Що таке поступ?/IV
| ◀ III | Що таке поступ? IV |
V ▶ |
|
З усього того, що ми сказали доси, видно деякі цїкаві річи, які слїд затямити собі. Перше те, що не весь людський рід поступає на перед. Велика його частина живе й доси в станї коли не повної дикости, то в станї не дуже далекім від неї. Друге те, що той поступ не йде рівно, а якось хвилями: бувають хвилї високого підойму, а по них наступають хвилї упадку, якогось знесиля і зневіря, знов по явімось часї опадає і так далї. А третє, що той поступ не держить ся одного місця, а йде мов буря з одного краю до другого, лишаючи по часах оживленого руху пустоту та занепад.
На скілько можемо тепер зміркувати, уперве звіяла ся та всесьвітня буря на низинї Мезопотамії, в сторонї, де спливають ся дві великі ріки Евфрат і Тиґр. Маємо певні відомости, що там уже на 6000 лїт перед Христом люди вміли будувати цегляні доми і великі міста, храми та укріпленя, і що найважнїйше — що тут власне винайдено уперве письмо, яке дало людям можність передавати досьвіди й знанє одного поколїня потомним. Відси пішла та хвиля разом зі знанєм письма на два боки — на захід, до Єгипту, де коло р. 4000 перед Христом повстає сильна держава і нове, велике огнище цивілїзациї, і на схід до Індиї та Китаю, у яких завязки цивілїзованого житя сягають трьох або півчетверта тисяч лїт перед Христом. Троха пізнїйше нїж до Єгипту перейшло знанє письма та ріжних вавилонських винаходів до південної Аравії, де особливо одно племя Пунїйцїв визначило ся великою здібністю до плаваня по морю. Ті Пунїйцї оселили ся з часом також на східнім березї Середземного моря і стали звісними в істориї під назвою Фенїкійцїв. Не перериваючи зносин зі своєю первісною вітчияою, південною Арабією, вони плавали далеко на південь, по за рівник і привозили з південної Африки, званої у них Офіром, золото та слонові зуби, плавали також до Індиї і привозили відтам дороге камінє. Се були купцї старинного сьвіта. Вони не витворили нїякої своєї цивілїзациї так як Вавилонцї або Єгиптяни, але засвоївши собі здобутки їх працї та знаня, передавали їх иньшим, здібнїйшим від себе народам. Найздібнїйшим із сих народів були Греки, у яких початки досить високої цивілїзациї, зі знанєм письма, бачимо уже на 2000 лїт перед Христом, і то насамперед, здаєть ся, на острові Кретї, положенім серед моря на дорозї з Азиї до Европи.
Перенявши від Фенїкіян а потім від Єгиптян та Вавилонцїв їх умілости, Греки зуміли розвинути все те дуже високо, збогатити новими винаходами, зробити добром широкого загалу. То був великий крок на перед, бо в Вавилонї та в Єгиптї знанє було властністю тілько одної пануючої верстви, жерцїв, купцїв та царських прибічників; маса робучого народа жила в темнотї, бідности та притиску. Греки перші зробили знанє власностю широкої маси народу. І ось маєте причину, длячого в Вавилонїї а потім у Єгиптї в Фенїкії колишня сила поступу по якімось часї вигасла. Коли великі війни та завойованя підрізали пануючу верству, коли купцям урвали ся торговельні зносини з иньшими краями, наступав разом з упадком панів також упадок знаня, науки й штуки. Давнїх писань потомки не вміли читати; темнота й здичінє мов повінь заливали огнища науки й осьвіти; старі храми розпадали ся в руїни, старі памятки книжки та цїлі біблїотеки покривали ся пилом, що за пару тисяч лїт утворив верству грубу на кілька сяжнів і треба було двох тисяч лїт та нечуваних висилків людської догадливости, аби знов відкопати, відчитати і зрозуміти ті свідоцтва прастарої старовини людського поступу.
Від часу переданя Фенїкійцями початків азийської осьвіти Грекам, починає головне огнище поступу переходити зі сходу на захід, з Азиї до Европи. Але пройшло ще півтора тисячі лїт, поки та Европа, а властиво маленька Греция змогла на стілько поступити на перед, щоб у боротьбі з Азиєю оперти ся єї величезній силї, а незабаром потім і зовсїм завоювати струпішілі вже огнища старої цивілїзациї — Фенїкію, Єгипет, Вавилонію, Ассирию й Персию. Сього доконав один чоловік, Александер Великий, король Македонїї; від тепер грецька осьвіта робить ся тим сонцем, що осьвічує весь сьвіт, схід і захід, мішаючи своє промінє з дотлїваючою загравою старинних азийських та єгипетських огнищ.
