Хиба ревуть воли, јак јасла повні?/XVII

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Хиба ревуть воли, јак јасла повні? (1880
Панас Мирний та Іван Білик
XVII. Сповідь і покута
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Цей текст написаний драгоманівкою.

XVII.
Сповідь і покута.


На другиј день, рано в-ранці Чіпка пішов до Грицька. Нова хата, біла, чепурна, привітно вигльадала зза обголених лихоју осінньоју негодоју груш, та рьадка прутньастих верб. Двір був просториј, чистиј, оплетениј; ззаду, на току, стојали ожереди соломи; з лівого боку чорніли грьадки та невелечкиј молодиј вишник; з правого — хлівець, загорода та погріб. Коло воріт, над перелазом, білів новоју цьамриноју колодьазь, — вигльадав на шльах новим високим журавлем…

Чіпка вступив у двір. Велика, чорна, кудлата собака кинулась на јого з-під загороди. Чіпка подавсьа назад до ліси, став випручувати хворостину. На собачу брехньу вибігла з хати молода, јак дівчина, молодицьа — низенька, чепурненька, та ј почала гукати на собаку. Собака одбіг на в город — та скавучав. Чіпка підіјшов до молодиці, привітавсьа.

— Добридень!

— Здорови були.

— Шчо, Грицько дома?…

— Ні, нема…

— А де ж?

— У пивниці.

— І давно там став?

— Ні, недавно… На тім, бачцьа, тижні… Ні, аж на третім… Пријіхав жид, та ј наньав.

— А коли він дома буваје?

— У пјатницьу на ніч завжде буваје… А це шчось за знак — учора не було. Сьогодні повинен бути, — А він вам на-шчо?

— Та треба… Хочу јому хліб продати.

— Не знају, — каже вона, задумавшись. — Надіјдіть трохи пізніше, туди к обіду: може, він звернетьсьа…

— Добре. — Прошчавајте!

— Ідіть здорови.

Чіпка пішов шльахом до дому; молодицьа — в хату.

Грицька справді не було дома. В осени, упоравшись з хлібом, він порадивсьа з Христеју, та ј став до пивниці. Оже тепер уже він робив без того запалу, з јаким кидавсь до діла торік. Він уже свого доскочив. Чого ж јому з шкури вилазити? А коли жид даје добру плату; то шчо б сидьачого татари не взьали та на печі не лежать, — чому того тижньа ј не поробити, повагом, та роздумујучи, та розгльадајучи, на всі боки?!

Не минуло ј години, јак Чіпка пішов, — Грицько пријіхав.

— Чому це тебе вчора наніч не було? — стріла јого Христьа.

— Та тут таке трапилось: не мені б казати, не тобі слухати! — одмовльав Грицько.

— Шчо ж там таке? лихе шчо?

— Та шчо б дуже лихе, то дьака богові — ні!… Та ј доброго мало…

— Та шчо ж там справді таке? Кажи швидче! — пристаје зльакана Христьа.

— Жида Оврама обікрадено… Та це нас держали аж до сьогодні…

— Ја думала — шчо́ там?!! — Хто ж јого обікрав?

— Бог јого знаје… Јакісь, каже, замурдовані льуде… Понадівали машкари, повјазали гаразденько всіх, та ј забрали, шчо знајшли.

— Шчо ж воно за льуде?

— Він думаје на москалів, бо по московські балакали… А шкода, коли хоч, Оврама!

— От, велика шкода — жида! Однак з нас надрав…

— Ні, Христе: жид жидові не рівньа. Другиј жид, то таки навсправшки жидьуга; а Оврам — ја тобі скажу — добриј чоловік, хоч і жид… Нічого бога гнівити: він тобі ј запоможе, коли там подушне, нужда јака… Звісно, своје візьме — не грошима, так роботоју… І тепер у јого на пивниці трохи не всі — за одробіток… Добриј жид! Усі јого тамтешні льуде шкодујуть…

— Усі вони добрі, јак спльать; а тільки роспльушчить очі, то так і наровить — јак би в тебе шчо видурити, јак-би тебе так заборсати, шчо б з јого лап не вирвавсьа… Дасть карбованцьа, двох, а одроби јому на десьать… Всі вони одним миром мазані! — Бач! А ја тобі ј забула хвалитись: до тебе Чіпка приходив.

