Хиба ревуть воли, јак јасла повні?/XIII

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Хиба ревуть воли, јак јасла повні? (1880
Панас Мирний та Іван Білик
XIII. Максим — старшим
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Цей текст написаний драгоманівкою.

XIII.
Максим — старшим.


Шчо можна льалі, того не можна мамі. Шчо можна простому москалеві, того, — борони боже, старшому. Тепер Максимові не можна вже ні гульати, јак колись, бо начальство старших частіше бачить; — ні на „прокормленіје“ попрохатись, бо старших не пускали... Старші держали себе геть-далеко од простих москалів, шчо б ті не зазнавалисьа; докорьали јіх за всьакі провини; били, нехтували. За те јіх прості москалі ненавиділи. Не жили старші в миру ј між собоју: кожному бажалосьа вискочити перед начальством. показати себе за најкрашчого. Через це кожен на кожного клепав, наговорьував, всьак підставльав ногу другому. Не стало братерства, не стало товариства — і кожен думав тільки про себе, наровив тільки дльа себе, — аби самому добре!...

Перевернуло старшинуваньньа ј Максима. Спершу він був запишавсьа, почав гордувати нижчими себе, а најбільше — својіми земльаками; став јіх ганити, а часом і зуботичину давати, шчо б похньупиј „хахол“ держав рівніше голову; иноді по руці або по нозі тесаком увірве, шчо не так ружжом кидаје, не так носки витьагаје... Учні терпіли. Хоч у душі ј проклинали Максима, а про те слухали, — духу јого бојалисьа... На те служба!

Оже ні похвальба старших, ні покора нижчих не вдовольньали Максима. Стало јому те старшинуваньньа гірше полиньу... Ні с ким душі одвести; ні до кого по братерські забалакати; ні на чому својејі сили показати... А вона так і рветьсьа на вольу... та волі ні в чому не було!

Наткнувсьа јакось раз Максим на граматку. Накинувсьа він на нејі, јак на свого ворога; пригорнувсьа — јак до матінки — почав учитись. Нудно ј трудно було заучувати ази та буки. Та шчо ж робити? — учив. Јак пројшов усьу азбуку, — аж повеселів: діло пішло спірніше. Він бачив, јак з літер складалисьа слова: і дивувавсьа дуже. Почав уже читати! І тут біда! Нігде не запопаде такојі книжки, шчо б до душі припала. Перечитав він псалтирь, часловець, перечитав житіје јакогось свьатого... Раз — уторопав тільки через десьате-пјате, а в друге — такі книжки јого не вдовільнили. Молода душа, гарьаче серце, викохані на живих грізних дідових переказах про Січ, про бојі, про чвари, прохали такого ж палкого живого слова, про такі самі бојі та чвари, а не чернечого смиреномудріја. Максим јого не розумів — і куди з більшоју охотоју слухав иноді побрехеньку јакого-небудь сідоусого москальа про походи з „світлішим кньазем Суворовим,“ або про давні московські виходеньки! Надокучила јому ј граматка, јак нікчемна річ. Јому хотілосьа гульати, битисьа, рубатисьа... Јак на те ж: кругом було тихо, нігде ні-шчо ні шерхне.

Шчо јого робити? Волеју-неволеју приходитьсьа миритись з својеју долеју, з таким нудним житьтьам... Максим помиривсьа... почав тільки про одного себе думати, за одного ј дльа одного себе дбати. Јак грамотниј, він усіх рівних підвертав під себе, — першим лічивсьа в начальства. А з простими москальами не добре поводивсьа: не тілько зобіжав јіх, јак другі, а также јак і всі старші, почав обрізувати та обкрајувати ті злиденні московські достачі, јакі давалисьа... А шчо б чим-небудь хоч трохи одводити душу, обзавівсьа јакојусь повіјницеју, та ј гульав иноді з неју...

