Жнива досьпіли/Два брати
| ◀ Колись як ляжу в могилу я… | Жнива досьпіли Два брати |
Жнива досьпіли ▶ |
|
Послухайте ви хвилину,
А я казку вам розкажу; —
Сумну, сумну за те щиру
У нїй правдоньку покажу.
|
|
Шукати щасьтя по світї;
А були в'ни молоді ще
Як „той каже” в самім цьвітї.
Тай ходили в'ни усюди —
Поміж люди тай лїсами;
Нераз дерли ся по горах
Тай блукали долинами.
Тай ходили в'ни так довго —
Много лиха в'ни зазнали;
Тай видали всякі дива
Однак щасьтя не здибали…
Аж ось 'дного разу йдучи
Дорогою темним лїсом;
Що за диво перед ними?…
З страху аж моргнули вусом:
Щось перед ними блищить ся
Одно жовто, друге біло;
Чи втїкати?… Не годить ся!
Ходїм блище, ходїм сьміло!
Так вони прийшли вже близько,
(І лиш глянув брат на брата)
Перед ними дві купицї, —
Одна сребра, друга злата....
Що ви скажете на теє?…
Утїкаймо каже старший!
Не втїкаймо се є щасьтє,
Наше щасьтє, „рік молодший”.
А я чув — сребро, злато смерть
Сказав старший брат поблїдши;
І дав ногам зараз знати, —
Чкурнув лїсом зайця швидше…
А що молодший брат зробив?
Був почав також втїкати;
Та подумавши — вернув ся,
До купиць тих сребра — злата.
Глянув він ще раз на сребро,
Й справдї тяжко йому стало;
Та як глянув він на злато!
Таж в'но так сьмієть ся мило!…
Забиру я каже в бидвох
І те сребро і те злато;
Хоч чи добре чи не добре
Що я не послухав брата.
Зараз вийняв дві торбини
(Що має бути то й буде)
Забрав сребро і те злато
Й подавсь в оселї між люде…
Не було оно так скоро
Як говорить ся у казцї;
Проминули може й лїта —
Пройшли по житєвій кладцї.
Брат молодший тії скарби
Роздїлив на штири части:
(Й по мудрому тут він зробив
Нема що на се й казати).
Одну часть роздав він бідним,
За другу збудував школи,
За трету шпиталь для хорих,
А четверта — му остала…
Збудував він — си крамницю,
Файний поставив — си дім;
І розгордивсь з того всего
Що добре дїло зробив він…
Ет, що каже, „сказав він раз”
Брат не знав що то є щастє
Тай утїк від него дурно…
Добре що я вернувсь врештї.
А от я збудував школи,
Збудував шпиталь для хорих;
Кілько добра вже здїлав я —
Кілько поратував многих…
А згадавши він ще знову
На дурноту свого брата;
То гордо став, розсьміяв ся…
„Утїкать від сребра, злата?”…
Як він так гордивсь, — сьміяв ся,
Що за диво з ним враз сталось?
Твар поблїдла у небоги,
Щось в нїм строго обізвалось…
Що за голос се є чути?…
Гірше грому, гірше смерти!
Чи сумлїнє се говорить?
Тай почав він наслухати…
Ти найнїкчемнїйший з усїх!
(Так щось єму рекло строго)
Ти гордиш ся своїм дїлом?…
Ти наймізернїйший з всього!
Твій брат сто раз лучше зробив
Що втїк від сребра тай злата!....
Чи ти знаєш які гордим
Вічнї втворяють ся врата?!
Ти полюбив сребро, злато, —
Ти полюбив славолюбство?…
О, ти гордосте нїкчемна;
Найгірше в світї плюгавство!…
Голос гримів так ще довго,
А наш сребро — злато — любець
Впав до праху й застрашив ся,
Як ізпійманий голубець.
І так довго охкав з болю —
Гірко плакав і молив ся;
„Ох, я дуже помилив ся” —
Переплїтав він з мольбою…
Відтак встав він, лишив усе —
Всї маєтки — сребра, злата,
Й повандрував знов по світї
Відшукати свого брата…