Boa Constrictor (1884)/I
| Boa Constrictor I |
II ▶ |
|
 | На місці цього тексту повинне бути зображення. Будь ласка, додайте їх, використовуючи інструкції на en:Wikisource:Image guidelines та en:Help:Adding images. |
Германъ Гольдкремеръ вставъ нынѣ дуже злый. О̂нъ все такій, ко̂лько разо̂въ єму лучає ся ночувати въ Бориславѣ. А лучаєсь то що тыжня разъ, въ пятницю, коли приѣздитъ сюда зъ Дрогобича, оглянути роботу и выплатити ро̂пникамъ. Германъ Гольдкремеръ, хоть маєтокъ єго доходитъ до миліона, нѣколи не звѣрує чужимъ очамъ надзору, анѣ чужимъ рукамъ выплаты. У него въ Дрогобичи своя камениця, порядна, нова, ясна, — сказати не жаль. А ту приходитъ ся єму ночувати въ деревяно̂мъ домику, середъ магазино̂въ, заваленихъ бочками кипячки та величезными грудами воску. Правда, той домикъ, поставленый єго коштомъ, все таки найпоряднѣйшій и найкрасше положеный на весь Бориславъ, — але зновъ дарма рѣчь ро̂внати єго до дрогобицкихъ будынко̂въ. Хоть стѣны бѣли̂ и о̂кна ясни̂, та видъ навкруги сумный, понурый, поганый: купы хворосту, купы глины, брудни̂ магазины та ще бруднѣйши̂ помешканя людски̂. Нѣ зелени свѣжои, нѣ виду всмѣхненого не побачишь. Воздухъ удушливый, загуслый о̂дъ нафтового сопуху; у Германа о̂дъ него за кождый разъ голова крутитъ ся, немовъ о̂дъ дурицѣ. Та ще и люде, що снуютъ ся навкруги єго помешканя помежи брудни̂ шопы, помежи глинисти̂ горы, що мовь мурашки невпинно нишпорятъ коло закопо̂въ, — тьфу, чи то люде? Чи таки̂ на свѣтѣ люде? зачорнени̂ скро̂зь нафтою та глиною, мовъ вороны; на нихъ пошарпани̂ шматы — не то шко̂ра, не то якесь невидане полотно, — о̂дъ нихъ на сто кроко̂въ вѣє незносный духъ нечистоты, сопуху, шинко̂въ, зопсутя! И голосы у нихъ — нѣ, се не людски̂ голосы, а якійсь крикъ глухій, хриплый, немовь дренько̂тъ розбитого баняка. А якій позо̂ръ у тыхъ людей — дикій, зловѣщій! Ко̂лька ихъ, що помимо раннои поры по̂дхмелени̂ ишли до ямъ (тверезому годѣ выдержати въ глубинѣ!), поглянули въ о̂кно и побачили Германа. О̂дъ ихъ поглядо̂въ єму якось стало моторошно.
— Таки̂ люде, — подумавъ собѣ, — якбы видѣли мене въ багнѣ, то не то, що бы мя не вытягли, а ще бы мя глубше пхнули.
И ось въ яко̂мъ товариствѣ приходитъ ся єму, аристократови, проводити цѣлого по̂втора дня. О̂нъ сплюнувъ кро̂зь отворене о̂кно и о̂двернувъ ся. Єго очи живо оббѣгли комнату — чистеньку, веселу свѣтличку. Гладка лякирована по̂длога, мальовани̂ стѣны, круглый столикъ зъ орѣхового дерева, комода и »писемне« бюрко, — ось що передъ всѣмъ насувало ся оку. Всё блищало, яснѣло до сходячого сонця, що саме кидало перше промѣня кро̂зь о̂кна до комнаты и золотисто-кровавыми переливами грало на гладкихъ, блискучихъ предметахъ. Але очи Германа о̂двернули ся о̂дъ нихъ, — о̂нъ не мо̂гъ знести сильного свѣтла. На боково̂й стѣнѣ, супроти дверей, у по̂въ-тѣни висѣвъ великій образъ въ золоченыхъ рамахъ, — на нѣмъ спочили очи Германа. Була се досыть хороша и вѣрно списана картина тропичнои, индійскои околицѣ. Въ дали, повити̂ синявою мракою мрѣютъ величезни̂ тросники — цѣли̂ лѣсы бамбусови̂ Бенгалю. Здає ся, чуєшь, якъ въ то̂й гущавинѣ зъ легкимъ шумомъ вѣтру мѣшає ся плачливе скомленє тигра-кровопійцѣ. Ближше къ передному плянови картины троснику не стає, то̂лько поодинокими купинами бовдуритъ ся въ гору буйна, ясна, ясно-зелена папороть, а надъ всѣмъ зносятъ ся живописными групами стро̂мки̂, широколисти̂ пальмы, царѣ ростинъ. На само̂мъ передѣ, трохи зъ боку — именно така група, роско̂шна, стро̂йна. По̂дъ ню ко̂лька газель прійшло певно за пашею. Але необачни̂ звѣрята не дозрѣли, що середъ величезного, зеленого листя сидѣвъ страшенный змій-удавъ (Boa Constrictor), — сидѣвъ на чатахъ, ждучи на добычу. Они смѣло, безпечно по̂до̂йшли къ пальмамъ. Наразъ вужь блыскавкою метнувъ ся въ долину — хвилька мертвого переполоху — оденъ блей ухваченои газелѣ, оденъ и послѣдній, — а все стадо въ дико̂мъ розгонѣ пирскає на всѣ стороны, то̂лько одна, найбо̂льша — видко мати тамтыхъ — зо̂стала ся въ звояхъ вужа. Малярь по̂дхопивъ саме тоту хвилю, коли розпирсли ся газелѣ, а вужь, высоко по̂днявши голову, зъ всею силою стискає своими велитными скрутѣлями добычу, щобы подрухотати ѣй кости. О̂нъ обкрутивъ єи шію и хребетъ, а зъ посередъ закруто̂въ єго сорокатого, блискучого тѣла видко голову бѣднои жертвы. Велики̂ очи, выгнани̂ на верхъ передсмертною му́кою, блищатъ немовь у слёзахъ. Жилы на шіи напружени̂, — голова, немовь доочне бачишь, кидає ся ще въ послѣдныхъ судорогахъ. За те очи зміи блискаютъ такимъ злораднымъ, демоничнымъ огнемъ, такою певностю своєи силы, що мимоволѣ морозъ пробѣгає по тѣлѣ, коли добре єму придивити ся. Дивна рѣчь! Германъ Гольдкремеръ мавъ якусь дивну невыясниму уподобу въ то̂мъ образѣ, а особливо любивъ цѣлыми годинами вдивлювати ся въ страшни̂, сатаньскимъ огнемъ розъискрени̂ очи змія. О̂нъ о̂дъ разу такъ єму подобавъ ся, що сейчасъ закупивъ єго два примѣрники, и повѣсивъ оденъ у себе въ покою въ Дрогобичи, а другій въ Бориславѣ. Неразъ показувавъ єго гостямъ, жартуючи прито̂мъ зъ дурнои газелѣ, котра сама по̂дсунула ся по̂дъ но̂съ вужеви. Однакожь на самотѣ о̂нъ якось не мо̂гъ жартовати зъ вужа. О̂нъ чувъ якійсь темный, забобонный страхъ передъ тыми очима, — єму здавало ся, що сей вужь колись ожіє и принесе єму щось незвычайного: велике щастє, або велике горе.
