Листи до братів-хліборобів/III/Лист 25

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

25. Тип перший взаємовідношеня між расою активною і расою пасивною: — орґанічний; по свому орґанізацийному методу: — класократичний. Попробуємо заналізувати прикмети, які в цьому типі присущі расі активній і расі пасивній, називаючи і далі для скороченя: першу — жовтими, другу — чорними.

Жовті цього типу належать перш за все самі до одної вже усталеної раси, тоб то до такої раси, яка — повставши зразу, як всі раси, з мішанини — усталила вже в собі, шляхом довшого співжиття і сполученя тільки між собою на одній території, певні спільні, як фізичні так і духові, прикмети. Серед них отже не бачимо людей расово неурівноваженої і неусталеної психіки. Всі вони інстинктивно однаково реаґують на ріжні прояви громадського життя, всіх їх вяже однакове інстинктивне, стихійне хотіння. »Кающихся дворян« між ними немає і чорним »розложити« їх, — »переконавши«, щоб »во імя щастя чорних« одні з них пішли війною на других — неможливо.

Землею, на якій живуть чорні, вони заволодівають скрізь і завжди шляхом оружного завойованя, при чім це завойованя може бути або зовнішнє, або внутрішнє. В першім випадку жовті приходять з иншої землі, зразу ще там, в тій першій батьківщині, орґанізованою ґрупою. В випадку другім, вони орґанізуються вже на землі чорних, на яку вони прийшли маленькими ґрупами чи поодинці протягом довшого часу. Прикладом першого випадку в історії —  як про це буде мова низче —  було завойованя Англії прийшовшими з Вільгельмом і ще в Нормандії зорґанізованими Норманами; прикладом другого — завойованя України »городовими« (тоб то земельними, осілими) козаками Богдана Хмельницького, які вже на Україні протягом століття, попередившого повстання, зорґанізувались з ріжних, зайшлих сюди в ріжних часах, однородних лицарсько-хліборобських і промислових елєментів.

Але чи це буде завойованя зовнішнє, чи завойованя внутрішнє — воно єсть завжди завойованя оружнє. Жовті цього типу ніколи не здобувають собі влади над чорними мирним шляхом. Вони також ніколи не приходять на землю чорних під ескортою і охороною якоїсь чужої держави, чи чужої орґанізованої сили. Коли на землі чорних вони застають вже якусь чужу їм по орґанізацийним формам, охлократичну або демократичну державу, то їх розселеня, їх розвиток, їх орґанізація відбуваються завжди на перекір бажанням цієї місцевої держави: проти неї, а не під опікою її сили. Вони самі з себе творять силу; вони самі в собі носять зародки власної державної орґанізації; вони тільки на саміх себе покладають всі надії удержаня своєї влади, ладу і порядку на завойованій ними землі. Тому їх завойованя завжди відбуваються зверху, в оружнім бою віч на віч з противником. Вони ніколи не опановують місцеву стихію знизу, бунтуючи проти ворожої ім, досі правлячої аристократії пасивні »народні« маси, або захоплюючи владу над чорною масою шляхом її внутрішнього розкладу, розбиванням її на взаємно себе поборюючі частини і ширеням в рядах чорних упідленя і зради.[1]

їх числове відношеня до чорних таке, що чорні не в силі їх здавити зразу своєю пасивною масою, своїм, коли можна так сказати, тягарем. Але одночасно число їх не таке велике, щоб були вони в стані в часі завойованя винищити чорних до ноги (як напр. Англійці Індийців в північній Америці), або повернути їх в безправних рабів (як напр. зробили Спартанці зі своїми гельотами). На землі чорних вони знаходяться у великій меншости і їх панування може удержатись тільки завдяки їх власній внутрішній єдности та прекрасній орґанізації і завдяки налаженю громадських законних взаємовідносин з чорними. В цих моментах: лицарського оружного бою і завойованя; потім лицарського миру без хамського ошуканства, без помсти, без екстермінації, без рабського поневолена; і врешті громадського закону, опертого на взаємовідношенні сили активної і сили пасивної — народжується всяка класократія.

Жовті цього типу належать завжди до аристократії лицарської, войовничої. їх імперіялізм, їх бажання влади, вяжеться у них завжди з образом, з ідеєю оружної боротьби і лицарської перемоги, а не з образом зручної політики, доброї орієнтації, підкупу, ласки, — з образом переконування, ошуканства, приниженя і упідленя свого противника. »Хай стіна об стіну удариться і одна впаде, а друга останеться!« (відомі слова Богдана Хмельницького, сказані польським комісарам) — ось якими ідейними образами жила та класократична шляхецько-козацька аристократія, що єдина зуміла колись сотворити Україну. Вони не належать ніколи до першої ґенерації визволених рабів і психіки визволенців — мішанців рабів зі свобідними людьми — у них немає.

