Верховина і інші оповідання/Верховина

by Марко Черемшина

Верховина і інші оповідання Марко Черемшина Верховина

Писанки ▶

Краків: Українське видавництво, 1940

Верховина.

Пішло з дурниці. Присяжний^[1] громадський Янцьо Кшесінський кликав старого Федора Орфенюка в куми, бо сподівався багацької крижми^[2]. Дід відпрошувався по господарськи. Насамперед показав присяжному сволок^[3], на якому був вирізьблений рік, в котрім дід родився, а другий рік, в котрім будував хату. Хаті сорок шість, а дідові сімдесять років то вже старому гляба^[4] діти до хресту держати. Вже ноги і руки не статкують, вже не вдержав би фіна^[5], не діждав би його дружити, то що такий кум вартує?

Присяжний не вгавав просити і хвалив діда, що він ще годен верхом їхати і що доки люлька смакує, доти сила бірує та що сила не в молодій крові, але в розумній голові, так як путеря у багача, а не у голій хорбаці^[6].

Але дід не похочував і чемно відмовлювався^[7], а присяжному желав, щоби його червак ріс до черевика а від черевика до чоловіка. А щоби присяжний не покмітив дідової неохоти, — просив дід його зичливо, щоби колись показав йому ту свою дитину, най би харкнув їй у тварь на-вроки, найби дав овечку на роплодок.

Присяжний догадався, що багач ним гордує і просив діда, аби йому вибачив його докучливість та й відійшов швидко і не дався дідові підпроваджувати через подвіря у ґрешній розмові.

А дід дивувався з невісткою:

— Такий старцун^[8], такий торбей^[8] громадський, така лєнка^[9] дрантива мене в куми забагає! Ех, коби не такий чєс, не так би я з тобов покумавси, ти палице гола!

Невістка радила дідові, аби собі язик кусав і тихше говорив, бо присяжний може дідові слова зачути, а тепер він має власть і селом трясе.

Дід відтяв, що не боїться пустого бука, але однако голос приглушив у собі так, аби лише невістка чула і зараз сумнівався:

— Може бо й є, чув проклєток безчесний?

Невістка вдоволена, що дід її слухає, безпечила його, що вітер віє у противний бік, а не за присяжним.

Відтак дід посерджувався вже в хаті по вечері:

— Гет світ обмінився: такий нероба-полатайко тепер над людьми міць має, тепер його верх, його орел над селом літає, тепер він на переді, а ти його бійси!

— Ти, голаку, а ти против мого коліна?

— Аби я тобі копилюка^[10] ерстив^[11]? Аби я з тобов за-стів сідав? А йди ж ти, дранко латана. Машір^[12] мені з хати, ти кашкетнику рогатий!

Дідова твар червоніла, а очі як два вуглики світили.

То це було сьогодні, а на другий в саме полудне у діда гості: присяжний з двома паничами^[13].

— Давай, діду, підводу для коменданта!

— Ей, сарачєтка, у мене кінь хромає.

— То ніц — каже білявий панич.

— У мене віз розсипавси!

— Ми його складемо — відрізує чорно-бривий панич.

— У мене син погиб на войні, моя ґаздиня погибла від кулі, а я сам з невістков та й онучєт двоє.

— То ніц не робить — відрізують паничі — маєш, старий коні, мусиш їхати, хотьби що було.

— Нема кому фірманити — боронився дід.

— Поможе невістка — підсміхається чорнявий панич і моргає на дідову невістку.

— Невістка маржину та й діти кутає^[14]!

— То поїде дід — каже білявий панич.

— В мені пушка духу, деж я годен?

— Я також не годен, а служу паньству — рубає чорнявий панич.

А присяжний все мовчить і тільки здвигає плечима та відвертається, коли дід кладе на нього свої очі.

Та один панич тут говорить, а другий вже на дворі з присяжним віз виточив і коні запрягає.

Звертівся дід гей веретено та до невістки на раду.

Невістка каже: „Поїду я!”

А старий кличе: „Їду я!”

— Ви, дєдю, не годні!

— Тому поїду я, аби довго не тримали.

— Коли може вдарити плюта^[15] та й тогди передрєгнете^[16], дєдю!

— То борше випустять мене старого, єк тебе молоду!

— А ви ж, дєдю, годні цему видержати?

Дід підійшов до присяжного, поплескав його по плечу, приязно усміхнувся зпід сивавого, пристриженого вуса і допитувався уперто, куда паничі потребують підводи, аби знав, кілько паші брати.

Присяжний споглядав в долину і кидаючи зором на паничів, клав пальці на губи та й давав дідові знати, що йому не вільно нічого казати.

Дід вийняв присяжному люльку з камізельки і набивав її своїм тютюном кришеним, а паничам подав капшук.

Та й вогню їм викресав.

А тоді паничі ніби добріли й радили дідові брати паші на добу, а присяжний повів рукою долів в сторону міста і назад до дому.

Дідові легше стало й його сиві очі зраділи, що до міста і з міста назад має їхати.

Паничі впрягли коні й квапилися сідати.

Дід закликав невістку в комору і розповів її всі важніші тайни господарські, віддав ключі і радився, що має брати з собою в дорогу.

Невістка убрала діда швиденько і верх киптаря^[17] та чирчикового^[18] петика^[19] накинула ще й сиву ґуґлю^[20] з чирчиковим ковнірем і бовтицями^[21]. І питалася, чи харч возьме дід у скіряний бордюг^[22] чи бисаги^[23], — а дід казав, що по Петрі красне веремя^[24] і тому возьме бисаги.

Невістка вложила в бисаги три книші, кусак^[25] солонини, вузлик бриндзі і ракву^[26] масла та й ґарчик^[27] робленого молока.

Дід ріс із вдоволення, що невістка його так щиро дозирає, але назверх гальмував^[28] по багацьки невістчину щирість, кажучи, що не годен і половини схарчувати. Відтак увійшов ще раз в хату, добув з грядок^[29] скруцак^[30] тютюну і сховав у ремінь, а погладивши обидвох внуків по голівці, наказував їм, аби слухали нені. Перехрестився на дорогу, а тоді невістка вхопила йому з рук бисаги і подала капелюх та й поцілувала в руку, а несучи бисаги і батіг до воза, желала дідові, щоби добре гостив і здоров вертав домів як найшвидше.

