Записки НТШ/1/Дитинний вік Т. Г. Шевченка

◀ Студії над основами розкладу богацьтва

Записки товариства імени Шевченка, Том I Дитинний вік Т. Г. Шевченка (О. Я. Коніський)

Україньскі народні пісьнї в поезиях Богдана Залєского ▶

• Цей текст написаний желехівкою.

ДИТИННИЙ ВІК Т. Г. ШЕВЧЕНКА.

(КРИТИЧНО-БІОГРАФИЧНИЙ НАРИС).

Написав

О. Я. КОНІСЬКИЙ.

---

Вступне слово.

От вже тридцять другий рік іде з того часу, як помер Тарас Григорович Шевченко, а у нас і досї нема не тілько доброї і певної, а навіть більш-менш докладної, житєписи його; того поети нашого, що, як справедливо промовив росийський критик Аполон Григорєв,^[1] „став „останним кобзарем і першим великим поетою нового великого письменства Славянського сьвіта“. Варто уваги ще й те, що за межами Росиї більш зроблено за для правдивої і безсторонної оцїнки творів і житя Шевченка. Воно правда й те, що списати певну, докладну житєпись Шевченка і безсторонню оцїнку єго творів, — значить списати історию просьвіти, культури і житя социяльного Росиї взагалї, а найпаче України і стосунків до неї росийського уряду і осьвіченої громади, починаючи з рр. шестисятих XVIII. віку. Шевченко промовив велику правду, написавши в своїй автобіоґрафії, що „істория його житя є частиною істориї єго рідної України“. Дійсне: наймення і житє Шевченка так міцно споєні з житєм і долею українського-руского народу, що роз'єднати їх жадним чином не можна. Шевченка, каже М. І. Костомаров, немов би сам народ вибрав з поміж себе і послав його сьпівати замісць себе, та в пісьнях тих повідати людям — народне горе, сум, скорботи і бідованнє. Пісьнї Шевченка то пісьнї-слези зрабованої і зневоленої душі цїлого народу.

В цїлому сьвітї не можна вказати другого великого поети, щоб був таким як Шевченко близьким до народа, таким зрозумілим народови. Хоча в Шевченкових творах вельми багацько таких, де він геть-геть висше витає над народним сьвітоглядом в сферї гуманности і загально-людских ідеалів; але й там, як і скрізь він нїгде не відчахаєть ся від народа, не відриваєть ся від народности: він скрізь, завждї та ще й преглибоко зістаєть ся суще народним, национальним. Се через те, що він і єго муза родили ся і зросли на грунтї народної української істориї: він згуртовав в собі усї национальні і добрі і лихі сторони; усї радощі і скорботи колєктивної душі народної. Тим то його наймення і твори придбали собі такої ваги і популярности, яких не досягав під сїлською стріхою жаден з великих поетів.

Видима річ, що не легке діло списати житє такого видатного чоловіка, яким був Шевченко, а тим паче трудно зробити певну оцінку його творів — поруч з істориєю і оцінкою культури росийської. За для такої працї в Росиї що не прийшов час, тай де інде нинї дїло се ще не можливе, через те, що ще є прогалини, незаповнені житєписним материялом. Одначе-ж можна і треба критично розглянути той материял, який є, звести його до купи і списати хоч нарис докладної біоґрафії Шевченка. От до сїєї праці я і взяв ся: але я не певен, що зроблю її цїлком дотепно, без догани. Я робитиму, як зумію, уважаючи, що я тілько стежку протоптую до списання Шевченкової житєписи. Прийде колись хтось більш за мене вдатен і зробить лїпше, а я буду щасливий вже з сьвідомости, що й моєї працї є зерно. Тим часом може будуть оголошені урядові документи з процесу Шевченка: як от донос на його, слїдство над ним у Київї, в Петербурзї і т. ін.

Перші звістки про житє Шевченка були надруковані в журналї „Народное Чтеніе“ (1860 р. кн. за лютий) в автобіографичному листї поети до редактора того журнала, нашого-ж таки земляка-полтавця, до Олександра Оболонського. Лист той писаний 18 лютого, а зарік і автор його преставив ся.

По смерти Шевченка материял про його житє почали збирати його приятелі і знаємі. Перш за всіх надруковали д. д. Жемчужников, Лазаревський, Чалий, Костомаров і інчі в „Основі“ 1861 і 1862 р. хто споминки, хто листи і т. інч. В „Основі“ ж надруковано „Дневникъ“ Шевченка, писаний поетою за недовгий час і майже на останку вже свого віку. „Дневникъ“ вельми коштовний материял житєписний: на жаль його друковано з значними прогалинами. Нинї „Дневникъ“ в дорогоцїнній колєкциї д. Василя Тарновського. З того часу, як спинило ся видаваннє „Основи“, спинило ся було і друкованнє в Росиї материялів про житє Шевченка; аж доки в Москві р. 1874 редакция народного журнала „Грамотей“ не надруковала працї В. П. Маслова: „Тарасъ Григорьевичъ Шевченко“. Отся невеличка книжечка — на 56 стор. має значну заслугу: вона стала Українї в великій пригодї, бо вона зворушила чимало сонних людей; вона, так сказати оживила і викликала на сьвіт Божий, нові споминки про Шевченка, нові материяли житєписні.

Перегодом — р. 1876 видано в Празї Шевченкові твори в двох томах. При них подано споминки про Шевченка М. І. Костомарова, І. С. Тургенева, Я. П. Полонського і Михайла Микєшина. Житєписї поети не подано і на жаль твори Шевченка не гаразд були перевірені: до другого тому були навіть заведені, яко Шевченкові вірши, давним давно вже надруковані: Афанасєва Чужбинського^[2] „Гарно твоя кобза грає“ (Молодик р. 1843) і Петренка^[3] „В альбом“ („Южный Русскій Сборникъ Амвросія Метлинського“, Харьків, 1848). Знов пісьля закону 18. Мая 1876 р. мляво йшло оголошуваннє біографічних материялїв. Нарешті р. 1882 д. М. К. Чалий видав у Київї книжку „Жизнь и произведенія Тараса Шевченка“, справедливо додавши, що вона „сводъ матеріяловъ“. З того часу на листках „Кіевск. Старины“ і по інших виданнях оголошено чимало зовсїм нового материялу про житє Тараса Григоровича; де-що було і в галицьких виданнях („Зоря“, „Дїло“, „Правда“). Найбільше-ж прийшло його до рук д. Чалого; а він, — пошли йому Боже віку довгого та здоровля доброго! — дав минї переглянути те, що стосуєть ся до дитинного і парубочого віку Шевченка. Опріч того й самому минї поталанило розжити ся на деякий материял, досї невідомий і неминуче потрібний за для певної житеписї Батька нашого слова, або як 30 років назад мовляв Григорєв „зорі того письменства, що тоді тілько що починало ся“.

Отже перш, заким почну оглядувати та гуртовати оголошений і зібраний материял про житє Шевченка, мушу сказати кілько коротесеньких слів про наше письменство до Шевченка.

Відома річ, що українсько-руське народне слово — творами самого народу: його думами та пісьнями — славне на цїлий сьвіт. Богатство змісту, міц і висшина духу і ідейности; ширина сьвітогляду, сьвіжість малюнків і яркість кольорів, — от головні частки поетичної творчости народної в думах та пісьнях українських.

Не згірше стояла з давної давнини, відповідно своєму часу, і писана словесність, коли брати за сьвідка лїтературний памятник з XII. віку, відоме „Слово о полку Ігореві“.

Маючи такі добрі завязї, українсько-руське слово повинно-б, йдучи шляхом природного розвитку, без перешкод, іти шпаркою ходою поступовною і, певна річ, досягло-б зросту не менш того, якого досягли лїтератури інших народів. Але-ж, починаючи з віку XIII. історичне житє України-Руси почало складати ся і зложило ся так не гаразд, що не сприяло воно ровиткови і зростови народно национального письменства. Навпаки письменство наше зустріли, тай досї ще зустрічають, такі ворожі обставини і умови околишні, що своєю сплою та вагою спиняли і нинї ще приголомшують наше слово; не давали і не дають йому іти свобідно до відповідного культурного зросту. Лишень в другій половині XIX. віку, певнійше вже під сам кінець його, в одному кутку українсько-руської землі почало трохи прояснювати ся, заняло ся наче на день і повіяло чимсь нїби похожим на те сьвіже і тепле повітрє, що не спиняє волї людського духу і добродїйно може впливати на потужний, культурно-поступовий розріст народно-национального слова.

Лиходійні історичні вчинки і ворожі відносини до України-Руси елєментів, неприхильних до єї житя самостійного і народно-вільного, примушували її усї свої лїпші сили споживати на боротьбу материальною силою своєї волї, віри, свого народно-национального істновання. Тим то мало хто з Українцїв захожував ся і пикловав ся обороняти край зброєю духовою; силою осьвіти, культури і цивілїзациї. Були люде, що добре тямили велику міц сієї зброї, як напр. Константин Острожський з початку XVI. в., митрополїта Петро Могила через 50 рр., Гетьман Іван Виговський і інчі, але-ж заходів своїх не можна їй було простати широко в масу, бо в краю раз-у-раз браковало потрібного спокійного житя і згоди з сусїднини державами. Скоро на Українї займав ся промінь национально-просьвітний, або взагалї культурний — ворожа сила або гасила єго, або пильновала спожити його собі на користь. Така тенденция переходить червоною ниткою через усю історию сусідних відносин до України і до єї национально-народного розвитку поступового.

3 часом, коли внутрішні чвари, усобиці і війни з сусідами втихомирили ся хоч трохи, край зазнає великого економічного лихолїтя, як напр. в кінці XVII. і з початку XVIII. в. страшенний голод і еміграцию^[4] з однієї половини України на другу; або хоч би й „прорубуваннє“ українськими силами „вікна в Европу“. Петербург, Ладожский канал і т. і. — то памятники руїни справленної по Українї з початком XVIII. віку. Край тоді страшенно зубожів. Де в народі убожество, злиднї там осьвіта і письменство ніколи не спроможуть ся на добрий розвиток. І школа стояла тодї так, що не могла сприяти розвоєви письменства: своєю схолястикою і не відповідним часу і потребам края прямованнєм, школа, маючи за керманича духовенство, не спроможна була високо підіймати осьвіту і письменство.

Небавом по лївобережній Україні розпочали ся переміни в полїтичному і социяльно-економічному устрою, добутком котрого стала одірванність інтеліґенциї од народу і темнота маси. На правому боцї Днїпра одірванність шляхти од народу і розєднаннє їх інтересів стало ся геть ранїйше нїж на лївому боцї. Правобережна шляхта, приваблена інтересами шляхти польскої, покинула батьківску віру, звичаї і мову; окатоличила ся, ополячила ся, відчахнула ся від свого народу і опинила ся на становищи ворожому просьвітним і культурним інтересам народної маси свого краю. Теж саме постигло і лівобережну Україну в другій половинї XVIII. Але зерна сего лиха сїяно ще з початку того віку. Тут склали ся такі обставини ще з початку XVIII. в., що в Гетьманщинї чуло ся народне незадоволеннє, повстало тасованнє станів людности і місць житя. Козаки, пригнічені службою то в чужинї то для чужини, з доброї волї переходили на посполїтих, а поспільство рвало ся до козаків в підсусїдки. Інчі з посполїтих з власними ґрунтами і землями підпали під панів, котрих цар надїляв унїверсалами на маєтности. Сьмілївійші з таких тїкали з Гетьманщини або на правобереже, або на московські землї. На правобереже вабили обіцянки польских панів надати зайдам великих вильгот. Зайди, що осїли ся на суміжних землях московських панїв, небавом зазнали зовсїм іншої долї, нїж яку обіцяли їм пани і мусили тїкати; „але пани тієї країни Полянські, Тургеневу Стремяухови, Дурови і інчі, каже Костомаров, так потуряли своїм норовам, що наймення їх лишили ся до нашого часу в народних переказах, яко іменя розбишаків. Вони зібравши власних крепаків, погнали ся за українцями, руйновали села, нападали на людей серед шляху, ловили, били, мордовали і вбивали на смерть, не даючи пощади нї жіноцтву, нї дітям.^[5]

Чимало українцїв з тих, що попереходили на Слободщину, спізнавши лад урядовання московських воєвод, теж мусїли втїкати.^[6] Одно слово: народ тиняв ся не знаходячи захистку.

