Boa Constrictor (1884)/III
| ◀ II | Boa Constrictor III |
IV ▶ |
|
Сонце похиляло ся зъ полудня. Єго горяче промѣнє сыпало ся искристымъ градомъ на бориславске узго̂рє, розсыпаючись по сугорбахъ сѣрои глины, выдобутои зъ глубочезныхъ ямъ, роспалюючи тонки̂ дротяни̂ линвы навинени̂ на корбахъ, заламуючись и мигтячи всѣми фарбами веселки на калужкахъ та пото̂чкахъ, котрыхъ стухла, болотниста вода покрыта була зверха густою, плывкою нафтою. Ясне, пого̂дне небо горѣло надъ горячимъ Бориславомъ и выглядало такъ само сѣро, якъ цѣла зруйнована околиця. Вѣтеръ нѣ разу не шевельнувъ воздухомъ, не повѣнувъ холодомъ, не розсѣявъ важкого, густого сопуху, що выходячи зъ ямъ, зъ глины, зъ потоко̂въ, зъ брудныхъ магазино̂въ, залягавъ хмарою надъ Бориславомъ, спиравъ духъ въ груди. А ще горы, обрубани̂ зъ лѣса, покрыти̂ голыми стирчачими пеньками або зовсѣмъ выгорѣлыми шутроватыми та камѣнястыми галявами, доповнювали враженє того сумного краєвиду. Голосы, що рано розлягали ся и зливали ся въ оденъ безмѣрный гамо̂ръ, заповняючій всѣ закамарки Борислава — теперь змовкли. Якась сонна мертвота залягала довкола. То̂лько ро̂пники въ своихъ заропленыхъ сорочкахъ, сами̂ зароплени̂ по очи, лѣниво повертали ся коло ямъ, крутячи корбами, та теслѣ цюкали ро̂вностайно своими топорами о дерево, мовь велики̂ жовны. Всякій рухъ, якій видно було довкола, — всякій голосъ, якій можь було учути, — все нагадувало радше пово̂льный, сонливый рухъ та турко̂тъ величезнои машины, то̂лько що колеса, зубцѣ, загачки та шрубы тои машины, були живи̂ люде зъ тѣломъ и кровю. Думка, не находячи нѣчого принадного нѣ поверхъ землѣ анѣ надъ землею, мимоволѣ ниряла въ тоту темну, страшну глубѣнь, де теперь, въ то̂й само̂й хвили, мучатъ ся, працюютъ, рыютъ тысячѣ людей, де кипитъ робота, оживає або завмирає надѣя, боре ся житє зо̂ смертю, боре ся чоловѣкъ зъ природою. Ко̂лько сумныхъ зо̂тхань, тревожныхъ думокъ, горячихъ молитовъ, пяныхъ выкрико̂въ розлягаєсь въ внутрѣ землѣ, але на верхъ не выдобуває ся нѣчо кро̂мъ удушливого сопуху, — все пожирає земля, глубѣнь, по̂тьма, мовь той старосвѣтскій божокъ власни̂ дѣти. А сонце горитъ на небѣ, мовь розпечена желѣзна куля, и бачитъ ся, навмысне силуєсь якъ найшвидше высушити всю силу, всѣ живи̂ соки въ тыхъ чорныхъ послаблыхъ ро̂пникахъ и въ тыхъ голыхъ, обнищеныхъ зъ лѣсо̂въ, то̂лько беззубыми, чорными пеньками наѣженыхъ горахъ.
Германъ Гольдкремеръ не мо̂гъ нынѣ по обѣдѣ и на хвилю заснути, такъ зрушили єго ро̂жни̂ враженя нынѣшного дня. О̂нъ выйшовъ зо̂ свого помешканя и по̂шовъ на Новый Свѣтъ, де було найбо̂льше и найбогатшихъ єго ямъ. По дорозѣ минавъ о̂нъ богато чужихъ закопо̂въ, але не обзиравъ ся на нихъ, силувавъ ся навѣть нѣчого не видѣти, нѣчимъ не займати ся, бо чувъ, якъ всяка, хоть и найзвычайнѣйша рѣчь, дивнымъ способомъ тревожитъ єго роздразнени̂ нервы. О̂нъ бувъ немовь въ горячцѣ, коли всякій, хоть и зовсѣмъ легонькій дотыкъ на болюче тѣло выдає ся хорому важкимъ ударомъ. Германъ самъ не знавъ, що зъ нимъ стало ся сегодня. »Чи я мало спавъ, чи перестудивъ ся, чи що такого?« — воркотавъ о̂нъ самъ до себе, чуючи въ собѣ тоту дивну, нечувану змѣну. Єму здавалось именно, що на все о̂нъ нынѣ дивитъ ся якимись новыми очима и що весь Бориславъ нынѣ для него якійсь новый свѣтъ. Що се мало значити? Чому, напримѣръ, худи̂, нужденни̂, чорни̂ лиця ро̂пнико̂въ працюючихъ коло ямъ, нынѣ такъ глубоко щемѣли въ єго серци, а звычайно навѣть уваги єго не звертали на себе? Чому ихъ порвана, перегнила, зароплена одежа нынѣ обходила єго далеко бо̂льше, нѣжь груды воску, котри̂ они разъ за разомъ вытягали зъ ямъ? О̂дки єму прийшла въ голову думка, що тамтому въ ямѣ муситъ бути страхъ негарно сидѣти въ тако̂й глубѣни и въ тако̂й задусѣ цѣлыхъ 6, а то неразъ (въ єго ямахъ) и 12 годинъ? Що за невидима сила навернула єму на голову пытанє: якже то муситъ ся жити дома тымъ людямъ, коли они волятъ ити сюды за такій нужденный заробокъ та страшно бѣдити? »Нужденный заробокъ!… Страшно бѣдити!«… Такъ, тоти̂ именно фразы, зъ котрыхъ о̂нъ неразъ такъ ѣдко насмѣвавъ ся, въ котрыхъ правду нѣколи не хотѣвъ повѣрити, просунули ся теперь черезъ саму тайну глубѣнь єго душѣ, мовь чорни̂ хмары, передвѣстники бурѣ. Що стало ся зъ Германомъ? Якимъ чудомъ приходитъ о̂нъ до подо̂бныхъ рефлексій, о̂нъ, твердый, практичный, вырахованый Geschäftsmann, — о̂нъ, у котрого ставало на то̂лько серця, щобъ за найменше припо̂зненє, за найменшу недбало̂сть, за найменше грубе слово навѣть урывати своимъ робо̂тникамъ зъ платнѣ? О̂дки о̂нъ самъ теперь приходитъ до подо̂бныхъ думокъ? Хиба о̂нъ не знає, що се все дурницѣ, dummes Zeug, якъ о̂нъ самъ звычайно говоривъ передъ другими?
