Хиба ревуть воли, јак јасла повні?/XVIII
| ◀ XVII. Сповідь і покута | Хиба ревуть воли, јак јасла повні? XVIII. Першиј ступінь |
XIX. Слизька дорога ▶ |
|
Мотрьа зовсім оселиласьа в „довгопјатојі баби.“ Брала льудім прьасти то кужіль, то вовну, — та з того тільки ј жила.
Тьажко јіј робилосьа на душі, гірко на серці, јак подумаје, шчо на старості літ пријшлосьа најмичкувати в льудеј. І хата своја, ј достатки — хоч јакі там, не јакі, були; а все б таки жити можна… А пријшлосьа в чужіј хаті льудім годити, льудеј слухати.. Шче день сьаким-таким боком перебуде; а настане ніч, — думки, јак за подушне, оступльать… Мотрьа иноді цілу ніч виплаче. Шкода јіј Чіпки… Кохала ж, ростила; довгих зімніх, коротких літніх нічок не досипльала; — рано вставала, пізно льагала… Не за дльа кого ж? за дльа јого… А він?…
Спливе јіј на думку та прокльата ніч, коли він пјаниј зневажив јіјі, матір, тьажкими докорами… Стаје руба шматок хліба в горлі, јак вона згадаје про це, сідајучи јісти. Змочить Мотрьа всьу подушку, јак здумаје в ночі… „Крашче б ја тебе, сину, не зродила, або зродивши, взьала за ноги та об пень головоју, — ніж тепер від тебе таку зневагу пријмати!… Безталанна та хвилина, коли ја зачала тебе; прокльата та радість, јакоју ја раділа, чујучи, шчо шчось ворушитьсьа під серцем… Боже! чи ја тебе не молила? чи ја перед тобоју переступила?… За шчо ж мені така кара, така невповага від ріднојі дитини?!…“
— І чого ти так убивајешсьа, Мотре? вговорьује јіјі баба. Хај би шчо добре, а то таке ледашчо! Он, сьогодні… не мов дідько носив јого по чужих городах — без шапки, босиј, ув одні сорочці, та ј та розхрістана, јак у харцизьаки… Остапіјчиних дітеј на смерть перельакав. Гралисьа собі в дворі. На тој час јого лиха година несла. Біжить, кажуть, јак скажена собака, через город… Діти в крик; він — за ними… Ухопив маленьку дівчинку Парасьу, — четвертиј годок пішов, — та ј несе… На ві-шчо вже він јіјі взьав? Один бог відаје… Сказано: з кругу спивсьа! Уже в јого в очіх і чоловічки до гори ногами попереверталисьа… Ја таки ј сама бачила, шчо він по вулиці бігав. Та ј бајдуже! Кат, тебе, думају, бери: бігај, поки на своје набіжиш! Та ј іду собі… Минула вже Остапіјчину хату. Коли чују — хтось біжить за мноју, та гукаје: „ба-бо! ба-бо-о! — Чого се ти, галочко? питају. — Вона в плач, та так просить: „Будь ласка, бабусьу, ради самого бога — ја вже вам се ј те, вернітьсьа в хату та поможіть мојіј Парасочці!“ — Шчо ж там з неју? — „Та, боже міј! з плачем каже: отој шибеник, ота пјаницьа — шчо б јому ні житьтьа, ні добра! на смерть дитину перельакав… Біг через двір, та ј ухопив на руки… чи занести куди хотів, чи шчо… Ја не знају: чому јого на цеп не припнуть?…“ Ја послухала, пішла. Ухожу — коли дитина лежить на полу, — та так вјетьсьа, так бјетьсьа, та кричить, не мов на јому — не доводь, господи! родимець… Перехрестила ја јого, пошептала, — одіјшло трохи… Та тоді ј переполох вилила. І таки нестемісенько він вијшов — так і виливсьа з воску!… — Та чи ја б за таким плакала та побиваласьа? Ја б јого ј з думки викинула…
