Перейти до вмісту

Хуторна поэзія/Компромис Ляхам

Матеріал з Вікіджерел
Хуторна поэзія
П. А. Куліш
Компро́мис Ляха́м
• Цей текст написаний кулішівкою.
• Інші версії цієї роботи див. Компромис ляхам
Львів: Накладом П. Куліша, 1882

VIII.
КОМПРО́МИС ЛЯХА́М.

Ляхів гудьмо, та з Ляхами будьмо.

Пословиця.

Тверди́й Ру́син из мяке́ньким
Ляхо́м побрата́вся,
Деліка́тноі розмо́ви
У нёго навча́вся;

Перейма́в у побрати́ма
По́бут ёго́ па́нський,
И поки́нув своі да́вні
Норови́ проста́цькі.

Ру́син.
До́бре нам уку́пі жи́ти,

Па́не бра́те Ля́ше,
Що не ді́лене між на́ми
Все надба́ннє на́ше.

Ті́лько, де ні́ оберну́ся,
Де ні ки́ну о́ком,
Всю́ди в ме́не луги, лу́ки
И поля́ широ́кі.

На́віть Чо́рне мо́ре, Ля́ше,
И те Ру́ським зве́цця…
Чи й воно́ ж нам бу́де вку́пі?
Як тобі́ здае́цця?

Ти над Ви́слою узе́ньку
Зайняв займанщи́ну, —
Як же ми́слиш роспросте́ртись
На всю Украі́ну?

Чи снаги́ ж у те́бе ста́не
За Лима́н сягну́ти,
И все дре́внє Русови́ще
До себе́ згорну́ти?

Лях.
Аби́ ти мене́ держа́вся,

Ру́сине мій бра́те,
Бу́де на́ше панува́ннє
На ввесь світ бага́те.

В оксами́тах та сае́тах
Бу́демо ходи́ти,
Істи сла́сно, и венге́рське
Пугара́ми пи́ти.

Роспростре́мось, побрати́ме,
Від моря до мо́ря…
Не завда́сть нам ні́ Тата́рин,
Ані Ту́рчин го́ря.

У Москві́ ж раз по́ раз бу́дем
Здо́биччю діли́тись,
И по всіх Німе́цьких зе́млях
Му́жеством хвали́тись.

Нехай зна́ють передму́ррє
Всёго Христия́нства,
Що стоі́ть з мече́м на ча́ті
Супроти́в Пога́ньства.

Нехай сла́ва про нас тру́бить
В золоти́і тру́би…
Ви́ват, По́льща! кохаймося,
Побрати́ме лю́бий!

Ру́син.
Не загребай, Ля́ше, жа́ру

Ру́ськими рука́ми,
Не лести́ мене́ своі́ми
Пи́шними слова́ми.

Спогада́й, чим був ти спе́ршу,
Як Отто́н вели́кий
Повелі́в тобі́ лобза́ти
Па́пські череви́ки.

Відкіля́ взяли́сь у те́бе
Гетьмани́ поту́жні?
Хто круг тебе насторо́жив
Мечі харалу́жні?

Русь дала́ тобі́ побі́ду
Над Крижа́цтвом лю́тим,
Помогла́ тобі́ від По́льщи
Мо́скву віджахну́ти.

Як припе́р же ти Грізно́го
Москалю́гу й до́ма,
То за Ру́ссю й се зроби́лось, —
Річ усі́м свідо́ма.

Русь дала́ тобі́ Замо́йських,
Сопігів, Жовко́вських…[1]

Вони ж тебе й визволя́ли
В ка́верзах моско́вських.

А як ги́нуть під Хоти́ном
Му́сив, па́не Ля́ше,
Ви́везло тебе́ з напа́сти
Сла́вне ві́йсько на́ше.

Чи міні́ ж та поступа́тись
По́лем тобі й мо́рем,
Щоб уку́пі панува́ти
Попола́м из го́рем?

Ні, пану́й оди́н, спода́рю,
Я ж мужикува́ти
Бу́ду з рі́дною семие́ю
У низе́нькій ха́ті.

И ніко́му не вклоню́ся
За свій хліб у но́ги;
А коли́ біда́ прити́сне, —
Га́йда за Поро́ги!

Лях.
За Поро́ги? ва́ра, хло́пе,

Ва́ра, Ха́ме кля́тий!
Не діжде́ш уже́ на По́льщу
Ту́рка підійма́ти!