О, Германъ знає все то дуже добре и тямитъ дуже добре свои власни̂ науки, — але щожь, се була якась така погана хвиля, коли подо̂бни̂ думки шибнули єму въ головѣ. О̂нъ старає ся на силу прогнати ихъ. Идучи зво̂льна стежкою помѣжь ямы, минаючи ро̂пнико̂въ та жидо̂въ, що зъ пошанованємъ кланяютъ ся »такому велике панъ зъ нашѣ вѣры,« — о̂нъ насилу хоче заняти ся рахункомъ, дѣловою комбинацією. Ось послѣдными тыжднями ямы принесли єму о 20 тысячь менше доходу, нѣжь звычайно, — въ єго касѣ починає показувати ся недобо̂ръ, — робо̂тники коштуютъ богато, бо косовиця настала, а ту контрактъ зъ ро̂жными фірмами выходитъ. Правда, при належито̂й натузѣ можна ще до̂гнати хибу, — треба лишень наняти бо̂льше робо̂тнико̂въ и отворити два закопы, котри̂ недавно мусѣвъ заперти задля недостачѣ рукъ. Але щожь, — се такожь ризико. А нужь въ закопахъ покаже ся жила воды, — а се рѣчь дуже легка, и такъ уже декуды слезитъ вода въ штольняхъ. Тогды пропала робота и треба довгого часу, закимъ воду вычерпати. На нафту нѣщо надѣяти ся, бо и жерела вже майже вычерпани̂, тай она впрочѣмъ не оплачує ся, не выдержує конкуренціи зъ заграничною. Лихо! Отъ якъ бы такъ теперь порядну жилу воску надыбати, — то се бы якъ разъ помогло! Але тутъ Германъ запинивъ ся. Єго переслѣдовала вже о̂дъ тыждня думка, що щастє починає о̂двертати ся о̂дъ него, — а теперь о̂нъ зновъ щастя проситъ — о жилу воску! Пуста просьба! — жилы не добуде, недобо̂ръ буде побо̂льшувати ся, — вода залє закопы, контрактъ пропаде, — все, що о̂нъ черезъ то̂льки̂ лѣта зъ такою мукою, грыжею, працею и горячкою назбиравъ и нагромадивъ до купы, — все пропаде, розслизне ся, розвѣє ся мовь порохъ на вѣтрѣ, — бо щастє о̂двернуло ся о̂дъ него! Такъ, оно о̂двернуло ся, — о̂нъ о то̂мъ сильно переконаный. О̂нъ знає зъ досвѣду, що поки чоловѣкови щастє сприяє, поти тѣло єго сильне, мовь желѣзо, — нервы тверди мовь сталь, — думка ясна и певна себе, — поти цѣлый чоловѣкъ подо̂бный до блискучои, острои стрѣлы, выпущенои зъ лука и зъ свистомъ летячои просто до цѣли. Германъ бувъ колись — недавно єще — такою стрѣлою! Але нынѣ о̂нъ не той! Нынѣ о̂нъ дразливый, зломаный, — нынѣ грыжа ѣсть єго серце, травитъ єго силу, мѣшає єго думку, — нынѣ щастє покинуло єго, о̂двернуло ся о̂дъ него!«
Такъ невесели̂ думки шибали по головѣ Германа. О̂нъ и не счувъ ся, коли ставъ передъ першимъ своимъ закопомъ. Кошара зъ дощокъ и рѣзаныхъ стовпко̂въ розсѣлась надъ ямою, мовь сѣре циганьске шатро, — въ серединѣ було брудно и душно, хоть кошара не запирала ся нѣколи; всякого, хто зъ надвору входивъ до неи, сумеркъ хапавъ за очи; ажь по довшо̂мъ часѣ можь було до него привыкнути и розглянути добре все, що въ серединѣ находило ся. Германъ во̂йшовъ.
Ро̂пники ино що пополудновали и брали ся до роботы. Ихъ було чотыри, — сами̂ молоди̂ парубки. Оденъ давно вже стоявъ при млинку и млинковавъ свѣжій воздухъ до ямы. Поки се не зробитъ ся, — не можь лѣзти въ глу́бѣнь. Два други̂ приладжували третого, котрый мавъ спускати ся въ долину. Они оперезали єго шлією попо̂дъ пахи и о̂дтакъ причепили шлію до дротянои линвы. Парубокъ приладженый такимъ способомъ, стоявъ надъ ямою, не кажучи и слова.
— А що, — чей уже можь спускати? сказавъ оденъ зъ тыхъ, що єго оперѣзували. Ану, Миколо, — подай єму тамъ оскарбъ и лѣхтарню, — швидко, небоже.
— Ну, ну, — нѣщо квапити ся — є часъ до вечера, — о̂дповѣвъ тамтой о̂дъ млинка. На ти̂ именно слова Германъ надо̂йшовъ до кошары.
— Такъ, такъ, — є часъ! Поволеньки собѣ поводѣтъ ся! крикнувъ о̂нъ гнѣвно. Вже друга година, — а ты ще на верха?
Ро̂пники не ужахнули ся, не перерывали своєи роботы при Германово̂мъ приходѣ, — нѣ оденъ навѣть не поглянувъ на него. Микола ро̂внодушно складавъ оскарбъ и мотыку въ бляшаный кибель, причепленый на ко̂нци линвы; Семенъ млинкувавъ далѣ, хитаючись при то̂мъ на оба боки, мовь пяный, — а Стефанъ причепивъ шнурокъ до пружины, на котро̂й стремѣвъ дзво̂нокъ, о̂дтакъ засвѣтивъ лѣхтарню и давъ єѣ Гриневи.
— Чому швидше не робите? крикнувъ зновъ Германъ, котрого найдужше лютила тота ро̂внодушно̂сть, той деревяный супоко̂й ро̂пнико̂въ.
— Такъ робимо, якъ можемо! о̂дповѣвъ Семенъ. — Тажь годѣ єго спускати въ замороку! Сами̂ знаєте, що о̂сѣмдесять сяжень, то не жартъ!
— Ну, Гриню, — бери лѣхтарню та иди въ божій часъ, — сказавъ Стефанъ.
Гринь взявъ лѣхтарню и ступивъ одною ногою въ кибель, — а рукою взявъ ся за линву. Стефанъ и Микола стали до корбы. Поволи замахувала она своимъ крыломъ, и линва, мовь червона змія, почала сховзувати ся зъ валу, на котро̂мъ була навинута. Гринь єще стоявъ на березѣ ямы. На єго лици кро̂зь густу верству глины и кипячки можь було добачити якійсь неспоко̂й, якусь тревогу и щось мовь боротьбу зъ самымъ собою. Черезъ єго голову перемигнула блискавкою думка про до̂мъ, про стару матерь, котра завтра, въ недѣлю, жде єго на обѣдъ. А ту ось передъ нимъ ся глубоченна, 80-сяжнева пропасть, брудна, вонюча и тѣсна, мовь житє въ нуждѣ. А тамъ въ глубинѣ ко̂лько то ро̂зныхъ, невидимыхъ силъ грозитъ єму! Хто знає, чи за годину, за двѣ єго товаришѣ не вытягнутъ холодного трупа? Хто знає, хто знає!… Дрожь пройшла по єго тѣлѣ, коли кибель почавъ тонути въ долину, коли на єго лице повѣнувъ важкій, по̂дземный холодъ. Єму стало такъ тяжко, якъ ще нѣколи. Ось о̂нъ стоячи одною ногою въ кибли, рукою держачи ся линвы, перевисъ въ воздусѣ и захитавъ ся надъ западнею. А корба невпинно махає своими крылами, линва невпинно сховзуєсь зъ валу, — о̂нъ тоне, тоне пово̂льно, тихо… Єму духъ захапує, — дрожачимъ голосомъ кричитъ своимъ товаришамъ на прощанє звычайный го̂рницкій окликъ:
— Glück auf!
— Glück auf! о̂дповѣдаютъ середъ глубокои тишѣ три голосы, — нѣ, не три! И четвертый, непевный, притишеный голосъ Германа повторивъ такожь:
— Glück auf!
— Иди зъ Богомъ! додавъ Микола и замовкъ.
Гриць утонувъ въ темно̂й пропасти.