Поволи розвѣяла ся густа, холодна поморока, що досвѣта залягла була надъ Бориславомъ. Германъ Гольдкремеръ выпивъ каву, засѣвъ до бюрка и добувъ величезну рахункову книжку, щобы позводити рахунки за весь тыждень. Але сонце ляло до свѣтлицѣ таку повѣнь свѣтла, — поранный холодъ и глухій о̂ддаленый гамо̂ръ робучого люду — все то лоскотало єго змыслы а заразомъ обезсилювало, усыпляло ихъ. Организмъ, розстроєный вчерашною ѣздою и домашними клопотами, почувъ якусь хвилеву о̂дразу до тои въ полотно оправленои книжки и до циферъ, що въ нѣй пяли ся величезными стовпами, и до пера зъ вырѣзованою, ко̂стяною ручкою, — єму стало такъ якось солодко, нѣ одна мысль не шевелила ся, то̂лько о̂ддыхъ правильно по̂до̂ймавъ груди. О̂нъ сперъ голову на долоню, и хоть не бувъ зовсѣмъ изъ людей задумчивыхъ, богато розважаючихъ — (такихъ людей загаломъ межи жидами дуже мало) —, то прецѣнь теперь, першій разъ по̂сля довгихъ-довгихъ лѣтъ, не стямивъ ся и пустивъ волю всѣмъ враженямъ свого житя — о̂джити въ памяти, перейти живо, наглядно попередъ свои очи…
Передъ єго очима промайнули тяжкою хмарою перши̂ лѣта єго молодости. Страшна бѣдно̂сть та недоля, що стрѣтила єго при першо̂мъ выступѣ на свѣтъ, и доси проймає єго холодомъ, дрожею. Хоть и якъ неразъ єму прикрымъ стане теперѣшне житє, — однакожь о̂нъ нѣколи не бажавъ и не буде бажати, щобъ вернули ся єму молоди̂ лѣта. Нѣ! тоти̂ молоди̂ лѣта висѣли прецѣнь якимсь важкимъ проклятємъ надъ єго головою: проклятємъ нужды, проклятємъ заглушеня въ першо̂мъ зародѣ хорошихъ и добрыхъ способностей душѣ. Неразъ чувъ о̂нъ тото проклятє въ хвиляхъ своихъ найбо̂льшихъ спекуляційныхъ удачь, — неразъ мара давнои нужды затроювала єму найбо̂льшу радость, досыпала горечи-полыну въ солодки̂ напоѣ богацтва и збытку. И доси о̂нъ живо нагадує тоту на-по̂въ розвалену, по̂дгнилу, вогку, нехарну и занедбану хатку на Лану въ Дрогобичи, въ котро̂й побачивъ свѣтъ. Стояла она надъ самымъ потокомъ, напротивъ старои и єще одразливѣйшои гарбарнѣ, о̂дки що тыжня два трудовати̂, каправооки̂ робо̂тники выносили ношѣями спотребованый и переквашеный лубъ, котрый на всю пере́сторону (перѣю) ширивъ кислый, удушливый, убиваючій сопухъ. Побо̂чь хаты єго матери стояло богато другихъ, подо̂бныхъ. Всѣ були скопичени̂ такъ густо, дахъ у кождои бувъ такій неро̂вный, перегнилый та пошарпаный, що цѣла тота пере́сторона подобала радше на одну нужденну руину, на одну велику купу смѣтя, плюгавства, гнилого делиня та шматя, якъ на людске житло. И воздухъ ту разъ-въ-разъ такій затхлый, що сонце сумрачно якось свѣтило кро̂зь шпары въ стѣнахъ и дахахъ до середины хатъ, а зараза, бачилось, ту плодила ся и о̂дти розходила ся на десять миль докола. Въ кождо̂й изъ тыхъ хатокъ жило по ко̂лька родинъ, т. є. по ко̂лька сварливыхъ, лѣнивыхъ и до крайности нехлюйныхъ жидо̂вокъ, а кругомъ кождои роило ся, пищало та верещало бодай по пятеро дробины-жиденятъ. Мужчины, руди̂, пейсати̂ жиды рѣдко коли сюда зазирали, найбо̂льше разъ въ тыждень, у пятницю вечеромъ, щобы перешабасувати. Були то по бо̂льшо̂й части капцаны-мѣхонохи, мѣняйлы, шматярѣ, ко̂стярѣ, та Богъ знає яки̂ єще заро̂бники. Деяки̂ пробували въ мѣстѣ разъ-наразъ, други̂ бували ту то̂лько дуже рѣдко. Перши̂ волѣли неразъ переспати дебудь въ шинку на лавцѣ, въ корчехъ по̂дъ голымъ небомъ, на холодѣ, щобы не дыхати густымъ нездоровымъ сопухомъ, та не слухати крику, сварки и оглушаючого гамору бабъ та бахуро̂въ.