— Јак же мені не плакати, јак не побиватисьа, слухајучи таке за јого? Хај би јіх у мене десьатеро, то одно в одно не вдајетьсьа; а то ж він у мене один, јак порошина в оці! Ја јого кохала, ростила, здоровја стратила, надіјі покладала… А тепер — саміј пријшлосьа по чужих льудьах хильатисьа… Хіба ж воно легко? Та шчо ј льуде скажуть: Јака, скажуть, то мати, шчо допустила сина до того, не заборонила јому?… Боже міј, одного тільки в тебе прошу: одніјі смерти мольу! Нашли јіјі швидче… Чого вона по добрих льудіх ходить, — чом до мене не пријде?… Закриласьа б ја плечима ј очима, — хај шчо хоче робить. Мојі очі не бачили б, уха не чули…
— І-і! бо-зна шчо ти, Мотре, вигадујеш! Шчо льуде скажуть? Нехај, шчо хочуть, те ј говорьать… Чорта јому даси, коли воно таке вдалосьа! Чи ходила б ти по чужих хатах, јак-би він добриј був?…
Не витримала Мотрьа довгојі розмови: сиділа собі, та плакала нерозважними, дрібними сльозами…
А Чіпка — наче собі діло вигадав — кожнісенькиј день гульа та ј гульа… Зовсім пустивсьа берега… Допивсьа до того, шчо ні з-надвору, ні в хаті — нічого… Аж задувсьа від гульні та недоспаних ночеј…
Поки хозьајствечко було, — було за шчо пити; а јак забрав Грицько жито до себе; то хоч шчо хоч — жидівка без грошеј і осьмушки не даје. „Давај гроші!“ та ј усе.
„Гроші,“ дума Чіпка сам собі, лежачи в хаті. Згага пекла јого, јак свічкоју; похмільльа јого мучило. „Гроші… Јак би то гроші. Не качавсьа б ја, јак тепер качајусьа, місцьа не знајду; не гульав би так… оддав би ј земльу, ј усе — за гроші… Коли б гроші! Брьазнув би тільки — так би все ј уродилосьа… ј вона моја! А то…
І звернули јого думки в бувале, недавнье. Розвернулосьа перед ним зелене поле; ходить він по јому, обдивльајетьсьа; радіје, шчо так добре зіјшло, росте, зеленіје, цвіте… А тут і Гальа зньаласьа перепелкоју зза високого жита… Розрьажена, јак пава; легенька, јак метелик; веселенька, јак уранішне сонце… Льубо јого очім дивитись на нејі, јак вона усміхајетьсьа до јого својіми повними рожевими устами, — јак вона гладить јого веселими чорними оксамитними очима… Шчасливиј він!… А тепер! Серед пустки неметенојі, в смітті, в багньуці, вальајетьсьа — обірваниј, обшарпаниј, јак волоцьуга, јак харциза јакиј… А до цього шчо витворьав?! Де діласьа кобила, вівці, корова? Де одежа, шчо мати справила? де діласьа мати?… куди вона пішла? де приклонила сиву голову?!… — Сиротоју стојіть над шльахом хата, з побитими вікнами — не топлена, не обшпарована, чорна, полупана… А вже холоди заходьать; мороз у хату претьсьа… І холодно, ј голодно!… Згага хмельу запекла јому серце…
— О-о-о… ја — каторжниј! прокльатиј!… шчо ја наробив собі?!… Він зо зла упјавсьа руками в своју нечесану куштру. Посипалось волосьсьа; заискрили очі… Він прикусив зубами губи — аж кров виступила…
Осіннье сонце сідало в хмари. Прошчајучись з землеју, заливало хмари ј земльу огньаним світом. Јак кров, червонів захід сонцьа ј загльадав својіми червоними очима кріз побиті шибки в Чіпчину хату… Чіпка качавсьа на соломі по долівці.
На ту пору в хату увіјшли товариші. Јак гльанув Лушньа на Чіпку, так і покотивсьа зо сміху. Пацьук та Матньа стојать у порога, та тільки дивујутьсьа.
