Антологія римської поезії/Вергілій/Еклога I

by Вергілій

◀ Катулл, 46. Знову весна, оживає земля

Антологія римської поезії Вергілій пер.: Микола Зеров Еклога I

Вергілій. Еклога IV ▶

ВЕРГІЛІЙ.
I еклога.

 

Мелібей:

ТИТИРЕ, ти в холодку опочив-єсь під буком гіллястим
І на сопілці сільській награєш мелодійної пісні.
Ми-ж полишили наш дім, наші ниви; од рідного краю
Геть утікаєм… Нам тяжко… А ти — в холодку, на дозвіллі
Будиш в діброві луну солодким ім'ям Амарілли.

Титир:

О, Мелібею! мій бог послав мені втіху цю й радість.
Завжди для мене лишиться він богом; олтарь його завжди
Буде окроплено кров'ю ягнятка з моєї кошари:
З ласки його бо на пашу корів я й ягнят виганяю,
З ласки його награю, що захочу, на тихій сопілці.

Мелібей:

Так! Я не заздрю тобі… Я дивуюсь… Бо ж буря лютує
Нині на наших ланах. І сам я, старий та безсилий,

Кіз своїх далі жену… А ця? поглянь бо на неї:
Двох на горбі козенят у ліщині вона породила,
Так і лишила їх мертвими там, на камінні непліднім.
Часто це лихо мені — о моя сліпота та нерозум! —
Громом розбиті дуби на путі на моїй віщували;
Часто це горе гірке вороння накликало зловісне…
Але хто-ж бог твій і де він, скажи мені, Титире друже?

Титир:

В Римі Мій спас і заступник… ти знаєш, простець незвичайний,
Місто те дивне, гадав я, подібне до наших містечок,
Де на базарах ми сир продавали і наші ягниці;
Думав я: пес, хоч і більший, у всьому подібний щенятам.
Нині я знаю, що Рим над містами підноситься всіми,
Як над кущами повзкої лози кипарис величавий.

Мелібей:

Що-ж так манило тебе до того величнього міста?

Титир:

Воля, мій друже! Хоч пізно, як волос на старість посивів,
Взнав я принади її, — осяяла вік мій ледачий;
Зглянулась доля на мене, хоч довго прийшлось її ждати.

Перш Галатеїн невільник, я нині служу Амаріллі…
От як була Галатея, то — щиро тобі признаюся:
Вільної хвилі не мав я, не мав заробітку ніколи…
Хоч на олтарь і складав я нелічені жертви безсмертним,
Хоч працював я, як міг, і сир свій видавлював туго,
З грішми ніколи моя не верталась до дому правиця.

Мелібей:

От коли я зрозумів, чому так Амарілла зітхала,
Щиро молилась богам, для кого виноград зберігала:
Титир покинув свій дім — а по ньому тут сосни журились
І говіркі джерела, і широкі зелені діброви.

Титир:

Що-ж мені діять було? Чи-ж я міг зоставатися в призрі?
Чи-ж я не міг попросити у бога спокою та пільги?..
О, Мелібею! я бачив там мужа, що йому на шану
Пишні що місяця жертви по храмах приносяться наших;
І на благання своє ласкаву почув я одповідь:
Все, що твоє, при тобі! Вертайсь до худоби безпечно!

Мелібей:

О, ти щасливий, мій друже! Майно і твій хутір з тобою.
Досить тобі на життя… Твоє поле оброблене добре…

Не заболочений луг: ні комиш, ні рогіз не росте там.
Не на чужому ти пастимеш вівці, і пошесть ворожа
Од незнайомих сусід на ягнята твої не перейде.
Так! ти щасливий, мій друже! Ти дома, лежиш в холодочку
Біля священих джерел, на березі рідної річки.
Тут тобі тин-живопліт, де гіблейські трудівниці бжоли
Взяток важенний беруть на буйнім верболозовім цвіті,
Вколо літають, бренять, до солодкого сну запрошають;
Тут, по-під скелю йдучи, садівничий наспівує пісні;
Тут про кохання твоє голуби тобі стиха туркочуть
І з верховіття кленка озивається горлиця ніжна…

Титир:

Так, мені добре… І перше олень піде пастись в повітря,
Море раніше всі викине риби на піски безвідні,
Парти із жизних долин приблукають раніше до Рейну,
А напівдикий германець Євфратові питиме води, —
Аніж у серці моїм захитається образ владики.

