Хиба ревуть воли, јак јасла повні?/XI

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

XI.
Махамед.


Післьа смерти Мирона ј Марини, лиха дольа, заченивши крајком слізми змоченого крила житьтьа Јванове та Мотрине, мајнула на инчі хати з більшими недостачами, злидньами — на крепацькі хати порізнених льудеј... Козачі кубла обгорнуло тихе хліборобське шчастьа. Настали роки коханьньа в полі та в худобі, складаньньа всьакого прибутку, тьажкојі господарськојі праці дома ј на полі, — та втіха дітками, — кого благословив господь...

Іван, — шче дитиноју напрьамованиј по хліборобськіј дорозі, — так јіјі ј державсьа. Орав поле, сіјав, косив, жав, молотив, складав зерно — те на посів, те на поживу, те на продаж, або в горлаті јами — на голодні годи. Мотрьа, — жінка хорошого господарського роду, — теж допомогала Јванові в јого праці.

З весни Јван шчо-дньа в полі — то оре, то засіваје јариноју. З-ранку појіде, пізно в вечері вертајетьсьа. Так до самојі паски. Одсвьаткујуть великдень, — косовицьа. Тут уже ј Мотрі робота, — громадіньньа. Далі настајуть жнива. Ціле літо, јак муха в окропі, викрутьатьсьа обоје, рано встајучи, пізно льагајучи. Післьа жнив, Іванові — возовицьа; далі — оранка на зімину; шче далі — сіјба; а там уже в осінь — молотіньньа заробленого хліба. Мотрі на осінь ніби легшаје трохи: хатньа робота — спочивок, а на дворі — прихватком тіпаје плоскінь, або матірку; скрипить терлицьа під повіткоју...

А там уже ј зіма — замети навертаје... Приходить вона в село страшноју хуртовиноју, приводить за собоју својіх діток, — хизи ј охизи, та тріскучі морози... Льуде аж перельакалисьа. Давај матки плести; ну, запинати вікна ј двері, шчо б не персьа мороз у хату... Одначе ј зімоју — не сидньа, згорнувши руки. Жінкам — своје діло, чоловікам — теж своје. У хаті — Мотрьа обід або вечерьу варить, дітеј пантрује ј годује; а в вечері, при каганьці, прьаде кужіль, або шчо голкоју шије; на дворі — ходить коло корови: напуваје јіјі ситним піјлом, з висівками або мньакиноју; рано ј вечір — дојіть. Іван — коло худоби порајетьсьа: скотові ј вівцьам підкладаје в јасла просьанојі або гречанојі соломи, двічі на день до водопоју гонить, сам вичишчаје двічі на тиждень загороду... Нема роботи більа товару, — лаштује під повіткоју шчо потрібніше до весньанојі справи. А в вечері — плете рукавиці, бавитьсьа з дітками, — шуткује, учить молитись, спати јіх ложить, або сам лежить на печі в низ черевом — паритьсьа.

А в недільу, або в свьато, Іван з Мотреју підуть до церкви; иноді, јак не дуже холодно, позабирајуть і хлопців з собоју. Пријшовши з церкви, обідајуть ласіше, ніж у будень; післьа обіду — спочивок. Спочивши трохи, коли годинка, підуть вони куди-небудь до сусід у гостину, або ж у себе гостеј пријмајуть. А в вечері — треба Јванові коло худібки поратись, — треба јіјі напувати, на ніч паші підкладати; Мотрі — вечерьу варити, діток спати ложити...

Так — і зіма мине; на весну красне сонце заграје... І знову в поле, та в поле... знову торішньа робота... знову торішні клопоти. Та так не один, не два роки: так ціле житьтьа, цілиј вік... Робиш, шчо-б було јісти; јіси, шчо б здужав робити. Отака-то весела хліборобська дольа!...

