Хмара-вістун (Megha-dûta)/Частина II
| ◀ Частина I. (pûrvamegha) | Хмара-вістун (Megha-dûta) Частина II. (uttaramegha) (Калідаса) пер.: Павло Ріттер |
Начерк за елегію Калідаси „Хмара-вістун“ ▶ |
|
З тобою всі палаци можуть там змагатись: їх красуні
Із сяйвом блискавок, з веселкою-картини, барабани
І співи — з тихим ніжним громом, їх майданці — з діямантів
З прозорою водою, башти позахмарні — з височінню.
В руках красуням — лотос, в кучерях — гірлянди жасминові,
Чудово вкриті їх обличчя бліді пилом квітів лодхра,
На голові — вінки з куравака, сірішя - квіти в ухах,
А їм на шиях ніп - бруньки на твій прихід розкрились раптом.
Там завжди бджоли поп'янілі круг дерев бренять квітчастих;
В ставках, що завжди лотосами вкриті, плавають фламінґи,
Розклавши хвіст блискучий, завжди павичі кричать приємно,
І завжди повний місяць темряву що-вечора осяє.
Там сльози радощів лише очам відомі, а не туги,
Серця вогонь лише кохання знають: зустріч їх втішає.
Там між закоханих розлуку лише розлад спричиняє.
Насельці знають вік лише юнацький у краю Кувери.
Там стрівшися з красунями на тих терасах кришталевих.
Прозорих і побарвлених зірок чудових лиском, якші
„Вино кохання“ п'ють, дарунок чарівний рослини Кальпа.
Ти замість музики їм забрени низьким, приємним громом!
Там грають весело з безсмертними дівчата, вохкосвіжий
Вітрець небесний з Ґанґи повіває ім, коли стулившись
На взмор'ї, в холодку дерев тінявих, камінців шукають
Чудових, що були приховані в пісочку золотому.
Там ці червоноусті, коли їм палкий коханець нагло
Зірве рукою пояс разом з одягом шовковим з тіла,
Соромляться і, щоб лампади загасить діямантові,
Що сяють, як вогонь, в них кидають сандалу жмені марно.
Там хмари, коли вітер їх приносить на шпилі палаців,
Дощевою водою свіжою картини попсувавши,
Ніби злякавшись, потім через ґрати вікон вилітають
І, знявшись парою, як дим, зникають, тануть у повітрі.
Там камінь місяцевий, в вікна вправлений, краплини точить
Опівночі, коли ти шлях йому вже не перепиняєш.
Краплі ці в сяйві місячнім тіла красуням посвіжають,
Коли вони після шалених пестощів коханців мліють.
Там увесь час коханці - дуки, ті, що мають скарбів силу,
З красунями небесними спішать у гарний парк Вайбхраджа.
Вони між себе розмовляють, а кімнари співом ніжним
Кувери розкіш, міць, події рівночасно виславляють.
Там путь нічну коханок можна визнати на сході сонця:
Вона посилана квітками, що з їх кучерів упали,
Та золотими перелюстками лотосів, що з вух звійнулись,
Та перлами намист, що понад грудьми їм порозривались.
Там часто Шіва-бог, Кувери друг, перебуває. Кама
Тоді не сміє вже туди свій лук і з бджіл тятиву нести.
Красуні замість них своїх привабних поглядів вживають,
Бровами грають вміло і серця коханцям протинають.
Там чарівниче дерево жінкам усім саме дарує
І одіж різнобарвну, і вино, що розпаляє очі,
Бруньки з квітками, що розкрилися, усі оздоби разом,
Червоний лак і фарбу на ніжки їх, що, як лотос, гарні.
На північ від хором Кувери там мою побачиш хату:
Здалека сяє брама там її: це Індри лук — веселка.
А поруч наше деревце — Мандара: як мала дитина,
Що виплекана милою, під квітів тягарем схилилась.
Там смарагдові східці до ставка ведуть, що поза домом,
Він золотими лотосами на стеблах срібних укритий;
Безпечно плавають фламінґи по воді і не згадають
Про дивовижне близьке Манаса, коли тебе побачать.
На березі „Гора Розваг“, її верховина з сапфірів,
Оточує її чудовий пліт із золотих бананів.
За гору, що її дружина любить, згадую нещасний
Я завжди, дивлячись на тебе, коли блискавкою сяєш.
Альтанка там з ліян і з ґратами з куравака квітчастих.
Ашока там червоний ще росте, з ним кесара принадний.
Один зі мною прагне доторку ноги моєї жінки,
А другий медом чарівним упитись з уст її солодких.
