Чотири казки/Казка про Добробит
| Чотири казки Казка про Добробит |
Звірячий буджет ▶ |
|
Був то собі колись Добробит. Не знаю, чи хто з вас особисто затямив його, тож мушу описати вам отсе його так, як мені описував небіжчик моєї баби тітчаний стрик.
Старий Добробит, то була особина на скрізь неморальна. Головна його засада була: як єсть, то шелесть! А що зроду був він Добробит, то все було у нього чим шелестіти. Любив він попоїсти — ховай Боже! — і животину носив перед собою таку, що свої коліна видав тілько в сні, в благословенних споминах своєї молодости. А що пива, меду і всякого напитку також за пліт не виливав, се навіть не уйшло уваги старого преподобного Нестора літописця, котрий і приписав йому ноту: “Руси же єсть веселиє пити”.
Що був лінивий, се розумієся само собою; куди, бач, з таким животом та з пяною головою до праці нагинатися! Тай по що йому мучитися, коли він собі Добробит, і йому мабуть той з очерету грошей доносив! Але за те до бійки, до лайки і до любощів кров у него була страх горяча, а про його гордість уже й говорити не буду. Одним словом, як єсть сім гріхів головних, так усі вони немов би прописані були на його червонім, одутім лиці, в його невеличких, товщем запливших оченятах.
Ходить було ота помана по нашім краю, наприндиться і через губу не плюне, а тілько знай сопе, і де тілько повернеся, всюди жита, пшениці, трави в хлопа, всюди ліси темні та безмежні, ріки та стави повні риби — одним словом — добробит. А він ходить собі та все співає на ціле горло:
Де єсть руська вітчина?
Де пшениці, ячмена,
І де жита єсть досить,
Куди голод не гостить.
Ой на на! Ой на на!
Ой там руська вітчина!
Давно говорили йому панотчик:
— Ей, небоже! Покайся, поправся, бо то не добром пахне!
Але він і ухом у той бік не веде!
— Що мені! — каже. — Я прецінь Добробит! Скорше мене зо світа зведуть, ніж би я мав свою натуру змінити!
— А ти думаєш, що не зведуть?
— Ну, нехай пробують! — кричить Добробит. — Хто посміє?! Адже се не добром пахне, се кримінал!
— А от побачиш! Найдуться такі, що посміють і нічого за те їм не буде.
— Е — каже Добробит, — вовка боятися, то й у ліс не йти! Певна річ, що всі ми помремо і до чорта в зуби підемо, але хто би собі тим голову сушив! Що було — бачили, що буде, того не знають люде, і ви, панотче, не знаєте. А ось ліпше нуко випиймо по добрій повній тай затягнім, щоб аж гори лунали:
Я ніколи не згину,
Бо веселю родину!
Ой ну ну! Ой ну ну!
Бо веселю родину!
Перший раз від роду у нашого Добробита забігали мурашки поза плечима. Чого тілько може хотіти від мене пан Гопман? Аджеж податки я всі заплатив, у праві ні з ким не стою, “штрофу” ніякого на мні нема, а так, знайомитися з паном Гопманом не маю охоти, Бог з ним! Та що діяти, коли наказ, то треба йти.
На другий день раненько казав Добробит запрягти коні тай поїхав ставитися до пана Гопмана.
— Слава Ісусу Христу! — сказав він чемно, входячи до канцелярії.
— А, чін топри, чін топри! — сказав пан Гопман. — А, шо ви за єдна, кльопа, чого вам трепа?
— Та я, прошу пана, Добробит. Пан мене чогось кликали. Ось і ферделюнок.
— Ага, ага, то ви Топропит! Топре, топре, пане Топропит, сітайте! Маємо тут тещо на вас поховорити.
— На мене?
— Ну, на вас, за вас, про вас, все отно. Скажіть мені, пане Топропит, я чула, що у вас є шпихлір хромацкий?
— Та є.
— А мноха там на той шпихлір спіша?
— Та є жита тисяча кірців, пшениці щось зо пятьсот, а вівса бачу буде до пятнацятьсот.
— Хо, хо, хо! То топре! То туше топре! Нам акурат стілько трепа.
— Вам, пане Гопман?
