Жнива досьпіли

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Жнива досьпіли (1917
Іван Мулярчик
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Цей текст написаний желехівкою.
Видання: Вінніпег: 1917.

ЖНИВА ДОСЬПІЛИ




ПОЕЗІЇ


НАПИСАВ


І. МУЛЯРЧИК.




Mulyarchyk I. Zhnyva dospily.1917.png



ВІННЇПЕҐ, МАН., 1917.

ПЕРЕДМОВА.

Даруйте, бо чуюсь змушений перше сказати не про се, а переднїйше.

Року 1916 я написав і видрукував маленьку книжочку, як де кому відомо вже, під за­головком (поч. букв) Н. Ф. Л. Сю книжочку нї хвалити, нї критикувати не приходить менї; а хто вже читав єї то знає. Думаю, що більша половина Вп. читачів, що читали єї, були вповнї задоволенї нею; та було й се, що не один Вп. читач по прочитаню згаданої книжочки впадав в якусь нудь або гіркість так, що аж мусїв спльовувати. (Тут виглядає троха комічно, але се факт).

Тепер позвольте менї Вп. читачі звернути маленьку увагу на сказане повище!…

Я знаю тепер самий, що я не написав те все (в згаданій книжцї) на добрих принципах (основах) і що легко можна будь кому добачити мою вузкоглядність майже в кождім стиху згаданої книжки… Так, а Ви спитайте „чому?” Думаю, що добрий психольоґ (хоч би й свого рода) не спитає „чому?”… Я тут не міг, а навіть мусїв ужити такого стилю, от чому! Сей, що тут питає „чому”, то ще не знає всїх вибоїв та пропастий в яку може легко упасти душа чоловіка!… Чи топлячий ся (припадково) не ляментує і не взиває щоб хто спас його від смерти?!

Ой тут брати мої незважає ся на прінціп що широка і глїбока вода має жити (примір топлячого ся); але щоб виплисти з неї і знай­ти під ногами твердий і певний ґрунт!!!…


Дорогі читачі! Про сюю книжочку я не хо­чу Вам говорити богато, бо думаю, що Вам буде зрозуміло вже зі сказаного повище і що в нїй (як і в попередній), будете старатись знайти все що є добре, а не противно....

Я не кажу нїц про критику, коли вона вірна — правдива; нї, я радо прийму єї, бо вона може менї навіть де що помочи в моїй працї. Так, критику вірну прийму....

І. М. 

ВЖЕ ЧАС.

Вже час, вже час — труба взиває,
 Ладїть ся всї до бою!
Всїх нас, всїх нас — нехай рівнає
 Правда однов любовю!

Вже час, вже час, — рушайте вперед
 На поле боєвище!
Всїх нас, всїх нас — не поборе вред —
 Наша сила є вища!

Вже час, вже час, — ступайте сьміло!
 Піднесїть стяг наш вище!
Всїх нас сьвятеє дїло, —
 У бій за житє краще!…

——O——


ПІСЬНЯ ТЕРПІНЯ.

Хоч серце хоре
Терпить глїбоко,
Та дух мов орел
Летить високо.

 Хоч тягар в груди
 Великий дуже,
 Та дух до правди
 Сьпішити може.


Та любов моя
То любов щира,
Хоч повна горя
Та не зрадлива.

———O———


ЛЇКАР.

Над хорого ложе
Лїкар схилившись
І усьміхнувшись
І з легонька дуже: —

 Як чуєш ся нинї, —
 Нїчо не болить?…
 О, ти встанеш скоро —
 Меш здоров ходить…

Й поглядом спинившись
На блїдім лицю,
Устами в сьміхнувшись
Та з смутком в серцю.-.-.

———O———


ПСАЛЬМА.

Ми не бачим і не знаєм…
Немов серед ночи
Ми блукаєм і на дармо
Виглядаєм очи —

Шукаючи сонця — правди
У своїй немочі!

Немов глухі ми не чуєм
У житєвій бурі…
Слово правди щоб почути
Щоб скріпитись в вірі;
Ми не чуємо ушима, —
Наші серця хорі!…

О Господи, просьвіти нас
Ти, по своїй волї!
Ми віримо, що без Тебе
Тут у сїй удолї
Не знайдемо сьвітла — правди
Без Твоєї волї!

Прийди в правдї й научи нас,
Дай нам розуміти
Слово Твоє пресьвятеє!…
Ми немічні дїти
Тебе просим: Воля Твоя
Да будеть на сьвітї!…

———O———


ДОБРА КНИЖКА.