Паничі і присяжний позасідали на возі і покривлювалися дідові, що подобає на комісаря сторожі цлової^[31].

Невістка подала дідові до рук батіг і ремінні поводи та й говорила так, аби паничі чули, що сподівається діда на завтрішній ранок. Дід тріснув батогом, потвердив невістчин здогад, а виїхавши поза браму, пристанув. Невістка, знаючи, що дід щось забув з собою взяти, прискочила 'д ньому близько, а він шепнув її до ушка, аби винесла йому десять злотих. Коли невістка побігла в хату, дід став за нею накликати, аби винесла також і джерги^[32], бо треба буде попасати і коні накривати. Невістка передала дідові гроші і підстелила крашені джерги, а тоді дід пригадав собі, що не взяв ключа від воза. Паничі сердилися на дідову забудливість, а дід впевняв їх, що і вони будуть забувати, коли сьомий хрест переступлять — а відбираючи ключ, завйокав на сиві коні і відїхав.

Присяжний розсмілився і показав дідові, щоби їхав на пляцівку, бо відти має когось везти долів.

Пляцівка була серед села у Малярчукових хатах. Малярчук був перед війною перший багач у селі, але згинув на фронті під Раранчем, а жінка Одокія лишилася вдовицею і не уміла відгризатися і через то війт легко забрав її хату на приміщення постерунку, а її саму витрутив у ліси в зимарку. У зимарці найшли її перед Різдвом застрілену, а тоді жандармерія зайняла і зимарку, щоби порожня не стояла.

Такий кінець Малярчуків все пригадував дідові Федорові, що і його родові загрожує подібна доля, коли ззагоди^[33] ще за свого життя не звінчає молоду невістку з біривливим^[34] парубком і не покладе на талані^[35] силу. Малярчукові хати потинали діда ще й тому в серце, що все пригадували йому небіжчика сина Миколу, його праву руку, одинака дорогого, його одиноку втрачену надію.

Заїхав дід возом перед самі вікна, а коли паничі зіскочили з воза, вийшов з хати командант і казав робити місце на дві їмості, аби вигідно собі сиділи.

Дід зрадів, що буде везти пані, а не шандарів, бо думав собі, що пані не будуть у місті баритися і він скоріше верне домів.

— Повезеш, бадю^[36], ці обі їмості долів у місто на відпуст, бо завтра Матки Божої-шкаплєжної, — каже командант.

— Аби пані тривали та й храмували^[37] — каже дід Федір.

— Не кажеться нам „пані”, лиш їмості, бо ми вам не рівня — поправляє командантова. Її веснянкувата твар, кругла як раква, набігла кровю під білявими бровами, а її товстенька червонава ручка погрожувала дідові.

Чорноока, худа її товаришка, яку худенький як протичка^[38] панотчик тримав попід руку, сама з себе оправдувала діда, що він межи панами небувалий і тому не знає добре, кому і як має честь віддавати.

— Аби-сте нам здоровенькі їмостували наші файні та молоденькі їмостечки золотенькі — поправлявся дід укладно і швидко.

Таксамо як панотець, голений комендант гукнув на наймички, аби винесли вино та й тісточка, бо віз гей розсохся та й треба його підолляти, щоб не скрипів під їмостями і щоб не скробав їх молоденького серця. Метнулися наймички і ввесь стіл на віз перенесли.

Панотець поблагословив і вино й тістечка, а командант роздав повні пугарі^[39] їмостям і панотцеві та й паничам в руки і просив, аби всі пили до дна, аби біля їмостей щастя сідало.

— Аби їмостям срібні стремена у дорозі ніжок не давили — докидали паничі.

— Аби їмості по дорозі з ладними кавалєрами здибалися — желав панотець, підсміхаючись зичливо.

— Та й аби у добрий час ми відїхали — пригадувався дід.

Тоді командант подав і дідові повний пугар, а дід розяснив свою твар і став приповідати:

Молоденьке панство ясне, всі ірщені^[40] люди —
напиймося того винця, як Біг дасть, так буде!

Командантова наказувала свому ґазді, аби тямив, що має жінку та аби не вакався^[41] йти в село до молодиць, бо вона дізнається і буде йому вуха крутити, а панотцева ґаздиня пригадувала панотцеві, щоби не сповідав молодиць ні дівчат гарних, аж вона верне з відпусту, бо як ні, то її кулак буде в роботі.

Командант покликувався на панотця і прирікав, що буде разом з панотцем ввесь час гречний і оба будуть постити та своїх ґаздинь виглядати.

Командантова ґаздиня підозрівала команданта:

— Ти, Вальорку, не дури мене, бо я чула, що ти закусив зуби на ту молоденьку удовичку, на ту невісточку Орфенюкову!

Дід глянув допитливо на команданта, а командант заперечив рукою.

Панотцева їмость свому ґазді наказує:

— Ти, Ясю, не крути і не відкликайся на Вальорка, бо я вас добре знаю, ви оба однакі, оба псі-юхи^[42]!

Командант обняв панотця поза-шию і кривдувався:

— Видиш, Ясю, як нас наші ґаздині малюють?

А панотець помагав командантові:

— І твоя Рузя і моя Маня гадає, що ми такі як вони ненаситні!

Паничі посміхнулися.

— Дай Боже спасувати^[43] та не хорувати — вмішується дід і пригадує їмостям, що час їхати, бо сонце вже високо і по дорозі буде їх у личко скоботати.

Командантова бере свого мужа 'д собі на бік і йому щось в ухо шепоче, а відтак обіймає його і цілує та й плаче так сильно, що її кругле та повне лице бороздиться бороздами гей обручами, а на ньому білявий пушок збивається у маленькі горсточки сльозами мочені.

— Голубе мій, соколе мій, скарбе найдорожчий, не тужи за мною!

— Ластівочко моя, перепеличко моя, їдь здоровенька, вертай борзенько!

Панотець також свою ґаздиню відкликає набік і в обі ручки цілує та й личко гладить і розціловується.

І знов обі пари цілуються та й обіймаються і шириньками^[44] очі утирають.

І обидва ґазди на фіру свої ґаздині висаджують, аж упрівають.

І тоненькими килимами їм ніжки накривають і парасольки над ними розпускають.

