Хиба ревуть воли, јак јасла повні?/XVI

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

XVI.
Товариство.


Пјучи та гульајучи, підобрав собі Чіпка трьох товаришів шчирих: Лушньа, Матньа та Пацьук, — одна думка, одна гадка. Всі вони однакових літ: не то шчо б старі, не то — ј молоді, — вже підтоптані парубки.

Лушньа був широкоплечиј парнишче, високиј, бравиј, з хорошим панським личком, з чорними гарними вусами, з карими веселими очима... Вони так і говорили в јого!... Та здајетьсьа на јому ј шкура говорила, — такиј балакучиј.

Пацьук собі худошчавиј, низенькиј, мишастиј, — спражніј пацьук, такиј і прудкиј; говіркиј, співучиј, — на селі першиј співака.

Матньа одрізньавсьа од усього товариства ј норовом, і околом. Јакиј завтовшки, такиј завбільшки; неповоротниј, неохајниј. Голова величезна; обличьчьа татарське, кругле јак гарбуз; ноги короткі та товсті, јак стовпці. Не льубив він ні балакати, ні співати, а льубив на світі одну тільки горілку: дудлив јіјі, јак воду, ј у тому покладав усьу своју втіху.

Були вони всі три панські, ј повиростали по панських дворах. Лушньа був пана Совинського, а Пацьук та Матньа — пана Польського, того самого, шчо ј Чіпчин батько.

Матньа та Пацьук узьаті в двір шче малими підлітками: першиј — від плуга, другиј — від овець. Гірко јім було роставатись з батьком, матіріу, братами, та сестрами, та товаришами, такими ж хлопцьами, јак і вони; тьажко кидати рідне дворишче, де јім знакомі були всі закутки, де јіх родила ј пестила мати; зелені степи, де вони викохували хлопјачі сили; гірко було кидати, јаке не је, своје, а јти до чужого, до панського... Та шчо ти вдіјеш супроти панськојі волі? Панові треба... на те в јого ј крепаки, шчо треба! — Јак не плакали, јак не благали матері пана, — викладали јому, шчо білоголові сини јіх, јак старшенькі, једина поміч у трудніј праці, — та не помогли ні сльози, ні викладки... Пан шче розгнівавсьа, шчо јого панську голову јакісь сельські жінки клопочуть такоју дурницеју... Та ј звелів попрогонити матірок з двору. — Пішли матірки, понесли невимовлені прокльони на устах, гіркиј жаль у серці... А сини јіх зосталисьа в дворі підпасачами: один — коло скоту, другиј — коло овець.

Лушньа родивсьа ј виростав у панському дворі. Умер стариј Лушньа, шчо жив на Вовчіј Долині, на хуторі; покинув дочку-дівку на світі. — Одним одна робоча сила в сімјі, бо мати вмерла, а сироти, јак кукіль, зосталисьа... Јак на те, панові заманулось покојівки. Јіјі ото ј узьали до панських покојів, — бо, на лихо собі, ј не погана була. На јіјі ж місце перевели на хутір сімју з двору. Спершу плакала дівка, та бојалась усього, а најбільш — јак би догодити старому панові. Та видно, догодила таки, бо через рік з дівки стала молодицеју, породивши білолицього, чорноголового хлоцьа Тимошку. — Јак підньавсьа Тимошка на ноги, став розбірати всьачину; то јого взьато за лакејчука до молодого пана, — старого тоді вже не було на світі, чистити та набивати тьутьуном льульку, подавати води, а більше всього стојати в кутку передньојі, коло двереј кабинету, на случај јакого приказу. Всього натерпілосьа хлопја. Иноді, довго стојачи, на ногах засипало, падало до долу. Пан тоді не то, шчо б одсилав спати, — ні: вибивши добре, шчо б не був такиј сонливиј, становив на вкольушки на всьу ніч. А иноді, шчо б не задрімав бува ј на вкольушках, підсипав гречки під голі коліна... Було ј так, шчо пан, не знаходьачи довго чого-небудь з својіх, розставлених по столу цьацьок, — до хлопцьа, та бив за те, шчо тој ніби покрав, тоді јак, роздивившись гаразд, — цьацьки або стојали, або лежали тут же перед носом... Набачивши, знову бив за те вже, шчо хоч не вкрав, то замірьавсьа вкрасти, бо попереставльав усе... Гірко пријшлосьа хлопцеві таке житьтьа, злість накипіла в молодому серці. Коли не вкраду, то бјуть — дума сам собі — за те, шчо посьагају вкрасти: то хај же крашче бјуть за те, шчо краду! І через рік, через дра, з малојі ту добројі дитини зробивсьа јакијсь лихиј злодіјачка, котрому нічого вкрасти все, шчо тільки близько лежало коло јого, ј божитись-присьагатись, шчо він і сном, і духом не знаје, јак воно опинилось у јого в кешені... Може хто другиј підкинув, шчо б тільки јого вибили, — виправльавсьа він. Тимошку знову за це били, тьажко били; та біјкоју нічого не взьали. — Підріс він, — став шче хижішим, шче запеклішим. Украде, бувало, јакиј пустьачок, та ј підкине другому, шчо б від себе очі одвести; а добре шчо вкраде, то так заховаје сам, шчо не знаудуть. А огльанутьсьа, стануть допитуватись, — він шче ј виказује: оттој, мов, або отта вкрала! Безневинних бјуть, а він собі нишком крадіжку поживе, та ј сміјетьсьа потајне...

