Чотири казки/Історія кожуха
| ◀ Звірячий буджет | Чотири казки Історія кожуха |
Свинська конституція ▶ |
|
Був собі кожух. Простий баранячий кожух, навіть не надто новий; правда не латаний, та вже порядно проходжений, просяклий запахом людського поту, з поблеклими від давна прикрасами, що колись надавали йому характер типового покутського кожуха. Словом, тепер то був кожух звичайний, буденний, невидний, не цікавий для етноґрафа-аматора і на око без найменчого права до гордости.
А про те він був дуже гордий і в бесідах із самим собою, які вів звичайно в нічній темряві, висячи на жердці над постілю господаря, чванився та виносився незвичайно.
“Щож то, — міркував він, — котрий кожух, котре футро, котрий опарат церковний має більше право до гордости й поваги від мене? Правда, лисам покритим ґранатовим сукном, більше панькають та шапкують, перед опаратом церковним більше припадають, та що то значить! Усе про людське око! Бо кажучи правду, якіж їх заслуги? Хиба тілько, що одно від одного більше коштують. Чи можуть же вони зрівнятися зо мною, простим, бідним кожухом, що своїм натуральним теплом огріваю всю родину? Так! сміливо можу сказати, що без мене одного ніхто, але то ніхто з родини мого господаря не мігби підчас зими виглянути з хати. Бо я їх єдиний кожух, єдина тепла одежа. І нехай мені вельможні лиси і вовчі шуби покажуть одну одежу, що так вірно, невтомимо і безкористно служить свому господареви, як я!
“Тілько що перші кури запіють, уже встає господар, тягне мене з жердки та йде до стайні досипати худобі січки з вівсом. Верне зі стайні і стане до праці, різати січку для коней, — уже господиня накидає мене на плечі та йде до стайні коровину видоїти. Верне від корови, знов господар одіває мене на себе та йде на подвірє дров нарубати. Нарубає дров, напоїть коні коло криниці, коровину, воду принесе і вертає в хату, але мені нема спочивку. Вже мене одіває донька, дівчина, що йде на цілий день прясти до богатого сусіда, за ложку страви та за сердечне спасибі. Тілько що туди прийде, служниця того богача несе мене знов домів, бо мушу повнити нову службу. Синок господаря, семилітній хлопчина, ззївши кусник хліба з часником і мисчину теплої затирки, мусить іти до школи. Тож бере мене також на свої дрібні плечі, хоть майже по кістки йому сягаю і долішнім кінцем тягнуся по снігу, і йде до школи. Тай тут я не можу довго забавити. Ще в сінях здіймає мене з хлопчини парубок — слуга другого сусіда богача, що потребує мого господаря, аби йшов молотити або гній зі стайні викидати. А в полудне, коли діти виходять зі школи знов той самий парубок несе мене до школи, щоб я хоронив від морозу хлопчину, як вертає домів. А з дому несе мене знов до господаря, а ввечір знов мандрую по доньку. І так цілісінький день переходжу, як ткацький човник з кута в кут, із плечей на плечі, від праці до праці, завше до услуг готовий, завше пожаданий, тужно очікуваний і з дякою приниманий. Справді — так жити, то значить не дурно жити! То значить сповняти своє призначенє, служити ретельно, бути пожиточним! Так живучи, можна чутися вдоволеним зі сповненя своїх обовязків, можна чутися гордим.”
Оттак міркував собі сердечний кожух. Одно тілько його смутило, що надто швидко зуживався.
“Чую, що не довго вже мені животіти. Незабаром шви потріскають, волос вилізе, ба навіть шкіра де-не-де вже починає тріскати. І щож тоді зробить мій бідний господар? Знаю, що вже від давна найгорячійше його бажанє — стягнутися на новий кожух, та якже далеко до здійсненя того бажаня! Від коли пан дідич ліси повирубував, нема зарібку з кіньми в зимову пору. Овець не держить, а що руками в зимі заробить, то ледви стає на яку таку обув і на податок. Відкиж тут до кожуха? А без кожуха в зимі як без духа! Ой, тяжка хлопська доле!”
Одного дня зайшла маленька зміна в розкладі кожухових услуг.
Ранок минув, як звичайно.
Кожух відвів хлопчину до школи, коли се прибігає його господар, батько хлопчини, в легкій полотнянці. Вбіг до школи, учителя не було — і хухаючи в пальці, сказав швидко хлопцеви:
— Юруню, дай но мені кожух! Пан дідич прислав по мене, каже мені їхати з його фірами в ліс.
— Ой, а якже я верну зі школи без кожуха? — повідає хлопець, скробаючися в голову.
— Візьми, синку, ноги на плечі тай біжи хутко, то загрієшся, нічого тобі не буде, — сказав батько, одягаючи кожух. — А може Бог дасть, що в дворі знайду ліпшу роботу, то на другий кожух стягнемося, — додав, аби потішити затурбованого хлопчину.
