Листи до братів-хліборобів/I/Лист 14

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Зненависть, заздрість і помста, се — як каже великий теоретик французського робітничого синдикалізму Сорель — підстави кожної демократії. Без тих основних прикмет не можна собі помислити і демократії української. Щоб істнувати, вона мусить мати внутрі нації обєкт не тільки соціяльного, але й національного цькування. Колиб раптом сталось таке чудо, що одного дня всі наші помосковлені та спольщені хлібороби стали Українцями — се була б для української демократії найстрашніща катастрофа. Її провідна політична й національна роля в українській нації була б скінчена. Від кого тоді національні інтереси „народу“ боронити, коли ті, проти кого звертається „національна зненависть“ того народу, самі стали Українцями. І тому вона яко мога береже національне відокремленя денаціоналізованих українських класів, бо це відокремленя є підставою її політичного й заразом матеріяльного істнування.

Кожному бо відомо, що більш або менш соціялістична українська демократія соціяльної революції робити не збірається. Вона знає, що це для неї експеримент занадто небезпечний. А раз так то вона мусить погодитися з істнуванням т. зв. „буржуазних“ класів на Україні. Щоб ці класи, особливо клас хліборобський, стали національно свідомими й національно активними, вона у власнім інтересі — як ми бачимо — не хоче. Отже їй лишається признати істнування цієї буржуазії в виді „демократичних національних меншостей“. І це вона з найбільшою завзятостю проводить.

Така українська „національна політика“ дає їй зразу багато козирів. Найсамперід вона — представниця найбільш поступового національного лібералізму й єсть чим перед ліберальною Европою похвалитись. Потім їй здається, що ці буржуазні „національні меншости“ на провідну політичну ролю в Україні претендувати не можуть, а на „Народню Республіку“ радо пристануть, коли їх матеріяльні інтереси будуть у цій Республіці забезпечені. За ціну ж забезпеченя тих матеріяльних інтересів можна здобути від них протекцію у Антанти, усякі блага для республіканського Уряду і т. д. Оцим усім пояснюється цей незрозумілий на перший погляд факт, що та сама більш або менш соціялістична демократія, що всіма силами бойкотувала й у кінці збройною силою поборювала українську хліборобську Гетьманщину, говорить тепер дуже радо з частиною тих самих українських хліборобів, що самі здемократизувавшись, махнули рукою на Україну й „яко Поляки“ пішли під опіку Полщи.

Щоб оцю національну політику консеквентно провести, треба знищити перш за все всіх національно свідомих українських хліборобів, бо вони самою своєю присутностю на цім світі Божім усю ту політичну гру псують і всі оті пляни плутають. Які для цього вживаються засоби?

Отже, як кажуть наші більш або менш соціялістичні демократи, всі хлібороби гетьманці — не тільки не самостійники, але навіть бояться „обличча самостійної й суверенної України“.

Досі, від 20 літ, я особисто все чув від наших соціялістів, що самостійництво це буржуазна видумка і що тільки моєю „

буржуазною породою“ пояснюється моя політична „самостійницка позиція“. Сьогодня чую, що я й ми всі ніколи не були й не можемо бути самостійниками, бо самостійництво це виключно соціялістична прикмета.

3-го падолиста 1917 року Генеральний Секретаріят України відозвою оповіщав населеня, що „всі чутки й розмови про сепаратизм, про відокремленя України від Росії — це тільки контрреволюцийна пропаґанда, або просто несвідомість. Центральна Рада й Генеральний Секретаріят твердо та ясно заявили, що Україна повинна зостати в складі федеративної російської республіки“. А 22 січня 1918 року таж сама Центральна Рада видала 4-й універсал, в якім писалось, що „Рада Народніх Міністрів повинна безпощадно боротись з усіма протиреволюцийними силами й кожного, хто призиває до повстання проти Самостійної Української Народньої Республіки й до повороту старого ладу, карати яко за державну зраду“.