Командант пригадує ще своїй ґаздині, щоби на відпусті зеркало до спальні купила, а панотець наказує, аби його ґаздиня не забула купити оливи до пугарів у костелі.

Дід тріскає батогом і перехристившись тричі виїжджає в дорогу.

Та лиш він подався за ворота, а пані десь-відкись біленькі хусточки повидобували та й вимахують ними напротив любости своєї на першім скруті дороги та й на другім та й на третім під Синім ґрунем аж їх ручки ізболіли.

А як Синій ґрунь проминули, то вони парасольками понакривалися і солодкі тіста їли та меди пили, запашний тютюн курили. Та й помалу-помалу обі їмості розяснилися, розлебеділися, розспівалися попід кичерями^[45], попід малявами^[46].

А дідові навперед очей невістка станула:

— Таке воно гей тот марець тота челєдь: Тут хмари на чолі збирає, тут уже посміхаєси, голубе небо 'д тобі нахиляє. Правда, невісточко, шо ти мене слухаєш і шєнуєш і доглядаєш, як рідна дитина, але най на твоє серце глипне сонечко, та й ти діда із тими сиротюками на піч покладеш, а собі молодюка приймеш та й буде тобі дід заважати! Правда, шо ти пустим не орудуєш, але тепер по тій смучій войні удовиці посходили з розуму та й віддаютси за таких барабів^[47], шо не варт їм за наймитів бути. А най на невістку сяде муха та най вона збицкаєси^[48], та й пішов Орфенюків талан межи псярство, бо він у тестаменті єї весь свій маєток записав.

Щось гейби запекло діда у серце, щось привиджується дідові, але він не хоче цьому вірити, аби командант на його невісточку закусив зуби. Але тота його ґаздиня таки до очей йому тото уповіла. Видко межи ними був якийсь колот^[49] через його невістку, видко щось там коїться, та не знати що́: чи командант сам кинув око на невістку, чи гилить її комусь? Ледви він сам схоче під невістку підсипатися, коли дома свою ґаздиню має. — Але і панотця гляба ревнувати, бо панотець заходить собі із своєю ґаздинею, так як з жінкою вінчаною, і так щире її виряжає та її голубить та над нею розщибається, як рідний чоловік над жінкою справедливою. Хотьби прем його наставники духовні заборонили йому шлюб брати, то він тоту заборону де́сь чує, бо він певне сам собі дав шлюб потайки так, що наставники не знають, — ну і має шлюбну жінку в хаті. Наставники гадають собі, що він парубочить та й на костел робить а він собі вінчану жінку тримає та й на свої діти робить. Але бо цей панотець ще молоденький, ще й селом до челяди прилипає, ще й любаски має! Та хоть би він прилип до невістки, то ізза попа нема стиду та й дід непотрібно журиться за невістку. А як він змовився з командантом і хоче якогось барабу на талані розмістити — та його з невісткою звінчати, то це гірше може бути, бо невістка попа послухає та й команданта збоїться. Та й тоді діду: пропадьоска! Шибає дід гадками, а через дорогу навперед коней заяць: скакіць! Дід перехрестився, а їмості розсміялися.

— Щось вам, діду, не поведеться — каже командантова.

— Най ворогам нашим не ведеси — відмахується дід.

— Не поцілує вас ваша любаска — вгадує панотцева ґаздиня.

— А ви ще собі з любасками заходите — питає діда здивувана комендантова.

Дід обминає відповідь, приповідаючи:

Аби пані панували, аби пані жили —
аби пані молоденькі паничів любили!

Їмості впевнювалися, що дід десь в долішнім селі має ще свою любаску із молодшіх літ і допитувалися, скільки разів у місяць її відвідує.

Дід знов обминає те питання і відрікає, що все на світі є в Божіх руках, — а коли узрів при дорозі чистий жолібець, станув, роззубелав і напоїв коні, щоби відвернути увагу від себе.

Їмості видобули дві пляшки вина й казали дідові їх у воді застудити, а відтак казали їх розкоркувати і одну пляшку подали дідові, а другу поклали межи себе та й стали по черзі пити і своїми чоловіками вихвалюватись:

— Мій Вальорко — казала командантова — так мене любить, що все село вистріляв би за мене одну.

— А мій Ясьо — казала панотцева їмость — так за мною пропадає, що сам мене розбирає, сам суконку розпинає і сам роззуває. Та й не заснув би, доки я його на грудях не заколишу.

— Та й мій Вальорко інакше не засне, доки зі мною не напеститься, а нераз і в ночі мене будить. А такий для мене добрий, що навіть мої гадки відгадує. Дотогід то робив слідство у тім арешті на подвірю, де тепер у нас стайня. Приведуть нераз тих арештантів, чи націоналістів, чи комуністів та й у тім арешті коло них упрівають, аби від них дознатися правди. То такі звідти били у хатні вікна зойки та стогнання, що вікна дрижали, а мій малий Юзьо в колисці будився і плакав. Гей, чоловіче, думаю собі — таже я оглухну від тих криків, а дитина виплаче собі очі за пустих бандитів! А він мені нічого не каже, — лиш я дивлюся на другий день, а за хатою робітники мурують з плит глибоку пивницю. Питаюся його, нащо йому такої камінної та глибокої півниці, — а він усміхається та й більше нічого не каже. Минає тиждень, а зойків не чути, гейби тоті бандити поніміли, чи тим опришкам рот заціпило, а він заходиться від сміху і розповідає, що арешт переніс вже у пивницю і хочби там стріляв і з гармати — то ніхто цього не почує. Так мені мій Вальорко з лиця читати уміє!

— Я також гріх мала би, коли б на свого Яся нарікала. От як я свого Владзя мала, то він мені аж з міста привіз доктора і мошу^[50] та й крепдешіною^[51] всю мою постіль заслонив. Другі попівські жінки ходять у перкалях та цайґах^[52], а у мене наломом^[53] шовків та креп-сатинів^[51] та креп-марокенів та жоржетів^[51] та золотої лями. А мої капелюхи — ти бачила, Рузю, — такі зелені та червоні, що професоровій очі заривають! А мої сандали перлами цятковані! А мій плащ велюровий! А мої коралі, Рузю золотенька!