Оже хто до нејі призвичајівсьа, тому вона здајетьсьа веселоју ј красноју... Наші хутори, села, а часом і повітові городи, обложившись родьучими польами та ланами, другојі долі не знајуть. А про те — живуть цілі довгі-предовгі віки, копајутьсьа в ситніј землі, — мов приростали до нејі... Јака земльа, такі ј льуде. Вона сита, — ј вони ситі; вона голодна, — ј вони роти пороззівльали... Сельанин без польа — старець без рук і без ніг. Поле јого годује; поле јого втішаје; на полі він виростаје; на полі часом і вмираје... Поле — мов воздух: нічим би духати, јак би зоставсьа без јого!

Важка хліборобська працьа; а шче важче тому, хто јіјі не знаје, або не вподобаје. Тим до нејі шче змалечку привчајуть сельане дітеј, шчо б вона здавалась ні нудноју, ні тьажкоју. Діти на селі — поміч. Аби зіпјалось на ноги, — зараз у поле: хај змалку привикаје до свого побиту!

У такому побуті бажали Јван з Мотреју својіх діток зростити — вигодувати. Підньались трохи хлопці, — треба јіх до діла призвичајіти. — От, і почалось завжденне, на першиј раз дльа дітвори льубе, призвичајуваньньа. Перше-на-перше — скотинку пасти, товару догльадати... Тут не треба ні сили, ні умілости: дивись тільки за худобоју, пильнуј свого легкого діла! Далі — поганьати... Геј, та цоб, та цабе! — от і всьа невеличка наука погонича...

Хлопці до всього того кидались з гарьачим запалом, а најшчирше бравсьа Максим. Він цілу ніч не буде спати, аби јому најраніш устати, братів побудити в поле. За те ж јому најскоріше ј надолужило. Двічі, тричі зробив шчо — уже јому ј не хочетьсьа, — уже јому новинку подавај. Та ні заставити, ні застрахати! Таку неспокіјну натуру викохав стариј дід, на-лихо Јванові, і загартував јіјі својіми страшними переказами про невмируче завзьатьтьа, та својіми сердитими закидами про те, јак тепер на світі сталосьа... Січові оповістки про запорозьку вдачу, про запорозьку вольу, западали в гарьаче серце онукове... Јак у гніздечку, так у Максимовім сердечку, виплодилась вольа, про јаку дід переказував; поривала хлопцьа до сваволі, до невпокоју, — кидала од одного до другого, — пекла ненавистьу до всього, шчо гнітило або перечило, не давало робити, јак нам хечетьсьа, јак нам здумајетьсьа... Живі картини з позадавнього-давна виступали в хлопјачіј голові: — Максимові хотілось самому битись, рубатись, розгардіјашити... З ким же јого?... де јого?!... Пішла ходором думка за думкоју.

Ось зза села підньаласьа страшенна кушпела. Вихор підхопив јіјі високо-високо — і мчав прьамо на село... Максим побачив — і згадав дідову оповістку про бојішче з татарвоју... То не кушпела кушпотить, то татарва мчитьсьа на наших!... Крик, зик, галас несетьсьа разом з кушпелоју... „Стіјте, братцьа! кричить отаман на наших. Ви, середні, ні з місцьа, а ви, бокові — у објізд на Сокільні Бајраки... Зальажете там, — мов не живі, а-ні чичирк... — аж поки голосна гаківницьа не промовить: пора!...“ Хлопці помчались, тільки хвостами коні машуть... А крик та галас все ближча, та ближча. Ось уже ј татарськиј баша, на сам перед јіде, з голоју шаблеју наближајетьсьа... Наші схибнулись, — далі... Татарьуш на вздогін... Крик, галас, шарпанина... Ось блиснула блискавицьа, гуконула гаківницьа, — полетів татарськиј баша з коньа сторчака бритоју макотиреју... „Бијте!... рубајте...“ іде лемент з крају до крају. Аж-ось, і з боку курьава, мов чорна хмара, підньаласьа: то наші з-під Бајраків поспішајуть на виручку... Летьать — аж земльа стогне. У Максима аж дух захопило: заграла гарьача кров, розбуджена такими думками, — Максим помчавсьа ј собі за лавоју славних лицарів... Аж кура встаје шльахом, аж ідуть вильаски од боју босих ніг по твердіј землі... От і мајдан. Максим, јак кінь, басује: то мов схарапудившись, у бік шарахне; то, јак молоде тельа, піде скоком та вибриком... Льаскаје батогом, свистить, гукаје... Молодиј крик, розльагајетьсьа на вкруги — ј деренчить по вікнах генеральського будинку...