— Ні, не мені самому! Пан старший від війська пише, що йому трепа. Так ви, пане Топропит, посволите, шо ми сопі то спіша саперемо?
— Ба… ба… а то яким правом? — пробовкнув зачудований Добробит.
— Ну, ну, ну! Не тумайте, шо ми са тармо! Ні, ми не такі люте. Ми вам тамо таку оплікацию, росумієте?— Яку оплікацию?
— То такий папір, шо його мошете сховати.
— А можна його їсти, як хліба не стане?
— Ах, клюпа ви кльопа, пане Топропит! Ха! ха! ха! їсти! Вам лиш апи їсти! А знаєте ви, Топропит, шо то є фатерлянд?
— Ні, пане не знаю.
— Ой, ой, ой! — закричав пан Гопман, ухопив себе за голову і почав скакати по канцеляриї. Добробит думав, що пана раптом зуб заболів, а то пан Гопман дивувався, що Добробит не знає про “фатерлянд”.
— Ну, слухайте, пане Топропит, — сказав пан Гопман, вийокавшися троха — не путьте смішна! “Фатерлянд”, то є військо, старші, і я! Тля того “фатерлянд” кошта кльопа повинна віттати все, що має, і то ще са мало путе.
— Ба, пане Гопман, а як я сам з голоду згину?
— Клюпа кльопа! Апи “фатерлянд” сторов пув, а кльопа все путе! Не схинеш! А ті оплікациї, про котрі я топі касав, вони путуть топі носити проценти.
— Я, пане, процентів не хочу.
— Не хочеш? То ще й ліпше. Я то сарас сапишу то протоколь. А по спіша я сарас пішлю, щопи сапрали.
— Ні, пане, я не пристаю на то. Ануж у мене не зародить, то що я тоді буду робити?
— Е, — не сародить! Тілько працюй топре, то все топі сародить. А я чула, пане Топропит, шо ти туше лінива, ропити не хочеш! Слухай, непоше, апи я пільше са таке не чула!
— А вам, пане, яке до того діло? — огризнувся Добробит, котрому нарешті за богато стало тої науки. — Аджеж я до вас не йду хліба просити, а ось ви до мене прийшли!
— Що? як? ти так то мене смієш палакати? — крикнув пан Гопман. — Ей, амстінер! Bank heraus! Вліпіть йому!
Ще наш Добробит і не оглянувся, а вже лавка в сінях стояла готова і ціла юрба гайдуків ухопила його і вліпила йому так, як йому ще з роду ніхто не вліпив. Потім повели його на ново перед пана Гопмана.
— Пане, — почав було Добробит, — яким се правом ви —
Але пан Гопман перебив його:
— Мовчи, кльопа, і не каши нікому! Ось моє право!
І він луснув рукою по великій у свинячу шкіру оправленій книзі.
— Вмієш читати?
— Ні, пане, не вмію.
— Ну, то мовчи! Ось тут моє право, параґраф емеремеремрем! А тепер скаши мені, пане Топропит, є в тепе хроші?
— Та щось троха є.
— Що то значить: троха? Ти каши просто, кілько є?
— Та буде там з десять тисяч.
— У, тесять тисяч! І на що топі, клюпа кльопа, стілько хрошей? Шо ти з ними ропиш?
— Положив у скриню тай лежать. Їсти не просять, а так про чорну годину, пане, найся не пригаджає.
— А шо, чи я не касала? — радісно крикнув пан Гопман. — Де клюпа кльопа снає, шо с хрішми ропити! А фатерлянд потрепує хроші, похато, похато, хроші! Не пійся пане Топропит, воно топі не пропате, а тістанеш оплікацию.
— Щезайте ви, пане, зі своїми оплікациями! — скрикнув Добробит, сам себе не тямлячи зі злости.
— Шо? як? Ти мені смієш? — запінився пан Гопман. — Амстінер, вліпіть йому!Куди, куди смирнійший став наш пан Добробит після того, як йому другий раз вліпили. Побачив неборака, що з паном Гопманом таки не жарти.
— Переш оплікациї, клюпа кльопа? — крикнув йому Гопман.
— Та беру, прошу пана.
— Ну, так пуло срасу ховорити! А слухай ти кльопа! Я чула, шо в тепе коні є топрі.
— Та є, прошу пана.
— Похато?
— Десять пар.
