Дзьвін/Петро да Катерина
| ◀ Подвижники свободи | Дзьвін Петро да Катерина |
Він и Вона ▶ |
|
Не люблять земляки Петра да Катерини:
Се не по их нутру и розуму царі:
Надполовинили вони, бач Украіни,
И в рабство волну чернь козацьку завдали.
Мое земляцтво! ви самі свій нарід іли,
До кореня ту черьнь згризали козаки:
Оце ж ви перш усіх іі й закрепостили,
Самі ж були з дідів и предків крепаки.
Коли не Батию с-під батога служили,
Дак ляму Литвину невольницьку тягли,
Про «душманів» Ляхів одно'дного душили,
И рідний край в ясир Татарам оддали.
Утікши ж під Москву, московськими руками
Правдивих земляків ссилали на Сібір,
Письменну братию в старці порозганяли,
Зробили мовчязну руіну з Брацьких Шкіл.
И вам, пани Ляхи, царі ці не до кгусту,
Що в Польщі вас вони ловили за чуби,
Що шаткували вас мечами на капусту,
Не давши басувать, спинатись на диби.
Сказали «від коша» пройдосі езуіту,
Що Русь роздратував и Полщу підпалив,
А ласих ваших пань голубив потай-сьвіту,
Перелюбками в рай до Езуса манив.
Не любите ви их: бо ваша панська раса
Не підновляецьця в городі від козла,
Що бурса возвела в прелати с свинопаса,
И вам у прадіди incognito дала.
Ви ж нагоньці-вовчки на дереві Росіи,
Жорстокий атавизм татарськоі Москви,
Під «игом Спасовим» воляки тугошиі,
Кипчацькі Мамаі від ніг до голови!
Созданьнє двох царів, роботу душ великих,
Ви хочете в хаос руінний обернуть,
Широкий руський сьвіт оддать на волю диким
И перегородить ёму културню путь.
Ми, збувшись козаків, що нас колись давили,
У жертву просьвіті себе принесемо,
И вам, котрих лихі гординьці породили,
Росію обернуть у нівець не дамо.
Ні деспоцтво Петра, ні гречка Катерини,
Ні дикі слуги их, мов серце в козака,
Не наробили нам такого зла й руіни,
Як принесли добра их розум и рука.
Коли б не их труда, не подвиги их духа,
Кругом нас був би знов німий козацький степ,
Крутилась би знов Русь, як ув окропі муха,
А с царства б изробивсь розбійницький вертеп.
На горе ватажкам козацьким безголовим,
Не стерпіли вони домовоі орди,
Як би хотілося писакам суесловим,
И визволили мир з великоі біди.
Щасливі воіни, великі економи,
Цінителі ума в панах и в мужиках,
Були вони царі не потерти с соломи,
А жита сьпілого в тугих, важких снопах.
На працю визвали нові в народі сили,
Спасли културний сьвіт од лютих розбишак,
З московських пустирів Америку зробили,
И землю опплили на руських кораблях.
И завіщали нам свое велике діло:
Щоб кожен з нас царем у мисьлях був своіх,
Щоб серце в нас огнем на чесний труд горіло,
И не лякалося недолюдків лихих.