ВІН И ВОНА.
Було их на всю Русь великих тількі двое…
Сьвіт саме наставав серед густоі мряки.
«Борьці за віру й чесьть, народности героі»,
Замурзались в крові и гризлись, як собаки.
Од Висли до Сули курілось пожарище,
Солодке куріво турецькому султану,
Що с Каменьця зробив гаремнім пряхам днище
И «вихрюватому» не зьдякувавсь гетьману!
Одьнявши займище над морем у сусіда,
Швед перевагою, мов півень, величався,
«Посьнідав у Ляха, у Сакса пообідав»,
И згорда в «Москаля вечерять» похвалявся.
Заворушилися по-над Дьніпром пъяниці.
Мазепини сини. Хмелницького унуки.
Почули сьвіжу кров сі людожерьні птиці.
Химерні идоли химерноі науки.
И велетень прийшов, и, мов кудесник хмару,
«Розмаяв рукавом» ватагу людожерну…
«Жезлом желізним» пас ненаситну отару,
Зопсовану пашню перебірав по зерну.
Орав наш переліг и потом обливався:
Великого дознав с погоничами горя;
А гони гнав та й гнав, назад не озирався,
Проводив борону від моря та й до моря.
И плуг сьвій золотий, леміш сьвій чудотворний
И чересло нове завітував тямущим:
«Робіте з роду в рід хліб добрий, хоч би й чорний,
На дяку правнукам и всім вікам грядущим».
И велетенський плуг, не мов той скарб заклятий,
Доставсь од багача насьлідникам убогим:
Ніхто не мав снаги з земли ёго підьняти,
Важке ярмо ёго нарвати круторогим.
И голод був страшний по всій землі плодющій,
Аж вийшла на обліг Німкеня чарівниця.
Носила в серьці жар до праци невгавущий,
Була й уродою и розумом цариця.
Рекла — и плуг важкий з земли устав-підьнявся,
И повпрягалися воляки круторогі,
И хліб, мов золото, в снопах заколихався,
И копи просьтяглись аж по самі Пороги.
