Хмара-вістун (Megha-dûta)/„Хмара-вістун“ (Megha-dûta). Старо-індійська елегія Калідаси

by Павло Ріттер

Хмара-вістун (Megha-dûta) Павло Ріттер „Хмара-вістун“ (Megha-dûta). Старо-індійська елегія Калідаси

Частина I. (pûrvamegha) ▶

Харків: 1928

„Хмара-вістун“ (Megha-dûta).

Старо-індійська елегія Калідаси.

---

 То в вишині біжить, зника
 Хмар-хмарова ріка.
 Павло Тичина. „Вітер з України“

 ... І хмар вечірніх кольорові ґами
 Несуть на землю ніч і тишину...
 Максим Рильський. „На узліссі“.

 Тучки небесные, вечные странники.
 Степью лазурною, цепью жемчужною
 Мчитесь вы будто как я же изгнанники,
 С милого севера в сторону южную.
 Лермонтов. „Тучи“.

I am the daughter of earth and water
And the nursling of the sky:
I pass through the pores of the ocean and shores,
I change, but I cannot die.
 P. B. Shelley. The cloud. st. VI.

 Eilende Wolken, Segler der Lüfte!
 Wer mit euch wanderte, mit euch schiffte!
 Grüsset mir freundlich mein Jugendland!
 Ich bin gefangen, ich bin in Banden,
 Ach, ich hab' keinen andern Gesandten!
 Frei in Lüften ist eure Bahn...
 Schiller. Maria Stuart. III, 1.

Komm mit nach Indien, nach dem Sonnenlande,
Wo Ambrablüten ihren Duft verbreiten,
Die Pilgerscharen nach dem Ganges schreiten
Andächtig und im weissen Festgewande.
 Heine. Neue Gedichte.

I.

Калідаса, його час і твори^[1].

Сто п'ятнадцять років тому, в 1813 р., Г. Вільсон, один з перших і видатніших европейських учених, основоположників нової тоді наукової галузи, індології, видав уперше в Калькуті санскритський текст поеми Калідаси „Megha-dûta“ (Меґха-дута)  —  „Хмара-вістун“, додавши до цього гарний віршовий переклад з докладними примітками, що не загубили й досі свого значіння. З Калідасою, цією „перлиною всіх поетів“, за індійською традицією, Европа ознайомилась частково ще раніш; в 1879 році його драма „Сакунтала“ вийшла в англійському перекладі Джонса, а через два роки в німецькому  — Ферстера, що його вітав своїм відомим чотирьохрядковим віршем сам Ґете ^[2], який висловився потім дуже спочутливо і про переклад „Меґха-дути“^[3]. З того часу „Хмара-вістун“, ^[4]цей елегічний, проте пристрасний монолог у 120 стансах, що сполучає чудову фантастику з реалізмом географічного опису маршруту від центральної Індії аж геть до підніжжя Гімалаю, заживши чимало видань і в своїй батьківщині, і в Европі, був перекладений різними мовами, ^[5]залишаючись завжди молодим і прекрасним на протязі п'ятнадцяти сторіч, що минули після життя Калідаси, яке пристосовують, за переважною думкою вчених, до царювання Чандра-Гупти II Вікрамадітьї, що царював, за епіграфічними даними, від 375 до 413 р. нашої ери^[6]. Після царювання Ашоки Великого (272 — 232 до н. е.), цього буддійського Константина Великого чи навіть апостола Павла ^[7], айславетнішого представника династії Маурья, що заснована його дідом Чандра-Ґуптоюч^[8], сучасником Олександра Македонського, і припинилась у 184 році до н. е., лише епоха династії Ґупта (IV — V стор.), що об'єднала знову значну частину Індостану під владою одного царства Маґадха з його славетною столицею Паталіпутрою (старогрецьке Палімботхра), нині Патна, де Чандра-Ґупта Маурья в 302 р. приймав грека Маґастхена посланцем від Селевка Нікатора, ця епоха, що вона одержала в народній традиції назву „Золотий вік царя Вікрамадітьї“, є либонь найблискучіша в історії індійської літератури, що про неї маємо, на щастя, ще й дорогоцінні відомості хінського прочанина, буддиста Фа-Хьєна, який перебував у Індії 405 — 411 р. н. е. Коли великі територіяльні завоювання, що їх поетично відображено в IV пісні поеми Калідаси „Raghu-vança“ (Раґху-ваншя), с. т. „Династія Раґхуїдів“, виславляють другого монарха цієї династії, Самудра-Ґупту (326 — 375), проте культурний розквіт і золотий вік санскритської літератури припадають на царювання його сина Чандра-Ґупти II, що мав ще почесний титул Вікрамадітьи (с. т. Сонце відваги), засвоєний цією династією приблизно так, як Авґуст римськими імператорами. Його резиденцією, крім Паталіпутри, була ще й старовинна столиця „соняшної династії Раґхуїдів“ Айодхья (нині провинція Удх, колишнє царство Кошяла-Відеха), що її реставрація змальована поетично в XVI пісні „Раґху-ванші", ^[9]а також Уджаїні (старо-грецьке Одзене), в колишньому царстві Малава (нині Уджейн у володіннях махараджи Ґвальорського). Цю „Флоренцію індійського Ренесансу“ виславив і Калідаса в „Меґха-дуті“ (1, 27 — 40 ст.), і славетнийДандін (V — VI стор. н. е.) у свойєму романі „Пригоди десяти принців-юнаків“^[10], і незнаний автор драми „Глиняний візочок“, відомої й європейському театрові в сценічній обробці за ім'ям головної героїні, „ідеальної“ гетери Васантасени^[11].

