Boa Constrictor (1884)/II

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Boa Constrictor (1884
Іван Франко
II
Видання: Львів: накладом редакції «Зорі», 1884.
II.


Споминки уколысували Германа. О̂нъ чувъ, якъ у внутрѣ єго немовь таявъ якійсь давный, довголѣтный холодъ. Цѣли̂ роки о̂нъ носивъ єго въ собѣ, — цѣли̂ роки, о̂дъ коли оженивъ ся, — о̂нъ чувъ, що якась судорога сцѣпила єго грудь и притупила въ нѣмъ всяке людске чутє.

Вчера вечеромъ, ѣдучи сюда, о̂нъ проѣздивъ черезъ Губичѣ. Єму прійшлось минати давно знакому, похилену и на по̂въ розвалену Ицкову хатину. Теперь она вже въ третихъ рукахъ по̂сля Ицка. Передъ нею двѣ вербы головати̂ и стара поломана лѣса. Стѣны покривились и позападали въ землю, о̂конця позатыкани̂ шматами. Ко̂лько сотъ разо̂въ о̂нъ переѣздивъ коло неи, а нѣколи не прийшло єму на думку, заглянути за высокій пло̂тъ, хто ту жиє? Вчера, не знати якъ и о̂дки, прийшла єму тота думка. О̂нъ велѣвъ зупинити бричку и ставъ на ноги, щобъ заглянути черезъ пло̂тъ. Троє жиденятъ бавило ся на подво̂рю коло невеличкои, занедбанои шо̂пки, де колись стоявъ Ицко̂въ ко̂нь. Двоє дѣтей були кругли̂, повновиди̂, чорнооки̂ и дуже весели̂. Третій, троха бо̂льшенькій хлопчина, державъ ся якось осторонь о̂дъ нихъ, забавлявъ ся, видно, неохотно, и робивъ все, що єму казали менши̂. Єго лице було зовсѣмъ не подо̂бне до тамтыхъ, — певно се бувъ якійсь знайда або выхованокъ. Дѣвчинка, лѣтъ коло 6, лютила ся часто на него, термосила єго за руки, за уха, щипала въ лице и збиткувала ся надъ нимъ, — але о̂нъ не плакавъ, не кричавъ, навѣть не крививъ ся, то̂лько жало̂бно дививъ ся на ню. Видно, боявъ ся и єи, и єще го̂рше матери, котра въ то̂й хвили кричала на когось въ хатѣ.

Германъ не мо̂гъ довше дивити ся на таку забаву межи дѣтьми. О̂нъ сѣвъ и казавъ нагнати конѣ. Єго живо вразивъ той тревожный, болѣзный поглядъ хлопчины, що не кричавъ и не плакавъ, коли други̂ надъ нимъ збиткували ся. Теперь єму пригадали ся єго давни̂ забавы середъ селяньскихъ дѣтей. Якъ они радо пріймали єго, якъ любо було бѣгати зъ ними, плести вѣнки зъ лоташу весною, ходити по лѣсѣ за грибами та орѣхами въ осени, якъ часомъ Ицикъ не ѣхавъ по селахъ. Чому они чули ся ро̂вни̂, а ту вже мѣжь малыми, однои вѣры, така неприязнь? Але швидко пригадавъ ся єму єго власный сынъ, що зъ маленьку ще любивъ цвѣгати батогомъ малыхъ песко̂въ ажь до крови, що другихъ дѣтей безъ причины кидавъ въ ровы, що для забавы неразъ брискавъ на кухарку окропомъ. Пригадала ся єму єго жѣнка и вся домашна погань, — и чоло єго насупилось, а зъ помѣжь стисненыхъ устъ вырвало ся якесь жидо̂вске проклятє.

Але дальши̂ споминки зъ давнѣйшихъ лѣтъ успокоили єго. Теперь уже не тиха, безнадѣйна бѣдно̂сть виднѣла ся въ тыхъ картинахъ, що пересували ся попередъ єго очи. Нѣ, ту вже почала ся боротьба о богацтво, — боротьба страшна, завзята, щоденна. Ту Германъ мо̂гъ слѣдити о̂дъ самого початку, о̂дъ малесенькихъ зародо̂въ, якъ росли, розвивались и множили ся єго тысячѣ, доки не до̂йшли до миліоно̂въ, якъ поборювали и пожирали безъ лѣку противнико̂въ, якъ опутували и высысали безъ лѣку народа, якъ ширили довкола безъ лѣку нужды, бѣдности, знищеня, и єму самому попри всѣхъ достаткахъ и роскошахъ таки не принесли того, що называє ся щастємъ, вдоволенємъ. Давнѣйше упоювали єго перши̂ удачѣ, въ єго груди часомъ щось метало ся и скакало зъ радости, — але теперь не стало и того. Єго капиталъ ро̂съ и множивъ ся мовь заклятый. Нынѣ першій разъ о̂нъ оглянувъ добре, о̂дки набиравъ соко̂въ, — и злякъ ся, злякъ ся самого себе, злякъ ся свого богацтва. Не тому, щобъ такъ надто зрушила єго доля тыхъ тысячей, у котрыхъ єго капиталъ о̂днявъ щоденный хлѣбъ, такъ якъ велике дерево ростучи о̂до̂ймає животни̂ соки зъ дро̂бнои травы кругомъ себе. Нѣ, доля тыхъ бѣдолахо̂въ не дуже тамъ займала Германа. Не того єму стало страшно, що тысячѣ не маютъ черезъ него чимъ занести ся. О̂нъ бувъ забобонный, и єму въ то̂й хвили причували ся то̂лько тысячѣ проклятій, котри̂ найшли на єго голову. Єго богацтво якось страшно въ то̂й хвили затяжѣло на нѣмъ. Єму не знати о̂дки, прійшла думка, що богацтво — то потвора о сто головахъ, котра пожирає-пожирає другихъ, але — хто знає, — може о̂дтакъ пожерти и єго. О̂нъ мимоволѣ глипнувъ на образъ, залитый теперь яркимъ сонѣчнымъ свѣтломъ. Газелѣ десь немовь пощезали, зблѣдли середъ яркого свѣтла, — то̂лько звоѣ вужа блищали, мовь золоти̂, живи̂ перстенѣ, готови̂ туй-туй обхватити свою добычу, — а очи, тоти̂ зачаровани̂, огнисти̂ очи такъ и впивали ся въ Германа, такъ и проколювали єго. Єму стало моторошно. О̂нъ зажмуривъ очи, щобы обо̂гнати ся свѣтла и страшного привиду.

Якимже способомъ доробивъ ся Германъ Гольдкремеръ такого огромного маєтку? Три лѣта пробувавъ о̂нъ у Ицка Щуберта. Здоровый воздухъ, супоко̂й, части̂ проѣздки зовсѣмъ о̂дживили єго. Єго лице почало наливати ся здоровою краскою, рухи були живѣйши̂, ба навѣть память и поворотно̂сть значно вбо̂льшила ся. Германъ ро̂съ, дужавъ и поправлявъ ся на диво, хоть слѣдо̂въ молодшихъ лѣтъ ще лишило ся немало въ цѣло̂й єго вдачи. О̂нъ неразъ лютивъ ся за марницю, неразъ нападала на него давна лѣнь и о̂нъ сидѣвъ, зложивши руки, цѣлыми днями на лавцѣ, не кажучи и слова до Ицка. Але все то не псувало мѣжь ними доброи згоды. И певно Германъ бувъ бы о̂дъ тыхъ хибъ вылѣчивъ ся, якбы бувъ довше поживъ въ Губичехъ. Та не такъ оно склало ся.