— Чіпко! гукнув Лушньа. Чи ти, бува, не збожеволів? Јакого ти бісового батька качајешсьа та рвеш на голові волоссьа?
Не сподіваниј регіт схаменув Чіпку.
— Братіку! мовить, јак дитина… хоч чарочку… хоч капельку, бо пропаду! Пече мене… давить… пити мені… пити!
— На, та пиј, дурньу! гукаје Лушньа, подајучи јому пльашку горілки, в кварту міри.
Аж затіпавсьа Чіпка, ухопивши обіруч пльашку. Приложив він јіјі до своіх попалених смагоју, замазаних кровју, губів — та дудлив нахильці, јак воду.
Матньа побачив, та ј собі затрусивсьа… Кинувсьа на Чіпку, та ну однімати.
— Ну, тебе к лихіј матері! От, дивись: ні капельки не кине, луціпер!
Та за пльашку… Чіпка не пускаје, та молить:
— Шче, братіку! шче… шче… хоч трошечки… Хоч капельку!… душу проквасити…
— Та ну тебе к бісу!… От, опіјака!…
Та вирвавши пльашку, припав до нејі, мов пјавка до тіла… Матньа не вмів кидати горілки другим. Чи давали чарку, — він ковтав јіјі до капельки; чи осьмушку, — він заливав неју горло, не оддихајучи; чи півкварти, кварту, — він тьаг, поки оставаласьа порожньа посудина…
Уже Лушньа з Пацьуком кинулись на Матньу, та на силу одньали, трохи пльашки не розбили… Счинивсьа регіт, крик… Сонце зовсім сіло; насувала на земльу ніч, закутана в чорні хмари, ј усе робила темним… А вони, в темніј хаті, јак виходці з того світу, світьать пјаними очима, кричать, регочутьсьа…
Забрала Чіпку горілка; кров ударила в голову, від пекучојі згаги одіјшло јого серце. Веселиј підводитьсьа він, гукаје:
— До шинку, братцьа! до жида!
— Шкода до жида… Жид не повіре! на те јому Лушньа.
— Јак — свиньаче ухо — не повіре? Јак ја јому всьу своју худобу пропив, то ј нічого?! А јого, иродового сина, осьмушка горілки вдавить?…
— Та вже чи вдавить, чи ні, а не повірить! глухо, з протьагом каже Пацьук… Уже крашче підньати, де легко лежить…
— Украсти? грізно запитав Чіпка ј скоса гльанув на Пацьука; а далі повів очима на Лушньу з Матнеју, ніби очима допитувавсьа в них — чи вкрасти можна?
Лушньа не загајівсьа:
— А тож! — одказује. — Чим усилковуватись та просита парха; то вже крашче својіми руками добути, та погрітисьа…
— Та ј справді, шчо погрітись, — підхопив Матньа; а то опухнем з холоду…
Чіпка стојав, јак зачумлениј… Думки јого ходором заходили. „Украсти?… думав він. — Добре діло вкрасти… Пријшов, узьав чуже — і је в тебе… Чого шче?… Одно тільки… Там огльанутьсьа, кинутьсьа шукати злодіја… проклинатимуть… От, і в мене земльу вкрали… вкрали моје шчастьа, моју дольу… шчо б вони не діждали сонцьа праведного побачити!… О-ох!… Прокльаті!… — Та јак гукне на всьу хату:
— Гајда, братцьа! разом погульајемо… Може жидьуга повірить, а може знајдетьсьа добриј чоловік — почастује… У-ух!… тьажко мені… гульать хочетьсьа… хочетьсьа битись, боротись… гу-у-у!…
І давај махати, стуливши кулак, рукоју кругом себе, повертајучись то в ту, то в другу сторону — на всі боки… Товариство порозскакувалось по кутках, шчо б часом не достав Чіпка.