Бачить Максим — у воротіх заманьачила страшенна постать заводського бугаја. Не мов јаке страховишче, з зложеноју в зморшки шијеју, уставленоју в земльу головоју з рогами, з налитими кровју очима, — висунуло воно з генеральського двору — ј пішло повагом, хижо ревучи та завивајучи... Під ногами страховишча двигтіла земльа: дикі заводи реву розльагались по околиці... Максимів голос здававсьа цвіріньканьньам горобчика проти страшного бугајевого реву... Оже Максим не зльакавсьа. Забув і про бојішче з татарвоју, кинувсьа на незбиту дорогу, набрав грудьдьа повну пазуху — ј помчавсьа насупроти бугаја, ревучи ј передражньујучи страшну звірину... Бугај став, підвів голову, ніби думав розгльадіти, шчо воно, — та знову круто повернув шију, ј нагнув голову до самојі землі, — хотів копирснути рогом, шчо б страху завдати, — та від жиру не нагнувсьа. Тільки зо-зла гребнув страшенно ногоју — ј геть далеко відкинув земльу від себе. Максим пошпурив грудку. Метка рука јак-раз піјмала серед крутого лоба: грудка розбилась — і пил засипав бугајеві очі. З нечевја страховищче жахнулосьа... Залупало червоними очима... підвело голову, гльануло на свого ворога — та аж потемніло... Круто схиливши в низ голову, воно пішло на супроти Максима. Максим не зльакавсьа ј тут: грудьдьа залітало, јак ті кулі — одно перед другим... Воно несло бугајеві гостинці то в лоб, то в ніс, то в боки... Страховишче — нічого того не чуло: воно навіть не чуло землі під собоју... Завивајучи, воно јшло прьамо на Максима — де-далі скорше, та скорше...

— Еј, еј! — желіпнуло шчось з генеральського двору: — тікај, хлопче, біда буде!

Јак опечениј, крутнувсьа Максим — і вітром помчавсьа вподовш мајдану. Бугај — за ним. Страшно було дивитисьа, јак таке страховишче, наставивши роги, неслось з усього свого страшного прожогу, за невеличким хлопчиком, шчо, јак горошинка, котивсьа поперед јого... От-от бугај настигне; от-от простроме рогом наскрізь Максимову спину... Аж ось і тин від генеральського двору... нікуди бігти... пропав Максим!... Ні, не пропав! Він, јак собака, плигнув на тин, а з тину — в бурјан... Скочив і бугај на тин, — та на кілку ј застрьав... Линула кров з пробитого боку... Страховишче заколихалось, ревнуло не својім голосом, рвонулось з усіјі мочі... Тин упав, — упав разом з тином і бугај до долу, — і так болізно зарів, шчо аж слухати страшно... Кілок пројшов подовш всього живота, вимотав геть кишки з середини... Підньавсьа крик льудськиј, збігласьа дворньа... Шатанина-мотанина!...

— Шчо ж оце ти наробив?! — питаје Максима один з двораків, показујучи на бугаја, шчо ледве-ледве дихав-соп...

Максим сміјавсьа.

— Чого ти зуби скалиш, сучиј сину? ходім, ја тебе до паніјі поведу.

Јак з цепу зірвавсьа Максим, — так помчавсьа до дому.

Досталосьа б Іванові од генеральші за того бугаја, јак би було крепаки не покрили Максима. А то сказали, шчо бугај погнавсьа за собакоју, та ј пробивсьа. Тільки всього — Максима вибив батько. Та шчо та біјка? Переплакав Максим, — та ј знову за своје...