Германъ до нынѣ ще тямитъ тоту зимову но̂чь, въ котру постигло Ицка нещастє. О̂нъ цѣлый день сидѣвъ самъ въ хатѣ та нетерпеливо вычѣкувавъ свого опѣкуна зъ Дрогобича. Ицикъ поѣхавъ на торгъ. Въ день морозъ попустивъ, сонѣчко свѣтило ясно, а зо стрѣхи капало ажь любо. Але надъ вечеръ надтягли сѣри̂ хмары и почало лѣпити широкими пластами снѣгу. Швидко и свѣта не стало видно. Смеркло ся доразу, а снѣгъ все лѣпитъ та лѣпитъ. Тихо довкола, вѣтру нема. Германъ затопивъ въ печи, сѣвъ на припѣчку и жде, але Ицка якъ нема, такъ нема. Дорога въ село иде попри хату. Ось Германъ чує, гейкаютъ яки̂сь торгови̂, вертаючи домо̂вь. О̂нъ выбѣгъ, щобъ роспытати про Ицка. »А певно вже десь ѣде, — мы єго ще лишили въ мѣстѣ,« — о̂дповѣвъ селянинъ. Зновъ Германъ чекає. Огонь сичитъ и трѣскотитъ въ печи, — о̂нъ добувъ гороху и почавъ пражити єго въ грани, а для Ицка зваривъ ко̂лькоро яєць. Ось по̂дъ но̂чь потисъ морозъ, позамальовувавъ шибы ледовыми, дивными квѣтами. Далѣ зо̂рвавъ ся и вѣтеръ, почавъ бити снѣгомъ о шибы, свистѣти середъ крутыхъ берего̂въ, термосити и вырывати китицѣ въ стрѣсѣ. Огонь погасавъ, — Германови ставало лячно, о̂нъ докладавъ полѣнъ, и разъ-въ-разъ притулювавъ лице до о̂кна, чи не почув теленьканє Ицкового коня. Не чути нѣчого. Кро̂зь шпары въ стѣнахъ потягає зъ надвору холодомъ. Германови здає ся наразъ, що десь звонятъ, волосє зводитъ ся гору на головѣ, — думка про пожаръ пролѣтає въ него. О̂нъ прислухує ся, — нѣ, не чути нѣчого. Ось, засвистѣвъ, заревѣвъ, завывъ вѣтеръ дужше нѣжь впередъ, — немовь стадо скаженыхъ вовко̂въ летитъ до села, выючи зъ голоду, та копотячи середъ снѣговѣйницѣ. О̂дъ селяньскихъ дѣтей Германъ наслухавъ ся повѣстей про злодѣѣвъ, що въ бурливи̂ ночи добуваютъ ся до хатъ, — и ось єму причуло ся, що ктось скрыпнувъ сѣнешными дверми и легенько ступає-чалапкає по сѣнехъ, мацає руками по стѣнахъ — выразно чути шолопанє чимъ разъ то ближше хатныхъ дверей… Германъ хоче кричати, але чує, що щось здавило єго въ горлѣ; о̂нъ самъ не знаючи, що робитъ, втиснувъ ся въ темный, тѣсный кутъ за печею, — холодный по̂тъ выступивъ єму на чолѣ, — все тѣло дрожитъ, — о̂нъ що хвилѣ жде, що ось-ось дверѣ отворятъ ся, а въ нихъ покаже ся страшне, обросле лице злодѣя зъ огромною булавою та зъ широкимъ, блискучимъ ножемъ за ременемъ. Але хвиля за хвилею минає, — не чути нѣчого окро̂мъ проразливого завываня бурѣ. Въ Германа поволи духъ вступає, — але о̂нъ уже не смѣє встати зо̂ свого кута. Розгорячкована уява приводитъ єму на память повѣсти про »страччуко̂въ,« що робятъ ся зъ нехрещеныхъ дѣтей, закопаныхъ денебудь по̂дъ плотомъ, по̂дъ вербою. Єму здає ся, що щось чупкає по подѣ, — о̂нъ тревожно по̂днѣсъ очи въ гору, де було въ по̂двалѣ старымъ звычаємъ вырѣзане маленьке о̂конце. Морозъ пробѣгъ по єго тѣлѣ! Єму бачитъ ся, що о̂конце ворухнуло ся, що по̂днимає ся поволи-поволи въ гору а за нимъ виднѣє ся чорный, глубокій отво̂ръ. О̂нъ замеръ зо страху, не можучи о̂двернути очей о̂дъ о̂конця. Єму зазвенѣло въ ушехъ, — бачило ся, що въ нѣмъ само̂мъ, въ серединѣ, ворушатъ ся яки̂сь дики̂, тревожни̂ голосы, по̂днимає ся крикъ, замѣшанє безъ єго волѣ. Нещасный хлопець безумѣвъ зо страху и ожиданки. Але голосы не унимаютъ ся, стаютъ що разъ рѣзши̂, голоснѣйши̂, — якесь урыване теленканє пробиває ся кро̂зь змѣшаный гамо̂ръ. Германъ хвилю єще сидѣвъ, мовь мертвый, не знаючи, чи дѣйсно сесь гамо̂ръ по̂днявъ ся въ єго нутрѣ, чи може доноситъ ся зъ надвору. Але однои хвилѣ застановы було досыть. О̂нъ зо̂рвавъ ся, немовь въ яко̂йсь роспуцѣ и однымъ скокомъ бувъ коло о̂кна. Гамо̂ръ роздававъ ся вже на ихъ оборѣ, — видно яки̂сь все чорнѣйши̂ тѣни, чутно теленканье ко̂ньскои упряжи, — ахъ, Ицикъ, Ицикъ приѣхавъ!…

Гамо̂ръ по̂дъ хатою… Загримали до дверей. Германъ побѣгъ о̂дчиняти, и ще швидше влетѣвъ до хаты, такъ лячно, темно, холодно було въ сѣнехъ. Чи се зновъ єму причуло ся, чи то направду о̂нъ чувъ глубоке, тяжке стогнанє десь по̂дъ землею? О̂нъ дрожачи судорожно, докинувъ дровъ до огню и обернувши ся лицемъ до дверей, ждавъ, хто выйде. Дверѣ отворили ся, и пово̂льно, важкимъ поступомъ уво̂йшло чотырехъ селянъ, несучи кровавого, ледви живого Ицка, зъ котрого груди выдобувавъ ся часомъ глубокій, роздираючій стонъ болю. Германъ застивъ на мѣсци зъ переляку, побачивши той кровавый, страшенный привидъ. О̂нъ притисъ ся до печи и не смѣвъ кроку зробити.

— Поволи, Максиме, поволи! приговорювавъ одинъ селянинъ другому. Бережно держи за руку, — не видишь, що кровь ажь кро̂зь бекешу выступає?…

— Тожь то бѣдный Ицко муситъ десь болечку терпѣти! о̂дозвавъ ся Максимъ.

Ицикъ зновъ застогнавъ, але такъ страшно, що Германови волосє въ гору по̂двело ся на головѣ. Селяне положивши єго опѣкуна на постели, взяли ся перевязувати єго раны, якъ сами̂ умѣли — (цируликъ, за котрымъ по̂слали до Дрогобича, не швидко надо̂йде въ таку негоду!) — а Максимъ, грѣючи заморожени̂, кровю обтекли̂ руки надъ огнемъ, почавъ шептомъ росповѣдати Германови, що за нищастє постигло Ицка.

— Ну, видишь, небоже, — почавъ Максимъ хитаючи головою, — якъ то нещастє неразъ чоловѣка здыбле на гладко̂й дорозѣ! Тай то ще отъ-яке! Най Богъ кождого боронитъ тай заступитъ о̂дъ такого! Отъ, видишь, ѣдемо мы дорогою понадъ Герасимове бережище, — ты знаєшь, де оно, — о̂нъ тамъ за селомъ надъ рѣкою той берегъ крутый та высокій, — ѣдемо собѣ, во̂зъ за возомъ, — а ту вѣтеръ у споду реве такъ, що Господи!… Снѣгъ такъ и жбухає межи очи, — конѣ ледво лѣзутъ, — страхъ! Ажь ось кумъ Стефанъ, що передомъ ѣхавъ, — кричитъ: Говъ! —Мы всѣ: »Що таке?« А Стефанъ повѣдає: »Слухайте! Ту щось страшного, — якесь нещастє!« Слухаємо, — дѣйстно у споду, у берега щось стогне, та такъ страшно, болѣзно, що намъ ажь кровь застила въ тѣлѣ. »Е, говоритъ Панько, може, — духъ святый при насъ! — поганець якій насъ манитъ въ западню?«… »Що вы, куме, — о̂дказує Стефанъ, — ту видно якійсь чоловѣкъ ишовъ, або ѣхавъ, не спостерѣгъ ся добре, тай упавъ зъ кручѣ. Ходѣтъ, панове, — треба ратовати живу душу!« Панько каже: »Та бо я бою ся! Мене лякъ зноситъ!« А ту стогнанє разъ въ разъ зо̂ споду чути, нѣбы грѣшна душа въ пеклѣ пити проситъ. Мы всѣ зо̂йшли ся въ купу, — що ту робити?… »Ходѣмъ, — каже Стефанъ, — а кума Панька лишѣмъ коло коней.« По̂шли мы. Ну, а знаєшь, якій кусень треба обходити, щобы до̂йти на самъ берегъ рѣки. Заки мы туды до̂брали ся, заки що, — то може зъ по̂въ годины минуло. Вѣтеръ ажь землю рве зъ по̂дъ но̂гъ, — ажь лѣдъ на рѣцѣ трѣщитъ, а снѣгомъ бьє въ очи, нѣбы лопатою. Господи, плюта така, що хоть заразъ гинь! Темно, погано… Мы побрали ся за руки и идемъ на помацки туды, де стогнанє чути. Дивимось, — лежитъ щось чорне на леду и не рушає ся. Мы по̂до̂йшли — ко̂нь посередъ роздрухотаныхъ саней. Певно хтось зъ дороги схибивъ та перевернувъ ся долѣ бережищемъ. Оглянули коня, — неживый. Идемо далѣ, — а тво̂й бѣдный Ицко лежитъ на леду и вже отъ-отъ, ледво стогне! Господи твоя воля! Таке нещастє на чоловѣка!

Максимъ, оповѣдаючи, грѣвъ прозябли̂ руки надъ огнемъ и пикавъ люльку. Германъ не плакавъ, то̂лько дрожавъ и поглядавъ скоса на постель. Єму страшно було передъ тымъ покалѣченымъ, кровавымъ, стогнучимъ тѣломъ, що колись було єго опѣкуном. О̂нъ просивъ Стефана и Максима, лишити ся зъ нимъ черезъ но̂чь коло слабого, але газды всѣ обѣцяли прийти, скоро поо̂двозятъ худобу до дому. Ицикъ лежавъ безъ памяти, говорити не мо̂гъ, и бачилось, не по̂знававъ нѣкого. Германъ разъ лишень поглянувъ украдкомъ на него. Голова була позавязувана хустками, кро̂зь котри̂ повыступали огромни̂ плямы крови. На бородѣ и волосю скрѣпла кровь, бекеша и сорочка кровави̂, уста посинѣли̂, очи бездушни̂, выразъ лиця страшный!

Ажь десь надъ раномъ, коли буря троха стихла, приѣхавъ цируликъ зъ Дрогобича и почавъ сварити та лютити ся на селянъ, що брали ся сами̂ до перевязки ранъ, а не знаютъ тому ладу.

— Алежь, пане, — о̂дповѣвъ Стефанъ, — тажь доси бувъ бы згибъ чоловѣкъ! Мы бодай що-то, а кровь затамовали.

