Листи до братів-хліборобів/I/Лист 18

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

В старих республіках, як приміром у Франції, вся суть політичного життя полягає в тому, що там капіталістично-фінансова буржуазія не править державою сама особисто, а при допомозі демократичної інтеліґенції. При поділі впливів в сучасних демократичних республіках інтеліґенція одержує монополь на експльоатацію політики. Кошти на це при помочи проґресивних податків і всяких добровільних фінансових проявів „громадського почуття і обовязку“ жертвуються не безпосередньо народними масами, а буржуазією, яка сама вже способами економічного визиску мусить відбивати ці розходи на „народі“. Народ отже звертає всю ненависть свою на буржуазію, яка й борониться від нього як може за допомогою народніх політиків. Коли-б буржуазія раптом зникла, ці політики мусілиб від оборони народніх прав перейти самі до збірання коштів на своє удержання безпосередно з народа, а це, як показує практика, діло для народніх трибунів дуже небезпечне.

Тому то демократична та народолюбна, більш або менш соціялістична інтеліґенція мусить в інтересі самозаховання так республіканську політику вести, щоби, лякаючи буржуазію народнім гнівом, не залякати її аж до смерти, а заступаючись всіма силами за народ, не допустити його до соціяльної революції. І наша молода республіка з правлінням тієїж самої інтеліґентської демократії, моглаби удержатися тільки в такім випадку, колиб:

1. Не побідила на Україні соціяльна революція, що цю демократичну інтеліґенцію, як політичний чинник, змете;

2. коли-б не зорґанізувались й не скріпилися українські національно активні й політично сильні та чесні, неполохливі аристократичні продукуючі класи, отже, або клас робітничий, пролєтарський, або клас хліборобський в першій мірі, які посередників при правлінню державою не потрібуватимуть.

А натомість, коли-б:

1. Сучасне, національно пасивне, спольщене та помосковлене поміщицтво й українські філії міжнародньої фінансової буржуазії, побачивши вплив української демократії на українські народні маси, цей вплив у своїм власнім інтересі піддержали й віддали їй правління українською республікою з тим, щоб вона за всякі фінансові, економічні, особисті і т. п. уступки забезпечила їм спокійне паразитарне істнування.

2. Колиб українська демократія той вплив свій на народні маси на ділі доказала й здержати їх у своїх руках зуміла.

Політика нашої демократії, що полягає в тому, щоб за посередництвом зпольщених демократичних, переляканих поміщиків звернути на себе увагу Польщи, а через Польщу здобути для себе признання від антантської плютократії — це єдина можлива й консеквентна, коли вже Керенського не стало, її політика. Це льоґічне продовженя братання Центральної Ради з єдиним російським небольшовицьким революційним фронтом, переговорів з ґенералом Табуї, „тарнопольського наступленія“ і закона про національні меншости. Свій хвилевий противуприродний союз у формі Берестейського миру з аґрарною монархічною Німеччиною „спокутувала“ наша демократія війною зі здезорґанізованими Антантою Німцями і знищеням власної української Гетьманської Держави. Тепер тільки треба, щоб усяка „Антанта“ оцю покуту й оці чесноти оцінила, та мандат на посередництво між своїми інтересами й українськими народніми масами демократії нашій у руки дала. В той тільки спосіб моглаб бути збудована Українська Народня Республіка.

Але чи це можливо?

Перш за все, як бути з отим нашим модерним Ганджою Андибером-Раковським?

Історія наша вже сотні разів нас навчила, що наша демократія, всі оці канцеляристи і писарі по фаху, демаґоґи по тактиці й карєристи по духу — всі оці Брюховецькі, Тетері, Петрики й їм же „нєсть числа“ — на одне були тільки здатні: знищити власну українську державно-творчу аристократію, а з нею й українську державу. Хоч плакав кат, як Сомкові голову рубали, але її таки відрубали. Військово-хліборобський, козацько-шляхецький аристократичний клас, що відродився був і сформувався знов за Великого Гетьмана Богдана — потім був демократією нашою вирізаний і винищений до коріння.

Але збудувати щось нового, свого на тім порожнім місці українська демократія ніколи не змогла. Не тому, розуміється, щоб між нею не було людей, які по своїй індивідуальній вартости не змоглиб місце старої вирізаної аристократії заняти, а тому, що дух між ними панував руйнуючий, завидющий, злобний, а разом із тим облесливий, брехливий і рабський. Тому, що всі ці, поодинці иноді й гарні, здібні й чесні люде, всі разом творили руйнуюче розкладове тіло, якому на ймя — демократія.