Злодіјкувате житьтьа не по душі самому запеклому злодіјеві. І в такого иноді бувајуть часи, шчо оступльать јого добрі думки — мучать јого, розривајуть... Льудська совість не замираје в саміј запекліј душі. Не замерла вона ј у душі Тимохвіја Лушні. Бували такі години, коли він, згадујучи својі вчинки та безпутнье житьтьа, сам собі думав: „А може ж воно ј гріх так робити?... Може, за все те оддьачитьсьа — хоч не на сім, то на тім світі!...“

Страшно јому стало, ј разом тьажко, соромно. Тоді він, шчо б хоч трохи розважитись, шчо б погасити промінь огоньу в мученіј душі — прихиливсьа до шкльанного бога; привчивсьа горілочку вживати... Помітили раз јого пјаним, — вибили добре на коньушні, прогнали з горниць, наставили кучером. Це було літ за двоје перед волеју. Јому було тоді літ двадцьать.

На стані — вільніше трохи, ніж у горницьах. Там — шчо не зробив, пан бачить, бо з својіх очеј не спускаје; а тут — хоч і бачать панські коні, та нікому не скажуть... Передньојі покинути не можна; а з стані — коли не в день, то в ночі вирвешсьа... Лушньа встрьав у шинки... Там він зазнавсьа з Матнеју ј Пацьуком...

Ці — теж повиростали в неволі. Хоча вільні степи та широке поле, де вони в літку скот пасли, одводили трохи јіх замліли душі: за те зімньа пора нальагала на јіх плечі важкоју вагоју ј давила обох... до горілки! Поробилисьа вони пјаницьами; волоцьугами, злодьугами... У шинку побраталисьа з Лушнеју. Побраталисьа ј тајемна крадіжка, схови та перехови, та нічні пропојі накраденого, стали јіх товариськоју роботоју...

Мучились-мучились пани з ними, та не діждавши ј тих двох років, шчо крепаки повинні були одробити післьа волі (а роки ті здалисьа довгі-довгі, тьаглисьа віками!) — повиганьали јіх з двору на всі чотирі...