На грецкій осьвітї (з примішкою фенїкійської, давно вперед переданої Етрускам) виросли й Римляни, народ у осьвітї не далекий, але за те незрівнанний у твореню та фундованю того, чого бракувало до тепер осьвіченим народам, а власне державного житя, основаного не на самоволї володара, жерцїв чи вояків, а на законї ухваленому загалом горожан, на докладнім обмежованю права кождого горожанина і на можности для нього боротьби за захованє і розшированє того права. І ось силою своєї орґанїзациї, Римляни швидко, крок за кроком завойовують Італїю, Ішпанїю, Картаґіну, далї Францію, а потім Єгипет, Малу Азию, Сирию аж по Ефрат, тобто більше меньше всї огнища давньої осьвіти. Всюди вони несуть свою державну орґанїзацию, своє римське право, свою полїцию та свої встанови, але притім шанують властивости кождого народа, його релїґію й мову, позволяють їм розвивати ся, як самі знають. Особливо вийшло се на користь грецькій науцї, що перед тим під опікою наступників Александра Македонського в Єгиптї, Сириї та Малій Азиї розвивала ся невпинно і дійшла високого ступня. Під римським панованєм та наука робить ся спільним добром усього сьвіта: грецькі школи повстають не лише в Александриї, Перґамі та Антіохиї, але також у Римі, Марсилїї і скрізь там, де оселюють ся Римляни.Та була і в римських порядках та сама чорна пляма, що і в грецьких та давнїйших єгипетських та азийських. Усї вони обік вольних, більш або менше управнених людий знали невольників, людий безправних, зданих зовсїм на ласку й неласку свойого пана. Римське панованє, наскрізь військове намножило тих невольників страшенно. Кождий край, завойований в бою, Римляни повертали в провінцию, де вся земля вважала ся римською, а людність римськими невольниками. Швидко старих, свобідних Римлян не стало майже зовсїм, бо се не був народ, а тілько правне понятє — горожани Риму. Горожанином Риму міг зістати чоловік роджений у Грециї, в Африцї або в Азиї; ми знаємо напр., що таким Римлянином був і апостол Павло, з походженя жид, роджений у малоазийськім місточку Тарсї. Невольник визволений паном з неволї або викуплений міг стати ся вольним, міг здобути собі римське право. В перших віках по Христовім Різдві первісні Римляни майже зовсїм потонули, розстопили ся в масї таких чужосторонних Римлян, а маса й тих повноправних людий щезала супроти маси неповноправних або невольників. І що було варто докладне розмежованє прав вольного чоловіка, коли найбільша часть людности не мала нїяких прав! Не диво, що римський правний порядок збудований на невольництві, тобто на страшеннім безправю, не міг устоятись, так, як гарна хата, побудована на леду. Прийшла відлига, лїд розмаяв або поломав ся і крига великої повенї знесла римську пишну будівлю, погребла її в руїнах так як і попередні великі огнища людського поступу.
Настали середні віки, віки упадку й темноти. Майже тисячі лїт треба було, щоб із глубокого упадку люди піддвигнули ся знов на стільки, що могли пригадати собі те, що було давнїйше зроблено на поли науки, промислу, штуки, і на тій підставі працювати далї. Якийсь час огнища поступу ще держать ся над Середземним морем, у Італїї та Ішпанїї. Тут повстають перші академії, перші фабрики, здвигають ся міста, повстають банки і великі торговельні доми. Італїянцї та Ішпанцї віднаходять дорогу до Індиї; обпливши Африку, відкривають Америку, обпливають довкола землю. Але блиск тих країв швидко щезає. Здаєть ся, що вирвавши ся з тїсної кітловини Середземного моря людськість починає дихати ширше, знаходить у собі нові сили. Славу Італїї та Ішпанїї швидко перебивають иньші народи: Голяндцї на поли заморських кольонїй, Французи на поли науки й письменьства, нарештї Анґлїчани. Головні огнища поступу помалу переносять ся з Риму, Фльоренциї, Ґенуї та Мадриду до Парижа, Амстердаму та Льондону.