— То все правда, Манусенько солоденька, але таких дорогих перстенів як у мене, то навіть у місті тоті радникові не мають. Як лише трапиться мому Вальоркові якась ліпша нагода зараз мені перстенець із зіркою приносить. Або мої бранзолети мають у місті собі пару? Ти може чула, приятелько, що злісна стільки разів хорує, скільки разів мою тоалету бачить! То нема що таїти, що мій Вальорко, як упється, то до неї ходить, бо я не терплю пяниці, але він її не любить і як від неї прийде, то навколішки паде та й мене просить, аби я йому простила, що він так погано забувся. А я йому кажу, що не дивно мені було би, колиб тота злісна була хоть красна, хоть молоденька, хоть гожа, але то така купа мерші^[54], що олені від неї утікають, а як іде в ліс із стрільбою, то ворон на нею кряче. Але де пяний розуміє, що краса, а що погане? З тою злісною маю я то само, що ти голубко з тою професоровою. Ти гадаєш, що твій Ясь пішов в школу реліґії вчити, а він пішов з професоровою набуватись в її спальню!

— Не гніви Бога, Рузю!

— Через що, Маню?

— Бо прецінь і ти любиш відвагу злісного, так як я люблю спів учителя та й кривди нема з нас нікому. Я сама кажу свому Ясеві, що докі він не покине жінки учителя, доти я не прожену від себе учителя, — а Ясь мені каже, що за ту правдомовність він мене ще більше любить, а вчительку тільки дурить.

— А мій ніби не дурить злісну?

— Може дурить, а може знає про злісного, та й клин клином вибиває!

— Що про злісного знає?

— Що ти його любиш!

— Вибач, Маню, я його?

— Може ні?

— Ні, ні — то він мене, він гине за мною!

— То він не любас^[55] тобі?

— Любас, але із люби́ до мене.

— А на цю забаву не він тебе запросив?

— Він, але і тебе просив.

— А мене задля кого, Рузю?

— Задля твого учителя, того чорногривого любаса твого. Може брешу, Маню?

— Аби тебе за твої слова Бог здарував сином.

— Дай-Біг тобі також!

— А ніби чого ж ми туди їдемо?

— Ба і я так скажу!

І обі їмості допили вино та й обцілувалися та й штуркаючи діда в плечі, питалися, чи бірує ще танцювати?

Дід лиш ждав якоїнебудь зачіпки, бо коли випив пляшку вина й оббіг гадками свій талан та й упевнювався, що внуки підростуть та й одружаться ще за його життя і стануть добрими наслідниками його і сина, — забаг дуже говорити з кимнебудь і вже надслухував, що їмості говорять, щоби десь вхопитись у бесіду з ними.

— Іноді чоловік ше такий легкий, шо й аркана^[56] пішов би!

— А тепер, ви, діду, тяжкий чи легкий?

— Аді видите, їмостечки, я діправди чуюси легкий, але однако треба би мені ше зо-три скрипці та й з десять флоєр, аби я присів гайдука^[56] на підлозі.

— Ба, хто в селі найліпше танцює?

— Є, є в нас по молодюкові, шо у тій смучій війні світами бродили та й навчилиси всєкої данцювати, але таки нема понад злісного та й понад учителя!

Їмості розсміялися й дивувалися очима, що дід підслухав їх бесіду.

— А моєму чоловікові ніби щось хибує?

— Пан комендант — аби здоров був — то файний пан, нівроку!

— А мій старий — діду — вам не вдався?

— Най неволя христінинови^[57] не вдаєси, а панотець у нас на самім переді. Лиш село наше таке засмолене та неумиване, шо не розуміє, шо такий чоловік вартує. Шос це село наше тих панотців перепустило, але такого, єк цей — аби із своєю їмостею старости діждав — то таки не було. Таку красну та мудру бесіду має, шо варт пійти у церков та й послухати. Каже та проказує тогід на саму Богородицю: дорогі та чесні парафіяне! Шо я знаю, того ви не знаєте, а шо ви знаєте, того я не знаю, а чого я і ви не знаєте, то один Біг знає! Люди зумілиси і звертілиси, а панотець підносит у гору свою реверенду та й каже: адіт, мої парафіяне, я лишень в сорочці і — не до вашого гонору кажучи — в поркіницях^[58], а нагавиць нема та й кабату нема! Це — каже — лишень я знав, а ви цего не знали. А скілько грошей кождий з вас у ремені або в хустці при собі має, то лишень ви знаєте, а я не знаю. А скілько грошей ви скинете у скарбону і узбираєте для мене, — того ані я, ані ви не знаєте, — то лиш один Пан-Біг знає! — Такої бесіди для прикладу нарід не затємив, і хто лиш мав деякий гріш при собі, кинув у скарбонку та й кажут, шо тогди люди накрили дві сотці. Чи годен хто таке придумати, хотьби мав дві голови?

Їмості розреготалися над дідовим оповіданням, але однако не позволили дідові закурити люльку, щоби їх не дусив дим із маркотки.

Дід протинав за то їмостям, що коли б сам панотець на возі сидів, то пазволив би йому курити, а їмості перечили дідові і питали його, звідки він то знає, коли ще не возив панотця?

— А на Храм до Широкополя хто возив нашого панотця, єк не я?

— Ви самого панотця везли, чи з професоровою?

— Була й жінка учителя, але курити не боронила.

— А панотець були сумні, чи веселі?

— Ей-га, ше й єкі веселі! Дес переймили нашої співанки та вертаючи з храму, цілу дорогу співали, аж гори лунали.

— А ви тямите цю співанку, бадічку?

— Шос тємлю, а шос не тємлю, але єк-би я закурив, то пригадав би собі зараз.

Панотцева їмость просила діда, щоби курив зараз і сама йому губку в люльці запалила.

Ледви дід люльки попахкав, а їмості вже до нього прискипалися, щоби переповів їм тоту співанку, якої панотець співав з храму вертаючи.

Дід став гумкотіти:

Сіда — ріда — дана
не піду за Йвана —
але піду за Данила —
абих не робила!

— Цеї співав панотець, діду?

— Сохрань Боже, — але єкби я від цеї не зачав, то і тої не нагадав би, ану погодіт крішку, а зараз мете чути:

Я сапала кукурудзки, та й стяла фасольку —
полюбила панотчика, купив парасольку!

— Цеї, бадічку?

— Ше ні, але зараз буде:

На тім боці при потоці вбив половик каню,
тікав вчитель від попаді, загубив кресаню.