Не мајучи ні землі, ні оселі, ні пристановишча — ні під собоју, ні за собоју, ні перед собоју, — јак вільна птицьа в полі, јак дикіј звір у борі, — хлопці розбрелисьа по селу... Де јого пристати? де голову приклонити, заховатись часом від лихојі години?... Шче під будень сьак-так: де-небудь на роботі: — в жидів дрова рубати, в льудеј молотити, віјати, косити.... А јак вечір настане, або свьато, або зоставсьа хто јакиј день без роботи.... Хоч під гребльу!... Ніде притулку не маје, — нігде пристати спочити. У селі дві місцини не куповані. Одна — вулицьа, друга — шинок... Тільки на вулиці не безпешно. Льажеш під тином спочити, — собаки стьагнуть; посеред улиці — најіде хто, а хоч не најіде — волосні піднімуть, запруть у чорну, подумавши, шчо пјаниј... Зоставсьа — шинок... І за шију не льје, ј тепло, ј льудно... Је де, хоч не роскішно, спочити — під лавкоју; је з ким розважитись, — побалакати, заспівати, випити... Став і нашим хлопцьам шинок — рідним батьком, горілка — матірју... В шинку вони мали собі захист, притулок; чарка горілки — стала јім порадоју ј одрадоју... Шинок ніколи не пустује: то тој, то другиј... І наші хлопці там! Јак перепаде чарка горілки — за упокој раба божого, за здоровја нарожденного, або ј так по пригоді, — то ј добре! Веселиі, співајуть вони, коли співајуть ті, шчо частујуть, а плачуть, — коли вони плачуть... Јак же випадав коли такиј нешчасниј день, шчо ні роботи, ні в шинку нікого, — а в самого ні крихти хліба, ні шага грошеј — јісти, аж шкура болить, випити — аж за серце ссе... не гріх тоді ј підньати, шчо легко лежить!...

З оцими-то злодіјкуватими ледацьугами, гультіпаками зпізнавсьа Чіпка. Тиньајучись з шинку до шинку, — стрів він јіх раз, у-друге... јак частував кожного, хто підвертавсьа під руку; вони зараз же таки ј втерлисьа до јого в товариство. Пили на јого кошт; гульали за јого добро; росказували јому своје бідолашне житьтьа, про своју гірку дольу, — привернули јого жалісне, тепер затројужене нешчастьам, серце, — ј потоваришували... Цілиј день пјуть та гульајуть по шинках, гульајуть иноді ј за північ, а перед світом ідуть до Чіпки висипльатись. Виспльутьсьа, викачајутьсьа, візьмуть з собоју Чіпку, та з добра јого шчо-небудь, — та знову в шинок... Так кожнісінького дньа.




Мотрьа сперше дивиласьа на таке безпутнье житьтьа, та плакала, та вговорьувала Чіпку; потім того — лајала, ганьбила; а далі — бігала в себе по в городу, по вулиці, та кричала-репетувала:

— Ој, лишенько! пропала ж ја тепер... погине моја бідна головонька... Тепер же мені все одно, шчо з мосту та в воду...

Стрівајуть льуде, жалкујуть, роспитујуть...

— Та јак же? јак же?... росказује кожному, з плачем, Мотрьа: льубиј та милиј був, а то ж зразу!... на тобі, та цить! Не переживу ж ја цього, не зможу... Свитку пропив, одежу всьу — в одніј сорочці, јак харциза, јак махамед јакиј!... Уже третьу вівцьу пропиваје.. Та ј товариство підобрав під пару, — волоцьуг усього світа... Боже міј! шчо ж тепер робити мені, бідніј?...

— Ви б јого вмовльали; ви б јого словами ганьбили, — радили льуде Мотрі...

— Чи ја ж не вмовльала, чи ја не благала?!... плаче Мотрьа. — Та ја ж јому не словами, — ја јому сльозами виливају... гіркими докорами очі вибивају... Та шчо з того?... Сказано: јак об стіну горохом!...

— То ви б у волость... Хај јого з тиждень подержать у холодніј! витверезитьсьа — опамјатајетьсьа; а то јому памороки забило...

Послухала Мотрьа льудськојі ради, — пожаліласьа в волость. Узьали Чіпку пјаного, силоміць посадили в чорну. — Не счувсьа, јак і заснув...

Над вечір, огльанутьсьа товариші, — нема між ними Чіпки. У вечері пішли, — та јак чорна була лихенька вже, — вони јіјі продрали — ј випустили невольника.

Іде Чіпка до дому... У голові — хміль; на серці — зло... А тут шче з заду јде Лушньа, примовльаје:

— Јака вона тобі мати? жалітисьа на сина?! Хто назве јіјі післьа сього матірју? Садовіть, мовльав, сина в чорну: через јого мені житьтьа немаје!... Де се воно таке на світі видано?!...

Не јде Чіпка — летить до дому; не дише — огнем паше — і, јак скажениј бик, налітаје на хату... Брьаз! — одно!… Дзень! — друге… Посипалось — третье… Грьук! ногоју в двері… Полетіли ј двері в сіни.

