Червоний Кобзар. Збірка пісень і поезій робітничих/В новий сьвіт

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Поезії.

Е. Гуцайло.
В новий сьвіт.

Веселе сонце миготить,
Розтручуе хрустальні хмари,
Розводить ясність по землї,
Розсипує сьвітляні чари.
В тонкім флюідї миготїнь
Купаєть ся земля і море,
Розчинюєть житє і смерть
І родить ся добро та горе.
Росте жажда житя — бутя,
Кристалїзуючись у волї,
Паде у вічний рух умов
І гойдаєсь в колисцї долї.
Широкая, глубокая
Колиска та, що всїх нас носить,
З крутими сходами цїла
Та сперта на всесьвітній оси.
Ось тими сходами всьой мир
Іде до берегів колиски,
Жадоба жити, воля та,
Жене нас всїх, палить нам виски.
І всїм в очах один огонь,
Одная думка ріже в мозку:
Щоб легче йти, щоб спочивать,
Щоб построїть яку повозку;
Щоб другий впряг ся і тягнув
До берегів колиски долї —

Коли-ж не схоче по добру,
То хоть насильно по неволї. —
І розгоряєть ся борба:
Хто їхать, — хто тягнути буде?…
Колиска — ж гойдаєсь в одно,
Байдуже, як воюють люди.
А там далеко вперед нас
Блестить ся шлях, дорога права,
Там починаєсь рівнина,
Новая рівности держава.
Там буде суд для всїх прочан,
Читати муть з очий ті блиски:
Чи сам він йшов, чи впряг кого
В тяжкім шляху житя колиски.
Та нїм дійдемо ми туди
До брам новітньої держави,
Ми вже впряжені у ярмо
Тверде, тяжке, старе, іржаве.
А до ярма почіпляна
Тяжка, велика каравана.
А там на нїй усьо добро
Та гурт людий у ролї пана.
Що по дорозї ми знайдем,
Усьо скорій туда складаєм,
А що вже там стаєсь із тим,
Про те ми просто і не знаєм.
Ми й не питаємо про те,
Бо зжили ся з ладом яремним,
Хоть де-хто скаржить ся клене,
Вважаєм те дїлом даремним.
Таж ми так сковані ярмом,
Що відійти нема в нас змоги,

Тому слїдкуєм лиш вперед,
Чи ще великий шмат дороги.
А все що пядь, що крок вперед, —
Нове добро, нові богаства,
А ми хиляєм ся по них,
А ми збираєм їх для паньства.
А з каравани все кричать:
„Ми є суспільство, ми держава!
„Гей, ви, воли, що у ярмі.
„На знайдене нема в вас права!”
А ми хиляєм ся гуртом,
А ми згинаємо карчила,
Скрипить ярмо, болять кістки,
А з поту йде новая сила.
Що пядь, що крок, то близше все,
І прокидаєть ся в нас віра,
Що пядь, що крок росте наш гурт,
Найслабшого кида зневіра.
А тягарі ростуть… ростуть…
Ярмо вїдаєсь глибше… глибше…
Впрягли дїтий, свої жінки,
Щоб до рівнин дійти лиш близше
За нами-ж сьміх ворожий йде,
Глузування, з'їдливі кпини,
Що мрії всї про рівнину,
Се сни недолїтка дитини.
А ми, що крок то близше все
До брам новітньої держави —
Ярмо вже муляє кістки,
Ярмо цїлїське вже керваве.
У спеку пражить нас жара,
У слоту дрож сїче і холод,

А в парі з тим морочить нас
Старий наш друг болючий голод
Кому судилось першим йти,
Той видить шлях, той видить брами
„Готуйтесь — кличе — до борби,
Готуйтесь вже на суд з панами.
Останні сили всї зберіть,
Згуртуйтесь всї в одную спілку,
Та хоть зрослись ви із ярмом,
Розломите його мов гілку.
Та-ж не пристоїть нам ввійти
В державу рівности і права
З ярмом на шиї, як воли,
Бо не неволї се держава.
Се-ж вже колиски береги,
Що дно єї ми ґрунтували, —
Се вже розлогі рівнини, —
На певний гладкий шлях попали.
А каравану рознесїть,
Щоб і слїду по нїй не стало,
Щоб стерлось рабськеє пятно,
Що так до вас оно пристало.
Розправте ся останний раз
Із караванними панами,
За всї кістки, що вкрили шлях,
Судїть їх нїм дійдуть до брами.
А накопичене добро
Зложіть державі як придане;
Для спілки народів нових
Оно залогом права стане.
Торгу над ним щоб не було,
Чи моє се, чи твоє буде,

А все державне, рівне всїм,
Бо рівні там будуть всї люди.
Ануж готуйтесь до борби,
Ануж гуртуйтесь всї яремні, —
Усї з'усилля нас спинить,
Усї ті заходи даремні.
Останний ступінь перейдїм
Крівавого шляху колиски,
Он ясні брами, сьвіт новий,
Он рівности сьвятої блиски.
Веселе сонце миготить,
Розтручує хрустальні хмари,
Розводить ясність по земли,
Розсипує сьвітляні чари.