— Мовчи, стара торбо! гаркнувъ гнѣвно цируликъ. Ты о̂дки знаєшь, що бувъ бы згибъ? Якъ ты можешь то знати?…

Стефанъ, хоть бувъ на слова досыть острый, змовчавъ, а цируликъ почавъ розглядати раны, и запевно мусѣвъ признати въ души, що перевязка зовсѣмъ не була такъ плоха, якъ думавъ зъ разу. При помочи селянъ, котри̂ почали увивати ся, немовь ту ишло о ратунокъ ихъ наймилѣйшого свояка, перемыто раны и тогди ажь можна було розглянути, що таке покалѣчено у Ицка. Здаєсь падучи зъ высокои кручѣ, о̂нъ упавъ насампередъ на лѣвый бо̂къ о острый, выстаючій камѣнь, бо лѣва рука була зломлена понизше ло̂ктя, а кро̂мъ того въ само̂мъ рамени була глубока рана. О̂дтакъ тѣло переважило ся на право, при чо̂м Ицикъ о другій камѣнь покалѣчивъ ся. Цируликъ побачивъ, що бѣда, и коли люде, а особливо жѣнки, котрыхъ зо̂йшла ся повна хата, запытали єго, чи выйде Ицикъ, — о̂нъ стисъ плечима и сказавъ, що велике бы диво було, якъ бы доживъ до завтра.

Цируликъ сказавъ правду. Ицикъ умеръ ще того самого дня, не прийшовши и хвилю до памяти. Германъ не плакавъ на єго похоронахъ, — єго тѣло все ще дрожало зо страху о̂дъ тои ночи, — страхъ вытискавъ всяке друге чутє. О̂нъ ночувавъ у арендаря губицкого, котрый заразомъ взявъ опѣку надъ Ицковымъ маєткомъ, щобъ нѣбы зберечи єго для Германа. Германъ пробувъ у него до весны, не знаючи, що дѣє ся зъ тымъ маєткомъ. Ажь коли громада упо̂мнула ся о те дѣло, — арендарь показавъ яки̂сь рахунки, яки̂сь Ицкови квѣты, — хату и огородъ Ицко̂въ спродано, а по сплаченю довго̂въ лишило ся для Германа 92 гульдено̂въ, котри̂ арендарь о̂ддавъ єму до рукъ. Германъ зъ тою сумою выйшовъ зъ Губичь, — по̂шовъ въ свѣтъ щастя шукати, — и тота сума була першою по̂двалиною єго міліоно̂въ.

Такъ зако̂нчило ся для Германа супоко̂йне сѣльске житє. Теперь сидячи за писемнымъ бюркомъ передъ рахунковою книжкою въ Бориславѣ, о̂нъ, практичный, дѣловый чоловѣкъ, не богато ваги привязувавъ до наслѣдко̂въ, яки̂ лишило тото житє въ єго души. О̂нъ навѣть силувавъ ся глядѣти на него зго̂рдно, зъ высока, шукавъ въ головѣ насмѣшливыхъ сло̂въ для єго схарактеризованя, але мимо того єго думка разъ-въ-разъ вертала до тыхъ свѣтлыхъ хвиль, и не знати чому, єму все ставало лекше на сердци, коли згадувавъ губицке житє. О̂нъ не туживъ до него, не бажавъ, щобъ оно вернуло ся, — але чувъ заразомъ, що теперѣшне житє середъ достатку и роскоши зовсѣмъ не лѣпше о̂дъ тамтого, — коли навѣть не поганьше. О̂нъ самъ не знавъ, чому кождый разъ при думцѣ о Ицку и Губичехъ єму робитъ ся якось такъ на души, якъ тому, хто блудячи въ густо̂мъ, темно̂мъ лѣсѣ, крутыми стежками, наразъ выйде на невеличку поляну, залиту яснымъ, сонѣчнымъ свѣтомъ, заповнену тепломъ и пахощами цвѣто̂въ. О̂нъ почавъ думати про дальше своє житє по̂дъ вагою того вражѣня, и єму бачило ся, що ось о̂нъ зновъ запускає ся въ темный лѣсъ, въ котро̂мъ єму призначено блудити безъ выходу, — а доки, до якои цѣли, — хто єго знає! Єму становилось чимъ разъ тяжше, тѣснѣйше, — якось душно и лячно. Помимо сонѣчного жару єму пробѣгъ морозъ поза плечима.

О̂нъ по̂шовъ до Дрогобича, самъ не знавъ чого. Не було у него певнои думки про заробокъ, до котрого при то̂мъ не мавъ нѣ вмѣлости нѣ охоты. Ко̂лька день о̂нъ живъ яко-тако на одержани̂ грошѣ, але коли побачивъ, що грошѣ минаютъ ся и подумавъ, що опо̂сля о̂нъ зо̂стане зовсѣмъ безъ нѣчого, голый и голоденъ, перелякъ ся дуже и завзявъ ся — радше туй згибати, а не кивати бо̂льше тыхъ грошей. Розумѣє ся, зъ того завзятя такожь не булобъ нѣчого выйшло, колибъ не щастливый случай, котрый показавъ єму якій-такій заробокъ. Въ шинку, въ котро̂мъ о̂нъ ночувавъ, зо̂йшли ся одного вечера яки̂сь чорни̂, страшни̂ люде. Германъ зразу боявъ ся ихъ, але почувши, що бесѣдуютъ межь собою по жидо̂вски, по̂до̂йшовъ ближше и ставъ слухати. Се були сами̂ молоди̂, 18 — 20 лѣтни̂ парубки, котри̂ завтра выбиралися до Борислава »либати« кипячку. Германъ довго слухавъ ихъ бесѣды про те »либанє«, але не знавъ, що оно таке. О̂нъ запытавъ ся одного зъ нихъ, котрый о̂дповѣвъ єму, выпиваючи душкомъ склянку пива:

— Ну, а що? Хиба ты не знаєшь, що въ Бориславѣ на всѣхъ водахъ и багнахъ выступає чорна ропа, така, якъ нею хлопы возы смаруютъ. Ну, то бере ся ко̂ньскій хво̂стъ, згонитъ ся нимъ поверхъ воды, то тота ропа набирає ся на волосѣнь, — а зъ неи рукою зсуває ся до коновки. Тото называє ся »либати.«

— Ну, и дежь дѣває ся тоту ропу? спытавъ зацѣкавленый Германъ.

— Носитъ ся сюда до Дрогобича, — ту є таки̂, що куплятъ.

— А добре платятъ?

— Чому нѣ! за коновку пять шѣстокъ. Ну, а якъ добре звивати ся, та за день двѣ коновки назбирає. То̂лько ось носити бѣда!…

Германъ почавъ роздумувати надъ тою бесѣдою. Щожь, — оно то не зле, такій заробокъ. Хоть робота не гарна, то за те легка. А платитъ ся добре. Чомужь и єму не взяти ся до неи? О̂нъ рѣшивъ ся, таки завтра ити зъ либаками до Борислава, и коли сказавъ имъ о то̂мъ, они тѣшили ся, — то̂лько жадали могоричу. Германъ на радощахъ упоивъ ихъ пивомъ, щобъ »обляти« сво̂й новый станъ.

О̂дъ теперь почало ся для него нове житє, зовсѣмъ о̂дмѣнне о̂дъ губицкого. Оно дѣлило ся на два головни̂ мѣсця: Бориславъ и Дрогобичь. Хоть дорога не близька, — либаки мусѣли кождои добы отѣпати тамъ и о̂дтамъ: вечеромъ зъ повными коновками кипячки на коромеслахъ до Дрогобича, а рано зъ порожными назадъ до Борислава. Першій день новои роботы особливо глубоко вдавъ ся Германови въ тямку. О̂нъ живо нагадує ще теперь той холодный поранокъ маєвый, коли вразъ изъ пятьма другими либаками ишовъ стежкою поперекъ по̂ль до Борислава. Они ишли черезъ Тептюжь, лишаючи Губичѣ зъ боку. Сонце сходило надъ Дрогобичемъ и облило кровавымъ свѣтломъ ратушь, костелъ и церковь святои Тройцѣ. Сюда ближше вила ся блискотячи мовь золота змія, Тысьмениця, и шваркотѣла въ о̂ддали по камѣню. Дубы въ Тептюжи ино-що зачинали розвивати ся, — за те сподомъ лѣщина шевелѣла вже своимъ широкимъ, темнозеленымъ листємъ. Они идутъ швидко, не розмовляютъ, квачь у кождого черезъ плече, — хто молитву, а хто и такъ собѣ дещо спѣває. У кождого при боцѣ торба зъ хлѣбомъ и цибулею, — се єго цѣлоденна пожива. Ось они минули Теплюжь, — передъ ними поле зелене, свѣже, — далѣ лука, замаєна цвѣтами, — зновъ горбокъ, черезъ котрый гадиною звиває ся стежка, — и ось бориславска ко̂тлина. Не доходячи самого села они розо̂йшли ся по лукахъ, по мочарахъ, — кождый вышукавъ собѣ мѣсце, и стали до роботы.

