Хиба ревуть воли, јак јасла повні?/XIV

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
ЧАСТИНА ТРЕТЬА.




XIV.
Нема землі!


Житьтьа, кажуть, зжити — не поле перејти. Житьтьа — шчо погода. Јак серед јасного літнього дньа, коли сонце аж пече, так гріје та світить, — дивись: де не взьавсьа вітер, надув-нагнав з усіх боків чорні хмари, — заклуботались вони; насупилось небо... заховалось сонце — похмурило... загуло, закрутило, закуппелило шльахом... зиркнула блискавка, загуркотав грім... грьак! трісь!... Отакечки ј тут. Оце тихо ј мирно, льубо та мило... гульк! не вспів озернутись, — јак повернуло на негоду...

У восени, тільки шчо позвозив до дому Чіпка хліб з польа ј лагодивсьа молотити, сам собі міркујучи — јак тепереньки бачитись з Галеју, — на тік до јого вскочило лихо ... Стојіть він на току з ціпом, — аж приходить десьатник з волости. „Чого јому треба“ подумав Чіпка — ј прикро гльанув десьатникові в вічі.

— Ходи лиш у волость! — каже десьатник здалека.

Чіпка шче раз гльанув на десьатника; подумав трохи, — та тоді вже запитав:

— Чого?

— Не знају, — одказав десьатник. — Кличуть... јакијсь чоловік пријшов з Дону...

— Шчо за чоловік?... На ві-шчо ја јому здавсьа?...

— Не скажу, — одмовив десьатник. — Пријшов, шчось побалакав з писарем, — мене оце ј послано...

— Добре... пријду, — одказав Чіпка.

Десьатник повернувсьа — ј пішов повагом подовш улиці.

Не пішов, а побіг Чіпка в волость; не зајшов і в хату, не сказав нічого ј матері.

Не забаром післьа того, вернувсьа до дому, — та прьамісенько в хату. На тој час Мотрьа поралась коло печі.

— Отак, мамо!... обізвавсьа він.

— А шчо, сину? — питаје, не обертајучись, Мотрьа, не помітивши ні жальу в голосі, ні смутку на лиці.

— Приплентавсьа јакијсь приблуда... Каже: Луценків небіж... Хоче нашу земльу одбирати...

Мотрьа митьтьу обернуласьа, гльанула на Чіпку, — та ј отетеріла... Хоч вона ј дивиласьа, та нічого не бачила, ні розуміла.

— Каже: не оддаси, — буду позивати...

Мотрьа поблідла — ј ледве вимовила: — Јакиј небіж... звідкільа?...

— Кажу ж: з Дону! — одмовив Чіпка.

— З Дону?! јакось бојазко запитала Мотрьа, — та ј опустилась на лаву...

Одно невеличке слівце „Дін,“ јак молотком, ударило јіјі в голову. Памјать у нејі зразу прокинулась — і нагадала, шчо вже раз пријшла була по нејі лиха година з Дону, котра перевернула все јіјі житьтьа, та ј кинула бідувати на старість... „Чи не нова, бува, пријшла знову з того Дону?“ думала Мотрьа, гльадьучи на сина, — хоч нічого ј не бачила, бо в вічьчьу в нејі почорніло, затуманилось...

Чіпка подививсь на смутну, перельакану, матір — ј оханувсьа... Він бачив, шчо јого звістка впала громом на стару материну голову.

— Не журітьсьа, мамо!... не льакајтесь! — став він заспокојувать матір. Хај позиваје... Нам громада присудила земльу... Бајдуже! Ніхто тепер не вирве з мојіх рук...

— А клопоти ... а тьаганина... проказала Мотрьа задумујучись.

— Сількись... А землі не дам! Зубами держатиму, — не пушчу!

— Оступајсь, сину, за своје добро... У нас же тільки ј багаства, шчо земльа та... Скільки ја попоходила, скільки ја попоносила, поки тоді оддали!... згадувала Мотрьа, јак вона добувала ту земльу.

— Кажу: не журітьсьа! — одказав Чіпка, ј пішов з хати на тік молотити.

Мотрьа посиділа шче трохи на лаві; шче перекинула в својіј голові одну думку за другоју... може б шче сиділа ти думала, јак би не засичав окріп у печі, сбігајучи кльучем на черінь... Тоді Мотрьа встала, сунула окріп — і знову стала поратись коло печі, јак і до того поралась.

