Листи до братів-хліборобів/III/Лист 23

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

23. Чим більше розвинене і чим складніще матеріяльне життя даної нації, чим вища її матеріяльна техніка і продукція, тим трудніще завдання національної аристократії, яка засобами цієї техніки і продукції володіє; — тим більше складні і тяжкі проблєми громадської орґанізації нації мусить розвязувати вона, коли хоче далі виконувати своє завдання. Иншими словами: чим вище техніка матеріяльного життя нації, тим вище мусить бути громадська мораль національної аристократії і тим більша мусить бути восприїмчивість пасивних мас на ці орґанізацийні форми громадського життя, що їх по наказам громадської моралі творить національна аристократія. В противному разі порушується рівновага між активними і пасивними елєментами нації. Кажучи образно, в машині національного орґанізму зривається шестерня і зубчате колесо активних елєментів нації перестає порушувати тяжкій вал її елєментів пасивних. Відпорність пасивної більшости переростає движущу силу активної меншости. Моральний авторітет національної аристократії падає і одночасно валиться вся сотворена її колишнім поривом будова.

Величава і технічно могутня вавілонська цивілізація упала не тому, що численні тодішні інтеліґентські вавілонські партії — ціла та маса, як їх називає Ренан в своїй »Історії Ізраіля«, »літераторів, штукарів і шарлатанів« — що були під час руїни Вавілону на верх національного життя вибились, сварючись між собою за владу, деморалізували націю і тягнули її вниз, по лінії найменшого опору. Це була тільки зверхня ознака внутрішньої руїни, — симптом хвороби, а не її причина. Причина ж була та, що тодішня вавілонська аристократія, яка технічними засобами продукції і державним апаратом нації володіла, загубила не тільки свою стару віру, не тільки хотіння нової віри, але і свою громадську мораль, яка з цієї старої віри випливала. В свому безвірю, в своїй духовній безплодности і пустопорожности, вона вже не потрафила викресати з себе настільки високої громадської моралі, щоби по її законам сотворити нові орґанізацийні форми для своєї матеріяльної творчости: для себе і для громадського життя своєї нації. Такі форми, в яких би вона могла зберегти свою творчість, скріпити себе фізично притоком нових сил, — і в яких би пасивні маси нації, знов зрушені з місця і захоплені її великою вірою, заохочені її прикладом, могли знов піддатись її творчому пориву та сунути далі за нею по тяжкім шляху будування »вежи вавілонської« до Бога.

Ця активна і творча аристократія вже не потрафила тоді твердими законами одної для всіх громадської моралі обмежити, як давніще, свого імперіялістичного творчого пориву, відповідно до рівня восприїмчивости пасивних мас. Вона загубила стару аристократичну громадську мораль і разом з підставою цієї моралі: — любовю до Бога і до всіх Його творів, любовю до слабших і пасивніщих, до тих, кого орґанізують і ким правлять на те, щоб вести їх за собою вгору — вона стратила необхідне для неї чуття мас, чуття моральної рівноваги між собою і масами. Засліплена ділами своїх предків, але позбавлена їхньої віри; думаючи, що вона сама вже зрівнялась з Богом і забувши про Нього, — вона дала повну волю своїм людським інстинктам: — жадобі поширеня, жадобі здобування, жадобі твореня, жадобі влади. Вона забула скільки глибокої віри і скільки самообмеженя во імя цієї віри; скільки стихійного, але орґанізованого  — тоб то твердими моральними законами обмеженого — імперіялістичного творчого пориву, скільки посвяти і скільки жертв поклали були її предки на вівтарях Бога Творця для того, щоби могли повстати ті діла, якими гордились і користувались тепер їх здеморалізовані нащадки.

Оцим нащадкам смішною тепер здавалася покора перед Богом — Богом одним для цілої нації: і для тих хто править, і для тих ким правлять. Ще смішніщою здавалась їм тепер покора перед такими авторітетами, що їх колись »наївні« старі люде за »помазанників Божих«, за »даних Богом« цілій нації: і для тих, хто править і для тих ким правлять — та за виконавців Його волі уважали. Вавілонська національна аристократія часів руїни, повіривши в нічим необмежений »проґрес« людськости, опертий на »непохитних законах людського розуму«, — »проґрес« автоматичний, який пророкували їй тодішні містики раціоналізму,[1] — забула про консерватизм, інертність, пасивність і слабість, які дані більшости людей од Бога так само, як активність, сила і творчий порив дається їх невеликій меншости.

