Листи до братів-хліборобів/I/Лист 13

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Для поясненя — пара ілюстрацій.

Ось приміром бувший міністр освіти У. Н. Р. п. А. Крушельницький малює такі кошмарні для почуття української демократії преспективи: „Подають собі руку — пише він у числі 1-му „На переломі“ — ріжні типи: так московський чи польський поміщик на Придніпрянщині, як польський і жидівський поміщик у Галичині. Поруч із ними гідно стане український поміщик тут і там. Обєднає їх економічний інтерес. Подасть їм руку український багатий мужик-кулак, загрожений на рівні з ними в своїм клясовім інтересі і весь цей гурт працюватиме під проводом споріднених із ними економічно, культурно й політично людей, які промовлятимуть і вестимуть акцію на політичній арені в імени української нації. Усякі гетьманські політики за кордоном — це віповідне для них товариство, це гурти, з якими їм найлекше буде обєднатись і вести на спілку злочинну роботу: руйнування української демократичної держави. Два українські табори стоять сильно проти себе. Перший (до нього причисляв себе п. Крушельницький): виковує свою силу й обєднання в крівавих змаганнях на полях бою — в серці України. Другий: в секретних дипльоматичних сальонах шукає спільної мови, щоб збудувати монархічну буржуазно-поміщицьку Україну, розуміється збудувати її на руїнах того, що здвигнув

український народ і що стараються закріпити при його помочи сторонники самостійної, демократичної, менше чи більше соціалістичної України… і т. д. і. т. д.“

Отже, як бачимо з цього короткого витягу (опускаю всі численні прикраси в демократичнім стилі й лайку, яка чомусь уважається необхідним способом вислову всіх письменників, що підкреслюють свою любов до народу), коли помосковлений та спольщений поміщик і хлібороб стали б національно Українцами, та захотіли б будувати хоч монархічну, але всеж таки Україну — то це з національних поглядів Української демократії було б для української нації велике нещасця.

Ми давні передвоєнні самостійники й хлібороби весь свій вік думали инакше й увесь свій вік працювали, щоб національно свідомих „поміщиків“ було на Україні якнайбільше. Бо ми, як люде, що хотіли української держави, були певні, що поки український поміщик буде вважати себе за Росіянина або Поляка, то збудувати державу, навіть республіканську, не вдасться. І тому я особисто навіть польської мови часто в своїх українських по змісту виданнях уживав, щоб тільки швидше національну свідомість українську серед своїх спольщених земляків поширити. Але вже тоді, здається в 1908 р. — бо цитую по памяти — зустріла мене з боку одного нашого суто демократичного орґану перша осторога. Мені закинули, що я не йду слідами свого ідейного учителя Володимира Антоновича, який — не так як я — вирікся був зовсім свого класу й тому став цілковито Українцем. Хоч це й не зовсім у відношеню до особи В. Антоновича вірно, але не про це тут на разі мені йде. Важна сама інтерпретація з боку українських демократичних кол певного соціяльного факту. Українська демократія тільки тоді може визнати члена українського хліборобського класу Українцем, коли він здеклясується, стане як вона відірваним від усякого суспільного класу інтеліґентом і побільшить своєю особою силу групи, що живе не з якоїсь продуктивної матеріяльної класової праці, а з експльоатації української національної ідеї і з „любови до українського народу“.

Тоді це ще не було для мене так ясно, й так само неясно було для мене й моїх товаришів звідкіль узялись у Центральній Раді сильніщі від неї самої „національні меншости“, й чому нас, українських національно свідомих хліборобів, туди, для збільшеня хоча б сили національної, не пускають. Щось по за двісті чоловіка — саміх тільки Лубенських — ходили ми до Центральної Ради про це питати. Але так ми тоді нічого путнього й не довідались.

І тому нічого я й не міг відповісти тим українським братам хліборобам-католикам, що тодіж таки приходили до мене й зі сльозами на очах оповідали, як їх у всяких їхніх справах відгоняють з українських установ і шлють до польських комітетів, на тій підставі, що якіж із них мовляв Українці… не ес-ери, в Київськім клюбі українськім, сидючи на селі, не бували, в „малоросійських“ спектаклях не участвували й займаються інтензифікацією а не соціялізацією сільського господарства. А ще до того й католики, — отже геть від української нації та гайда до національної меншости!…

*  *  *


Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах та Україні.


  • Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах, тому що вона була вперше опублікована в Україні і станом на 1 січня 1996 (дата URAA) перебувала у суспільному надбанні в Україні
  • Термін дії авторських прав на цей твір в Україні закінчився до 1 січня 2001 року, коли почала діяти нова редакція закону України про авторські й суміжні права, що збільшила термін дії копірайту з 50 до 70 років.
  • Автор помер у 1931 році, тому ця робота є у суспільному надбанні у тих країнах, де авторське право діє на протязі життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути у суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.