Побалакали вони в тој день за земльу за обідом; побалакали за вечереју ј довго балакали, польагавши в вечері спати — ј забулись обоје... Іде житьтьа в них протертоју стежкоју: јак сьогодні, так завтра: јак завтра, так і по завтрьому... Мотрьа коло печі, та в хаті, або за корівчиноју ходить... Чіпка — на току, коло хліба порајетьсьа: молотить, та віје, та околот вјаже...

Коли так — тижнів, може, через два післьа того, јак кликали Чіпку в волость, — знову прибігаје десьатник, загадује знову јти в волость та вже не самому Чіпці, а з Мотреју. Чіпка не послухав: матері сказав судіти дома а сам мершчіј почемчекував.

Не вспів він ступити на поріг у волості, не вспів сказати: „добриј день“ — јак писарь до јого з бумагоју: — Ось з суду бумага за вашу земльу!... Велено одібрати в вас, і оддати Луценковому небожеві...

Чіпка — сам не свіј. Дивитьсьа то на писарьа, то на бумагу: чи бумага бреше, чи писарь?

— Јак же це? — питаје в писарьа. — Адже тоді громада присудила нам земльу...

— Присудить — присудила, каже писарь, — та, бач, парубче, је ј над громадоју старші. Громада присудила, а суд — одсудив!

— То це так і оддать земльу??!

— А вже-ж.

— Та ні, не буде цього!

Більше нічого не сказав Чіпка, не поклонивсьа навіт старшині волосніј, а повернувсьа — ј пішов, похньупившись, до-дому...

— А шчо тепер, мамо, робити? — Запитав матері, ледве одхиливши хатні двері.

— Шчо, сину?

— Пропала земльа!

— Јак пропала?

— Кажуть: суд одсудив...

Не мов хто гостриј ніж вгородив у серце старіј Мотрі. Јак сиділа вона на лаві, на гребені, виводьачи тонку нитку, — так і прикипіла на днишчі: заколіло веретено в одніј руці, а волокно в пучці — в другіј...

— Крашче б мені, сину, в домовині лежати, ніж таку чутку чути! ледве вимовила Мотрьа крізь сльози...

А Чіпка — не чув, не дослухавсьа до јіјі слів. Він землі під собоју не чује. Мірьаје він хату — то вздовш, то в-поперек, бје об поли руками, ніби сам собі приговорьује:

— Та ні, не буде сього!... Брешуть вони... Ја вас знају... знају бісових сутьаг!... Підсипав писареві блудьага... ј је земльа!... Та ні!... Мене сим не підведеш... Ја сам своје знају... допитајусь свого... Хоч от-по сьу (черкнув по горльанці рукоју), — а землі не дам!...

Порівньавшись з матірју, став, узьавсьа в боки, гльанув на нејі...

— Вијмајте гроші, јак је! гукнув з-опалу.

— Јакі гроші? — здивуваласьа Мотрьа.

— Јакі је, всі вијмајте... в город піду — позиватись.

— Де ж у нас гроші? Хіба ті пјать рублів, шчо за овечат вторгували... Там у скринці в сувојі заховані... Візьми, коли треба.

— Підіть принесіть, ја не знају де.

Мотрьа, стогнучи, встала, відхилила скриньу, довгенько риласьа, поки знајшла гроші.

— На, — сказала вона Чіпці, подајучи гроші правоју рукоју, а лівоју зачиньајучи скриньу.

Чіпка взьав гроші, подумав, повертів у руках синьу бумажку, заховав јіјі в кесет з тьутьуном, пхнув у кешеньу, зітхнув — і взьавсьа за шапку.

— Прошчајте ж, мамо! сьогодні мене не ждіть, — хіба аж завтра вернусьа в вечері.

— Шчасливо, сину. — Ти б узьав хоч хліба на дорогу.

Чіука не чув: він уже зачиньав за собоју хатні двері.

Зосталасьа Мотрьа сама-сама, јак палець, з својеју нерозваженоју думкоју... Сіла вона на гребені, не счуласьа сама, јак узьала веретено; смикнула кужельу пасмо, вивела нитку... В голові — полізла всьачина, завернула в давнье... У памјаті — прокинулись ті давні часи, јак на чужім полі на льудеј жала, з снопа заробльала, — јак пјать снопів льудьам нажни, а собі шостиј одверни... јак за цілиј довгиј літні день, од світовојі зорі до вечірньојі спини не розгинајучи, тільки двадцьать снопів і заробила!... А шче ж јіх треба ј звозити, ј змолотити!! А тут — кругом лиха година обльагла: на хаті осельа попрогнивала — крізь стельу капаје, стіни осінні дошчі обшмарували — голими ребрами хата світить... А вже ј зіма не за горами... І холод... і голод... Пополотніла Мотрьа; ввірвала нитку... Покотились з очеј сльози — јак горох, закапали аж на долівку...