В своїй новій громадській моралі вона стала поклонятись тільки самій собі і своїм бажанням. Не здержана і не обмежена ніякими понад нею стоячими Божими законами — відкинувши всякі форми морального і політичного примусу, які накладала на неї оперта на послуху цим Божим законам і на послуху політичним авторітетам стара класова аристократична орґанізація — вона взяла такий нічим необмежений, безтактний темп в своїй творчости, що його не в силі були восприняти пасивні та інертні маси. І в очах оцих змучених пасивних мас, збитих з ритму праці безвірям, аморальностю, нічим необмеженою людською жадобою і хаосом незорґанізованости своєї аристократії, вся її творчість стала непотрібною, ворожою, стала проявом тільки еґоістичних інтересів тодішньої »буржуазії«, тодішніх »ненаситних і ненажерливих панів«. В результаті »шестерня зірвалась«: моральна рівновага між активними і пасивними елєментами нації була порушена і моральний авторітет матеріяльно творчої аристократії упав. А коли в наслідок цього, в дальшому ході подій, до влади дорвались матеріяльно непродукуючі, а тільки балакаючі »словесні шарлатани«, то тріснули і завалились також і матеріяльні підстави влади: зникла і рівновага матеріяльна.

Бо не на реґенерацію свого первістного стихійного хотіння, не на оживленя своєї віри, не на побільшеня своїх рядів новими матеріяльно продуктивними і громадсько творчими елєментами, взятими в здержуючі, орґанізуючі карби міцної, на наказах цієї віри і на послуху авторітетам опертої, класової аристократичної орґанізації, — не на виховуваня в своїх класах, захоплених своєю вірою, добрих, моральних і дисциплінованих провідників для нації — звернула увагу в цей критичний для себе момент вавілонська аристократія — а стала вона в своїм моральнім безсиллю шукати порятунку у абстрактної »людини«, поставленої »розумом і наукою« на місце старих авторітетів і на місце старої віри в Бога. Конгломерат отаких абстрактних і в теорії собі взаємно рівних обоготворених людей, — в теорії »всі горожане«, »демократія«, — а в дійсности пасивні маси — стали тепер раптом тим богом і авторітетом, якому кинулась до ніг здеґенерована аристократія.

Примарами »суверенности народу«; брехнею про »демократичну рівність« і про однакову здатність всіх людей до проводу і до влади; просьбами і умовами во імя »людського розуму«; підкупом во імя »людських інтересів«; грою врешті на найнищих інстинктах інертної маси — надіється завжди отака здеґенерована, зажерлива, розбещена і нічим не обмежена, безкласова »демократична« і »республіканська« аристократія при помочі самих же пасивних мас погнати ці маси вперед до дальшого походу, до дальшої будови вежи матеріяльної і духової культури до Бога. Але це їй ніколи не вдається. Не вдалось воно і тодішнім, так само — відповідно до прикмет даної історичної доби — по своєму здемократизованим Вавілонянам.

Пасивні маси вавілонські не пішли далі за своєю аристократією, бо вона загубивши свою віру, громадську мораль і класову орґанізованість, перестала бути аристократією: бо поклавши всі надії на автоматичну творчість пасивних мас, вавілонська здеморалізована і здемократизована аристократія сама знищила авторітетність свого проводу, а з ним і необхідну для дальшого розвитку нації і для дальшого її походу в гору — моральну рівновагу. В результаті не тільки правляча аристократія, але й нові активні творчі елєменти — що викристалізовуючись в нації рвались до проводу і влади — опинились в залежности од признаного »моральним« в тодішнім громадськім життю закону суверенности і проводу обоготвореної демократичною аристократією інертної та пасивної маси. І тому зовсім законно, на підставі оцього сотвореного здеморалізованою аристократією демократичного закону суверенности мас, стали, замість творців, випливати на чоло нації оці Ренаном описані »словесні штукарі і шарлатани«. І як тепер так і тоді, намагаючись вдавати з себе »представників народу« і пророків »поступу«, заложеного автоматично в »природній досконалости людини«, вони були в дійсности представниками моральної руїни аристократії і пророками інертности, пасивности та вродженого людині лінивства. А взяли вони верх над елєментами творчими і активними тому, що послідні, загубивши свою віру і громадську мораль провідників, загубили одночасно і свій класовий метод орґанізації, і свою силу, і свій авторітет в очах мас.