Ішов 1848 рік. Заворушились Італьјанці, Французи: за ними підньались Німці... Обхопив вільнольубивиј дух Чехів, Цесарців з Льахами... Скрізь червоніла пожежа вольного духу... Поки ж те зарево було з далека видно, — сількось! Аж—ось палаје огонь у сусіда на саміј грьаниці... не дај боже, віхоть перекине ј на нашу сторону!... Шчо тоді?... „До збројі! до збројі!“ загукали наші... „До збројі, — боронити Цісарьа од јого бунтовливих підданих!“ Узбројіли наші ј — погнали полки за полками обороньати Австріјака од Венгра, — тушити пожежу, котра то там, то там прокидаласьа по Цісаршчині... Пішов і Максим, повів свого звода. Тут јому вперше довелось побачити бојову смерть својіми очима... Раз, серед кровавого боју, де крик, гам, дим, ріки крові, де те, шчо јшло в гору, мішалосьа з тим, шчо ховалосьа в земльу, — Максимові трохи не довелосьа своју голову зложити... Напали на јіх трьох — цілих десьать; сікли, рубали... Вони не подавалисьа... Коли це де не візьмись, — підскочило з заду три својіх... јак рубонуть Венгерців, — то один тільки втік, а девјать на капусту посікли... Подьакував Максим незнакомим москальам-товаришам, шчо виручили з видимојі смерти, та ј знову побіг рубатисьа...

А то — вдруге, вже він виручив... трьох москалів і знамено... День був палкиј — гарьачиј, а до того соньашного жару піддавали шче ј гармати свого — то з одного, то з другого боку. Наші стојали на однім згірку, а Венгри навпроти, на другім. Палили з гармат, палили, — нічого не бере! Тоді сказали нашим „батареју взьати...“ Піхота кинулась бігом... Ворог обсипав јіјі картечним грьадом — оже піхота добігла... Узьали наші батареју, та вже хотіли назад вертатисьа... Коли — зирк! гон, може за двоје, в бік счепиласьа купка, рубајетьсьа... А посеред купки, — видно, — знамено: то опускајетьсьа в низ корогва, то знову піднімајетьсьа в гору. Максим стојав з крају. Јак побачив, — та не дожидајучись приказу, јак крикне: — Звод, за мноју! — Повіјавсьа звід за Максимом. Підбігајуть з близька — аж то наші з венграми за знамено різанину справльајуть. Јак кинетьсьа Максим на ворогів... Так хиба лев кидајетьсьа на охотника! Ті бачуть — не переливки, — та в ростич... А Максим тоді: „Палі!“ Москалі приложилисьа: бух! бух! бу-ух!... Один поточивсьа, два стовбула стало... Максим приціливсьа: бух! — венгерсьлиј охвицер заорав носом — і не скрикнув, і не тіпнувсьа... Ні душечки не зоставили ворогів. Тоді до својіх. Посеред кальужі свіжојі крові, лежало чоловіка з пјать: а оборонили тільки трьох, та знамено. Максим гльанув на живих — порубані, покарбовані; тоді гльанув — на мертвих... і затрусивсьа... Посеред купи лежав, објушениј кровју, тој самиј чорненькиј москаль, шчо оборонив Максима од смерти, — лежав, тіпавсьа, шче живиј... „Ој, лишечко!...“ кричав недобиток: „Ој, ратујте!... Мотре! Хівре!... Ој, ратујте... Простіть мене!...“ І захарчавши, спустив дух...

— Хто то? питаје Максим недорубків, шчо один був без уха, другиј без пальців, а в третього з плеча кров јушила.

— Знамьеносьец... хохол Хрушчов, одказав безпалько...

— Ну, пушчај јево!... Брось, Захаріч!... Паньесьом знамьа, каже безухиј.

— Паньесьом...

І всі пішли. — Повів і Максим назад свого звода. Огльанутьсьа — аж немаје јіх Федосьејіча, хвідхвебельа. Де він?... Там, мабуть, де ј другі... Сказали ротному; тој полковникові. Неможна під такиј гарьачиј час роті без хвідхвебельа бути! Кого ж јого? Хто більше зарубав, хто кидавсьа в саме пекло?... А хто ж, јак не Максим? Він і знамено одборонив. Буть Максимові хвідхвебельом! — Став він хвідхвебалем. Незабаром јому за знамено Георгіја почепили. А тут і віјна — шабаш! Вертајмосьа до-дому!

Вернулисьа.