— Јакиј Чіпка?

— А тој… шчо, јак навіжениј, ганьаје по селу…

— Ага!… Чого ж це?

— Та каже: чи не купив би ти хліба?

— Јакого хліба? — пита, роздумујучись, Грицько.

— Не знају… Каже хліб продати… А ја стоју собі та думају: јакиј це він хліб продаје, ј на ві-шчо тобі хліб куповати, коли — спасибі богу — і свіј шче потроху тьагнетьсьа…

— Шчо ж ти јому одказала?

— Шчо ж ја јому одказала? Сказала, шчо б зајшов пізніше, јак ти дома будеш…

— Ну, а він тобі — шчо?

— Каже: зајду, — та ј пішов з двору.

— Гм, — мугикнув Грицько. — От, дівітьсьа, коли не здурів парубок… З кругу спивсьа!

Розмова про Чіпку на цім обірваласьа. Грицько став роспитувати — чи все гаразд у господі, шчо робила Христьа, чи здужала, чи ні?… Христьа одказувала — і собі роспитувала Грицька: шчо јім казали, про ві-шчо роспитували, јак задержали? — Перегодьа трохи, Христьа питаје чоловіка:

— Чи не час уже обідати? Ти з дороги — виморивсьа, виголодавсьа… пообідајеш, спочинеш…

— Та таки ј справді виголодавсьа. Хліба не стало, випросив був крајець у чоловіка, та перехопив трохи… А тепер — не мов би ј теје…

Собача брехньа перервала јіх річ. Христьа гльанула в вікно.

— От, і Чіпка јде…

Грицько собі гльанув.

— Та ј обірваниј та обшматованиј јакиј, господи!

— Може б сказати, шчо тебе немаје дома, поки пообідајемо? — дивльачись на Грицька, питаје Христьа.

— Ні, хај… чоловікові в третье не забиватись… Ти знајеш: ми з ним колись товаришували, јак шче в двох вівці пасли… Чудниј трохи… а добриј був друзьака… А тепер — гльань: шчо́ з ним сталосьа?!…

Чіпка скрипнув дверима, увіјшов у сіни; собака аж за одвірки гризе, так валује. Христьа одчинила хатні двері.

— Та ј собака ж у вас! — обізвавсьа до нејі Чіпка. З порожніми руками не сикајсьа!… Здорови були!

— Здорови… Ідіть у хату: ја вже сама закручу завертку, бо вона в нас так туго ходить, шчо јак хто другиј, то ј не закрутить…

Христьа кинулась до надвірніх двереј, одчинила јіх, гукнула на собаку, потім — зачинила ј закрутила заверткоју.

— Шчо Грицько — вернувсьа? питаје Чіпка, дожидајучи поки Христьа поралась більа двереј.

— Вернувсьа. — Чому ж ви не јдете в хату? Ідіть!

Чіпка не сміливо вступив у хату, та ј став коло порога. Јому јакось і соромно стало, ј страшно… Грицько привітавсьа першиј:

— Здоров, Чіпко!

— Здоров, Грицьку! Здоров брате… Чи бач, јак ти перемінивсьа!… Јак одруживсьа, то ј не пізнати тебе!

— Чим же ја перемінивсьа?

— Усім… заріс, постарів…

— От, шче вигадајте! — зашчебетала Христьа. — Де ж таки він стариј!… То — він не поголивсьа… то так воно здајетьсьа…

— А може… Та ні: ја таки тебе, Грицьку, молодчим бачив…

— Це так мене зостаріла молода жінка — сміјетьсьа Грицько.

— Тільки б і старости… усміхајучись, каже Чіпка.

— Та ј ти, Чіпко, перемінивсьа… на себе не схожиј… Чого це ти так занепав?

— Лихо, брате!… — зітхнувши, одказав Чіпка ј сів поруч з Грицьком коло столу. — Кого те лихо до добра доведе?

— Шчо ж тобі за лихо таке?…

— Багато, Грицьку, росказувати… шче раз зітхнувши, одмовив Чіпка ј скорим погльадом окинув хату.