Оці нездатні до матеріяльної, а значить і до громадської творчости, словесні демократичні провідники, висовувані на чоло все більш лінивими, все більш пасивними і расово все менше вартними елєментами нації, розложили до кінця своїм крикливим, але безсилим і безавторітетним пануванням, як здекласовану активну творчу меншість, так і пасивну більшість вавілонської нації. Під проводом оцих — »балакаючих на всіх мовах« і взаємно себе не розуміючих демократичних вождів, тодішній вавілонський »народ« і »пролєтаріят« потрафив тільки усунути від влади і знищити свою стару здеморалізовану аристократію. Але нічого иншого, крім безплодних словесних теорій, він на її місце не поставив.

Разом зі старою аристократією згинула і витворена під її проводом могутня вавілонська техніка і матеріяльна культура, згинула і стара вавілонська віра та громадська мораль, при яких тільки ця техніка і культура змогли повстати. Вищої техніки і вищої моралі вавілонські маси під проводом своїх по демократичному методу зорґанізованих вождів не сотворили, не зважаючи на те, що ці вожді вчили кожний на свій лад, як треба далі вежу будувати і всі вмісті обіцювали рівну Богові силу і Богові рівне панування над цілим світом тодішньому вавілонському »пролєтаріятові«. Повний упадок віри, громадської моралі і орґанізованости серед старої аристократії знищив її здатність до проводу і до реґенерації. Аморальний метод орґанізації нових аристократичних елєментів, — метод, що на раціоналістичній містиці, на обоготвореню людського розуму, на брехливій теорії про автоматичний »проґрес« і про вроджену людині досконалість, збудував брехливу суверенність та фіктивну владу пасивних мас нації і дав нічим не обмежену волю незорґанізованій, хаотичній і руїнницькій творчости її елєментів активних — не дозволив Вавілонянам витворити аристократію нову. А без аристократії, без її матеріяльної і моральної сили, без чим раз вищої технічно і чим раз вищої морально громадської творчости, будова вежи до Бога припинилась і умерла на віки вавілонська нація.

Подібно як Вавілон розложився і загинув старий Рим. Його матеріяльна техніка переросла його громадську мораль. На дальшу творчість, випливаючу з живої віри, на вищу ступінь морального і матеріяльного зусилля стара римська аристократія не спромоглась. А пасивні маси нації, лишившись без сильного і авторітетного проводу, — як ніколи, так і тоді — автоматично витворити з себе, восприняли і піддержати нову аристократію, не були в стані. Кинувшись здобувати »хліб і забави«, яких тільки й стали вимагати од своїх нових »популярних« провідників, здеморалізовані ними пасивні маси, римська аристократія часів руїни примушена була озброїти військовими засобами своєї високої матеріяльної техніки товпи варварів. І ці Римом озброєні варвари стару Римську Імперію її ж власною зброєю розвалили. Одночасно знищили вони і всю високу римську матеріяльну техніку та духову культуру, до яких примітивна варварська громадська мораль і така-ж примітивна їх громадська орґанізація ще були тоді не доросли.

Перед тією самою проблємою: відродженя віри, нового пориву духа, сотвореня вищої громадської моралі, без якої не може бути вищої техніки і вищої матеріяльної культури, — стоїть і сучасна цивілізація европейська. Коли матеріяльно творчі аристократії сучасних европейських націй вже настільки морально ослабли і духово обезплоднились, що замість паралєльно до вищої техніки творити вищу громадську мораль, та замість по катеґоричним наказам своєї віри особисто і безпосередно правити націями, ведучи їх за собою вгору — вони здатні тільки дивитися вниз і, во імя власного слизнякуватого спокою, піддержувати всякими обманствами балакаючу в ріжних »Союзах Народів« і в ріжних »парламентах« на всіх язиках демократію; — коли вони здатні обрізувати тільки купони од старих предківських діл і в захованих од людського ока масонських ложах та банковських конторах мріяти про свій »авторітет« і своє »всесвітнє панування«; — і коли одночасно европейські »народи« та »пролєтаріяти«, йдучи за своїми все більше »демократичними« і »популярними« вождями, будучий громадський лад собі уявлятимуть, як безконешне »збільшування заробітної платні« і безконешне »зменшування годин праці« — то европейська цивілізація мусить загинути. Загинути так само, як загинули колишні високі цивілізації вже померших націй, що умерли тому, бо вичерпалась віра і творча енерґія їх здеморалізованих аристократій, і загубилась восприїмчивість на всякий творчий порив серед здеморалізованих безавторітетностю і безсиллям своєї аристократії пасивних та інертних мас.

