навіт на прошчаньньа в лоб, јак цілујуть мертвого друга… та ј був такиј!
Вијшла Ульана од панича, з червоними, заплаканими, очима. Того ж самого дньа, забрала вона, јакі подарував панич, манатки; попрошчаласьа з подругами, котрі јіјі з плачем провожали аж до јіјі дьадини, де вона ј оселиласьа. Через місьаць — гульали весільльа. Ульана јшла заміж за Петра Вареника — того самого колись лакеја, шчо нашив јіј нову шкуру. А через три місьаці — послав бог Петрові сина Јвана!
Поки все це діјалось, Пісками правив Потапович. Шче ніколи пісчане не зазнали такого лиха, јак тоді, коли ними правила тілиста рука товстопузого Потаповича. Не одному вона виправила шчелепи; не в одного вилушчила зуби; не одніј молодиці попідсиньувала очі… Важкиј був на руку Потапович, та дужиј!
Через рік вернувсьа Василь Семенович з молодоју жінкоју. Незабаром і брат јого, Степан, пријіхав — теж охвицер, і теж з молодоју жінкоју. Взьали вони, та ј поділили між собоју „пісчанськиј кльуч“. Одному — по сеј бік Чортополоху; другому — по тој бік. Вовча Долина, Бајраки, Побиванка — досталисьа менчому; а Піски, Гајдамаківка, та Красногорськиј хутір — старшому.
Пісчанам спершу наче б то ј поводи попустили. Пан навіть, на новім хазьајстві, подарував на сімју по дньу польа. За те, трохи згодом прикрутив јіх так, шчо ні коли було ј того польа пахати.
Потапович став уже не вгодниј. Він викупивсьа на вольу ј завів над Ромоданом трахтирь. А молода бариньа, замість старого, виписала з свого села нового приказчика — Карпа Дровиченка. Карпо — свіј чоловік; а пісчане шче ј доси не можуть без прокльонів згадати Карпа.
— Уже Потапович був! кажуть пісчане: — зуби тобі повибиваје, очі попідсиньује, шчелепи зверне… а все таки великојі шкоди не зробить! А цеј — иржа, а не чоловік! Уже јак у кого встрьане, јак ујістьсьа: точить-точить, поки таки на-скрізь не проточить!
Так јого пісчане ј прозвали Иржоју. І справді — Иржа наточив і собі не трохи, ј панові… Він підбив Васильа Семеновича на шостиј день, і поле назад одібрав.
— Розпились… зовсім розледачіли! З паншчини все таки не піде в шинок…
Пісчане справді роспились, розледачіли. Забули навіть в мандри бігати. Јак було хто втече, то це таке диво — на півроку розмови! Невольа, јак тој чад, задурманила льудім голови. Уже вони ј не сумували — наче так тому ј треба! Стали тільки по шинках киснути… Коли не на паншчині, то в корчмі. Иржа не одного вже купав і в березині від запоју… не помагаје!
Зубожало село… Обшарпане, обтіпане… Тільки козачі хатки ј біліјуть.
Стали прокидатись де-где ј злодіјачки — новина в Пісках! Перше колись ніколи ні в кого ј двері не запіралисьа; а тепер — і на засові страшно. Доставалосьа иноді ј панським коморам…
Бачить Василь Семенович, шчо в Пісчах не переливки, — шчо коли небудь вберутьсьа прокльаті пјаньуги, та ј з душеју не випустьать, — та сказав будувати новиј палац на Красногорськім хуторі, та ј перебравсьа туди жити. Стали тоді величати хутір — Красногоркоју.
Хто з гетьманців не знаје Красногорки?? Хто не знаје „Мекки,“ куди збіралось з цілого повіту паньство, јак на Магометову могилу бусурмане з цілого світу?… Не в одному Гетманському знајуть Мекку, знајуть јіјі ј по за Гетманським… Та јак же јіјі не знати, коли там живе такиј чоловік, јак Василь Семенович — голова в роді панів Польських?!
А рід же то роскоренивсьа — великиј та дужиј! На новім хазьајстві в Васильа Семеновича сімејка, јак кукіль, покотиласьа. Шчо року, та ј дитинка. Шкода тільки — всього один одним синок за десьать років, а то все дочки — аж шість дочок.