Лїпші осьвічені люде, що постачала Могилянська академия, чи так, чи інак були здебільша примушені працьовати не в рідному краю і не єму на користь. Руїна така ішла повагом, аж доки, справивши Румянцовщину і зруйнованнє Сїчи, не пришла до крепацтва; доки вчорашню старшину не одягла Москва в мундір „благороднаго россійскаго дворянства“. Разом з тим „дворянство“ почало цурати ся национальних звичаїв; покинуло рідну мову, почало, денационалїзовати ся. Зрабовавши рідний народ і сама повернувшись в неволю чужого ладу і уряду, лївобережна шляхта геть чисто занедбала национально-просьвітні інтереси свого народу. Правда, кілько разів, трапляло ся їй обзивати ся про потребу орґанїзациї на Українї середних і висших шкіл,^[7] але-ж про ті школи дбала вона в інтересах власних, а не народно-масових. Середні і висші школи, які почали заводити по Українї з початку XIX., для маси були зачинені, уже через те лишень саме, що науку в них проважено не национально-народною, а чужою, незрозумілою народові, мовою. Нові школи і про шляхту зробили ся жерелом асиміляциї, ще гіршого роз'єднання шляхти з народом. Духовенство, стративши характер виборний, зробило ся спершу кастовим, а перегодом і чисто-урядницким. Де-хто з духовенства опинив ся в просьвітних і социяльно-економічних відносинах до народу на становищи такому-ж самому як і дворянство.

Таким чином українська інтелїгенция, покинувши рідну мову, тим самим стала недбалою і ворожою до розвитку осьвіти народу і национального письменства. Найголовнїйший цемент, що перш за все єднає і міцнїйше над усе споює народ з інтелїгенциєю, рідна народна мова була знехтована. На обох половинах України стало дві мови: панська — на правому боцї польска, на лївому московська — і мужича, народно-национальна. Той орган, та зброя, що скрізь по сьвітах і більш за все сприяє переливати сьвіт і культуру зверху вниз — зробив ся тепер чимсь таким, що раз-у-раз нагадувало народови в розмові з паном про крепацтво і помимо волї народної роз'ятрювало болячку вороговання двох станів людности. Крепацтво наложило на український народ неволю особисту і в істоті не таку тяжку, як крепацтво духове, кайдани темноти народної: їх сковала українська інтелїгенция тим найголовнїйше, що відцурала ся народної мови і засипала ту керницю, з якої всюди і скрізь плине осьвіта і культура з гори в долину.

Таким чином в останнїй четвертинї XVIII. в. українську народну масу обгорнула з усїх кінцїв густа хмара темноти і неволї житя і духу. Зрабований і зневолений народ мовчки перебував в злиднях; мовчки в непросьвітній темнотї, позбавлений усїх прав горожанських робив не на себе, працьовав на своїх гнобителїв. Усї інтереси маси стали супротилежними інтересами володарів „кріпостних“ душ. А лїпші українські інтелїґентні сили працьовали теж не на рідний край. Україна своїми силами збогачувала і оздобляла польске, а ще більше московське письменство. В сему разі досить згадати Гнїдича, Бантпш-Каменського, Гоголя^[8] і інч.

Натуральна річ, що такі лиходїйні обставини не могли сприяти розвитку українсько-руського письменства. Кому єго треба було? Інтелїґенцию годовало письменство польске як московске. Духовенству навіть забороняли в духовних школах учити рідну мову. Митрополїта Самійло Мисловський велїв руську мову учити „по граматикѣ Господина Ломоносова“. Нарештї народна маса була голодна і темна: книжка хоч би й була так не про неї!

Письменство в загалї є така чутка квітка, що про свій зріст і розцьвіт вимагає, яко мога, більше волї житя, волї духу і сьвіту та ще сьвіту; а у нас на Українї-Руси, починаючи з XVIII. віку, всего отсего браковало. Україна походила на темний льох, куди ледві в маленьку щилинку пробиваєть ся інколи сьвіт і соняшний промінь.

Отже в сему лиху українське слово по неволї мусїло занїмити, але воно не вмерло, а тілько чевріло і ждало свого месиї, — не ченця-схоластика, не пана-крепака, а рідного сина народу. Предтечею сего месиї явив ся дяконенко Іван Котляревський в Полтаві. На голос його обізвали ся Боровиковський Левко, Гулак-Артемовський Петро, Квітка Григорій, Бодянський Осип і інчі. Твори їх писані национально народною мовою. Україна, найпаче на лївому боцї Днїпра, повитала прихильно, хоча й не так широко, як би треба; та і взагалї твори українсько-руських письменників до Шевченка не вельми розворушили Україну, повиту темнотою і здеморалїзовану крепацтвом. Письменники того часу не підняли українського письменства на ту висшину, з якої б воно потужною, сьвіжою цївкою животворною, будило-б людей, плодило людську думку, заводячи її до житя практичного. Причиною тому було — перше те, що велика більшість української інтелїґенциї покоштовала вже асимиляциї, а маса була темна і убога, до неї книжка майже не доходила; коли на яку сотню людей і трапляла ся одна письменна людина, так книжка була вельми дорогою, щоб, її спроможно було купити. Другою причиною тому, що твори українських письменників до Шевченка не мали великого впливу серед інтелїґенциї більш осьвіченої, було те, що творам тим, при всіх їх достоїнствах, браковало дечого: були вони мало ідейні, як з погляду национального, так і з погляду загально поступового. Письменники наші майже зовсїм не займали головнїйших нужд і пекучих потреб осьвітних і социяльно-економічних, найпаче найгіршого лиха України — народної неволї. Один тілько Гулак-Артемовський вдарив був і вдарив гучно по головнїйшій і найбільш наболїлій струнї народного бідовання, та не надовго залунав його голос. Хоч він про цензуру і вкрив зрабованого і зневоленого чоловіка-мужика шкурою „Рябка“, одначе винародовлений пан-крепак вгадав, який то „Рябко“, і автор „Пана та Собаки“ мусїв замовкнути.

Вже-ж нїхто з людей тямущих та безсторонних не відважить ся докоряти українських письменників до Шевченківського часу за те, що вони не попередили свого часу і лишили ся дїтьми його. Тодї ще й по краях геть більш за Україну цивілїзованих і осьвічених мужик не виступав, коли не героєм, так хоча добродїйним дїячем в творах поетичних: поети не показували в своїх творах тяжкого бідовання мужика; в сему разї наш Гулак-Артемовський усїх попередив. В Европї того часу лунали голоси геніїв слова, напр. у великоросів — Пушкин; у Поляків — Мицкевич, у Англичан — Байрон; а де в творах їх знайдемо мужика, яко героя? Великий майстер-художник росийского слова, Пушкин, нїгде нї разу не обізвав ся навіть про знесеннє крепацтва! А тим часом в Росиї вже був тоді чималенький гурт людей, що добре добачав, яке велике лихо народне коїть крепацтво! Перед очима Пушкина вже був і Радищев і 14 грудня!

Коли-ж в другій четвертині XIX. віку, властиво під кінець 30 рр., у Німців виразно озвав ся мужичий голос в творах Авербаха, так тодї-ж саме і на Україні залунало ясне, виразне национально-народне ідейне слово за мужика, за цїлий народ. Голос за український народ, за українських мужичок і мужиків обізвав ся з уст поета мужика-крепака: і голос той був потужний, з великим виливом. Поет-крепак вийшов з убогої сїльскої хати; він на всему собі зазнав силу і вагу окремої неволї крепацтва; він переняв в себе увесь біль зневоленої народної душі, усю істоту народного сьвітогляду і в своїх творах поетичних чарівною мовою народною і її чудово-прегарними формами висловив те, що боліло на самому дні народної і национальної душі. Хоча і як превисоко в своїх творах наш поет-крепак ширяє в сферу загально-людських ідеалів гуманних; хоч як високо ті ідеали понад народним сьвітоглядом української маси, а про те поет наш і в тій високій сфері лишив ся поетом чисто і глибоко народно-национальним і дїйсне, як промовив росийський критик Григорєв, став „останним кобзарем і першим великим поетою нового великого письменства в Славянщинї“. Тому то наймення Шевченка стало безпутним і набрало ся, кажу вдруге, як і твори його, такої популярности, якої не придбав собі під сїльскою стріхою нї оден з поетів. Треба ж сказати, що вплив і популярність творів Шевченка далеко ще не досягли свого зеніту, єдине через те, що спиняють їх, як ворожі обставини, так і право власности на видання творів поети. Слава і вплив творів Шевченка ще геть в будущинї; вони зростають вкупі зростом українсько-руського народно-национального розвитку на грунтї істориї, на грунтї котрої, на грунтї народно-национальної душі, зріє і сам Шевченко.

I.

 …як побачу
Малого хлопчика в селї
Мов одірвалось од гіллї.
Одно однісеньке під тином,
Сидить собі в старій ряднинї,
Минї здаєть ся, що се я,
Що се ж та молодість моя!
Кобзарь I. 233^[9].

Тарас Григорович Шевченко-Грушівський родив ся в Звенигородському повітї Київщини, чи, уживаючи урядової терминольогиї, Київської губернії. Глянувши на карту Київщини бачим, що Звенигородський повіт головою межує з повітом Каневським, (де покоять ся кістки Шевченка); в ногах Звенигородського повіту лежить Херсонщина; на захід сонця він межує з повітами Таращанським та Уманським, на схід з повітами Черкаським і Чигиринським. Обширом Звенигородський повіт займає ледви 63 квадр. милї, а людности на сему обширі близько 200 тисячів. Панує людність українсько-руська, бо єї 90%, а самих крестян („мужиків“) 85%. Таких панів, щоб признавали ся до национальности народної маси — нема. Пани переважно Поляки, або „обрусителї з москалів та з нїмцїв; де-не-де зустрінеш пана „обще-руса“. Звенигородський повіт — країна чисто хлїборобська. Колись пишали ся тут чумачество, садівництво і пчільництво; але чумачество не встояло проти конкуренції пари і, натурально, мусїло зникнути. Через значне малоземелє, через великі земельні податки і високу аренду за землї та через народню темноту зникає і садівництво і пчільництво.

З усїх повітів Київщини — повіт Звенигородський видаєть ся природною красою. Вітки карпатських гір перерізують єго і вдовж і впоперек; найвисший шпиль горбів сягає до 700 ступнів. Тим то більша частина повіту, найпаче південно-східний куток, горбковата, хвиляста. З півночи на південь плине по повіту річка Гнилий Тикач, приймаючи в себе чимало невеличких допливів Шполу, Попівку, Посоховату, Ольшанку і ін. Говорячи в загалї — обшир Звенигородського повіту, не маючи характеру країни лїсової, не набрав ся і характеру країни чисто степової. Тут зустрінеш, правда, степову рівнину, заслану зелено аксамітовим килимом, але вона не вельми велика і — глянь! убираєть ся вона в темний лїс! Лїси теж не великі. Років з півсотнї назад в околицї місточка Ольшаної були великі лїси, та їх сплюндровали пани. Далї зустрінете прегарну долину між горбами, а там знов глибокий байрак, підперезаний гаєм. Така різноманїтність надає обширу характер країни середної між степовою і лїсовою. Не почуєте тут того сильного стогіну, який реве під бурю в гаю; нема тут і того невблаганного приголомшування пустині, яким дише степ в лїтку підчас спеки, тут усе: і густа блакіть неба, і зелений, або жовто-золотий килим землї, і гомін гаїв, і журливий вид могил і тиха течія річок, і шкляний поверх ставів мають вдачу мягку, привітну, що не озьвірює, а лащить серце ласкою нїжної ненї; гріє єго теплом кохання, наливає в душу того лїризму, що вабить до спокою, до волї та до згоди і братолюбія між людьми. Найлїпшою красою природи видаєть ся північно-східний куток Звенигородського повіту. Тут на вкруги містечка Ольшаної пороскидовали ся густі та людні села, що тонуть в сутій зеленї гайків та садів. Може бути, що краса природня сприяла, що в сему кутку, як і в суспільному з ним Каневського повіту, між людьми, найпаче ніж духовеньством живе прихильність до малярства. Правда, за нашого часу воно під'упало, але в першій половинї XIX. віку навкруги Ольшаної, ледви чи було хоч одно село, що б не було в єму свого маляра. З сего кутка вийшов не один такий маляр-художник — яким був на пр. Іван Максимович Сошенко. Не мало людей відомих і в нашому письменьстві вийшли теж з сего кутка, на пр. Петро Гулак-Артемовський, Іван Левицький, брати Лебединцеви і між ними основатель Київскої Старини і інч.