Добра книжка се мов ріка текуча,
Що пливе не стримно хотяй поволи;
Добра книжка се мов квітка пахуча,
Що росте — цвите й не вяне нїколи.

Она мов бальзам на рани душевнї,
Она цїннїйша над всї скарби земні.

Добра книжка хлїб, вода дорослим,
Молоко солодке, мід малим дїтям;
Добра книжка в темнотї сьвітлом ясним,
Прекрасна одїж голим — не одїтим.
В'на тобі теплом днями холодними,
Вона — ти друг вірний поміж чужими.

Добра книжка — воздух сьвіжий здоровий,
Пахощі любі — розлитеє миро;
Добра книжка — город красний чудовий,
Овоч зрілий, смачний, що зїсти мило.
Она коронов на главу мудрому,
В'на символом щасьтя в житю гіркому.

———O———


ЗИМА.

Зима. Ідуть — минають днї за днями
Сумнї, сумнї мов подорожнї черцї,
Завиє вітер, — помете снїгами,
То знову притихне на сухій гильцї.
По прерах голодний кают блукає,
Бездольний заяць захисту шукає.

Зима. Сїріють над землею хмари,
Або часто розкрите небо сине —
Усьміхнене сонце… Дрімають гори,
Білим килимом пишать ся долини.

Довгії ночі кождий день витають, —
Вітрянов арфов собі пригравають:

Зима. Добра учителька лїнивих,
Трудящих спочинок по працї лїтній,
Голод і холод се два брати вбогих,
Не прошені гостї у долї скрутнїй.
Прекрасний діядем — божеска краса;
Блищить снїжний жемчуг мов лїтом роса.

———O———


I.

Я коли тримав ся злої форми житя, то думав що знаю дуже богато; та коли полишив єї, то ця ідея зачала горіти в менї не вгасимим вогнем і, я зачав реалїзуватись тодї що я нїчого не знаю.


II.

Жаль? О, се великий робітник в душі і в тїлї людини!… Він перетопив все моє тїло на нове! Він перейшов і скріпив всї мої кости що до найменьшої! Він перелляв і перечистив всю мою кров; а тепер вже далї на попіл допалює в весь мій гріх самолюбства!…


III.

Спокій душі є двоякий: спокій житя і спо- кій смерти. Спокій житя є божий, спокій сме­рти є гріховний.

—    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —
Ой, дивіть ся дїтоньки щоб смерть не розпростерла свій намет над вами і не затїни­ла ваші душі своїм спокоєм....

Так до нас говорить ся з гори.


IV.

В борбі духовнїй я маю велике терпінє, — дуже велике; та радїсьть ще більшу, та радїсьть ще більшу.


V.

Що від тїла, тїлом остаєть ся; що від ду­ха, останеть ся духом.


VI.

Горе тим що в важають себе самих силь­ними і пнуть ся до високостий; бо впадуть они — глїбоко впадуть!

—    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —
Істинно істинно блаженнї ті що впадуть; бо встануть они — встануть до житя вічного!
VII.

Що маєш доброго в собі,
Не величай ся тим;

Бо те все не твоє власне
А дав тобі Творець твій.

———O———


І.

Я читати не умію,
Тому йду я нераз в поле;
В поле чисте самотою, —
Під те небо сьвіже голе:

Там зірки менї читають
Свою книжку очицями;
Свою книжку гарну, нову —
Висьпівують в'ни слївцями.

Або йду часом над річку
Що плине з тиха гаями;
Там сїдаю і слухаю,
А річка журчить словами:

Так і так, „бувало каже”,
Журчить з тиха тай заплаче:
Я слухаю, дивую ся, —
Тай собі нераз заплачу…

І так плачем, що аж дуби
Що річки мови слухають;
Сильні дуби зітхнуть нераз —
Гірко тяженько зітхають…


II.

Колись як ляжу в могилу я;
Всї покінчу земнї турботи;
Могила травою поросте,
Між травов, муть квіти зітхати.

Кругом могили може буде
Шуміти якась деревина;
По нїй вітер нераз загуде,
На нїй щебтати ме пташина.

Днем сонце сьвітить ме як й тепер
Ночив місяць і зьвізди тоже;
Вітрець гратись з гомоном дїтвор,
Гуляти ме молодїж гожа.

Пора з поров буде мінятись,
Родитись і вмирати люде;
Все буде плакати й сьміятись,
Та мене вже більше не буде…

———O———


ДВА БРАТИ.

Казка.

І.

Послухайте ви хвилину,
А я казку вам розкажу; —

Сумну, сумну за те щиру
У нїй правдоньку покажу.