Та вже ж і синок у Васильа Семеновича, — сказано: јак би таки розум, — батько, јак дві каплі води. Такиј з лицьа, такиј з стану, така врода, така ј натура. Батько, јак був шче хлопцем, льубив лапати за оселедчик чумазого. Синок, јак зіпјавсьа на ноги, льубив і собі лапати… А так јак пісчане вже оселедців не носили, — то ј за мньаке тіло можна полапати…
Василь Семенович чоловік твердиј на слово. Сказав Ульані — не забуду — ј не забув! Јак підріс јіјі Јвась, Василь Семенович звелів узьати јого до панича у горниці. Так же ј ледашчо Ульанин син, а Чіпчин батько… Ні роботи з јого, ні послуги ніјакојі — одна шкода! Натерпівсьа від јого синок Васильа Семеновича… поки запекла душа не потьагла в мандри… Так молоденькиј панич і не долапавсьа: чи тверде, чи мньаке в нејі тіло. Правда, не забаром кудись і самого панича одправили вчитись.
Не такі дочки в Васильа Семеновича… јакісь циганки повдавалисьа! З чорними очима, з довгими, јак кендьухи, носами, з циганським, кучерьавим волосьсьам, а чорні ж то, чорні, јак у сажу вимазані! Нестеменно-плашчуваті циганки… За те в Степана Семеновича дочки — кожну хоть у рьамцьа вправ! А про те — ј плашчуватим, і в рьамцьах треба женихів… аж цілиј десьаток женихів!
Бажали б пани Польські повидавати својіх дочок за багатирів і з роду знатного… Так де ж ти набереш стільки багатих та знатних женихів? А в Гетманському — јак на те: всього тільки три значних роди на цілиј повіт. Один рід — Гетманськиј, ніколи не жив у себе дома: в столиці родивсьа, хрестивсьа, виріс, там і жив. Другиј рід — багатиј рід козачки Шведихи — Шведових баби, шчо зуміла провести онуків з простого козачого роду села Свинок, аж у самиј дворець. А третіј рід — Польських.
Два коти в однім мішку не помирьатьсьа. Не помирилисьа ј Шведова з Польськими. Василь Семенович хвастаје було, шчо јого батько в дворці був, јак свіј чоловік; а Петро Степанович Шведов сам камергер, сам покоштував того дива; то, бувало, хоч нічого ј не скаже на ті хвастошчі, — так же гльане скоса так, мов скаже: „А ти шчо, голубчику?!…“ Василь Семенович потупить тільки очі… Отак ні за шчо, зза панськојі пихи, ј ворогувати стали. А воно б і гаразд: у Петра Степановича — сини, у Васильа Семеновича — дочки… Та ба. Така ворожнеча підньалась… криј, господи!
Літа јдуть… Дочки ростуть… хоч на базар виводь! Хоч би тобі хто на сміх здумав у себе в хаті завести плашчувату циганку! А то ж — нікогісінько! Степана Семеновича дочки — дарма, шчо молодчі — вже јому ј онуків подарували; а циганки — сидьать у батька, јак під шатром… Нічого робити: давај Василь Семенович закликати до себе не багатих і не великородних паничів, аби тільки з дворьанського кодла; — давај на них накидати својіх плашчуватих… Поробились зьатьами Совинські, Кривинські, Березьки, Митілі… Скрізь, по цілому повіту, позаводились хутори плашчуватих циган. Діјшло до того, шчо ј у Гетьманському ј кругом Гетьманського, пани — родичі, та ј родичі. Розкоренивсьа ј рід Сајенків, — жіноче кодло панів Польських, — усе таки своја кров.
Усе то були животи, котрі притьмом бажали јісти ј пити, — аж роти пороззівльали. То була здавна, шче за Гетьманшчини, голодна, ненажерлива сарана, котра налетіла з Польшчі на вільні степи роскошнојі Украјіни… Жерти, трошчити — одна в нејі здавна думка… Звикши підбирати крихти з панського столу, вилизувати тарілки післьа смашних панських страв, — вона передала ј потомкам нахлібницькі звичајі, ј страшенну жагу до всього смашного, солодкого… Својіми руками вона нічого не заробльала, — бо шльахетські руки здались на шчо инче — до гостројі шаблі, до легкојі послуги чи корольу, чи магнату… Потомки „голопузих“ усмоктали з материним молоком про це думку… Було јіх у віјську сила, — најбільше там вони ј починали своју службу. А вертајучись до-дому, — бо віјськова служба раз — не легка, а в друге — ј не безпешна, — осідались на батьківських грунтах — і роззівльали роти… Хотілосьа јісти, ј пити, ј хороше походити… З чого ж јого? Де јого взьати, шчо б својіх панських ручок не покальати?
От, вони ј поробились зьатьами заможних панів… Прьамо сказати: попродались, сподівајучись за те нагороди.