Між них є жердка золота, що на підставі кришталевій,
Немов бамбук зелений убрана смарагдами зі споду.
У вечорі твій друг павич на ній сидить собі й танцює,
Коли кохана у долонки плеще й обручками дзвонить.
Оці ознаки, друже, пам’ятаючи, напевне знайдеш
— Там над дверима виображення є лотоса і мушлі —
Будинок мій, хоч без господаря він і стоїть понурий,
Як лотос денний після соняшнього заходу зів’ялий.
На слоненятко молоде свою перетворивши постать,
На тій „Горі Розваг“ чудесній, що її згадав, знизившись,
Ти мусиш лиском блискавки обережно зирнути в хату,
Немов стегою блищаків, що через вікна залетіли.
Струнка, чорнява, гострозуба і з червоними устами,
Вузенька станом і з глибоким лоном, з жвавим зором сарни,
З повільною ходою стегон повних та міцних, з грудьми важкими,
Вона поміж красунь на світі першеє створіння Брахми.
У ній усе життя моє. Вона мовчить. її пізнаєш:
Сумує бідна, залишившися сама, мов чакравака,
Під тягарем великим довгих днів нещасних, зрозуміло,
Вона мабуть зів'яла, як ліяна осени сумної.
Від безупинних сліз гірких у бідної набрякли очі,
А від зітхань гарячих рот її червоний втратив колір.
Обличчя, що похилене на ручку та волоссям вкрите,
Нагадує той місяць, як його ти млою вкриєш.
Вона, ось ти побачиш там, мабуть, несе якісь офіри,
Моє обличчя схудле хоче з пам'яти намалювати,
Розпитує свою канарку в клітці, що співає ніжно:
„Ти не забула пана, мила? Він тебе любив так дуже!“
А може, аби як одягтися, притисне к грудям віну,
її настроїть ледве — від гарячих сліз помокли струни —
І пісню розпочне, де на моє ім'я склади подібні,
І знову забуває той мотив, що вже раніш співала.
Чи лічить місяці, що залишились до кінця прокльону,
Або кладе у дверях квіти на порозі та ворожить,
Чи мріючи, ніби мене зустріла, радість почуває:
Жінки нещасні отакі розваги знають у розлуці.
Удень розлука ще не так її нудьгує через працю,
Але вночі, години вільної, ці муки нестерпучі!
Опівночі вона не спить, лежить, ридає на долівці...
Потіш її: стань за вікном та пригорни моїм вітанням!
Сама на ліжку, схудла, наче серп, вона собі приткнулась,
Як молодик вузенький, що підводиться на сході блідий.
Ті ночі, що минали вмить по втіхах мойого кохання,
Тепер лише на горе тягнуться велике, роблять жалю.
Вона безсила спробує повіками, від сліз важкими,
Укрити очі, що були відкрилися побачить місяць
Своїм звичаєм до холодних промінів, що в вікна сяють.
Вони склепились вже... Спить чи не спить? як лотос в день похмурий.
Нависли кучері над щоками, водицею ізмиті,
Зітхання сушить їй червоні губи і волосся рушить.
Вона благає сну, щоб ізійтись зі мною хоч у мріях.
Проте і мріям очі повні сліз шляхи перепиняють.
Косу, що в мить розлуки заплела сама, гірлянди знявши,
Повинен розвязати я, коли мине прокльону термін.
Вона тонка, брудна і ріже щоки; корчучись рукою
З кривими пазурами, бідная її відкинуть хоче.
Нещасная оздоби всі зняла, на ліжку безупинно
Вона лягає й рухає своїм крихким і хворим тілом.
Тебе, мабуть, гарячими слізми заплакати примусить:
Спочуйливий буває той, хто сам ті сльози проливає.
Того я певний: серденько її мене кохає справді,
І ця розлука перша довела її до цього стану.
Себе щасливим можу не пишаючися я назвати:
Побачиш незабаром сам усе отак, як розповів я.
Вона не п'є вина; забули очі їй бровами грати,
Забула фарбувати і лице, що кучерями вкрито;
Але побачивши тебе, гадаю, затремтять їй вії,
Як лотоси, коли їх рибоньки у річці потурбують.
І ліве затремтить стегно біліше, ніж банану стовбур.
По насолоді я пестив його, обмацував частенько.
Оздіб звичайних вже воно не носить: так веліла доля.
Намист перлових і ознак від пазурів моїх воно не має.
Тим часом, о хмаринко, коли милая у сні спочине,
Ти зупинись і грім затримай свій, хоч на чвертину ночи!