Простора хатина, чепурно вибілена, тепла та јасна, тиха та шчасна, віјнула на јого јакимсь теплим духом… Јому так стало легко, мов стіни до јого лиха прихильалисьа… На серці в јого стало так льубјазно; думки јого порернулисьа назад — і перенесли јого разом на степ; намальували јому староју немочју скаліченого діда Уласа, швидкого Грицька, шчо на барані јіздив; кинули јого на верби горобеньат драти… Жив-жив! жив-жив!… наче хто молотками, гамселив цима словами в виски јому… Він болізно всміхнувсьа… Гльанув на Христьу… І понесли јого думки на поле, між зелені жита, де він перше зустрівсьа з Галеју… Жаль јому стало свого бувалого житьтьа, котре пестило јого надіјі, јому заманулосьа кому-небудь јіх одкрити, з ким поділитисьа… На очі навернулисьа, — чув він, — сльози; він бојавсьа, шчо б не бризнули, — та водив очима то на Грицька, то на Христьу… І здалисьа вони јому такими шчасливими, такими добрими, привітними, шчо — він не счувсьа, — де дівсьа јого страх перед ними, сором за своје безпутьтьа… Јому забажалосьа шчиро, від серцьа, побалакати з ними, јак з рідними. Звісивши на груди голову, в земльу потупивши очі, він став навертати на себе розмову.

— Багато, кажу, — почав він, — росказувати… ј за день усього не перекажеш… Лихо, сказано, јак до кого причепитьсьа, — не одскіпајешсьа!…

— Хто ж винуватиј у вашому лихові? — обізваласьа, гльадьучи на јого, Христьа. Мабуть, чи не сами најбільше?…

Докір цеј хоч і вколов з першого разу Чіпку; оже він ні зморшкоју, ні погльадом не вијавив того. Лому аж подобалось питаньньа, так прьамо вимовлине жіночими устами.

— Та трохи ј сам винен, — одмовав він, задумујучись. — А то таки ј льуде…

— Чим же льуде винні? — сповідаје Христьа.

Чіпка поворухнувсьа. Видко, він не ждав такојі сповіді. Помовчав трохи, — та все в низ дививсьа, ніби роздумував: чи казати, чи ні? — А далі — туго, не мов слова до јазика поприлипали, а він јіх одривав з великим болем — промовив:

— Неправдоју својеју!…

Грицько побачив, з јаким болем та жалем промовив Чіпка оці два слова, — скинув очима на Христьу:

— Ось годі тобі базікати! — обізвавсьа до нејі: — готуј лиш крашче обідати, та пообідајемо всі разом. — Ти, Чіпко, шче не обідав?

— Та ја вже, — бог јого знаје, — коли ј страву бачив, — з жалем признавсьа Чіпка.

Мова јого вразила жалошчами Грицька ј Христьу, — та ј з себе він був такиј јакијсь, шчо, — хоч не хоч, — пожаліјеш… Грицько мершчіј посунувсьа за стіл, на покутьа, та запрохував Чіпку сунутись ближче до јого. Христьа метнулась до хліба, до мисок, до печі. Швиденько насипала боршчу, поставила серед столу; достала ложки з мисника, пороскладала перед кожним, — та вже мала була сама сідати на ослоні до столу, — јак Грицько промовив:

— Чи це б то так на суху ј сідати?… Воно, мабуть, жінко, в нас у хижці ј горілка је… Ми так давно бачились з Чіпкоју, шчо годилось би ј випити. Ось давај лиш по чарупині… Та мене, правду кажучи, наче шчось ломить, тре… Чи не покине бува?…

Христьа вијшла до хижі, незабаром унесла пльашку з горілкоју, поставила на столі, ј сама сіла.

— Наливај, жінко!

Христьа налила. Грицько взьав чарку в руки та, обертајучись до Чіпки, промовив:

— Пошли ж нам, боже, всього, чого ми тільки бажајемо!

— Дај, боже! — одказује Чіпка.

— Потім Христьа знову налила чарку, а Грицько підсунув јіјі до Чіпки. Випив і Чіпка.

Тоді вже сам Грицько налив півчарки, посунув до Христі, примовльајучи:

— Вишиј же ј ти, жінко!

Христьа взьала чарку в руки, пригубила, кивнула головоју — ј почала јісти боршч.

