Листи до братів-хліборобів/I/Лист 6
 |
|
 | ||
| Як допомогти й отримати допомогу під час війни |
| ◀ Лист 5: Інтеліґентське »відродженя нації« під гаслом інтернаціоналізму | Листи до братів-хліборобів Частина I Лист 6: Все-ж таки джерело сучасної траґедії української не в політичнім шарлатанстві демократичної інтеліґенції, а в денаціоналізації і безсиллі української хліборобської аристократії |
Лист 7: Розцінка на десятини української національної ідеї ▶ |
|
„Коли московські учені з великим старанням і любовю досліджують московську старовину — то це робить їм честь. Але коли нашим дітям, що породились у Київі й узагалі в нашім краї, дають тільки найбільш неясні представленя про історію рідної землі, то це глибоко неправильно. Треба вміти сказати правду навіть тоді, коли це нам не подобається. А ця правда полягає в тім, що після періоду, коли, хоч у тіснім кругу осіб, був інтерес до місцевої історії, наступив період байдужости й холодности“ — так писав у своїй „Малой Руси“ В. В. Шульґін в січні 1918 року.
Це велика істинна правда. Коли клас хліборобський, клас землі, що у всіх націй і в усіх країнах світу єсть носителем традицій цієї землі, тобто національної традиції — починає до тієі традиції ставитись байдуже й холодно, коли замість традицийної любови до України й аристократичної пошани до себе виховується у ньому рабська „преданність Москві“, або „Варшаві“ й хамська погорда до своєї національної індивідуальности, то це знак, що нація починає вмірати. Й у тім, а не в інтеліґентській демаґоґії була наша найбільша траґедія.
Тодішню національну слабість та політичну нерішучість єдиного державно-творчого українського хліборобського класу, такуж слабість та зденаціоналізованість класу революцийного: українського пролєтаріату — використала інтеліґентська українська демократія.
Її перемога означала: з боку ідеольоґічного — мішанину російського брошуркового соціялізму з українським театральним козацьким жупаном; з боку політичного — шукання здеклясованою інтеліґенцією, яка раптом опинилась в ролі державних будівничих а не політичних посередників і опозиціоністів, того, чого нема — творчої ідеольоґії здеклясованого селянства, ідеольоґії пів-пролєтаря, пів-хлібороба. Поки землі нема — большовик; раз землю придбав — хлібороб-монархіст; політичної лінії здеклясованого селянства, для якого в масі й приватна власність не підходить, бо землі не стане й соціялізація не йде, бо йому не нового соціяльного ладу, а землі треба; купити землю без держави не може, держави сам збудувати не в силі, а даром землі не бере; і всесвітня революція з братерством народів і тут же „геть чужинців“, та на щот Жидів неблагополучно; до того українське традицийне — „хай Бог тому помагає, хто нам добре бажає“ — і в результаті не творча боротьба класів за такий чи инший новий соціяльний та національний лад, а безплодна, всі нації й усі держави все руйнуюча, а не будуюча, боротьба бідних з багатими, „дуків“ з „голотою“, „куркулів“ з „босовиками“, десятидесятинників з парусотдесятинниками, потім двохдесятинників з десятидесятинниками, врешті взагалі всіх, кому хочеться взять, зо всіма, кому не хочеться віддати — боротьба без ціли, без пуття, без краю — одно слово наша сьогоднішня нещасна Україна.
Врешті з боку державного перемога української демократії означала оліґархію соціялістичних партій, що держатись могла тільки при допомозі якоїсь чужої сили. З початку, за часів автономізму, це була не розложена ще вкрай армія російська, потім армія німецька до гетьманського перевороту й урешті в часах Директорії армія галицька. І може одним із наших найбільших національних нещасть послідніх часів було те що соціялістичний республіканський наддніпрянський уряд втягнув у свою півнаціональну руйнуючу політику одиноку що ще була лишилася, національну силу й гордість нашу — Галицьку Українську Армію — армію виховану в принятій віддавна Галичанами самостійницькій державній ідеольоґії, армію патріотичну й національну, що одначе в справах наддніпрянських проявила стількиж героїчної посвяти й доброї волі, скільки темноти й несвідомости.