Літературна слава „віку Вікрамадітьї“ не померкнула від того, що довелось одмовитись від ефектної теорії, що її 46 років тому встановив Макс Мюллер, т. зв. „індійського Ренесансу“ в VI — VII стор. н. е., бо вона накреслюється нам тепер зовсім в іншому вигляді^[12]: річ у тому, що та варваризація й величезний пролом у культурі, що їх припускав М. Мюллер для санскритської літератури попередніх віків, над усе за часів навалу скитів (Çaka) і так званого Кушанського царства в північній Індії, все більш збивалися через нові винаходи. Ще в 1892 р. Сільвен Леві, тепер славетний французький індіяніст, відкрив санскритську поему „Життя Будди“ (Buddha-carita) ^[13] славетного буддійського поета Ашваґхоши, сучасника того царя Канишки (старо-грецьке Канеркі), що царював І — II стор. н. е. (його резиденцією був сучасний Пешавар). Ця поема виявляє високий ступінь розвитку т. зв. „штучного епосу“ і є сполучна ланка між „Рамаяною“ Вальмікі і ^[14]творами Калідаси. Пізніші винаходи рукописів на пальмових листях у Середній Азії, у Турфані (1911 р.) збагатили нас уривками трьох буддійських драм, з них дві — невідомих авторів, а одна того ж Ашваґхоши „Шаріпутра — пракарана“^[15], що всі свідчать про закінчену форму й техніку індійської драми з її чергуванням прози та віршів, санскриту та пракриту. Ще більше дав другий несподіваний винахід 1910 року, коли індійський вчений Ґанапаті-Шястрі знайшов на індійському півдні у Траванкорі рукописи 13 драм Бхаси, славетного попередника Калідаси, одного з трьох, що їх імення згадується в пролозі до першої комедії Калідаси „Малавіка й Аґнімітра“ ^[16]. Можна сподіватися й на дальші винаходи в Індії: відкрив же цейлонський вчений Дхармарама твір одного з найближчих наступників Калідаси, поета Кумарадаси, поему „Jânakî-harana“ (Викрадіж дочки Джанаки, с. т. Сіти, Рамової дружини)^[17].

Проте після блискучого віку Вікрамадітьї, вже за часів його наступників Кумара-Ґупти (413 — 455) і Сканда-Ґупти (455 — 480) навалилися перші хвилі нового наступу страшних завойовників, що кинулися з середньої Азії через Персію й Авґаністан в Індію трошки пізніш, ніж в Европу: це були Гуни, що їх ім'я (Hû/Za) зустрічається один раз в Калідаси^[18], либонь ті гунські орди, які залишалися ще в Азії (т. зв. „білі“ гуни, ефталіти), тимчасово осівши по степах біля Оксу (Аму — Дарья), а потім майже ціле сторіччя (455 — 545) жахали й тимчасово захоплювали північний Індостан, висовуючи й своїх „індійських Атил“: Торамана й Міхіраґула (Ґоллас у хрониці Косьми Індикоплефста, візантійського ченця VI сторіччя).

Недовго перед цією сумною й жахливою епохою, але за династії Ґупта, почалась і реставрація брахманізму, що встиг змінитися, зміцніти й пристосуватися для боротьби з буддизмом, щоб перемогти його на протязі наступних сторіч.