Чіпка тільки вијшов з двору, так і наліг на својі ноги. Лихо јого мчало в город: јому хотілосьа перелетіти туди. Шльах у Гетманське лежав поз јого земльу, мимо московського хутора. Та не дививсьа тепер Чіпка ні на чорно-жовту стерньу на полі, ні на білиј верх, шчо один тільки ј вигльадав зза високого паркану москалевого двору. Чіпка чесав шльахом, заклопотаниј одноју думкоју — про земльу... „І шчо ја без землі? — вертілосьа в јого похньупеніј голові. — Льудськиј попихач... најмит... Без землі — нема волі... Земльа тебе годује... земльа хазьајіном робить... А без землі — все пропало... ј моја надіја пропала...“

— Шчо б ви сами пропали, прокльаті! — сам не счувсьа, јак зірвались слова з јазика.

— Кому-то ти добра такого жичеш? — льубенько обізвалась Гальа до јого, на хвірточці стоја.

Вона вже давно јого нагльаділа, — тільки він не примічав јіјі.

Не сподівана стріча — јак обварила Чіпку. Він підвів голову, подививсьа — де він, гльанув на Гальу — і не міг слова вимовати... Гальа стојала — ј собі дивиласьа на јого, ніби з усмішкоју, — ніби раділа, шчо так несподівано захопила Чіпку, шчо він змішавсьа...

— А бач: перельакавсьа ј ти!... а шче парубок!! зацокотала вона.

Чіпка сердито зиркнув не нејі — ј наче здув веселу усмішку з јіјі веселого личка.

— Лихим льудім, Гальу..., — понижајучи голос, ледве одмовив Чіпка на перше питаньньа, та ј повернув до хвіртки.

Гальа собі повернуласьа, скочила в двір, зашчепнула хвіртку — ј тільки чутно — закопотіла двором.

— І вона втекла!... гірко вимовав Чіпка: — не підождала... не побалакала...

Погльанув він на ворота, на хвіртку — мов би погльадом зніс јіх; похитав журливо головоју; повернувсьа — ј знову почесав далі...




Сонце вже стојало на вечірньому прузі, јак підходив Чіпка до Гетьманського. Череда з польа пустиласьа до дому: корови поспішали побачитись з тельатами, ј заздалегоди подавали про себе вістку протьажним ревом. Череда нагнала отару — ј перемішаласьа... Овечки бекали та мекали, розскакувались на всі боки — ј піднімали з шльаху страшенну пильугу... Вона стојала сірим стовпом, навпроти сонцьа здаваласьа червоно-димчата. Вона закривала собоју город, — тільки ј видно було зза јіјі густого пологу — горіла на сонці золота баньа на церкві...

Чіпка ні до чого не додивльавсьа. Він ішов собі, похньупившись, тихо, ногу за ногоју посилајучи. Не близькиј світ Гетманське. Набив добре ноги, натомив думками голову; втомивсьа трохи. Јому задумалось спочити: він став міркувати: де јого на ніч притулитисьа? — Аж ось і город...

У царині нагльадів Чіпка низенького, натоптуваного чоловіка, з круглим запухлим лицем, з рудими товстими усами. Не плечіх у јого на-опашки була накинута сіра московська шенельа, унизана блискучими кгудзиками, з зеленими нашивками на комірі. Москаль-не москаль, а службоју пахне. Стојав він серед двору, без воріт, і, прикривши рукоју від сонцьа очі, погльадав на Чіпку. Тој повернув до двору. — Чоловік побачив — і собі відіјшов до немазанојі хати. Напјавши на лікті шенельу, він став коло одного стовпа од воріт, підпер јого одним плечем — і обернувсьа до Чіпки:

— А шчо скажеш? Чи не по ділу?..,

„Сам бог насилаје,“ подумав Чіпка здіјмајучи шапку.

— Скажіть, будь-ласка: чи ви не знајете — де тут живе секретарь Чижик?

У чоловіка аж обидва уси затіпались; таранкувате лище мов шче дужче порьабіло.

— Чого тобі до секретарьа? сам себе здержујучи, пита чоловік. — Секретарь таких, јак ти, не пријмаје... А коли чого треба, — то ј ја тобі напишу... Шчо в тебе за діло? — приставав він до Чіпки.

— Та діло, бачте, ось јаке...

І давај Чіпка викладати своју пригоду.