Приньались до боршчу ј чоловіки. Чіпці здалосьа, шчо він зроду не пив такојі добројі горілки, не јів такого смашного боршчу. — Појіли боршч, Христьа достала локшину на молоці… Чіпка — јак три дні не јів… Усе јому здавалосьа таким добрим, смашним; сами хазьајіни — такими шчирими, привітними льудьми, шчо він аж повеселішав трохи… З лицьа спала в јого дума; на лобі росправились зморшки, шчо јак ті хвилі — то набігали, то збігали; він радісно засвітив својіми розумними темними очима — ј став сповідатись…

— Так ви, паніматко, — обернувсьа він з словами до Христі, — хочете знати: чим льуде винні в мојім безголовјі? — Усім винні! Од самого малого, непримітного, до самого великого, најбільшого… Ви тільки погльаньте: јак вони між собоју живуть?… Чи так, јак льуде, јак брати, јак бог приказав жити?… Еге ж! Вони б мали і один одного в лозці води втопити, з лицьа землі змести!…

Грицько всміхнувсьа…

— Ну, шчо тобі до того, Чіпко? скажи мені, бога ради?… Адже тобі від того ні знобить, ні гріје…

— Јак не знобить? А правда де? Де та правда, по котріј нам велено жити? де вона діласьа? хто јіјі вкрав у нас? — гарьачивсьа Чіпка. Куди вона забігла?… га?…

— А нема правди, — одказав Грицько, — то живи так, јак і всі живуть…

— А јак не дајуть жити? Шчо тоді?

— То все мана тільки!

— Ој, Грицьку! ој, братіку! не кажи так… важко мені, пече мене таке слово…

— Не знать шчо вигадујеш, Чіпко! не знати об чому турбујешсьа!… Не такиј тепер вік настав, не такі льуде народилисьа…

— Шчо ж мені робити! коли ја не можу з ними зжитисьа? Чим же ја винуватиј?… Ја шче ј так терпльу… Ти тільки послухај, јака в льудеј правда. — Ти знав моју земльу?

— Знав…

— Ти чув, шчо јіјі одібрали в мене… знајеш?… ту саму земльу, про јаку сама громада сказала: це твоја земльа, Чіпко, володіј неју! А тепер знајшлисьа такі метці, шчо ј громадську вольу поламали… Узьали, та ј одсудили моју земльу, бог јого знаје ј кому, бог знаје на шчо… На те, мабуть, шчо б перевів јіјі на гроші та ј повіјав туди, звідкільа ј привіјавсьа… І јак — спитајеш — він одібрав ту земльу?… Підсипав судовикам… от і рішенець: не твоја земльа, Чіпко! То була твоја, а тепер — не твоја!…

— Чому ж ти не сходив у суд до Чижика? пита Груцько. — Він, кажуть, иноді помага.

— Ходив. Поміг… Јак пјатьдесьат карбованців, то ј поможу!

— Шчо ж ти?

— Де ж ја візьму јіх?… Отака-то в світі правда! Один пријшов, підсипав, — і одсудив; а дај ти пјатьдесьат карбованців, — тобі одсудьать… А јак би була правда, то цього б не було… земльа б зосталасьа в мене… А коли б земльа була в мене, — ја б ніколи не став таким, јаким ви мене бачите… Хіба ја не знају, хіба ја не чују, шчо про мене кажуть і думајуть?… Знају… добре знају!… Та хај кажуть, хај думајуть… кожному вільно, шчо хоче казати ј думати!… Тільки не кожному дано знати… загльанути в чужу душу, зрозуміти, шчо там і до чого, подивитись у чуже серце… Гльаньте в јого правдивим оком, — то ј побачите: шчо там діетьсьа, шчо там витворьајетьсьа, — јакі иноді тьажкі муки гнітьать јого, јаке лихо розриваје… На те в них кебети кат-ма!… не дано јім!… От — і волоцьу га ја, ј пјаницьа, ј гультіпака… А ја — може, крашчиј від них… та лиха дольа моја!… Кажу вам, багато казати, а трохи слухати… Хај ја гульвіса, бо мојі руки то роботи не здіјмајутьсьа; хај ја пјаницьа, бо в горільці тільки мені душу одвести… На чому ја јіјі одведу, — скажіть ви мені?…

Річ Чіпчина, јак вода, ринула.

Грицько з Христеју слухали та ззиралисьа, а Христьа коли-не-коли зітхала тихо та глибоко…

Пообідали. Чіпка подьакував богові ј хазьајінам.