До тієї ж епохи належать і старовинніші Пурани^[19], що зафіксували цю реставрацію брахманізму і дали Індії, хоч в занадто мітично-фантастичному вигляді, щось подібне до її старої історії, звідкіля брало собі матеріял і тодішнє „красне письменство“: генеалогія Соняшної династії в „Раґху-ванші“ має свою підставу в даних „Вішну-Пурани“. Що до зовнішніх умов життя, оточення, звичаїв і рафінованої культури індійського „вищого суспільства“ тих часів, то про них свідчать досить яскраво рафінованість і вишуканість літературного стилю й форм, що вже мали тоді цілу плеяду своїх теоретиків та практиків; найстаріший з цих творів, що дійшов до нас і користується досі в Індії великим авторитетом, є трактат Дандіна „Свічадо поезії“. ^[20]Але для більшої наочности цікаво познайомитися з характеристикою освіченого „городянина“ (nâgarika), с. т. великосвітнього дженджика з „золотої молоди“, що його показує нам індійське „Ars amandi“ — (Kâmasûtra), c. т. „Підручник кохання“ Ватсьяяни, характерний для тієї епохи й літератури.^[21] Проте, маючи багато даних, щоб відобразити епоху Калідаси, ми не маємо нічого, щоб встановити його власне життя, за винятком кількох легендарних анекдотів. ^[22]Можна лише зробити висновок, що він був шіваїтом — і це не тільки за його імям (Kâlidâsa с. т. раб богині Калі, дружини Шіви), але й за його творами, що свідчать також і про його грунтовне знання Упанішадів і філософських трактатів Санкхья і Йога. ^[23]Безсумнівно він є автор шістьох творів, трьох драм та трьох поем. ^[24]Напевне першою з його драм була побутова, вільна від фантастики комедія „Малавіка й Аґнімітра“. Вона малює граційозно й гумористично, жваво, але стилізуючи за правилами теоретичних трактатів, картину придворних інтриг і любовних пригід царя Аґнімітри, сина царя Пушьямітри з династії Шюнґа, що царювала у Відіші (нині Бхільса) в II стор. до н. е. Ми бачимо в цій комедії цілком мирне й дружнє спільне життя брахманізму й буддизму; при дворі царя, що його батько виконує великий брахманський ритуал офірування коня“, в^[25]ідограє важливу ролю буддійська черниця Каушікі. Коли цей перший драматичний твір Калідаси має реальну підвалину в своїм сюжеті, то зовсім не реальні інші його драми, його шедевр „Шякунтала“, ^[26]а також „Урваші“, що своїм багатим музично-вокальним елементом наближається до нашої опери. Що до хронологічної послідовности обох, С. Леві вважає „Урваші“ за останню й бачить у ній ознаки творчого занепаду, але Пішель констатує в ній великий крок уперед, що підготував „Шякунталу“. Обидві драми линуть у сферах легенди, міту й фантастики, ще побарвленої тими ніжними, гуманними рисами, що так приваблюють у творчості Калідаси й спричинилися вже до звиклого порівняння його з Рафаєлем та Моцартом.

Найстарішу версію легенди про Шякунталу, молоду, чарівну пустельницю, що причарувала славетного царя Душянту, пройшла через тяжкий іспит, а потім з'єдналася з царем, що він був відштовхнув її несправедливо — все це за волею долі — і подарувала йому нарешті сина Бхарату, основоположника „Місяцевої династії“ в Хастінапурі (нині Делі), ми маємо в „Махабхараті“. Чудову баладу в формі діялогу між німфою Урваші й царем Пуруравасом маємо ще в Ріґ-Веді (X, 95), ^[27]ожливо, що вона вже тоді була драматизована, але сама „Саґа" — -легенда про недовговічну любов поміж двох істот, що належать до різних сфер, нижчої та вищої, смертної та безсмертної, має величезну літературу, що її наближає аж до саґи про Лоенґріна^[28]. Взагалі індійська драма, що відразу зацікавила Европу, викликала різнобічні дослідження; чудова книга С. Леві „Le théâtre indien“ (Paris, 1890) залишиться на-завжди класичною, що до багатства матеріялу, яскравости оповідання й тонкої аналізи, хоч ми маємо тепер ще другий, не такий великий що до обсягу, але зразковий твір норвезького вченого Стена Конова „Індійська драма“ (Sten Konow. Das indische Drama. Berlin — Leipzig 1920.

Коли шукати явищ найбільш подібних до індійського театру на європейському терені, найближче можна знайти аналогічні риси в XVII стор. у французькому жанрі „Style précieux“,^[29] або в розкішній красі еспанської драми того ж сторіччя. До речи цікаво зазначити, що обізнаність із драмами Калідаси, що їх чимало разів перекладали різними європейськими мовами, остільки поширена, що всі три натхнули кілька композиторів: дві німецькі опери „Малавіка“ Вайнґартнера і „Урваші“ Кінцля, французький балет Рейє (за сценарієм Тєофіля Готье), концертова увертюра „Сакунтала“ Ґольдмарка і ораторія „Сакунтала“ Пилипа Шарвенки.

Далеко не так приступні европейському смакові санскритські поеми (Kâvya) тієї ж епохи, жанр, що в ньому Калідаса, за індійською думкою, виславився не менш, ніж у драмі. Щоб оцінити всю майстерність і віртуозну рафінованість їхньої форми, віршування, добору слів, стилістичних оздіб, майже необхідно звернутися до оригіналу „Раґху-ванші“, чи „Кумара-самбхави“, бо перекласти їх надзвичайно важко. Лише „Меґха-дута“, що до обсягу й форми, за висловом Вільсона, „не містить у собі ідей, неприступних європейському смакові без труднощів“, є щасливий виняток і може поставитися, як другий шедевр, поруч із „Шякунталою“. їх наближає ще й насиченість почуттям природничої краси, що її чарування індійський поет вмів тонко почувати й чудово відображати на чимало сторічч раніш, ніж його європейські брати.