— Так... еге... треба справки наводити... копіјі брати... понуро дивльачись, јак великиј дока в сьому ділі, одрубував чоловік. — Треба прошеніје... еге... так-так... Так і напишемо... А гроші ж у тебе је? — спитав він, і гльанув прьамо в вічі Чіпці.

— А багато на те треба? — вивірьа Чіпка.

— Та рублів пјать на першиі раз треба... А там — побачимо, шчо буде: чи можна вести діло, чи, може, напльувати...

Чіпка стојав — і роздумував: чи не бреше він ? он, на јому јака лиха одежинка! Може хоче видурити гроші... Бач: пјать рублів, шчо б тільки дознатисьа... всі гроші на те тільки, шчо б знати: чи можна вести діло, чи не можна?... Ото здирство!...

— Ну, так ходім до хати...

— Ні... замјавсьа Чіпка: — прошчавајте...

— Слухај!... постој!... Чув?... постој!

Чіпка став.

— Знајеш шчо? — ја тобі за три карбованці напишу...

— Не хочу, спасибі вам, — та ј іде далі.

— Постој! постој! спиньа јого чоловік. — Јак ти прозивајешсьа?

— Варениченко.

— Ти козак, чи хто?

— Міј батько москаль.

— Ага... От, бач, і на бумагу не треба, — на простіј напишу... Хоч? за рубльа напишу! Ніхто тобі за рубльа не напише, а ја напишу...

— Та бог з вами!— одгрібавсьа Чіпка, не рад, шчо ј зачепив таку причепу.

— Ти думајеш, ја тебе одурьују?... Ні, шче Василь Порох нікого не обдурьував... Ти чув про Пороха? Через Пороха ј секретареві твојему не раз доставалосьа!

Чіпка справді чув про Пороха: пісчане хвалилисьа, шчо Порох не раз писав прошеніје, кому треба. Чіпка задержавсьа — ј шче раз обдививсьа Пороха.

— Ну, от же тобі за твору нејмовірність, — пристаје Порох, узьавшись у боки: — шчо б ти на другиј раз знав Пороха, дурно тобі напишу!

— „Чи јти, чи ні?“ подумав Чіпка.

— Слухај, ходім!

Чіпка повернув за Порохом у двір.

— Ја це тільки тобі дурно пишу, — проказував Порох, ідучи вперед, — перше зроду пишу дурно! За те ти мені хоч могоричу купи.

— Добре, одказав Чіпка.

— То он,— дивись,— пльашка над хатоју висить, — показав Порох через дорогу: то — шинок... Піди могоричу принеси!

Чіпка повернув до шинку; Порох пішов у хату. Незабаром Чіпка вернувсьа з пльашкоју горілки в руках. Порох стрів јого на порозі, ввів у хату.

Хата вдарила Чіпці в вічі својеју неохајністьу. Стіни пооблуповані, чорні, аж поцвіли; долівка була колись на помості, тепер тільки недоколоті під стінами дошки про те нагадували; посеред хати вибојі, повні смітьтьа; вікна темні, аж чорнувато-зелені, пропускали в хату јакијсь темниј світ. Гидко, не привітно! У самому кутку, на покуті, стојав невеличкиј стіл з двох дошок, на палець одна од другојі...

— Здорови в хату! привітавсь Чіпка.

— Здоров, здоров, весело задриботав Порох. — Сідај! — і ткнув пальцем на триніжок, шчо стојав коло столу, а сам мотнувсьа до груби.

У хаті була панська груба. Порох одчинив дверці, виньав звідти чарку ј крајець черствого хліба, покальаного в попіл.

— Оце приходитьсьа ховатись од прокльатојі сарани з свьатим хлібом! задриботав Порох. — Јак та прожра жре! не заховај тільки... Засох трохи, та сількось... Покальавсьа... І почав хліб обдувати та обтерати.

— А деж горілка? обернувсьа до Чіпки.

Чіпка підвівсьа, шчо б достати: він поставив пльашку в кутку коло порога.

— Сиди, сиди! — зашчебетав Порох, нагльадівши горілку, — ја сам! ја сам!

Узьав він пльашку, налив чарку, вилив у рот, кутульав, кутульав, розводивши јакось чудно очима, — ковтнув, попльамкав; знову налив чарку, і знову вилив у рот, закутульав, ковтнув...

— Хто се давав? — спитав післьа другојі.

— Жидівка.

— То-то, чортова душа — поганојі дала!... От, гаспидська Ривка! Шчо таки Оврам совісніше, а шчо вже Ривка... Ось покоштуј!