— Знајеш шчо, Грицьку?

— А шчо?

— Чого це ја до тебе пријшов…

— Скажи.

— Пријшов… чи не купив би ти в мене того хліба, шчо зоставсьа в току? Уже ја јого сам до розуму не доведу; жидові продавати не хочетьсьа… Купи ти, брате! — На ві-шчо він мені здавсьа, Чіпко? — Ја з својім уже впоравсьа, бачу — буде з мене…

— А може в Чіпки добриј хліб, то на посів би зоставили, — јакось льубенько промовила Христьа.

— Та ј грошеј у мене тепер кат-ма, — бідкајетьсьа Грицько.

— То віддаси, коли будуть, — на те јому Чіпка. Не хочетьсьа мені својејі праці в жидівські руки попускати… Знехтује прокльата жидова, на горілку пережене… А ти, јак хазьајін — знају — до ума доведеш…

— Ні, Чіпко, не купльу: не треба мені!

Чіпка задумавсьа; очі потускніли; він потупив јіх у низ… Оже швидко журлива думка промајнула; очі знову заискрили — і він наче зрадівши, твердо промовив:

— Ну, коли ж не купиш, то — так візьми!

— На шчо ја в тебе візьму јого? Ось розсуди гаразд… У тебе тільки один хліб і зоставсьа; а ја — слава богу — не терпльу шче нужди…

— То пропаде ж, Грицьку! пропју… Візьми, брате: пожаліј мојејі праці! Ти чоловік добриј, — ја тебе з малку знају… Памјатајеш, јак горобеньат драли? Памјатајеш — діда?… Візьми! Ја тебе льубльу, ј твоју жінку льубльу… Увіјшов ја до вас у хату — јак у рај уступив… Ви мене привитали, јак рідні; моје серце, моју душу одігріли… Візьми, Грицьку! прошу ја тебе…

— Про мене…, одказав, мов не хотьа, Грицько. — Коли вже тобі так хочетьсьа, то ј заберу. — Тільки — знајеш шчо, Чіпко? У тебе мати стараја, а ти јіјі так зневажив… у чужих льудеј хліб заробльаје, сердешна…

— Мати… мати… забубонів Чіпка, ј насупив брови. За матір не кажи… Хто јого знаје, хто з нас більш винуватиј…

Грицьків докір дуже вразив Чіпку. Він замовк, потупив очі в земльу, мов бојавсьа на Грицька гльанути: подумав трохи, та швидче попрошчавсьа ј вијшов з хати.

— Так ти завтра, гульанками, ј забереш, Грицьку? спитав уже зза двереј.

— Добре. А може шче ј сьогодньа надіјду, — коли справа справна…

Чіпка пішов. Грицько підославши свитку в голови, ліг на лаві спочити. Христьа поперемивала посуду, поприбірала; сіла на полу, коло печі, за гребінь прьасти мичку. У хаті було тихо-тихо, аж, мов, важко, — тільки чутно було — јак веретено сьурчало, та коли-не-коли Христьа легенько зітхала… Христьа думала про сьогоднішньу розмову з Чіпкоју. Думки обступили јіјі, повили, јак сиві тумани земльу… Вона оддалась јім на вольу: робіть, мов, шчо знајете; несіть, куди хочете!… І здававсьа јіј Чіпка не таким гультіпакоју та волоцьугоју, јаким јого льуде взивали, јаким сама вона јого шчитала до сього дньа… Скривджене з самого малку јіјі сирітське серце, догадалосьа, шчо Чіпка — не такиј… Не гультіпака — лихиј чоловік; гультіпака — зло льудське, неправда льудська! казало јіј серце… У Чіпки ј серце добріше, ј душа чесніша… А шчо він пје?… То јого лихо пје… Не даром він хваливсьа ним!… Та јак же јого ј не пити, живучи між такими льудьми? кожен тільки ј дума: јак би мені, та мені, — јак би кого обідрати, ошукати?… Брати рідні, сестри — перші вороги між собоју…

— А правду казав Чіпка, — промовила вона в голос, аж Грицько від дрімоти прокинувсьа.

— Јаку правду? — позіхнувши, питаје він.

— Шчо немаје між льудьми правди, — шчо живуть вони не по закону!