За першу що до часу з трьох його поем (Kâvya) слід вважати за Пішелем „Раґху-ваншю“ (19 пісень, коло 3.000 віршів), що дає в епічно-панеґіричному стилі легендарну хроніку „Соняшної династії“ Раґху. Виспівавши послідовано 4 царів (Діліпа, Раґху, Аджа, Дашяратха) у перших девятьох, він присвячує 6 пісень втіленню („аватара“) Вішну в особі Рами, даючи свою власну версію подій, згаданих у „Рамаяні“ Вальмікі, віддає нащадкам Рами ще 4 пісні й зриває поему на смерті божевільно похітливого царя Аґніварни, що загинув через „царську хворобу“ (râja-yakshma), с. т. сухоту спинного мізку. Дуже правдоподібно, що метою цієї поеми було також бажання виславити приповідно династію Ґупта: паралелізм між походами Раґху й Самудра-Ґупти, опоетизована реставрація залишеної столиці Айодхьї (XVI пісня) й апотеоза аватари Рами-Вішну (Чандра-Ґупта II Вікрамадітья був вішнуїтом), це усе сприяє такому поглядові.^[30] У другій поемі, мітологічному епосі „Кумара - Самбхава“ (Походження Кумари, с. т. Сканди, бога війни) вважають за автентичні лише перші 8 пісень (2.138 віршів); останні II безсумнівно „підозрілі“, крім того занадто еротичні^[31]. Про міт, що подав сюжет цій поемі, де автор, за Пішелем, вже вийшов на самостійний шлях, згадується в третій поемі „Меґха-дута“ (1,43 — 44. II, 10), що до неї я й переходжу тепер^[32]

Сюжет цієї невеличкої поеми, що її, здається, вперше Макс Мюллер дуже влучно прозвав елегією, зовсім нескладний і дивовижно гармонює з планом і „тональністю“ настроїв цієї п’єси. Один з геніїв-півбогів, насельців чарівного царства бога Кувери, владаря скарбів „Царя царів“, що живе в своїй чудовій, легендарній столиці Алака, біля снігових верхівель Гімалаїв, один із сонму цих чудесних істот, що мали в індійській митології ім’я Якшів (yaksha), був покараний за якийсь переступ засланням аж на рік. Нидіючи в разлуці й сумуючи за своєю дружиною, що її він покинув мимохіть, цей нещасний Якша звертається до хмари, що прямує з півдня на північ перед наступом дощової частини року, і благає її, неначе свого брата, взяти на себе ролю вістуна й донести вітання милій дружині, що страждає самітна, втішити її вістю й допомогти дочекатися зустрічи з чоловіком після терміну заслання, що буде в - осени після періоду дощів. Опис шляху, потім казкового царства Кувери й житла самого Якши і страждань його коханої в розлуці, в сполученні з постійними натяками та ілюстраціями, що їх часто-густо запозичено з мітів і легенд, дає багатий матеріял поетичному малюванню Калідаси; він неначе нанизує одну за одною, ніби дорогоцінне намисто, окремі станси, що коліна з них становить закінчену, тонко вишліховану мініятуру, утворюючи з цих пестрих і різнобарвних камінців розкішну мозаїчну картину. Відтворення душевного стану такої мітичної істоти, як Якша, якого доля призначила лише для радощів кохання й насолод, але тепер він через недолю переживає трагедію розлуки, це дає привід лірико-патетичним висловам великого поєта, що оголошує устами царя Аґнімітри^[33]:

Коли палкий коханець непалку зустріне,
Таке сполучення для мене нещасливе.
І краще смерть для тих обох, що безнадійні,
Але вогонь кохання рівно почувають.