— Ні, не хочу.

— Чому? не пјеш?

— Та таки ј не пив досі...

— То не знајеш, јака ј на смак?

— Не знају.

— Дурниј же ти! Нічого доброго не знајеш. Знај, шчо тільки ј добра на світі, шчо горілка. Скільки б без нејі льудеј вішалось! А так... На, пиј! крикнув на Чіпку ј подав јому чарку.

Чіпка давно чув, буцім горілка робить полегкість. Тепер ось і Порох розхвальује, а тут шче ј досада з самого ранку за серце ссе... в тілі трохи холод чујетьсьа... Усе це разом намоглосьа на Чіпку: випиј, та ј випиј! Нічого робить, — треба спробувати... Узьав Чіпка, випив... Горілка запекла, зашчипала в роті, трохи не похлинувсьа, аж закашльавсьа.

— Таки видно, шчо ти не вміјеш пити! каже Порох. — Ось јак треба пити! — і знову вихилив чарку в рот, і ковтнув, јак воду. Потім того, одломив шматочок хліба, почав зајідати...

Чіпка собі взьавсьа за хліб. Хліб — јак сухарь сухиј, насилу кутульав јого Чіпка.

— Зовсім ти нікуди кчемниј! каже Порох: — ні пити, ні јісти.

— Та јак јого отаке гірке пити? — зверта Чіпка на горілку.

— То тільки так здајетьсьа... Ось підожди трохи, пројме — сам попросиш!

Чіпка справді почув — спершу наче хто гарьачим залізом припік јого в середині: запекло коло серцьа, та ј розіјшлосьа по всьому животу... Далі — тој огонь затух, — запекла згага; јісти схотілосьа... Здајетьсьа, вола б ззів... і черствиј хліб здававсьа смашним! Трохи згодом — мов шчось у вічі вступило... заграло в голові... повеселішало на серці... Темні думки стали пројасньатись... стала прокидатись віра... узьало завзьатьтьа... „То все брехньа! думајетьсьа јому. — Хај карбованцьа прохожу, хај двох, або ј усі пјать... а земльа все таки моја! Брешеш, вражиј чоловіче, земльа моја...“ І так стало Чіпці весело, не мов справді земльа вже јого, і він вертајетьсьа до-дому забезпечениј...

— А чи дорого се діло стојатиме? — пита він у Пороха.

— Јаке діло? — Коли дуже закручуване, — дорогше; а коли ні, — не дорого, — одказав Порох.

— А моје діло?...

— Ось тривај лиш, — шче по одніј випјемо, — та тоді вже ј за діло.

Тільки шчо Порох став наливати чарку, двері прожогом розчинилисьа ј у хату вскочила жінка — не жінка, дівка — не дівка: голова не покрита, јак у дівки, а коси заборсані в мичку, не мов жінка збіраласьа сховати јіх під очіпок, та завјазала на тімјі, а вони ј розсипались... Сама — не стара шче, висока, суха, худа, шчоки усмоктались у середину, вид болізниј, жовтиј, — тільки одні очі — чорні, јак терен, блишчали јакимсь божевільним світом...

— Уже пје... уже пје! шчо б тебе кров гарьача спила!... скрикнула вона таким насамовитим голосом — аж у Пороха руки затіпались... Јісти ні крихти нема, дітвора плаче, а він, чортів бугај, горілку дудлить!...

— Іди собі! іди, јди, — зајдикав Порох. — Мені ніколи. Ја зараз чоловікові писатиму прошеніје... јди собі!

— Шчо б тебе писачка списала, прокльатиј! Мені житьтьа через тебе нема...

— Хто ж тебе держить? Ја тобі давно кажу: чим клопотати мене з својіми дітьми, — ішла б собі, куди сама знала... Так, бач, шкода москальа кидати!

— Аже ж шкода!... — і јакось страшно засвітила очима. Погльад јіјі упав на крајець хліба. Вона затіпалась і, јак та звірьука, кинулась до столу — аж Чіпка подавсьа в бік.

— Бач, прокльатиј! казав — хліба нема, аж ось скільки переховував.

— Ну, бери, бери... та јди собі! одказав Порох, ховајучись з пльашкоју.

Вона страшно провела очима — і повагом вијшла з хати.

— Хто се? запитав Чіпка.

— Шмат ... не доказав Порох, а трохи згодом, одмовив: — сестра... Не всі, бач, дома — божевільна... Божевільна, а дітеј плодить, — та ј живуть, прокльаті, на моју голову!...