Бориславска ко̂тлина выглядала тогди ще зовсѣмъ не такъ, якъ теперь. Бѣдне, по̂дго̂рске, звычайне село розстелювало ся невеличкими купками будынко̂въ по по̂дно̂жю Дѣла понадъ потокомъ. На приго̂ркахъ о̂дъ Банѣ и Тустановичь були поля господарски̂, а нижше луки и мочары. Але при всѣмъ то̂мъ земля була якась не така, якъ звычайно. Якійсь дивный сопухъ выходивъ зъ неи, особливо теплыми вечерами. Весною, коли ростаяли снѣги и змякла глина, чути було выразно яки̂сь рухи зъ земли, щось немовь тихій о̂ддыхъ, немовь пульсованє горячои крови въ глубокихъ, невидимыхъ жилахъ. Помѣжь народъ ходили слухи, що на то̂мъ мѣсци, де стоитъ Бориславъ, були давными часами велики̂ братобо̂йчи̂ во̂йны, що ту поховано богато люда невинно побитого и що трупы що року силуютъ ся встати на свѣтъ и силувати ся будутъ доти, доки не прийде ихъ часъ. А тогди они проломлять землю, розвалятъ весь Бориславъ и по̂йдутъ въ свѣтъ воювати. Не знали бѣдни̂ Бориславцѣ, говорячи собѣ зимовыми вечерами сесю казку, що она ажь надто швидко справдитъ ся, що страшна по̂дземна потвора небавци вже прорве земну опону, розвалитъ ихъ бѣдне, сумирне село и зруйнує до тла ихъ и ихъ дѣтей! А тымъ менше знали и гадали они, що тота потвора, то зовсѣмъ не трупы давныхъ рицарѣвъ, а тота гидка, чорна воняча ропа, котра теперь выпалювала имъ сѣножати, а швидко мала розо̂йти ся по всѣмъ свѣтѣ прочищеною нафтою на зискъ панамъ та жидамъ, а имъ на горе та на втрату!

Германъ все ще думавъ про першій день своєи новои роботы. И чимъ довше думавъ, чимъ выразнѣйше ставала єму передъ очима кожда подро̂бно̂сть того дня, тымъ тяжше и сумнѣйше робило ся єму. Се бувъ такій самый хорошій, теплый, пого̂дный день! Саме въ такій день, передъ 20 лѣтами, першій разъ обхвативъ єго удушливый нафтовый сопухъ и швидко погасивъ передъ нимъ и сонце и денну ясно̂сть, — прогнавъ зъ передъ него запахъ цвѣто̂въ, заглушивъ спѣвы пташко̂въ, перемѣнивъ єго въ якусь тяжку, глинисту масу, що котитъ ся долѣ горою, давлячи и гнетучи все, — оживлену то̂лько жадобою грошей, зиску, богацтва! 20 лѣтъ минуло о̂дъ того першого дня, — а удушливый нафтовый сопухъ все ще не розсѣявъ ся, все ще обвиває єго немовь густою паморокою, здавлює єму груди, глушить и убиває хороши̂, людски̂ порывы серця!

— Охъ, на волю, на волю зъ тои поганои тюрмы! прошептавъ о̂нъ безъ свѣдома, самъ ще не знаючи, що се за тюрма и чи можна зъ неи выдобути ся на волю.

А споминки идутъ безперерывнымъ рядомъ, насуваютъ єму образы минулыхъ лѣтъ, не пытаючи, чи радо̂сть по нихъ остає въ серци, чи жаль и горе. Єго заробокъ о̂дразу по̂шовъ добре. Зъ невидимыхъ жерелъ по̂дходила кипячка ненастанно и сплывала блискучими перстенями на поверхно̂сть каламутнои воды. Германъ либаючи цѣлыми годинами, дивувавъ ся, що́ се за сила пре на верхъ той жовтавый, острый плынъ и де єго жерело. О̂нъ думавъ собѣ, що якбы добувъ ся до самого жерела, то тогди ажь мо̂гъ бы розбогатѣти. Але єго товаришѣ балакали частенько, що се то̂лько земля »потитъ ся,« що жерела нѣякого Германъ не добуде, бо єго и зовсѣмъ нема, а що до збогаченя, то може ще добрый часъ заждати. Германъ не любивъ тыхъ насмѣшокъ и покинувъ говорити, а далѣ и думати про нафтови̂ жерела.

Тымчасомъ и не добуваючись до жерелъ, о̂нъ умѣвъ тягнути зискъ зъ того, що було. Не довго двигавъ о̂нъ кипячку на коромеслѣ до Дрогобича и швидко побачивъ, що оно погана рѣчь. Але у него були грошѣ, — по-що єму мучити ся, коли можь и самому собѣ полекшити и ще о̂дъ другихъ скористати. Ось о̂нъ змовивши ся зъ другими либаками купивъ за свои грошѣ коня и возокъ, щобъ возити кипячку до Дрогобича. Зъ того выйшла потро̂йна користь для него. Разъ то, що не потребувавъ що дня двигати коновокъ до Дрогобича на продажь, бо мо̂гъ возити ихъ, тай то що другій день, — тымъ самымъ и часу менше тративъ и мо̂гъ бо̂льше улибати, — а ще и други̂ либаки давали єму для перевозу и продажи свою кипячку, а за кождыхъ пять коновокъ ихъ кипячки додавали шесту для него. Ко̂нь не потребувавъ такожь богато, бо за коновку смаровила, котрого самымъ нѣколи було налибати, селяне давали Германови сѣна, и єще не боронили єму поставити коня зъ во̂зкомъ черезъ во̂льный часъ по̂дъ своєю шопою.

Такъ оно ишло ко̂лька лѣтъ, а за той часъ Германо̂въ капиталъ не то̂лько не ростративъ ся, а при єго зручности и хитрости майже въ за-троє выро̂съ. О̂нъ за той часъ живъ дуже нужденно и ощадно: не пивъ нѣчого окро̂мъ воды, — ѣвъ мало и плохо и для того и сила єго, при нездорово̂мъ воздусѣ середъ багна, почала упадати. Але Германъ не дбавъ на те. Жадоба грошей чимъ разъ сильнѣйше опановувала єго, — чимъ разъ частѣйше о̂нъ думавъ надъ тымъ, якимъ бы ту способомь розбогатѣти. Зимою о̂нъ сидѣвъ въ Дрогобичи, — звычайно у того таки жида, що лѣтомъ куповавъ у него налибану кипячку. Се бувъ нестарый ще, сухій, поганый жидъ. О̂нъ торгувавъ мазею, мотузємъ, желѣзємъ и всякою всячиною, яка потрѣбна для селянъ. Германъ, пробуваючи у него зимою, помагавъ єму неразъ торгувати, при чо̂мъ богато єму придала ся давна єго онучарска вправа. Жидъ звычайно зазначувавъ цѣну за всякій товаръ, здаючи Германови до роспродажи, а що єму удало ся взяти звышь тои цѣны — се єго. Розумѣє ся, що Германъ не бувъ зъ тыхъ людей, котри̂ для якоись тамъ чесности готови̂ сами̂ собѣ шкоду робити. О̂нъ шахрувавъ купуючихъ и деръ зъ нихъ, що мо̂гъ, а коли неразъ деякій селянинъ зачавъ сварити ся або проклинати, о̂нъ смѣючись вытручувавъ єго за дверѣ. Такимъ способомъ Германъ дораблявъ ся. Про єго грошѣ не знавъ нѣхто и всѣ уважали єго простымъ наємникомъ. У свого господаря о̂нъ повнивъ зимою всяку службу и не мало неразъ натерпѣвъ ся о̂дъ єго жѣнки и о̂дъ другихъ жидо̂въ всѣлякои сварки, а то и битя. Однако о̂нъ хиливъ ся передъ ними и таивъ у собѣ зло̂сть.

Само собою розумѣє ся, що таке житє єму швидко збридло и що о̂нъ ждавъ весны, якъ спасенія душѣ. На веснѣ отвиравъ ся для него свобо̂днѣйшій свѣтъ, а житє въ Бориславѣ, хоть нужденне и невыго̂дне, все таки якось швидше и веселѣйше збѣгало середъ смѣху и жарто̂въ другихъ либако̂въ. Але не того бажавъ Германъ. О̂нъ по̂знавъ цѣну грошей въ нуждѣ, по̂знавъ, що безъ нихъ жити плохо, що они одни̂ можутъ выбавити єго о̂дъ тои нужды, погани и унижени, яки̂ такъ часто муситъ теперь терпѣти. Поволи въ єго души розгоряла ся страшна, горяча, слѣпа жадоба грошей, заглушувала всяки̂ други̂ чутя, закрывала передъ єго очима всѣ завады и манила єго то̂лько одною метою — богацтвомъ. О̂нъ зъ тревогою берѣгъ свои грошѣ, заощаджени̂ въ дняхъ недостатку зъ Ицкового промыслу, рахувавъ ихъ що тыждня, ховавъ якъ найдорожшу надѣю и не проговоривъ ся о нихъ нѣ передъ однымъ товаришемъ, боячи ся, щобъ они не всилували єго якъ небудь пропустити ихъ. Але о̂нъ знавъ, що гро̂шь лежачи не росте, для того обзиравъ ся пильно довкола, ловивъ всяки̂ слухи, роспытувавъ незначно про користни̂ гешефты. Гешефтъ незадовго лучивъ ся. Рядъ почавъ будувати въ Дрогобичи депо́ войскове и шукавъ по̂дрядчико̂въ на ро̂зни̂ будовничи̂ матеріялы. Часы були бѣдни̂, по̂дрядчико̂въ зголошувало ся не богато, а рядъ хотячи приспѣшити дѣло, поставивъ легки̂ и користни̂ вымѣнки. Toro то̂лько треба було Германови. О̂нъ нанявъ ся достарчувати дерева и вапна, але єго власныхъ грошей на те далеко не доставало. О̂нъ крутивъ ся, мучивъ ся, кидавъ ся сюды-туды, але надармо. Постороннои помочи годѣ було надѣятись, и Германови недалеко було до того, стратити все до чиста та ити зновъ либати кипячку до Борислава. Несподѣвана, хоть и не зовсѣмъ для него щаслива приключка выратовала єго тымъ разомъ.

