ДВОЕ ПРЕДКІВ.
Ми знали двох сьвятих, великих серед Руси.
Не тим були сьвяті, що б знай поклони клали,
А тим, що по всяк час и на воді й на сусі
Про наше варварство насьлідьнє міркували.
Великі ж тим були, що, сидя на престолі,
Науку и талант над значнісьть прекладали.
Мов той ратай зерно насушне сіе в полі,
Так школами вони все царство засівали.
И, школи сіючи, на диких не дивились,
Що звали новину в науці недовірством,
З дурними бунтами хоробрим серцем бились,
Боролись день у день из нашим древнім звірством.
Тепер ми всі царі, що землю осягнули
Під вічне скипетро науки да култури,
И неба глибиню до плям ясних збагнули, —
Не підкопаецьця ніхто під наші мури.
Нас тисячі седять на віковічніх тронах
У всеоружиі великоі потуги,
В сияючих серед недомислу коронах,
В коронах чесноі, вселенськоі заслуги.
И, позираючи на предків сих великих,
Що перше нас колись над Русьсю царювали,
Смиряймо й мужиків и можновладців диких:
Бо предки нам сьвій ум державний завіщали.
Нехай хитаецьця земля в нас під ногами
И пекло поломъєм реве на нас ревучим, —
Борітесь робом их з ехидними умами,
Клевет не боючись, похвал собі не ждучи.