Душа јого прохала волі; молоді сили — простору. Сумно було Максимові серед широкого, пустого степу, серед пооранојі рільлі, тісно в тихіј батьківськіј хаті, тьажко між мовчазноју скотиноју, котру јому, јак старшому, першому довелось пасти... І хлопець видумував шкодливі игри: то тельат льакав, то привјазував јім до хвоста дрьучки — ј заливавсьа заливним реготом, јак тельата дрочилисьа. Часто ј густо батько јого маніжив за ще; оже нічим не зміг переломити шкодливого, веселого норову Максимового. Оце, було, вибје јого батько; а через годину — вже Максим на улиці з хлопцьами навкулачки бјетьсьа, або братів за чуби таскаје, або запрьаже јіх у кгринджольата, — јак зімоју, сьаде сам за пана — ј батогом поганьаје... поки не вшкварне так, шчо реви на всьу улицьу...

Палкиј, јак порох, сміливиј, јак голодниј вовк, — він усіх побивав, над усім верховодив... А насміјатисьа над ким, украсти, одньати шчо, — јому дај! Генеральша ніколи не јіла овошчеј з свого молодого садка; він усе пообносить, усе викраде, не дивльачись, ні на собак, ні на сторожів. Раз јого застукали на јаблуні. Шчо ж — він зльакавсьа? Сторожі до јого, а він јак почав на них штурльати јаблуками, — так ті назад... Тоді він скочив на земльу; јак вітер, помчавсьа садком; јак собака, перескакував через тини — ј скривсьа в чисте поле...

Јак же дішов до літ, та вбравсьа в силу, — біда з ним, та ј годі: Високого зросту, станкиј, бравиј, широкоплечиј, јак з заліза збитиј, а до того шче ј меткиј, јак зајець, співун-реготун... Хорошиј з лицьа — повновидиј, румјанець на всьу шчоку, з чорними, веселими очима, з чорним лискучим усом, — він був першиј красень на селі... Всьа молодіж льубила Максима за јого вдачу, за веселиј, безбојазниј норов, — усі јому корилисьа... Хто напереді ставник несе, јак ідуть весноју свьатити парубоцьку криницьу? Максим несе. — Хто на Гудзевіј улиці отаманује, улицеју водить? — Не кому, јак не Максимові... Кому насміјатись над ким? — У Максима јазик, јак гостра бритва... Хто заніс Луценкови ворота ј почепив на самім версі столітнього дуба? Хто в Тхорихи-вдови вимазав дьогтем ворота?... Не хто, — јак не Максим... Чијіх рук не втекла Хоменкова дочка Хвеська?... Не втекла Максимових рук! — Хто пустив погану славу на багатирку Шрамченкову дочку? У кого ж јазик довшиј, јак не в Максима! Сам устрьане, зведе дівчину, — сам потім першиј і насміхајстьсьа... Не одна јіх і не дві наробило стида-сорому батькові ј матері: не одну матір, не одного батька, на донинім весільлі, в хомутах через село водили... Не одна ј не дві матірки плакало на Махамеда, јак јого прозвали старі баби. Не один парубок або ј чоловік, покоштувавши, на кулачках, Махомедового „безміна“, — похиріје-похиріје, та через півроку ј на тој світ переступить... А горілку пити, гульати — Махамед усім пјаньугам привід даје! Позаливајуть очі, — та шкоду, капости льудім робльать...

Стали льуде жалітисьа батькові, шчо Махамед синів јіх розпојује; стали радити, шчо б здержував сина. Та шчо батько вдіје з таким велетнем? Ні батькова грізьба, ні материна умова — нічого не подіјуть з таким гульвісоју, шибеником...

— Дај, одружу! дума Јван, і радитьсьа з Мотреју. Знајшли ј молоду; умовили јакось Максима — пішов з старостами. Так шчо ж? На заручинах Максим так нализавсьа, шчо трохи-трохи не побив свого нареченного тестьа.

— Господь з вами, з вашим молодим таким! — каже тоді батько старостам. — Хоч-би мені пријшлосьа голодноју смертьу помірати, та сказано: јак віддаси Мелашку за Максима, то живиј будеш, — то ј тоді б не згодивсьа!

Вернулись льуде з гарбузом; росказали батькові-матері.

— Побила мене лиха година та нешчаслива з такоју дитиноју! кричить батько.