Жидъ, у котрого пробувавъ Германъ ко̂лька лѣтъ, до̂знавшись, що єго слуга, простый либакъ, взявъ ся рядови достарчувати матеріяло̂въ до будо̂влѣ, зразу ушамъ своимъ не повѣривъ, о̂дтакъ розсмѣявъ ся, — въ ко̂нци видячи, що Германъ не на жартъ таки заходитъ ся коло роботы — (и кавціи ко̂лька сотъ гульдено̂въ зложивъ и дерева та вапна довозитъ), — розлютивъ ся дуже на него, чому єму того не сказавъ впередъ, чому не по̂шовъ зъ нимъ на спо̂лку и т. д.; a коли вконець Германъ зачавъ просити у него позички ко̂лькохсотъ гульдено̂въ, гнѣвъ єго до̂йшовъ до того, що не то̂лько о̂дмовивъ грошей, але ще вылаявши молодого спекулянта, выгнавъ єго зо̂ своєи хаты.

— Маршь, забирай ся! кричавъ розлюченый жидъ. Хто знає, о̂дки ты грошѣ взявъ! Може то крадене, — ще менѣ бѣда буде! Рушай, — най тя на очи не виджу!

Германъ забравъ свои манатки и по̂шовъ. Єго не такъ до̂ткнула образа и погане по̂дозрѣнє, якъ заво̂дъ и о̂дмова позички. Що дѣяти? Ту наставники наганяютъ, щобъ швидко достарчувати всего, а ту нѣзащо нѣ матеріялу бо̂льше закупити, нѣ навѣть фѣры заплатити. Правда, матеріялъ и перево̂зъ були тогди въ дрогобицкихъ околицяхъ въ пятеро дешевши̂ противъ теперѣшного, але у Германа не було майже нѣякихъ грошей. О̂нъ задумавъ ся важко. Якъ на терминъ не поставитъ всего, пропаде кавція, а ту и надѣѣ нема на яку небудь помо̂чь.

Вже вечерѣло. Забирало ся на слотаву, погану но̂чь. Германъ ишовъ, не думаючи нѣ о чо̂мъ, кро̂мъ свого »гешефту,« не обзираючись нѣ на пору нѣ на погоду. Въ руцѣ нѣсъ невеличкій пакунокъ. Думки єго, мовь потревожени̂ воробцѣ въ самотрѣску, шибались въ ро̂зни̂ стороны, шукаючи выходу. Холодный по̂тъ выступавъ на лице, коли наверталась єму думка, що »прийде ся на все махнути рукою, тай«… Махнути рукою на те, на чо̂мъ о̂нъ довги̂ лѣта будувавъ всю надѣю своєи будучности! Нѣ, сего не буде! О̂нъ муситъ найти ще спосо̂бъ, муситъ щось придумати! Поволи стемнѣло ся, — холодный дощь почавъ кропити въ лице Германа. Дро̂бни̂, гризки̂, студени̂ краплѣ упали такъ несподѣвано на єго розгорячене лице, що о̂нъ въ одно̂й хвили зупинивъ ся и оглянувъ ся довкола, немовь пробужденый зо̂ сну, пригадуючи собѣ, де се о̂нъ и що зъ нимъ робитъ ся. Ажь теперь о̂нъ нагадавъ собѣ, що єго выгнано зъ хаты, що треба шукати де небудь но̂члѣгу.

— Треба ити до шинку спати, — подумавъ о̂нъ собѣ и оглянувъ ся довкола, на яко̂мъ то о̂нъ передмѣстю.

— Та се Ланъ! проворкотѣвъ о̂нъ самъ до себе. А я ту коли зайшовъ ажь изъ Зварицкого передмѣстя? Тьфу!

И о̂нъ обернувъ ся якъ сто̂й, щобъ вернути на Зварицке и по̂ти тамъ на но̂чь до знакомого шинку, въ котро̂мъ звычайно збирали ся либаки. Обертаючись живо на краю улицѣ, о̂нъ въ сумеркахъ зачепивъ ло̂ктемъ якусь людину и мало не струтивъ єи до глубокого рова край дороги.

— A riech'an daanen tat'n aran! крикнувъ на него зво̂нкій, дѣвчачій голосъ, и при то̂мъ двѣ мягки̂ руки обхватили єго руку такъ нагло, що о̂нъ задрожавъ цѣлымъ тѣломъ и мало що самъ не стративъ ро̂вноваги.

— Nü, wus is? запытавъ о̂нъ, обертаючи ся въ той бо̂къ, де грозило небезпеченьство. Помимо неласкавыхъ сло̂въ, якими привитала єго незнаєма людина, въ голосѣ єго не було нѣ гнѣву нѣ прикрои жорстокости. Дотыкъ мягкихъ рукъ зробивъ на него якесь дивне враженє; о̂нъ самъ не знавъ, що оно таке, и почавъ кро̂зь сумерки приглядати ся незнаємо̂й особѣ.

Се була жидо̂вска дѣвчина, лѣтъ може коло двайцяти, повнолиця, чорноока, хоть и не зовсѣмъ хороша собою. Подо̂бныхъ лиць бачивъ Германъ день-денно цѣли̂ десятки на улицяхъ, але тогди, вечѣрною добою, по̂дъ вліянємъ мягкого дотыку єи рукъ, бачилось єму, що те лице якесь принаднѣйше о̂дъ другихъ, очи живѣйши̂, голосъ приємнѣйшій; однымъ словомъ — о̂нъ ставъ немовь причарованый, и зъ глупою миною дививъ ся на незнаєму дѣвчину. Ще и теперь, пригадавши собѣ тоту стрѣчу и цѣлу сцену на улици, Германъ сплюнувъ зъ досады.

— Отъ не мало мене де лихо здыбати, та догонило на гладко̂й дорозѣ! проворкотѣвъ о̂нъ, морщачи чоло. Дурень зъ мене бувъ тай годѣ!

Але тогди, при першо̂й стрѣчи зъ Рифкою, Германъ дуже а дуже далекій бувъ о̂дъ подо̂бныхъ неделикатныхъ думокъ и выклико̂въ. Впрочѣмъ на хвилю о̂нъ не мо̂гъ прийти нѣ до якихъ загаломъ думокъ, доки єму надъ ухомъ не прозвучавъ зво̂нкій смѣхъ дѣвчины. Смѣхъ той протверезивъ єго.

— Ну, чого стоишь очи выпуливши? проговорила она. Ади, дощь буде, — махай!

Она хотѣла о̂дойти, — Германъ мимоволѣ, машинально, хопивъ єѣ за рукавъ, осмѣхаючись. Она поглянула на него якимсь дивнымъ, на-по̂въ гнѣвнымъ, на-по̂въ вызываючимъ поглядомъ. Германъ осмѣливъ ся, — почавъ розмавляти, идучи поручь неи. Такъ завязало ся ихъ перше знакомство.

Рифка, якъ и Германъ, була сирота. Єи родичѣ померли такожь на холеру, — она лишила ся маленькою дитиною въ опѣцѣ старои тѣтки, у котрои жила и теперь. Тѣтка тота, бездѣтна вдова по арендарю зъ Залѣся, взяла єѣ за свою, обѣцюючи при выходѣ за-мужь дати ѣй 500 гульдено̂въ посагу и выправу. Рифка росповѣла про все то Германови заразъ першого вечера, закимъ зайшли до єи хаты. Германъ о̂дпровадивши єѣ ажь до дверей, по̂шовъ задуманый ночувати до шинку. Щасливый случай, — гадавъ о̂нъ собѣ, — кобъ лишь удало ся! Возьму, оженю ся зъ Рифкою, а єи вѣномъ можь буде поратувати ся бодай що то! Тота думка засѣла єму въ голову и о̂нъ твердо рѣшивъ ся выповѣсти єѣ. При то̂мъ и часу годѣ було тратити, — дѣло пильне, а Германъ хотѣвъ якъ найшвидше допяти свого. Заразъ на другій вечеръ о̂нъ по̂дстерѣгъ Рифку, якъ ишла до мѣста, и росповѣвъ ѣй свою думку. Она зразу завстыдала ся и почестувала єго звычайнымъ своимъ »a riech'an daanen tat'n aran!«, але коли Германъ росповѣвъ докладно про себе и сво̂й заробокъ, стала троха ласкавѣйша, часъ о̂дъ часу поглядала зъ по̂д лоба на него и вконець велѣла поговорити зъ тѣткою. Дѣло удало ся, хоть не безъ звычайныхъ торго̂въ и передирокъ, а за двѣ недѣлѣ Рифка вже була жѣнкою Германа, а Германо̂въ »гешефтъ«, попертый Рифчиными гро̂шми, по̂шовъ живо въ гору, приносячи Германови значный зискъ. Оженивши ся, Германъ почувъ ще горячѣйшу жадобу грошей, — о̂нъ знавъ, що незадовго на єго головѣ буде удержанє численнѣйшои родины, прокормленє ко̂лькохъ голодныхь а не працёвитыхъ рото̂въ. А єму такъ не хотѣло ся попасти зновъ въ стару нужду, а ще до того зъ родиною. Дрожь холодна проходила по єго тѣлѣ, коли подумавъ собѣ щось подо̂бного, — длятого кинувъ ся всею силою въ »гешефтъ«, — урывавъ всѣмъ и кождому, крутивъ, вивъ ся, кривдивъ, кого мо̂гъ, ошукувавъ рядъ на якости дерева, на вазѣ вапна, на всѣмъ, — по̂дплачувавъ злѣсныхъ и половину кльоцовъ бравъ за дармо зъ паньскихъ лѣсо̂въ, — однымъ словомъ, бувъ всюды и деръ лыко, де то̂лько дро̂бку о̂дставало. Така праця, дро̂бна, томяча, гидка, — середъ вѣчныхъ сваро̂въ, проклятій, крико̂въ и унижень прийшла якъ разъ до смаку Германови. Она забирала всѣ єго силы, всѣ єго думки, — не давала єму нѣ надъ чимъ застановити ся, заглушувала всякій внутрѣшній, людскій голосъ окро̂мъ невгомоннои, несытои жадобы зиску. Рифка и єи тѣтка (Германъ живъ въ ихъ домику) дивили ся на єго невсыпучу запобѣгливо̂сть и тѣшились, подивляючи спрытъ и розумъ Германа, коли той вечеромъ въ шабасъ росповѣдавъ имъ про свои штуки та роботы. Всѣ троє они жили по давному, — крайне ощадно. Рифка и єи тѣтка занимали ся деякою роботою, котра ихъ прокормлювала, а и Германови такожь не богато було треба. Такимъ способомъ грошѣ призбирувались до купы, и незадовго Германъ мо̂гъ уже выняти зъ обороту жѣнчинъ посагъ — якъ чистый зискъ. Коли до будо̂влѣ не треба вже було нѣ дерева нѣ вапна Германъ по̂днявъ ся доставки гонтъ, латъ и другихъ потрѣбныхъ знадобо̂въ, и на всѣмъ выходивъ зъ зискомъ черезъ свою спрытно̂сть и часто безсовѣстне туманенє гоѣвъ — фѣрмано̂въ та злѣсныхъ. Будованє депо́ протягло ся цѣлыхъ 4 роки, а за той часъ Германо̂въ капиталъ успѣвъ нарости до значнои цифры 10 тысячь. Иншій на мѣсци Германа затеръ бы въ долонѣ зъ радости, що удалось такъ гарно зискати, и памятаючи стару приповѣдку: »по зиску утраты надѣй ся,« сховавъ бы грошики въ безпечне мѣсце, тай зачавъ сякъ-такъ жити процентами. Але Германъ бувъ не зъ такихъ. Боротьба задля крайцара, задля гульдена, а то и сотнѣ гульдено̂въ, — боротьба завзята, тяжка и ненастанна розгорячила єго. О̂нъ шукавъ другого поля, на котро̂мъ бы мо̂гъ сейчасъ стати до бою зъ новыми противниками. Таке поле вже истнувало, а истнувало оно не де, а въ Бориславѣ.