— Цеї, бадічку, цеї?

— Цеї співав панотець на весілю сестри навчителя, а з храму їдучи нічма співав ше дрібнішої. Ану чуйте:

Через греблю вода йде,
умий ноги, попаде!
Ой я вмию в неділю,
бо ся попа надію!

— Ей, де ж би панотець співав такої поганої?

— Їмостечкам це погана, а панотцеві була файна, цілу дорогу співали, а жінка вчителя реготаласи та й голосом панотця підбечовувала^[59]?

— Тим кобилячим голосом?

— Знає його біс, чи кобилячим, чи єким!

— Та вона уміє лиш рзати, а не співати!

— Тогди, видко, добре горло помастила та й підспівувала май-май^[60]!

— А злісну, бадіку, возили-сте також — питає командантова.

— Ой тота не даст себе возити, тота скрізь верхом їде гей улан.

— А вона краща від професорової?

— Не годен я, їмостечко, вам то уповісти, бо ні одної, ні другої краси я не мірив, та й не примірював, але пан комендант — аби здорові — то надопевне будут знати.

— Ей, бадіку, ви знаєте, а не хочете сказати!

— Абих по тій правді діждав ше свої внуки подружити. Бо де ж я годен дугу на небі ізжірити, або цвіт у маю ізлічити, або веремячко в косовицю оком перезріти, а хоть ріку запашної ночі зорям із шиї здіймити?

— Видите, бадю, які ви недобрі?

— Їмостечки молоденькі, такі-сте гей зозулечки миленькі, гей весна красненькі, гей медок солоденькі, а такі-сте невірненькі, шо й мені старому слова не повірите й догану даєте!

Їмості топилися як віск від дідових слів та й від сонечка упрівали.

Поруч з гостинцем у яру бігла річка з каменя на камінь і ловила сонце, що купалося на її синім дні межи зеленою смеречиною.

— Ей, то-ж-то кортить мене скупатися, Рузю!

— А біжутерія і шовкова сукня — шо́?

— Овва!

— Та чи ти здуріла, Маню?

— Длячого, Рузю?

— Бо хто ж забагає купатися, коли на баль їде? Прецінь від води тіло стягається і синіє, а під очима виступають круги і на личку показуються курячі лабки. Фе, Маню!

— А я однако пішла б зараз та й скупалася б!

— Видко, що ти з села, а не з міста!

— А ти не з села, Рузю?

— Але у моїм селі є дідич, а у твоїм самі хлопи, та й тому ти така дика.

— То правда, що я у дідичів не служила, так як ти, Рузю, але до того доктора, де я була, приходили різні пани, ше більші як дідич.

— П-с-т! — дикунко, най дід не чує!

Напроти на скруті гостинця вибігла згорда неначе прямо із ліса бричка й високі сиві коні в золоченій упряжі, а за бричкою підбігав візок людей повен.

— Ба, хто то їде, Рузю?

— Не пізнаєш? То Зельманові коні, — от і він сам сидить у бричці із своєю рудою бородою, а біля нього то присланий новий війт щось йому розповідає.

— А у візок ззаду кого він наметав стільки?

— Божка його знає!

— Вже нас пізнав Зельман, вже кланяється, вже спер коні, ану станьте й ви, діду!

З брички зсунувся як бочівка грубенький Зельман у білому порохівнику^[61], зпід якого шкірився до сонця грубий золотий ланцюг. За ним зіскочив червонолиций війт у чорному кабаті, з течкою актів під пахою.

— Дзінь-добрий, пані комендантовій та й вам, пані ксєндзова!

— А, то наш пан Зельман!

— Тепер можу паням лиш погратулювати!

— Є чого, пане Зельман?

— Баль буде першої кляси!

— А музика яка?

— Першої кляси!

— А дансери будуть?

— Ще паням треба казати?

— Но, прецінь!

— Ваші дансери вже там є.

— Ов, без нічого?

— Чому без нічого? Я везу паням довгі золоті ковтки з брилянтами. Прошу відобрати і зараз заложити, бо мені пан злісний і пан професор вимикали б бороду, коли б цих ковтків ще нині не побачили.

— А то що за пани у візку так тиснуться гей оселедці?

— То друга кляса — музиканти!

— А ви куда їх везете?

— Вони так їдуть трохи у село, хочуть свіжим повітрям віддихнути і може трохи заграють.

— Кому ж?

— То вже є друга кляса.

— Може злісній?

— Може бути.

— Може і професоровій?

— Чого пані питають, коли все знають?

— А у кого ж то буде тота забава другої кляси?

— Може у мене, може у лісничівці, а може навіть у господаря.

— У котрого ж?

Зельман справив рукою на діда Федора, який скористав з перестанку і обтирав шум з коней та й обганяв муху.

— А то звідки взялась ворона у клітці?

— Бо там є молода невістка, нівроку!

— Та й мій старий там буде?

— Не знаю, ласкава пані!

— А може і мій старий там буде?

— Не знаю, ласкава пані ксєндзова!

— А хто ж казав музику привезти?

— Можуть пані бути спокійні, коли я тим всім кермую.

— Ну прецінь!

— То будуть заручини чорнобривого панича із тою богацькою невісткою.

— А що ще нового, пане Зельман?

— На один день ще більше треба?

— А ви ж мені не обіцяли шовкову мантильку^[62], як тілько мій Вальорко всадить до арешту премудрого Полонинчука молодого?

— Або я кажу, що не обіцяв?

— Ну, то коли буде?

— Як тілько буду у Львові, то викуплю своє слово, — ніби то послідний наш інтерес?

— А я коли уздрю свої доляри?

— Най лише ксьондз докінчуть то, що ми знаємо, та й доляри самі зайдуть у кешеню.

Їмості злегонька накивували пальчиками на Зельмана і цікавилися, де він примістив нового війта.

— Як-то де?

— На мешкання!

— Як у мене шість покоїв порожніських із нудьги позівають, то я мав би серце пана комісаря в хлопську хату пускати?

— Честь вам, пане Зельман!

Війт усміхнувся і здіймаючи капелюх перед Зельманом і перед панями, признавав, що Зельманові дійсно належиться честь у селі за його розум та за то, що знає всі хиби хлопів і їх злі вчинки, уміє підійти і вислідіти злочинців і все йде на руку владі, яка без нього у цій дикій і чужій, гірській закутині була би безрадною як слабе око без окулярів.