Характерну рису в теоретичній науці індійської поезії, рису, що відповідає європейському загальнозасвоєному поняттю „естетичної насолоди“, становить термін раса (rasa)^[34], літерально смак, уподоба, с. т. те пануюче почуття, що проходить крізь увесь твір або частини його, примушуючи читача-слухача зазнати, пережити, „покуштувати“ відповідне відчування. Згідно з 8 головними, „рунтовними“ почуттями розрізняється й 8 „смаків“ с. т. раса: любовний (qrngara), комічний (hâsya), жалібний, патетичний (karuna), жахливий, трагічний (raudra), героїчний (virya), страшний (bhayânaka), відворотний (bibhatsa), чудесний, дивовижний (ad-bhûta), що відповідають 8 головним почуттям, афектам (bhâva): любов, кохання (rati), сміх (hâsa), сум (дока), гнів (krodha), відвага (virya), острах (bhaya), огида (jugupsâ), зачарування, здивування (vismaya). Зрозуміло, що в „Хмарі-вістуні“ пануючий раса є любовний. Але й в „любовному смакові“ індуси робили ще „підрозділ“, ніби на мажорну й мінорну тональність: любов у насолоді (sambhoga-gragâra) і любов у розлуці (vipralambhaçrntlgâra). Вони були великими майстрами, коли відображали „любовне прагнення“, а їх поетизація розлуки суто споріднена з „пристрасною жагою“ (Sehnsucht) німецького романтизму. Вони й тепер особливо цінять у Шекспірі „Ромео й Джульєту“ і напевне оцінять, коли з ним ближче познайомляться, „Трістана й Ізольду“ Ваґнера. Слова Джульєти: „Зарано я побачила незнаного, пізнала я запізно“ (Too early seen unknown and known too late) чи Ізольди: „Мені обраний, мені втрачений“ (Mir erkoren, mir verloren)! це є ніби квінтесенція індійського „vipralambha-rasa“!^[35].

Сучасний індійській критик Ранґачарья ^[36], аналізуючи з великим тактом і тонким почуттям елегію Калідаси і відтіняючи всю напруженність пристрасти її героя, що він доходить до повного самозречення, аби вирятувати й підтримати життя коханої істоти, доказує, що це „самозабуття в коханні“ (the pathos of selfforgetful love) і є ґрунтовний раса поеми.

Чи може європейський смак „покуштувати“ поезію „Хмаривістуна“? На це відповів великий Гете більш за 100 років. Але що-до обґрунтування „споріднености душ“ слід навести тут найхарактернішу для індійської, але не властиву для європейської психології цитату з самого Калідаси (Шякунтала. Дія V, ст. 2).

На гарне дивлячись та чуючи чудові звуки,
Коли щасливий тугою охоплений буває,
В душі пригадує він те, що відбулося здавна:
То спогади від почуттів зі втілень попередніх.

Але й тепер другий геніяльний індійський поет, філософ і музика Рабіндрантх Таґор, що стоїть на чолі сучасної індійської думки й творчости, закінчуючи собою довгу, майже трьохтисячнорічну низку поетів, починаючи з співців Ріґ-Веди, мудреців Упанішадів, через Вальмікі, Ашваґхошу, Бхасу, Бхартрхарі, Дандіна, Калідасу, Бхавабхуті, Джаядеву, їхніх наступників і сучасну новоіндійську народню поезію, дійшов всесвітньої слави, він теж звертається до „Хмари - вістуна“ неначе до ідеального символу:

Не знаєш ти різниці між істотами живими й неживими.
Але я знаю, як примушуєш ти нас втрачать різницю
Поміж бажаним — ідеальним і буттям — реальним.

---

——————

1. Для цієї праці я використав статтю і примітки, що були при мойому російському перекладі „Облако-вестник“, древне-индийская элегия Калидасы. Харьков, 1914. Додано вказівки на нову літературу і етюд Рабіндранатха Таґора, присвячений цій поємі.
2. Willst du die Blüte des frühen, die Früchte des späteren Jahres,
   Willst du, was reizt und entzückt, willst du, was sättigt und nährt,
   Willst du den Himmel, die Erde mit einem Namen begreifen,
   Nenn'ich, Sakontala, dich, und so ist alles gesagt.
    Хочеш ти розквіту ранього, овочів пізнього року?
    З того, що вабить, чарує, годує, насичує нас?
    Хочеш ти небо і землю, все, словом одним охопити?
    Тебе назову я, Шякунтало, цим і сказано все.
3. Und „Meghaduta“ den Wolkengesandten,
   Wer schickt ihn nicht gerne den Seelenverwandten?
   (Zahme Xenien, 2-te Reihe)
    Усяк „Меґха-дуту“, хмару — посланця
    Охоче спорідненим душам пошле.

   „Der englische Uebersetzer des Wolkenboten ist gleichfalls aller Ehren wert; denn die erste Bekanntschaft mit einem solchen Werke macht immer Epoche in unserm Leben“ (West-östlicher Diwan. Noten und Abhandlungen).

   „Англійський перекладач „Хмари-вістуна“ заслуговує на всяку пошану; бо перше ознайомлення з таким твором утворює епоху в нашому житті“ (Ґете. Західно-східній Діван).