І як завжди так і тепер »нѣсть власти, аще не отъ Бога«. Бо всяка влада, всякий провід дається націям од Бога безконешно справедливо і безконешно правдиво — абсолютно в такій самій мірі, як дана нація в своїй вірі і в своїй моралі Бога собі уявляє, — як вона Його любить і як Його закони поважає.

Коли ціла нація — і ті, що правлять, і ті, якими правлять — живе не ріжними вірами: »панською« і »народньою«, »буржуазною« і »пролєтарською»«, а одною спільною вірою, і коли вся її громадська мораль побудована на вічному Божому законі: »в поті чола твого, будеш їсти хліб твій« — то при таких умовах вона може мати високу техніку і високу громадську орґанізацію, високу матеріяльну і духову культуру. Нею правлять тоді такі творчі активні елєменти, що під примусом наказів єдиної віри і одної громадської моралі, в поті чола, своїм тяжким духовим і матеріяльним зусиллям, творять свій порив до вищих форм матеріяльного і громадського життя, зустрічаючи для свого пориву повну восприїмчивість і маючи для своєї влади повний моральний авторітет в очах пасивних мас, які так само під примусом цієї самої громадської моралі, в поті чола, йдуть за своєю аристократією. Але коли одна спільна віра в одного і того самого Бога і одна спільна громадська мораль серед нації гине; коли замість одного Бога, появляється множество, на вірі в людський розум опертих, раціоналістичних доктрин, і коли ледачі »багаті« та ледачі »бідні« хочуть кожний на свій спосіб обійти закон праці та колишню спільну віру замінити ріжнородним взаємним словесним обманством, то розвиток матеріяльної і духової культури такої нації припиняється. Влада в ній мусить перейти в руки оцих Ренаном описаних »словесних шарлатанів« і держиться ця влада не творчостю, а руйнуванням: поділом нагромаджених колись нацією матеріяльних багацтв між по демократичному »рівними«, од всякого морального примусу увільненими, необмеженими нічим в своїх апетитах, і по стільки »зорґанізованими« в демократичні партії, по скільки це для грабіжа і поділу влади потрібно, зажерливими і вічно між собою воюючими »демократичними« горожанами. Така, сама себе поїдаюча нація мусить розуміється в боротьбі за істнування згинути, підпавши зпочатку під владу своїх власних здеморалізованих руїнників, а потім під владу зовнішніх чи внутрішніх варварів, які безпощадно і жорстоко своїми примітивними методами назад її нагайкою до вічного закону праці заженуть.

Бо хоч поодинокі нації, під проводом своїх демократичних аристократій, можуть для себе на якийсь час, поки старих запасів вистачає, про вічний Божий закон творчости і труда забути, але вся людськість, поки істнуватиме її життя, од нього не визволиться ніколи. Щоб жити, людськість мусить в тім або иншім місті все »вежу вавілонську« до Бога будувати. В цій сфері у людей вільної волі немає. В боротьбі за життя, за істнування, панує повний детермінізм, повне і необмежене панування примусу творити, працювати. Але до якої висоти мають бути »вежі вавілонські« поодиноких націй добудовані, як працюватиме і що саме сотворить дана нація — це залежить од вільної волі оцих орґанізованих громад: націй. Це залежить од їхньої, ніким і нічим наперед не окресленої національної громадської моралі. Кожна нація може для своєї праці творити власні поняття про добро і зло громадського життя, свою власну громадську мораль. І в свому житю вільно їй творити зло, або творити добро, творити такі чи инші, на тій чи иншій громадській моралі побудовані, форми своєї орґанізації — памятаючи одначе, що за нехтуваня законом труда Бог руїною карає, а за його виконуваня розвитком і розростом нагорожає.