— Ти нас, сину, на старість у славу ввів... нашого недовгого віку не жалујеш, — плаче мати.

А Максим, — јак ногу вломив: з хати та на вулицьу, а там — у шинок до жида... Так розледачів, розібравсьа розпивсьа, шчо сказано: ні до чого! Знај у шинку клене... Аж запух, јак тој бугај, шчо-дньа очі заливајучи... Зовсім пустивсьа берега: шчо дома не зарве, — зараз у шинок! Пје, гульаје; з жида насміхајстьсьа, з крепаками панібратајетьсьа, жалкими докорами јіх коле, шчо робльать на панів, навчаје не слухатись јіх приказів, — мандрувати. На капости чоловік здавсьа, та ј годі!



Сама генеральша знала Махамеда, І так јого зненавиділа, шчо јак приходилось пројіздити або проходити поуз јого, то вона завжде одверталасьа ј спльовувала. Јак же почула, шчо він крепаків бунтује, то жаліласьа комисарові. Коли б був Максим на тој час не постерігсьа,— не змандрував кудись з Пісок,— шчось на тиждень, чи ј більше, — то мабудь би не минути јому ј тьурьми, а може ј самојі Сібірі... Та шчо јому Сібір? — Нічого!

Мучивсьа отак з ним батько, мучивсьа, та — заплакавши — ј каже Мотрі: Ні, вже — нічого з харцизоју не вдіју! Ні тихе слово, ні прозьба, ні лајка, — ні шчо не помогаје... Не маје сили мені з ним битись... Хај же јде в москалі! Нехај јого в службі попомуштрујуть, — може, витруть ту јушку, шчо набравсьа дома!... Хај јого другі вчать: ја з ним нічого не врају!...

Мотрьа в сльози. Жалко матері својејі дитини. Уже јакиј там він не лихиј, јакиј не недобриј, — а все ж таки своја кров... Мотрьа плакала гіркими; а прохати Івана не посміла: вона догадаласьа, шчо то останьнье слово батькового горьа. Тут уже ніјаке проханьньа не поможе!

А Максим јак почув, то ні скрививсьа, ні поморшчивсьа. Так таки зразу згодивсьа — та ј пішов до пријому, виспівујучи та вигукујучи.

Тоді саме в столиці велике діло скојілось. Стариј царь умер, а зосталосьа два брати. Старшому ж не можна чомусь було царством правити, — осівсьа на предківськім столі менчиј. Оже це не обіјшлосьа мирно. Тоді саме царська гвардіја з масонами забунтовала... Багато тоді льагло правих і винуватих, поки тој бунт замирили... Јак затихло, — то новиј царь, роспудивши стару гвардіју, звелів нову набірати. Та шчо б був — один у один: високиј, станкиј, показниј... Максим јак раз підіјшов під міру. Јак випускали јого з пријому, то не кричали ј „лоб!“ А јакијсь усатиј охвицер закричав: „У гвардіу јого! у гвардіју!“ — Максим, јак почув, — аж засміјавсьа... та прожогом у двері. Тут він трохи не вдаривсьа лобом об јакогось бідолашного некрутика. Не довго думавши, він јого стусонув коліном під бік, — закричав: „Сторонись, крупа! гвардіјенець јдьоть!... Тој поточивсьа, трохи не впав...

Не вспів Максим одьагтись, јак јого погнало три јакихсь москалі в некруцьку схованку, і заперли на замок. Хатка невеличка, вікна з залізними штибами, јак у тьурмі, а льудеј — повно... Тој сидить, — плаче; тој хоч не плаче, — журитьсьа; там купка регочетьсьа з јакојісь вигадки...

— Пријміть, братьцьа, ј мене! каже Максим до тих, шчо регочуть.

— Іди... додаси ј свого слова.

— За шчо це нас, братьцьа, позапирали в цьу тісну хурдиту? питаје Максим, огльадајучи чорні, јак сажа, стіни некруцькојі.

— А шчо б не втік! — одказав хтось.

— Та киј јого біс думав тікати... І довго вони так держатимуть?

— Та хто јого зна... Кажуть би то, шчо три дні...