Въ кошарѣ тихо. Анѣ оденъ голосъ не перерыває тишѣ. Всѣ мовчки працюютъ. Колеса, намазани̂ кипячкою, обертаютъ ся нечутно, мовь духи середъ сумерку. Линва тихо сховзуєсь и хитає ся. Всѣмъ якось важко, немовь при похоронѣ, коли спускаютъ трумну до гробу. Дивна рѣчь! Що день кождый зъ нихъ бачитъ те саме: спускає ся чоловѣкъ до ямы, — и що день те саме, важке, гнетуче чутє здавлює душу, щодень вертає думка: ось спускаємо до гробу живого чоловѣка!
Германъ стоявъ и дививъ ся, — дививъ ся и мовчавъ; о̂нъ самъ не знавъ, що зъ нимъ робитъ ся. Якъ пильно, якъ уважно слѣдивъ о̂нъ нынѣ за выразомъ лиця тыхъ ро̂пнико̂въ, а особливо того, що втонувъ въ глубинѣ, того »живо похороненого!« И диво! Ти̂ сами̂ чутя, що шевелили ся въ нихъ, що выкликували въ нихъ дрожь и зо̂тханя и тревогу; — ти̂ сами̂ чутя бушували и въ єго груди, але якъ сильно, якъ страшно! Все то, що мелькомъ перелетѣло черезъ думку Гриневи, коли стоявъ надъ ямою, — все то переходило и черезъ думку Германа, але якъ ярко, якъ живо, якъ важко! Въ єго уявѣ рисувавъ ся не оденъ образъ нужды, роспуки, недостатку, — не оденъ а тысячѣ, и всѣ они зливали ся въ одно бушуюче море, въ одну страшну заливу недолѣ, въ котро̂й гремѣли и стугонѣли яки̂сь змѣшани̂, глубоки̂ голосы. Тыхъ голосо̂въ о̂нъ не мо̂гъ поняти, хоть знавъ, що оно щось страшне. О̂нъ стоявъ въ кутѣ кошары нерухомый, холодный и силувавъ ся позбути ся страшныхъ привидо̂въ. О̂нъ широко отворивъ очи, щобы видъ дѣйсности прогнавъ марева. Але и дѣйсно̂сть не могла єго потѣшити анѣ успокоити. Бо чижь єго марева не були — тота сама дѣйсно̂сть, то̂лько бо̂льше оживлена, по̂днесена фантазією на высшу степень?— Glück auf! Glück auf! повторявъ о̂нъ безмысно.
— Щастибо̂гъ вамъ, бо мы не зазнали щастя! Щастибо̂гъ вамъ, бо мы гибли зъ нужды, мучились весь вѣкъ! Щастибо̂гъ вамъ!…
Кому?… Ну, комужь якъ не намъ, намъ, Гольдкремерамъ, намъ, котри̂ можемо споко̂йно стояти, дивити ся на обороты корбы, сховзанье и хитанє линвы, — котри̂ можемо споко̂йно наганяти тыхъ людей до пильности, споко̂йно слухати ихъ страшного, прошибаючого: Glück auf!…
Германъ выйшовъ зъ кошары, не сказавши и слова бо̂льше ро̂пникамъ. Сонѣшна ясно̂сть на дворѣ успокоила єго троха, притишила розбурхани̂ думки. О̂нъ по̂шовь далѣ оглядати ямы, и старавъ ся по дорозѣ набрати якъ можь найбо̂льше супокою и твердости. О̂нъ говоривъ самъ собѣ, що »властиво, щожь се за велика рѣчь? Лѣзе хлопъ до ямы, ну, и бере за то заплату, — цѣлого гульдена! Якъ бы не хотѣвъ, то бы не лѣзъ, — силувати єго нѣхто не силує. А якъ тамъ що… того…, ну то за то прецѣнь я не можу о̂дповѣдати. Я що можу, то роблю для ихъ безпеченьства. Ко̂лько то мене коштуютъ кошары, млинки, лямпы новои конструкціи! Щожь менѣ можь закинути? А що я за свои грошѣ хочу совѣстнои роботы, — то се зовсѣмъ природна рѣчь. Значитъ, я не маю нѣчо на своѣй совѣсти, — не маю чого тымъ грызти ся! Навѣть думати о то̂мъ нема що!«…
Такъ мѣркувавъ Германъ, уциткуючи тоту невидиму силу, що нынѣ збудила ся въ нѣмъ и валила-перевертала всѣ єго рахунки, бентежила весь єго супоко̂й. И справдѣ, — она мовь на Германо̂въ розказъ, затихла. Германъ ставъ споко̂йный, навѣть акійсь жвавый и радый, мовь чоловѣкъ по слабости. То̂лько часъ о̂дъ часу легенька дрожь єго мускуло̂въ давала єму знати, що страшна, ворожа сила въ єго внутрѣ не замерла, и що найменшій сильнѣйшій дотыкъ, найменше потрясенє може на ново єѣ розбудити.
О̂нъ по̂до̂йшовъ къ друго̂й ямѣ въ весело̂мъ настрою. Єму хотѣло ся забѣчи ро̂пнико̂въ несподѣвано, невидимо, щобъ доконати ся, якъ они роблятъ. О̂нъ знавъ, що теперь єго вѣрника нема коло сеи ямы, — и для того легко єму буде доконати ся, чи варти̂ тоти̂ люде и тыхъ грошей, що берутъ. О̂нъ по̂до̂йшовъ зъ легка къ дощанымъ стѣнамъ кошары, ступаючи безъ шелесту на мягко̂й глинѣ, и заглянувъ черезъ выбитый сукъ до середины. Такій спосо̂бъ надзираня бувъ у него не новина и всѣ майже робо̂тники знали о то̂мъ, бо звычайно при выплатѣ Германъ урывавъ имъ зо чверть заро̂бку говорячи: »A, то ты черезъ тыждень дармуєшь та поводишь ся коло ямы мовь глиняный, а теперь по грошѣ приходишь!« А коли бѣдолаха-ро̂пникъ починавъ суперечати ся та божити ся, — Германъ цѣлый наливавъ ся кровю, якъ индикъ, грозивъ ро̂пникови жандармами и казавъ вѣрникови якъ сто̂й выкидати єго за дверѣ.
Германъ заглянувъ черезъ выбитый сукъ до кошары. Якъ разъ напротивъ него бувъ вхо̂дъ, черезъ котрый входило до середины троха свѣтла, о̂дбитого о̂дъ сусѣднои кошары, — проте Германови легко було розглянути все, що дѣяло ся въ серединѣ. Два парубки стояли якъ звычайно коло корбы, але не крутили, — видко було, що ино-що спустили одного въ спо̂дъ и ждали зво̂нка, коли маютъ тягнути въ гору кибель зъ воскомъ. То̂лько третій при млинку крутивъ разъ-въ-разъ корбою, хитаючи ся въ боки, мовь и самъ ставъ машиною. А коло входу сидѣвъ малый, заталапаный хлопчина — липярь, котрый звычайно выбиравъ зъ помѣжь глины дро̂бни̂ грудки земного воску. Теперь не маючи роботы, о̂нъ дрѣмавъ, оперши ся плечима о стѣну; єго худи̂, брудни̂ руки висѣли безвладно долѣ боками, а долонѣ лежали въ глинѣ.
Зво̂нка не чути, — робо̂тники балакаютъ.
— Слухай, чого такъ нынѣ нашого пана хлопець летѣвъ задыханый до о̂тца? Такъ мовбы хто гнавъ за нимъ!…
— А що, — певно грошей потребує! Ей, то тобѣ брате урвитель, най Богъ сохранитъ. Я видѣвъ неразъ въ Дрогобичи, якъ ся тото надъ людьми збиткує, Господи! А гро̂шми то такъ розмѣтує, — де що видитъ, заразъ бѣжитъ, купує, поламає, попсує тай зновъ бѣжитъ далѣ, зновъ купує!