Так от в сему хвилястому та зеленому кутку Звенигородського повіту єсть двоє сїл, таких, що їх по віки-вічні не забуде українсько-руський нарід і єго істория, а тим паче істория письменства українсько-руського. Вони до віку стоятимуть перед очима істориі нашого народно-национального відродження. А доки житиме на землї українсько-руський нарід, доки чутиметь ся єго мова, доки лунатиме єго пісьня, доти не підуть в непамять наймення тих двох сїл. В одному з них родив ся, в другому прожив свій вік дитинний сьвіточ нашого слова, генїй українсько-руського народа, той мужик крепак, Тарас Шевченко, що „на сторожі“ біля нашої национальности; на сторожі

біля тих
Людей закованих моїх
Убогих, нищих,
Малих отих рабів нїмих“ (I. 349)

поставив слово: „не ветхеє, не древле слово розтлїннеє“, а те нове слово, що „неначе срібло куте, бите

І семикрати перелите
Огнем в горнилї (I. 350).

Те нове, кажу вдруге, слово, що

„Неначе наш Днїпро широкий
Лилось, текло
І в серце падало глибоко
І нїби тим огнем пекло“ (II. 139)

Еге! отой крепак принїс на Вкраїну таке, справді нове слово, що „люд окрадений спасе“. Тим то єго слово

„…огненно заговорило
І людям серце ростопило
І по Українї пронеслось“ (II. 171.)

Ті два села, про які іде у нас річ, Моринцї і Кирилівка. Моринцї лежать трохи що не біля самої межі Каневського повіту по дорозї з Шандерівки, а Кирилівка трохи на південь, за вісїм верств від Моринець. З початку XVIII. віку і Кирилівка і Моринцї належали до Вільшаньского „ключа“, величезних маєтностий хорунжини коронної княгинї Яблоновської. Знати, що осажено ті села давнїйше, певне ще в XVII. віку, бо відомо, що р. 1730 в Моринцях було 50 дворів посполїтих, а в Кирилівцї р. 1741 було 130 хат посполїтих з 900 людности. Ще в першій половинї XVIII віку в обох селах були церкви греко-католицкої релїгиї во імя Св. Івана Богослова^[10]. Перегодом вільшанські маєтности перейшли до рук Василя Енгельгарда, небіжа відомого ворога України Потемкина, а по смерти Василя їх одїдичів нажирований син его^[11] Павло Енгельгард, полковник імператорскої гвардиї; він передав свої добра Фльорковскому. Вже по знесенню крепацтва Фльорковський збанкрутовав і добра єго а між ними Моринцї і Кирилівка за довги пішли на лїцитацию. Придбали їх якиїсь пани з обрусителїв.^[12]

II.

Між крепаками („посполїтими) Василя Енгельгарда була семя Григория Грушівського-Шевченка. Певна річ, що остання назва — чисто народна, або як кажуть на Українї „призвище по вуличному“. Дїд, а може прадїд Григория, Іван, був шевцем, отож син єго і став прозивати ся Шевченком. Так на Українї виникли назви: Кравченко, Столяренко, Коваленко, Ткаченко і інчі. Григорий Шевченко, як і батько его, стельмаховав.^[13] Не відомо доси з якої речи, а вже не інакше як за згодою, а може й по приказу пана, перебрав ся жити з Кирилївки в село Моринцї і тут^[14] 25. лютого р. 1814., жінка єго Катерина повила сина, нареченого Тарасом. Дитину ввели в віру 28. лютого. Христив єго священник Іван Базаринський, а хрещеним батьком був крестянин з Моринець Григорий Дяденко.

Небавом і не далї, як року 1816, семя Григория Грушівського-Шевченка з Моринець знов перебираєть ся жити в село Кирилівку і тут вже Тарас Григорович перебув усї перші пятьнайцять років свого віку.

З усего житя Шевченка найменше відомий нам єго дитинний вік, вік першого формуловання душі, серця, вдачи, хисту і сьвітогляду поети. Певного, достеменного материялу житєписного за сей вік вельми мало. Материялом про сей вік треба брати перш завсе згаданий вгорі автобіографичний лист поети та споминки єго, порозкладувані в єго віршах, та в повістях, що писані мовою росийською; нарештї де-що в споминок родичів і знаємих нашого кобзаря. На превеликий жаль усї ті споминки короткі, часом невиразні, часом збивчиві, а інде і непевні. Скілько богатий материял про останні роки житя Тараса Григоровича, стілько, кажу я, він убогий про єго дитинний і парубочий вік. Сам Шевченко не любив розповідати про своє житє, каже Костомаров,^[15] а коли що й говорив, так завжди не договорюючи до кінця. О. Чужбинський^[16] додає, що Шевченко не любив висловлювати ся, і в загалї, каже, в єму знати було скритість.

Вистежимо-ж усе, що доси відомо нам про дитинний вік Шевченка. З того, що батьки Шевченка були крепаками — легко вже тямити, яке вони провадили житє, які у їх були материяльні обставини і достатки. Коли майже усї крепаки того часу (а то був, певна річ, чи не найгірший час крепацтва!), найпаче по Українї правобережній, жили убого, злиденно, роблячи з ранку до вечера не на себе, а на панів, так з якої-ж причини Тарасові батьки жили-б не вбого, не злиденно! Дїйсне жили вони тяжко; хата їх в Кирилївцї була убога, стара з почорнїлою соломяною кришею.^[17] В тій хатї, опріч батьків, жило шестеро дїтей: три хлопцї і три дївчинї та все сама малеча; на цїлу таку велику семю один робітник — дбаха батько, тай той щодня на панщинї. Старийшому з дїтей (р. 1822) ішов 15 рік, а найменше було на першому роцї. Очевидно, що з дїтей ще не могло бути нї працї, нї запомоги, а годовати їх треба було. Тож нема нїчого незвичайного і зовсїм певне, коли поета, згадуючи батьківську хату, каже:

…„там неволя,
Робота тяжкая. Нїколи
І помолитись не дають.“^[18]

Нужда та праця були в хатї батьків Шевченка такі великі, що він рівняє хату до пекла. Панщина забирала увесь час і через те, натуральна річ, — Тарас, як і інчі малі єго брати і сестри, зростав без догляду. Кому було доглядати єго? Неня що дня да панщинї, та опріч того у неї під Тарасом було ще трійко дітей і вони, очевидно, більш за єго вимагали догляду і циклования. На щастє у Тараса була старийша за єго на вісїм років сестра, Катерина, вона й стала єму „нянькою незабутною терпеливою нїжною“.^[19] Одначе невельми великого догляду можна було сподївати ся від дївчини-підлїтка. За доброго ладу Катерина Григоровна й сама ще вимагала матчиного догляду, пикловання і научування. Вже-ж коли мати була на панщинї, так нї в кого більш, як у неї на руках були і менші за Тараса сестри і брат і хатне і надвірне господарство жіноче: вона повинна була і корову в череду прогнати, а прийде з череди, нагодовавши і напоїти її, а може не без того, що й подоїти. Таким чином увесь її догляд за Тарасом, певна річ, не йшов далї того, що б в ранцї дитину умити, росчесати, Богу помолити да нагодовати. І Тарас цїлий день був під доглядом самого лишень Бога, на волї; ходив, бігав, вештав ся, де хотїв; бавив ся, як умів з інчими чужими дїтьми: чи то по улици, чи на городї, або в саду, чи в лїсї, чи на полї! Нїхто єго не спиняв, нїхто й не научував. За теж і вертав ся він до господи часом з гулею на лобі, часом з підбитим оком; а часом з різачкою в животї, коли наїсть ся було землї; а він любив її їсти! Так росте й за нашого часу велика сила дїтей по селах без доброго догляду.

Така повна воля дитинї бігати і вештати ся, де-хотя і скілько хоче, маючи свої лихі сторони, має, одначе, й добрі: дитина сама мусить мірковати про свої забавки, привчаєть ся спостерегати і придивляти ся до всего, що дїєть ся навкруги. Так було і з Тарасом і вже-ж не спинена воля мала добрий вплив на розвиток і склад єго хисту. Ходячи по горах та по долинах, по гаях, та по ярах, сидячи біля ставу, або біля ручая в саду, він придивляв ся до всего. Хлопець, з природи цїкавий і перенятливий, він і придивляв ся і прислухав ся і переймав ся вражінєм природи: гулянє по полю вітра, гомін дуброви, пісьня соловія глибоко западали до єго в душу; природна чарівна краса місцевости вабила єго до себе, не давала ему сидїти в тій хатї, де він бачив „пекло“. На волї на просторі в душу до єго западали перші зерна сеї фантазиї, що потім розгорнула ся так широко, пишно, роскішно. В головцї у дитини грала прирожденна єму цїкавість, будила бажаннє довідати ся, знати що, як і через що так стало ся і так дїєть ся в природї. На шестім, чи на семім лїтї свого віку у Тараса займаєть ся бажаннє подивитися, де кінець сьвіту, „де ті залїзні стовпи, що підпирають небо“? Про ті стовпи, певна річ, не раз трапляло ся ему чувати з уст людей старийших. І от раз, лежачи в саду під деревом, та дивлячись на супротилежну за селом могилу, шестилїтний Тарас цїкавить ся подивити ся, що там далї за могилою ? Там, гадає він, повинні бути ті залїзні стовпи, що підпирають небо, там кінець сьвіту. Що як би піти подивити ся на їх?! А чом же и нї! „Піду, воно-ж не далеко“. — „І я, каже сам Шевченко, пішов через долину та через леваду просто на гору. Вийшов за село; минув царину, перейшов з пів верстви полем. На полї стоїть висока, чорна могила. Я здрапав ся на неї, що б звідтіль подивити ся, чи далеко ще до тих залїзних стовпів. Дивлю ся на всї боки: і по сей бік село і по той бік село, і там із за темних садів визирає церква з трома банями, з білим бляшаним дахом; і тут теж визирає з темно-зелених садів церква і вона під білою бляхою. Нї, подумав я, сегодня вже пізно; не дійду до тих стовпів, нехай завтра з Катрею. Вона пожене до череди корів, я ж піду до залїзних стовпів; а сегодня обдурю брата Микиту, скажу єму, що бачив ті залїзні стовпи, що підпирають небо“. І він рушив назад до господи, та невгадав дороги і взяв на чуже село. Іде собі і певен, що йде в Кирилівку. На щастє єго зустріла валка чумаків: спинили; один питаєть ся у єго:

— „А куди ти мандруєш паробче?“

— „До дому“.

— „А де-ж твоя домівка, небораче?“

— „В Кирилівцї“.

— „Так чого-ж ти йдеш на Моринцї?“

— „Я не на Моринцї, а на Кирилівку іду“.

— „А коли на Кирилівку так сїдай на мою мажу, ми довеземо тебе до дому“.

Посадили малого Тараса на віз, дали єму батіг в руки і повезли. Під'їздячи до села Тарас пізнав свою хату і весело закричав: „Он-де, он-де наша хата!“

— „А коли ти бачиш свою хату, сказав господар воза, то і йди собі з Богом“. І з сим словом зсадив хлопця з воза.