Їмості допитувалися Зельмана, де буде сього вечера танцювати його жінка, а Зельман божився, що не знає, бо перед двома неділями вислав свою жінку до Марієнбаду, того самого дня, коли війт вислав свою жінку до Криниці на купелі боровинові.

— Ну, то ви заглянете до нас, пане Зельман?

— Ого, я вже своє відтанцював, ми цеї ночі разом з війтом маємо тяжку службу.

— Та ж ви стільки богато полонин маєте і ще вам хочется при жандармерії служити?

— Полонини не мої — ласкаві пані — лиш божі, а їсти хочеться що дня — то хто постарає, як не моя голова?

— А ті глухі ліси на Кітелівці, то не ваші?

— Яка мені з них користь? Ліс треба сто років кохати, а де-ж я тілько буду жити?

— А тартак не ваш?

— Тартак їсть дерево та й мене їсть!

— А ваш шинк нічого не приносить?

— Той шинк бере мені життя. Хлопи перепачковують собі нічма румунку^[63] через ріку і не дивляться на мою коршму, а зеленюки^[64] мають горівки стільки, що можуть у ній купатися, а ти, Зельмане, плати, небоже, скарбові патент і податки, і лови мухи як який павук!

— Який же ви бідний, пане Зельман!

— Ласкаві пані насміваються, а я клянусь здоровлям моєї жінки, що завтра маю платити вексель на тисячу долярів, а звідки їх взяти?

Війт потвердив той Зельманів клопіт, а їмості крізь сміх бідкалися над Зельмановою скрутою і потішали його, що його голова і зпід землі роздобуде ще не одну тисячку долярів.

— До милого побачення, пане Зельман, і ви, пане комісар!

— Честь паням ласкавим, падаю до ніжок, найнижчий слуга!

Дід Орфенюк тріснув батогом і коні побігли, а їмості проклинали Зельмана за того, що тільки багацтва має, та й ще платнею конфідента не гордує і хотів би, щоби вони його ізза бідноти жалували.

Сонечко викупалося у ріці й сіло собі на Ґорґанах на смеречині, та й заглядало їмостям у личко попід парасольки, та й скоботало їх на голих грудях, та й ручках голих.

Смеречина шуміла легоньким шумом і нашіптувала їмостям, що цієї ночі буде їх любість обіймати і на ручках заколисувати і над личком лебедіти.

Верхи гір прижмурювали під сонцем свої великі очі і слідкували, куди їмості їдуть такі веселі, та й усміхнені, та й красно убрані.

Віз клекотів під їмостямі як деревлянний млин під лотоками.

Їмості кидають навперед себе з воза на дорогу довгі і крилаті тіні, які лучаться із тінню кінською і дідовою і граються над ліщинами та бучиною як тоті птахи, що над дорогою мушку ловлять і перевертаються на соняшних променях.

Їмостині думки також перевертаються і граються, вилітаючи далеко навперед воза і гуляючи на золотих нитках радощів і надїї. Їмості добули із своїх шовкових торбинок тоалєтне приладдя й стали примальовувати свої личка та й свої устонька та й свої брови та й поправляти своє розкурчерявлене волосся, а соняшні промені стали до їх зеркальців заглядати й їм покривлятись.

— Манусенько дорогенька, то вже Краснолісся зараз, а наші личка такі обпорошені!

— Мабуть ліпше було не маститись тим французьким кремом, був би порох так до нас не прилипав, Рузю!

Дід Орфенюк став допитуватись, де має попасати, а їмості відповіли, що коло дирекційної віллі у Красноліссю.

Та лиш їмості то сказали, а зпроміж соснових лісів із маґури^[65] вихилилася на дорогу і заглядає горда, висока палата, вся закосичена квітками та біло-червоними хоругвами як тота дівка, що йде до шлюбу.

— Манусенько, онде вже дирекційна вілля!

— Ей, де ж би?

— Так, так, то вона сама — притакував дід і радувався в душі, що зараз стане на попас.

— А ви вже там були, діду?

— В середині ще не був, їмостечкі файні, — христінинови нема там ні доступу ні потреби.

— Там в середині дуже гарно: є велика заля до танців, а навкруг неї спальні та будуари та їдальня та купальня такі, гей в казці.

— Шкода, шо така палата пусто стоїть — зауважує дід Федор.

— Що вам Біг дав, де ж вона пуста стоїть? Там прецінь відбуваються забави всіх злісних і зарядців, коли приїде панство із дирекції зі Львова на полювання, — там всі наші забави відбуваются, там пани з усіх гір аж від Чорногори з'їжджаються та й бавляться та й набуваються, аж душа радується, аж вся верховина здригається.

— А з того кому користь?

— Ви, діду, не розумієте, що є панська забава і тому так нерозумно говорите.

— Аби-сте прожили, їмостечки гонорові!

Їмості хотіли розповісти дідові, яка є користь із забави, але перед ними розгремілися стріли, а з кедринової алеї, що веде від палати на дорогу, появилася громада панів і сперла коні. Їмості сплеснули в долоні, а пани взяли їх на руки й ізсадили з воза на землю та й виталися з ними як браття із сестрами.

Злісний цілував командантову в обі руці та й рамена та й кругленьку шийку, а так-само обцілував професор панотцеву їмость.

І радувалися, і цілувалися, і попід руки ловилися, та й до себе притискалися, до віллі ідучи.

Дідові приказали пани за собою їхати і на задному подвірю за віллею станути та й тут ночувати, бо переднє подвіря зайняли вже брички та вози злісних, та й зеленюків, та й навчителів, та й парубків — панотців.

Дід врадувався, що не буде дальше їхати і швидко дав коням їсти.

На мармурових сходах заграла музика на-привіт їмостям, а зеленюки стріляли знов двічі з крісів, щоби всі гори знали, яка у них честь їмостям падеться.

Панотцева їмость йойкнула, а навчитель засміявся із її переляку та й обіцював її, що буде добре бавитися.

— А може мій старий почує та й приїде?

— Ні, Манусенько-серце, не приїде, бо він з комендантом бавиться цієї ночі у Орфенюка старого.

— А вони що там упантрили^[66]?