— Добре єму дурѣти, коли є за що. Розмѣтує людскою працею, — розвергло бы єму кости!
— А знаєте, — докинувъ той, що при млинку, — я якъ ся дивлю на него, то все си гадаю, що о̂нъ не згине своєю смертею. Протренькає о̂тцеви̂ тысячѣ тай по̂де людей розбивати.
— Ой певно, що не що єго чекає, а шибениця! То лишень єму ся въ тоти̂ жабячи̂ очи подивити, то ажь чоловѣка морозомъ перейме!
— То Богъ старого Гершка покаравъ за людску кривду! Добре то якійсь казавъ: людска кривда и на трето̂мъ поколѣню о̂домститъ ся!
— Бійте плѣшки, бійте плѣшки! крикнувъ зъ просоня здрѣманый липярь и прокинувъ ся. Германо̂въ поглядъ упавъ якъ разъ на єго нужденне лице, передъ часомъ зо̂вяле и выхуджене, — и єму перемигнуло въ думцѣ повне, червоне лице сына. О̂нъ самъ не знавъ, що таке вразило єго при то̂й згадцѣ, — але холодъ здавивъ єго груди, — єму стало такъ тяжко, такъ тревожно, немовь бачивъ уже правду того, що пророчили єго сынови робо̂тники.
— Що такого, що Миронъ не звонитъ? спытавъ той о̂дъ млинка. Ану закричѣтъ тамъ до него, що зъ нимъ?
Оденъ зъ тыхъ, що стояли при корбѣ, — нахиливъ ся, приклякъ надъ яму и крикнувъ що силы:
— Мироне, Мироне!
О̂дповѣди не було. Робо̂тники поглянули на себе въ нѣмо̂мъ ожиданю, — колесо млинка закрутило ся зъ подво̂йною живостю, малый липярь непевнымъ, хиткимъ поступомъ по̂до̂йшовъ къ ямѣ, выпуливши очи и не зовсѣмъ понимаючи, що се таке робитъ ся. Германъ глядѣвъ и слухавъ.
— Мироне, Мироне, — чи живый ты? Обо̂звись!
Зновъ хвиля мовчанки, — зъ ямы голосу не чути нѣякого. Холодный морозъ пробѣгає по жилахъ робо̂тнико̂въ, — ихъ лиця блѣднутъ, — они въ тревозѣ позираютъ по собѣ.
— Тягнѣмъ до горы, швидко, — може, не дай Боже чого, — нещастє!…
— Тягнѣмъ, тягнѣмъ!…
Они дрожачими руками хапаютъ за корбу, збираютъ ся зъ силою…
— Дзень-дзень-дзень! роздає ся рѣзко и остро голосъ дзво̂нка. Всѣ о̂дотхнули, ожили, мовь гора звалила ся зъ ихъ грудей.— Слава тобѣ, Господи, що живый! Охъ а мы вже гадали…
— Або ту далеко до бѣды?
Зновъ зво̂нокъ, — знакъ, щобъ тягли кибель до горы. Корба закрутилась, — балаканка урвалась и довгу хвилю Германъ не бачивъ нѣчого окро̂мъ одностайныхъ розмахо̂въ корбы. О̂нъ о̂дступивъ о̂дъ стѣны и озирнувъ ся, не знаючи, чи ити до кошары чи нѣ. Але думка про лѣнивство робо̂тнико̂въ пропала зъ єго головы. О̂нъ ще дрожавъ о̂дъ того тревожного ожиданя, закимъ роздавъ ся голосъ зво̂нка, — въ єго головѣ, правда, не було бурѣ, котра тамъ передъ хвилею лютувала, — але всѣ враженя мѣнили ся, перелѣтали, затирали ся, мовь тѣни въ хмарный день. Навѣть ти̂ слова, котри̂ ро̂пники говорили про єго сына, щезли якось зъ єго памяти, — що бо̂льше, они якось немовь злекшили єго душу, зняли зъ неи частину гнѣву на »непотрѣбного лямпарта«, якъ звычайно звавъ дома Готлиба. »A всежь таки о̂нъ мо̂й сынъ, и якъ прийде до маєтку, буде умѣвъ єго шанувати« — сказавъ о̂нъ самъ до себе твердо и рѣшучо, немовь силувавъ ся самъ себе переконати. Тота твердо̂сть утѣшила єго, — о̂нъ зъ уподобанємъ повторювавъ по ко̂лька разо̂въ: »A таки о̂нъ мо̂й сынъ!« Мѣжь тымъ якось безъ свѣдома по̂шовъ далѣ, до третои ямы. Она була трошка о̂дсторонь о̂дъ тамтыхъ. Высокій, до половины дерномъ покрытый горбокъ кругъ неи вказувавъ, що она вже давно выкопана. Кошары надъ нею не було, — она и будована була ще по давному. Се була перша яма, зъ котрои плыло головне жерело Германового маєтку. Але о̂дъ ко̂лькохъ лѣтъ она стояла пусто, о̂дколи жерело кипячки въ нѣй вычерпало ся. Ажь теперь, коли замѣсть кипячки поплачувавъ найлѣпше во̂скъ, Германъ казавъ єѣ о̂дновити и копати глубше, — бо она давнѣйше тримала то̂лько трийцять сяжень въ глубь. Коли о̂дбито дошки, котрыми була прикрыта, показало ся, що у споду вода, и треба було напередъ вычерпати воду. Вже три дни черпано, а власне нынѣ мавъ першій разъ спускати ся въ ню старый ро̂пникъ Матѣй, щобъ оглянути, де що треба направити и де копати штольнѣ. Коли Германъ о̂до̂йшовъ къ ямѣ, побачивъ, що ро̂пники саме вытягали кибель зъ ямы, въ котро̂й сидѣвъ уже о̂дъ доброи годины старый Матѣй.
— А що? спытавъ Германъ, по̂до̂йшовши къ робо̂тникамъ.
— Та нѣчо, — о̂дповѣли они. Отъ Матѣй зазвонивъ чогось, тай тягнемо.
— Ну, що тамъ такого може бути? спытавъ зачудуваный Германъ. Тяжке?
— Нѣ, не дуже. Щось старый мусѣвъ надыбати.
Германъ зацѣкавленый ставъ надъ яму, опершись на стовпцѣ, и пильно дививъ ся въ темну глубѣнь. Сонце косо пересѣкало отво̂ръ ямы, але въ глубь не було видно нѣчого. Одно то̂лько вдарило Германа — дивно-неприємный гнилый сопухъ, — але цѣкаво̂сть не давала єму о̂двернути ся. О̂нъ пильно, немовь помѣшаный, дививъ ся въ темну глубѣнь, мѣжь тымъ коли линва поволи навивала ся желѣзными перстенями на валъ корбы. О̂нъ глянувъ на тоти̂ перстенѣ и пригадавъ собѣ страшни̂ скрутелѣ величезнои гадюки на образѣ. Єго забобонна, роздразнена думка звязала якъ сто̂й прочутє якогось лиха зъ тымъ привидомъ. Въ то̂мъ плохо насмарована корба скрипнула проразливо, — Германъ глипнувъ въ глубѣнь и задеревѣвъ на мѣсци. Зъ темнои пропасти выринала-выходила въ гору на свѣтло страшна, почорнѣла трупяча голова. Германъ стоявъ мовь мертвый и не мо̂гъ о̂дорвати очей о̂дъ того виду и въ тревозѣ своѣй бачивъ выразно нелюдскій злобный усмѣхъ на тыхъ щербатыхъ щокахъ, у тыхъ огромныхъ, глиняныхъ очехъ. О̂нъ стоявъ, дививъ ся и дрожавъ мовь у лихорадцѣ, — дрожавъ зъ забобонного переляку и обридженя.