„На дворі вже смеркало, розповідає далї Шевченко, коли я підійшов до нашого перелазу. Дивлю ся через перелаз на двір, а там під хатою на темно-зеленому оксамитовому спориші усї наші сидять собі кругом і вечеряють: тілько моя старийша сестра і нянька Катерина не вечеряє і стоїть собі біля дверей, підперши голову рукою, і нїби позирає на перелаз. Ледві я висунув голову зза перелазу, як вона скрикнула: „прийшов, прийшов!“ та, підбігши до мене, вхопила мене на руки, помчала через двір і посадовила в круг вечеряти, мовивши: „сїдай вечеряти приблудо“. Повечерявши, сестра повела мене спати і, поклавши в постіль, перехристила, поцїловала і усьміхаючись, знов назвала мене приблудою. Я довго не засипав. Я довго думав про залїзні стовпи, та про те: чи говорити минї про них Катеринї і Микитї, чи нї? Микита, думаю, був вже раз з батьком в Одесї і певне бачив там ті стовпи, як же я говорити му про їх, коли я їх зовсїм не бачив! Катерину можна б обдурити, та нї, і їй не скажу нїчого“.^[20]

Сей епізод з житя Шевченка треба вважати зовсїм певним; бо про єго, опріч самого поети, повідали і інчі люде. Першим розповів про се д. Лазаревський в Основі,^[21] коли повість Шевченкова „Княгиня“ ще не була надрукованою. Перегодом те-ж саме розказав Варфоломей Шевченко в своїх „Споминках“,^[22] додавши і деякі подробицї. Правда, дещо в останних показуєть ся непевним, хоча автор „Споминок“ і каже, що чув сей епізод з уст самого Тараса. Напр. Варфоломей каже, що коли ото Тарас вернув ся, так брат Микита хотїв єго побити, але вступила ся сестра Ірина і не дала бити, за те б то Тарас і любив її більш за всїх своїх братів і сестер. Тут очевидна помилка. Микита був тілько на три роки старийший за Тараса і тямив, що Тарас не дав би ся єму побити. Сестра Ірина, трохи чи не на два роки була молодша за Тараса і не могла вона нї заступити ся за єго нї, тим паче, „взяти єго на руки і положити в постїль“. Тарас Григорович однаково любив своїх сестер і братів і до кінця свого віку, чим спроміг ся, помогав і їм і дїтям їх. Так от єго коштом контентував ся у київській ґімназиї небіж єго, син Ірини Григоровни. А Микита Григорович на проводах у Київі Тарасового тїла розповів інчий факт, що сьвідчить про те, що Тарас і малим любив братів і з малку було у єго добре любляче серце.

Не можна знов признати певним і те, що розповів Варфоломей, говорячи, що коли ото Тарас пішов подивити ся на залїзні стовпи, так „прийшовши до села Пединівки, верств чотири за Кирилівкою, здивовавсь, що опріч Кирилівки є ще інчі села“. Коли Тарас тодї знав вже, що є на сьвітї Одеса, так чи могло таки справдї бути, що б він не знав, що є і сусїдне з Кирилівкою село Пединівка! Нарештї Варфоломей непевне повідав, що під час того епізоду Тарасової матері не було вже на сьвіті. Сам він додав, що Тарасови тодї йшов шестий рік; виходить, що се було р. 1820. Але-ж запевне відомо, як і побачимо перегодом, що Тарасова неня померла геть пізнїйше.

В усякому разї головні риси наведеного епізоду показують нам, що Тарас був дитина цїкава, що єго вже на 6-ому роцї тягло знати, як і що дїєть ся, і на рештї, що він був дитина правдива, розважна і що сестра Катерина любила єго і як змогла пикловала ся про єго. Є й другий ще привід гадати, що у Катерини Григоровни вдача була нїжна, гуманна, поетична. „На причилку нашої хати, розказує автор „Княгинї“, стояла яблуня з краснобокими яблуками, а навкруги яблунї цьвітник, — коханець моєї незабутної сестри, моєї нїжної няньки. Тут до речи буде згадати і про народню приказку: „хто квітки кохає, той добре серце має.“

Таким чином запевне можна сказати, що з усїєї родини найбільше пикловала ся про Тараса і найбільше впливала на єго — сестра Катерина і під її впливом зростала і розвивала ся прирожденна Тарасови любов до людий і до природи.

Патрет Тарасів на 6–7 роцї єго віку здаєть ся нам більш межи таким: білявий, оклецьковатий, але проворний, меткий і непосидучий хлопчик; босоногий, часто замурзаний, обірваний; добрий, щирий, цїкавий, перенятливий і пустотливий, але розважний і розумний.

Небавом в характері єго пробиваєть ся упертість; помічаємо риси неслухняности, задирливости, хитрощів і замкненности в самому собі. Сприяло сему те безталаннє, ті нещасливі обставини житя родинного, що не тілько не вилазили з хати Григория Шевченка, а що разу більш розпложували ся і позбавили малого Тараса і того невеликого догляду, який зазнав він від ненї; натомісць насовуєть ся хмара негоди слїз; недоля обгортує дитину і так чіпко пристає до неї, що вже й до віку не спекав ся її Тарас Григорович! Похмурий обрій житя єго, коли трапляло ся, і прояснював ся, так не зовсїм і не надовго: тай за ті ясні години, що інколи перепадали на віку Тараса Григоровича, починаючи восьми лїт — доля вельми дорого брала з єго! За них платив він довгими годами безталання, довгими тяжкими годами; темними, кервавими, годами слїз, неволї і глибочезного болю своєї нїжної душі!

III.

Ледви минуло Тарасови девять лїт, як матір „добрую єго, ще молодую у могилу нужда та праця положила“. Неня єго померла 20. серпня р. 1823 в Кирилівцї^[23] і померла дїйсне ще молодою, на 32 роцї свого віку. „Помре батько, каже народня мудрость, дитина пів-сиротини, а вмре мати, дитина кругом сиротина. А таких круглих сиріт лишило ся на руках Тарасового батька аж пять: Микита на 12, Тарас на 9-му, Ірина на 8-му, Мария на 4-му, Осип на другому роцї. Батько, єдиний дбаха коло такої дрібноти, обтяжений панщиною, лишив ся зовсім безпомощен; нї за дїтьми, нї за хатою, нї за жіночою господаркою нїкому було глядїти: старийша доня єго Катерина ще за житя матері (29 січня р. 1823) вишла заміж в сусїднє село Зелену Дуброву за крестянина Антона Красицького.^[24]

Коли в Тараса не стало нї матері нї сестри-няньки; то вже дїйсне лишив ся він без жадного догляду і мусїв ще, як се звичайно водить ся, доглядати своїх менших брата і сестер. Очевидна річ, що така дрібна семя не могла і на далї зіставати ся без жіночого догляду: треба було Григорию Шевченкови якось погадати, чим запомогти бідї і горопашному житю вдовця. Вдовіти хоч кому тяжко, а убогому крепакови та ще з такими дрібними дїтьми! Усї умови житя і хатного і родинного, усї обставини вимагали у Григория Шевченка, аби він побрав ся вдруге. На Українї, звичайна річ, удовець береть ся з удовою; з дївчат „хиба вже яка остання“ згодить ся стати у парі з удовцем, найпаче, коли у єго цїла низка дрібних дїтей. Тим то Григорий Шевченко одружив ся вдруге з удовою Оксаною. В удови, сказано: два норови, а тут ще випало так, що у Тарасової мачухи було троє дїтей від першого чоловіка. Оксана віком була ровесниця Григорию, на лихо і вдячі вона була суворої, сварливої. Не диво, що в хату свого другого мужа не принесла вона тихого кохання та спокійного житя; Шевченковим сиротам не заступила вона рідної ненї. Навпаки: принесла вона таку колотнечу і ростич, що рідна хата зробила ся Тарасови пеклом. „Хто хоч здалека, каже Тарас Григорович в „Княжнї“^[25], бачив мачуху і зведенят, той, значить, бачив пекло в найгидливійшому єго торжестві.“ Не минали у звединят — дїтей Григория і Оксани години без слїз, без бійки; не минало години, щоб між батьком Тараса та мачухою не було сварнї і лайки. У мачухи був син Степан, трохи чи не на два роки молодший за Тараса; хлопець тендїтний, легкосилий і, як зараз побачимо, доволї попсований морально. Задирливий Тарас часто єго духопелив, а за отсе мачуха і зненавидїла Тараса. Раз якось отой Степанко спричинив ся великій несправедливости над Тарасом; тяжкому мордованю єго. У хатї Григория Шевченка кватеровав постоєм якийсь салдат: у єго, як про се розповіла Тарасова сестра Ірина, украдено три злоти^[26] гроший. Салдат підняв страшенну колотнечу за свої гроші, трохи не повиганяв усїх з двору. Стали шукати злодїя. Мачуха звела вину на ненависного їй Тараса і хоч як Тарас не кляв ся, що не брав і не бачив тих гроший, єму не няли віри, мачуха стояла на своєму, твердячи, що гроші украв Тарас. Тарас, спостерігши, що єго безвинно битимуть, злякав ся і втїк з батьківського двору і сховав ся в запущеному саду. Тут у бурянї, між деревами, ховав ся він чотири днї. Опріч сестри Ірини ніхто не відав, де він; Ірина нїкому не говорила і, провідуючи брата, приносила єму нишком пити і їсти, а часом і бавила ся з ним. Тарас в кущах калини змайстровав собі будку, поробив біля неї доріжки, посипав їх піском; зробив з бузини пукавку і не гадки собі! Пятого дня про Тарасів захисток довідали ся мачушині дїти і видали єго. Тараса взяли на опит: звязали єму руки й ноги і почали бити різґами, вимагаючи, аби признав ся, де подїв украдені у салдата гроші. Головним катом в сїй огидливій справі був рідний Тарасів дядько (по батькові) Павло Грушівський, „великий катюга“, як говорила про єго Ірина Григоровна. Довго Тарас терпеливо переносив катованнє; але на третій день знеміг ся, більш не стало сили, і щоб спекати ся різок, він приняв на себе крадїжку і сказав, що гроші закопав в саду. Єму велїли вказати місце, де гроші закопані. Звістно сего вже не можна було єму вчинити. Знов почали єго бити, і скінчили на тому, що, не вибивши того, чого бажали, закинули ледві живого хлопця в комору; та продавши юпку Тарасової матері, ублаготворили салдата. Перегодом показало ся, що гроші у салдата украв мачушин Степан.^[27]

Легко зрозуміти, як глибоко вразила б така несправедливість хоч би кого! Тим паче глибоко вразила вона таке перенятливе і нїжне серце, яке було у Тараса. Таких вчинків до віку не забуває той, над ким вони заподіяні. Уважаючи на норови того часу, не можна вельми строго судити слїдчих, що різґами питали Тараса, але ще менш можна дивовати ся, що в єго душі на віки лишило ся не добре почутє до мачухи, до її Степана і до дядька Павла.

Не можна не гадати, що після отїєї пригоди, тим паче після того, як визначило ся, що гроші у салдата украв мачушин Степанко, між Тарасом з одного боку, а з другого між мачухою і її дітьми ще більше закипіла ненависть, озвіренна і щоденна колотнеча, котра не могла не чепляти і Григория Шевченка; він не міг незапевнити ся в неминучій потребі розвести пасинка з мачухою і хоч трохи притушити хатнє пекло. Він приміркував віддати Тараса до школи. Запевне не відомо, до кого він віддав єго, як не відомо і те, у кого впервих почав Тарас учити ся. Тодї, як скоїла мачуха з Степаном оте описане в горі катуваннє, Тарасови йшов не менш як 11 рік: се лїта вже запізні на те, щоб дитину віддавати вперше до школи. Дїтей у нас і тодї починали вчити не пізнїйш девятого року — а більш того на восьмому. Певна річ, що й Тарас ще до отїєї пригоди був вже в школї; певна річ, що єго почали вчити ще за житя матері, тим паче, що батько єго і сам був трохи письменний, любив читати книжки. Звістно — які тодї книжки були! самі церковно славянські. Він не міг не спостерегти, що у Тараса нема охоти до хлїборобства, та і в загалї до хазяйства. Він не міг не помічати, що Тарас дитина не посидюща, любить вештати ся і думав, що школа не тілько навчить єго грамоти, але й припинить хоч трохи єго вдячу.