И Германова мати була не лѣпша, коли й не го̂рша другихъ. Хоть ще молода жѣнка — всего могло ѣй бути 20 а най 22 — то прецѣнь она вже, такъ сказати, вросла, встрягла въ той типъ жидо̂вокъ, такъ звычайный по нашихъ мѣстахъ, на выробленє котрого складає ся и погане, нездорове помешканє, и занедбане выхованє, и цѣлковита недостача людского образованя, и передчасне замужє и лѣнивство, и сотки другихъ причинъ. Германъ не пригадує собѣ, щобъ бачивъ єѣ коли оживленою, свѣжою, веселою, пристроєною, хоть на єи лици видни̂ були слѣды якои-такои красы. Лице, колись кругле и румяне, пожовкло згрызене брудомъ и нуждою, обвисло въ долину, мовь порожный мѣшокъ; губы давнѣйше повни̂, румяни̂ и рѣзко выкроєни̂, посинѣли, о̂ддули ся, — очи помутнѣли, скаправѣли. Чотырнайцять лѣтъ о̂дъ роду она выйшла за-мужь, — по трехъ лѣтахъ розвела ся зъ чоловѣкомъ, котрый не хотѣвъ єи довше при собѣ держати и кормити. Старшого сына о̂нъ взявъ изъ собою Богъ знає куды, — о̂нъ бувъ мѣняйло и ѣздивъ одноко̂нкою по селахъ, промѣнюючи голки, зеркальця, шила та всяку господарску подро̂бь за платянки; молодшій, Германъ, лишивъ ся при матери. Єму було тогди по̂втора року, коли єго родичѣ розо̂йшли ся, — о̂нъ не затямивъ нѣ отця нѣ старшого брата, а по̂знѣйше припадкомъ довѣдавъ ся, що оба середъ чистого поля померли на холеру, де ихъ найшли ажь десь за тыждень коло трупа коня. Въ загалѣ ростучи въ тако̂й пагубно̂й и нездорово̂й атмосферѣ, о̂нъ розвивавъ ся дуже поволи и тупо, хорувавъ часто, и найдавнѣйше враженє, яке застрягло єму въ памяти, то єго грубый животикъ, въ котрый часто штуркали єго други̂ жидики, мовь у бубенъ. Дитинячи̂ забавы, середъ череды голыхъ, заваляныхъ, круглыхъ дѣтей, пригадуютъ ся єму неясно, мовь кро̂зь сонъ. Дѣти бѣгаютъ докола тѣсного подво̂ря помѣжь двома хатами, побравши ся за руки, и верещатъ що силы, — бѣгаютъ, доки имъ свѣтъ не закрутитъ ся, а тогди покотомъ падутъ на землю. А нѣ, то бродятъ по калужахъ, талапаютъ ся, мовь купа жабъ, въ гнило̂й, гарбарскимъ лубомъ на чорно зафарбовано̂й водѣ потока, полохаючи величезныхъ, довгохвостыхъ щуро̂въ, що бѣгаютъ имъ попо̂дъ ноги до своихъ ямъ. Выразно нагадує Германъ, якъ неразъ качавъ ся зъ другими жиденятами долѣ берегомъ въ пото̂къ, и якъ старши̂ жиды, стоячи на мостѣ, реготали ся до розпуку зъ єго грубого, буро-синёго животика, до котрого, мовь два патички, причеплени̂ були худи̂, довги̂ ноженята. Ще глубше вбили ся єму въ память но̂члѣги въ тѣсно̂мъ, поганомъ закамарку, разомъ зъ десяткомъ такихъ якъ о̂нъ дѣтенятъ, — тоти̂ ночи, проведени̂ на вогко̂й, сыро̂й по̂длозѣ, на соломѣ, що на-впо̂въ перегнила та кишѣла червяками и Богъ знає якимъ гидомъ; тоти̂ страшни̂ ночи, заглушувани̂ смѣхомъ и плачемъ дѣтей, штурканємъ, бо̂йкою та крикомъ жидо̂вокъ; тоти̂ безконечни̂ ночи, котри̂ о̂нъ проводивъ скуленый въ клубокъ о̂дъ холоду, по̂сля котрыхъ встававъ рано горючій и червоный по всѣмъ тѣлѣ. Охъ, тоти̂ страшенни̂ ночи дитинячихъ лѣтъ, що другимъ свѣтятъ до по̂знои старости ангельскими усмѣхами та поцѣлуями матери, тишею та утѣхою, першимъ и послѣднимъ щастємъ житя, — єму они були першимъ и найтяжшимъ пекломъ! Єго они до старости пекли и морозили; сама гадка о нихъ запирала єму духъ въ груди, наповнювала єго о̂дразою, глухою, смертельною ненавистю до всего, що бѣдне, обдерте, нужденне, повалене въ грязь, придавлене нещастємъ. О̂нъ самъ не знавъ, яка тому причина, не знавъ, що така молодо̂сть муситъ въ кождо̂мъ притупити нервы, заглушити головы до тои степени, що нещастє и плачь другого не зможутъ єго порушити, що видъ нужды збудитъ въ нѣмъ то̂лько обридженє, але не милосердє. Впрочѣмъ Германъ Гольдкремеръ нѣколи й не думавъ о то̂мъ, не старавъ ся розбирати причины свого поступованя, а коли неразъ бѣдни̂, покривджени̂ ро̂пницѣ зъ нужденными лицями, въ лахахъ просяклыхъ кипячкою, плакали передъ нимъ, допоминаючи ся повнои платы, о̂нъ сплювавъ, о̂двертавъ ся и казавъ слузѣ выкидати ихъ за дверѣ.Свою матерь о̂нъ нагадує, якъ бувало цѣлыми днями сидитъ по̂дъ хатою зъ панчохою та клубкомъ въ рукахъ, та репетує хриплымъ голосомъ всяку погань, щобы перекричати котру-небудь изъ своихъ сусѣдокъ, котро̂й нынѣ прийшла охота зъ нею счепити ся. Панчоха въ єи руцѣ дуже поволи поступала напередъ, хоть на першій поглядъ могло показати ся, що она плете ненастанно. Неразъ цѣлыми мѣсяцями она носила тоту панчоху и тотъ самъ клубокъ, поки панчоха, ще недоко̂нчена, и клубокъ, ще недоплетеный, не набирали такои барвы, якъ все докола — брудно-сѣрои. Неразъ она довго гнала ся за деякимъ жидикомъ, що допѣкъ ѣй якимъ острымъ словомъ, — чалапкала по баюрѣ розхрѣстана, задыхана, охрыпла, посинѣла зъ лютости, — а допавши бѣдного бахура, хапала за волосє и бухала безъ милосердя межи плечѣ, доки дитинище не впало на землю. Неразъ и Германови до̂ставало ся о̂дъ неи и то дуже прикро. Она була, якъ всѣ лѣниви̂ а бѣдни̂, дуже уразлива и люта, а въ опалости не перебирала, кого бьє, чимъ и куды. Германъ добре тямитъ, якъ разъ мати потягла єго патинкомъ такъ сильно, що поваливъ ся на землю, обо̂литый кровю. Чимъ жила єго мати, зъ чого удержувала себе и єго, того Германъ не знавъ. Знавъ то̂лько, що хата, въ котро̂й они сидѣли не ихъ, а наймлена, — тай ще пригадує собѣ высокого, грубого, сивобородого жида, що неразъ приходивъ, кричавъ на єго матерь, що така розхрѣстана, и бравъ єѣ зъ собою. Часто вечерами и сама мати выходила кудысь и не вертала ажь надъ раномъ.
Таке було житє будущого миліонера, Германа Гольдкремера, ажь до десятого року. Правда, ростомъ и подобою о̂нъ походивъ на семилѣтка, тай то плохо розвиненого. Силы и живости дитиннои у него не було. Въ ту пору о̂нъ зачавъ набирати смаку до лѣнивства, и часто сидѣвъ-туманѣвъ цѣлыми днями на лавцѣ въ хатѣ, хоть мати гнала на мѣсто продавати сѣрники хлопамъ, або займати ся якимъ другимъ заро̂бкомъ, якъ други̂ жидики.
