Хиба ревуть воли, јак јасла повні?/XV

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Хиба ревуть воли, јак јасла повні? (1880
Панас Мирний та Іван Білик
XV. З легкојі руки
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Цей текст написаний драгоманівкою.

XV.
З легкојі руки.


Уранці встап Чіпка з досадоју в серці, з дурманом у голові. Узьав прозьбу, поклонивсь Порохові, пішов у суд. Шче було дуже рано: нікого з судовиків не було в суді; тільки один сторож підмітав скрізь по хатах пороскидані шматочки нікчемного папіру, ј цілу коробку јого, разом з смітьтьам, висипав у грубу...

— Та ј ранніј же! — сказав він, побачивши Чіпку. — Підожди лишень... Шче нікого нема...

Чіпка сів на рундуці. Післьа недоспанојі ночі, післьа згаги, осіньньа ранкова прохолода здаваласьа јому такоју хорошоју — ніби оживила јого... Голова потроху одходила; веселіші думки прокидалисьа... Вранішне сонце обливало јого мньаким світом, пестило јого вид, очі, нагонило сонне забутьтьа... Чіпка захитавсьа — задрімав. Јого розбудив јакијсь гомін. Розпльушчивши очі, він побачив, — ціла купа льудеј увалила в двір. В одного зза пазухи вигльадав крајок папіру; в другого на грудіх — наче горб виріс: то оддимавсьа цілиј хліб, узьатиј з дому на цілиј день; у третього за плечима торбина... Кожен шчось росказував другому; инчиј розмахував руками: всьакого клопотало своје діло... Чіпка сидів мовчки; навіть не дослухавсьа до льудського гомону: в јого гомоніло своје лихо... Јакось не знарошне погльад јого впав на одного чоловіка. На-різно стојав він під забором — зажурениј, похньупениј. Другі посідали, сміјались, балакали... А він стојав мовчки, јак одшиблениј, і, здајетьсьа, нічого ні чув, ні бачив... Чіпка подумав: мабуть, не аби јаке діло і в цього!...

Аж-ось — хтось крикнув: „Секретарь! Секретарь іде!“ Усі повставали, насторошились. Підвівсьа ј Чіпка. У воротіх показавсьа сухиј, перегнутиј у троје, панок, з зеленим коміром, з блискучими кгудзиками... Чіпка гльанув на јого. Борода јому була гладко виголена; јак та сокирка, видалась вона в перед, ховајучи в прогалині між довгим носом і собоју запалиј рот, з сухими тоненькими губами; голова трохи подалась назад; довга шија випјалась так јак у вола, коли јого в јармо запрьагајуть; на грудіх одтопірились верхні крајі хворменного сертука, застебнутого в низу на два кгудзики — ј робили ніби горб, а на спині був справжніј горб — аж до самих плечеј до тонкого, перегнутого, стану... „Ну, ј цього перегнуло!“ подумав Чіпка.

Секретарь Чижик, — то був він самиј, — увіјшов у двір, обпірајучись не довгиј ціпок, — јак обпірајутьсьа старі. Льуде поздіјмали шапки. Він озирнув усіх својім мишачим погльадом — і підступив до льудеј.

— І ви до нас, Осип Хведорович? осміхнувшись, промовив до одного, видно, полупанка, шчо стојав тут же таки між народом.

Тој поклонивсьа, росказав своје діло. Секретарь підступив до другого, до третього — до всіх по черзі. Знакомих величав на меньньа; незнакомих прьамо запитував: „А чого?“ Діјшов і до Чіпки:

— Ти чого?

— З прошеніјем.

— Об чім?

Чіпка подав до рук прошеніје. Секретарь шморгнув носом; витьаг лівоју зза пазухи, з червоними розводами, чорну хустку; обтерсьа ј став потихеньку читати прошеніје...

— Нічого не буде! — віддајучи назад прошеніје, одказав він, навіть не гльадьа на Чіпку.