її обійми, коли їй присниться, що мене зустріла,
Ліяни-руки хай не розірвуть раптово над коханням!
Але тихеньким вітерцем, що духом жасминовим пахне,
З краплинами дощу дружину посвіжи і розбудивши
Розмову з нею громом ти почни, без блискавки, сміливо.
Вона ж дивитиметься пильно у віконце, де ти станеш.
— Ти не вдова: друг чоловіків ось стоїть тут недалеко.
Я — хмара, в серці свойому тобі вість добру зберігаю.
Тихеньким громом подорожніх втомлених я приспішаю,
Що мріють, як би коси розвязать своїм жінкам далеким.
Вона, коли почує це, зирне зітхаючи на тебе,
Як Сіта, коли Вітрів син їй Рами посланцем з'явився,
І нетерпляче вислухає все про мене, бо для жінки
Почути через друга про коханця це не менш, як зустріч.
Тоді, шановний, щоб себе й мене задовольнити, скажеш:
— Коханий твій перебуває на горі, в пустелі Рами,
Живий він, про твоє здоров'я хоче вістоньку дістати. —-
Таке вітання всім, що підлягли недолі, є звичайне.
— Своє гарячеє і схудле тіло він з твоїм змарнілим,
З слізми гарячими, що їх ти ллєш — свої ще гарячіші,
З зітханнями свою міцнішу тугу і важкі зітхання,
Віддалений від тебе долею, бажає сполучити.
— При подругах бажаючи твого обличчя доторкнутись,
Він пошепки тобі казав таке, що міг казати вголос.
Тепер, коли його ні бачити не можеш, ні почути,
Слова кохання свойого сумного він мені сповірив.
— „Твій стан стрункий в ліян гнучких, у сарни швидкої твій погляд,
У сяйві місяця — обличчя, кучері — в павиних перах,
В тоненьких хвилях річки ніби брів твоїх тремтіння бачу,
Але на жаль ніде, гнівлива, я тебе цілком не стріну“.
„Накресливши тебе, палку-гнівливу, камінцем на скелі,
Як скоро хочу біля ніг твоїх себе намалювати,
З очей раптово ллється злива сліз і погляд застилає:
Адже жорстока доля й тут зустрітись нам не дозволяє“.
„Коли твою бажану постать доведеться в мріях бачить,
Намарне привид цей затримати руками намагаюсь.
Богині лісові тоді не зможуть через спочутливість
Мене з гілок не покропити свіжої роси перлами“.
„Коли на південь долетить вітрець холодний з Гімалаїв,
Що гарно так пахтить бруньками й свіжим соком деодарів,
Волію обіймати подих запашний його, бадьорий...
Він може обіймав тебе ген там, на півночі далекій?“
„Коли б перетворилися довжезні ночі ці в хвилини,
І день у всіх своїх частинах не такий палючий стався!
До тебе марно прагне серце, ти з тремтливими очима!
Воно замучене вогнем зітхань через страшну розлуку“.
„Міркуючи про себе щиро, дух мені міцніє трошки.
Тому і ти, моя красуне, розпачу не підкоряйся!
Нікому не буває доля тільки щасна, чи нещасна:
Нас кидає горі, додолу, ніби колесо обвідку“.
„Коли прокинеться над змієм сплячий Вішну, геть з прокльоном!
Ти поки-що чотири місяці чекай, стуливши очі!
А потім нашій пристрасті, що за розлукою зміцніла,
Ночи холодної, при сяйві місяця дамо вже волю“.
— Він ще додав: „Пригадуєш, колись на ліжку ти заснула
В моїх обіймах, потім злякана прокинувшись ридала.
Вкінець на запитання посміхаючись ти відказала:
—„Примріялося, ніби з іншою мене ти зрадив, хитрий!“
„Цю вістоньку про мене та моє здоров'я май за певну
І не турбуйся мною. Адже ж то неправду кажуть люди:
Розлука — смерть коханню. Ні! Хто не куштує втіх кохання
В розлуці з милою, лише вогонь кохання розпаляє!"
Утішивши дружину, що сумує в цій розлуці першій,
Вертайся до гори, де Шіви бик шпиля ногою скинув.
Коли від неї певну вість з вітанням донесеш до мене,
Моє життя ти вирятуєш, що таке ламке, як квітка.
Хоч ти не обіцяв мені, але тобі я вірю, друже!
Не треба відповіли там, де можна на шляхетність вірить.
Даєшь води своєї пити чакравакам без прохання:
Не словом, діями відповідає другові шляхетний!