И ро̂пники при корбѣ, побачивши такій дивный и страшный грузъ, скрикнули въ оденъ голосъ и трохи зовсѣмъ не выпустили корбы зъ рукъ. Подо̂бни̂ случаѣ, хоть давнѣйшими часами зовсѣмъ не рѣдки̂ въ Бориславскихъ ямахъ, — теперь стали далеко рѣдши̂, а особливо имъ, молодымъ єще ро̂пникамъ, не лучало ся бачити нѣчо подо̂бного. Але ось зъ долины шарпнено сильно за зво̂нокъ и се продрухало ихъ зъ переполоху. Швидко они по̂дтягли кибель въ гору и высыпали кости на землю. Дивно застукали ти̂ кости, — голова покотила ся долѣ горбкомъ и опинила ся ажь коло самыхъ но̂гъ Германа.
— Чортъ тебе! — крикнувъ Германъ, о̂дскакуючи на бо̂къ, — якъ сыплешь?…
Але о̂нъ не мо̂гъ бо̂льше нѣчо сказати, — тревога здавлювала єму горло. Зновъ зво̂нокъ зъ долу. Ро̂пники шепчутъ: »Господи, Господи!« и забираютъ ся швидко опускати кибель въ долину. Германъ, мовь опареный, утѣкає о̂дъ ямы. О̂нъ чує холодъ въ тѣлѣ, чує дрожь, немо̂чь, а въ єго головѣ крутитъ ся, мовь фуркотяче веретено, одна то̂лько фраза: »Gott’s Fluch über mir! Gott’s Fluch über mir!«,.. О̂нъ и самъ не знає, якъ и про що склала ся тота фраза въ єго головѣ, и повторює єи безъ мысли, безъ застановы, бѣжачи стежкою помѣжь ямы. Єму бачитъ ся, що цѣла нога єго мовь въ огни, що щось пече єго въ ню, щось давитъ, и що о̂дтамъ якесь дивне чутє розходитъ ся по всѣмъ єго тѣлѣ. Ажь ось вылѣзъ зъ ямы старый Матѣй и показує всѣмъ приржавѣлый, мѣдяный перстень зъ червонымъ, склянымъ камѣнцемъ.
— Ты, Митре, не тямишь того перстеня? кричитъ о̂нъ.
Митро придивлює ся, хоть трохи зъ далека, а далѣ скрикає:
— Господи, — тажь то самый мо̂й перстень, щомь три роки тому давъ бувъ По̂вторакови на заручины!
Всѣ ахнули, по̂знали, що небо̂жчикъ — не хто другій, лишь Иванъ По̂вторакъ, котрый два роки тому не знати де подѣвъ ся, лишивши молоду жѣнку зъ дитиною.
— Адѣтъ, де бѣдный пропавъ, — дай му Боже душеньцѣ легко!
— Господи, якъ то неразъ чоловѣкови смерть зайде, — нѣхто и не знає, де та що!
— Гей, то то була поцтива душа, — небо̂жченько!
— Вже хто, а мы оба жили, якъ ро̂дни̂ братя! говоритъ Митро и замурзанымъ рукавомъ утирає слезы.
Германъ о̂дсторонь чує тоту бесѣду. Єго обступило ко̂лька жидо̂въ и говорятъ такожь живо — але о̂нъ не слухає ихъ. Єго збурена кровь била мовь молотъ въ груди. Лишь поволи середъ людского гамору о̂нъ успокоює ся, силує ся бути супоко̂йнымъ, говоритъ навѣть зъ жидами, але говоритъ безъ звязи, безъ застановы, самъ не знаючи що. Але жидамъ та ро̂пникамъ нѣколи довго пеняти. Наговорившись, назо̂тхавши за поко̂йникомъ, они розо̂йшли ся, — кости зложено на купу и присыпано землею: »най не лежатъ на сонѣчку божо̂мъ« — и давна робота зачинає ся зновъ одностайно, мовчки, важко, мовь и перервы нѣякои не бувало. Часомъ то̂лько робо̂тники при корбѣ забалакаютъ до себе о нынѣшно̂й новинѣ.
Германъ тымчасомъ побѣгъ далѣ. Єго перелякъ потроха успокоивъ ся. О̂нъ ставъ покрикати на ро̂пнико̂въ, якъ котри̂ лѣниво робили, кричачи добиравъ чимъ разъ бо̂льше смѣлости та силы, — заглушувавъ въ собѣ зрушенє. Ажь вко̂нци неспоко̂й немовь зовсѣмъ улягъ ся, — думка звернула ся доразу на щоденни̂, практични̂ пытаня, — Германъ выдобувъ нотатку и зачавъ записувати имена робо̂тнико̂въ, котри̂ нынѣ при выплатѣ могли надѣяти ся не одержати повнои заро̂бнины. Однако все таки щось немовь тѣснило єго. Не оглянувши всѣхъ ямъ, о̂нъ побѣгъ до магазино̂въ, о̂дтамъ до дестилярнѣ, — всюды крутивъ ся, заглядавъ, кричавъ, — однымъ словомъ,силувавъ ся бути тымъ, чимъ бувъ до недавна, — невгомоннымъ, практичнымъ Geschäftsmann-омъ.
— Herr Principal, Herr Principal! почувъ наразъ за собою голосъ вѣрника, що занимавъ ся набиранємъ робо̂тнико̂въ, годженємъ ихъ на роботу и надзиравъ надъ ними черезъ тыждень.
Германъ обернувъ ся. Вѣрникъ, маленькій, обшарпаный жидокъ, бѣгъ за нимъ, задыханый, почервонѣлый, — махавъ руками и головою, немовь цѣлый бувъ на пружинахъ.
— Nu, was ist geschehen? спытавъ Германъ, не можучи дочекати ся о̂дъ него слова.— Ja, kimmen Sie nur, kimmen Sie nur, — кричавъ вѣрникъ и не перестававъ розмахувати цѣлымъ тѣломъ на всѣ стороны.
Германъ поступивъ пару кроко̂въ къ нему и силувавъ ся угадати, що такъ зрушило вѣрника, звычайно чоловѣка тихого и пово̂льного.
— Ja kimmen Sie nur, kimmen Sie nur! кричавъ о̂нъ. Im Schacht Nro 27 hat man a Matki gefunden, — a soj a Matki, — Grott gerechter!
При то̂мъ вѣрникъ бравъ ся долонею за голову, махавъ руками, немовь показуючи тягаръ найденои матки*), и робивъ ро̂жни̂, на видъ безумни̂ та дивоглядни̂ рухи.