Живемо ми в часах чудес. І слава Богу, що таке чудо з українською демократією сталося, що вона нарешті прозріла й у можливість вільного й незалежного істнування української нації повірила. Алеж, коли ті часи чудес пройдуть і наша нація оглянеться назад на тяжку пройдену путь, то вона скаже, що за часів російської революції можливе максімум самостійности й державної незалежности України було здобуто за Гетьманування Павла Скоропадського й за його першого хліборобського Уряду під головуванням українського хлібороба Федора Лизогуба.

Отже ми не самостійники. За цім першим нашим гріхом іде другий: той клас, що ми до нього належимо, взагалі для нації української зовсім непотрібний. „Земельна буржуазія“ — читаємо напримір в „На переломі“, ч. З — „Поляки та Москалі (між Українцями, на думку того журналу, очевидно таких земельних буржуів не має й не може бути), як культурний чинник за часів поневолення України Московщиною не приносила ніякої користи українській національній ідеї“. Розуміється не знати, яке значіння має в демократичнім лексиконі слово „земельна буржуазія“; чи вживається там протилежний термін — „городський аґрарій“, і яке число десятин треба посідати, щоб називатись на Україні „польським та московським земельним міщанином“ і яке, щоб одержати ранґу „українського соціялреволюціонера“.

Але в усякому разі ми досі думали й навіть були певні, що до класу родових землевласників — того класу, що в наших селян називається „пани“ — належали: Гребінка, обидва Гоголі, Микола Маркович, Олекса Стороженко, Квітка-Основяненко, Метлінський, Куліш, Костомаров, Білозерський, Максимович, Лазаревський, Чубінський, Потебня, Опанас і Марія Марковичі (М. Вовчок), Панас Рудченко (Мирний), Олександер Кониський, Драгоманів, Гринченко, Старицький, Леся Українка (Косач), Микола Лисенко і т. д., — все для нашої сучасної демократії „московська земельна буржуазія“. А тепер такаж „земельна буржуазія польська“: Ходаковський, Олізаровський, Падура, Михайло Чайковський, Спиридон Осташевський, Антон Шашкевич, Павлін Свєнціцький, Михальчук, Познанський, Йосип Юркевич, Антонович, Рильський і т. д.

Думали ми також, що не безземельною буржуазією засновано Українське Наукове Товариство у Львові (фундатори „поміщики“: Єлисавета Милорадович і Михайло Жученко), Відділ Географічного Товариства й Археольоґічна Комісія в Київі, Історичний Музей Богдана Ханенка в Київі, Національний Музей Фундації Митрополита Шептицького у Львові, Музей Скаржинських у Полтаві, Музей Тарновських у Чернігові, Музей Поля в Катеринославі, Волинський Музей Штейнґеля, Херсонський Гошкевича і Глуховський Шугурова; що будинок Полтавського Земства — велика памятка українського стилю теж єсть продукт тогож самого культурного індеферентизму полтавської „земельної буржуазії“ і що на кошти українських представників тієїж самої антікультурної „земельної буржуазії“ повстала й видавалась уся українська преса від першої на Наддніпрянщині газети „Хлібороб“ з 1905. року почавши, включаючи сюди значну частину преси соціялістичної…

Але мало того всього. Ми українські хлібороби яко такі не істнуємо, ми єсть фікція, мана. Наш Гетьман Скоропадський — це-ж не Українець, а Москаль, „царський генерал“, якого ймя наша демократична преса ставить усе поряд з іменем Денікіна, Колчака і т. д. І ми всі очевидно такі самі: або Москалі, або Поляки.