Мотрьа з перельаку залізла на печі аж у куток. Убіг Чіпка в хату, кричить:

— Де вона?… де стара відьма?… Чи не заміж бува забажала?… Може бахурів навести заманулосьа?… То шчо б син не перечив, — у чорну јого!…

Уразили такі гадьучі слова материне серце. Јак підстрелена горлицьа тіпајетьсьа-бјетьсьа, тихо туркоче ј стогне: так мати затіпалась на печі в куточку, та стиха, гірко промовила до сина:

— Побіјсьа, Чіпко, бога! Подумај, шчо це ти кажеш?!… Мені світ не милиј, мені… Не доказала, залиласьи гіркими сльозами.

— А мені?… Мені — ти думајеш — легко воно живетьсьа?! У мене, може, серце від больу јак не розірветьсьа!… јакијсь ирод у јому, мов свердлом, крутить… Так шче мені — на?!…

— На шчо ж ти пјеш, сину?… Чи воно тобі легшаје!… Слухај отих братчиків, шчо понаводив з собоју, то вони тебе підведуть!… вони будуть, поки в тебе буде; а јак не стане, то де ј дінутьсьа…

— Не бреши, стара! — перебив јіјі Петро Пацьук.

— Хај же ти, молодчиј, будеш брехати, а мені, старіј, не приходитьсьа!…

— І шчо то воно за мати, коли јде на сина жалітисьа? — піддаје Лушньа огньу Чіпці. — Хиба то је мати?! Јакиј добриј чоловік скаже пушне слово про нејі?!… Не те, шчо б покрити сина… Чи бачила шчо, кажи: не бачила; чи чула, — не чула!… Ні! вона зараз: ось, мов, јакиј міј син… Беріть јого, льуде добрі, та садовіть у чорну!… Јака ж вона мати?!…

— Бач, шчо кажуть льуде?! гука Чіпка. — Чујеш… Шчо кажуть?…

— Льуде?!?… сумно, гірко, з плачем, промовила Мотрьа, — та більше не змогла ј слова вимовити: умивајучись сльозами, замовкла…

Довго шче Чіпка гукав, довго кричав, та витьагши з скрині материну нову білу свиту, мајнув з товариством до Гальки.

Стојала вже пізньа осінньа пора. Холодниј вітер вривавсьа в побиті шибки, ј навпростець віјав у розчинені двері, шчо покинув за собоју Чіпка. Мотрі зробилось холодно… Устала вона з печі, шчо б хоч двері зачинити. Гльане — в хаті, јак у пустці: стіл перекинутиј, горшки побиті, скриньа розчинена… Кинулась Мотрьа до скрині, — та ј охолола… Там усе перевернено, перекидано, порито — ј свити немаје… Мотрьа так і впала на скриньу!

— Боже ж міј, боже! скільки ја літ працьувала, скільки нічок не досипала, думок передумала, здоровја вкоротила, поки сього добра наскладала!… А тепер — рідна дитина все по шинках розносила!…

Сльози в три ручіјі льјутьсьа; жаль та досада давить одурене матирене серце… На силу підвеласьа з скрині.

— Боже! Великиј заступниче! — замолиласьа, здіјмајучи руки до бога: једина надіја, једина утіха, — та ј та мене одурила!… Побиј же јого свьата твоја сила, — де він ступнем ступить, куди він лицем повернетьсьа, коли він так зневажив матір стару! Дај јому, господи, діждати такојі шани та чести від својіх діток…

Та звьазавши останнье своје збіжьжьачко в клуночок, перекинула через плече, перехрестиласьа — ј пішла до сусіди, старојі баби-пупорізки, шчо жила не далеко від јіх дворишча.