І на тім не конець. У наших часах бачимо дальшу мандрівку того дивного огнища. З Анґлїєю боре ся о першеньство її колишня кольонїя Північна Америка; не в однім випереджає її навіть Австралїя; головним двигачем поступу — здавалось би — робить ся океан. Краї, що хотять запевнити собі будущину, збирають усї свої сили, щоб заняти місце в рядї морських сил, запевнити собі шмат землї за морями, придатний для кольонїзациї, для виселеня надмірних сил із матїрньої країни, для придбаня нових богацтв, нових сил за морем. Уже не Середземна кітловина, але цїла земна куля починає бути за тїсна для людського роду. Люди обчислюють докладно те, що вона їм може дати, числять, на як довго може се вистарчити їм і оглядають ся за новими жерелами надбаня. Людська наука силкуєть ся зібрати до купи всї здобутки людського роду від найдавнїйших часів, провірити їх розумом та пробою, видусити з них науку на будуще, зберегти все цїнне та цїкаве та забезпечити будущі поколїня від можности таких самих упадків та руін, які бували в давнину. Ходить о те, щоб ту чудову квітку „поступ”, що доси росла якось дико, раз тут а раз там, тїкала з одного краю в другий, лишаючи по собі пустинї, — щоб її присвоїти, розщепити по всїй землї хоч може не рівномірно, то всеж на стільки, щоб нїхто на сьвітї не був виключений від її добродїйств.
Кождий народ, кожда громада працює над тим, не покладаючи рук. А хто би сьмів на хвилю загавити ся, або й зовсїм відцурати ся роботи, може бути певний, що незабаром його не стане на сьвітї, що той „поступ” буде для нього не добродїєм, а пожежею і спалить його та змете з землї безслїдно. Так звані „дикі”, некультурні, первісні народи, яких іще в початку XIX. віку була на землї велика сила і які посїдали величезні простори землї, тепер один за одним щезають з лиця землї, о скілько не можуть присвоїти собі здобутків поступу. Вимиранє, щезанє непоступових людий іде тепер сто раз швидше, нїж ішло давнїйше. Тепер віддаленє майже не істнує для чоловіка: парові та елєктричні машини оббігають землю на всїх місцях швидко, і поступ, нераз непрошений гість, заходить у найглухійші закутки, продирає ся крізь найтвердші кордони. Кождий народ, кожда громада мусить познайомити ся з ним, а хто не хоче чи не може присвоїти собі добрих його боків, той швидко зазнає на собі злих: голоду, хороб, горівки, деморалїзациї, і пропаде від них.
Хто читає ґазети, той певно знає, що прм. у Індиї майже що кілька лїт сотки тисяч народу гинуть з голоду, — то гинуть самі тубольцї, Індийцї, — Анґлїчани, що панують у тім краю, не то, що не гинуть, а ще й збогачують ся. Меньше пишуть по наших ґазетах про те, як то цїлі муринські племена в Африцї вимирають та хиріють від горівки, якої їм достарчають Европейцї в заміну за їх дияменти, слоневі зуби та за їх роботу. Винахід пороху і стрільб, що був — хоч як би се могло видати ся дивним — великим двигачем поступу в Европи, довів у північний Америцї до того, що з 8 мілїонів тамошних тубольцїв за сто лїт не лишило ся й 800 тисяч. В Европі не маємо чуми вже від півторасто лїт; холєра являєть ся у нас рідким гостем, а в Індиї, Персиї, Арабії, завдяки тамошній некультурности, бракови лїкарів, нехлюйству і т. п., вона не вигасає нїколи і косить тай косить тисячі людий. І коли ті місцеви люди вимирають, на їх місцї повстають чим раз нові оселї зайдів і починають нове житє на місцях, де давнїйші мешканцї не вміли жити по новому. А буває й так, що нові зайди, як колись Гуни та Мадяри, приходять у заселений уже край і починають вигублювати давнїйшу людність так як диких зьвірів, або повертати їх силою в невольників, щоб посїсти їх землю. Так було з тими голяндськими поселенцями в південний Африцї, що тепер називають ся Бурами. Вийшовши перед 300 роками з Европи, вони таким явним розбоєм прочистили собі місце при Розї Доброї Надїї; коли там потім надійшли Англичани і забрали край, часть Бурів не хотячи підлягати їх власти, подала ся троха на північ і знов вигубила пару муриньських племен і осїла на їх землї, назвавши її Наталь; коли й сю країну загорнули Анґлїчани, Бури пішли ще далї на північ і знов розбоєм прочистили собі просторі країни „за горами” (Трансваль) та над жерелом Помаранчевої ріки (по анґлїйськи Орендж). І отсе перед роком ми були сьвідками, як ті малі розбійники зробили ся жертвою більшого і далеко розумнїйшого розбійника — Анґлїї, який певно внесе в той край більше порядку, культури, науки, свободи, а з нею разом і здирства та визиску.
От якими крутими дорогами ходить инодї поступ людський! Недармо сказано, що він виростає на могилах; як пшениця на з'ораній ниві!
Тепер, коли ми, так сказати, по верха оглянули хід дороги та вдачу дотеперішнього людського поступу, пора нам заглянути до його середини, придивити ся його будові та натурі; одним словом, пора нам відповісти просто на питанє: що таке поступ?