Це також не індивідуалісти всякі, не люде з психікою бродячих по одинці тихолазів, які шукають тайком од инших, законно чи незаконно, здобичі і жертя тільки для себе. І це не вилучені зі своїх громадських орґанізацій розбещені руїнники, які можуть иноді, навіть під гаслами високих ідеалів, обєднатись в банду, але ця банда, як тільки мине для неї небезпека і явиться можність особистої наживи та особистих порахунків, зараз же при »реалізації ідеалів« між собою переріжеться і розлетиться.

Часто це бувають вийшовші зі своєї землі »молодші або старші сини«, а завжди така чи инша частина пануючої там аристократії, якій простору для виявленя сили і творчости в батьківщині вже не стало, але яка настільки громадськи дисциплінована і моральна, що на братоубийчу боротьбу за владу зі своїми зважитись вона не могла. Крім стихійної експанзивности, стихійного хотіння слави, подвигів, панування, вони приносять з собою завжди високе почуття громадської єдности і орґанізованости. Вони творять дисципліновану армію орґанізованих творців, а не банду грабіжників чи колекцію взаємно себе поборюючих кандидатів в отамани над чорними, які опинились під їх владою. Це люде типу тих лицарів-хліборобів, що на руїнах Римської Імперії потворили всі великі европейські нації і держави в тому великому русі, якого послідні, слабі відгомони ми бачимо ще в т. зв. блукаючім західно-европейськім лицарстві. Коли можна вжити порівнаня: — це новий рій, який добровільно виходить шукати нового вулика, нової творчости і праці, при чім виходить зі старої батьківщини без наміру повороту, назавжди.

Оце бажання матеріяльної праці і шукання для цієї праці нового місця осідку — єсть — побіч лицарськости і войовничости — другою основною прикметою цього типу жовтих. Вони скрізь і завжди не тільки войовники, але крім того й продуценти. Тому — бажаючи не тільки зовойовувати але і творити; бажаючи війни не для грабунку чи для нищеня, а для слави і для поширеня свого панування, і бажаючи панування не для поживи, а для творчости — вони не кочують по землі чорних, або не оселяються на ній в однім місці такою озброєною ордою, яка би могла з чорних дань тільки збірати, примітивний спосіб матеріяльної продукції чорних оставляючи і тільки в послуху та страху їх весь час тримаючи. Вони зараз же розселяються на завойованій, чи одвойованій ними землі. Вони обіймають її в своє власне персональне посідання, щоб зараз же прикласти до неї свою власну матеріяльно творчу енерґію.

Як в орґанізованій армії старшинам доручаються окремі відділи вояків, так і тут вони стають обєднаними одним духом і орґанізацією, але вкрапленими скрізь поодинці в пасивну масу чорних, їх провідниками і орґанізаторами. Отже це не єсть одірвана від свого оточеня каста погоничів над працюючою стадом, общинницькою, соціялізованою чи комуністичною юрбою. Це також не хаотичні зборища вільних »громадян«, які шукають собі в повній і необмеженій демократичній свободі найкращих і найбільш народолюбних способів для обдуреня і мирного визиску пасивного чорного народу. Жовті цього типу на своїх участках, на своїх верстаках праці будують свої замки, свої двори, свої хутори, свої фабрики і там самі працюють та самі орґанізують працю кожний своєї ґрупи — їх персональному проводові та їх персональній відповідальносги відданих — чорних.[2] Одночасно готові вони на кожний поклик Найстаршого, Голови їх Держави, свої плуги, стада, станки покинути, зброю одягнути і в бій на оборону своєї землі, свого верстаку праці, пійти. Оцей інстинкт осілости і персонального проводу, при сильній і великій орґанізованости — інстинкт, випливаючий з їх бажання персональної матеріяльної творчости і з їх войовничости — складає третю основну прикмету цього типу жовтих.

