Червоний Кобзар. Збірка пісень і поезій робітничих/В новий сьвіт

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Поезії.

  Е. Гуцайло.

В новий сьвіт.

Веселе сонце миготить,
Розтручуе хрустальні хмари,
Розводить ясність по землі,
Розсипуе сьвітляні чари.
В тонкім флюідї миготїнь
Купаеть ся земля і море,
Розчинюєть жите і смерть
І родить ся добро та горе.
Росте жажда житя — бутя,
Кристалїзуючись у волї,
Паде у вічний рух умов
І гойдазсь в колисці долі.
Широкая, глубокая
Колиска та, що всіх нас носить,
З крутими сходами цїла
Та сперта на всесьвітній оси.
Ось тими сходами всьой мир
Іде до берегів колиски,
Жадоба жити, воля та,
Жене нас всіх, палить нам виски.
І всім в очах один огонь,
Одная думка ріже в мозку:
Щоб легче йти, щоб спочивать,
Щоб построїть яку повозку;
Щоб другий впряг ся і тягнув
До берегів колиски долї —

Коли - ж не схоче по добру,
То хоть насильно по неволї. —
І розгоряеть ся борба:
Хто їхать, — хто тягнути буде?...
Колиска — ж гойдаєсь в одно,
Байдуже, як воюють люли.
А там далеко вперед нас
Влестить ся шлях, дорога права,
Там починавсь рівнина,
Новая рівности держава.
Там буде суд для всіх прочан,
Читати муть з очий ті блиски:
Чи сам він йшов, чи впряг кого
В тяжкім шляху житя колиски.
Та нїм дійдемо ми туди
До брам новітньої держави,
Ми вже впряжені у ярмо
Тверде, тяжке, старе, іржаве.
А до ярма почіпляна
Тяжка, велика каравана.
А там на нїй усьо добро
Та гурт людий у ролї пана.
Що по дорозі ми знайдем,
Усьо скорій туда складаєм,
А що вже там ставсь із тим,
Про те ми просто і не зназм.
Ми й не питазмо про те,
Бо зжили ся з ладом яремним,
Хоть де-хто скаржить ся клене,
Вважазм те дїлом даремним.
Таж ми так сковані ярмом,
Що відійти нема в нас змоги,

Тому слідкуєм лиш вперед,
Чи ще великий шмат дороги.
А все що пядь, іцо крок вперед,—
Нове добро, нові богаства,
А ми хиляєм ся по них,
А ми збираєм їх для паньства.
А з каравани все кричать:
Ми є суспільство, ми держава.
Гей, ви, воли, що у ярмі.
На знайдене нема в вас права!
А ми хиляєм ся гуртом,
А ми згиназмо карчила.
Скрипить ярмо, болять кістки,
А з поту йде новая сила.
Що пядь, що крок, то близше все,
1 прокидаєть ся в нас віра,
Що пядь, що крок росте наш гурт,
Найслабшого кида зневіра.
А тягарі ростуть... ростуть...
Ярмо вїдаєсь глибше... глибше...
Впрягли дїтий, свої жінки,
Щоб до рівнин дійти лиш близше
За нами-ж сьміх ворожий йде,
Глузування, з’їдливі кпини,
Що мрії всї про рівнину,
Се сни недолітка дитини.
А ми, що крок то близше все
До брам новітньої держави —
Ярмо вже муляє кістки,
Ярмо цїлїське вже керваве.
У спеку пражить нас жара,
У слоту дрож сїче і холод,


А в парі з тим морочить нас
Старий наш друг болючий голод
Кому судилось першим йти,
Той видить шлях, той видить брами
Готуйтесь — кличе — до борби,
Готуйтесь вже на суд з панами.
Останні сили всі зберіть,
Згуртуйтесь всї в одную спілку.
Та хоть зрослись ви із ярмом,
Розломите його мов гілку.
Та-ж не пристоїть нам ввійти
В державу рівности і права
З ярмом на шиї, як воли,
Бо не неводї се держава.
Се-ж вже колиски береги,
Що дно еї ми ґрунтували, —
Се вже розлогі рівнини, —
На певний гладкий шлях попали.
А каравану рознесіть,
Щоб і слїду по ній не стало,
Щоб стерлось рабськеє пятно,
Що так до вас оно пристало-
Розправте ся останний раз
Із караванними панами,
За всї кістки, іцо вкрили шлях,
Судїть їх нїм дійдуть до брами.
А накопичене добро
Зложіть державі як придане;
Для спілки народів нових
Оно залогом права стане.
Торгу над ним щоб не було,
Чи моє се, чи твоє буде,

А все державне, рівне всїм,
Бо рівні там будуть всї люди.
Ануж готуйтесь до борби,
Ануж гуртуйтесь всї яремні,—
Усї з’усилля нас спинить,
Усї ті заходи даремні.
Останний ступінь перейдім
Крівавого шляху колиски,
Он ясні брами, сьвіт новий,
Он рівности сьвятої блиски.
Веселе сонце миготить,
Розтручуе хрустальмі хмари,
Розводить ясність по земли,
Розсипуе сьвітляні чари.