—    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —
Раз два брати вийшли з дому

Шукати щасьтя по світї;
А були в'ни молоді ще
Як „той каже” в самім цьвітї.

Тай ходили в'ни усюди —
Поміж люди тай лїсами;
Нераз дерли ся по горах
Тай блукали долинами.

Тай ходили в'ни так довго —
Много лиха в'ни зазнали;
Тай видали всякі дива
Однак щасьтя не здибали…

Аж ось 'дного разу йдучи
Дорогою темним лїсом;
Що за диво перед ними?…
З страху аж моргнули вусом:

Щось перед ними блищить ся
Одно жовто, друге біло;
Чи втїкати?… Не годить ся!
Ходїм блище, ходїм сьміло!

Так вони прийшли вже близько,
(І лиш глянув брат на брата)
Перед ними дві купицї, —
Одна сребра, друга злата....


Що ви скажете на теє?…
Утїкаймо каже старший!
Не втїкаймо се є щасьтє,
Наше щасьтє, „рік молодший”.

А я чув — сребро, злато смерть
Сказав старший брат поблїдши;
І дав ногам зараз знати, —
Чкурнув лїсом зайця швидше…

А що молодший брат зробив?
Був почав також втїкати;
Та подумавши — вернув ся,
До купиць тих сребра — злата.

Глянув він ще раз на сребро,
Й справдї тяжко йому стало;
Та як глянув він на злато!
Таж в'но так сьмієть ся мило!…

Забиру я каже в бидвох
І те сребро і те злато;
Хоч чи добре чи не добре
Що я не послухав брата.

Зараз вийняв дві торбини
(Що має бути то й буде)
Забрав сребро і те злато
Й подавсь в оселї між люде…


II.

Не було оно так скоро
Як говорить ся у казцї;
Проминули може й лїта —
Пройшли по житєвій кладцї.

Брат молодший тії скарби
Роздїлив на штири части:
(Й по мудрому тут він зробив
Нема що на се й казати).

Одну часть роздав він бідним,
За другу збудував школи,
За трету шпиталь для хорих,
А четверта — му остала…

Збудував він — си крамницю,
Файний поставив — си дім;
І розгордивсь з того всего
Що добре дїло зробив він…

Ет, що каже, „сказав він раз”
Брат не знав що то є щастє
Тай утїк від него дурно…
Добре що я вернувсь врештї.

А от я збудував школи,
Збудував шпиталь для хорих;
Кілько добра вже здїлав я —
Кілько поратував многих…


А згадавши він ще знову
На дурноту свого брата;
То гордо став, розсьміяв ся…
„Утїкать від сребра, злата?”…

Як він так гордивсь, — сьміяв ся,
Що за диво з ним враз сталось?
Твар поблїдла у небоги,
Щось в нїм строго обізвалось…

Що за голос се є чути?…
Гірше грому, гірше смерти!
Чи сумлїнє се говорить?
Тай почав він наслухати…

Ти найнїкчемнїйший з усїх!
(Так щось єму рекло строго)
Ти гордиш ся своїм дїлом?…
Ти наймізернїйший з всього!

Твій брат сто раз лучше зробив
Що втїк від сребра тай злата!....
Чи ти знаєш які гордим
Вічнї втворяють ся врата?!

Ти полюбив сребро, злато, —
Ти полюбив славолюбство?…
О, ти гордосте нїкчемна;
Найгірше в світї плюгавство!…

Голос гримів так ще довго,
А наш сребро — злато — любець

Впав до праху й застрашив ся,
Як ізпійманий голубець.

І так довго охкав з болю —
Гірко плакав і молив ся;
„Ох, я дуже помилив ся” —
Переплїтав він з мольбою…

Відтак встав він, лишив усе —
Всї маєтки — сребра, злата,
Й повандрував знов по світї
Відшукати свого брата…

———O———


ЖНИВА ДОСЬПІЛИ.

Жнива досьпіли
А женьцїв мало:
Гей деж ви женьцї —
Що вас спинило?…

 Гляньте на ниви
 Злоте колосє;
 Що від обилля
 А ж вє-ся, гне-ся!…

Ходїть з серпами,
Ходїть на поле;
Враз й засьпіваєм
Весело, мило!…

Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах та Канаді.


  • Робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1925 року.
  • Термін дії авторських прав на цей твір у Канаді закінчився до 1 січня 1974 року, оскільки авторське право у Канаді закінчується 50 років після смерті автора.
  • Автор помер у 1923 році, тому ця робота є у суспільному надбанні у тих країнах, де авторське право діє на протязі життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути у суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.