Цей „дух“ це необхідна моральна, ідеольоґічна надбудова самого матеріяльного життя й істнування кожної демократії. Живучи з експльоатації „любови народа“, вона може розвиватись і рости тільки доти, доки істнує можливість опозиції й зненависти народа до тієї чи иншої аристократії. В міру того, як ця аристократія деґенерується та слабне й цькування проти неї стає все менше небезпечним, демократія все більше орєнтується „на ліво“ — туди, де виростають усе нові, конкуренцийні й усе більш радикальні, демаґоґічні й безпринципні народні трибуни. Коли наступає катастрофа й обєкт цькування й зненависти — стара аристократія — падає, демократія зараз же починає розкладатись. Ті елєменти психіки, які вона витворила в собі в часах революцийної й опозицийної боротьби, звертаються тепер проти неї. Лякання аристократії народнім бунтом розвинуло в ній самій панічний страх перед народом. Її повна матеріяльна залежність від любови того народу примушує її кинутись на своїх давніх товаришів, а тепер — коли вже аристократії не стало —  на своїх конкурентів і вжити проти них тих самих старих противаристократичних засобів демократичної боротьби, доведених тільки до найвищих розмірів. Рабське толєрування найнищих інстинктів юрби й руйнуюча гра на ціх інстинктах, це ознака перемоги кожної демократії — це знак, що в боротьбі людських громад зникли вже послідні здержуючі, ублагороднюючі моменти, які стара аристократія давніше, перед своєю деґенерацією й упадком, у цю боротьбу вносила й ними навіть свою противницю демократію, в героїчних добах її істнування, аристократизувала й ублагороднювала.

Еґалізація (вирівнюваня) класів по типу найнизчому — пише Сорель — веде неминуче до упадку й деґенерації“. Такого власне роду вирівнювання по типу найнизчому відбувалось у нашій українській демократії в усіх добах її історичного істнування. Тим пояснюється факт, що наша нація в своїх аристократичних по духу й до демократії української — як це і послідні події показали — ворожих селянських „низах“ має надзвичайну притягаючу асиміляцийну силу, а в своїх демократичних „верхах“ надзвичайну силу відпихаючу, яка все, що єсть на Україні політично чесного, творчого, сильного й здорового від взятої нашою демократією в монопольну експльоатацію української національної ідеї й „любови до українського народу“ відганяє.

І тому українська демократія по знищеню власної аристократії ніколи нічого збудувати не могла. Її вирівнювання себе, а разом із собою й нації — коли вона на чолі нації стояла — по типу найнизчому, тільки дорогу для всяких Ганджів Андиберів прочищало. Вони приходили вже на готове й зі своєю безоглядностю чужинців, якім ніякі звязки з краєм, з його традицією, з його будуччиною і з місцевими людьми не заважали — брали вони найнизчий, найбільше лівий демаґоґічний курс і в той спосіб ітоги всім демократичним революціям українським підводили.

При тім розуміється за себе не забували. Отой наш давній лєґендарний Ганджа Андибер був майстерно використаний тодішньою Москвою й Польщею для остаточного винищеня всього того, що їхнім інтересам на Україні заважало, що хоч трохи про Україну думало, що Україну в серці, а не на словах мало. Не знаю, які завдання має п. Раковський. Але що буде, як він, допустім, ставить собі такі самі завдання, як і наша демократія, тільки, розуміється, в далеко ширшім маштабі й при допомозі більш радикальних засобів: стати посередником між антантським, чи взагалі інтернаціональним фінансовим капіталом і українськими народніми масами? І що буде, як він візьметься при тім завести ці маси назад у „єдину неділиму“ совітську Росію, бо купець, фінансіст і капіталіст любить мати діло з великими фірмами й ніякі „національні ріжниці“, коли їх тільки можна обминути, його не обходять.

Зробити повстання „на право“ — проти Гетьмана України — це не новина. Українських хліборобів і гетьманців по цілім світі розігнати й до смерти зацькувати, це все для української демократії діло звичайне. Тим лекше, коли в данім випадку Німці, кажучи їхніми словами: „відплатили Україні за зраду тим, що повстання толєрували й зброї багато залишили. Виріжте мовляв самі себе, коли вам держава ваша не потрібна, хай принаймні Антанта, як прийде, пусте місце замість вашої України застане“. Але зробити повстання „на ліво“, вигнати Ганджу Андибера з України, а тоді українську, а не польську державу збудувати — ось де пробний камінь творчости й сили цілої української демократії, без огляду на те, які вона до свого властивого призвища більш або менш соціялістичні псевдоніми причіпляє.

Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах та Україні.


  • Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах, тому що вона була вперше опублікована в Україні і станом на 1 січня 1996 (дата URAA) перебувала у суспільному надбанні в Україні
  • Термін дії авторських прав на цей твір в Україні закінчився до 1 січня 2001 року, коли почала діяти нова редакція закону України про авторські й суміжні права, що збільшила термін дії копірайту з 50 до 70 років.
  • Автор помер у 1931 році, тому ця робота є у суспільному надбанні у тих країнах, де авторське право діє на протязі життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути у суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.