Більше старшинуваньньа шче дужче гнітило Максима. Тепер уже треба бути кожну годину готовим, сподіватисьа, шчо ось-ось кликнуть до ротного, або ј до полковника. Треба стерегтисьа, шчо б не чутно часом горілки...

Покинув Максим зовсім пити; розпльувавсьа з својеју дівчиноју; став тільки шче дужче про себе дбати. Воно ј добре. Тепер зручніше глибче пјатерньу запустити московські достачі: не звод јакиј там, а ціла рота на руках! З миру по нитці — голому сорочка. Максим зарубав собі на умі, шчо це мудріше правило на світі, — та ј став по јому жити. Ні шчо не проходило мимо јого рук, шчо б він не одколупнув хоч трошки на своју дольу; ні шчо не перепускалось через јого руки, шчо б він не вигадав остачі дльа себе.

Назбірав він і грошеј, і одежі... На ві-шчо? Сам не знаје, де јого подіти, куди приткнути. Хоч-би сімја, — тоді инча річ! А то — сам, јак палець... „Сімја? подумав Максим: — добре б тепер діло сімју мати: знав-би, на кого працьују, було б кому покинути... Та ј душу б можна одвести...

Часто Максим, загадајучись над својім бурлацьким житьтьам, отак думав. Одно лихо: ніјак собі пари не знајде. Кацапки јому не сподобались. Більаві, хоч иноді ј хороші, вони завжде здавалисьа Максимові не моторними, не поворотними: сказано, јак колода — ні пригорнути, ні поцілувати не зугарна! Жалував він тепер за својіми Марусьами, Горпинами, Пріськами, Мелашками — часом і геть-то чорньавими та палкими дівчатами, котрих він за-молоду так безжалісно з ума зводив...

— Прокльата сторона! думав він. Хоч-би швидче вирватись до-дому, — шчо б хоч пару најти... а то доведетьсьа тут і посивіти!

На јого втіху, пара себе довго не заставила ждати.

На самому крајі того самого городу, де вони жили казармами, на великому роспутьті, куди завжде звозили гніј, нечисть, викидали всьаку падаль, — стојала одним одна хатка, јак кажуть, на курьачіј ніжці. Стіни попрогнивали, вивальувалисьа, — порохньа сипаласьа з голих колод; а по весні текла всьака нечисть — слизотіла ј пінила; вікна побиті, ганчірками позатикані; верха зовсім не було; осельа на половину геть-чисто зогнила... Рујіна, а не хата! Кругом — пустирь, гнојішче. Один бог знаје, скілька та хата переховала всьакого темного ј лихого льуду, шчо ховавсьа в ціј берлозі сам і переховував легкоју працеју зароблене добро...

Жив тепер у тіј хаті јакијсь москаль з својеју невінчанноју половиноју. Москаль та јого половина тільки ј знали, шчо лајалисьа та билисьа, пили та гульали, переховували всьаких блудьаг, переводили крадіжку.

Чи на добро, чи на лихо, росло в тіј хатці невеличке дівчатко — Јавдошка, шчо најшласьа через рік післьа того, јак косоока Меланіја зіјшласьа з кривоногим Тьерьохоју. Росло воно само собі, без усьакого призору, без турбот та клопоту батька-матері, не мов воно було не јіх дитина. Чи јіло воно чи голодне ј холодне було, — бајдуже јім! Поки ж Јавдошка була малоју, то знај голосила на всьу хату, коли хотіла, а підньаласьа на ноги, — стала по дворах ходити, прохати христа-ради... Шчо, ради душі спасеніја, клали льуде в протьагнену дитьачу ручку, — все воно несло до себе в нору. Гроші зараз же пропивалисьа, пројідалисьа, а одежинка надьагаласьа на старе рамја ј носиласьа без перемінки, поки сама не опадала страпјам та гнотьтьам...

Швендьаньньа з-малку по дворах, простьаганьньа христа-ради руки по під віконьньу, — привчили дівчину не до праці, а до біганини, до невповаги на чуже добро, часом тьажкоју працеју чесно зароблене. А до того — ј примір перед очима! Дівча шчо ночі бачило јакихсь льудеј, котрі приносили до батька-матері всьаке добро, та оддавали скритно до схову. Воно ј само привчалосьа до того... стало піднімати все, шчо тільки лежало не пригльанене...