Самими ж людьми карає вічний Бог-Творець людей за гріх проти закону творчости і праці. Варвар-кочовник, гнаний голодом своєї мало працюючої, рабуючої громади, зазіхає заздрим оком на вежу матеріяльної і духової культури, яку побіч нього все будує працьовитий хлібороб і промисловець-робітник. Оцим заздрим зазіханням, оцею своєю вічною готовностю кинутись на грабунок вежи, він примушує її будівничих все інтензивніще працювати і творити потрібні для цієї праці все вищі форми громадського життя. Такі форми, які б працьовитих творців не тільки для оборони власної праці зорґанізували, але ще й дали їм змогу оцих войовничих кочових варварів своєю вищою громадською моралю труда і своїм мечем осілих продуцентів зорґанізувати, в той спосіб небезпеку їх руїнницького нападу усунути, та до будови вежи матеріяльної і духової культури запрягти.

Як же у будівничих вежи такої вищої трудової моралі не стане, як здеморалізується і розлежиться в ліні та багацтві їхня матеріяльно творча аристократія, як її місце займуть словесні провідники, що вкрай здеморалізують обітницями неробства і вічного миру пасивні маси нації — то на вежу кидається зовні чи ізвнутрі (бо в кожній нації єсть завжди, зверху тільки культурою асимільовані, і до цієї культури крайнє ворожі елєменти) увільнена вкінці від примусу труда і від респекту перед трудом лінива примітивна варварська орда, сильна оцею своєю примітивностю, обєднана своїм голодом здобичі і своєю, прилаженою до потреб заспокоєня цього голоду, примітивною, ще не розложеною, громадською моралю і орґанізацією.

Але ж за цею першою, найбільш войовничою і активною ордою сунуть орди инші. І ось перша, щоб себе од напору тих дальших захистити, кидається з цілою своєю свіжою примітивною енерґією обломки тільки що зруйнованої вежи збірати, і з них, своїм новим свіжим розмахом творчости, на ново вежу до Бога будувати. А зледащіла і здеморалізована нація, що вежу свою зруйнувати допустила, заганяється тепер назад до примітивної праці твердою нагайкою варварів — ось хоч би так, як підчас панування середньовічного кулачного права, сотвореного розселеням войовничих північних завойовників на території Римської Імперії, загнані були назад до примітивної праці ці зледащілі останки римської нації, що давніще од своєї здеморалізованої і безсилої аристократії тільки »хліба і забави« вимагали.

Правити своєю розпорошеною і заляканою юрбою така примітивно сильна охлократична аристократія може так довго, поки для істнування даної нації та її оборони од сусідів примітивного варварського труда вистачає. З хвилиною, коли цей труд починає інтензифікуватись, падає і влада охлократії. Паралєльно з інтензифікацією та диференціяцією труда знов скрізь і завжди появляється поділ на класи. І знов родиться потреба спільної всім класам віри; потреба для спільного труда, спільної їм всім громадської моралі, і знов розвиток матеріяльної культури починає йти паралєльно зі зростом громадської моралі, паралєльно з появою і зростом нової сильної та морально авторітетної, матеріяльно і духово творчої класократичної аристократії.

Коли ми отже розглядаємо життя нації в минулому, в його вже усталених формах, то рівень матеріяльної культури — її розвиток, упадок чи заник — дають нам непреложне свідоцтво тих форм громадської моралі, тих методів орґанізації нації і тих форм морального авторітету, які присущі аристократії даної нації в дану історичну добу.

Класократія, демократія, охлократія:

1. поділ на продукуючі класи; спільна їм всім одна віра в непорушні Божеські закони; одна громадська мораль, випливаюча з закону труда; твердими законами громадської моралі обмежена і послухом авторітетам спаяна сильна орґанізація класової аристократії — велика восприїмчивість на творчий порив серед пасивних мас — в результаті високій моральний авторітет аристократії, висока техніка, висока духова культура і високі ритмічні та орґанічні форми громадського життя цілої нації;

2. розклад класів; упадок спільної віри; повна громадська аморальність; панування »законів розуму«, які кожний на підставі власного розуму інтерпретує як хоче; хаос в творчости і повна дезорґанізованість нічим необмеженої, розпорошеної та здекласованої »індивідуалістичної« і »свободолюбивої« аристократії, — упадок восприїмчивости на всякий порив до творчости і праці, деморалізація та хаос серед пасивних мас, — в результаті безавторітетність безсилої, здезорґанізованої і аморальної аристократії, анарія в техніці та матеріяльній продукції, брак ритму і розклад старих орґанізацийних форм, одно слово: матеріяльна і моральна руїна нації;