До кого ж вперше ходив в науку Шевченко? Д. Лазаревський^[28] каже, що Тараса батько віддав „на виучку“ (в науку б то) до міщанина Губського. Маслов^[29] до науки у того ж Губського додає ще й „воспитаніе“ (вихованнє). Запевне не знати: хто був отсей міщанин Губський? Коли він не був яким ремесником, а про се нї з чого не можна гадати, так чи не помилка тут? чи не був сей Губський нїхто більш, як Кирилівський піп, Василь Губський? Правдоподібно, що так! Василь Губський, син Кирилівського попа Івана, родив ся і зріс у Кирилівцї і був тут при батькові за дяка, доки р. 1795 єго не висьвячено на попа в Кирилівку, де і поповав він до 1819 року, коли в кінци грудня консистория одібрала у єго парафію і „отрѣшила въ заштатъ“ (се б то лишила єго попом без приходу). Певна річ, що Тарас тодї був таким ще малим, що не міг ходити до школи. Але здаєть ся не буде великої помилки гадати, що Василь Губський, лишившись в „заштатї“ не міг швидко здобути ся нового приходу і мусїв собі заробляти на хлїба. Цїлком можлива річ, що він або пристав помагати кирилівським дякам учити дїтий в церковній школї або просто і сам став дяком і вчителем в школї і до єго то і віддали Тараса. До такої думки прихожу я ще й з інчого боку. На те, що б консистория скинула попа з приходу в „заштатъ“, треба було попови визначити ся якоюсь усїм відомою неславою, або вчинити що за надто не звичайне. Перш за все, що можна без помилки гадати, так те, що Губський любив здорово чарку. Мабудь отсей Губський і був той дяк, Тарасів перший учитель Совгир, про котрого він говорить в „Княгинї“. В школї до Совгиря, каже Шевченко, він був через 2–3 роки після того, як ото — ходив дивити ся „на залїзні стовпи“; значить як раз на 8 чи 9 роцї, коли ще мати була жива. І вдача Совгиря зовсїм припадає до тїєї, за яку попів скидають в „заштатъ“. Нарештї не можна гадати, що-б у такому невельми великому селї, як тодї була Кирилівка і в селї до того з самих лишень крепаків, могло бути дві школи: церковна і якогось міщанина! тай з якої б речи Тарасів батько — людина релїгийна дав перевагу школї міщанина?

Але хто б не був той Губський, а він був першим учителем Тараса і коли то був Губський-Совгир, так про єго науку і школу от що повідав Шевченко в „Княгинї“. — „Як прийде було субота, учитель після вечернї і почне усїх нас (школярів) годовати березовою кашею. Бє було, та велить, що б сам лежав, не кричав і „не борзяся“ виразно читав четверту заповідь. Коли було дійде черга до мене, так я вже не прошу ся, що б не бив, а тілько прошу, що б вмилосердив ся, та звелїв хоч трохи мене придержати. Інколи було й вмилосердить ся і звелить придержати мене, та вже так вибє, що лїпше б було й не прохати про милосердіє“.

До науки Тарас взяв ся добре і вивчив майже увесь псалтир; почав учити ся писати; але небавом покинув єго школу. Біографи єго кажуть, що учитель не міг собі дати з ним ради, бо він був вельми пустотливим, непосидющим, вдатним на вигадки і неслухняним; часто було нашкодить, тай утече з школи. Батько не снроможен був спинити єго; через що він і мусїв покинути школу. Менї здаєть ся певнїйшою друга причина, про яку повідав сам Шевченко в „Княгинї“. — Доси скрізь по Українї дяків вибирала собі громада, дяків не вважали за людий духовного стану і залежали вони від громади. З початком XIX. віку по правобережній Українї почали касовати сей лад, заводити кастове духовенство, зачислюючи до єго і дяків. Дяків почала присилати духовна власть. Так стало ся і в Кирилівцї. Духовне начальство прислало туди р. 1824 дяком Петра Богорського.

Новий дяк не дав учителювати Совгирю. Совгир лишив школу, але й школярі розійшли ся „аки вівцї від вовка“, бо новий дяк „пяниця бі наче всїх пяниць на сьвітї“ каже Шевченко: тодї й він покинув школу і з „того часу починаєть ся довгий ряд найсумнїйших, безрадісних споминок моїх. Небавом вмирає мати“.^[30] Знаючи вже, що Тарасова неня вмерла р. 1823, бачимо, що за житя її Богорський не дяковав ще в Кирилівцї.

Д. Чалий додає, що по смерти ненї Тарас від Богорського перейшов до Нестеровського, у котрого навчив ся писати а потім знов пішов до Богорського.

Коли Тарас Григорович в „Княгинї“ під стихарним дяком розумів Богорського, то справдї виходить, що він двичі був у єго в школї — в перше ще за житя матері, вдруге — вже по смерти батька. Останнє зовсїм певне, як побачимо, а перше нї; бо як я говорив вже, Богорський став дяковати в Кирилівцї вже після смерти Тарасової матері. Що до Нестеровського, так дїйсне він був у Кирилівцї полом починаючи з 23. марта р. 1819. Одначе д. Петро Лебединцев^[31] запевняє, що Шевченко у єго нїчому не вчив ся і не міг учити ся, бо отець Іван Нестеровський був вже вельми старий на те, що б учити дїтий. Минї запевне відомо, що Нестеровському тодї, як вмерла Тарасова неня, ішов 49 рік, а се ще не такий вік, що б старість не давала учити дїтий; раз по раз бачимо учителїв геть старийшого віку. В усякому разї доси нема певних фактів про те, чи вчив ся Тарас у Нестеровського, чи не вчивсь. Певне лишень те, що через півтора року по смерти матері на голову Тараса Григоровича упало нове тяжке лихо. Батько его, поїхавши у Київ, занедужав в дорозї, та вернувшись до господи „не видержав лихої долї, умер на панщинї!“ В метрицї Кирилівської церкви смерть Григория Грушівського на 35 роцї єго віку записано 21 березїля р. 1825 під ч. 9 „з натуральної болїзни“. Тепер бачимо очевидну помилку самого Тараса Григоровича, коли каже він в автобіографичному листї, що батьків лишив ся на восьмому роцї. Круглим сиротою зістав ся він на самим початку дванадцятого року. Батько єго, вмираючи, вимовив одно вельми цїкаве віщуваннє. На превеликий жаль ніхто з Тарасових родичів не міг росповісти, що привело Григория до того віщування: які спостереження, чи які Тарасові вчинки. А певна річ не без причини зложилась у батька така думка, такий заповіть, що „синови моєму Тарасови (мовив Григорий перед смертю), з мого господарства нїчого не треба. Він не буде людиною аби-якою; з єго вийде, або щось дуже добре, або велике ледащо; про єго моя спадщина або нїчого не значитиме або нїчого не поможе“.^[32]

IV.

Таким чином по смерти Григория Шевченка лишило ся пятеро сиріт. Старийшому з них Микитї^[33] ішов тодї 14 рік. Вже-ж коли за житя батька Тарасови тяжко було жити з мачухою, так якого тепер єму було сподївати ся житя з мачухою, котра єго ненавидїла, від котрої і єго вернуло! Очевидно, що сукупне житє з мачухою і з її дїтьми було не можливе: треба було молодою головою промишляти Тарасови про житє де інде.

Один з єго дядьків, можна гадати, Павло Грушівський „що б вивести сироту в люде“, хотїв, що б Тарас за хлїб пас у лїтку свиний, а зимою помагав єго наймитови по хазяйству. Опріч усего інчого, досить було Тарасови згадати про гроші, украдені Степанком у салдата, що б подяковати дядькови за ласку.

Тарас тодї „знав на память трохи не увесь псалтир“; читав єго виразно і голосно і тямив, що людям дуже подобаєть ся, коли над покійником читають виразно. Відав він і те, що читаннє псалтира було, так мовити, превилеєм дяків; але дяк міг за себе посилати на читаннє школярів. Нарешті не міг Тарас не спостерегти й того, що дяк Богорський, людина пяна, не завжди через чарку й спроможен читати над покійниками; значить — охоче згодить ся приняти его до себе яко доброго читаку і посилати на читаннє. Згуртовавши отсе все Тарас Григорович і примірковав собі йти в школу до Богорського і з читання псалтира добувати собі хоч мізерний заробіток. І от він „взявши псалтир свій і каламар, пішов до пяного дяка в школу і став у єго яко школяр і робітник“.^[34]

Кирилівська церковна школа — була звичайна хата біля церкви на майданї. Колись на Україні майже при кожній церкві була така школа. По тих школах учителювали звичайно дяки; школа була і житлом дяків. Кирилівська школа того часу, як правив нею Богорський, була обідрана, не обмазана; шибки у вікнах повибивані. Від сусїдних хат вона відрізняла ся тілько тим, що була більша за їх, стояла на майданї, без двору, на одшибі. А на Кирилівський шинок не походила вона тому тілько, що була в більшій нїж він неохайности, більш нечепурна і більш за єго запущена. Учителювали кирилівські дяки Андрій Зневелич і Петро Богорський. У кожного з них були свої школярі. У Богорського їх було більше і учив він лїпше.^[35] Петро Богорський був поповичем з села Верещаків, Звенигородського повіту; учив ся в Київській духовній семинариї, та її не скінчив; а дійшовши „до середнього класу риторики“, і навчившись в архієрейському хорі церковному уставу і сьпіву, вийшов на 24 роцї свого віку на дяка в село Кирилівку.^[36] Вже з сего самого знати, що Богорський не вельми був прихилен до науки і до власної осьвіти. Не могла семинария виховати з єго людину тверезу, непющу. Уживанє семинаристами „Божої слези“ і за нашого навіть часу, — на превеликий жаль, трапляєть ся часто густо; а за часу Богорського — горілка між семинаристами була річ звичайна; тим паче між хористами архієрейського хору. Тим то уживанє Богорським горілки через край, і тодї як був він вже дяком, — річ хоч і не добра, але звичайна.

Богорський, — треба сказати, — охоче приняв до себе Тараса. Отець Петро Лебединцев,^[37] пильнуючи показати Богорського лїпшим, нїж показується він в автобіографичному листі Тараса, між інчим додає, що коли б дяк не приняв був до себе Тараса, так він запевне б зрівняв ся б з останними сїльськими хлопцами і не вийшов би на сьвіт в люде, і що Богорському за Тараса нїхто нїчого не платив. Останнє — зовсїм певно; бо й нїкому було за сироту-злидаря платити, але-ж і безкористного тут нїчого не було, а була Богорському очевидна користь з Тараса і яко з робітника-хлопця і яко з доброго читаки. Шевченко — єму служив, носив воду, рубав і носив дрова, може й піч топив і прибирав в школї. Тарас любив, що б було чисто і в хатї і біля хати. Головна ж річ: Тарас читанєм псалтира заробляв на Богорського.