Того дня вже кожух цілий день не злазив з плечей господаря. Коли вечір оба вернули домів, кожух у трьох місцях потріскав на рукавах, і господар воркотів не вдоволений, бо окоман за роботу мало заплатив і навіть на другий день не казав приходити.
Та найгіршу біду застали дома: Юрцьо лежав хорий. Горячка зїдала хлопчину, спеклими устами стогнав безтями і тілько одно повторяв: “У боці мене коле, ой коле!”
Від того дня змінилася кожухова доля. Хлопець не ходив до школи. Що там радили, як хухали і шептали і плакали родичі, не вмію того сказати. Досить того, що перележавши зо дві неділі, Юрцьо подужав. Аджеж тверда хлопська натура! Щезла горячка, перестав кашель, не стало колотьби в боці, тілько лишилося ослабленє. Рвався хлопець до школи, та мати бачучи його безсильність, не хотіла його пустити.
Коли се одного разу, власне як ціла родина сиділа коло миски затирки, а кожух висів на жердці, двері отворилися і ввійшла в хату пресвітла власть громадська: десятник і присяжний.
— Слава Йсу! — сказали входячи.
— На віки Богу слава! — відповів господар устаючи від стола.
— Час до обіду — сказала господиня.
— З Богом святим, най Бог благословить — відповіла власть громадська.
Хвилю панувала мовчанка в хаті.
— Просимо сідати — сказав господар. Власть сіла на лаву.
— Щож вас, панове, до нас приводить? — питає господар.
— Та то ми, куме Йване, не самі від себе — сказав скробаючися в голову присяжний. — То пан начальник нас прислав.
— Ой, а щож там нового? — йойкнув господар. — Адже шельварок я відробив.
— Та то не про шельварок — сказав десятник. — А от, хлопця до школи не посилаєте. Пан учитель на кару його подав. Маєте римського заплатити.
— Римського? А Боже! — скрикнув Іван. — Таже хлопець був хорий!
— А хтож то знав? Чому-сте про те вчителеви не донесли?
— А Боже милий! Чиж то чоловікови тото в голові? — сказав Іван.
— Га, а ми також тому не винни. Нам наказано стягнути з вас кару, римського.
— Хоть мене на муки тут беріть, хоть мені шинами підошви печіть, коли на моїм цілім обійстю римський готівкою знайдеся!
— Нам нічого до того кумцю любий — сказали присяжний і десятник. — Ми, куме, громадські слуги: що нам накажуть, мусимо робити. Нема грошей, нам наказано брати що можемо. Ось кожух!
— Куме, той кожух, то наш єдиний маєток! — крикнув господар як опарений. — Без него ніхто з нас не має в чім виглянути з хати на мороз.
Та даремні були благаня. Вже кожух був у руках десятника, а сей оглянувши його, сказав киваючи головою:
— Ну, два, три римські він іще завше варт!
— Не бійтеся, куме — сказав присяжний. — Кожух ваш не пропаде. Занесемо його до Юдки. Сегодня принесете римського — сегодня вам той кожух вернемо.
— Алеж куме, бійтеся Бога! — сказав Іван. — Відкиж вам візьму римського. Аджеж без кожуха в зимі заробити не можу!
— Що нам до того? Візьміть, де хочете! Ми маємо острий наказ.
— Таже кожух мокрий — сказала господиня ламаючи руки. — Коби бодай жид його осушив, поки де кине в коморі.Та власть уже не слухала сих слів. Десятник узяв кожух під паху і не поздоровивши нікого вийшов із хати. Вийшов за ним і присяжний. Ті, що лишилися в хаті після того, як винесено кожух, дізнали такого чутя, як колиби винесено трупа когось найдорожшого з родини. Хвилю сиділи як остовпілі і тілько опісля мов на коменду обі жінці заридали в голос, хлопець отер сльози рукавом, а сам господар сидів понурий коло вікна і оком слідив за властю, що ні відси ні відти впала як вихор і понесла власне те, без чого ціла родина як стій стала в двоє біднійша і зовсім безпомічна.
Минув тиждень від того дня. Іван якимось чудом добув відкись римського, заніс до війта і дістав дозвіл — узяти назад заграблений кожух. Разом з десятником пішов до Юдки, радий, що прецінь знов дочекаєся кожуха в хаті. Та радість його незабаром минула. Коли Юдка виніс кожух із комори, Іван уже з далека почув сопух гнилизни. Мокрий кожух, пролежавши тиждень у вохкій коморі, став зовсім не придатний до вжитку, зігнив і в пальцях розлазився. Йойкнув Іван і аж за голову вхопився руками.
— А Бог би вас побив! — сказав обертаючися то до десятника, то до жида.
— Ни, а мене за що? — відповів Юдка. — Чи то я обовязаний сушити ваші кожухи?
— А я також тому не винен — відповідав десятник. — Казали мені заграбити — я заграбив, решта не до мене належить.
— Алеж бійтеся Бога — лементував Іван. — Я римського заплатив і втратив кожух! Хтож мені мою кривду верне?
Юдка і десятник тілько плечима стиснули.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1929 року і автор помер щонайменше 100 років тому. |