Чіпці так стало шкода божевільнојі сестри Пороха, јіјі малих діток!... „Може, вони голодні і холодні,“ думав він. — „От, јак би багаство, — чи діјшла б вона до сього?... Лак-би то багаство... А то—от, останьньу земльу одбирајуть...“ Знов повернула јого думка на земльу — ј почала перед ним својі виводи виводити...

— А шчо ж: будемо прошеніје писати, — перебив Порох.

Чіпка кинувсьа.

Порох побравсьа знову в грубу; витьаг звідти недогарок шабашковојі свічки, каламарь з помаднојі баночки, перо; поставив усе це на столі, а сам вијшов з хати. Незабаром вернувсьа з папіром у руках, з окульарами. Перше всього — заправив свічку в росколону пльашку.

— Јак потемніје, то запалимо, шчо б не шукатьсьа, — сказав він. А тепер пусти мене на своје місце, а сам сьадь на лаву, або-шчо.

Чіпка пересів на другиј триніжок. Порох присунув свіј триніжок до столу, розложив папір і, осідлавши носа окульарами, почав писати. У хаті стојало тихо-тихо, — тільки коли-не-коли јакось сердито одгаркувавсьа Порох, та чутно було скрип пера, або одрубні вимови Пороха — то: „так“, то „ага...“ „еге...“ „добре...“ „ну, а далі?...“ І далі Порох, подумавши трохи, знову писав, аж стіл ходив ходором, знову одгаркувавсьа, агакав, та егекав... Вечірнье сонце, сідајучи за хмари, кинуло червону стьажку крізь мутну шибку — ј обдало червоним світом круглу лису Порохову голову, перерізало на двоје білиј Папір, і довгоју ј широкоју попругоју льагло через усьу хату, а заховалосьа крајком аж десь за грубоју... Облита світом, і без того червона голова, Порохова, тепер стала зовсім червоно-гарьачоју... Чіпці здавалосьа: крівава голова писала кріваву жалобу...

Порох кончив, положив перо; взьав папір у руки: підіјшов до вікна.

— Слухај: чи так буде? — і став читати.

— Шчо, так? запитав знову, перечитавши.

— Так, одказав Чіпка, не знајучи сам — чи так, чи ні.

— Ну, оце ж тобі ј прозьба. Тепер — коли до прозьби випили, то ј післьа прозьби не завадить.

— Добре, згожујетьсьа Чіпка. — На шчастьа значить?

— Еге ж, сказав Порох; покректав, потьагсьа, ј випив одну за другоју аж дві чарки.

Підніс Чіпці. Випив і тој — і став спльовувати. Сонце вже зовсім сіло; в хаті стало темно; Порох свічки не засвічував, а ходив, мовчки, з одного кінцьа хати в другиј. Чіпці стало ніјаково.

— Ти в нас заночујеш, а завтра ј у суд, сказав Поророх, та ј замовк.

Важко стало в хаті. Чіпка сидів на триніжку. Порох тиньавсьа з кутка в куток. Обидва мовчали. Шчо б перервати німоту, Чіпка запитав:

— І се ви так живете?

— Отак, јак бач. Тільки ј того, шчо хата своја.

Не смашно...

— Та јак випјемо, то воно ј посолодча трохи; а без того — через добрих льудеј давно б висіли на трьамку — сказав Порох, і знову ковтнув чарку.

— Усім, значить, добре... обізвавсь Чіпка.

— А ти думав — ні?... У кожного — не без того... Ти знајеш Польського?... пита Порох, зупинившись навпроти Чіпки.

— Котрого?

— Того, шчо ј у вас панује, — шчо в Красногорці живе.

— То шчо?

— Не то-шчо... А отој мене дојів, тој мене в земльу втоптав! — і Порох знову заходив по хаті. — Јак став предводителем, — так і нема мені житьтьа... Јабедник! Јабедник — та ј нема мені добра... А до јого мені добре було... Служив... Цеј будинок, бач, похиливсьа тепер... а колись?... Колись у јому бенькетовали... музики грали... сам комисар гульав тут... А тепер.. нужда та злидні!... А все — він!

— Шчо ж він вам заподіјав? пита Чіпка.