— Хочуть Орфенюкову невістку збаламутити та й із чорнобровим шандарем заручити.

— Здуріли?

— Ні, не здуріли, бо то Зельман тим усім кермує та й обіцяв їм одну полонину, а вони тую полонину своїм паням — добродійкам на імянини подарувати мають.

Командантова зачула ту бесіду й хвалила Зельмана, що такий розумний і кожному уміє добра нагилити^[67]. І питалася, скільки тая полонина вартує, бо вона хоче собі восени нову кримку^[68] справити та й на мясниці у Варшаву поїхати. Учитель упевнював їмості, що тая половина стане їм на кримку і на золоту ляму і на Варшаву. Їмості сплеснули в долоні і просили учителя, щоби шукав їм купця на Онуфренкову полонину.

А злісний вхопив їмості за праву ручку і питав, скільки хочуть за ту полонину, бо він вже купця має. Їмості заправили по тисяч долярів, а злісний приплеснув рукою і казав вчителеві перетяти рукі. Їмості підтанцьовували з радости.

Сумерк намагався разом з лиликами через вікна влетіти до середини віллі, але зеленюки метнулися і в одну мить розсипали снопи світла через усі вікна та й паням личка закрасили, груди підоймили, ніжки відслонили, ніздря розтворили, очі запалили.

Музика розігралася.

Заля розхвилювалася і розтанцьовувалася. Радість розсміялася. Ліси розспівалися, верхи у верховині розхиталися, ріками зорі розморгалися, долами роси розперлилися, норами звір розбудилася, хатами люди розстогналися…

Дід обійшов коні, повечеряв і через вікно з воза придивлявся танцям, а коли не міг розпізнати своїх їмостей серед кружляючих гологрудих пар, — закурив люльку і проганяв з очей дрімоту аж гет-гет поза північ. Коли коні полягали, приступили до воза три зеленюки і розпитували діда, чому не спить і скільки років мають його коні, а дід оправдувався, що через музику не може спати, а його коні ще молоденькі, лиш по одному зубкови поклали. Зеленюки хотіли почастувати діда горівкою, але дід їм подякував, а тоді вони вийняли дідові з уст люльку і подали папіроску, та ще й сами її дідові запалили і радили йому, щоби за віз і коні не боявся і спав собі як дома, бо тут злісних та зеленюків та жандарів кожний боїться і ніхто дідові нічого не нарушить, а їмості і так будуть гуляти до схід-сонця, а відтак ще будуть спати і най дід собі дурно не збавляє ночі. Роздякувався дід із зеленюками та й докурював папіроску. Та чує дід, що сон його ломить, до сіна його голову нахиляє і притискає, із рота папіроску витручує, очі йому заклеює, силу з рук і з ніг відбирає, соколом над ним літає. Дід підоймає голову і сміється із сокола, що над ним як над курятком кружляє, а сокіл застидався та й відлетів. Полетів далеко-далеко облаками та й за хвильку вертає і на круг воза коло діда сідає. Дивиться дід і своїм очам не вірить: то не сокіл, то його син Микола.

— Ей, дєдю мій родний, а ви што дієте?

— То таки, ти сам, чи лишень душа твоя, синку?

— Я сам, дєдику, хочу на вас подивитиси.

— А ти де лежиш, синку?

— Під Львовом, дєдику!

— Та де тебе там шукати маю?

— Із самога Львова підете на полудне та й минете один ліс, а відтак хрести за лісом, а відтак другий ліс та й знов хрести, а відтак третий ліс та й хрести самі березові, а на самій середині лиш мій хрест яловий. Та й там я лежу вже на восьмий рік!

— А ґаздиню свою не хочеш видіти, синку?

— Ой ні, дєдику, не хочу.

— Ба через шо, синку?

— Сеї ночі вона мене ізрадила.

— Та з кім тебе, сука ізрадила?

— Із шандарем чорнобривим.

— А ти, синку там чуєш, єк я за тобов тужу та баную?

— Чую, дєдику, але тільки нічма як роса паде.

— А єк-же ти синку віднайшов мене тут коло цего псярства?

— Зорі мене до вас справили.

— А за діти не питаєш?

— Я тепер їх видів.

— Файні хлопці?

— Буде їх вітчим збиткувати.

— Я не дам, не бійси!

— Дєдику мій добрий!

— Синку мій загніваний!

— Підіт дєдику у місто до нотара і скасуйте тот тестамент та здійміть грунт із невістки та й перепишіть землю на хлопців.

— Так кажеш, синку?

— Так кажу, дєдику, бо ваша свічка догарає!

— А не буде гріху за невістку?

— Ні, бо вона не неня своїм дітям.

— Мику'!

— ?

— А де ти Мику'!

Дід протирав очі і допитувався, де подівся його Микола, але син не відзивався. Кріз сосни свитало напротив діда небо, а на ліщині рипів деркач і будив діда із усієї сили. Дід розглядається, а він лежить на сіні на помостині, а воза та й коней нема! Встає та й перешукує подвіря, а коней та й воза нема! Йде в залю мельдувати їмостям, а розтанцьована заля у сміх.

— А ви чого заснули, діду — дорікає злісний.

— А ви не знали, що за рікою волоскі злодїї гуляють — протинає учитель.

Вибігають розпалені їмості й сварят діда та й посилають зеленюків над ріку дідової шкоди шукати.

Зеленюки вертають голіруч і розповідають, що слід веде над саму ріку до броду та й божуться, що віз і коні вже на Волощині, вже навіки пропали.

Дід сплюнув і згійкав, а відтак посмотрив рукою в ремени і врадувався, що злодії не забрали йому грошей з ременя.

— Танцюйте собі, їмостечкі здоровенькі, а я мандрую долів у місто.

— Та чому не до дому?

— Бо так.

— Та чому прецінь?

— Бо маю грунт переписати на внуків.

— А то через що, діду?

— Пропали коні з возом, пропала невістка, то най хоть божа земля не пропадає.

— А невістка що винна, що вас обікрали?

— Бо чужую віру^[69] на приймака взьити хоче.

— А вам то що шкодить?

— Мені то вадит, бо увес талан на-пусте піде.

Дід офукнувся, перекинув бисаги на плечі і гійкаючи, справився долів у місто.

Їмості подивилися на себе і дивувалися, звідки дід Зельманові тайни знає.