4. Гадку Мекдонелля (History ot sanscrit literature, London. 1900 p. 335), ніби то звертання до хмар у „Марії Стюарт“ написано під впливом елегії Калідаси, заперечує той факт, що трагедію Шіллера поставлено в Ваймарі ще 17 червням 1800 року.
5. З німецьких перекладів найкращі — віршований Макса Мюллера (1847) і прозовий Шютца (1858). Елегантною французькою прозою переклав Герино (Le nuage messager, traduit par A. Guérinot. Paris. Є італійський переклад Flecchia „Meghaduta“ o „la Nube messaggera“. Firenze 1897; російський — мій.
6. V. Smith. Early history af India 2. (Oxford. 1908), p. 287, Macdonell, 1 c. p. 320 — 5. Pischel. Die altindische Literatur, s. 202 (Die Kultur der Gegenwart 1, 7. Berlin-Leipzig 1906). Collins. The geographical data of the Raghuvanga and Dagakumaracarita. (Leipzig, 1907) p. 48. Th. Bloch. Die Zeit Kalidasa's. Z. D. M. G. 1908, r. 671 — 6. Sten Konow. Indien, s. 10 3 — 4. (Leipzig 1917). Спеціальна монографія, гарна праця: А. Hillebrandt. Kalidasa. Versuch zu seiner literarischen Würdigung. (Breslau. 1921), особл. розд. II „Kalidasa und seine Zeit“, s. 13 — 27.
7. Smith. I. c., p. 177 — 8. Спеціяльні монографії: V. Smith. Agoka, the buddhist emperor of lndia. Oxford 1901. E. Hardy. König Asoka. Indiens Kultur in der Blütezeit des Buddhismus. Mainz. 102.
8. Царювання Чандраґупти-Маурьї, що вступив на престол після перевороту, що він утворів, як був ще зовсім молодий, 22 років, належить до 322 — 297 р. до нашої ери (Smith. І. с. р. 115 — 137). Поетичний відсвіт цього „перевороту“ подає нам драма Вішякхадатти „Мудра-Ракшаса“ (с. т. „Печать Ракшаси“), писана майже 1000 років пізніш.
9. Артистичний переклад цієї пісні дав А. Graf von Schack. Stimmen vom Ganges, s. 126 — 137. „Kuça’s Heimkehr“ (Stuttgard. 1877).
10. Дивись вступ до німецького перекладу цього роману І. І. Meyer. (Leipzig Lotus Verlag 1903). „Die Abenteuer der zehn Prinzen“, мою вступну статтю до російського перекладу „Похождения десяти юношей“ (Харків, Видання ВУНАС 1928). Gavronski, Sprachliche Untersuchungen über das Mrcchakatika und das Daçaku-maracaritam. (Leipzig. 1907).
11. Тепер уже безсумнівно, що першу основну версію цієї драми дає „Бідний Чарудатта“, драма Бхаси, див. нижче, прим. 2 на стр. 7.
12. Max Müller. India, what can it teach us? London. 1882. Indien in seiner weltgeschichtlichen Bedeutung. Leipzig. 1884. Порівн. Winternitz. Geschichte der indischen Litteratur. III. B„ s. 34. ff. (Leipzig. 1920).
    Ф. Щербатской. Теория познания и логика у позднейших буддистов. Часть I, ст. XIX — XXII (Ленінград, 1903).
13. Winternitz. Geschichte der indischen Litteratur II. B. s. 201 — 112. (Leipzig. 1913). Pischel. I. c. s. 200. C. Леві в передмові до російського перекладу К. Бальмонта (Асвагоша „Жизнь Будды“, Москва, 1913). Nandar-gikar у передмові до його видань „Меґха-дути“ (Бомбей, 1894) і „Раґху-ванші“, (Пуна, 1897). Небіжчик Кавель (Cowell) перший видавець і перекладач „Buddha-carita“ (Oxford 1893) прозвав Ашваґхошу індійським Еннієм, а Калідасу — Верґілієм.
14. Winternitz. G. d. і. Lit. І, s. 440: es ist wahrscheinlich, dass das Ramayana im 4 oder 5. jhr. v. Chr. von Valmiki unter Benutzung alter Akhyanas gedichtet ist. cf. Pischel. l. c. s. 200. V. Henry. Les littératures de I’lnde (Paris, 1904), p. 161 — 2.
15. Lüders. Das Sariputraprakarana, ein Drama des Açv. Berlin, 1911). Winternitz. Geschichte der indischen Literatur. III B. s. 180 — 83.
16. Актор. Чому відсунувши геть твори Бхаси, Сауміли і Кавіпутри, виявляти таку прихильність до творів сучасного поета Калідаси?

    Директор театру. Те, що старе лише, не завжди гарне,
     І не погані всі нові поети.
     Розумний з них здобути зміст зуміє.
     Чужим думкам лише безглуздий вірить.

    Бхаса справді „воскрес“ завдяки вченому Ґанапаті-Шястрі, що він розшукав і видав усі його драми (Trivandrum Sanscrit series, Bhâsa's works). Див. літературу до Бхаси: Winternitz G. d. ind. Lit. III. B. s. 184 — 253.