— Та ну тебе к нечистіј матері!… скрикнув Лушньа, јак увірвав јого по плечі Чіпка… Мов безміном удрав. Виішов би на двір, та об причілок і гамсилив, скільки здужав!…
— Бережись, — кричить Чіпка, — укладу! Јак муху роздавльу… Та, повертајучись на одніј нозі, — одно руками махаје, јак вітрьак крилами…
Товариші зморгнулись: — разом кинулись на јого. Тој за руки, тој за ноги, а тој за поперек, — насилу положили на долівку. З побитих вікон вирвавсьа несамовитиј регіт, гармидер — і розіславсьа по глухому подподвірју… Розбуджені собаки стали валувати.
— Чи ми шче довго отут серед ночі сидітимемо? — јак стих трохи регіт, питаје Лушньа. — Ходім уже куди-небудь, чи шчо?
— Еге ж, еге! одказали Пацьук з Матнеју разом.
— А знајеш, Тимохвіју, куди ходім? перегодьа трохи, веде річ Пацьук. До пана!… Він чоловік добриј, хоч і пан: надільав нас не раз то сим, то тим, поки шче в дворі були… Не вже тепер пошкодује? А коморі тепер у јого, в зіму, повні…
— Гльади лиш, шчо б на бантині не завис! призро гльанувши на Пацьука, увернув Чіпка.
— Чого?… Та ја там усі входи ј виходи знају, — одмовльа тој.
— Там коморі лихенькі — кріз зуби процідив Лушньа: за ніч можна полагодить…
Може на јаку кварту перепаде від жида, — кінчаје Матньа.
У хаті затихло. Сидьачи коло Чіпки на підогнених ногах, усі мовчали. Чіпка, вибившись з сили, лежав, јак соломи куль, важко дихав… Тільки јого сап розбуджував сонну темрьаву, шчо насупилась над землеју. А на думку навернувсьа Порох з својім переказом. Устала перед ним ціла панська облава на правду. „А справді, дума Чіпка… Он вони шчо робльать!… То јім і можна?… Чому ж нам не можна?… Гидко тільки… Злодьуга, скажуть. Господи! де ж твоја правда?…
— Чіпко? знову обізвавсьа Лушньа.
— Чого?
— Ходім.
— Куди?
— До пана.
— Чого?
— У гості.
— Добре…
На дворі стојала темна ніч; густі хмари замазали небо — ні місьацьа не видко, ні зорі не блишчать… Темниј морок спустивсьа на земльу — ј тут нічого не видно, хоч стрель у вічі… Кругом така тиша, јак у вусі: ні льудина не загомоне, ні собака не гавкне… хіба тільки трісне суха дровиньачка під важкими ступньами товариства.
Пројшли вони улицьу, другу; посеред села, на третіј, одрізнивсьа від них Лушньа.
— Стіјте тут! — промовив тихо.
Усі стали. Один Чіпка без тьамку поволік ноги далі. Лушньа прьамо підіјшов до хати. То був жидівськиј шинок. Видно жид уже спав, бо нігде не блишчало світло. Лушньа постукав у вікно.
— Гершку! Гершку! відчини!…
— А хто там такиј? хтось обізвавсьа з хати.
— Својі… відчини!
— Јакі својі такојі пори? цого тобі треба? — уже гаразд чутно було жидівськиј голос.
— Хоч пшениці купити?
— Јакојі пшениці? — швидко одказав Гершко, ј одсунув кватирку. Під вікно підступили Пацьук з Матнеју.
— Хто з ви? звідкільа пшеницьа? — питаје жид, побачивши коло вікна: — три чоловіки стојіть.
— Та звідки б не була, — на шчо тобі? Ти кажи, шчо даси за мішок?
— А-а-а… це ти, Тимохвіју! іди з у хату. А то сце хто з тобоју?
— Својі.
— Ну, то ј ідіть у хату, — тут побалакајемо.
Лушньа огльанувсьа, — не видно Чіпки.
— А де ж Чіпка? — питаје.