Домсъ, знаменитый прускій капиталистъ, котрому наша Галичина майже въ кождо̂й галузи промыслу винна першій товчокъ, проѣзджаючи разъ черезъ Дрогобичь, звернувъ увагу на дивну мазь, котру жиды въ коновкахъ розносили на продажь селянамъ по ринку. Переконавшись, що се нафта, занечищена земляными и другими мынеральными примѣшками, о̂нъ забажавъ побачити те мѣсце, де добуваютъ ту мазь. Єму сейчасъ вказали Бориславски̂ мочары. Селяне росповѣли єму, якъ она по̂дходитъ на верхъ воды, якъ выпалює траву и всяку ростинно̂сть, — а деяки̂ заговорили навѣть про по̂дземныхъ, заклятыхъ боёвнико̂въ, котрыхъ перегнила кровь выплыває на верхъ. Домсъ, практичный чоловѣкъ, розумѣє ся, не богато тамъ зважавъ на таки̂ казки, але швидко покмѣтивъ, що нафтови̂ жилы мусятъ бути неглубоко, коли нафта сама по̂дходитъ до горы, и що мусятъ они бути не-абы-яки̂ богати̂. О̂нъ поѣхавъ до Борислава, звидѣвъ мѣсцево̂сть и рѣшивъ сейчасъ зачати першу пробу. У ко̂лькохъ бѣднѣйшихъ о̂нъ позакуплявъ за безцѣнокъ части поля и нанявши бориславскихъ таки парубко̂въ, почавъ копати вузеньки̂ »дучки«. По трехъ-чотырехъ сяжняхъ показала ся нафта. Домсъ тріюмфовавъ. О̂нъ швидко кинувъ ся будувати дестилярнѣ, почавъ радити ся зъ учеными инженерами та гутниками. А тымчасомъ зъ боку натягла инша хмара, котра швидко затемнила єго надѣѣ.

Въ околици рознесла ся вѣсть помѣжь всѣми маєтнѣйшими або и бажаючими швидко доробити ся, про Домсову нахо̂дку и про »чистий интересъ«, якій зъ того дасть ся зробити. Всѣ, а особливо жиды, лавою поперли въ Бориславъ, хто зъ готовыми гро̂шми, а хто и такъ на щастє. Почала ся боротьба, якои доси не бачила Галичина. Слизькій, влѣзливый елементъ жидо̂вскій, мовь вода по̂дчасъ повени, вдиравъ ся у всѣ закутины, всѣ шпарки, немовь тысячѣ хробако̂въ, и показувавъ ся всюды, де єго нѣхто и не надѣявъ ся. Докладне знанє простого люду, умѣло̂сть выкористувати єго, ошукувати въ дро̂бницяхъ, на кождомъ кроцѣ, — надавали жидамъ велику перевагу надъ нѣмецкими капиталистами и всякими фаховыми людьми. Домсъ не мо̂гъ выдержати ихъ конкуренціи и хоть не переставъ держати ся въ Бориславѣ, однако дѣло не приносило такои корысти, якои надѣявъ ся. То̂лько жиды зо̂ своимъ »рабо̂вницкимъ господарованємъ« могли удержати ся. Они не зважали на нѣнащо, щобы то̂лько добути »кипячку.« Закопы роблено вузки̂, огороджувано хворостомъ, вентиляція зразу була дуже мизерна, нѣякихъ приписо̂въ безпеченьства нѣ здоровля не заховувано, — тысячѣ и тысячѣ робо̂тнико̂въ гибли за марный зыскъ, а жиды збивали тысячѣ и миліоны. Они и одинъ другому не пропускали. Де одинъ добувъ нафту, другій копавъ тужь побо̂чь него, бравъ глубше, по̂дкопувавъ ся по̂дъ тамтого. Урядъ не мо̂гъ собѣ зъ тымъ дати рады, бо довгій часъ не було въ Бориславѣ майже нѣякои урядовои контролѣ, майже нѣякого надзору надъ публичнымъ безпеченьствомъ. Всѣлякого рода проступки, а то и страшни̂ справки, були дуже звычайни̂. Село Бориславъ поволи щезало въ то̂мъ непрослѣдимо̂мъ хаосѣ, мовь пѣна на водѣ. Давни̂ побити̂ »боёвники« встали зъ могилъ, а встаючи розвалили село, котре выросло було надъ ними!

Германъ Гольдкремеръ бувъ одинъ зъ першихъ спекулянто̂въ, що злетѣли на Бориславъ, мовь хижи̂ вороны на падло. Незадовго у него були вже три ямы зъ »матками«, с. є. зъ головными нафтовыми жилами. Германъ ставъ напруго богачемъ. Доси о̂нъ то̂лько боровъ ся, — теперь ставъ безпечно на ноги. Капиталъ плывъ єму самъ до рукъ. Але ще довгій часъ не покидала єго тота горячка, зъ якою колись взявъ ся до першои спекуляціи. Довго ще о̂нъ цѣлыми днями лѣтавъ по Бориславѣ, заглядавъ о̂дъ ямы до ямы, сваривъ ся, кричавъ, штуркавъ робо̂тнико̂въ, однымъ словомъ, якъ говорили ро̂пники: »квапивъ ся, немовь завтра вже мали єго нести на окопище.« О̂нъ зразу немовь самъ не вѣривъ свому щастю, боявъ ся, що ось-ось оно розслизне ся, розвѣє ся, мовь дымъ. Неразъ вечерами о̂нъ заглядувавъ въ тѣсни̂, темни̂ горла ямъ и дрожь пробѣгала по єго тѣлѣ. О̂нъ пригадувавъ собѣ своє либацке житє, пригадувавъ собѣ селяньски̂ оповѣданя про людску кровь въ земли, про поганыхъ »песёглавцѣвъ,« що живи̂ лежатъ въ могилахъ и ждутъ, поки хто ихъ не выпуститъ на свѣтъ. Єму ставало страшно. Єго забобонна фантазія рисувала єму почварни̂ образы, — єму причували ся навѣть въ снѣ стогнаня, котри̂ нѣбы добуваютъ ся зъ ямъ середъ по̂тьмы и мертвои тишѣ. Але таки̂ хвилѣ, не то рефлєксіи, не то мускулярного змученя и успокоєня, були дуже рѣдки̂. Горячкова дѣяльно̂сть затопляла Германа, — о̂нъ бувъ немовь слѣпый, немовь сновида, що по̂дъ проводомъ невидимои силы ступає понадъ пропасть и тымъ то̂лько щасливо переходитъ надъ нею, що не бачитъ нѣчого коло себе. Такъ само не бачивъ Германъ въ своѣй горячцѣ деякихъ важныхъ рѣчей, котри̂ о̂дтакъ тымъ дужше дали єму почути ся. Передовсѣмъ о̂нъ не бачивъ того, якъ розвивало ся за ти̂ лѣта єго родинне житє. У него родивъ ся одинъ сынъ, Готлибъ, але Германови нѣколи було уважати (впрочѣмъ нѣ умѣня анѣ спосо̂бности до того у него не було), якъ розвиває ся, по̂дъ якими вліянями росте єго сынъ. О̂нъ знавъ то̂лько то, що на четверто̂мъ роцѣ вѣку малый Готлибъ почавъ учити ся о̂дъ звычайного, троха поряднѣйше одѣтого бельфера гебрейскои мовы и письма св., а на шесто̂мъ роцѣ по̂шовъ до »нѣмецкои« школы въ Дрогобичи. Знавъ такожь и то — (учителѣ частенько єму о то̂мъ говорили) — що Готлибъ дуже тупа голова и плохо учитъ ся. Але розважити докладнѣйше надъ тымъ всѣмъ о̂нъ не мо̂гъ и не мавъ коли, тому-то и збувавъ все гро̂шми, — плативъ добре учителямъ, що »по̂дъучували« єго Готлиба приватно, дома, — славъ вино та цукры оо. Василіянамъ, по̂дъ котрыхъ зарядомъ була школа, — и Готлибъ поволи, зъ тяжкою бѣдою ишовъ зъ клясы до клясы.