— Јак шчо? З служби вижив... јабедником зробив... он шчо! Та ні! Не так легко Васильа Пороха зробити јабедником... Не така в Васильа Пороха голова! Заслав брата на Сибір, — бо брат дурниј... Племінничок звів з ума сестру, — сестра божевільна... А Василь — ні!... не вгризеш! Василь колись вертів цілим повітом... у Васильа всі були в руках — і комисар, і судьдьа, сам предводитель... аж поки він не вліз у предводителі... Уліз, — та ј ну своју панську пиху показувати. Шчо ти мені з својеју пихоју, коли ја за всіх робльу?... Пльувати на нејі! Так, бач, ні... По јого — хоч нічого не роби, тільки јому зваж... јому лижи... Не такиј Василь Порох, шчо б лизавсьа... Хај другі лижуть, а Василь не лизатиме... Він јак лизне, то ј лизь вас злиже!... Ну?... вижити Пороха! Порох не хоче коритись!... Порох не лиже... Сказав судьді, а судьдьа не хто, јак рідниј братік... Та хіба один судьда?... і підсудки — родичі... і справник родич... усі одного заводу, одного кодла... Де ж там правда візьметьсьа?... Сказано: вижити... Ну ј вижили... Не трудно вижити, — та трудно розквитатись... Сількись... Шчо мені служба? Напльувать на нејі!... А ја таки вам дозольу... Ја завјажу кішці хвоста, — хај розвјазујуть! Он по опеці одного братчика довів, шчо під суд оддали... Скрутили, правда, діло... виплутавсьа... Хај, кажу. Се мені хліб... Ја знов писатиму... І про вибори, јак вони зјізжались та змовльались, напишу... ј за те напишу, шчо всі куми та побратими... Все обпишу... Ја јіх на чисту воду виведу. На те ја — јабедь! Макуха сидить уже під судом, — оддам шче ј порадника вашого Чижика... Хіба здохну, шчо б јого не оддав!... Ја знају, јак Чижик за Савинських діло скрутив... Савинськиј дівку встрелив... Вијшов післьа обіду в садок. Дівчата рвали јагоди... А ну, каже, јака скоче з вишні?... Та — бух! — Так одна опукоју до долу... та сама, шчо не піддаласьа... Шчо ж?... Зараз до Васильа Семеновича... Тој за Чижиком... Ну, звісно, ј Чижикові перепало десьатин з двадцьать польа... Чижик і скрутив діло, — очевидьачки скрутив... За те Совинськиј на дочці Польського оженивсьа... взьав плашчувату циганку, з таким носом, јак сокира... І покрили... Льудську кров покрили... Та ні! на ві-шчо Василь Порох живиј?.... він вас розкрије... Кров — не вода... Василь Порох сам у јаму льаже, — та ј звідтіль кричатиме, шчо Совинськиј дівчину вбив!... Душогубці!...

Страшно јакось, гучно роздавалисьа в темніј хаті Порохови речі, ніби справді — хто з глибокојі јами гукав про панські злі вчинки... Чіпка слухав ту обрубу бесіду, серце закипало в јого...

— Так воно скрізь добре?... промовив він: — усьуди правда!!

— А ти шукајеш правди? — суворо запитав Порох. — Тільки ј правди, поки повна пльашка; а коли порожньа, то ј брехньа!... А ну, лишень, підкрепимосьа...

І він самотужки потьаг з пльашки, тільки булькотало в горлі.

Чіпка не схотів пити. У јого ј без того грало вже в голові. Порохови речі глибоко запали в серце... Перед очима встала всьа неправда... „Він — старшиј, а кругом јого — менчі, все родичі... Сказав слово — і все схилилосьа перед ним... Пан над мужиками, пан і над панами! Немаје ні в чім перепону, не знаје ніјакојі заборони... Де ж тут візьметьсьа таја правда?... Прокинулась у Чіпчинім серці недовіра в правду; обізвалась вона в душі јого тьажким сумом... Він сидів, схиливши на руку голову, — не чув, јак рипнули двері.

— А ви поночі сидите? — шчось спитало жіночим голосом — і знову зачинило двері.

Трохи згодом, у хату ввіјшла сестра Порохова з каганцем у руках. Світ ударив прьамо Чіпці в вічі. Перед ним, јак мара та, стојала роспатлана жінка — ј живцем нагадувала јому про льудську неправду...

— Тут будемо вечерьати, чи там? — питала вона, не випускајучи каганцьа з рук.

— Там мабуть... Там, Галочко, — одказав Порох.

Чіпка аж затіпавсьа, почувши таке меньньа...

— Ходім же јісти! — гукнули вона, ј пішла вперед.

Порох і Чіпка пішли за неју. Увіршли в кухньу. Вона була шче чорніша, ніж кімната, де сидів Чіпка. За кухнеју чорніли шче двері — в третьу хату. Шчо там було — не видко, тільки зза двереј вигльадало дві кострубаті дитьачі голови. „То, видно, јіјі діти,“ подумав Чіпка.