— Ахъ! вырвало ся мимово̂льно зъ устъ Германа. Такъ ось чого бѣгъ за нимъ вѣрникъ, — ось що такъ розрадовало єго! Германъ, хоть о̂ддавна привыкъ слухати подо̂бныхъ вѣстей, ставъ тымъ разомъ, якъ врытый. О̂нъ думавъ, що щастя зовсѣмъ уже о̂двертає ся о̂дъ него, а оно нѣ. Щастє все ще служитъ єму, — о̂нъ сильный по давному, — о̂нъ нѣчого не боитъ ся, нѣчимъ не потребує журитись! Що єму теперь пусте балаканє глупыхъ ро̂пнико̂въ, що псоты сына, що грыжа зъ жѣнкою! Щастє служитъ єму, а они всѣ мизерни̂ хробаки супротивъ него, они малибъ мати таку силу, щобъ затроити єму житє? Нѣ, нѣколи! Не то житє, — и однои хвилѣ о̂нъ не дасть собѣ замутити всѣми тыми мизеріями! Се нове, несподѣване щастє жбухнуло, мовь филя воды, въ душу Германа. Єго гордо̂сть, то̂лько разо̂въ сегодня понижувана ро̂жными споминками, такъ сильно по̂дкопана невмолимою рефлексією, ожила, одужала на ново, почала надувати ся, по̂дносити голову въ гору. Єму почало здавати ся, що оно прецѣнь нѣчо такого важного — се нове щастє. Щастє природа була винна єму, — хибажь она не знає, яки̂ контракты о̂нъ поробивъ, — ко̂лькобъ о̂нъ шкоды утерпѣвъ, якъ бы она не ставила ся на часъ зо̂ своимъ скарбомъ? Она знає се — и стає на часъ. Она поко̂рна єго воли, служитъ єму такъ, якъ служитъ всяко̂й силѣ. И о̂нъ сила, о̂нъ не потребує навѣть розказувати, потребує то̂лько хотѣти, — єго воля — законъ природы, єи сповненє конечне, якъ конечне сповненє всякого закона!
Гордымъ, смѣлымъ поступомъ зблизивъ ся Германъ къ щасливо̂й ямѣ, коло котрои лежала величезна, свѣжо выдобута груда воску, — перша зъ надыбанои матки. О̂нъ радо̂снымъ окомъ оглянувъ той скарбъ, мѣжь тымъ коли невсыпуща корба вытягала до горы вже другу подо̂бну груду. Зъ якою величною повагою Германъ казавъ занести во̂скъ до магазину, зъ якою царскою великодушностю обѣцявъ робо̂тникамъ працюючимъ коло сеи ямы додати до ихъ тыждневого заро̂бку по гульденови! Зъ якою щедротою о̂нъ въ порывѣ радости давъ ущасливленому вѣрникови сейчасъ на мѣсци 5 зр. надзвычайного »трингельту«. О̂нъ справдѣ въ ту хвилю бувъ въ своихъ очехъ паномъ, царемъ многовладнымъ, котрого слухає, передъ котрымъ коритъ ся не то̂лько весь сей народъ, але и сама природа!
Сонце вже хилило ся на захо̂дъ надъ Попелѣвску гору. На небѣ не було и хмарки, — въ природѣ залягала тиша, перерывана то̂лько гаморомъ робучого люду, котрый росповѣдавъ собѣ про нынѣшну новину, т. є про выдобути̂ зъ ямы кости Ивана По̂вторака. Жѣнка По̂вторакова, котра робила въ Германово̂й хатѣ въ дестилярни, не знала ще нѣчо о то̂мъ и журила ся то̂лько дитиною, котру лишила саму въ хатѣ. Але нынѣ не бувъ звычайный вечеръ — нынѣ день выплаты! Потомлени̂, выблѣдли̂ та посинѣли̂ лиця ро̂пнико̂въ нынѣ оживлювали ся надѣєю на той го̂рко запрацёваный гро̂шь; люде, що неразъ по цѣлому дневи не сказали и слова до другихъ, нынѣ ставали гово̂рки̂, жартували та запрошували товаришѣвъ на горѣвку. Мертвый Бориславъ чимъ ближше ночи, тымъ бо̂льше оживавъ.
Побалакавши дещо зъ вѣрникомъ та послухавши, що говорили урадувани̂ ро̂пники, Германъ по̂шовъ до дому, щобъ прилагодити ся до выплаты. Єго голова повна була грудъ воску, контракто̂въ, векслѣвъ, — въ ушехъ пробрязкувало срѣбло та золото, — свѣтъ цѣлый бачивъ ся єму огромнымъ ринкомъ, на котро̂мъ о̂нъ єдиный праводавець, о̂нъ самъ бере весь зискъ. Всѣ прикри̂, важки̂ враженя нынѣшного дня щезли, мовь нѣколи и не бували, бо теперь — думавъ Германъ — коли єго щастє вернуло, коли дѣла идутъ добре, — теперь вся тота невчасна грыжа не має нѣякои по̂дставы, не має розумнои причины. Она можлива только въ нещастю и непевности, але не теперь. Такъ думавъ Германъ и сильно въ то тѣривъ и бувъ бы непомалу зачудувавъ ся, якъ бы хто бувъ посмѣвъ єму сказати, що нема пана надъ совѣсть, нема силы, котрабъ могла ѣй розказати. О̂нъ прецѣнь самъ бувъ такій панъ, — о̂нъ розказавъ, и совѣсть зъ всѣми своими рефлексіями замовкла, щезла, пропала!Прийшовши домо̂вь о̂нъ сейчасъ запытавъ, що робитъ Готлибъ?
— Спитъ єще, — о̂дповѣла служниця.
— А не встававъ за той часъ?
— Нѣ, не встававъ.
— Ну, то добре, — проворкотавъ Германъ и по̂шовъ до свѣтлицѣ, въ котро̂й находила ся каса и и де мала о̂дбувати ся выплата. Була то не обширна по просту уладжена и майже зовсѣмъ не пристроєна свѣтлиця. На серединѣ стоявъ сильный дубовый сто̂лъ, попри стѣны лавки, коло стола пара крѣселъ, а въ кутѣ желѣзна, Вертгаймовска каса. Германъ казавъ собѣ сюда знести свои рахункови̂ книжки и поволи перебиравъ въ нихъ, выписувавъ яки̂сь цифры на чистый аркушь паперу, часомъ кинувъ перо, походивъ вдовжь и повперекъ свѣтлицѣ, воркотячи та рахуючи по̂дъ носомъ, и зновъ бравъ ся до книжокъ та до пера.
Смеркло ся. Надо̂йшовъ вѣрникъ и за нимъ лавою привалили робо̂тники. Всѣ нынѣ говорили богато, — шумъ и гамо̂ръ филею люнувъ до тихои хаты. Вѣрникъ почавъ зъ Германомъ розмову про тыждневу роботу. О̂нъ нынѣ такожь бувъ розмовный и веселый. Се бувъ чоловѣкъ о̂дъ молоду выхованый на чужо̂й ласцѣ, о̂дъ молоду прибиваный и давленый, котрый весь сво̂й вѣкъ проживъ чужою волею и въ котрого не було нѣ своєи думки, и нѣ навѣть (бодай на видъ) своєи утѣхи та своєи журы. Щастє єго пана тѣшило єго якъ власне, хоть сеся утѣха не выплывала зъ якогось тамъ привязаня або зъ якоись любови до Германа. Германъ не бувъ єму нѣ своякомъ, нѣ добродѣємъ, нѣ нѣчимъ, — о̂нъ плативъ єму за надзорованє такъ само скупо, якъ другимъ за роботу, — а вѣрникъ чувъ се дуже добре и при нагодѣ не мо̂гъ здержати ся, щобъ часомъ не потягнути до своєи норы деякого кусничка зъ богатои трапезы свого пана. Але при всѣмъ то̂мъ о̂нъ тѣшивъ ся єго нынѣшнымъ щастємъ, не роздумуючи чому и за що. Се вже стало ся єму другою натурою.
— Матѣю, Матѣю, — кликнувъ вѣрникъ, по̂дхиливши дверѣ, ведучи̂ до сѣней, — Матѣю, ходи-но сюды, — панъ кличутъ, — а швидко!