— Јак? здивувавсьа тој.

— Так... документів нема!

— Та нам же громада цьу земльу одсудила...

— То шчо, шчо громада?...

— А в јого хиба је? — запитав Чіпка про свого супротивника.

Секретарь гльанув, јак пјатака дав, і знову шморгнув носом.

— Підожди, — сказав він Чіпці, јдучи в хату.

Жде Чіпка годину, жде дві, жде вже ј три... Бачить він: льуде то приходьать, то виходьать з суда, а јого все не кличуть... Бере јого нетерпльачка; нудитьсьа він... Коли це — виходить сторож:

— Іди до секретарьа! сказав — і повів Чіпку аж через три хаті, де сиділо багато судовиків: одні за ділом, другі без діла.

— О-о! вже повів... чује муха, де струп! — сміјалисьа вони в слід Чіпці.

Чіпка ввіјшов у невеличку хатку, де сидів секретарь, обложениј кругом ділами. Сторож вијшов — і прихилив двері. Оставсьа Чіпка з секретарем віч на віч.

— Ага! — гльанувши на Чіпку, сказав секретарь, та ј знову впјав очі в діло.

Чіпка стојав у порога; мовчав.

— То тобі Порох прозьбу писав! — не дивльачись у вічі, спитав знову секретарь, нахилившись над ділом — і шчось черконувши пером.

— Порох.

Мовчанка. Чіпці аж важко стало...

— А шчо дав?

— Нічого не дав.

Секретарь нејмовірно гльанув на Чіпку.

— Знајеш шчо?... почав він — і запнувсьа. — Јак пјатьдесьат рублів, — то ј діло можна поправити...

— Х-хе!... хекнув Чіпка, не то усміхајучись, не то дивујучись.

— Чого то хекајеш?

Чіпка мовчав.

— Аде ж та правда, коли так?! — у голос подумав він.

Секретарь змірьав јого з голови до ніг својім мишачим погльадом, котриј, здавалось, казав: — Ој јакиј же ти молодиј та зелениј!

Чіпка гльанув на секретарьа: очима вони стрілись. Мишачиј погльад не видержав палкого та гострого — і, в одну мить, перебіг на діло.

Знову мовчанка.

— Ну, чого ж ти стојіш?... І мене не держи, ј себе...

— Рука б мені одсохла от по сьу!... скрикнув Чіпка, показујучи на локіть правојі руки, — та ј повернув з хати, не доказавши.

— Ов-ва!! — гукнув секретарь у слід јому. — Гарьачиј јакиј... Гльади лиш, шчо б не опіксьа! — докінчив він, ідучи за Чіпкоју.

Судовики спершу витрішчилсь на секретарьа; потім провели очима Чіпку.

Чіпка гордо ј швидко јшов через хату. Він бачив, јак усміхались судовики, перегльадајучись між собоју ј показујучи очима на секретарьа.

— Сутьажишче! — бовкнув Чіпка в голос, вијшовши на двір. Кров прилила јому в голову; серце затіпалось; на виду зблід, а очі світили, јак у вовка. Льуде, гльадьа јого, розступилисьа; давали јому дорогу... Він потьаг на прьамки до Пороха.




— А шчо? зустрів јого Порох.

Чіпка шче хижіше засвітив очима.

— Прокльатиј!... каторжниј!... не даром јого в три погибелі скрутило...

— Јак саме?

— Хоче пјатьдесьат карбованців... За моју земльу пјатьдесьат карбованців!! Х-хе!!! І кари на вас немаје...

— Отак воно завжде. Ти думајеш, јак воно робитьсьа?... підогріваје Порох. — Не підмажеш,— не појідеш... Суха ложка рот дере... ка-хи!... ка-хи!... Бач, јак дере в горлі... Хоч-би промочити...

— А горілка је? — јакось понуро спитав Чіпка.