Тарас виразно читав, єго вважали в селї за лїпшого читаку і охоче за всїх кликали читати псалтир^[38]. Не було в селї поховано нї одного мреця, щоб над ним Шевченко не читав псалтиря. За читаннє єму давали книш і копу^[39] гроший. Гроші ті забирав собі Богорський, а Тарасови давав з них десяту копійку.^[40] Отсе і був увесь Тарасів мізерний заробіток, з якого треба було єму одягати ся і обувати ся. Тож і не диво, що ходив він звичайно в сїрій дїрявій свитцї; завжди в брудній сорочцї, бо нїкому було випрати, а про шапку і чоботи і спомину не було нї в лїтку, нї зимою^[41]. Раз якось один селянин за читаннє псалтиря подаровав єму ременю на пришви, але дяк учитель одібрав, яко свою власність. „Я, каже Тарас в одних віршах, було трохи не голе, таке убоге“. Замісць шапки він сам собі пошив щось таке, що походило нїби на польску конфедератку^[42]. Коли трапляло ся, що він приходив в Зелену до сестри Катерини, так завжди босий, трохи не голий і з усякою нечистю на голові.^[43]

Бідував він не тілько на одежу, а перебуваючи у Богорського, трапляло ся по кільки день і голодувати. Аж сумно няти віри оповіданню Козачковського^[44] а не няти не маємо жадного приводу, що голодуваннє примушувало Тараса красти курий, гусий, поросят і з того варити собі вечеру нишком за селом у печері. Козачковський оповідає цїкавий факт з того часу. Кирилівцї, помітивши, що в печері інодї в ночи горить огонь, почали гадати, що то поселила ся нечиста сила і прохали попа вигнати чортяку. Піп, зібравши громаду, пішов до печери, окропив вхід сьвяченою водою і радив, що б хто полїз в печеру, та подивив ся, що там є. Нїхто не відважував ся. Тоді люде скинули ся і зібрали скілько там гроший на платню тому, хто відважить ся полїзти в печеру. Охочим перш за всїх виступив Тарас: спершу єго не хотїли пускати, а далї стало на тому: „нехай лїзе! воно ще мале, до єго нечиста сила не пристане.“ Тарас і виду не подав, що він добре відає, що є в тій печері, навпаки казав, щоб б до єго привязали провсяк случай веревку; коли, мовляв, скоїть нечиста сила що непевного над ним в печері, так буде хоч яким робом витягти єго. Люди послухали ся, вволили єго волю і він на привязї полїз в печеру; поприбирав там слїди свого кухарства і вилїзши назад в доброму гараздї, повідав, що жадної нечистої сили в печері нема і заробив собі зібрані гроші.

Коли наведений факт окроплення печери сьвяченою водою дїйсне був, то треба думати, що той піп, що ходив виганяти нечисту силу, не був от. Григорий Кошиця; бо Кошиця був чоловік доволі осьвічений і не пішов би потуряти забобонам темного люду. Але був там другий піп, про котрого ми вже згадували, Іван Несторовський; сей міг послухати ся людий, бо і сам був майже зовсїм без осьвіти: „изучась россійскои грамотѣ и цифирному уставу при отцѣ“, що був попом в селї Копанчі, Черкаського повіту; він зробив ся попом р. 1798, а в Кирилівцї з р. 1819.

До гурту Тарасових вигадок, Козачковський розповідає, що він, коли вже притомить ся було, читаючи над покійниками псалтир, так, що б швидче скінчити, візьме та з половини псальми і читає: „прийдїте поклонїм ся“; люде зараз ну христити ся, поклони бити, а Тарас тим часом, одвернувши од себе увагу слухачів, і перегорне кілько аркушів не читаних ще.

Перегодом Богорський зробив Тараса „консулом“ своєї школи. Головний обовязок „консула“ був сікти школярів різіами: „консулство“ було не без користи про „консула“. Коли мене зробили консулом, розповідав Шевченко вже тодї, як був на засланню і попав в аральску експедидию, так житє моє геть полїпшало; школярі приносили минї гостинці, щоб не вельми боляче сїк, і я зробив ся страшенним хабарником! Хто приносив минї досить, тому я давав одну-дві різґи з легенька і швидко посьпівав бючи перечитати четверту заповідь, а хто приносив мало, або нічого не приносив, того сїк читаючи повагом, зупиняючись: „помни… день… суб-б-отнїй“ і т. д.^[45]

Одначе нї „консулство“, нї хабарі не спроможні були примирити нїжну і гуманну з природи Тарасову вдачу з практикою школи Богорського і з єї жорсткими звичаями. Дяк, як ми вже казали, любив випити. Користуючись з того, що замісць себе посилав цитати псалтир Тараса, з своїм приятелем Іоною Лимарем став ще більш запивати і жорстко поводив ся з своїми школярами. Певна річ, що „консулство“ не збавляло і Тараса від різок; можна думати, що єму, яко більш за всіх пустотливому, вигадливому і не слухняному, перепадало більш за других. Але усї школярі ненавидїли глибоко свого учителя. Безтолкова придирливість дякова робила нас, каже Шевченко, лукавими і мстивими. Ми за всякої зручної нагоди обманювали єго і чинили ему усякі капости. Отсей деспот посїяв в моєму серци на цїлий вік мій глибоку огидливість до всякого надсильства чоловіка над чоловіком. Моє дитяче серце мілїони разів було ображене отим нащадком деспотичних семинарий“^[46].

Може бути, що суд Шевченка над Богорським трохи непомірний. Не треба забувати, що Богорський сам зріс на „березовій каші“. За нами ще вельми не далеко той час, коли педагоги палї, різґи, тройчатки і т. ін. вважали за елємент не віддїлимий від школи. Не на те, щоб виправдувати жорстокість Богорського з своїми школярами, а єдине на те, що б висловити суд безсторонний згадаймо, як не що давно пановала бійка дїтий учителями навіть в середних школах. У мене нема під рукою повних звісток про шкільні звичаї духовних шкіл за той час, як учив ся Богорський; але в „Церковно-Общественному Вѣстнику“, часописи півурядовій за рік 1879, в числї 73, ми знаходимо певні звістки за шкільну педаґоґию кінця 30 і початку 40-х років нашого столїтя, яка пановала по духовних училищах, сусїдних з Київською семинариєю, значить за час, що не більш як на 10–15 рр. одійшов від часу перебування в семинариї Богорського. Ось послухаймо як ректор Лубенського (а потім Полтавського) духовного училища готовив своїх вихованцїв, призначених іти на села гуманними і добрими пастирями! Ректором був єромонах Полїкарп Волосевич. От один з єго педаґоґічних заходів. Ученик Дмитро Паславський не пішов раз до кляси, сказавши, що у єго украв хтось один чобіт. Полїкарп покликав до свого рундука в дворі училища усїх учеників, які жили в одній сьвітлицї з Паславським і велїв усїх бити різґами. Коли нїхто не приняв на себе крадїжки чобота, Полїкарп покликав усїх бурсаків, що жили під одним дахом з Паславським. Усїх їх висїкли, але нїхто не повинив ся. „Та вжеж гукнув тодї Волосевич? чобіт сам не втїк, а хтось єго взяв! Я сїкти му вас хоч по десять разів, а таки знайду виноватого“. Почала ся сїкуция вдруге, по-черзї, висїкли вдруге чоловіка десять, аж ось хтось знайшов той чобіт, схований самим же Паславським. Тодї по приказу Полїкарпа поклали серед двору Паславського і почали бити єго різґами усї ті, хто був висїчений за єго чобіт. Хто був висїчений раз, той дав Паславському пять ударів, а хто двічі, той десять. Після сїкуциї Паславського, ледви живого, однесли на руках до хати. Ще гірш Волосевич катував школярів з власних рук тройчастою пугою з сирицї. Пуга та раз-у-раз мокла у єго в горілцї; виймав її отець ректор з горілки тільки тодї, коли треба було „похристити“ єю школяра. „Христив“ же Полїкарп тїєю тройчаткою вельми часто і менше 20 ударів єю не давав. Збере було школярів до свого покою на репетициї, сам сидить на канапі, біля єго тройчатка; аби хто не добре вивчив лєкцию, зараз того тройчаткою. „Інчі школярі учили свої лекциї лежачи на долівцї перед Полїкарпом і зазделегідь пристроївши свою одежу так, що б вона не шкодила тройчатцї хазяйнувати по тїлу“. „Хоч би як школяр добре не вчив ся, хоч би як затвердив лєкцию, він не був певен, що вернеть ся з кляси з цїлою шкурою“. Раз Полїкарп, щоб було більш приводу мордувати школярів, вигадав таку чудасїю. Звелїв наловити мух стілько, скілько в гречеській мові лїтер, тодї подушивши мух, казав у першої одірвати одно крильце і називати її першою лїтерою, у другої двоє крилець, у третої ніжку і т. далї до омеги. Перемішавши усїх мух в одну купу Волосевич кликав одного з школярів і загадував знайти ту, яка припадала під ту, чи інчу лїтеру. Хто не вгадував, помиляв ся, тому зараз по уху ляпаса.

От з яких шкіль виходили дяки, попи і навіть педаґоґи. Пізнїйше знов, вже через 20 років, і по сьвітських ґімназиях не згірше пановала різґа. Так на пр. відаємо, що року 1858 в житомирській ґімназиї за рік з 600 ґімназистів висїчено різґами трохи що не цїлу половину: — аж 290!^[47] А вже ж під той час по ґімназиях вчили ся дїти самих панів та урядників! Чого ж було й сподївати ся від сїльської школи за пів віка назад, від школи, де вчили ся дїти мужиків і де вчителювали дяки, а не педаґоґи з унїверситетською осьвітою!

Одначе Шевченкова природа видавалася над масою; прирожденна єму добрість серця і нїжнота душі не вдатні були довго переносити жорстокість Богорського і він „скінчив з дяком так, як взагалї кінчать люде беззащитні, стративши терпіннє“. Раз заставши Богорського пяним без памяти Тарас звязав єго і висїк різґами, скілько стало у хлопця сили і таким чином поквитовав ся з ним за єго жорстокість єго ж таки зброєю.^[48] Висїкши свого учителя і забравши у єго якусь книжечку з гравированними малюнками, Тарас у ночі утїк з школи. На сему, скінчила ся уся єго шкільна осьвіта. В школї Богорського він перебув трохи чи не два роки.

V.

Ще змалку у Тараса Григоровича прокинула ся охота і показала ся кебета до малярства. Де і на чому було можна він виводив крейдою або вуглем свої „малюнки“.^[49] Певна річ, що і в школї, найпаче у Богорського, учителї помітили за ним отсей хист, принаймнї не можна було не помітити єго, бо, як каже Тарас:

 …ще в школї
Таки в учителя дяка
Гарненько вкраду пятака,
(Бо я було трохи не голе,
Таке убоге) тай куплю
Паперу аркуш і зроблю
Маленьку книжечку. Хрестами
І визерунками з квітками
Кругом листочка обведу
Тай списую „Сковороду“,
Або „Три царіе со дари“.

Що, перебуваючи в школї у Богорського, Тарас робив собі малюнки, про те сьвідчить нам Варфоломей Шевченко. Він вчив ся в того ж самого дяка, пізнїйше Тараса, і бачив у шкільного єго товариша, Тараса Гончаренка, малюнки роботи Тараса Григоровича „то були конї і москалї (салдати), мальовані на грубому сїрому папері“.^[50] У Богорського Тарас Григорович спізнав ся з малярами з сусїдних сїл: Хлипнівки, Лисянки і з Тарасівки.^[51] Охота до малярства була у єго не аби яка; єго тягло до малярства, ще й через те, що з заробітків малярських він гадав мати хлїб. Тим то, утїкши від Богорського, він подав ся в Лисянку до маляра-дякона, що б у єго навчити ся малярству. Дякон приняв єго, одначе Шевченко небавом запевнив ся, що дякон своїм поводженєм і звичаями мало чим відрізняєть ся від дяка Богорського. Три днї Тарас терпеливо носив воду відрами на гору з річки Тикача і ростирав на залїзному листу краску — мідянку. „На четвертий день терпіннє моє, повідає він далї в автобіографії, минуло минї і я втік в село Тарасівку до дяка-маляра, що вславив ся на цїлу околицю мальованєм великомученика Микити та Івана Воїна. До сего Апелеса вдав ся я, твердо ставши на тому, що б перетерпіти усї прикрости, які, здавало ся минї, неминуче злучені з наукою. Загарливо бажав я переняти у того дяка-маляра хоч частину его малярської штуки. Але ж! Апелес уважно подивив ся на долоню моєї лївши і прикмака, відрізав, повідавши, що у мене нема нї до чого кебети, навіть нї до шевства, нї до бондарства“.