— Он, јак марьука, пішов, — каже Матньа, показујучи на темну пльаму, шчо чорніла, колихаласьа в темрьаві.
— Біжи, Петре, поклич! — порьадкује Лушньа.
Пацьук побіг, догнав чорну пльаму, — вернувсьа з Чіпкоју.
Тим часом заблишчало світло в розбиту віконицьу; скрипнули хатні двері; дзенькнув засов коло надвірніх, — корчма роззьавилась — і всіх проглинула…
Не вспіли хлопці посідати, — де не вродилосьа півкварти горілки, пів-хліба, миска солоних огірків. Товариство зараз же нальагло на јіжу, на горілку… Не пројшло години, јак усе те було зметене.
— Ну… а де з та псиницьа? питаје жид.
— Та пшениці не питај, — Лушньа јому: — ми добудемо…
— Та ја знају… Сце б такиј звавиј козак, та не добув… з пекла достане!
— То́ то ж… А ти кажи: по чому за мішок даси?
— Та сцо з? — семигривенника…
— Ах, ти свиньаче ухо! гримнув на всьу хату Чіпка. — За мішок пшениці — семигривенника?!
— Ну… сцо з, сщо за місок?… Ја все знају, јака то псеницьа… сце часом… криј бозе!…
І почав чухати рижу, довгу, клочкувату, бороду.
Чіпка широко роскрив очі ј з дивовижоју гльадів то на жида, то на товариство, не мов питав: про јаку се пшеницьу толкује жидьуга?!
— Ну, добре, — замена Лушньа: ти, Гершку, нашого не схочеш…
Виліз зза столу; — беретьсьа за шапку, лагодитьсьа з хати…
— А коли з тебе, Тимохвіју, дожидати?
— Да так… — замньавсьа: — перед світом… одказав жидові тихо.
— Ну-ну… гльади!… Бац, і півкварти випили…
— Ну, так шчо, шчо випили?
— Хіба ја заліју, ци сцо?…
— Еге ж… То перед світом дожидај. — А ну, хлопці, ходім! гукнув на товариство.
Усі повилазили зза столу, понатьагали шапки, — вијшли з хати, запаливши льульки. Ішли вони купоју, всі весело розмовльали. Один Чіпка мовчки потьагав льульку. — Огонь з льульки освічував товариство. Чіпка бачив, јак на виду в кожного грала јакась радість… Він позирав хижо на них очима, та думав: шчо це воно далі буде?
Лушньа помітив, — јак блиснула льулька, — хмуриј вид Чіпчин.
— Чого це ти, Чіпко, јак мила ззів? — питаје. Чого ти журишсьа?
— Хто журитьсьа? твердо одказав Чіпка.
— Хтокало…
Розмова увірваласьа. Затих гомін товариства; все кругом затихло… Сон наліг на ціле село: нігде ні льалечки, нігде ні світла: втомившись післьа деннојі праці, все затихло… Одні тільки собаки де-где не спали…
Јак проходили хлопці темними вулицьами, — позаду јіх піднімалосьа непријазне валуваньньа… Тепер вони јшли мовчки. Три вперед; Чіпка позаду нога за ногоју суне… Так ведмідь іде нехотьа за циганом: опинајетьсьа, а все таки јде… Серце шчось не добре вішчује, страх — не страх: јакесь темне почутьтьа холодить серце… Холод пронизује душу… У думці закрадајетьсьа питаньньа: куди се?.. чого се?… За ними… за товаришами?… Обдурьује сама себе думка — ј тьагне Чіпку далі та далі… Тьагнетьсьа він тихо-помалу, не мајучи волі остатись, покинуть братчиків, — тьагнетьсьа одурениј підлеслоју думкоју, забиваје в серці страшне почутьтьа…
Діјшли вони до панського дворишча. Стали. Чіпка минаје…
— Чіпко! ходім! гукнув јому Лушньа.
— Шчо?!
— Гуртом свого одбірати…
Чіпка стојав, задумавсьа…
— Ходім! доказав јакось глухо…