3. наїзд визволених безсилим пануванням безавторітетної демократичної аристократії внутрішніх або зовнішніх кочовників варварів, спаяних якоюсь одною своєю примітивною фанатичною вірою, примітивною моралю і орґанізацією; знищеня матеріяльної культури та інтензивности праці; панування кулака збіраючої дань і матеріяльно непродукуючої аристократії над розпорошеною безкласовою »племінною« юрбою; авторітет страху і примус до примітивної праці — а згодом, поява нових творців, інтензифікація праці, нова диференціяція на продукуючі класи, відродженя спільної їм віри і громадської моралі труда, розвиток нових культур і нових націй — отже знов: класократія, демократія, охлократія — ось ці три вічно повертаючі стадії, через які проходять в свому життю нації і через які, по трупах тих націй, що померли, здеморалізувавшись, йде людскість своїм тернистим шляхом на висоти, до Бога.


Примітки[ред.]

  1. Раціоналісти всіх націй і всіх часів поборюють в теорії містицизм і стараються доказати, що »не мають з ним нічого спільного«. Містицизм — кажуть вони — це есть »наївне« бажання людей скріпити в боротьбі за істнування свої слабі сили союзом з силами надприродніми. Цей союз виявляється в тому, що люде вірують в надприродні сили, віддають себе в їх опіку, та намагаються бути їм послушними, виконуючи накази і закони цих сил. Але-ж, коли ця раціоналістична дефініція правдива, то сам раціоналізм єсть тільки одною із форм отого одвічного і всім людям присущого, та людей од звірів відріжняючого, містицизму. Тільки замість вірою в Бога і замість виконуванням Його законів, раціоналісти намагаються скріпити свої слабі людські сили вірою в людський розум і виконуванням законів того розуму. Основна-ж ріжниця між містицизмом реліґійним і містицизмом раціоналістичним, лежить в тому, що послідній неможливо опанувати і зорґанізувати (порівн. вище Лист 6-ий) і що тому він багато швидче деґенерується, витворюючи такий психопатольоґічний стан у людей, коли вони починають вірити, що завдяки свому союзові з надприродніми силами вони самі стали всемогучими і що самі вони стали рівні цим надприроднім силам: стали рівні Богові. Досить для цього навести безчисленні приклади ріжних раціоналістичних »церков«, які повставши, зразу ж розпадались на взаємно себе пожираючі секти і з яких ні одна не витворила таких творчих громадських орґанізацій, що повстали з містицизму реліґійного. Або згадати видовище сучасного »вавілонського стовпотворіння«, якого »науки« на підставі законів розуму осмішують сьогодня те, що вчора, так само на підставі законів розуму, проголошувалось їми за неоспориму істину. Або-ж врешті придивитись до безмежного хаосу і руїни, які витворюють в громадськім життю всякі демократії, оці методи громадської орґанізації найбільш глупі і недоладні, хоч оперті власне на містиці раціоналізму: на вірі в силу розуму обоготворенної, »од природи доброї« і одна другій рівної людини, — та на бажанню найти »найрозумніщу«, на »найбільше раціональній виборчій системі« оперту форму громадського життя. Що на практиці, в реальнім життю, може натворити отакий неопанований і нічим необмежений містицизм раціоналізму, бачимо сьогодня на прикладі бувшої російської Імперії, в якій все руйнується і люде убиваються сотнями тисяч во імя віри в те, що ріжні совнаркоми являються олицетворінням надприродних сил раціоналістичної, »льоґічно і розумово доказаної« соціялістично комуністичної доктрини. Деґенеративні форми містицизму реліґійного, це невинна дитяча забавка в порівнанні з деґенеративними формами містицизму раціоналістичного тому, що реґулятором посліднього має право бути на підставі своїх божеських і рівних прав свого власного розуму кожна людина. До цієї теми ще поверну низче, наводячи тут тільки цих кілька слів для читача, якого здивує може мій вислів: містики раціоналізму.


Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах та Україні.


  • Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах, тому що вона була вперше опублікована в Україні і станом на 1 січня 1996 (дата URAA) перебувала у суспільному надбанні в Україні
  • Термін дії авторських прав на цей твір в Україні закінчився до 1 січня 2001 року, коли почала діяти нова редакція закону України про авторські й суміжні права, що збільшила термін дії копірайту з 50 до 70 років.
  • Автор помер у 1931 році, тому ця робота є у суспільному надбанні у тих країнах, де авторське право діє на протязі життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути у суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.