Защиміло-заболїло на серцї у Шевченка з такого присуду, та ще з присуду такого авторитетного маляра і пропала була у него надїя зробити ся, хоч коли небудь, хоч аби-яким малярем! Зажурений і приголомшений невдачею, з розбитою надїєю вертав ся Тарас Григорович в Кирилівку до батьківської хати, де ждала єго неминуча сварка з осоружною мачухою і її дітьми. Тяжко було єму вертати до того „пекла“; та більш нїкуди було йти тай порадити ся нї з ким було: він прийшов до думки, зробити ся в Кирилівцї пастухом, та ходячи за громадською чередою читати любу свою, украдену у Богорського, книжечку з кунштиками.

І дїйсне він став за пастуха і про сей то час згадує він в одному з найлїпших своїх віршів, написаному р. 1847.

„Минї тринадцятий минав,
Я пас ягнята за селом“.

Та не до пасїння ягнят було тому, кого природа так щедро надїлила висшими дарами духовними!

Пастух Тарас, певна річ, вигнавши череду куди на взлїсє, чи до ставка, сам зачитаєть ся було де під могилою або під розлогою вербою у холодку своєю краденою книжкою, задивить ся на кунштики її, або оглядуючи сине небо, зелену рівнину, ширає мріями геть понад землею і стане єму „так любо-любо неначе в Бога“,^[52] а череда тим часом розійдеть ся на всї боки. Бігай тодї за нею, зганяй до гурту. Не без того було, що яке там з череди вскочить в спаш, або інче заблудить ся, а хозяїнам з того морока. Одно слово — генїй українсько-руського слова показав ся недотепним пасти „стада непорочныхъ“. Тодї брат єго Микита, що був вже сущим парубком, взяв ся привчити єго до хлїборобства або до стельмаства. І з того нїчого доброго не вишло. Непосидющий Тарас — покине було в полї волів без догляду, а сам піде блукати по ярах та по гаях. Ще труднїйше було привчити ся єму до струга, та до сїднї на стелюзї.

Показавши свою недотепність нї до пастуства, нї до хлїборобства, нї до стельмаства, немаючи духової спроможности жити вкупі з мачухою, Шевченко кидає батьківську хату і пристає до кирилівського попа Григория Кошицї за погонича: що б доглядати товар, коний, та їздити за кучера. Отець Григорий і єго жінка були людьми добрими, патриархальними і з достатками. У попа бз^ло добре господарство, два великих сади. Коли у єго не трапляло ся кого з гостий, він з попадею перебували і в день і в вечері у пекарнї у гуртї з своїми слугами, між котрими був і Шевченко. Пекарня була простора і чиста. Тут зимою по вечерах Тарас завжди що небудь читав, псалтир частїйш за все; нїхто єго тут не кривдив. Одначе і тут, несьвідомі може єму поривання кудись — де інде, до чого-інчого, не давали єму призвичаїти ся, як треба, до господарства. Отець Кошиця і єго панїматка переняли ся думкою, що Тарас: „ледащо і до жадного господарського дїла нема у єму хисту.^[53] Певна річ, що нї добрість попа і єго панїматки, нї господарство не спроможні були вволити духові змагання Тарасової природи. Єго тягло до сьвіту, до науки, найпаче ж рвав ся він до малярської щитки, за котрою бачив він свій ідеал в постатї „хоч аби якого маляра“.

Подяковавши Кошицям за хлїб-сїль подаєть ся Тарас в село Хлипнівку, що славила ся тодї своїми малярами і тут вдаєть ся до одного з них, просячи взяти єго в науку. Хлипнівський маляр не зразу дав відповідь; знати, що єму треба було не хиромантики, як Тарасівському Апелесу, а реального досьвіду. Він продержав у себе Шевченка два тижднї, доки запевнив ся, що у хлопця дїйсне є велика охота і хист до малярства. Він згодив ся взяти Шевченка в науку, але ж і тут знов зустрічала ся така перешкода, що мала великий вплив на все останнє житє Тараса. Маляр відав, що Шевченко крепак; бачив що хлопець на такому вже зростї, що єго затого поженуть на панщину. Значить не минуче треба панського дозволу на перебуваннє Шевченка в другому селї і на науку єго малярству. Без сего дозволу обережний маляр не відважив ся приняти до себе Тараса; він жахав ся, певна річ, що б взявши в науку без дозволу пана панського крепака, не вскочити в „пристанодержательство“.^[54] Сїпаки легко могли б се скоїти і потягти маляра до карного суду: а в законї за „пристанодержательство“ була тодї визначена тяжка кара. Маляр порадив Тарасови вдати ся спершу до свого пана, добути від єго дозвіл і тодї вже приходити до єго в науку.

Шевченків пан Василь Енгельгард був тодї вельми вже старим і доживав свого віку у Вільшаній. Добрами єго правив якийсь Дмитренко,^[55] котрий, як і вся головна адмінїстрация маєтностий Енгедьгарда перебували у Вільшаній. До Дмитренка і вдав ся Тарас Григорович за дозволом. Певна річ, що Дмитренко, побачивши такого обірванця, яким ходив Тарас, здивовав ся, що воно прийшло просити ся в науку до малярства.

Принаймнї не міг він не зацїкавити ся і не розпитати Шевченка, а в розмові не можно було єму не спостерегти, що перед ним хлопець гострий, меткий, похіпний і взагалї своїм розвитком видаєть ся над єго ровесниками-крепаками. Дмитренкові тодї саме треба було таких хлопцїв з крепаків. Для Енгельгардового сина Павла, що був тодї полковником імператорської гвардиї, велено було набрати „гвардию“ з крепаків підлїтків дотепних — хто до куховарства, хто до лакеювання і т. ін. Дмитренкові здавало ся, що Тарас Шевченко саме і єсть один з таких, що годить ся в новобранцї панської гвардиї, він, замісць дозволу Тарасови йти в науку до маляра; звелїв йти єму в слуги. Спершу на пробу та на виучку взяли Тараса на пекарню до Дмитренка і віддали єго куховарови привчати до куховарства.

І от Тарас Григорович зовсїм несподївано з „пастиря стадъ непорочныхъ“ зробив ся кухарчам у панського управителя; скинув брудну сорочку, дїряву свитку, шапку — нїби конфедератку і мусїв одягти ся в куртку. Було се року 1829: значить Тарасови йшов шістьнадцятий рік!

Здаєть ся, не трудно вгадати, що дїяло ся тодї на душі у Тараса Григоровича і яка хмара журби і суму обгорнула єго голову! Єму не могло не здавати ся, що тепер вже на віки пропала єго ясна надїя, зробити ся коли небудь малярем! А вона ж була тодї саме так недалечко біля єго! Треба було тілько дозволу од Дмитренка! Овва! Нова куртка тепер, думав він, на віки загородила стежку до бажанного ідеалу!! І він, що доси звик жити і жив на волї, на просторі, по уподобі вештав ся з села до села, опинившись тепер у пекарнї кухарчам, мусїв почути те, що почувало б молоде орленя, приборкане і зачинене в клїтку! Він не міг тепер не згадати і не жалковати за тим „раєм“, що ввижав ся єму, коли він пас ягнята за селом і єму

„так весело було:
Господне небо і село
Ягня, здаєть ся, веселилось
І сонце гріло не пекло“…

Для людий, надїлених огнем висшого Божого дару, воля хоч би тілько й на полї, біля ягнят, покажетъ ся раюваннєм, коли її прирівняти до сїдїння в панській прихожій, або в пекарнї над полосканєм панської посуди! В полї — воля духу, а в панських прихожих — слузї, та ще крепакови — раз-у-раз пильнованнє і чатуваннє панського голосу! Такий перехід не міг не оповити Тараса журбою і безнадїйною скорботою! Але ж нїчого проти панської волї він не спроможен був вчинити. Він був крепак; нїмий, безправний раб і повинен був корити ся панській волї, підлягати їй, хоч би не йшла вона на перекір єго власній волї і бажанню! У рабів не повинно, бачте, не може бути власної волі; воля деспота — от їх воля.

VI.

З житя великих поетів, як от Дант, Байрон, Гюго і інч., відаємо, що кожен з них на своєму дитинному віку був закоханим вельми рано 9–13 лїт. Не минули оті чари і нашого поети. Правда в оголошеному доси житєписному материялї — споминках прямої указки на се не знаходимо; але знайдемо її в тих віршах Шевченка, що більш чи менш можна брати яко автобіографичний материял. З них побачимо, що тодї ще, коли жива була Тарасова неня, серце єго обізвало,ся до серця якоїсь „кучерявої Оксани“. На превеликий жаль я не міг довідатися, хто була ота Оксана? В свій час нїкому не прийшла думка розпитати у родичів Шевченка, .або у знаємих єго, кирилівських єго ровесників про Оксану; а тепер вже й слїд пропав! Якось я спитав про се одного кирилівця і почув від єго: „мало хиба у нашому селї Оксан було!“ Коли б знати її на призвище, то б може й пригадав собі“.

Тілько з Тарасових віршів знати, що Оксана „красна була і невбога“. З нею, каже поета:

„Ми в купочцї колись росли,
Маленькими собі любились,
А матері на нас дивились
І говорили, що колись
Одружимо їх. Не вгадали!
Старі заранї повмірали
А ми малими розійшлись,
Та вже й не сходились нїколи.“^[56]

Можна гадати, що ота Оксана була та сама дївчина, що раз беручи плоскінь почула, що Тарас плаче, пасучи ягнята: вона

„Прийшла, привітала
Утирала мої слези
І поцїлувала“.

З того поцїлунку уся журба минула у Тараса і

„Неначе сонце засияло,
Неначе все на сьвітї стало
Моє — лани, гаї, сади…
І ми, жартуючи, погнали
Чужі ягнята до води.“^[57]

Першого кохання, як і перших гірких слїз, видавлених першою кривдою, до віку людина не забуває. Не забував нїколи і Тарас своєї Оксани. Героїню лїпшої своєї поеми „Гайдамаки“, Шевченко назвав Оксаною.

Відома річ, що письменники, найпаче поети, лїпшим і більш їм симпатичним героям своїх творів дають наймення тих живих людей, які найбільш подобали ся їм і які в серци письменника лишили більш за інчих вражіння.

Минуло 25 лїт, вже на засланню, в пустинї біля Каспія Тарас Григорович знов згадує про Оксану кажучи:

„А я так мало, не богато
Благав у Бога: — тілько хату,
Одну хатиночку в гаю,
Да дві тополї коло неї
Та безталанную мою,
Мою Оксаночку, щоб з нею
У двох дивити ся з гори
На Днїпр широкий, на яри…
А потім би з гори зійшли,
Гуляли б, поки не смеркає…
Ми б подивились, помолились
І розмовляючи пішли б
Вечеряти в свою хатину.“^[58]

Минув знов довгий час; лїт через десять після написання наведеного вірша Тарас Григорович, визволений з неволї, приїхав до рідного села і образ Оксани воскрес перед ним! — „Чи жива ота Оксаночка, ота маленька, кучерява, що з нами грала ся колись“, спитав він у брата.