А відтак сердилися і голі ручки собі ломіли та нарікали, що пропаде їх полонинка, скоро дід на внуків землю перепише. Та й Зельмана за неосторожність кляли, та й дідові наглої смерти желали, та й із злости аж поплакували. Шпотаючись вийшов до них злісний і за голову взявся.

— Яке ж то нещастя вас зустрінуло, любки дорогенькі?

— Старий Орфенюк пішов у місто грунта свої на внуків переписувати, бодай голову вломив по дорозі!

— Та й ізза того, ви дітоньки, плачете?

— Бо наша полонина пропала!

— Ні не пропала!

Їмості ахнули із радости, а злісний закликав набік дрімаючого на крісі зеленюка і щось пошепотав із ним, та й зеленюк вхопив кріс у руки і скочив долів гей вовк за вівцею.

Злісний голубив їмості і просив, аби за полонину не журилися ані трішки, бо дід вже не зайде у місто і грунтів не перепише, а його старого не треба жалувати, бо вже досить на світі нажився.

Їмості догадувалися, куди побіг зеленюк і казали, що боються тілько, щоби дід довго не мучився.

Злісний сміявся із них і безпечив їх, що той зеленюк над водою так вивчився стріляти, що птаху-рибалку бє у леті одним стрілом.

Їмості вихвалювали того зеленюка й успокоювалися та обіймали злісного і дякували йому, що висушив їм на личку сльози.

В лісі луснув стріл і розшумівся понад Красноліссям та й шумом ударив у вікна віллі.

Біленька звізда на небі закрутилася, та й поточилася, та й упала на дорогу і в порохах згасла.

Птаха з ґруня на ґрунь перелетіла, а ворони на дзвіницю сіли і закрякали.

Заяці і сарнюки поховалися у темних ярах, а медведі у своїх леговищах тільки очі розжмурили і позівали.

Пяна заля упрівала і реготалася, а учитель вийшов до їмостей і вимахуючи рукамі, заспівав в їх честь пяним голосом:

Верховино, світку ти наш,
Гей як у тебе тут мило!
Як ігри вод пливе тут час
Свобідно — шумно — весело!

Їмості гладили учителя по голові і вторували:

Свобідно — шумно — весело!

А верхи гір переспівували:

Свобідно — шумно — весело!

---

——————

1. Присяжний — громадський поліціянт, Ч. (Пояснення, зазначені буквою »Ч« подав автор).
2. Крижма, крижмо — полотно, що його дарує кума похресникові. Звідсіля теж взагалі всякі дарунки похресникам від хресних батьків.
3. Сволок — бальок, що піддержує в сільській хаті стелю, звичайно різьблений в узори, іноді й з написами.
4. Гляба — годі.
5. Фін — хрещеник, похресник.
6. Хорбак, хорбака — 1. худий чоловік, 2. хробак
7. Відмолюватися — відпрошуватися.
8. Старцун, торбей — прошак.
9. Лєнка — міщух сурдутовець, Ч.
10. Копилюк — нешлюбна дитина, байстрюк.
11. Ерстити — хрестити.
12. Машір (нім.) — машеруй, забирайся геть.
13. Панич — жандарм.
14. Кутати — піклувати, Ч. піклуватися чимось.
15. Плюта — злива, Ч.
16. Передрегнути — перестудитися, Ч. перемерзнути.
17. Киптар — кожушок без рукавів, Ч.
18. Чирчиковий — червоний, Ч.
19. Петик — суконна верхня одіж, Ч.
20. Ґуґля — плащ, Ч.
21. Бовтиці — китиці, Ч.
22. Бордюг — скіряний міх.
23. Бисаги — вовняні дві торби разом злучені.
24. Веремя — погода, Ч.
25. Кусак — шматок, кусок.
26. Раква — деревляна кругла ваза на масло, Ч
27. Ґарчик — деревляна посуда на молоко, Ч.
28. Гальмувати (нім.) — спиняти.
29. Грядка — жердка над постіллю, де вішають одежу.
30. Скруцак — скрутень, Ч.
31. Цловий (поль.) — митний.
32. Джерга — вовняна верета, Ч.
33. Ззагоди — завчасу, Ч.
34. Біривливий — могучий, Ч. сильний.
35. Талан — майно.
36. Бадьо — старий мужик, Ч.
37. Храмувати — празднувати, Ч. святкувати празник.
38. Протичка — дріт до чищення люльки.
39. Пугар — чаша, чарка.
40. Ірщений — хрещений
41. Вакатиси — осмілюватися, Ч.
42. Пся-юха (поль.) — „собача юшка”, вживається як обидлива назва, або проклін.
43. Спасувати (нім.) — жартувати.
44. Ширинька — хусточка, Ч.
45. Кичеря — гостра гора, Ч., безлісна гора
46. Малява — стіжкувата гора, Ч.
47. Бараба — нероба, чоловік нідочого
48. Збицкатиси — зґедзатися.
49. Колот — колотнеча.
50. Мошя — баба, Ч.; повитуха.
51. Крепдешина, креп-сатин, жоржета і т. д. — дорогі тканини.
52. Перкаль і цайґ — дешеві тканини.
53. Наломом — дуже багато, понад край.
54. Мершя — стерво, Ч.
55. Любас, любаска — любовник, коханка, Ч.
56. Аркан, гайдук — танки, оба о скорому темпі й томлячі.
57. Христінин — мужик, Ч.
58. Поркиниці — підштанці.
59. Підбечовувати — помагати тянути, Ч.
60. Май-май — багато.
61. Порохівник — плащ од пороху.
62. Мантилька (нім.) — накидка.
63. Румунка — горівка.
64. Зеленюк — пограничний сторож, Ч. Назва від зеленого однострою.
65. Маґура — мала гора; Ч.
66. Упантрити — доглянути, добачити, завзятити на щось.
67. Нагилити — порадити, Ч., зіслати, спровадити, дати.
68. Кримка — футро з кримських баранів.
69. Чужа віра — чужинець, тут: поляк.

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Польщі. Робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1929 року. Термін дії авторських прав на цей твір у Польщі закінчився до 1 січня 1998 року, оскільки авторське право у Польщі закінчується 70 років після смерті автора. Автор помер у 1927 році, тому ця робота є в суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 95 років чи менше. Ця робота може бути в суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.