За дружбою, або за співчуттям до мене, що в недолі,
Мій друже, виконавши все, про що просив я щиро й чемно,
Лети, хмаринко, до країн бажаних, дощиком виблискуй,
Не залишаючи на мить самітну Блискавку-дружину!
——————
- ↑ Макс Мюллер перефразує цю одну стансу двома,' „бо індійська стислість конструкції тут неосяжна“ („da die indische Kürze der Construction hier unnachahmlich ist“).
- ↑ У цій чарівній країні жінки якшів мають рівночасно квіти усіх 6 частин року: куравка (Gomphraeria globosa), червоний амарант — на весні (vasanta); çirîsha (Mymosa sirisa) влітку (grîshma); nîpa (Nauclea kadamba) у дощі (varsha), kamala (Nelumbium) лотос в-осени (çarad); lodhra (Symplocos racemosa) — узимку (hemanta); Kunda (Jasminum multiflorum) жасмин — у ранній весні (çiçira).
- ↑ 2 a, б, в) Малліанатха зазначає, як „вставні“, але коментує ці дуже ефектно написані станси.
- ↑ Своєрідний „трунок кохання“ (rati-phalam — любови плід).
- ↑ Ганга у своїй небесній течії зветься Мандакіні.
- ↑ Модернізований парафраз був би: „присипають пудрою електричні лямпи“
- ↑ За індійську живопись та скульптуру див. гарну, — розкішно видану книгу Е. В. Havell. Indian sculpture and painting. London 1906,
- ↑ Місяцевий камінь (candra-kanta — місяцевий коханец) мовляв вбирає в себе проміні місяця, а потім точить їх, як холодні краплини.
- ↑ Кама, індійський Купідон, бог кохання, теж озброєний луком, він ранить стрілами серця. Лук і стріли його з квітів, а тятива — стяга бджілок. Він дуже боїться Шіви, бо той колись своїм гнівним поглядом перетворив Каму в попіл за те, що бог кохання, за проханням інших богів, переляканих демоном Таракою, спробував ранити своєю стрілою Шіву, щоб зворушити його любов до дочки Гімалая Парваті (вона ж Дурґа, Ґаурі т. щ., пор. І, 36), бо тільки від Шіви міг народитися бог, що переможе Тараку. Шіва породив Сканду надзвичайним способом (пор. І, 43) див. поему Калідаси „Походження бога війни“ (Komâra-sabhava), пісня ЦІ. Потім Шіва дозволив Камі народитися знову за настирливим проханням його дружини Раті.
- ↑ Мандара — Mandara (Erythrina indica) — коралове дерево.
- ↑ Фламінґи і лелеки завжди прагнуть на північ, у гори; див. Рабіндранатх Таґор. Rabindranath Tagore. Gitanjali (Songofferings), a collection of prose translations made by the author from the original bengali. (London 1913), p. 94: Like a flock of homesick cranes flying night and day to their mountain nests let all my life take its voyage to its eternal home...“. (Gitanjali, 148) у бенгальському оригіналові літерально: „ніби фламінґи, що прагнуть до Манаса“.
- ↑ Ці дві рослини: açoka (Ionesia asoka), kesara-bakula (Rottleria tinctoria) звязані в індусів з вірою у „похітливість“ деяких рослин: ніби вони для свого розвитку вимагають людського доторку; ашока розквітає лише тоді, коли якась красуня доторкнеться його своєю ніжкою, а кесара — коли вона оббризкає його вином з власного роту.
- ↑ Лотос і мушля належить до 9 скарбів Кувери, що утворюють ніби його герб, накреслений на дверях будинків його васалів.
- ↑ Лоно замість пуп (пор. І, 28).
- ↑ Чакравака (anas caesarea), символ подружньої вірности; ця пташка на завжди засуджена розлучатися з самцем уночі і жалібно кричить.
- ↑ За примітками до видання Godbole-Parab: sarikâ — а bird canary за Уільсоном — gracula religiosa. За Маллінатхою станси 22 — 30 описують послідовно всі 9 стадій, що їх повинні пережити закохані, коли страждають у розлуці, себ-то: 1) задума (manas), 2) туга (sangâ), 3) рішучість, оформлення певного бажання (samkalpa), 4) безсониця (jâgara), 5) худорлявість (krçatä), 6) байдужість, апатія (vishaya-dvesha), 7) втрата сорому (lajjä-tyâga), 8) божевілля, психоз (citta-vibhrâma), 9) млости, стовпняк (mûrcchana). Кожній стадії (avasthâ) тут відповідає одна станса. Докладний і цікавий деталямі опис цих „стадій кохання“ знаходимо в досить пізній санскритській поемі „Hayhayendra — carita“ поета Харікаві (XVII сторіччя). Текст з німецьким перекладом видав акад. Ф. Щербатской (Зап. Академ. Наук. 1900. СПБ. стор. 86 — 96). За останню 10-у стадію вважають смерть через кохання.