— Погано! хоч би сьуди горілки,— то воно б јакось весіліше.

— А сірівцьу з дохлими пацьуками не хоч?

— Пиј сам, коли подобајетьсьа!

Далі Максим уже орудував бесідоју: точив бальаси та бальандраси; росказував про својі сельскі походи; смішив усіх і реготавсьа сам...

Товариськиј чоловік, — нічого казати! У ночі тільки сумно чогось јому зробилосьа, јак став викрикувать часовој: „Слушај!“

Через три дні јіх справді випушчено ј дозволено піти попрошчатись з родиноју, шчо поназјізжалась до пријому, јак на јармарок... Плач, голосіньньа, — мов мертвих вирьажајуть до гробу. Там стара мати заливајетьсьа гірькими сльозами, обнімајучи бриту голову синову; тут молода молодицьа, з дитинкоју на руках, голосить на весь мајдан, одніјеју рукоју схопивши за шију молодого чоловіка; а ось сестра з братом розмовльаје, сльозами доливајучи горе... От, і старі діди посхильали голови; от брати розмовльајуть, понурившись... А там знову батьки, матері... Між ними ј Мотрьа, јак з хреста зньата, а коло нејі сини — Василь та Онисько... Ходьать вони в трьох од воза до воза, роспитујуть некрут — чи не бачили де Максима? — НІі, не бачили... Вијшли з некруцькојі разом, а де він дівсьа — ніхто не знаје... А Максим, јак тільки випустили з некруцькојі, зараз потьаг з москальами до шинку... Другі прошчалисьа з родом, а він водить за собоју јурбу москалів — і побратавсьа вже! та здоровкајетьсьа з шкльанним богом... Так Мотрьа ј појіхала з синами, не бачившись з Максимом...

Незабаром некрут погнали кудись далеко-далеко... Льуде знову поназјіздились прошчатисьа, може, вже в останьнье з својіми бідолашними синами, чоловіками, братами... То не глибока річка клекоче, прорвавши гребльу, то гудуть сельане, прошчајучись з некрутами... То не ховајуть мертвих, — то льуде тужать за живими родичами... І Мотрьа між ними... Згорбилась, скривилась, заплакана, стојіть вона, опустивши на груди голову, а коло нејі Василь з Ониськом — і Максим... Видно, материн жаль уразив і јого безжурне серце: стојіть він більа матері, похньупившись... Аж ось — затуркотів барабан; москалі скомандували в лаву стројітись. Підньалась шатанина... Скрізь затужили, заголосили... Стали прошчатисьа. Максим підступив до матері...

— Прошчајте, мамо!... не згадујте лихом...

— Прошчај, сину!... прошчај, моја дитино!... Ша... ша-нуј... се-бе...

Мотрьа обхопила јого шију обома руками, та так і повисла, — за сльозами світа не бачучи...

— Та годі вам, мамо!... Не журітьсьа: ја не пропаду! — Він висвободивсьа з закльаклих рук старојі матері, — давај прошчатись з братами.

От, уже построіли некрут у лави: один за одним, один за одним. Знову затуркотав барабан; старші скомандували...

— Прошчајте!...

— Оставајтесь здорові!...

— Хај вам бог помогаје!...

— Шчасливо!...

— Прошчајте, мамо!... казав Максим, проходьачи поуз матір.

— Постој, сину!...

Мотрьа підскочила, сунула Максимові в руку грошеј...

— Спасибі, мамо!... сказав Максим, і гроші, на ходу, заховав у кишеньу. Прошчајте... подьакујте батькові, шчо в москалі віддав!...

— Ша-нуј...сьа... про... шчај... си...

Мотрьа не договорила. Та ј Максим нечув: він був уже далеко...

Вернулисьа сельане до дому. Вернуласьа ј Мотрьа з синами — заплакана, убита горем... Іван ходив по хаті хмуриј, јак осіньньа темна ніч. Він ні на одного сина не гльанув, не обізвавсьа. А јак вони пішли з хати, тоді до Мотрі:

— Ну шчо... пішов?

— Провела..., каже Мотрьа, заливајучись сльозами.