— Толкуј! дурниј, спившись з кругу, верзе не знать шчо, а вона тому ј віри діјмаје…

— Јак же не діјмати, коли воно так і је?

— Јак так?

— А так! От, хоч би ј ја… Јак би льуде по правді жили, — чи терпіла б ја, зоставшись сиротоју, те горе та нужду, шчо пријшлось витерпіти? Чи роскотилось би добро сирітське? Коли б вони по правді, а не по кривді жили; то всього б того приберегли, не попустили б, шчо б сирота скиталасьа по льудіх, не завдали б јіјі у најми, де б, може не стрівшись з тобоју, ј вік завікувала…

— Своја сорочка ближче до тіла…

— Ото ж то ј је!… Усе — коли б собі, та собі; а про сиріт та базталанних — ні гадки!… Хај сироти гинуть…

— Хто ж тобі стане дурно чуже добро догльадати? запитав Грицько.

Христьу — јак хто голкоју укольнув… Зльаканим погльадом вона гльанула на јого: вона ніколи не ждала такого від Грицька…

— Не вже ж би ј ти так зробив? не спускајучи очеј з јого, вона прьамо запитала.

Грицько оханувсьа — ј подумавши, одказав:

— То шчо ж, шчо ја б не зробив? — другі б зробили! — Та чого це ти так прискипалась до мене? — перемінивши свіј ласкавиј голос, уже він запитав Христі, та ј собі гостро гльанув на нејі.

Христьа сиділа на днишчі бліда, сумна, та, скривившись, дивиласьа прьамо јому в вічі. Голова јіјі схилиласьа трохи на бік; нитка в одніј руці, а починок у другіј — заколіли… По виду можна було бачити, шчо вона хоч і дивиласьа на Грицька, дивиласьа прьамо јому в вічі, — та нічого не бачила: думка јіјі десь далеко-далеко носила…

Грицько помітив; серце в јого јакось болізно тьохнуло…

— Христе! гукнув він.

Христьа кинулась, аж починок з рук випав; вона скочила јого доставати…

— Шчо це з тобоју? Чи не закохалась бува в Чіпчини голі пјати?…

Чи від того, шчо вона нахилиласьа, чи може ј від того, шчо митке Грицькове слово влучило прьамо јіј у серце, ј погнало кров у голову, — тільки зблідле до того лице Христине зразу покрилосьа червоним заревом…

— Ох… јак ти мене зльакав, — хај јому цур!… переводьачи дух, усміхајучись, веселенько обізваласьа вона до Грицька, шчо б покрити усміхом свій недавні смуток.

Грицько пильно подививсьа на нејі. Краска з лицьа вже одіјшла, — тільки притајене легеньке зітханьньа, та јакијсь бојазькиј, соромливиј погльад з блискучих очеј, нагадували, шчо, може, Грицько ј правду сказав… Одначе Грицько не обзивавсьа. Спустивши з лави ноги, він почав у кешені шукати льульки. Налапавши ј витьагши льульку, довго він довбавсьа в ніј протичкоју, потьагајучись та позіхајучи; потім вибивав об лаву згарь…

— Піти лишень покурити, — мнучи тьутьун у жмені ј держачи в зубах льульку, каже нін, — та подивитисьа на віз… чи добрі осі? Бо завтра, справді гульанками, може, хліб перевезу…

Грицько пішов з хати. Христьа зосталась сама. Вона аж плечима здвигнула.

— Шчо це справді зі мноју сталосьа?! сама себе запитала, — та трохи перегодьа ј затьагла сумну та журливу пісньу на всьу хату… У голосі јіјі почулисьа сльози, журба; повивали вони хату ј Христьу; вона голосом виводила свіј сум тьажкиј, — а рукоју — нитку за ниткоју…




У недільу, тільки шчо вијшли з церкви та пообідали, нараз Грицько запріг својіх пару биків, випрохав у сусіди шче пару, — та двома парами ј појіхав до Чіпки.