Немаје тоді Чіпці впину, немаје заборони, — бо ј у хаті нікого немаје… Так, з побитими вікнами, стојала вона на крај села пусткоју. — А Чіпка — одно гульаје, з шинку до шинку сновікгаје, та знај тьагне з господи все, шчо тільки на очі навернетьсьа. Пропив уже кобилу, корову, овець, свиньу, навіть усьу одежу. Зосталосьа тільки те, шчо на јому: латана свитка, драні штани, та одним одна сорочка, — чорна, јак у дьоготь вимочена. Босиј; голиј, без шапки, ходить він по селу від шинку до шинку, день у день, ніч у ніч: а перед світом, јак домовик, іде в своју пустку… Нічого нема!… Тілько ј зосталосьа, шчо в току стіжки недомолоченого хліба…

— На шчо то в тебе хліб гніје в стіжках? — раз питаје јого Лушньа. Продај јого жидам: усе ж гроші! А то так і пропаде!…

— А справді, промовив Чіпка.




На другиј день кинулись хлопці вишукувати купцьа. Чіпка шукав свого чоловіка, та не знајшов. Лушньа з Пацьуком метнулись по жидах. Најшли купцьа швидко ј повели на в город, де ходив Чіпка коло стіжків.

— Чіпко! гукнув Лушньа шче за двором: — купцьа ведемо.

— Жида?

— Еге-ж.

— Жидові не продам!

— Тьу-тьу!… Чому? Јакиј чорт не купив, то купив, аби гроші дав.

— Оже ја жидові не продам…

Жид пішов на вкруги стіжків обдивльатись. Висмикује колоски з середини, виминаје на долоні, роздивльајетьсьа.

— А по цому буде! — питаје тоді.

— По карбованцьу даси? каже Лушньа.

Чіпка стојав одсторонь коло одного стіжка, та в земльу дививсьа, міркував шчось.

— Ој, веј! за цеј гніј? — скрикнув жид.

— А по чому ж ти думав?

— По копі з сагом… більсе не мозна дати…

— Іди ти к бісовому батькові — одрубав Чіпка, та ј пішов сам до хати.

Лушньа та Пацьук зосталисьа на току з жидом.

— Це, Овраме, — каже Лушньа: за таку ціну ти ніде не купиш.

— Це не такиј хліб, Овраме, јак ти думајеш, — увернув Пацьук: — це хліб хазьајськиј. Ми це знајемо. Ми знајемо, јак він сіјавсьа, јак і складавсьа… Тут хіба зверху трохи затекло, а то тобі — јак порох сухе… Ось дивись! — Та ј висмикнув з середини стога жменьу жита.

Жито було справді добре: колоски товсті, довгі, повні сухого зерна.

— Ось на, подивись — јаке жито.

Жид хоч сам уже вименав колоски ј роздививсьа певно добре, шчо то за жито; а про те шче взьав колосок у жменьу, вимньав і зозгльадав зерно. Лице јого нічого не виказували — ні похвали, ні огуди: тільки ледве примітні искорки зажевріли на одну хвилину в јого чорних очіх, та ј ті потухли… Він почухав бороду.

— Не скупись, Овраме, — пристаје Лушньа: — ми тобі јого ј вимолотимо, до розуму доведемо.

— Ну, сцо з, не скуписьа? За вісцо јого більсе давати?!

— Јак за ві-шчо? — за хліб! Гльань: јак одно тобі зерно. Чисте, повне… не молоте б јів! — Лушньа справді взьав кілько зерен у рот — і жував.

— Та сцо з по карбованцьу?!…

— Та ні, не по карбованцьу, — одказује Лушньа: — він дешевше віддасть.

— Де з хазьајін? Цому він не јде торгуватись?

— Він у хату пішов… мабуть, води напитись. Побіжи лишень, Петре, та кликни!

— Чіпко! Чіпко́-о́! — гукнув Пацьук, до хати ідучи.

— Чого? — подаје голос Чіпка з хати.

— Іди ж кінчать, чи шчо.

— Ја сказав: жидові не продам.

— Чому?

Чіпка не обізвавсьа. Пацьук підождав трохи. Чіпка не виходив з хати.

— Ідіть сьуди, до хати! — гукнув Пацьук на Лушньу з жидом.

Ті рушили, ведучи все таки розмову про жито.

— Ні, ти, Овраме не скуписьа, — каже Лушньа. Хліб, ја тобі скажу, такиј, шчо — от ми скільки молотили, а не бачили такого на селі!

— Та сцо хліб? Хліб, — јак скрізь хліб.