„…Помандрувала
Ота Оксаночка в поход
За москалями, тай пропала.
Вернулась правда, через год,

Та що з того? з байстрям вернулась,
Острижена…,
Занапастилась, одуріла…
А що за дївчина була,
Так-так, що краля“…

Отака була братова відповідь про Оксану…

---

Оглядаючи тепер взагалї цїлий дитинний вік Тараса Григоровича Шевченка-Грушівського не можна не переняти ся сумною думкою та глибоко-тяжким вражіннєм! Ледві чи можна вказати на якого другого великого поету, що б у єго був такий сумний, тяжкий, темний і безрадісний вік дитинний — який був у нашого поети! Крепацька неволя та лихі злиднї; сирітство, сварка, бійка, тяжке несправедливе катованє, пекло в семї і в хатї; брудна сорочка, дїрява свитина, ноги босі; голова і в лїтку і зимою неприкрита і повна між волосєм всякої нечисті!… Голодованнє у дяка, різґи в школї; носїння відрами води на гору!… Немов наумисне згуртовало ся і впало на молодесеньку голову Тараса Григоровича усе те, що приголомшує людий, винищує у їх людські поривання до сьвіту, до добра, до любови чоловіка — яко брата!… Згуртовало ся коло Тараса в одну темну густу хмару усе те, що обурює чоловіка проти чоловіка, викореняє прирожденне братолюбіє, озьвірює серце і спложує почутє мстивости і ненависти. Одначе Тарас не підлягає таким лиходїйним умовам щоденного житя; він і сьвідомо, як умїє, як спроможно єму було, і несьвідомо бореть ся з ними! Він рветь ся з темного льоху, він шукає хоч маленьку щилинку просьвітку в социяльно-моральній темряві! І ми, вбачаючи єго святі поривання, ще гірше болїємо і сумуємо через те, що не бачимо навкруги єго нїже єдиної поради, або підмоги і підпори! Хоч би тобі один ясний промінь того сонця-ласки, поради і запомоги людської, що гріє серце, бадьорить дух, надає енергиї і віри в надїю та веде до сьвіту! Нема того нїчогісенько! Самі тілько темрява да неволя, неволя та темрява! Нехай би вже темна, зневолена і зрабована маса не спроможна була помітити іскри того „святого огню“, що тлїючи дожидав „рук твердих та сьмілих“, так би й не диво було, а тож бачимо, що навіть така осьвічена і добра людина, як отець Кошиця, і той не постеріг, які божі дари носив в собі те „ледащо“, що служив у єго за погонича! Раз тілько, єдиний раз за увесь дитинний вік блиснув був Тарасови промінь надїї з хати Хлипнівського маляра, але крепацтво в особі Дмитренка посьпішило швидче потушити і той промінь, закрити єго курткою панського кухарчати!…

От же сказано „жива дума поети“. Усї оті лиходїйні обставини і умови не знївечили, навіть не зламали Тарасової природи! Хто ж єго сохранив та зберіг? З людий — єдина тілько сестра єго Катерина, — єго „нянька нїжна терпелива“ доглядала єго, як спроможна була, доки не вийшла за між; а більш нїхто! Він ростучи „хилив ся нї до кого“. З людей, опріч Катерини Григоровни, нїхто нїчогісенько не дав Шевченкови а люде не взяли з єго підчас дитинного єго віку тілько того, чого не спроможно вже було їм узяти. Оборонителем і хранителем і нянькою Тараса Григоровича стала сама єго міцна натура та околишня природа. Остання гріла і пестила єго добре серце, нїжну душу; вона будила і годовала єго допитливий мозок, вона напувала єго фантазию і виховувала увесь єго духовий і моральний органїзм.

Вплив блакітного зорями мережаного неба та срібловидого місяця, чарівної краси поля, лугу, саду, байраків; голосна дївоча та парубоча пісьня; щебетаннє соловія; от ті елєменти, що не давали в перенятливій душі Шевченка потухнути іскрі божого дару, доки вона не спалахнула полумям „огненного слова“.

От чому хист і загарлива охота до малярства прокинули ся у Шевченка перше нїж хист поетичний. Опріч природи — він бачив навкруги себе і реальні приводи до малярства, бачив малярів, малюнки, тямив очевидячки, що з малярства можна заробляти хлїб. А про поезию, про вірші він, певна річ, чи й чув що за увесь свій дитинний вік. Принаймнї доси невідомо з єго житя нї єдиного факта, що б сьвідчив, що Шевченко до виїзду з Кирилівки читав які-будь поетичні твори. Поетичний хист єго тодї ще й не ввижав ся нїкому. І самого єго, певно, що тодї ще й думки не було писати вірші. Муза єго обізвала ся геть пізнїйше в інчому містї, збудили її інчі обставини, інчі люде; але ж перше зерно, що вигодовало єго музу, що запало ще за дитинного віку єго, був псалтир та народня пісьня. Того зерна не спромогли ся знївечити усї оті лиходїйні обставини, за якими минув Шевченків вік дитинний. Обставини не побороли того великого духу, що вложили в Тарасове тїло творча сила, национальність а потім і народно-пациональна істория. Тепер, знаючи умови, за якими минуло перших 15 лїт Шевченкового віку, не можна не дивовати ся не звичайно міцній єго природї! Нїщо не вияловило єго серця, не виснажило єго доброї душі, не заморозило їх кригою еґоїзму! Не можна не з'уміти ся перед орґанїзмом, що, винїсши на собі стілько тяжкого лиха, зберіг в собі сьвіже почутє і до краси природи і до житя народного! О! яка ж то незвичайно міцна натура була! Яка в Тарасовому серцї була незвичайно глибока керниця любови до свого народу і до людий взагалї! І що б міг такий потужний органїзм дати людям, коли б люде дали були ему інчий дитинний вік!.. Так нїж! Замісць ясної годинної молодости, люде дали Шевченкови ту молодість, що як мовив він — пролїзла — проминула в неволї, в злиднях, в темнотї та в приниженню!…

У Київі, квітня 1892.

——————

1. Время, Апрѣль 1861 стор. 636–637.
2. Шевченкові, стор. 102, підписано Чужбинский, дата р. 1841.
3. Дивлю ся на небо… стор. 32.
4. Костомаровъ. Ист. Мон. т. XVI. стр. 161 і далї.
5. ibidem.
6. ibidem.
7. Див. Накази в Комісию Катерини II.
8. Великоруский критик Григорєв („Время“ 1861 , Апрѣль) справедливо сказав, що „Гоголь поставилъ себя въ ложное положеніе — быть по этомъ совершенно чуждаго ему великорусскаго быта“. За нашого часу ми з невеликою одміною повинні теж саме промовити про дд. В. Короленка, Потапенка і інчих українцїв.
9. Цитати з Кобзаря беру з видання р. 1876. Прага. Римскі цифри визначують том.
10. А нинї в обох селах деревяні церкви во імя того ж таки Святого. В Моринцях, замісць старої церкви збудовано нову 1875; а в Кирилівцї і доси стоїть церква збудована, замість старої, ще р. 1792. (Див Памятн. кн. Кіевской Епархіи 1882. стор. 75 і 77).
11. Василь Енгельгард не брав шлюбу і вмер невінчаним у Вільшаній. Містечко Вільшана, чи Ольшана за 6 верств на схід від Кирилівки, біля річки Вільшанки, де вливаєть ся в неї р. Мизинка. Вільшана відома ще в XVII. в. Нинї там самої православної людности 4000; дві церкви, одна з них збудована ще р. 1778. Жидів у Вільшаній трохи що не півтисяча чоловіка.
12. Нині в Моринцях близько трох, а в Кирилівцї 3½ тисяч людности. В обох селах є церковно-приходскі школи. В Моринцях школа добре упорядкована; обидві звісно провадять ся мовою росийською.
13. Кіевск. Стар. 1889, сентябрь. 761.
14. Сам Т. Г. Шевченко в автобіографичному листу, писаному 18 лютого р. 1860 до редактора „Народного Чтенія“, до Олександра Оболонського, написав, що він родив ся в Кирилівцї; але се була помилка і стала ся вона, певна річ через те, що Тараса Григоровича перевезено з Моринець в Кирилівку таким малим, що він не зазнав Моринець, і, почавши памятати себе в Кирилівцї, був певен, що тут він і народив ся. Помилку Тараса Григоровича, небавом по смерти єго, вказав д. Лазаревський в „Основі“ (III. 1862) потім того дд. Маслов, Варфоломей Шевченко („Правда“ 1876) і Чалий вказували на теж саме; одначе інчі люде, як от в „Русск. Старин.“ 1880 і в „Кіевс. Стар.“ д. Петро Лебединцев р. 1882 і Танько Гриневич р. 1889 все таки писали, що Шевченко родив ся в Кирилівцї. Мабудь така суперіч виходила з того, що нї Лазаревський нї інчі не доводили, з якої речи вони беруть Моринцї яко місце народження Шевченка. Тепер же, коли оголошено метрикову справу з церковної книги села Моринець, справку перевірену і в архиві Київської Консисториї, так не може бути жадного змагання про те, в якому селї родив ся Шевченко. Одначе „Кіев. Стар.“ — на предиво і в сему роцї (кн. за лютий стор. 323.) каже, що Шевченко родив ся в Кирилівцї.
15. Кобзарь 1876 р. VII.
16. Русское Слово. СПб. 1861.
17. Поэмы, повѣсти и разказы Т. Г. Шевченка, Кіевъ 1888 г. Княгиня 661.
18. Правда 1870 стор. 126.
19. Княгиня 661.
20. Княгиня 660–661.
21. Основа 1862 кн. III.
22. Правда 1876 стор. 68.
23. Смерть Катерини Грушівської записано в метрицї Кирилівської церкви р. 1823 під Ч. 6 і сказано, що померла „з натуральної болїзни“; се значить, що померла не наглою смертю, або з якої будь інчої не природної пригоди.
24. Шлюб Катерини Григоровної Грушівської записаний в метрицї Кирилівської церкви р. 1823 під Ч. 4. Вінчав священник Григорий Кошица.
25. Стор. 664.
26. Злотий — стара срібна польска монета, = 15 коп.
27. Чалий 10.
28. Основа 1862. III. 6.
29. Масловъ 10.
30. Княгиня 664. Чалий стор. 43.
31. Кіев. Стар. 1882. Сентябр. 563.
32. Основа 1862 кн. 3. ст. 6.
33. Катерина Григоровна, як було вже говорено, вишла заміж за Красицького, між дїтьми її визначив ся теж хист до малярства. Микита Григорович лишив синів Петра і Прокопа — обидва живуть в Кирилівцї. Петро добре охазяйнував ся. Прокопови перейшла батьківщина, де зростав Тарас; одначе в житю єму не поталанило. Ще гірш не поталанило сестрі єго, Тарасовій небозі — Іринї Микитовній, що одружила ся з Ковтуном: з десятех їх дїтей семеро слїпих: усї вони родили ся зрячими, але на 7 роцї свого віку послїпли. Пиклованнєм д. Кречмера — добрі люде, вболїваючи Ковтунишиному бідованню, убезпечили її материяльний побит. — Молодший Тарасів брат Осип — те-ж уже небіжчик, лишив трох синів: Трохима, Івана і Андрія; останній переселив ся в Херсонщину, куди переселив ся і чоловік другої Тарасової сестри Ірини — Бойко. Іринин син коштом дядька Тараса вчив ся в Київі в гімназиї, був потім учителем в народній школї на Волинї; а потім занепав психично без надії на одужанє, і перебував у шпиталю в Житомирі. Нарештї остання Тарасова сестра Маруся померла на 20 роцї в дївках. Вона ще дитиною ослїпла з віспи.
34. Княгиня 664.
35. Правда 1876. Споминки Варфоломея Шевченка.
36. Кіевская Стар. 1882, сентябрь.
37. ibidem.
38. Кіев. Телеграф. 1875 Н. 25.
39. Копа = 50 копійок.
40. Кобзар 1876 XVI.
41. Княгиня 665.
42. Основа ibid.
43. Кіев. Стар. ibid.
44. Кіев. Телегр. ibid.
45. Чалий 13.
46. Автобіографія.
47. Журналъ для воспитанія 1859 кн. XI.
48. Кобзар 1876 — XVII. Правда 1876. Споминки Варфоломея Шевченка.
49. Основа ibidem.
50. Правда 1876.
51. Кіевская Стар. 1882, сентябрь.
52. Кобзар II. 110
53. Кіев. Стар. 1882. Сентябр. 563.
54. Пристанодержательство — правничий терміні, визначав передержуваннє кого-будь з панських крепаків утїкачів, або без панського дозволу.
55. Д. Талько-Гриневич (Кіев. Стар. 1889, сентябрь) каже, що управителем в Енгельгарда був Іван Станиславович Димовський і до єго за слугу і взяли вперше Тараса і від єго Тарас придбав собі перші елементарні знання. Не скажу, о скілько ся звістка певна і не тямлю, як її погодити з усїма інчими, з котрими вона стоїть очевидячки суперечно.
56. Кобзар I. 245.
57. ibidem II. 110.
58. ibidem II. 150.

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1929 року і автор помер щонайменше 100 років тому.