Було се лѣтомъ 1831 року. Страшна, нечувана доси пошесть навѣдала нашь край. Довго бѣгали глухи̂ чутки межи народомъ, що наближає ся «кара божа,» — довго тревоживъ ся миръ хрещеный, ждучи отъ-отъ видимои, наглои смерти. Ажь ось она и надо̂йшла сторазъ страшнѣйша, якъ ся надѣяли. Цѣли̂ села пустѣли-вымирали, цѣли̂ родины щезали зо свѣта, якъ во̂скъ на огни. Оденъ не знавъ про смерть другого, и собѣжь смерти выжидаючи. Братъ о̂двертавъ ся о̂дъ брата, отець о̂дъ сына, щобъ не побачити на нѣмъ страшного клейма смерти. А хто ще лишивъ ся живый, ишовъ до корчмы, пивъ и горлавъ пѣсень въ безумно̂й непамяти. Нѣкому було потѣшати безнадѣйныхъ та сумуючихъ, нѣкому було ратовати хорыхъ, що неразъ пищали водицѣ, конаючи въ страшенныхъ судорогахъ. Помѣжь простыми людьми лѣтали страховинни̂ повѣсти про опирѣвъ, що »потинаютъ« людей, а по декотрыхъ селахъ пяни̂, очайдушни̂ товпы почали навѣть палити на огни такихъ, которыхъ уважали нѣбы опирями.
И Дрогобича не минула холера. Особливо Ланъ утерпѣвъ о̂дъ неи бо̂льше якъ други̂ передмѣстя — чи то тому, що ту затхлый та нечистый воздухъ помагавъ ширеню заразы, чи може тому, що люде, стѣснени̂ густо въ одныхъ хатахъ, легко одни̂ о̂дъ другихъ заражували ся. Жиды, жидо̂вки, а найбо̂льше мали̂ дѣти падали, мовь трава по̂дъ косою, умирали середъ глушѣ, тихо, потайно, по кутахъ та закамаркахъ. Ко̂лько ихъ тамъ перемерло, то лишь Богъ оденъ знає. Котри̂ були маєтнѣйши̂, повыѣздили при наближеню заразы въ горы, на здоровѣйшій воздухъ, — але зараза и тамъ ихъ до̂гнала, може лишь де сотый успѣвъ вернути назадъ. Але у Германовои матери грошей не було, заро̂бку не стало и хлѣба, нѣчого. Она середъ загальнои тревоги валандала ся попо̂дъ хату, безъ памяти о̂дъ переляку и голоду, разъ-въ-разъ заводила дивными голосами, доки й сама не пала на землю, заражена. Германъ тямитъ добре, якъ прибѣгъ до неи и зъ дитинячою цѣкавостею зблизивъ ся къ тому тѣлу посинѣлому, покорченому, близькому лютои смерти. Єму ще и нынѣ живо стоитъ передъ очима выразъ єи лиця, такій безгранично болѣзный, перекривленный та змѣненый, що ажь єму малому морозъ перейшовъ по тѣлѣ. О̂нъ тямитъ кождый єи рухъ, кожде єи слово въ тоти̂ страшни̂ хвилѣ вѣчнои розлуки. Насампередъ она кивнула рукою, щобы не приступавъ близько, — материньска любовь, хоть по̂дъ грубою оболѣчкою, не загибла въ нѣй, а проявила ся въ хвилю найтяжшои муки. Єи рука, простягнена, безвладно упала на землю, а Германъ бачивъ, якъ всѣ жилы, всѣ суставы стягались то выпручували судорожно, якъ она дрожала зъ холоду, а попо̂дъ шко̂ру що разъ виднѣйше набѣгала синя, ба зеленковата муравиця.
— Гершь, — прохрипѣла она, — не по̂дходи… до… мене!…
Хлопець стоявъ, мовь отуманѣлый. Въ то̂й хвили о̂нъ дуже мало и дуже невыразно розумѣвъ, що оно таке дѣє ся. Шарпане судорогами тѣло матери почало перекачувати ся на всѣ боки.— Гершь!… честно жій! — простогнала нещаслива, ледви дышучи. Въ то̂й хвили упала лицемъ на землю.
Германъ стоявъ, боячи ся приступити до неи, а неменше боячи ся утѣкати.
— Воды! воды! — прохрипѣла конаючи, але Германъ не мо̂гъ рушити ся зъ мѣсця, єго память щезла на тотъ часъ. Якъ довго о̂нъ такъ стоявъ, два кроки о̂ддаленый о̂дъ матери, того й самъ не знає. Навѣть не може собѣ нагадати, кто и якъ пробудивъ єго зъ того остовпѣня, коли и куды спрятали трупа, — все то пожерло вѣчне забутє, вѣчна непамять.
О̂нъ очутивъ ся въ ночи середъ улицѣ. Голодъ рвавъ єго нутро, спрага горло палила, тревога, немовь клѣщами, стискала груди. А докола тиша глубока, глуха, темна, безрадна. Лишь часомъ зъ якогось далекого кута, немовь зъ по̂дъ землѣ, чути приглушене хлыпанє або стогнанє конаючихъ. По хатахъ, де єще живи̂ люде, блимає свѣтло, меркотячи въ о̂ддали и мовь остри̂ ножѣ прорѣзуючи по̂тьму. Малому Германови ще страшнѣйше робитъ ся, коли глядитъ на тоти̂ свѣтла, — о̂нъ ажь теперь почуває цѣлу пропасть своєи самоты, свого сиро̂тства, — єго зубы мимово̂льно цокочутъ, колѣна по̂дшпотуютъ ся и делькотятъ, свѣтъ починає крутити ся передъ нимъ. Але ось подунувъ холодный вѣтеръ о̂дъ сходу, о̂дсвѣживъ єго. О̂нъ ходитъ улицями, що хвилѣ озираючись. Але голодъ не перестає му докучати, прогонює поволи все друге, прогонює и страхъ, и по̂дсуває єму нову, смѣлу гадку. Германовн нѣтъ-коли довго розважувати, — о̂нъ тихими кроками, мовь ко̂тъ, краде ся до першои-лѣпшои хаты, у котро̂й невидно свѣтла, де, значитъ, всѣ вымерли. Перша, до котрои по̂до̂йшовъ, була замкнена, — добувати ся, дарма рѣчь, силы нема. О̂нъ поповзъ къ друго̂й. Хата стояла ростворомъ, и Германъ во̂йшовъ до середины. Насампередъ полѣзъ до полиць, до мисника, — всюды обшаривъ, щобы найти бодай чимъ-тымъ занести ся. Єму пощастилось найти здоровый кусень хлѣба. Ухопивши єго, о̂нъ ажь стрепенувъ ся и въ безумно̂мъ переполосѣ пустивъ ся утѣкати зъ хаты.