Матѣй, старый ро̂пникъ, бувъ нынѣ важна особа мѣжь ро̂пниками. Цѣла ихъ товпа, стоячи въ сѣнехъ и ждучи, поки закличутъ за чергою до выплаты, обступила єго и Митра, слухаючи ихъ оповѣданя про небо̂жчика По̂вторака, котрого кости нынѣ выдобуто.
— Говорѣтъ собѣ, що хочете, — ко̂нчивъ о̂нъ свою бесѣду и сидячи на порозѣ, пикавъ файчину на коротко̂мъ цибусѣ, — говорѣтъ що хочете, а я кажу все, що бѣдному Иванови хтось прислуживъ ся!… Якъ мя ту видите!
— Якъ то може бути? заганули довкола ро̂пники.
— Я вже знаю, що говорю, — о̂дповѣвъ Матѣй, сплюнувши.
— Ба, але хтожь бы то такій? спытали ро̂пники. Хиба небо̂жчикъ що завинивъ кому?
— Ей, де тамъ завинивъ, — о̂дозвавъ ся Митро, що стоявъ побо̂чь Матѣя, опертый о одвѣрокъ, — але хотъ бы чоловѣкъ и святый бувъ, а вороги найдутъ ся. Чи то нынѣ за ворога тяжко?…
— Кобы такъ за що друге, якъ за лихого чоловѣка, о̂дозвало ся ко̂лька голосо̂въ.
— Матѣю, ходѣтъ сюды — закликавъ вѣрникъ по̂дхиливши дверѣ. Але Матѣй сидѣвъ недвижно, пикаючи люльку и не чувъ клику. О̂нъ мовчавъ. Єго чоло морщилось, брови стяглись, немовь яки̂сь важни̂ споминки пересували ся по єго головѣ, а о̂нъ силувавъ ся зо̂брати ихъ до купы и вытиснути зъ нихъ щось дуже важного, дуже страшного.
— Матѣю, чи ты оглухъ, чи що такого? пищавъ вѣрникъ въ дверехъ. Ко̂лько разо̂въ маю кликати?
Матѣй за гаморомъ и задумою и сей разъ не дочувъ жидового крику, ажь Митро трунувъ єго въ плече и сказавъ:
— А встаньте-но, отъ васъ Мошко кличе до пана.
— А трѣсъ бысъ, жидо̂вска пуго! проворкотѣвъ Матѣй, встаючи, дуже злый, що покликъ перервавъ єму думанє. Коли вставъ, то єго высока, хоть згорблена стать виднѣла ся понадъ всѣхъ другихъ ро̂пнико̂въ. Товпа проступила ся и Матѣй супоко̂йнымъ, важкимъ поступомъ во̂йшовъ до Германовои свѣтлицѣ.
— Муситъ щось старый знати, — сказавъ Митро, коли вѣрникъ заперъ за нимъ дверѣ. — Щось дуже брови морщитъ, видно, що то не абы-що такого.
— Господь тамъ знає! Може и єсть що… А то чути, що о̂нъ ту о̂дъ давна вже, — надививъ ся на тутошни порядки!
— Та що то зъ того всего выйде, — о̂дозвавъ ся якійсь немолодый вже ро̂пникъ зъ кута, — чи ту хто допо̂мнесь за бѣднымъ робо̂тникомъ? Отъ, бувъ, живъ, мучивъ ся, а о̂дтакъ пропавъ десь, якъ собака, тай бувай здоровъ!
— Вже вы такъ не говорѣтъ, — о̂дповѣвъ Митро, — а отъ якъ Митерчуки впали були до ямы, що ся була по̂дъ ними линва урвала, — то не зъѣздила комисія? Гетъ выпытували всѣхъ, якъ то могло бути, чому линва могла урвати ся, — ну, и не посадили жида до криминалу?
— Ба-а-а! о̂дповѣвъ ро̂пникъ зъ кута, — то було що инше, а се що инше. Ченьже Матѣй самъ на свои очи не видѣвъ, хто небо̂жчика пхнувъ въ яму. Бо якъ бы бубъ видѣвъ, то чому не сказавъ давно? А теперь хотьбы гадавъ-перегадавъ, то що зъ того выйде? На судѣ того доказати не здужає и зъ цѣлои хмары буде пшикъ замѣсть дожджу!
А Матѣй тымчасомъ стоявъ въ свѣтлици близько порога и розглядавъ ся довкола, немовь хотячи доконати ся, чи все ще на своѣмъ мѣсци. Вѣрникъ не знавъ, по що Германъ казавъ насампередъ закликати Матѣя и о чо̂мъ хоче зъ нимъ бесѣдувати.
— Ist schon gekimmen, Herr Principal, ist schon gekimmen der alte Matij.
— Gut, gut, — о̂дворкнувъ Германъ, ко̂нчачи рахунки, по чо̂мъ обернувъ ся до Матѣя.
— То ты бувъ въ ямѣ нынѣ, якъ тоти̂ кости найдено? спытавъ Германъ, о̂дъ разу приступуючи до рѣчи.
— Я, — о̂дповѣвъ коротко Матѣй, немовь о̂дъ давна вже надѣявъ ся такого пытаня.
— Я чувъ… що ты тамъ… того… говоривъ другимъ, що нѣбы… нѣбы знаєшь, хто то бувъ такій?
Голосъ Германа бувъ якійсь непевный, — о̂нъ чувъ, що въ єго внутрѣ щось буритъ ся.
— А знаю. То бувъ робо̂тникъ Иванъ По̂вторакъ, що два роки тому десь подѣвъ ся, лишивши жѣнку зъ дитиною.Выговоривши твердымъ и рѣзкимъ словомъ си̂ слова, Матѣй озирнувъ ся на вѣрника. На вѣрнику лиця не було, — стоявъ блѣдый, якъ крейда, — колѣна замѣтно делькотали по̂дъ нимъ, — здавало ся, що туй-туй упаде.
— А ты по чо̂мъ то знаєшь? пытавъ далѣ Германъ, поволи и досыть супоко̂йно.
— Я по̂знавъ небо̂жчика по перстени, що бувъ у него на пальци.
— То ты знаєшь напевно, що то той Иванъ, можешь присягнути на то?
— Можу сто разъ не разъ.
Германъ задумавъ ся. Матѣєва твердо̂сть почала єго мѣшати. Прийде ся тягатись на судахъ, — подумавъ о̂нъ собѣ. Якимъ способомъ чоловѣкъ въ яму упавъ? Певно неосторожно̂сть! Лихо, — треба кару платити, — клопо̂тъ! Роздумуючи се Германъ дививъ ся на Матѣя и замѣтивъ на лици єго щось таке, немовь старый ро̂пникъ не досказавъ всего.
— Що? може маєшь єще що сказати? спытавъ Германъ, зачудованый таємничимъ выразомъ Матѣєвого лиця.
— Та я… почавъ непевнымъ голосомъ Матѣй, — я… бы пану сказавъ ще пару сло̂въ… нѣ, я хотѣвъ бы дещо роспытати, але…
— Пытай, — що тамъ такого, — чому не говоришь?…
Матѣй не о̂дповѣдавъ, то̂лько дививъ ся на вѣрника. Германъ порозумѣвъ, що Матѣй хоче зъ нимъ говорити въ чотыри очи.
— Geh nur а Bissei weg, — сказавъ о̂нъ до Мошка, не дивлячись на него. Мошко затрясъ ся. Бачилось, що въ него нема и на то̂лько силы — кроку зробити. Змѣненымъ голосомъ о̂нъ промимривъ:
— Warrum kann er… auch soj… nicht?…
Германъ напруго озирнувъ ся, зачувши той здавленый, урываный голосъ. Що стало ся зъ Мошкомъ? Що значитъ тота єго смертельна блѣдо̂сть, тота дрожь, тото помѣшанє? Германъ сидѣвъ якъ врытый и чудувавъ ся.