— Шчо ж він?...

— Нічого...

— А оддала?...

— Оддала...

— Шчо ж?...

— Казав: подьакујте батькові, шчо в москалі оддав!...

— Нехај він дьакује својему дурному розумові, — сказав Іван, та ј замовк.

Не стало Максима — затихла буча та лајка в Івановіј хаті, не чуть ніјакојі ј шкоди в Пісках. Не стало ватажка, — товариство не мов роскотилось по світу. Хоч воно тут же таки ј було, — тільки пішло инчим шльахом, зажило другим житьтьам. Одні повмерали; другі поженились, хазьајінами стали, дітеј годујуть...

Іван в останнье згадував Максима в тој день, јак Мотрьа з проводів вернуласьа. З того часу — сам ніколи ј не згадаје, ј сердитьсьа було, јак хто другиј нагадаје.

— У мене немаје третього сина — ј не було ніколи! казав він. — Та вже, післьа того, за цілиј день або вечір, ні до кого ј слова не обзивавсьа. Думки, — видно, — не одженеш від себе!

Одна Мотрьа шчо-неділі, шчо-свьата, ходила до церкви — та подавала јак не шага, то копіјку — на часточку за здоровја Максима. Оддавши своју вбогу лепту, падала Мотрьа перед пречистоју на коліна ј молила јіјі тихим-гарьачим словом, шчо б вона берегла јіјі дитину од лихојі години, шчо б направила јого на добриј розум.

Брати трохи посумували за Максимом, а далі ј забули. Житьтьа пішло собі тихоју ходоју, приносьачи то одраду, то тугу, та все стирајучи спомин про Максима.

А тут пішли в Івановіј хаті клопоти за клопотами.

Там Васильа одружили ј одрізнили; тут Мотрьа переставилась... Іван, побачивши, шчо ј јому, мабуть, не забаром за Мотреју, — одружив Ониська; поділив синів, зоставивши своју хату та дві десьатини польа — москалеві, коли одкликнетьсьа... Швидко післьа того Јван і сам поліг. Онисько оселивсьа в батьківськіј хаті — догльадати москалевојі худоби.

І стала та худоба кісткоју в горлі, јак в одного брата, так і в другого. Підньаласьа зза нејі спірка та ворожнеча між братами. Менчиј правив худобоју, јак хазьајін, забірав усьу користь собі; а старшиј, думајучи, шчо москальа вже на світі не маје, — загризавсьа з братом.

— Хіба він мені брат? — каже бувало Василь. — Јакиј він брат мені? Захопив у својі лабети все добро, та ј брат! Москальа вже ј кісточки досі немаје... Чому ж він не подільаје добра?... Ти мені десьатину польа дај, та пів-хати... Або — мені твојејі хати не треба: у мене своја хата је... Оддај мені земльу, — хај тобі хата!... Або заплати моју половину... А то — все сам... Собака він, а не брат!

Онисько собі не дьакује Василеві. Не раз і за чуби бралисьа. Јак-би льуде не розлили, — то, може б, обидва без голови осталисьа на батьківськім добрі... Стали вони тьажкими ворогами. Кожен кожному робив перешкоди, кожен кожного судив між льудьми. А льуде — позвикали вже до такојі братньојі ворожнечі, — хіба вже дуже счепльатьсьа, — тоді тільки розводили.

Ворогували отак дома, ворогували, — та хтось порајів судитисьа. Појіхав Василь до секретарьа Чижика, повіз три мішки пшениці і десьать рублів грошеј. Завів тьаганину. Појіхав і Онисько до Чижика, повіз і собі три тішки борошна, та ј грошеј не меньше... Давај судитисьа! Тьагались вони, тьагались, вимотували з јіх грошеньата, вимотували... Діјшло до того, шчо јак Василь збіднів, так і Онисько знишчив, — а тільки ј того, шчо дозналисьа: Максим живиј і вже старшим јакимсь над москальами. Тоді брати перестали ворогувати, помирилисьа. Василь заспокојівсьа својеју худобоју, а Онисько жив безпешно в москалевіј хаті ј володів јого землеју.