За твою́ хижа́цьку вда́чу,
За твое́ завзя́ттє,

Погиба́ло на Цоцо́рі
Наше миле браттє.

И Хоти́нське черес те́бе
Скла́лось По́льщі ли́хо…
Колиб ти не гайдабу́рив,
Всю́ди було б тихо.

Оттака́ ж то твоя щи́рість,
Твоя́ ру́ська пра́вда!
На дні ку́бка, мов гадю́ка,
Въе́цця в те́бе зра́да.

Хто прихи́лицця до ме́не
Ду́мкою свято́ю,
Тих попи́ твоі́ взива́ють
Кля́тою Ляхво́ю.

Оццура́всь ти від Остро́зьких,
Від Сопі́г, Жовко́вських…
Напущу́ ж тепе́р на те́бе
На́ших Конецьпо́льских.

Перепи́нять іх райта́рі
Всі шляхи́ й доро́ги,
Що верста́еш, як сам зна́еш,
Ни́шком за Поро́ги.

Бу́деш, хло́пе, хоть не схо́чеш,
В по́лі хліб роби́ти,
А ми з ру́ськими туза́ми
Меди-ви́на пи́ти.

И розді́лимо на ві́ки
Мужика́ с пана́ми,
Неха́й зна́е, чи годи́лось
Гордува́ти на́ми!

Ру́син.
Пра́вду ка́жеш, па́не Ля́ше:

По́ки сві́ту со́нця,
Не прихи́ляцця брата́ми
Лю́де до пого́нця.

Бу́деш на́ми, мов вола́ми,
Цілину́ ора́ти;
А ми бу́дем ремикга́ти,
Свою́ ду́мку ма́ти…

Постері́г ти на дні ку́бка
В Ру́сина гадю́ку, —
Weź że s tego sobie, Ляше,
До́брую нау́ку.

Уплива́ли и мина́ли
Віки за віка́ми, —
Пролива́в кровцю́ я ля́цьку,
Ти — руську ріка́ми.

Та ж то кров животочи́ва
Нароби́ла ди́ва:
Що не ста́не Русь Ляхво́ю,
По́ки бу́де жи́ва.

Коли хо́чеш, Ля́ше, спра́вді
З Ру́сином брата́тись,
Му́сиш с па́на чолові́ком
Громадя́нським ста́тись.

Му́сиш ту призна́ти пра́вду,
Що Русь Ру́ссю бу́де,
До́кіль бу́дуть ру́ське сло́во
Промовля́ти лю́де.

Оберни́ся ж, Ля́ше, се́рцем
Сми́рним до приро́ди,
Що втворя́е й череду́е
Ца́рства и наро́ди.

Помага́й цвісти́ живо́му,
Ховай ме́ртве з на́ми, —
И сини́ твоі́ жживу́цця
З на́шими синами.

Рід прихо́дить и прохо́дить,
Со́нце сві́тить ві́чне:
Все зника́е, зостае́цця
Ті́лько чолові́чне.

Воно — со́нце животво́рнє:
З нёго си́ла й во́ля;
И беспе́чне ща́стє па́нське,
И проста́цька до́ля.




——————

  1. Ляхи́ му́сять пиша́тись тим, що прина́дили до свого́ культу́рного гу́рту таки́х ру́ських люде́й, як Замо́йські та Жовко́вські. Се нам со́ром, що ми не ви́робили собі́ під византи́йщиною культу́ри, рівнова́жноі з ри́мською. От же на́шим и тепе́р без уся́кого рівня́ння культу́рнійшим од нас сусі́дам здае́цця, ні́би ми посяга́емо на іх спра́вді вели́ку сла́ву, зга́дуючи, що рід знамени́того Жовко́вського, так са́мо як и вели́кого Замо́йського, був ру́ський. Оди́н ве́льми пова́жний до́слідник по́льскоі старосві́щини писа́в до ме́не між и́ншим „На́ що ви хо́чете одня́ти в нас Жолкє́вського“? — Я відписа́в: „Скажі́те, спаси́бі вам, яка́ ва́ша ду́мка про зна́не вам, давно́ вже напеча́тане королі́вське наданнє́ володи́мерського и бересте́йського влади́цтва оцце́ві покори́теля Москви́, Жовко́вського, котре́ перекупи́в у нёго Меле́тий Хребто́вич и котро́го він зрікся за́писсю в кгро́дзькій кни́зі за се́бе само́го и за своі́х діте́й ро́ку 1580го“? — На сей ві́дпис не відпи́сано міні́ нічо́го.