У Польщі, як відомо, підчас німецької окупації істнувала Рада Реґенцийна. Після перемоги Антанти, вона звичайно мусіла уступити, але нам невідомо, щоб члени цієї Ради Реґенцийноі були за свою політичну діяльність виключені з польської нації. Натомість ми знаємо добре, що Гетьман Мазепа, якому так само як і Гетьманові Павлові Скоропадському „Бог не поміг збудувати Української Держави“, був тодішніми нашими демократами прозваний „Ляхом“ і потім яко „Лях і зрадник“ був по царському наказу більше 100 літ проклинаний усіми українськими священниками во всіх українських церквах і цілим українським народом. Чи якби тепер польський уряд наказав антантській Українській Республіці в українських церквах проклинати Гетьмана Павла Скоропадського як „Москаля й Германофіла“ — чи протестувалаб проти цього сучасна українська демократія? Чи може вона вважалаб, як її духові предки в XVIII. століттю, що це власне єсть така „уступка“, яку „польському союзникові“ можна й слід навіть зробити. Але ця гра в виклинання для нації небезпечна. В розумінню наших демократів репрезентант українських хліборобів Павло Скоропадський, потомок старого гетьманського українського роду, це провокатор, який на те став Гетьманом України, щоб зробити з неї Росію. Чи моглиб чужинці видумати на українську націю й на одного з видатніщих її представників більш плюгавий наклеп, чим видумали самі на себе Українці? Бо коли нащадки старих панських гетьманів можуть бути в своїй національній діяльности провокаторами, то — як що ви в такім переконанню свою націю виховуєте — де запорука, що ліпшими будуть нащадки ваші, нових українських соціялістичних гетьманів? І що виявляє із себе така нація, яка в своїм власнім про себе пересвідченю на чоло своє одних тільки зрадників і одну тільки мерзоту виставляє?

Для демократів українських голова українських хліборобів Павло Скоропадський — „Москаль і зрадник“. Для українських ідейних большовиків голова українських демократів Петлюра, вживаючи термінольоґії ідейно-большовицької „Нової Доби“ — „польський запроданець, хам, шантажист і дурний бухгальтер-отаманчик“. Для большовиків практичних один з голов українського ідейного большевизму професор Грушєвський „буржуй і властитель многоповерхових камяниць, що запродав Німцям Україну“. Тільки про голову ціх практичних большовиків, про неукраїнця Раковського — ніхто нічого не говорить. Він один у нас на Україні порядний, незаплямований, чистий! Тільки він один, хоч єсть для декого політичним ворогом, але разом із тим він один на Україні національно неопльований авторітет. І тому то має він стільки шанс і даних на перемогу.

Єсть історичною неправдою міф про те, що нас на Україні знищили Москалі. Коли почались у початку XVIII. століття перші так звані „гоненя на українство“ в сфері духовного й реліґійного життя, то тоді — як це вже виразно підкреслив Драгоманів — „з початку XVIII. століття на протязі 30 літ не було в Росії висвячено ні одного архиерея Великороса, а все Українці — які й урядували по всіх єпархіях від Київа до Сібіру“.[1] І це-ж вони, а не хто инший „Ляха Мазепу“ проклинали. Старе „не было, нѣть и быть не можетъ“ було тільки формуловане Валуєвим, а народилось воно серед самих Українців, було підготовлене їх власними руками, їх власною зненавистю до самих себе, їх власним моральним розкладом і моральною нікчемностю часів першої Руїни.

Нове „не было, нѣть и быть не можетъ“ підготовляється ділами сучасних українських демократичних партій, творами української еміґрацийної та краєвої преси й публіцистики, розмовами й духовою отрутою українських самоїдів по віденських і всяких инших еміґрацийних кавярнях.

Або єсть українська нація, яку обовязують закони всіх инших націй, а перш за все закон певної мінімальної національної самоповаги й мінімальної національної солідарности — або єсть українська партія. Коли сучасне українство це партія, до якої члени приймаються, але також і виключаються, то це — у власнім її про себе переконанню — найбільш погана зо всіх поганих партій, що коли небудь витворили з поміж себе на протязі віків люде без спільної національної ознаки, що живуть між рікою Припятю й Чорним та Азовським Морем.

Примітки[ред.]

  1. „Чудацьки думки“, вид. 1915. року, ст. 89.


Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах та Україні.


  • Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах, тому що вона була вперше опублікована в Україні і станом на 1 січня 1996 (дата URAA) перебувала у суспільному надбанні в Україні
  • Термін дії авторських прав на цей твір в Україні закінчився до 1 січня 2001 року, коли почала діяти нова редакція закону України про авторські й суміжні права, що збільшила термін дії копірайту з 50 до 70 років.
  • Автор помер у 1931 році, тому ця робота є у суспільному надбанні у тих країнах, де авторське право діє на протязі життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути у суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.