— Киј біс, хоч би капелька... порожньа пльашка... Бач! — І Порох показав над вікном порожньу пльашку.

Чіпка, мовчки, витьаг з кешені карбованцьа, — кинув на стіл, а сам заходив з кутка в куток по хаті — хмуриј, јак ніч; німиј; јак домовина.

Порох обома руками схопив карбованцьа — та шморг з хати! Не забаром вернувсьа з веселим погльадом і веселоју всмішкоју на виду, а в руках — з повноју пльашкоју, солоноју рибоју — талавиркоју ј невеличкоју пальаницеју...

— Не журись! — сказав він Чіпці: повна пльашка... Випјемо! підсолодивши голос і на Чіпку гльадьучи, каже він. — Добре, шчо чортьака виніс кудись Гальку... Випјемо! га?...

Чіпка мовчав.

— Будьмо здорові! — обернувсьа до јого Порох — і перехилив у рот чарку горілки.

— На-здоровја...

— А нашим ворогам на пропасть! додав Порох, підносьачи Чіпці повну чарку.

Чіпка випив і собі.

— Шчо, посолодчало?

— Киј біс!

— Випиј шче — посолодчаје...

Підносить Чіпці чарку... Посоловіло в-вічьчьу; вдарило в голову... Він заходив по хаті; роспустив јазик; дав вольу серцьу, — став батькувати, лајатись... Порох, зајідајучи талавиркоју, підогрівав словами...

Випили шче, шче... Очі в Чіпки налилисьа кровју, в чоловічках засвітили огні... Коло серцьа — немаје ні міри, ні ваги тому, шчо там діјетьсьа!... Горілка змішаласьа з страшноју злістьу — ј запалила серце... Аж знемігсьа Чіпка. Сів на триніжку коло столу, схилив на руки голову, — заснув...

Порох шче довго солонцьував талавиркоју, обсмоктував кожну кісточку, кожен шматочок; та випивав по повніј... аж поки не стало ні риби, ні пальаниці, а горілка — тільки на денці... Тоді він устав, заховав у грубу пльашку, на прошчаньньа, нахильці, випивши ј останьньу горілку — ј став ходити по хаті... Довго він ходив коло Чіпки, прихильавсьа, прислухавсьа, торкав јого, будив... Чіпка спить. Тоді Порох тихенько просунув руку до Чіпки в кешеньу; витьаг кесет з тьутьуном та грішми — ј радіјучи, мершчіј вибіг на вспинятках з хати...

Чіпка проспав до обідньојі пори. Прокинувсьа, підвівсьа... В голові — дурман, у грудіх — згага... Давај він пригадувати... Перше всього јому на думку спала зігнута в три погибелі постать Чижика: — гнучка, холодна, јак гадьука... Чіпка махнув рукоју; најшов шапку; надів на голову ј вијшов з хати. На дворі ходив з льулькоју в зубах, пјаненькиј Порох, і всміхавсьа.

— Прошчајте!

— Куди?

— До-дому.

— Шчасливо...

Поніс Чіпка у Піски задурманену голову, шче дужче помучене серце... Тепер уже не жевріла в душі надіја, не піднімала в гору јого духу, не гнала вперед, јак у город. Одна неправда та втрата, — втрата всього најмилішого, најльубішого — пекла јого серце... Він ішов, ледве здіјмајучи ноги.

Над вечір доволіксьа до Максимового хутора, до својејі землі... Јого обдало холодом, — потім — обсипало жаром... Порівньавшись з хутором, він спинивсьа... „Не чуть, нема... все пропало!... Шче вчора бачив... шче вчора... Мабуть, і вона зна... Карај же вас смерть нагла, прокльаті!...“ Він придав ходи в ноги.