Заспокоивши голодъ, хлопець засунувъ ся по̂дъ якійсь пло̂тъ въ лопушє и заснувъ мовь убитый. Другого дня збудивъ ся значно покрѣпленый, — особливо утѣшивъ єго ясный, теплый, сонѣчный день, при котро̂мъ щезали всяки̂ страхи. О̂нъ побѣгъ по улицяхъ, не богато зважаючи на крики и плачѣ докола. Думка про власну смерть не заходила єму въ голову, а зъ вчерашного хлѣба єще добрый кусень лежавъ у него за пазухою, — голоду не боявъ ся. Ажь ось о̂нъ попавъ на одну улицю, по котро̂й возили мерцѣвъ зъ трупарнѣ на кладовище — далеко за мѣсто. О̂нъ зразу цѣкаво приглядавъ ся всему. Возы за возами тягли ся улицею довженнымъ рядомъ, обладовани̂ трумнами, на борзѣ позбиваными зъ неструганыхъ дощокъ. Крикъ та заво̂дъ осироченыхъ не вмовкавъ, — товпами перли ся люде ро̂зныхъ стано̂въ улицею, богато навѣть по дорозѣ падало зараженныхъ. Германа пробѣгъ морозъ, коли поглядѣвъ на ту страшну, безконечну процесію, — о̂нъ що духу почавъ утѣкати зъ тои улицѣ, самъ не знаючи куды, щобъ лишь въ далеки̂, глухи̂ закаулки. Але ще довго опо̂сля єму причувавъ ся гурко̂тъ трумнъ, накиданыхъ купами на драбинни̂ возы та тягненыхъ по выбоисто̂й, каменисто̂й улици, — прочувавъ ся єму той плачь болѣзный и лякавъ єго неразъ середъ тихои ночи.Куды блукавъ о̂нъ до ко̂нця сего дня, якъ проводивъ слѣдуючи̂, о̂нъ докладно не тямитъ. Незвычайни̂, а на єго молодый организмъ надто сильни̂ враженя приглушили єго память. О̂нъ тямитъ то̂лько те, що часто добувавъ ся до пустыхъ хатъ, пертый голодомъ, и шаривъ на-потемки по кутахъ, поки не надыбавъ де яку страву або кусникъ хлѣба. Чимъ далѣ, тымъ бо̂льше лишала єго память, — єму ставало якось горячо въ головѣ, въ грудёхъ, а передъ очима часто крутили ся червони̂ колеса, — вко̂нци всё щезло, темно…
О̂нъ прокинувъ ся въ яко̂йсь обширно̂й свѣтлици, въ котро̂й, не знати чому, було дуже холодно. О̂нъ лежавъ на ло̂жку, прикрытый коцомъ и дрожавъ. Сонце, бачитъ ся, саме заходило и косымъ промѣнємъ освѣчувало блискучу, лякировану, чорну дощечку надъ єго головою. Кругъ него богато другихъ ло̂жокъ — стогнанє, оханє… Якась баба въ чорно̂мъ тихо-тихо ходитъ докола и заглядає до хорыхъ. О̂нъ дуже єи злякавъ ся и затуливъ очи. Зновъ забутє…
Мовь кро̂зь сонъ до єго слуху пробиває ся пискливый, незносный голосъ, що довго-довго, одностайно приспѣвує. О̂нъ о̂дкись нѣбы знає, що се шпиталь, але якъ о̂нъ сюды до̂ставъ ся и чому — не знає.
Германъ не знає и до нынѣ, якъ довго лежавъ въ шпитали, на яку слабо̂сть, о̂дки єго взяли и за яку ласку. Враженя зъ того часу мелькаютъ въ єго головѣ, мовь о̂дблиски далекихъ блискавиць.
Бувъ сумный, осѣнный день, коли єго выпустили зо шпиталю. Выйшовши по̂сля довгои недуги першій разъ на свѣжій воздухъ, о̂нъ почувъ ся такій безсильный, покиненый всѣми, несвѣдущій того, що теперь починати, — страхъ перенявъ єго середъ тои широкои, безлюднои улицѣ, такъ якъ колись въ ночи при видѣ огнико̂въ, що ту и тамъ блискали зъ о̂конъ. О̂нъ ледво мо̂гъ собѣ пригадати, що таке зъ нимъ дѣяло ся передъ недугою. Єму збирало ся на плачь, — але якось здужавъ перемочи себе и по̂йшовъ, куды очи видятъ, чалапкаючи своими маленькими но̂жками по болотѣ улицѣ.
— Гершь, Гершь! А ходи сюда! крикнувъ хтось на него зъ боку жидо̂вскою мовою. Хлопчина обернувъ ся и побачивъ невеличкого, зизоокого жида зъ рѣдкимъ, жовтавымъ поростомъ на бородѣ. На жидѣ була дрантава бекеша и чоботы, облипли̂ по сами̂ ко̂стки густымъ болотомъ. Германови зразу чудно стало, що́ хоче о̂дъ него той незнакомый жидокъ, — и о̂нъ мимоволѣ по̂до̂йшовъ къ нему.
— Не по̂знаєшь мене? спытавъ жидокъ.
Герхманъ кивнувъ головою и выпуливъ на него очи.
— Я Ицикъ Шубертъ, — знаєшь? Моя бабка тамъ жила зъ твоєю мамою, — знаєшь?
Германъ ледви-не-ледви пригадавъ собѣ Ицка, але на згадку о матери, самъ не знаючи чому и про що, заревѣвъ на весь голосъ.
— Ну, ну, не плачь, — сказавъ жидокъ благимъ, добродушнымъ голосомъ. Видишь, и мои померли, — що робити? Всѣ померли, всѣ до одного, — додавъ о̂нъ сумно, немовь самъ до себе, — и Тавба и бухеръ, — всѣ! Ну, ну, — ша-тихо, небоже — плачь непоможе! А я гадавъ, що и ты капоресъ, а вно ты ще живый!
Германъ нѣчого не говоривъ, то̂лько хлипавъ и обтиравъ очи рукавомъ.— Знаєшь що, Гершь, — сказавъ Ицикъ, — ходи зо мною.
Германъ выдививъ ся на него, мовь не розумѣвъ того слова. »Куды?«
— До Губичь! Тамъ у мене хата є, — и ко̂нь є, и во̂зокъ, — поѣдемо зъ весною платянки мѣняти. Хочешь? Ей, то файно такъ жити, — и тво̂й тато по̂йшовъ, та бѣдный умеръ!