Серед хати сіли вечерьати. На перевернутім уверх денцем горньаті блишчав каганець і присвічував у миску. Жінка всипала галушки. До вечері всі випили по чарці, — випила ј сестра Порохова, ј не скривиласьа. Чіпка покоштував галушку, — гливка, јак кглеі, та шче ј на зубах трішчить. Давај він сьорбати одну шчербу. Коли б не так хотілось јісти, він би ј не покоштував такојі вечері.

— Мамо! дај і нам галуски... і ми хочемо галуски, — обізваласьа зза двереј дитина.

— Ви!... гукнув на јіх Порох.

Діти поховалисьа.

— Луципір! — зиркнула Галька: — сам напивсьа, налопавсьа, а дітім — то ј нема?!...

— Чому ви справді дітім не дајете? — обізвавсьа Чіпка до нејі.

Вона встала мовчки; достала недобитиј полумисок; всипала в јого галушок і поставила коло порога. Зза двереј висунулось двоје дітеј — чорні, замурзані, в јакихсь ганчірках, замість сорочок, котрі вони јакось соромливо позводили на грудіх чорними рученьатами, — бо застібок не було... Впали вони опукоју над черепком, запустили в јушку својі рученьата, витьагли по гарьачу галушці, засичали, захукали, — ј стали жувати, цмокати... Чіпці стало аж гидко. Мабуть, не льубо було ј Порохові, бо він знову закричав на них. Діти з-під-лоба зиркнули на јого, ј налагодились шарахнути за двері.

— Не кричи, пјанице! — гукнула Галька не јого.

— Сидіть! — обернулась до дітеј.

Чіпці вже не јілосьа. Дојів Порох останьньу галушку, встав. Подьакував Чіпка Порохові ј Гальці.

— Іди ж тепер, та льагај спати! обізвавсьа Порох до Чіпки.

Вијшли вони разом з кухні. Чіпка покурив у сіньах льульки, пішов у хату, а Порох ходив шче довго по двору, смоктав льульку та спльовував...

Лежить Чіпка в хаті на долівці, не спить, качајетьсьа. Душно јому, варко; по жилах бігаје кров; гарьаче полумја пашить з рота; а в голові — одна думка ганьајетьсьа за другоју... То јому привиджујетьсьа вдача: земльа знову јого, він такиј радиј, і мати рада: не попустив свого! І Гальа јому льубенько ввижајетьсьа... Шчо не кажи, а Гальа дівчина гарна! От, јакби така жінка... Радіје Чіпка від однијі згадки... Аж-ось повіјало холодним вітром з другого боку... Нема землі!... проходивсьа дурно... марно втративсьа... Мати плаче — це јіј, старіј, знову пријдетьсьа на чужім полі тиньатись... А самому јак?... Пропало все!... То знову він хазьајін... іде поруч з Галеју... Вона јому льубо гльанула в вічі; усміхнуласьа... А лихиј ворог позавидував јому, — отньав земльу, закрив својеју нечистоју рукоју јіјі милиј образ... Шчо ж тепер јому зосталосьа?... Висовујетьсьа, мов з туману, пјана Порохова постать, а за неју — світить страшними очима божевільна Галька; просовујуть до јого рученьата голі чорномазі діти — страшні, сухі; тремтьать од холоду... І встаје перед ним льудська неправда... Бачить він: вона, јак павутина, заснувала цілиј світ, — ніхто не виплутајетьсьа з јіјі тонких тенет... Правда, один рвонувсьа — ј вирвавсьа... та јак? руки ј ноги назад скручені... ні сісти, ні встати: стіј, јак на кару виведениј!... „Господи, боже! де ж твоја правда?...“ шепче Чіпка. „Де јіјі шукати?...“ Аж-ось, здајетьсьа јому, павутина ј јого основује, — от-от — і він в тенетах! Він рванувсьа, кинувсьа... Хочетьсьа јому забутисьа, заснути, перевернувсьа він з боку на бік... Сон — јак відьми вкрали!...

Хтось рипнув дверима, ввіјшов у хату.

— Се ви, дьадьку? — питаје Чіпка.

— Ја, одказав Порох. А ти шче ј досі не спиш? — Спитав јого, ј побравсьа до свого лігва, по другиј бік хати. Не пројшло десьати хвилин, Порох захарчав.

„Шчасливиј він!“ — подумав Чіпка. — Таке лихо, а спить безпешно...