— Ja, aber was ist dir? Bist du krank?
— O ja… ja… ja… hab mich erkäl…tet, — пролепотѣвъ вѣрникъ забуваючи o нынѣшно̂й спецѣ.
— Erkältet? замѣтивъ зъ проволока Германъ, — no, no, geh und schlaf dich aus!
— Abe… be… ber bitte, — ich ka… ka… kann noch… vielleicht… wozu - bra… brauch ich gehen?…
— Ich sag' dir, du sollst gehen! скрикнувъ гнѣвно Германъ, котрому ставало чимъ разъ прикрѣйше и моторошнѣйше слухати того гробового, тремтячого голосу. Вѣрникъ тревожно обзираючись выйшовъ. Матѣй пильно слухавъ цѣлои розмовы, пильно дививъ ся на кождый рухъ, на кождый поступъ вѣрника. Лице єго ставало чимъ разъ сумнѣйше, чимъ разъ бо̂льше понуре.
— Ну що маєшь пытати? Говори! сказавъ Германъ по єго о̂дходѣ.
Матѣй по̂до̂йшовъ ближше и сказавъ притишенымъ голосомъ;
— Кобы но панъ подивили ся до своєи книжки, якъ тамъ записано, до якого часу робивъ Иванъ По̂вторакъ у пана?
— А на щожь тобѣ того? спытавъ зачудуваный Германъ.— А такъ, — я прошу.
Германъ заглянувъ до головного журналю и до робо̂тницкого катальогу.
— До осени, — десь такъ… тыждень по Покровѣ.
— Якъ, якъ? спытавъ Матѣй, — тыждень, кажете, по Покровѣ?
— А такъ, — Покровы було въ суботу, — ось туй записано, — а о̂нъ ще другу суботу выплату взявъ за цѣлый кварталъ, 75 ринскихъ.
— Выплату взявъ? скрикнувъ Матѣй, але сейчасъ успокоивъ ся и тихѣйше сказавъ: Гмъ, тыждень по Покровѣ! А я єго на самои Покровы послѣдный разъ видѣвъ.
— Де?
— Въ трахтирни, у Кирницкого, якъ ся напивавъ зъ однымъ чоловѣкомъ.
— Зъ кимъ?
— Я вже и забувъ… Але що то значитъ, — пропало! Мене тогды були троха потовкли пяни̂ ро̂пники, и я двѣ недѣлѣ пролежавъ безъ памяти, — о̂дтакъ чую, вже Ивана нема, — по̂шовъ десь, кажутъ, свѣтами.
— Ну, але щожь зъ того всего, — до чого ты мене пытавъ?
— Та такъ, — але я гадавъ…
— Що, що?
— Та нѣчо, нѣчо! Що́ я, дурный хлопъ, можу гадати? Перепрашаю пана!
Матѣй сказавши се, скуливъ ся, згорбивъ ся и о̂до̂йшовъ къ порогови, а цѣле єго лице выражало оденъ великій жаль, одно велике розчарованє. Германъ не допытувавъ єго далѣ, бо знавъ, що не добьє ся нѣчого бо̂льше о̂дъ старого, и не тратячи часу роспочавъ выплату…
— Щось то зъ нашимъ паномъ не малого мусѣло стати ся, що забувъ менѣ урвати зо шуску!
— Певно ся зажуривъ, що тоти̂ кости выдобуто, бо то заразъ комисія. Може ще деякій клопо̂тъ, — тай вже єму ся всего о̂дхотѣло.
Такъ балакали ро̂пники росходячи ся на свои помешканя або по шинкахъ. Такого щасливого вечера они о̂дъ давна не затямили и для того по̂шли мѣжь ними ро̂жни̂ догады про тоту незвычайну доброту пана. Навѣть тоти̂ ро̂пники, котрымъ Германъ нынѣ обѣцявъ обрывокъ, и котри̂ за то вже не мало єго накляли ся, выйшли зачудувани̂ и вдоволени̂ о̂дъ него — о обрывку не було и згадки. Деяки̂ ро̂пники, выйшовши о̂дъ выплаты, почали обзирати ся за Матѣємъ, почали допытувати ся за нимъ, але єго не було, — нѣхто навѣть середъ загальнои сутолочи не зауважавъ, куды о̂нъ подѣвъ ся. И про вѣрника Мошка було немало бесѣды; всѣ видѣли, якъ о̂нъ выйшовъ зъ Германовои »канцѣляріи« блѣдый, дрожачій, змѣненый, и якъ обзираючись та поставкуючи що хвилѣ, поволѣкъ ся долѣ улицею. Що се все значитъ? Що стало ся? — допытували сами̂ себе ро̂пники и ломали собѣ голову надъ всѣмъ тымъ дивомъ, але нѣхто не мо̂гъ выяснити всего на докладь.
И дѣйсно, на видъ могло бачити ся, що Германъ подобрѣвъ, хоть, кажу, то̂лько на видъ. Хто бы бувъ пильно придививъ ся єго рухамъ, выразови лиця и цѣлому захованю по̂дчасъ выплаты, той бы бувъ замѣтивъ богато дечого, але найменше доброты. Нѣ, се не була доброта! Тото отупѣнє и отуманенє, тоти̂ непевни̂ рухи, тоти̂ части̂ переливы выразу лиця, тота задума и видима боротьба зъ собою, тота дрожь єго рукъ, тускло̂сть очей, натуга цѣлого тѣла, зъ якою о̂нъ державъ ся просто, той прибитый, якбы урываный голосъ, — все то значило щось зовсѣмъ иншого, нѣжь доброту. Яки̂сь темни̂ чутя будили ся въ Германово̂й души, клубили ся и перли на свѣтъ, по̂дмулювали єго силу и гордо̂сть, — а Германъ зъ крайною натугою давивъ ихъ, здержувавъ. не дававъ имъ запанувати надъ собою. О̂нъ самъ не знавъ ще ясно, чого єму хоче ся, але чувъ якусь непевну тревогу передъ всѣмъ и передъ кождымъ. Особливо страшила єго наступаюча но̂чь, — якійсь голосъ шептавъ єму, що она не мине для него добре.
— Тьфу, лихо якесь! прошептавъ самъ до себе Германъ, коли выплата ско̂нчила ся и робо̂тники розо̂йшли ся. Я якійсь слабый, — то певно, — щось ми недобре! Треба завтра вертати до Дрогобича, бо ту въ то̂й проклято̂й ямѣ годѣ выдержати. Десь на кождо̂мъ кроцѣ тобѣ дѣдьча мати пхає всяку погань передъ очи! Але що все мене нынѣ такъ дразнитъ, такъ допѣкає? Я певно дуже хорый! Треба буде заразъ завтра по̂ти до доктора, — то єдина рада!
Въ то̂й хвили прийшла служниця и покликала єго на вечерю. Германъ звѣдавъ ся, що робитъ Готлибъ.
— Спитъ, — ще о̂дъ обѣду нѣ на хвилю не будивъ ся.
— Може бы єго збудити до вечерѣ? спытавъ Германъ.— Та на що? О̂нъ и такъ утомивъ ся, — нехай о̂дпочине. А якъ бы збудивъ ся въ ночи и захотѣвъ ѣсти, то я єму лишу вечерю!
— Нехай и такъ буде! сказавъ Германъ и по̂шовъ вечеряти, все ще роздумуючи надъ тымъ, що таке зъ нимъ стало ся и що бы єму робити.