Пуста городина, лихиј тин, криві ворота, не обмазана хата, з побитими вікнами, — непријазно кинулись у вічі ј образили Грицькову хазьајливу натуру… Він з докором і разом з жалем дививсьа на Чіпчине добро…

— Господи, боже! доживетьсьа ж чоловік от до сього?! А все — своја вольа…

Грицько став коло хати. Двері були зачинені ј зашчепнені. Він подививсьа кругом хати, гльанув на тік — нігде нікого не видно, тільки стіжки чорніли в току. Грицько підіјшов під вікно, загльанув у розбиту шибку. На полу лежало три чоловіки, спали; на лаві Чіпка — четвертиј.

— Чіпко! Чіпко! — гукнув Грицько.

— А хто там? — першиј прокинувшись, питаје Лушньа.

— Збудіть мені, будь-ласка, Чіпку.

— На шчо тобі? пита, потьагајучись Лушньа.

— Та ја до јого за хлібом пријіхав.

Лушньа штовхвув ногоју Чіпку.

— Чіпко!

— Чого?

— Чоловік за хлібом пријіхав.

— Ага-а, — промовив Чіпка ј хутко скочив на ноги. — Здоров, Грицьку!

— Здоров… То це ти так кочујеш?!

— Отак, јак бач.

— Чому ж ти хоч вікон не повставльајеш? холоди находьать

— Доброго молодцьа кров гріје, — одмовив за Чіпку Лушньа.

Чіпка вијшов у сіни одчинити двері. Лушньа став будити товариство.

— Уставајте; братцьа, грошеј лічити!

— Јаких грошеј?

— Чіпка продав хліб.

— Кому продав?

— Чупруненкові Грицькові…

— А дорого?

— Не знају.

Пацьук та Матньа попідводились, терли з просоньньа очі, позіхали.

— Ја, мабуть, не доспав, — каже Матньа, — бо голова шчось болить. І знову ліг.

— Тим тебе ј обдуло, јак бокла, — докорьав Лушньа.

На тој час Чіпка вернувсьа в хату.

— Ходім, братцьа, — поможемо чоловікові хліб набірати, — каже до товаришів.

— Ходімо. Чув, Јакиме? — Вставај, та ходім! — гукнув Лушньа. За те в вечері — он-јак погульајемо!!

Пацьук зараз послухав, а Матньа підвівсьа, давај знову протирати очі та потьагатись. А далі — ј він, нехотьа, встав; усі разом потьагли до стогів.

Два подаје, два на вози складаје. Навантажили обидва вози, придавили рублем, ушнурували, јак слід, похазьајськи. Појіхав Грицько.

— А за шчо продав, Чіпко? питаје Лушньа.

— Ні за шчо.

— Јак ні за шчо? усі разом скрикнули.

— Так… подарував…

Товариство замовкло, посхильало голови.

— Оттуди к лихиј годині! — сумно промовив першиј Лушньа.

— А жид, бач, купував, — не продав, — і собі процідив сумно кріз зуби Пацьук.

— Бо жид! — гостро одрубав Чіпка.

— От, тобі ј раз!.. от і погульајемо… чортового батька!… чухајучи потилицьу, блеје Матньа. — Крашче б було мене не будити, хлопці… А то — тільки сон перервали…

— Жид — та давав по тројаку од копи, — знову Лушньа; а це ј свіј чоловік, та на дурницьу звик!… Оттаке!

— Таке, јак бач! коле Пацьук.

— А-а-а… позіха, потьагајучись, Матньа: і на ві-шчо було будити?!…

Чіпка зиркнув на товариство очима, поблід на виду…

— Ви на мене, братцьа, јак ја бачу, гнівајетесь, сам себе здержујучи, обізвавсьа він до товаришів. — Так треба було… От, вам і все! Жидьузі ја не продав ні за јакі гроші, а товаришові — так віддав…

— А ми ж у тебе шчо? каже Лушньа, попустивши поводи серцеві. Хиба вже ми ј не товариші?… Чому ж ти нам не віддав? Ми б сами јого продали…

— Жидові?…

— Та там би побачили — кому…

— Чоловік, — тьагне Чіпка далі, — чесно поживе, добрим словом згадаје… А жид — шчо?

— А тепло ж буде від того доброго слова? шчипаје Пацьук.

— Тепло! — вже грізно одрубав Чіпка, а далі, нижче спускајучи голос каже: — Ја знају, шчо моја працьа не пропаде марно, а доведе јіјі добриј чоловік до розуму…

— Оттуди к хихиј годині!… Оце так!… От, тобі ј погульали!… одно бубонить Матньа, присівши на вкольушки, та взьавшись руками за шчоки.