— Тесять пар! Чи ти стуріла? На що топі стілько?
— Та так, пане, свого хованя. Продати лучиться, то продам, а ні, то нехай ховаються.
— Слухай, пане Топропит, фатерлянд потребує коней на війну. Топі тві пари тосить, а на решту тамо топі квіт.
— Що мені з того квіта?
— Сховай! Колись як у касі путуть са похато хроші, то тістанеш саплату. А коні я скашу сапрати.
Добробит у потилицю почухався і нічого не сказав.
— Слухай, пане Топропит, — говорив далі пан Гопман, — похато ти маєш крунту?
— Та богато не богато, а так, стілько, що для мене вистарчить.
— Клюпа кльопа, я не того питаю, але скілько морків?
— Як посаджу морков, то й морков родиться, — сказав Добробит.
— Ой, ой, ой! — закричав знов пан Гопман мов на зуб. — Що то са клюпа кльопа! Вона навіть не снає, шо то морк! А як ше ти поле міряла?
— Ми, пане, на прути.
— А много прута маєш?— Та буде щось зо сто.
— Ну, нікс травс не путе. Я кашу переміряти. Тохо топі са много. Тосить топі твацять. А решту вітпишемо тля мохо прата фон Дравсен.
Добробит тілько очи витріщив.
— А слухай но ти! А мнохо ти платиш потатка?
— Ой, пане, много, по десять дутків з прута поля.
— Ха, ха, ха! Віт нині с морка путеш платила по пять сріплом, росумієш?
— Ні, не розумію.
— Ну, то як сопі схочеш. Се ти швитко сросумієш. А те ти пасеш хутопа?
— Та в лісі.
— А чия то ліс?
— Та божий.
— Що? як? Поший?
— Ну, так. Пан каже, що то його, а хлопи кажуть, що їх. А я одно кожу: ані пан його не садив, ані хлоп, значить — божий. А вживати вживаємо.
— В лісі хутопа пасти не вільно! Ліс панський! Ось патент! — крикнув пан Гопман.
— А кудиж я з худобою подіюся, коли й поля уриваєте?
— Тівайся, кути хочеш! Хоч поріш, хоч у стайні терши, а в лісі пасти не вільно, — крикнув пан Гопман.
— Ні, пане! — крикнув і собіж Добробит, чуючи, що в нутрі у него немов щось обриваєся. — Зо мною вже робіть що хочете, але за худобою я обстану і не попущу. То не може бути! То загибіль!
— Мовчи клюпа кльопа і йти то тома! — тупнув ногою Гопман.
— Ні, пане, не буду мовчати і не вступлюся з відси. Той патент мусить бути скасований!— Що? як? Ти смієш? Амстінер, вліпіть йому!
— Ліпіть кілько хочете — кричав Добробит — хоч на смерть убийте, але я свого не попущуся.
— Вліпіть і сапріть! — сказав пан Гопман і пішов до дому обідати. — Pfui, wie man sich mit diesen tummen Bauern herumplagen muss! — зітхнув він, вийшовши з урядового будинка.
Добробит дістав що дістав у те місце відкіля ноги ростуть, а в додатку просидівся в арешті з пів року, доки пан Гопман не пригадав собі його і не казав випустити. Насунувши кучму на очи і не озираючись пішов до дому.
Дома він застав такі порядки, що й своїх чотирьох стін не пізнав.
Що сталося з ним дальше, проте історія мовчить. Чи він умер, чи переродився, сего годі зміркувати. На всякий спосіб той Добробит, який сьогодні живе між нами і який усім нам так добре відомий, зовсім не подібний до тамтого старого. Наш Добробит тихий, смирний, працьовитий, ощадний, моральний до остатньої нитки, одним словом — чисте противенство старому. А головно наш Добробит дійствує з уповажненя і за потвердженєм з гори. Кілька разів бачилось уже навіть, що ось-ось буде по нім, але завсігди в саму пору виходило розпорядженє: добробит має бути! І справді, Богу дякувати, маємо його й до нині. Давньої грішної вдачі не лишилося в нім ані сліду. Хиба тілько крізь сон часом промурмоче, тай то на жалібну нуту, першу стрічку пісеньки:
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1929 року і автор помер щонайменше 100 років тому. |