Раз јакось, простьагајучи од хати до хати христа-ради руку, помітила Јавдошка в одному дворі, на верьовці розвішані, два здоровенних платки. Не довго думавши, вона потьагла јіх, сховала під јупочку, та ј однесла до-дому. Батько та мати ј не спитали: де вона взьала јіх; а почали јіјі по половці гладити, звати „умницеју“ — ј дали трошки горілки випити. Јавдошці вона подобалась. Післьа нејі стало тепло ј весело... З того часу дівчинка не пропускала вже ніколи такого случају: через јого вона пријмала ласку од батька-матері, ј горілку...

З року на рік, підростајучи та розумнішајучи, робиласьа Јавдошка все хижіше, та хижіше; до горілки привчиласьа, јак до води. Батько-мати тепер уже не цуралисьа дочки, јак спершу: вони јіјі прихильали до послуху то сим, то тим, а најбільше горілкоју. Вони бачили в својіј дочці добру помішницьу — ј раділи, шчо знајшли таку поміч...

Јак минуло јіј пјатнадцьать літ, вони шче шчось запримітили... Кинулись јім у вічі тонкі на шнурочку брови, блискучі, хоч і сірі, очі, ј волосьсьа, јак льон, личко більаве ј, јак рожа, румјане... Запала јім у памјатку јіјі краса, урода дівоча... Вони порадились — не пропустити даремно, не взьавши свого...

Порајілись... Вимили, вичесали јіјі, обули, одьагли в нову одежинку, јак панночку, ј одніјејі темнојі ночі, одвела јіјі сама мати в місто, до великого будинку . . . . . . .

Пустиласьа дівчина, јак собака з ожереду: шчо-дньа, шчо-ночі гульаје! Тут знајшовсьа охвицер јакијсь; узьав јіјі з сиројі, холоднојі хати перевів у свіј теплиј, јасниј будинок. Прожила там Јавдоха з півроку, в теплі та на добрі, та в роскошах купаласьа; та несита јіјі натура невдовольниласьа тим: покрала вона срібло та золото в охвицера... Прогнав јіјі охвицер, обідравши јак білочку. Одначе вона не довго тужила: не забаром знајшовсьа другиј. Обікравши ј того, вона вже сама втекла. — По тім того, ні до кого вже не переходила жити, а стала сама до себе пријмати — хто більшу плату давав... Знајучи красі својіј ціну, вона торгувала неју, јак жид крамом, не пропускајучи случају зірвати најбільше, а то — ј підголити... Слава про злодіјкувату Јавдошку одбила хіть у панства та охвицерства зајіздити до нејі. Грошики, шчо придбала, пішли на роскішні убори, на дорогі најідки та напитки... А тут — лихо! почала вже ј краса осовуватись, спадати... Треба шчось казати з собоју! Треба заздалегідь десь захисту шукати, притулку дльа себе... Про батька-матір вона давно забула: — не знала, — чи ј жили вони на світі... Живучи сама собоју, вона розгадала, шчо через них втерьала.

На тој час зустрів јіјі Максим. З својім норовом веселим та безжурим, при својіј, хоч уже ј помјатіј, а шче хорошіј красі, — Јавдошка запала јому в око, вразила в серце. Максим почав лабузнитись. Јавдоха, помітивши це, та роспитавши, шчо Максим між москальами не останньа спицьа в колесі, — давај на јого шче дужче нальагати. То дивись: словом укольне; то мовчаньньам дојме; то приголубить јого коло себе; то знову одіпхне јого — гульанками з другими...

Максим біснувавсьа, а про те шче дужче закохувавсьа. Часом вона розжалобльувала јого розмовоју про своје безталаньньа, про својі недостачі. Максим нанесе јіј на другу ніч того ј другого; дарује, жалује.

Не обіјшлосьа без того, шчо б і вона не задумувалась про Максима. Карі јого очі загльанули і јіј в серце; чорниј ус здававсьа таким хорошим; постать — бравоју, дужоју; та Максим чоловік і не без достатків, не без копіјчини...