Пани не випускали својіх дочок з дому голих і босих. Та ј тільки ж то, шчо манатки давали, та по півсотні душ на завід. Шчо ти з такоју жменькоју льудеј зробиш? Не пријматисьа ж справді зьатьам панів Польських самим за плуга: — дворьанинові соромно було својі руки коло землі трудити; не копатисьа ж у грьадках і дочкам великих панів, котрі за молоду јіх кохали в багатстві, у роскошах… Шчо ж јого казати?
З половини двадцьатих по шестидесьаті роки був у нас золотиј вік панського пануваньньа. Пани не тільки панували над хуторами та селами, над родовими ј неродовими мајетностьами, — не тільки переорьували широкі ј довгі лани сельанами та хуторьанами, иноді јіх міньајучи на довгоногих хортів: панськиј дух вітав скрізь і всьуди: і в городі, і в повіті, і в губерніјі. Усім і усьуди заправльали пани. З панів вибірали комисарів; потім того, з них переробльували капитан-справників, а далі — просто справників; панськиј виборниј був судьдьа ј підсудки…
А головоју цілого повіту бував те ж таки виборниј дворьанами маршал, пізніше — предводитель дворьанства… Сказано: јак је, цілиј повітовиј урьад, окрім казначеја (скарбника), окружного, почмејстера, стрьапчого („царевого ока!“), та станових, — був панськиј виборниј… Лахва була!!
Тоді саме настало царьуваньньа ј панів Польських у Гетьманському. Худоба ростеклась на всі боки, по всьому повіту. Дочки не принесуть, а ј шчо је, то рознесуть. Увірвали трохи добра ј у Васильа Семеновича, — та ні сами не забагатіли, — тільки јого ззубожили. Шчо ж јого вбогим робити? Треба на шчось жити… Треба роздобувати ј добра! на поживу, ј чести — дльа піддержки славного роду… Нігде дітись: треба в службу јти… Треба, — то ј треба…
І пішли!
Заверховодили пани Польські в Гетьманському, јак у себе на царстві. Василь Семенович — царьок; јого родичі — царські слуги; а цілиј повіт, з панами ј мужиками, — піддані. Василь Семенович у себе ј пријоми царські уставив. Хто б з панів не пријіхав в повіт, кого б з чиновників не прислано, — не јідь на своје добро, не пријмајсьа за своје діло, не поклонившись Красногорському владиці…
І всьак јіздив, кланьавсьа… А шчо вже ј казати — в установлені дні… Јіздили на різдво; јіздили поздоровльати „з новим роком, з новим шчастьам, і з Васильльам,“ у четвер на масниці там оладки јіли; на другиј день великодньа — паску… Кожен знав, шчо в ці дні нігде більше не можна бути, јак у Красногорці. Шчо б там не було, — а бути треба! Жінка в постіль зльагла, дитинка ледве дише, — не можна: треба јіхати! На різдво иноді таке мете, шчо ј світа божого не видно, на масниці, або на великодних свьатках така кальука, шчо ні пројти, ні пројіхати, иноді дошч, јак з відра лије… У Васильа Семеновича день, — треба бути!!
Цілиј повітовиј урьад плівсьа в Мекку. Кожен підслужувавсьа, піддобрьувавсьа, запобігав ласки, доброго слова, хоч погльаду привітного… Кого було Василь Семенович „подарује“ ласкоју, — тој не мов виросте… Другі дивльатьсьа, завидујуть; виріс чоловік од одного слова! А на кого Василь Семенович гнів положить, — прьамо, хоч в ополонку… І ті, шчо були пријательами, одвертајутьсьа…
За теж і правив паньуга Гетьманським, јак својеју батьківшчиноју. Шчо було скаже, — так тому ј бути. Јак згадаје, — так і станетьсьа. Јому тільки одному годили ј служили, — та шче хіба орандарьу јого, Лејбі Оврамовичу — зьатеві старого Лејби, генеральського приказчика.
Та јак же јого ј не служити? Својі слуги, својі ј прислужники! Нехај би хто сказав слово на-сторч, — тільки б і місце бачив! Пішло в Гетьманському так, шчо ніхто місцьа не знаходив в урьаді, без волі Васильа Семеновича…
Сам — предводитель; родичі — урьадники: справник, судьдьа, підсудки — все те зьаті, родичі зьатів, племенники… Јак квочка курчьат збіраје під крила, так Василь Семенович прибрав до својіх лап цілиј повіт…
|
І все кругом мовчало, терпіло, слухало ј робило на коренастиј рід панів Польських, та все нижче, нижче нагинало голову перед јого владикоју. |
|
|