Поминув своју земльу, навіть не гльанув на нејі... Далі та далі... Уже сонце зовсім сіло. Уже смеркло, јак діјшов він до Пісок. З неба блишчали јасні зорі; по селу — то там, то там світилосьа в невеличкі віконцьа світло; а в Гальчинім шинку топилось у печі — здавалосьа горіла хата з середини... Ось і јого двір. Кругом тихо; в хаті темно; не світитьсьа... „Мабуть мати спить,“ — подумав він. „Нехај же спить!...“

І повернув до шинку.




— Сип горілки, Галько! гукнув на жидівку.

— Сцо це воно буде?!... усміхнулась жидівка на Чіпку гльадьучи.

Він прьамо побравсьа за стіл, на покутьа.

— Не питај... давај швидче!

— Не крици, не зльакаласьа... Дивись... скільки з хоц?

— Та сип, шчо хоч, гаспидське кодло!

— Ци ти не здурів бува?... Ну?... Сип... Давај попереду гросі!

Чіпка полапав у кешені: ні кесета ні грошеј... Він скинув свиту:

— На! та давај швидче! — ј швиргонув через стіл свиту.

— Счо мені з твојејі свитки?... Вона мені не потрібна...

Один з чоловіків, шчо сиділи в шинку, та мовчки дивилисьа, шчо це робитьсьа з Чіпкоју, — підвівсьа з лави, підньав з долу свиту, стрьахнув, повернув у руках на всі боки.

— Сип, Галько! каже. — Ја за свиту карбованцьа ложу...

— Сцо ти карбованцьа! — закричала жидівка, виривајучи з рук свиту. Цого ти місајессьа не в своје діло! Вона твоја?... Він заставльа...

— Так чого ж ти јерепенишсьа? Каже парубок: сип! Ну ј сип...

— Сип... сип... запорошчала жидівка. — Скілько з сипати?...

— Та давај, шчо б тобі дихати не дало, прокльата душа... Сип! гукнув Чіпка на всьу хату ј ударив кулаком по столу — аж вікна здвигнули.

— Ну цетвертину всипльу...

Жидівка мотнула з свитоју в другу кімнату, кинула на бебехи свитку, а сама вернулась з четвертиноју горілки, поставила јіјі перед Чіпкоју, та ј знову пішла до себе. Вона була сердита, шчо так дорого досталасьа јіј свита.

Випив Чіпка одну чарку, випив другу, винив і третьу. Дзенькало в голові, посоловіло в вічьу. Льуде мовчки дивились; одначе ніхто не зваживсьа першиј забалакати.

Коли це — ввіјшов у хату Јаким Кабанець.

— А шчо це Чіпка? І ти вже?... обізвавсьа. — Випјемо, значить?...

— Випјемо, — понуро одказав Чіпка. А далі сміліше: випјемо! — А це вже гукнув на всьу хату: — Випјемо, дьадьку, так, шчо б аж мозок у лобі закрутивсьа!

Та — грьак! по столу кулаком... Забрьажчали пльашки ј чарки, трохи не попадали до-долу...

Тут уже ј другі примовились. Слово по слову, чарка по чарці, — полиласьа з ротів розмова, а в роти — горілка... Підоспіли шче льудці. Пријшов стариј Кулик, шчо один на все село носив шче оселедець. То був уже стариј дід, кремезниј шче нівроку... Јого скрізь по селу знали, јак чоловіка письменного: він завжде було на криласі співаје, посеред церкви апостола читаје... А на јазик собі вдавсьа — балакучиј, а надто за чаркоју... Та льубив таки ј випити. Бувало, в недільу, післьа обіда, пријде в шинок, та ј почне теревені точити, — та все по письменному, по церковному... Зіјдутьсьа в шинок льудці розважитись, з льудьми посидіти, побалакати: візьмуть півкварти, кварту, шчо б було чим горло промочувати — ј діда не минуть. Тоді він хоч до світа вже сидіти та брехати, аби слухали. Иноді було насмішить беседу — аж за животи берутьсьа; не врьади-годи ј з јого покепкујуть, — з јого сивого оселедцьа, шчо аж за ухом закрутивсьа; а все таки чаркоју не минали ніколи... І Кулик шчо свьато в шинку.