— Та ні! То не з тијі землі. Це тобі хліб з цілини, та шче такојі цілини, шчо років з десьать ні рала, ні плуга не бачила… Це з ситојі землі хліб, — розпинавсьа Лушньа.

Тут вони саме діјшли до хати.

Чіпка сидів собі в хаті, мовчки, наче зажуривсьа. Јак шче не приходили товариші з жидом, він обдивльавсьа, тьажкоју працеју наскладані стіжки. Чорні з окола, вони уразили јого серце, перемчали јого думки в тој недавніј час, коли він — шче весноју — назирав оцеј самиј хліб зеленим, јак рута, бујним, јак дерево, — коли зустрівсьа з Галеју, — балакав, жартував з неју… Коли він жав јого, рано встајучи, пізно льагајучи; — вјазав у снопи; складав у копи; возив; складав на току, почувајучи себе хазьајіном, — голубльачи в серці надіју в двох се добро поживати… Тепер та надіја почорніла, јак і јого колись зелене та золоте жито… Брови в јого насупились; коло серцьа, мов чорна гадина, обвивсьа жаль…

— Ні, не продам! хај крашче зогније на мојіх очіх… а не продам! — думав він.

На тој час Лушньа з жидом напрьамились у хату. Чіпка вискочив на поріг, та јак одрубав, — грізно промовив:

— На шчо ви јого ведете сьуди? — Хліба ја не продам!

Усі здивувалисьа, аж поторопіли.

— То коли не продаси, — закгвалтував жид: — на сцо з було мене водити? Мені ніколи, в мено сце онскільки діла, а вони водьать!… Та ј побіг з двору.

Чіпка заховавсьа знову в хату; Лушньа ј Пацьук, похньупивши голови, за ним увіјшли.

— Чи ти не здурів, Чіпко? — трохи перегодьа, питаје Лушньа. — Такого дорогого купцьа, та відослати… Кому ж ти хліб збудеш?

— Ја сказав, шчо не продају!

— А шчо-ж? Хіба крашче, јак він у тебе зогніје… Га?… Лежить собака на сіні…

Чіпка грізно зиркнув на јого. Лушньа затих. На тој час у хату вскочив Матньа.

— Га-га, братцьа! Је! гульај — кричав він, держачи обома руками пльашку з горілкоју.

— Де ти запопав? зрадів Пацьук.

— Знајшов, братцьа!

— Де?

— В шинку…

— Јак же ти?

— А так… Матньа показав руками јак він схопив пльашку.

Розмова повернула на инчиј шльах.

— Та јак же ти — чи вкрав, чи одньав? — допитувавсьа Пацьук.

— Не питај, — јак, а питај, — чи добра! каже Матньа, частујучи Пацьука.

Тој похвалив. Матньа до Чіпки.

— Ось на, братіку, покуштуј! Ось-на! Сказано: губи злипајутьсьа, така добра!

Чіпка випив. Вишив і Лушньа. Горілка розвјазала јазики — почались кази, та перекази…

Лушньа знову пристаје до Чіпки: чом, та ј чом хліба не продајеш?

— Не продам ја жидові, — одказује Чіпка.

— Та кому ж ти продаси јого?

— Нікому!

— А шкода! Зогніје так ні за цапову душу… ј чарки горілки не випјемо! Продај, кажу. Продај, брате! Та знајеш, — јак загульајемо.

— Не хочетьсьа, братцьа! Коли б ти знав, Тимохвіју, јак не хочетьсьа!… верзе Чіпка вже на підпитку.

— А на шчо ж воно?… Одно ж — зогніје!…

— Ну, так стіјте: піду завтра до Грицька… Коли јому не продам, то хоч так віддам…

— Тьу-тьу! Та ти крашче мені так віддај, — каже Лушньа. Ја знају, јак поверну. А Грицько — шчо? Звісно — багатирь: візьме собі, поживе, ј спасибі не скаже…

— Другому нікому не продам… не годитьсьа!

Далеко за північ товариство підбивало Чіпку кому продати хліб, то продати, а даром Грицькові не давати. Чіпка не згожувавсьа.

— Ја з ним товаришував: ја з ним, шче малими хлопцьами, вкупі овець пасли… Хај јому на нове хазьајство. Нехај хоч він чесно поживе моју працьу, коли так судилосьа!