Германъ не мавъ куды повернути ся, — не мавъ де ночи переночувати, а Ицикъ не хотѣвъ єго покинути и того таки дня попровадивъ зъ собою до своєи хаты. Холера вже притихла, о̂дколи по̂шли осѣнни̂ холоды та слоты, але люде ще не вспѣли отямити ся по̂сля страшного нещастя. Загаломъ, по улицяхъ рѣдко видно було чоловѣка, а де и показало ся людске лице, то таке залякане, нужденне, сумне та позеленѣле, що, бачило ся, ти̂ люде повыходили ино що зъ вязниць, де довги̂ лѣта конали въ вогкости, холодѣ, по̂тьмѣ та всѣлякихъ мукахъ.
Дорога до Губичь була не близька, а ще до того розмокла, иляста земля чѣпляла ся но̂гъ, важила мовь кайданы, такъ, що нашимъ пѣшоходамъ духъ захвачувало зъ натуги. Але мимо силуваня они ишли такъ поволи и незначно, мовь слимаки. Ицикъ ще якъ ще, — але схорованый малый Германъ! Тому мало що не до смерти приходило ся, закимъ долѣзъ до Ицкового помешканя. Єго добродушный опѣкунъ и нѣсъ єго на рукахъ и провадивъ,— радше сказати, волѣкъ за собою, и приговорювавъ, додававъ силы. По̂зно въ ночи они дочапали до цѣли и Германъ, скоро допавъ лавки, поваливъ ся и заснувъ, мовь забитый.Губичѣ, досыть велике село, розложене здовжь рѣчки Тысьменицѣ, на половинѣ дороги межи Бориславомъ а Дрогобичемъ. На по̂вно̂чь о̂дъ села здвигає ся высоко до горы споховаста площа, а на полудне ще высши̂ горбки переходятъ въ другу высоку площу, на котро̂й пышно красує ся невеличкій, чотыроугольный, самый дубовый лѣсъ, Тептюжь. Само село розсѣло ся на низько̂й ро̂внинѣ, широко̂й на якихъ-де тысячу кроко̂въ, котра тягне ся о̂дъ Бори́славского узго̂ря гетъ-гетъ долѣ Тысьменицею ажь до Колодрубъ, де лучитъ ся зъ великою днѣстровою долиною. Околиця Губичь о̂дзначує ся тою, властивою по̂дго̂рскимъ сторонамъ красотою, котро̂й ро̂внои не подыблешь деинде. Не побачишь ту анѣ острыхъ шпилѣвъ высоченныхъ Бескидо̂въ, анѣ голыхъ пошарпаныхъ скалъ Чорногоры, анѣ стро̂мкихъ, вымулилистыхъ урвищь го̂ръ заднѣстряньскихъ. Ту круговидъ въ дивно̂й гармоніи показує вамъ чаруючу заманчиво̂сть и ро̂зновидно̂сть го̂рскои околицѣ, и розгонисту ширину та одностайно̂сть околиць подо̂льскихъ. Мила, не грандіозна и страшна, а якась домашна, близька серцю розмаито̂сть барвъ, предмето̂въ, комбинацій, — рисы все кругли̂, лаго̂дни̂, гармонійни̂, — рѣки невелички̂, прудки̂, чисти̂, — воздухъ здоровый, якъ въ горахъ, але безъ тои го̂рскои рѣзкости, котра такъ швидко стає прикрою, — а при то̂мъ всѣмъ широкій видъ на далеки̂, легко филюючи̂ ро̂внины, на сотнѣ нивъ, перелѣско̂въ та осель людскихъ, роскиненыхъ то рядами, то живописными групами, то пестрою шахо̂вницею…
Житє Германа по̂шло теперь дѣйсно новымъ ладомъ. Ицикъ бувъ чоловѣчокъ добродушный, не зовсѣмъ сильного характеру, навыклый зъ малу хилити голову передъ всякимъ »зо̂ своєи вѣры.« Зъ »гоями« о̂нъ обходивъ ся, якъ кождый другій, — сваривъ и гантеливъ одныхъ послѣдными словами, по̂длизувавъ ся другимъ, шахрувавъ и ошукувавъ кождого, де и якъ мо̂гъ, не роблячи собѣ зъ того зовсѣмъ нѣякои важности. Въ загалѣ ту Германъ першій разъ по̂знавъ, що то за народъ тоти̂ »гоѣ,« и єго хлопячій розумъ швидко покмѣтивъ, що въ кождого зъ »жидо̂вскои вѣры,« такъ сказати, двоє лиць: одно, котре обертає ся до хлопа, у всѣхъ однаке: гидке, насмѣшливе, гро̂зне або хитре, — а друге, котре навертає ся до своєи вѣры, и тото лице нѣчимъ не ро̂знитъ ся о̂дъ лиць другихъ людей, значитъ буває у кождого о̂дмѣнне: добре або зле, хитре або щире, гро̂зне або ласкаве. У Ицка тото »своє« лице було дѣйсно щире и ласкаве, тожь малому Германови, що на своѣмъ вѣку не зазнавъ нѣ ласки, нѣ выгоды, нѣ пестощѣвъ, ажь теперь о̂дкрыла ся нова, яснѣйша сторона людского житя. Уже само житє на чисто̂мъ, здорово̂мъ воздусѣ було для него великимъ щастємъ. О̂нъ, що довги̂ лѣта, — перши̂ свои лѣта, дусивъ ся въ затхло̂мъ, нездорово̂мъ воздусѣ перелюдненого, нехлюйного передмѣстя, теперь повными грудьми, роско̂шно надыхувавъ ся чистого сельского воздуху, ажь єму кровь живѣйше грала въ тѣлѣ и свѣтъ крутивъ ся, мовь пяному. Ицикъ приладивъ му выго̂дне леговище, сухе, тепле, просто̂рне, — и Германови той тапчаникъ зъ простымъ сѣнникомъ и старою бекешою замѣсть колдры выдававъ ся Богъ знає якою пышною постѣлю, вѣдай тому, що и у єго опѣкуна не було лѣпшои. Страву варивъ Ицикъ самъ, а малый Германъ помагавъ єму, якъ мо̂гъ, — та хоть неразъ и не зовсѣмъ смачно зладжена, она смакувала имъ якъ найлѣпше, бо була приправлена голодомъ. Загаломъ сказати, Ицикъ обходивъ ся зъ Германомъ, якъ зъ ро̂внымъ собѣ, бачивъ єго зручно̂сть и справно̂сть, и радивъ ся зъ нимъ, мовь зо̂ старшимъ, передъ всякимъ дѣломъ. Сама єго натура, блага и податлива, не приводила єму и на голову думки — взяти твердо въ свои руки хлопака, призвычаювати єго до беззглядного послуху, якъ то любятъ робити други̂ опѣкуны, котри хотячи нѣбы наломити свого выхованка на добру дорогу, прибютъ и приголомшатъ бѣдну дитину доразу, а коли оно, тумановате и позбавлене власнои волѣ и живости, улягає безъ супротивленя ихъ забагамъ та безглуздымъ розказамъ, хвалятъ ся, що »ось то мы! порядокъ у насъ муситъ бути!« — а нѣ, то на додатокъ кидаютъ дитинѣ въ лице своимъ хлѣбомъ: »на чіѣмъ во̂зку ѣдешь, того пѣсню спѣвай!«
Зимою Ицикъ почавъ учити Германа читати и писати, — розумѣє ся, по жидо̂вски, бо инакше самъ не умѣвъ. Наука ишли досыть тупо. Германъ выро̂съ въ обставинахъ такъ несприяющихъ розвиткови духовои спосо̂бности, що лишь вроджена завзято̂сть могла помочи єму побороти початкови̂ трудности. Єго умъ, быстрый и понятливый въ щоденно̂мъ, житю, въ звычайныхъ рѣчахъ, — при науцѣ показувавъ ся такій тупый, непамятущій и неповоротливый, що навѣть терпеливый и добродушный Ицикъ неразъ лютивъ ся, кидавъ книжку и на ко̂лька годинъ перерывавъ лекцію. Однакожь мимо єго терпеливости и Германовои пильности, они черезъ зиму не дуже далеко зайшли при неприступно̂мъ, механично̂мъ способѣ науки.