Придибав він і тепер. За ним — другі, треті. Засіли кругом столу коло Чіпчинојі горілки; пјуть собі; потьакајуть; льульки цмольать. Најбільше там було дворових. Випушчені на вольу, јак птицьа, без оселі, без землі, без притулку, — вони шукали собі оселі по шинках, шчо б швидче скоротати ті тьажкі два роки, котрі вони повинні були одробити. Шче по панських дворах вони позвикали в горільці киснути, јіјі пјаним хмелем підсоложувати своје гірке житьтьа: не покинути ж було својејі втіхи тепер? — І вони мершчіј кидали панські двори, та ходили від шинку до шинку. Коли не було за шчо випити, піджидали, — може хто піднесе чарку-другу. Шинкове панібратство завжде знајдетьсьа. Поприходили вони тепер, — Чіпка не обминув і јіх чаркоју...

Јак підпили вже, то тој заспівав з пјаних очеј, тој бідкавсьа, куди јого пристати, јак з паном розвјажетьсьа... А Чіпка не дослухајетьсьа. В одніј сорочці, розхрістаниј, одно кружаје та ј кружаје, кричить, батькује, по столу кулаком гамсемить, јак навіжениј...

— Шчо це воно за знак, Чіпко? — питаје јого Кабанець, коли Чіпка знемігсьа трохи: — ти ж, мов, до сього дива не теје?...

— Не вживав?... Ні!... А тепер буду...

— Чого ж це так?

— Бо нігде немаје правди... немаје добра... ј земльа пропала! — Ну, ј гульај!

— Та де ж твоја земльа діласьа?...

— Де?... взьали... отньали гаспидські пјавки... пропала!... А земльа пропала, — все пропало...

— Так, так, — підхопили двораки: без землі — шчо?... Без землі — житьтьа нема!

— Риба без води, а чоловік без землі — гине, — увернув Кулик по письменному.

— Еге ж, еге... А коли так — пиј, поки пјетьсьа; гульај, поки гульајетьсьа! Без землі... все по-боку! На шчо воно? На ві шчо тепер корова, кобила, вівці?... Га?... На ві-шчо?... Гульај, душа без кунтуша! — Та — бух! по столу кулаком...

Стіл заходив ходором; чарки ј пльашки заторохтали, одна чарка навіт упала до-долу, під стіл, — та ніхто не поліз јіјі доставати: всі задивились на Чіпку... А він знову за своје:

— Дьадьку Јакове! Ніхто не зна... о-ох!... ніхто не зна... Прокльаті! Пјатьдесьат рублів хотіли за земльу... Не в землі сила, не в землі вона була... ні!... Земльа — шчо?... Земльа!... Хліб родить, јак коло нејі походиш; хазьајіном робить... Сказано: земльа! А без землі — все пропало... все!... — Чіпка придавив на останьньому слові, повів грізно по хаті очима, заскриготав зубами, положив на стіл руки, схилив на них голову — та ј притих...

Льуде дивувалисьа, погльадајучи на Чіпку, — дивувалисьа јого непевним речам, а про те — пили јого горілку, поки до каплі вихилили. Тоді де-хто давај рушати...

— А ну, Микито: час до дому! каже, ледве стојачи на ногах, один крепак до другого, шчо сидів та слухав, јак Кулик росказував про Јосипа, запроданого братами... — Чув, Микито! рушај?

— Підожди трохи, — одказује Микита.

— Чого?... Ходім, кажу, а то покину!... Іј-богу, покину!... То ј зостанешсьа з отим оселедьком рови лічити, — дарма шчо він по письменному балакаје...