    Див. ще Sten Konow. Das indische Drama, s. 51 — 6., де наведено список видань і перекладів творів цього славетного попередника Калідаси. Є російські переклади всіх драм, але на жаль ще не надруковані А. М. Мерварта, див. його „Отчет об этнографической экспедиции в Индию в 1914 — 1918 г.“ (Ленінград, изд. Акад. Наук СССР), ст. 12, де автор згадує свій переклад цих 13 драм Бхаси. За Стеном Коновим життя Бхаси слід пристосувати до II стор. нашої ери. Спеціяльна монография: L. Suali. 1 drammi di Bhasa. Firenze. 1912.

17. Nandargikar. Kumaradasa and his place in sanscrit Literature (Poona. 1908). Walter. Uebereinstimmungen in Gedanken, Vergleichen und Wendungen bei den indischen Kunstdichtern von Valmiki bis auf Magha. Leipzig 1905) s. 4, 24, 32 — 3.
18. Raghu-vamça IV, 68. В описі країн народів, що їх переміг Раґху, при чому там ніби натяком виславлено Самудра. — Ґупту (Colins. І. с. р. 48).
    Жінкам Гунським рум'янець став на щоках блідий, коли цар
    Відважний Раґху переміг чоловіків їх на війні.
19. Winternitz І. с. І В. s 440 ff. Smith І. с. р. 19, 280. Pischel. І. s. s. 196
20. „Свічадо поезії“ (Kâvyâdarça) Дандіна досі користується в Індії величезним авторитетом. Коротку аналізу його див. у моїй статті „Дандин и его роман“. Харків 1898 і у вступі до перекладу цього роману, див. прим. 9. Див. також акад. Ф. Щербатской. „Теория поэзии в Индии“ (Журн. Мин. Нар. Проев. 1902), де є цікава аналіза пізнішої теорії про „поетичний натяк“ (dhvani), що її формулював Анандавардхана в X стор. Докладна й гарна книга Regnaud. La rhétorique sanscrite (Paris, 1883) дає порівняльну аналізу індійської та грецької поетик. Б. Ларин. Учение о символе в индийской поэтике: (Ленінград, 1927) у збірникові „Поэтика“ (Гос. Инст. Ист. Иск.).
21. „Настачивши собі знаннів і улаштувавши свій будинок на грошї, що він здобув їх подарунками, перемогами, торгівлею, виплатами, або що він одержав їх у спадщину чи обома способами, він мусить розпочати життя великопанської людини (nâgarika). Він повинен мешкати або в столиці, у великому місті, городі або містечку, де є гарні люди, або в іншому місці, згідно з ґатунком своїх занять. Там недалеко від води хай він збудує собі будинок з садом, з великим навколо двором для робіт та двома почивальнями. У зовнішній почивальні має стояти м'яке ліжко з подушками в обох кінцях та угнуте посередині, з білою ковдрою, а біля нього друге ліжко. У головах — куточок для трав'яної постілки й лава для офірувань. Там повинні лежати притирання й вінки, що залишилися після ночи, кошик з вареним рижем, посуд з пахощами, цитринова лушпина й бетель, а на підлозі плювальниця. На цвяшку висить віна (с. т. бандура); є мольберт, коробочка з фарбами, яка-небудь книжка, вінки з жовтого амаранта; недалеко на долівці — ліжко з сіна, щоб прихилити голову, таблиця грати в кості. Зовні — клітка з ручними птахами; на самоті — куточок для столярних карбованих робіт та інших ігр. У саду, в затишку, релі з м'якою подушкою, а долі лава, всипана квітами. Ось як улаштовано його житло“. Das Kâmasûtram des Vâtsyâyana, die indische ars amatoria, aus dem Sanscrit übersetzt von R. Schmidt I. cap. 4. „Leben des Elegant“.
    Далі перелічується його „заняття“ (62 — 64); після обіду й заняття своїм туалетом — веселі розваги, у вечорі — музикування, потім любовні зустрічі т. щ. бенкети, відвідування садів, певними днями — зібрання у храмі „богині красномовства“ (с. т. „літературному клюбі“), вистави, бесіди в домах гетер або людей свого кола, при чому „буває обмін думками з приводу поез і містецтва“ (s. 68).
22. Oldenberg. Die Literatur des alten Indien (Stuttgart-Berlin. 1903). s. 216 — 17. S. Levy. Le théâtre indien (Paris 1890). p. 165 — 6. Jackson. Notes from India (J. o. Am. Or. Soc. 1902). Hillebrandt Kalidasa. Cap I. Kalidasa’s Leben.
23. Walter. S. c. s. 33.
24. Поема „Rtusanhära“ (Цикл частин року), за гадкою більшости дослідників не належить Калідасі, хоч традиція й приписує йому ці „індійські ґеорґікі“, як прозвав її Анрі (V., Henry) в своїй коротенькій, але елегантній аналізі її (Les littératures de l’Inde p. 217 — 18).