Та не довгожь тягло ся образованє Готлиба. Ско̂нчивши четверту нормальну о̂нъ на о̂дрѣзъ объявивъ о̂тцю, що далѣ »мучити ся въ то̂й проклято̂й школѣ« не думає. Отець зъ першу зачудувавъ ся, далѣ розлютивъ ся и почавъ грозити, а видячи, що все то не помагає, приставъ на жаданє сына и давъ єго до склепу на науку торговои практики. Тамъ пробувавъ Готлибъ и доси. Сцена зъ сыномъ по ско̂нченю нормалокъ першій разъ отворила очи батькови, розгорячкованому грошевыми спекуляціями. О̂нъ побачивъ, що єго сынъ попри всѣмъ лѣнивствѣ, попри всѣй оспалости, близько̂й до идіотизму, умѣє бути такимъ упертымъ, такимъ завзятымъ, що єму ажь страшно стало. Довги̂ часы стояла Германови передъ очима маленька, груба буцмата фигурка єго сына зъ низкимъ чоломъ, четинистымъ въ гору стирчачимъ волосємъ зъ грубыми посинѣлыми зо̂ злости губами, зъ маленькими, сѣрыми очима, въ котрыхъ палала така тупа завзято̂сть, така злоба и люто̂сть, якои о̂нъ доси нѣколи не бачивъ у дитины. Зъ затиснеными кулаками и зъ страшнымъ крикомъ Готлибъ кидавъ ся на него, самъ не знаючи чого. Нападъ лютости не богато ро̂жнивъ ся у него о̂дъ нападу епилепсіи.

Але спекуляційна горячка Германа тогды ще зовсѣмъ була не устала. Готлибъ успокоивъ ся, поставивши на своѣмъ, хоть зъ лиця єго, — се Германъ ажь теперь побачивъ, — нѣколи не сходила понура уперто̂сть идіота, котра зновъ часомъ напруго переходила въ безмысну, идіотичну весело̂сть. Друге, що Германъ о̂дъ теперь мавъ часъ розважити на своѣмъ сыну, — се була жадоба грошей, — нѣ, жадоба роскиданя ихъ. О̂нъ купувавъ ро̂жни̂ забавки и туй таки псовавъ та товкъ ихъ, — книжокъ бувало на курсъ у него переводило ся бо̂льше копы, — одежа щезала на нѣмъ, мовь на огни, — однымъ словомъ, Готлибъ о̂дъ малу перемѣнювавъ ся поволи въ якогось кобольда, въ якогось духа мучителя, котрому все на завадѣ, все въ дорозѣ, и котрый все старає ся змести и знищити, до чого то̂лько може руку приложити. Стѣны въ єго покою повни̂ були дѣръ, выверченыхъ въ мурѣ ножиками, а туй таки въ тыхъ дѣрахъ виднѣли ся ще поломани̂ о̂стря ножико̂въ. Слуги и служницѣ мали зъ нимъ исте пекло: нѣколи не давъ имъ споко̂йно перейти попри себе, щобъ не швякнути батогомъ, не вдарити каменемъ, не бризнути болотомъ. Германъ, котрый дуже рѣдко бувавъ дома и котрого Готлибъ въ початкихъ троха боявъ ся, не знавъ, або мало знавъ о то̂мъ: ажь сцена высше згадана отворила єму очи. Тай тогды о̂нъ надъ тымъ такъ богато не застановлявъ ся. »Отъ дитина, — погадавъ собѣ, — звѣстна рѣчь, живе, вразливе.« О̂нъ успокоивъ ся о̂ддавши єго до склепу свого знакомого, блаватного купця Менкеса. Та не довго тревавъ єго споко̂й. Сынъ и ту не переставъ бути тымъ, чимъ зробила єго на-по̂въ природа, а на-по̂въ выхованє матери, и дуже часто Германови приходило ся слухати жалобъ другихъ субъєкто̂въ, а то и самого принципала, — дуже часто приходило ся єму сплачувати значни̂ сумы за шкоды, якихъ понараблявъ єго сынъ въ ро̂жныхъ мѣсцяхъ.

Але поволи-поволи, зъ ростомъ маєтку потухала спекуляційна горячка въ Германово̂й крови. О̂нъ теперь уже ставъ найпершимъ богачемъ помѣжь всѣми бориславскими капиталистами. У него було ко̂лькасотъ власныхъ ямъ, — ко̂льканайцять дестилярень, на него працювало ко̂лька тысячь робо̂тнико̂въ, працювало по̂дъ надзоромъ невмолимыхъ неробо̂въ-жидо̂въ, котрымъ Германъ за те то̂лько и плативъ по 40—60 кр. денно, щобы наганяли робо̂тнико̂въ до роботы о̂дъ рана до ночи. За 15 лѣтъ, о̂дъ часу почину бориславскои спекуляціи, Германъ закупивъ бориславску доминію и ще ко̂лька шляхоцкихъ посѣлостей въ околици и ставъ уже дѣдичемъ. Але разомъ зъ тою щасливою хвилею, коли се стало ся, — наставъ въ житю Германа новый, зразу дуже мало видный, але все важный зворотъ. Єго очи, доси заслѣплени̂ то̂лько одною жадобою, заняти̂ то̂лько шуканємъ одного — богацтва, теперь, найшовши єго, почали оглядати ся навкруги, почали пильнѣйше роззирати всѣ обставины, середъ котрыхъ текло житє Германа. Той, такъ сказати, критичный зворотъ, не надо̂йшовъ разомъ, не ставъ нѣколи до теперь надто сильный, — але все таки богато вражѣнь, котрыхъ Германъ впередъ не добачувавъ, по̂дпадали єму по̂дъ очи, будили єго увагу, мутили потроха супоко̂й, и падучи поволи, незначно, часъ о̂дъ часу, мовь краплѣ холоднои воды на розо̂грѣте тѣло, разили єго глубоко, лютили и перероблювали цѣлу єго вдачу, весь свѣтоглядъ.

Окро̂мъ дивнои натуры сына, котра перша звернула на себе єго увагу, о̂нъ швидко покмѣтивъ, що и єго жѣнка въ своѣмъ родѣ не менше цѣкаве и сумне явище, и коли темпераментъ сына не можь було назвати инакше, якъ хоробливымъ, — то и она зовсѣмъ не була нормально розвита. Оженивши ся зъ нею, Германъ о̂дъ разу кинувъ ся до своихъ дѣлъ, зъ головою потонувъ въ нихъ и не бачивъ, якъ жива, бесѣдлива и яко-тако привѣтна дѣвчина, зъ котрою о̂нъ оженивъ ся, перероджувалась, перемѣняла ся поволи въ зовсѣмъ другу, не подо̂бну до першои. Она зовсѣмъ не була образована, а доки ще незабезпечене становище Германа нагоняло ѣй страхъ о будущу долю и заставляло до якои небудь роботы — доти и до людей була подо̂бна. Але швидко маєтковый станъ Германа полѣпшивъ ся, — єму нѣчого було бояти ся о будущій хлѣбъ, — самъ не знаючи, якъ и коли, о̂нъ ставъ жити выго̂днѣйше, въ порядно̂й, хорошо меблёвано̂й хатѣ, ставъ держати слугъ, конѣ, — далѣ закупивъ въ Дрогобичи ко̂лька камениць на власно̂сть, — и тутъ житє єго жѣнки по̂шло зовсѣмъ другою дорогою. Всяке занятє, всяку роботу она покинула, — стала ѣсти смачно и богато, немовь хотячи вынадгородити собѣ давнѣйши̂ часы недостатку. Строѣ занимали єѣ якійсь часъ, и она выдавала на нихъ немало грошей. Але чимъ дальше въ лѣта, тымъ бо̂льше она товстѣла и лѣнивѣла. Цѣлыми днями она сидитъ бувало въ мягко̂мъ, выго̂дно̂мъ фотелю по̂дъ о̂кномъ та смотритъ на ринокъ. Єи лиця стали повни̂ и о̂ддути̂, — очи колись чорни̂, блискучи̂ и заманчиви̂, теперь стратили блискъ и стали немовь оловяни̂, — голосъ понизивъ ся, згрубѣвъ, а рухи стали тяжки̂ и неповоротливи̂. Людска, жива подоба замѣтно тонула въ надмѣрѣ мяса и товстости. Панѣ Гольдкремеръ на всякого, хто єѣ бачивъ, робила прикре, ажь гидке враженє.