А Кулик гльанув на крепака, похитав головоју — ј залепетав:

— Ашче, ашче... једа... јегда... бо... созда мир... Сатанајіл заздри... Согріши Адам з Јевоју... нехај царствује!... Льудіје! од слуха зла не убојімсьа...

Максим прислухавсьа. Оже, јак почув, шчо це вже річ не про Јосипа, — устав, вијшов за сусідом з хати... Хто тверезіјшиј, собі став за шапку братись. А зосталисьа самі пјаниці. Тој харчав, звалившись під лавкоју; тој сидів, обпершись спиноју об косьак вікна, та здригував — змерз! а де-хто виводив не својім голосом јакусь пјаницьку пісньу — чи про „журбу впрьамују,“ чи про неслухньану „дольу...“

Аж перед світом приплівсьа Чіпка до дому, ледве на ногах стојучи — пјаниј-пјаниј, пјаніјшиј землі...

Јак гльанула Мотрьа на јого, то ј перельакаласьа...

— Шчо це, сину?!... на јаких це радошчах?...

Чіпка сів на лаві, схилив голову...

— Де це твоја свитка, шапка?... Заходив, кажеш, не тільки гроші, та ј те...

— Свитка?... шапка?... Нема!... На шчо вона?... На ві-шчо все, коли... у-у... у... Завив на всьу хату, мотнув роскудланоју головоју, засвітив повними сліз очима...

Материне серце мов хто в жмені здавив... Давај вона јого умовльати:

— На ві-шчо це ти, сину, сам собі лихо робиш? Це ж ти сам себе з світа зживајеш!... Пльунь ти на ту земльу!... Шчо ж робити? Жили ж без землі кілька літ, та хліб јіли... ј тепер не сидітимемо без јого... Ти тоді малиј був; сама пучками та ручками заробльала, — та не померли з голоду... А тепер — не те, шчо тоді!... Тепер і ти заробиш, і ја допоможу... Шчо ж робити? На все јого свьатаја вольа!

— Ет, толкуј!... Немаје тепер у мене нічого — а ні-ні!... Шчо тепер ја?... Льудськиј попихач, најмит?... Пропало... все пропало! І добро ј душа пропала... бо немаје правди на світі... немаје між льудьми... Тепер моје шчастьа — ось-ось було, та... вплило!... Чіпка розвів руками — ј задумавсьа...

— А все льуде, все льуде... Вони в мене ј батька одньали, льудојіди; вони меме шче змалку ненавідили: — з играшок прогонили, ішли поуз хату, обхришчувались... Ја малим був, а все бачив... За чортеньа шчитали... Ја чорт... е-е... Ја — чорт... над чортами чорт!... А баба вчила мене льудеј прошчати, а дід — льубити... Дурні! дурні! не стојали вони слова доброго... Јіх мучити... му... мурр...

Та — пуць! на земльу... Так і захарчав.

Мотрьа встала, витьагла з під себе рьаднину, вкрила неју Чіпку, перехрестила јого, сама перехерстилась, льагла на голому полу, та сон уже не ішов јіј на думку... Стојали перед неју давні лихі роки, пригадала вона своју кроваву працьу; перескочила јіјі гадка на свого чоловіка-москальа... Де він?... шчо з ним сталосьа?... Може, роспивсьа, розволочивсьа, та так де-небудь під шинком богу ј душу віддав... Гльанула на сина, шчо, јак тој сніп, лежав на долівці — харчав, і стиха прошептала: „Господи! схорони јого ј заступи!“

Прокинувсьа Чіпка — вже геть підбилосьа сонце. Голова крутитьсьа; коло серцьа пече — мов гадина смокче кров з јого... Походив він, походив по хаті; не гльанув навіть матері в вічі; — вијшов, ніби до худоби, та ј потьаг — не в загороду а прьамісінько до Гальки... На третіј день — знову на ослоні в шинку. На четвертиј — там јого сонце праведне стрітило, там і ніч темна привітала...