- ↑ За музичну спочутливість індусів та їх музику свідчить досить яскраво сцена в відомій драмі „Глиняний візочок“ (Mrcchakatikä) мабуть з III стор. н. е., де герой Чарудатта, повернувшися з концерту, висловлює своє захоплення і дає оцінку співцеві (дія III, сц. І). Можливо, що індійські назви 7 нот: sa, ri, ga, та, ра, dha, пі, через персів та арабів занесено в Европу, також і саму назву гама
(санскр. gräma), див. Pischel. Geschichte der ind. Litt., s. 187 (хоч там і немає спосилки на дані музик-спеціялістів). Це питання порушив вже давно А. Weber. Indische Literaturgeschichte. (Berlin. 1876) s. 291, 367 — 8. - ↑ У всіх передчуваннях (несвавільні тремтіння, миготіння т. щ.) жінкам щасливий бік — лівий, нещасливий — правий, чоловікам — навпаки.
- ↑ Що до „дряпання в коханні“ див. І, 35. Дряпаки, що їх роблять „за правилами“ коханці, мусять нагадувати за кохання. R. Schmidt. Beiträge zur indischen Erotik (Leipzig. 1902) s. 484 — 496, дає вибірки з інших „підручників кохання“, крім Ватсьяяни, дуже цікаві за педантичною докладністю та „філософським“ обговоренням: „Коли коханці-сцеціялісти користуються пазурами, це є справді квінтесенція бога кохання. Майстрам кохання немає іншого приводу для безмежного щастя“. „Коли побачиш сліди пазурів на тілі чоловіка або пристрасної жінки, аж святому затремтить серце через пристрасть, тим більш усякому іншому“.
- ↑ Четверта частина або одна „сторожа“ (3 години) ночи є за „Камасутрами“ максимальний термін для безупинних „насолод коханням“, майже для найбільш палкого темпераменту.
- ↑ Син Вітру, с. т. Хануман (пор. 1,1), з’явився вістуном від Рами до Сіти, коли вона була в полоні у Равани.
- ↑ Починаючи з цієї станси „вість“, що її доручено Хмарі-вістунові, висловлено в першій особі. Страдалець Якша доходить найвищого афекту і ці вірші в оригіналові чудово гарні. Засіб „розчленовувати“ постать красуні дуже поширений і в еспанській драмі, наприклад у Кальдерона El magico prodigioso (Маг-чудодій), Дія II, сц. 18, де Сіпріяно описує красу Хустіни 40 віршами за таким способом і закінчує:
Son las partes que componen
A esta divina mujer.
Ось частини, що складають
Цю божественную жінку.
- ↑ За „колесо фортуни“ див. Ріґ-Веда, X, 117, ґ.
Хай сильний в злиднях допоможе іншим,
Зважаючи далеку путь майбутню.
Як колесо, що крутиться під возом,
Багатство йде до цього, чи до того.
- ↑ Вішну спочиває на лоні „всесвітньої змії“ під час дощів, прокидається з початку осени, цього „любовного сезону“, коли прохолодні осінні ночі найбільш сприяють коханню.
- ↑ Ця станса, що її Маллінатха не коментує й не викидає, очевидячки є додаткова і зайва; це висловив рішуче ще Гільдемайстер у латинських примітках до свого видання. „Meghadüta“ (Bonnae. 1841), р. 52: Prorsus enim inepte a tali nubeposcitur ut redeat, neque haec scribere potuit is poeta, qui in versibus praecedentibus tarn eleganter et ingeniöse indicaverat, se nubem ne signo quidem neque sono respondentem fingere velle.
- ↑ За правилами, поема мусить кінчатися натяком на щасливе майбутнє, добрим передчуванням або побажанням, а тому вдячний Якша бажає другові свойому, Хмарі-вістунові, ніколи не розлучатися із своєю коханою — Блискавкою. Маллінатха цитує з трактату: „Sârasvâtâlamkâra“: ânte kâvyasya nityatvât kuryâdâçisam uttamâm sarvatra vyâpyate vidvân nâyakecchânurûpinîm. „Наприкінці для довговічности поеми, хай (поет) зробить найкраще побажання. Хто це знає, той буває задоволений усяким способом, згідно з побажанням героя (поеми)“.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|