За то, якъ прийшла весна, настало тепло, погода, — то тогди почало ся житє для Германа! Ицикъ впрягавъ конину до во̂зка, накупувавь въ мѣстѣ всѣлякого подро̂бя, якого потребуютъ селяне, и гайда зъ тымъ добромъ по селахъ! Яка утѣха була для Германа, сидѣти зъ заду на возѣ на скрынцѣ: — зъ переду и зъ заду копицѣ онучь и всѣлякого »фурфантя,« а понадъ тыми сѣрыми купами ледви выглядає мала головка жидика въ дрантаво̂й шапчинѣ, зо̂ здоровыми румянцями на лицяхъ, румяна, весела. Кругомъ пышни̂ зелени̂ поля, шумячи̂ дубровы, блискучи̂ срѣблисти̂ рѣчки, а надъ головою пого̂дне, голубе небо, — и тепло, сумирно, любо довкола, — голосы пташенятъ зливаютъ ся зъ черкотомъ сверщко̂въ, шелестомъ зеленого листя, шваркотомъ потоко̂въ въ одну далеку, стро̂йну гармонію щастя, величи и спокою.
Ехъ, ко̂лько то разо̂въ нагадує Германъ Гольдкремеръ, миліонеръ, єще и теперь тоти̂ часы свого веселого, вольного, правдиво циганьского житя! О̂нъ нагадує ихъ, не то щобы зъ якоюсь особливою радостею, — о̂нъ зъ погордою дивитъ ся теперь на тогдишну бѣдно̂сть, на забѣги о пару крайцаровъ, на утѣху, коли имъ удало ся вымѣняти богато онучокъ — єго навѣть злитъ тота тиха радо̂сть, тото вдоволенє, яке чувъ тогди; але все таки якійсь тайный, незнаный голосъ шепче єму, що се була найщасливѣйша пора єго житя, що тихе щастє, сумирни̂, пого̂дни̂ дни, котри̂ проживъ въ бѣдности, на Ицково̂мъ во̂зку, не вернутъ ся для него нѣколи.
А то ѣдутъ бувало дорогою посередъ по̂ль: довкола нѣ живои душѣ, збо̂жє ще не достигло, — легенькій вѣтрець филями-филями клонитъ важке колосє половѣючого жита. Вусатый ячмѣнь денеде вырѣзує ся ясно-зеленою пасмугою, а озима пшениця гордо похитує ся на своихъ стро̂йныхъ, гладонькихъ стеблахъ. Куды окомъ кинь, не видно хаты людскои, — село въ долинѣ. Далеко-далеко на сходѣ розо̂лляла ся зеленымъ, пахучимъ озеромъ лука, и о̂дтамъ доноситъ вѣтеръ дренько̂тъ ко̂съ та декуды видно ряды немовь великихъ бѣлыхъ комахъ, що порпаютъ ся въ зелени — то косарѣ. Ицкова конина немовь и собѣ рада то̂й велично̂й тиши, тому теплу и запахови, иде нога поза ногу мягкою »польскою« дорогою, зрываючи часъ о̂дъ часу головки конюшины на ходѣ. Ицикъ мурликає по̂дъ но̂съ якусь жидо̂вску пѣсеньку, мабуть: »Finsterer bałygułeh,« — бато̂гъ застромивъ за поясъ та пово̂льно росхитує головою на лѣво, на право, немовь роздає поклоны тымъ пречуднымъ, благословеннымъ нивамъ, то̂й луцѣ далеко̂й и тому Дѣлови синёму, що зъ заходу сонця выстрѣливъ высоко въ небо своєю тяжкою масою, круглыми лѣсистыми верхами, та мрѣє въ о̂ддали, величный, споко̂йный, непрослѣдимый, немовь шматъ неба, котрымъ природа для бо̂льшои вподобы замаила наши̂ горы. А малый Германъ за той часъ сидитъ посередъ купъ онучокъ, струже дещо, та веде самъ зъ собою всѣляки̂ розмовы, немовь се о̂нъ онучкарь, а до него приходятъ бабы и торгуютъ ся зъ нимъ.
Але ось они зъѣхали зъ горы. За ними схопивъ ся туманъ пороху, — передъ ними зеленѣютъ вербы, вишнѣ; срѣблитъ ся рѣчка межи хатами, играютъ дѣти на выгонѣ, бродитъ худоба по оборахъ: село. Германъ схапує ся, щобы отворити лѣсу и швидко запирає єѣ, скоро во̂зокъ проѣхавъ, та бѣжитъ за нимъ, бо вже чує гавканє довкола, — вже зъ приспъ посхапували ся псы и бѣжатъ громадою привитати гостя. Дивачный стро̂й, ще дивачнѣйшій во̂зокъ побуджує ихъ до лютои затеклости, а ко̂лько разъ Ицикъ або и Германъ протяглымъ, проникливымъ голосомъ закричатъ: »Мѣняй онуцѣ, мѣняй!« — то псы ажъ заливаютъ ся, ажь землю рвутъ по̂дъ ногами зъ превеликои люти. Они гурмою бѣжатъ довкола во̂зка: деяки̂ уѣдаютъ на конину, котра хитає головою на всѣ боки, немовь розкланює ся добрымъ знакомымъ, а якъ котрый песъ надто вже до неи надскакує, форкне и по̂до̂йме голову до горы, тай далѣ. Други̂ взяли на око онучкаря, — бѣжатъ попри во̂зъ, хапаютъ зубами за колеса, але все дармо. Германови робитъ превелику утѣху тота безсильна люто̂сть псо̂въ, — о̂нъ дразнитъ ихъ прутомъ и голосомъ, та регоче ся до роспуку, коли якій смѣлѣйшій зведе ся на задни̂ лабы, щобы скочити на во̂зъ, — во̂зъ тымчасомъ по̂мкне дальше, а бѣдный псиско ажь перекарбуляє ся зъ розмаху въ поросѣ.