Мелібей:

Лихо судилося нам; ми йдемо на безвіддя Лібійські,
Другі мандрують до скитів, а треті — на берег Оакси;
Навіть на північ, за море ідуть до Британського краю…
Чи й доведеться коли повернутися знов до отчизни,

Щоби з слізьми на очах, по роках сумного вигнання,
Глянуть на землю свою, на ту стріху убогої хати.
Жовнір захожий мої родючі виснажить ниви,
Варвар тут жатиме хліб… От до чого усобиця люта
Нас, громадян, довела!… Чи для того ходив я за полем,
Чи за-для того я груші щепив і викохував лози?…
Кози, щасливі колись, годі плакатись, — далі рушаймо!
Вже не лежати мені по-між рястом у темній печері,
Вже не дивитись на вас, по далекій розсипаних скелі,
Пісні уже не співати, і певно, що скоро без мене
Вам доведеться гіркий верболіз та конюшину скубти.

Титир:

Ні, ти не підеш нікуди і ніч перебудеш зо мною;
Ложем нам буде трава, а вечерю ми маєм роскішну:
Добре оддавлений сир, і каштани, і яблука спілі.
Глянь бо: ген-ген над хатами димок уже в'ється вечірній
І од гірських верховин по долинах послалися тіни.

——————

Написав іі Вергілій коло 41 р. перед Хр., в трівожні дні великоі Італійськоі революціі, в часи упадку старого республіканського Риму і тріумфу нового Цезаріянського з Октавіяном (Августом) на чолі.

Найбільшою опорою переможців були давні легіони Цезаря, що на своіх плечах винесли весь тягарь його гальськоі та цівільноі війни. Тому — задовольнити ветеранів забитого диктатора, надгородити вірних спільників і друзів — стало першим завданням Цезаріянського уряду. Спосіб задоволення був єдиний, підказаний традицією — наділення землею. Але перевести таку величезну операцію земельну тай перевести до того планово й мирно, у правительства жадноі змоги не було: земельний фонд Італіі був обмежений, ветеранів — багато, скуповувати-ж ґрунта у землевласників за високі ціни — не ставало коштів. Довелось звернутися до методу конфискацій — одібрати землю на територіі 18 найбагатших міст Італіі і заснувати там колоніі ветеранів. Налякана розпорядженнями урядових комисарів, тероризована сваволею жовнірства, хліборобська людність Італіі доходить до правдивоі розпуки: одна частина іі шукає виходу в еміграціі, друга, зоставшись на місці, ув'язується в кріваві сутички з новими власниками, третя — поповнює кадри бандитів та жебраків… Повсякчасні хвилювання й заколоти занепокоіли зрештою й правительство, і Октавіян мусів де в чому своі аграрні закони змягчити: разом з маєтками сенаторів він увільнив од конфискати землі і тих дрібних господарів, що іх власність не перевищувала норми звичайного жовнірського наділу. „Ці льготи, пише Фереро, трохи потішили середні класи, і серед страшного заколоту ніжний та гармонійний голос поета заспівав пісню подяки, якій суджено було лунати на протязі віків. Вергілій, що сам був дрібним землевласником, наважився трактувати в буколічній поезіі те, що ми назвали-б нині злобою дня. Він висловив в першій еклозі свою подяку і подяку дрібних землевласників Італійських молодому владарю, якого ще й сам гаразд не знав, примішуючи до неі де-що з тієі побожности, яка після апотеозу Цезаря мала тенденцію поширюватися з мертвого фундатора на живих ватажків народньоі партіі“…

В еклозі проходить перед нами поетичний пейзаж рідноі поетові Ломбардіі і — на тлі його — розмова двох пастухів, Титира (самого поета) і Мелібея. Мелібей, вигнанний ветераном із свого власного маєтку, дивується товаришеві, що зумів серед такоі страшноі хуртовини оборонити свій хутір та худобу, а той, одповідаючи, починає прославляти молодого Цезаря (Октавіяна), як бога, що подарував йому спокій, вернувши худобу і ґрунт. Він обіцяє приносити на олтарь його найкращих ягнят, клянеться повік йому вірно служити. „Надто вчасний апотеоз на другий день після крівавих проскрипцій!“ — завважає з цього приводу Г. Буасьє, а другий авторитетний дослідник римськоі старовини докидає: „От коли в літературі римській повіяло новим духом, от де початки римскоі поезіі імператорськоі доби і остання межа старого республіканського письменства.“

Ці слова коротенько, але виразно окреслюють культурно-історичне та історично-літературне значіння еклоги.

Що ж до літературноі форми — ідиліі, еклоги, то вона запозичена Вергілієм у грецького поета III в. перед Хр. — сицілійця Теокрита. Звідси і заклик поета до „Сицілійських муз“ (на початку IV-оі еклоги), і грецькі імена його героів — Дафніси, Галатеі, Амарілли і т. п., і та згадка про гіблейських бжіл (Гіблою звалось кілька міст в Сиціліі), і той гнучкий та мелодійний, на короткі строфи розбитий, окрилений анафорами та алітераціями, гекзаметр.