Зіјшлисьа вони, прожили рік, другиј; звикли між собоју, јак чоловік та жінка. Дітеј не було. Журби ј турботи не знали... Тільки те ј робили, шчо пили та гульали, нишком та тишком, шчо б бува начальство Максимове не дозналосьа.

Тоді саме перегнали јіх полк з одного міста в друге. Пішов Максим — та ј засумував. Зосталась Јавдоха — ј те ж сумувала. Через місьаць подаје јіј Максим низенькиј поклін, цілуіе јіјі в „сахарні уста“ та в „білосніжну грудь,“ посилаје грошеј, просить, шчо б пријіхала: коли хоче, то вони ј повінчајутьсьа. Тоді вже розлучить јіх „мать сира-земльа.“

Јавдоха зібрала својі манатки, појіхала. Швидко вони ј побралисьа.




Вијшла з Јавдохи справжньа московка. Не страшні јіј ні походи, не переходи; завжде моторна, весела, до гульанок удатна. Шчо б не даром жити, не марно тратити час, вона взьалась то сим, то тим перепродувати. Накупить рублів на десьать усьакого краму, та ј перепродује москальам. А часом јакиј-небудь молоденькиј москалик підніме шчо ј чуже, однесе до тітки Јавдохи. Јавдоха пријме москалика ј подарунок... Правда, иноді ј доставалосьа јіј од Максима за ті подарунки: не раз і не два ходила вона з підсиненими очима. Та — бај-дуже! Москалі це добре знали, а все таки лабузнились до Јавдохи, а Јавдоха справльала з ними сміхи та реготи... Московка — московкоју: јіјі побјуть, а вона ні гадки!

Отак прожили вони шчось років з десьаток. Максим постарів; постаріла ј Јавдоха — краса јіјі спала, помарніла, оцвіла... Уже тепер не так і молоді москалики горнулисьа... Рада-не рада, треба було схаменутисьа. До всього того, десьать літ безпутнього житьтьа витьагли всі грошеньата, шчо Максим наскладав до паруваньньа. Треба було на-далі подумати... Оханулась Јавдоха, а через рік гојдала невеличку дівчинку Гальу.

Гальа зразу все переломила. Гульанки одлетіли: жарти — те ж: виступили наперед клопоти та жаль за марно потраченим добром. Маленька Гальа спарувала Максима з Јавдохоју вже на віки, звјазала міцно јіх думки до купи, підбивала на одно діло. Максим бажав дочку виростити в багатстві та роскоші; бажала ј Јавдоха того самого... Вона думала, шчо багаство та роскіш заховајуть дитьа јіјі від такојі лихојі долі, јака јіј судиласьа... І обоје вони клопоталисьа об однім — над поживоју, та наживоју... Чи сьак, чи так, а нажитись треба!

Знову Максим з Јавдохоју, хоч і инакше, приньалисьа за діло молодих літ. Максим — за „пракармльеніје:“ Јавдоха — за крадіжку. Максим, докладујучи ротному, шчо москалі просьатьсьа „на побивку,“ — брав з них своје так, јак і покојниј Федосьејіч. А јак верталисьа москалі з „прокормленіја,“ — вони заносили до Јавдохи накрадене, награблене добро, а вона вже сама знаходила јому јарміс... За те тітці Лавдосі, јак сховачу ј переводчику, доставалося половина всього...

Так јіх захопила „чиста“. Та — ба! Чистојі Максимові не дали. У тој саме рік почаласьа Кримська віјна з Турками. Погнали Максима під Сілістріју, а потім перевели в Крим. Јавдоха з маленькоју Галеју ј собі повіјала за полком, все таки не кидајучи свого краму. Тут вона таки добре заробила, бо не одні прості москалі купували в нејі всьачину; купували ј небагаті охвицери. Зовсім би добре, коли б не страшно, шчо от-от Максим зложе своју голову, одтинајучи другам. Оже страх јіјі не справдивсьа. Максим тепер уже знав ціну житьтьу, — не кидавсьа так, јак за-молоду в саме, мовльав, пекло. Тільки всього, шчо јого в руку штиком кольнув јакијсь француз. Максим зрадів, та зараз у лазарет... Пошепотав там з лікарем: — Не годитьсьа, кажуть, у службу: в чисту јого! — Максим полежав шче з місьаць; дали јому „чисту;“ почепили шче нову медаль, та ј випустили на всі чотирі сторони. Максим забрав жінку з дочкоју, та ј потьаг на рідну сторону відшукувати батьківшчини.