Ажь ось по хатахъ, по оборахъ ворушня, гамо̂ръ, крикъ, бѣганина… Бабы, хлопцѣ, дѣти, — все бѣжитъ на-впроцапы на улицю, доганяє мѣняйла. Але мѣняйло немовь не бачитъ ихъ, немовь не чує, якъ кричатъ: »жиде, жиде, а зажди но!« О̂нъ бачитъ, що ихъ ще мало, ѣде далѣ, де на мо̂сткахъ та по оборахъ по̂джидаютъ други̂, и єще разъ затягає своє протяжне: »Мѣняй онуцѣ, мѣняй!« Ажь теперь о̂нъ зупиняє конину, кидає ѣй кулакъ сѣна и обертає ся назадъ, щобы выдобути скрынку зъ всѣлякимъ добромъ, за котре промѣнюютъ селяне платянки. Отъ тутъ зачинає ся житє рухливе, гово̂рке, веселе! Ту и для Германа робота. Охочихъ до мѣнянки купа велика: одни̂ о̂дходятъ, други̂ надбѣгаютъ, — Ицкови годѣ всѣхъ заспокоити. Германъ и воза пильнує и самъ дещо торгує, — на него Ицикъ здавъ сельскихъ дѣтей, котрыхъ найтяжше обо̂гнати ся, а найлекше одурити. Германъ ще и теперь зъ усмѣхомъ згадує, якъ то о̂нъ шпарко увивавъ ся межи сельскими хлопятами, якъ швидко о̂дправлявъ ихъ, якъ зручно умѣвъ по̂дсунути кождому то, чого той хотѣвъ, и бравъ о̂дъ него шматъ у-затроє бо̂льше, якъ вартъ товаръ. И ко̂лько то було сваро̂въ, крико̂въ, проклятій на тыхъ сельскихъ выгонахъ. Особливо зъ жѣноцтвомъ була тяжка рада. Упре ся одна зъ другою и не вступитъ ся: дай ѣй тото або тото за то̂лько онучь! Але тутъ Ицикъ бувъ уже зовсѣмъ не той, що дома: упре ся и собѣ, и насваритъ на бабу и споганитъ ѣй всю родину, и таки поставитъ на своѣмъ. Довго тягнутъ ся торги та передирки. Ицикъ поволеньки по̂дганяє конину горѣ селомъ, все въ супроводѣ цѣлои гурмы сельскихъ хлопятъ та дѣвчатъ, у котрыхъ нема платянокъ, и котрымъ зависливо дивити ся на ножики, перстенѣ та скиндячки, що други̂ понамѣнювали.
Поволи ѣдучи горѣ селомъ, во̂зокъ чимъ разъ то бо̂льше наповнює ся платянками, — Ицикъ поглядає на ихъ наскидани̂ копицѣ и засукує руки, — знає, що швидко набере ся въ него сотнаръ и буде можь везти до ливеранта въ Дрогобичи. Ажь ось они середъ села, противъ широкои, мурованои корчмы. Ицикъ звертає конину на брудне, обширне подво̂рє. Арендарь Мошко єго знакомый. Ту о̂нъ пообѣдає, — розумѣє ся за гроши, — печеныхъ бараболь и молодои цыбульки, и побалакає »зо̂ свею вѣрою,« — ту и конину попасе и онучки въ коморѣ зложитъ за часъ, бо єму невыго̂дно зъ ними возити ся. Єго приймаютъ радо, — єму такъ любо посидѣти въ тѣсно̂мъ ванькири, завалено̂мъ трохи не до повалы бебехами, — єму такъ любо гуторитъ ся середъ вереску жидо̂вскихъ бахуро̂въ, та урыванои бесѣды двохъ селянъ, що широко розсѣли ся въ корчмѣ на лавцѣ, выпили по по̂вкватирцѣ, люльки позапѣкали та пикаючи часъ о̂дъ часу перекидаютъ ся ко̂лькома словами. И Германови добре та любо побѣгати на дворѣ зъ арендарскими хлопцями, покричати, побороти ся, покарбуляти ся на мягко̂й муравѣ. Сонце саме въ полудни. Жарко, ажь душно. Комарѣ та овадня докучаютъ Ицковому коневи, котрый дармо форкає та обмахує ся хвостомъ, грызучи пахучу, свѣжу траву, що єму докинули арендарови̂ хлопцѣ. Дѣтёмъ жаль коня, — они берутъ ся обганяти єго о̂дъ овадо̂въ, а коли имъ то навкучитъ ся, поналамуютъ зеленои, широколистои вербины и обтычутъ нею коня для якого-такого захисту.
Сонце хилитъ ся зъ полудня. Ицикъ о̂дпочивъ, покрѣпивъ ся, напоивъ коня, шматы позносивъ до арендарскои коморы и зложивъ до свого таки мѣшка, що тамъ стоитъ лишень про тоту потребъ. Пора въ дорогу. Во̂зокъ порожный легко котитъ ся и туркоче дорогою. Ицикъ живо по̂дганяє коня и зновъ затягає своє: »Мѣняй онуцѣ, мѣняй!« Починаютъ ся давнѣши сцены, торги, крики, бѣганина, — и зновъ мѣняйло̂въ во̂зокъ ѣде, немовъ у парадѣ, наповняючи ся поволи платянками. Вже сонце гетъ-гетъ похилило ся, закимъ Ицикъ змо̂гъ поко̂нчити зъ бабами, — ось и селу конець. Зновъ бѣжитъ Германъ о̂дпирати лѣсу, — тымъ разомъ они выѣздятъ тихо, псы утихомирились давно. Имъ зновъ приходитъ ся ѣхати по̂дъ гору, посередъ поля, далеко-далеко глинистою дорогою. Але дорога суха, во̂зокъ теркотитъ по грудю, — Ицикъ швидко поганяє, бо на вечеръ имъ треба стати въ друго̂мъ селѣ, у знакомого арендаря на но̂чь. »Вйо-у, косью! Гайта! Вйо-у!« покрикає разъ по разу Ицикъ и зновъ зачинає мурликати по̂дъ носомъ протяжну пѣсеньку: »Finsterer bałygułeh!« И далѣ, далѣ, далѣ! Зъ села до села, зъ горы въ долину, черезъ рѣчку, горѣ, горбками, посередъ по̂ль, поперекъ лѣсо̂въ тягне ся пово̂льно ихъ теркотячій во̂зокъ, розлягає ся самотно проникливый Ицко̂въ голосъ. Змѣна за змѣною, а житє все одно! Околиця за околицею, а край все одинъ, краса все одна, — вѣчна, ненаглядна, супоко̂йна краса пречудового По̂дго̂ря....