— Не ждали ми, Чіпко від тебе такого! дошкульа Лушньа.

— Јакого?

— Такого, јак ти зробив… Пропало добро!…

Усі поприсідали на току, та, јак хижі вовки, очіма світили. Один Чіпка стојав, обернувшись спиноју, об недобратиј стіг, — та сумно позирав то на товаришів, то на цілі стіжки, то на шльах, — чи не јіде Грицько.

— Аж — ось Грицько вже справивсьа: пријіхав у друге.

— Отак-то ти нас обвів, дьадьку? обізвавсьа до јого Лушньа.

— Јак?

— На дурницьу, — кажеш, — хліб возиш?

— На дурницьу? Гм… Дарованому коневі в зуби не дивльаться…

— То ти нас хоч молотити візьми — по карбованцьу од копи, — шуткује Пацьук.

Усі засміјалисьа; Грицько ј собі; один Чіпка мовчав…

— Годі, братцьа, не знать шчо торочити, — обернувсьа він до товариства: — нуте лишень чоловікові поможемо хліб добірати, бо час не стојіть!…

— Нехај же сам і забіра, коли поцінно купив, — каже з докором Лушньа.

— Тимохвіју! грізно гльанувши, гукнув Чіпка. — Або до роботи, або з двору! Ја прохати не стану…

Лушньа зітхнув, а все таки підвівсьа, поліз на стіг; другі, гльадьа на јого, ј собі приньались за діло… Одначе робота в руках не горіла, јак спершу. Оже сьак-так понакладали вози, забендьугували, ушнурували. Повіз Грицько до дому. Лушньа пішов за ним слідом.

— Дьадьку!

— А-гов?…

— Ви вже нам хоч за поміч перекиньте шчо… Не вже ж ми дурно працьували?… аж спина болить.

— Шчо ж ја вам перекину?

— Та хоч карбованців пјать…

— А де ж ті пјать карбованців — на смітнику знајдеш?

— А хліба хіба трохи? Адже кіп більше тридцьатка буде…

Грицько мовчав.

— Ну, хоч три карбованці на нас трьох! Хај уже Чіпка подарував, — јого вольа…

— Добре… Нехај же, ја втретье вернусьа, то ј привезу. Тільки прохатиму вас — помогти молотити.

— Молотити? весело скрикнув Лушньа. — Добре! Шчо там нам јого молотити? Аби господь дав годинку, то ми јого в чотирьох за день зобјемо!

— То ја шче ј могоричу поставльу, — домовльаје Грицько.

— Добре, дьадьку!… Добре!

Грицько појіхав; Лушньа вернувсьа до гурту веселиј. З радошчів він штовхнув Матньу, котриј прослав під стіжком кілька снопів, ліг, укривсьа теж снопом, та збіравсьа вже заснути.

— Не штовхајсьа! тут і так бік болить за хлібом, — одмовив Матньа.

— Не біјсь! не візьме лиха година бока, — хіба може від горілки прогније, — каже Пацьук.

— Од тијі, шчо за хліб випјемо?

— Може, ј від тијі! вставив Лушньа.

Чіпка не дослухавсьа до јіх розмови. Він ходив собі по за стогами, та підгрібав, шчо набили перекладајучи хліб на вози.

Лушньа моргнув на товариство: не журітьсьа, мов!

— Погульајемо? запитали ті стиха.

Лушньа мотнув головоју: еге ж мов!

— А скільки? пита Матньа.

— Три карбованці.

— Мало, каже Пацьук.

— З червивојі собаки шчо урвати, то урвати — хоч клочок шерсти… утішаје Лушньа.

Вернувсьа Грицько в третье, привіз гроші, забрав останніј хліб.

Јак наложили вози, Лушньа ј каже:

— Ну, тепер, дьадьку Грицьку, хоч і могоричу!

— Та ходімо вже: забіжимо до Гальки, випјемо по осьмушці.

Пішли. Кликнув Грицько ј Чіпку. Піпов і тој за ними. Грицько випив сам осьмушку, дав по осьмушці другім, та ј повіз собі хліб до дому, розігрітиј — не так горілкоју, јак подарунком.

Товариство засіло на цілу ніч…