Вертајучись до-дому через тридцьать літ, він думав застати Піски такими ж самими Пісками, јакими кинув. Через те ј рајівсьа з жінкоју, прибувши до-дому, спродати батьківшчину, оселитись де в багатому, льуднішому місці, да ј пристројітись до торгу на ті гроші, шчо придбала Јавдоха. Коли пријіхав — і здивувавсьа. Не ті Піски, та ј годі! Ніде ні однојі земльанки, — скрізь мазанки; село велике, широке, довге, а кругом крај веселиј, льудниј, — хоч і не багатиј... „Значить, більше поживи дльа грошовитого!“ подумав Максим.

— Ні, жінко, каже Јавдосі: мабуть, уже кістки зложемо на мојіј стороні... Бач, јакиј гарниј крај!

Јавдоха ј сама те бачила. Оселивсьа Максим у батьківськіј хаті.

Јавдоха крамарувала дома. Максим по јармарках јіздив, купивши коньаку. Жили собі тихо та мирно, вирошчували-пестили дочку Гальу, та в торгу кохалисьа. Через рік батьківську хату перекинули, збудували нову, — простору ј јасну, з світлицеју, з кімнатоју під пројізжих.

Дувујутьсьа пісчане, шчо московська служба з льудьми діје, јакими јіх робить! Ішов Максим у москалі розбишакоју, волоцьугоју, — сказано Махамедом; а повернувсьа поважном чоловіком, з багаством, з заслугами... Прості льуде з заздрістьу дивльатьсьа на Максима Јвановича, поважајуть, шанујуть, хоч Максим Іванович геть-високо дере голову проти „нетесаного мужичьја.“ Батьушка, волосні завертајуть до јого „чајку“ попити, та пропустити чарочку—другу тіјејі „живиці-водиці“; сам становиј Ларченко, коли не јіде через Піски, завжде завертаје до Максима в двір.

Отак прожив він шчось років три, чи чотирі в Пісках. А це зразу — спродав дворишче, будинок, забравсьа, та ј виселивсьа на хутір, на батьківську земльу.

Піп, волосні так жалкујуть: — Не кидајте нас, Максим Іванович, — не сиротіть наших Пісок!

— Там мені, одказује, буде крашче, вільніше... Тут на селі багато заздрих! Ніхто не пројде поуз дворипшче, шчо б не позавидував...

На хуторі зараз же на перше літо двинув будинок, мов панські хороми, а не мужича або москалева хата. На друге літо — обзавівсьа тројаном конеј; вибудував станьу, коморі рублені; обплівсьа височезноју густоју лісоју з острішком і з такими, јак по трахтирах, воротами. Коли чутка, — буцім хоче постојалиј одкрити...

Пісчане зовсім роти пороззівльали. Одні догадувались, шчо Максим, видно, в службі грошеј заслужив; другі казали, шчо, мабуть, чи не в Туреччині де пожививсьа, — може, уклав јакого багатого, та собі гроші забрав; а треті мовили, шчо за жінкоју взьав.

Оже ніхто ні знав, ні бачив, јак Максим жив на хуторі. Јак виселивсьа з Пісок, то ні до јого ніхто, ні він ні до кого: так мов умер! Јак би не доводилось пісчанам бачити јого по јармарках, то певно ніхто б не знав, чи је він на світі, чи вже не маје... А то з јармарків було привозьать новину про Максима: вибудував, мов, оте ј те, а намірьајетьсьа — кажуть — будувати шче ј те! Отак переказували льуде те, шчо чули, а сами, на својі очі, ніхто не бачив... Знали тільки, шчо в јого все було на запорі — позапіране, позамикане...

— Москаль хвортецьу собі вибудував! сміутьсьа иноді пісчане.