25. Відомий, заснований ще за еєдійської епохи ритуал „офірування коня“ (açva-medha), що його виконували наймогутніші царі задля більшої величности; його підновляли і в пізніші часи: II стор. до н. е. за Пушьямітрою і в IV crop, після н. е. за Самудра — Ґуптою й Кумара-Ґуптою І.
26. Транскріпція призвіща „Сакунтала“ замість правильної „Шякунтала i Çakuntalâ) занадто вкоренилася. Епизод з „Махабхарати“ перекладено А. фон-Шаком Die Stimmen des Ganges, s. 32-55). Маленька поема Фета „Саконтала“ не має, винятком призвіша, нічого спільного з усіма індійськими версіями.
27. Чудову й докладну аналізу цього гімну дав. проф. К. Ґельднер (Vedische Studien, І, також Rigveda in Auswahl, II). Цікава теж аналіза проф. Л. фон Шредера (Mysterium und Mimus im Rigveda. Leipzig, 1908, s. 232 — 274). Дуже цінний переклад цього гімну дав А. Hillebrandt. Lieder des Rigveda,s, 142 — 5. (Göttingen-Leipzig, 1913.
28. L. v. Schröder Die Vollendung des arischen Mysteriums in Bayreuth (München 1911) s. 147 — 74 („Schwanenelbenmysterium und Lohengrin“).
29. Берґень у передмові до свого перекладу „Сакунтали“. Paris 1884) каже: Kalidasa n'aurait pas été trop dépaysé à l'hôtel de Rambouillet. Il en a les qualités et les défauts, la noblesse et parfois, l’emphase, la délicatesse et surtout la préciosité“. Між старих французьких відозв цікавий вислів Лямартіна про Шякунтялу: (Cours familier de littérature, Entretien V): „un chef d’œuvre de poésie à la fois épique et dramatique, il réunit dans une seule action ce qu’il y a de plus pastoral dans la Bible, de plus pathétique dans Eschyle, de plus tendre dans Racine“. Аналізу „Сакунтали“, як драми дав ще Гердер (Über ein morgenländisches Drama).
30. 3 сучасних критичних аналіз індійських учених і письменників цікаві Nandargikar (англійська передмова до його видання) і Krishnamachariar (по санскритськи) в його „Raghu-vamça. Srirangam“ 1911).
31. Macdonell І. с. р. 326 — 8. Pischell. с. s. 201. Стильний німецький переклад дав прозою О. Walter. Der Kumara-sambhava oder die Geburt des Kriegesgottes, ein Kunstgedicht des Kalidasa. (Leipzig. 1913) тільки 8 „безсумнівних“ пісень.
32. Крім сторінок, що присвячені „Меґха-дуті“ в цитованих вище книжках Пішеля, Ольденберґа, Анрі, Мекдонелля, Вінтерніца, в передмовах і примітках до перекладів Вільсона, Шюца, М. Мюллера, Герино й Нандарґікара цікаво й цінно Rangacharia. A critical appreciation of Kalidasa’s,,Meghasande§a“. В південній Індії поема відома більш за назвою „Megha-sandega“, с. т. „Доручення хмарі“. Виняткове місце належить начеркові Рабіндранатха Таґора „Меґха-дута“, що його додається повністю в перекладі з бенгальської мови. Мій переклад „Хмари-вістуна“ зроблено за текстом бомбейського видання Godbole and Parab із коментарем славетного Маллінатхи (XV стор.), що за ним я даю нумерацію окремих стансів. Крім того, я користувався виданнями тексту Ґільдемайстера (1841), Штенцлера (1874) і працею Beckh. Ein Beitrag zur Text-kritik von K’s „Meghaduta“. Berlin 1907), що він порівнює тибетський переклад поеми (XI — XIV стор.) з варіянтами різних видань санскритського оригіналу.
33. „Малавіка й Аґніматра“, дія III, ст. 15, слова царя Аґнімітри, коли він ще не досягнув заволодіти красунею Малавікою що, попала полонянкою до рабинь-служниць цариці Дхаріні, яка усіма способами перешкоджує зустрічі закоханої пари. Полонянка потім виявляється принцесою й може вже офіційно стати „законною“ дружиною Аґнімітри й „третєю“ царицею.
34. Спеціяльна робота про раса див. S. L. Mukerjee Le Rasa. Essai sur l’esthétique indienne. Paris 1926.
35. Індуси тим більш можуть „куштувати“ смаку „Трістана“, що сама музика Ваґнера з усіх європейських композиторів їм подобається найкраще, як за це свідчить у свойому гарному творі, присвяченому індійській музиці, Стренгуез (Strangways. Musik of Hindostan. Oxford. 1914. p. 424). Hindus have said to me more than once that they like Wagner best of our music.
36. Rangacharya 1. c. p. 20 — 31, 89 — 92.

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні. Робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1929 року. Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Україні, де авторське право діє протягом життя автора плюс 70 років. Автор помер у 1939 році, тому ця робота є в суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути в суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.