Безграничне лѣнивство, физичне и духове, выродило у неи такожь уперто̂сть, властиву идіотамъ, котрымъ годѣ подумати о чо̂мъ небудь, — значитъ, годѣ и рѣшити ся на яку-небудь змѣну, на якій-небудь живѣйшій крокъ. Она такъ бояла ся всякого руху, всякои змѣны довкола себе! Она и сынови свому передала тото идіотичне лѣнивство и тоту тупо̂сть, то̂лько що у Готлиба до неи примѣшала ся ще о̂тцева горячка, выступаюча рѣдкими выбухами лютости и вѣчною жадобою нищеня, псованя та траченя всего безъ думки и безъ цѣли. Правда, школа, товариство, въ котре о̂дтакъ во̂йшовъ Готлибъ, обтесали троха єго дику вдачу, але не змѣнили єи. Она выявляла ся теперь рѣдше, нѣжь впередъ, але все таки выявляла ся, скоро що небудь зъ боку дало до сего досыть сильный товчокъ.

Германъ не швидко успѣвъ докладно приглядѣти ся всему тому. Зъ разу не клавъ на то великои ваги. Але вѣчна нерухомо̂сть, бездѣйно̂сть и уперто̂сть жѣнки лютила єго, — горячкового, непосидючого спекулянта. О̂нъ часто починавъ зъ нею сварку, але все надармо. Она неразъ и о̂дповѣдати єму не хотѣла, або на єго бесѣду о̂дповѣдала на-по̂въ добродушнымъ, на-по̂въ глупымъ смѣхомъ. Германъ лютивъ ся и выбѣгавъ зъ дому. Подо̂бни̂ сцены послѣдными часами ставали що разъ частѣйши̂. Германови робило ся дома чимъ разъ прикрѣйше, о̂нъ чувъ ся немовь въ рѣзницко̂й ятцѣ, переповнено̂й запахомъ свѣжого мясива. Щось мовь перло єго зъ дому, — але самъ о̂нъ не знавъ, куды дѣти ся. Та щастє єго, що о̂нъ не зовсѣмъ ще ясно бачивъ, що се за люде, зъ котрыми єму треба жити, — що се за натуры, єго жѣнка и сынъ! Щастє єго, що о̂нъ не знавъ, чому они таки̂ дивни̂, каприсни̂, уперти̂, — що о̂нъ уважавъ ихъ здоровыми людьми! Колибъ о̂нъ бувъ знавъ, яка велика мѣрка помѣшаня розуму и психичнои недуги лежитъ въ ихъ крови, о̂нъ певно не бувъ бы мо̂гъ и днины ночувати зъ ними по̂дъ одною стрѣхою! Правда — житє и природа, се дуже консеквентни̂ дѣячѣ, — они швидко показали єму и тотъ бо̂къ дѣла, — але все таки ближше застановленє моглобъ було злагодити переворотъ, а то и зовсѣмъ звести єго на супоко̂йну дорогу лѣкарского та психіятричного ратунку.

И теперь, въ хвили найбо̂льшои переваги рефлексіи та споминокъ, яку доси то̂лько переживавъ Германъ, о̂нъ не задержувавъ ся довго надъ картинами свого родинного житя, — такъ дуже те житє єму обридло. Саме вчера у него була завзята передирка зъ жѣнкою, въ котру вмѣшавъ ся и сынъ, що на той часъ бувъ дома. Германъ теперь вже и не тямитъ, о що имъ по̂шло, — але то̂лько тямитъ, що жѣнка и сынъ насѣли на него такъ, що мусѣвъ утѣкати зъ дому. Жѣнка лаяла єго, а сынъ грозивъ, посинѣвши зо̂ злости. Германъ сплюнувъ передъ себе зъ досады. »Проклятє боже на таке житє!« шепнувъ о̂нъ беручи ся до роботы. Швидко перо заскрипѣло по шерстко̂мъ, сиво̂мъ паперѣ. Але рефлексія ще не втихла. Германъ запинивъ ся по хвили, поглядаючи на велики̂ стовпы циферъ, що пяли ся передъ єго очима на паперѣ.

— Для кого то все? прошептавъ о̂нъ. Хто зъ того схо̂снує? А на се прецѣнь весь мо̂й вѣкъ по̂шовъ, — всѣ мои силы!…

Але дѣловый, практичный чоловѣкъ въ одно̂й хвили обо̂звавъ ся и всѣ непотрѣбни̂ рефлексіи втихли, поховали ся гетъ, мовь мали̂ дѣти передъ ро̂зкою. Германъ вставъ, пройшовъ ся по комнатѣ, выпивъ склянку воды и засѣвъ до роботы.

Була одинайцята година. Сонце жарило, а вѣтеръ кро̂зь о̂кно заносивъ до комнаты роспареный нафтовый сопухъ и безконечный гукъ, крикъ та гамо̂ръ робучого люду. Германъ все ще сидѣвъ и писавъ, не зважаючи на нѣщо. О̂нъ умысно хотѣвъ набити собѣ голову цифрами та рахунками, щобы прогнати други̂, погани̂ думки.

Наразъ дверѣ до єго покою зъ лоскотомъ отворили ся, а въ нихъ показало ся нагло, мовь червона блискавка, широке, розгорѣле лице єго сына. Ще хвилька, а передъ нимъ стоявъ Готлибъ, задыханый, покрытый курявою, зъ блискучими очима и стиснеными кулаками.

— Га, — промовивъ о̂нъ, важко дышучи и падучи безсильно на канапу.

Германъ перепудженый и здивованый выпуливъ на него очи.

— Аты чого сюда прибѣгъ? запытавъ о̂нъ по хвили.

Готлибъ не о̂дповѣдавъ. Видно, що о̂нъ пѣшки перейшовъ всю дорогу зъ Дрогобича, тай то перейшовъ швидко. Щожь таке стало ся? Чого єму треба? думавъ собѣ Германъ, дивлячись на сына и ждучи єго о̂дповѣди. О̂дповѣди не було.

— Ну, щожь тамъ такого? промовивъ Германъ ласкавѣйше, — чогось прийшовъ?

Послѣдне запытанє стрясло наразъ Готлибомъ, мовь искра електрична. О̂нъ въ одно̂й хвили зо̂рвавъ ся и прискочивъ до о̂тця.

— Грошѣ давай, — чуєшь грошѣ! скрикнувъ о̂нъ, чѣпаючи єго за груди. Грошѣ давай, — менѣ грошѣ треба, — богато, чуєшь!…

Голосъ ледво продиравъ ся Готлибови кро̂зь пересохле горло. Єго руки дрожали. Германъ поблѣдъ зо̂ страху. О̂нъ не знавъ що робити: чи кричати о помо̂чь, чи уговорювати сына по добру́.

— Ha щожь тобѣ грошѣ? спытавъ споко̂йно Германъ. О̂нъ силувавъ ся на споко̂й, хоть чувъ, що єму щось по̂дъ горло по̂дступає, немовь хоче єго удусити.

— Треба! треба! не пытай, — кричавъ Готлибъ, шарпаючи єго. Давай швидко, — у тебе ихъ и такъ много! Давай!…

Готлибо̂въ голосъ урвавъ ся. Германъ поглянувъ на єго лице, въ єго очи… Боже! що за дико̂сть, що за страшна жадоба! Єму стало страшно и мерзко, немовь се не власна єго дитина, а якійсь гадъ дотыкає ся тѣла. Зачудованє перейшло въ гнѣвъ. О̂нъ однымъ замахомъ о̂допхнувъ сына о̂дъ себе, такъ, що той хитаючись покотивъ ся въ кутъ къ стѣнѣ.

— Що, — крикнувъ теперь Германъ, дрожачи зъ гнѣву, — ты о̂дки? Що ти за одинъ? Чи такъ ся до тата зъ просьбою приходитъ? А ты смѣєшь на мене руку по̂днимати? Не знаєшь, що въ письмѣ написано: усхне рука, котра по̂днимає ся на батька! И ты за гро̂шми? заразъ кажи, на що ихъ тобѣ?

Готлибъ, якъ упавъ на канапу, такъ таки и лежавъ, не кажучи и слова. О̂нъ разъ то̂лько поглянувъ на батька, але такимъ ненависнымъ, злобнымъ, затятымъ поглядомъ, що Германъ замовкъ и сплюнувши та пройшовши ся два-три разы по комнатѣ, сѣвъ назадъ до роботы, не звертаючи уваги на сына.

Настало полудне. Служнидя во̂йшла и звѣстила, що обѣдъ готовый.

— Ѣсти по̂демъ, — обернувъ ся остро батько до сына. Готлибъ не кажучи слова, вставъ и по̂шовъ до обѣду. О̂нъ ѣвъ своимъ звычаємъ, богато и пажерливо, — але се не дивниця була Германови. Дивниця було єму то̂лько то, що Готлибъ зъ такою жадобою выпивавъ склянку за склянкою вина, котре стояло на столѣ. Германъ бачивъ, якъ Готлибови очи розгоряли ся чимъ разъ дужше, — груби̂ вишневои краски губы рушали ся, але нѣ одно слово не выходило зъ устъ. Бачилось, Готлибъ бесѣдувавъ, радивъ ся самъ зъ собою нечутнымъ нѣкому голосомъ. Батько зъ разу хотѣвъ заборонити єму пити такъ богато, але далѣ подумавъ собѣ: »нехай, — швидко засне, — то и перейде все.« И дѣйсно Германови не довго прийшло ся ждати. Ще за обѣдомъ сонъ зломивъ Готлиба, о̂нъ перевернувъ ся на софку и захрапавъ, роскинувши руки и ноги и широко ростворивши уста. О̂нъ лежавъ такъ передъ Германомъ недвижный, — то̂лько губы разъ въ разъ шевелили ся, немовь таємнича нарада зъ самымъ собою не переставала и въ снѣ.