З цих всіх прикмет: войовничости, матеріяльної продуктивности, персонального проводу і осілости, родиться у цих осівших на стало на новій землі лицарів і продуцентів аристократичне хотіння усунути між собою і своїми чорними сусідами почуття відчуженности, незаконности і неморальности громадських взаємовідносин. Катеґоричний імператив моралі лицарів і осілих продуцентів наказує жовтим цього типу сотворити в завойованій чи одвойованій ними землі такі форми громадської орґанізації, які би орґанічно звязали їх з місцевими чорними одною вірою, одною громадською моралю, одним законом, одною державою, одною нацією. Без цього засоби матеріяльної продукції і техніки жовтих не стануть орґанічно потрібні і чорним; без цього не може бути поділу праці, який йде паралельно з розвитком матеріяльної культури і од якого цей розвиток матеріяльної культури залежить; без цього врешті творчий порив і провід завойовницької активної меншости не може бути восприйнятий місцевою завойованою чи одвойованою з під иншого завойованя пасивною більшостю.

Першою і головною умовою отакого орґанічного сполученя жовтих з чорними і сотвореня спільної обєднуючої громадської орґанізації єсть обмежєня творчого пориву та імперіялізму активних жовтих відповідно до степені восприїмчивости пасивних чорних. Чим більше на даній землі чорних, чим численніщі і сильніщі т. зв. »народні маси« — тим більше мусить бути обмеженя жовтих. Чим чорних менше і »народ« слабший — тим більше необмежено, вільно і свобідно можуть ними правити жовті.

Розглянемо головні форми цього обмеженя. Перша — це обмеженя влади світської, влади меча — в якій виявилась перевага більше сильних і активних жовтих — владою духовною, владою реліґії, де вже жовті переваги не мають і в обличчю якої всі — і жовті і чорні — однакові та рівні. Влада світська, визнаючи і шануючи авторітет влади духовної, уникає зловживаннь, обмежує надужиття своєї сили; а влада духовна — репрезентована найчастіще представниками місцевої пасивної раси чорних — беручи під свій захист всіх покривджених, дає слабшим чорним оборону однакового для всіх — і для жовтих і для чорних — вищого, Божого, морального закону. Оця рівновага може істнувати тільки доти, доки влада духовна не поневолена владою світською; доки ці дві влади виразно розмежовані, і доки, не володіючі ані мечем, ані засобами продукції представники влади духовної, віддають Боже — Богові, а Кесареве — Кесареві, та не намагаються при помочі пасивної чорної більшости вирвати світську владу з рук активної жовтої меншости. Без спільної і жовтим і чорним — живої, а не мертвої — реліґії; без відділеня влади світської од влади духовної, і без рівноваги та взаємної до себе пошани цих двох влад — не бувало, і не може бути класократії.

Другою формою обмеженя сили та імперіялізму жовтих єсть сильна, авторітетна і дідична монархічна влада. При класократії вона завжди: 1. дістає апробату, благословення, з рук влади духовної і від тоді стає, як і сама влада духовна, владою одною для цілої нації — і для жовтих і для чорних — для тих, хто її іменем править і для тих, ким правлять; 2. вона сама обмежена законом, вона ніколи не самодержавна, вона консервативна але не реакцийна, вона береже старі закони але не задержує повставання нових.

Своєю покорою перед цією монархічною владою, своїм послухом для неї, обмеженям своєї власної жадоби необмеженого поширеня і необмеженого панування наказами цієї монархічної влади верховної, яка істнує реально, яку всі бачать, до верховного суду і закону якої всі мають доступ — жовті усувають з психіки чорних, руйнуюче всяке громадське життя, почуття беззаконня, рабства, почуття безсилля перед пануванням необмеженої нічим грубої сили. Тільки отака, обмежуюча законом імперіялізм пануючої аристократії і сама обмежена законом, класократична влада монархічна, дає цій аристократії моральний авторітет в очах пасивних мас. Тільки знаючи, що жовті так само як і чорні мусять слухати Монарха і персоніфікованого в його особі закону цілої нації і цілої держави — чорні воспринимають їх активність, їх творчий порив, їх фактичний провід. Тільки класократична влада монархічна уможливлює національну — громадську і матеріяльну — творчість жовтих, народженя з них і з чорних нової сильної орґанічної нації. Без такої Монархії не повставали нові нації; без неї не бувало і не може бути класократії.

Дальшим етапом отакого орґанічного народженя нової нації єсть орґанічне сполученя прибувших жовтих з созвучними їм елєментами серед місцевих чорних. Бо розуміється оце політичне обмеженя жовтих, про яке вище мова, не сталося тільки завдяки свідомій волі самих жовтих. Прикладів самообмеженя історія не знає. І коли місцеві чорні уявляють із себе позбавлену власних, відпорних, лицарських елєментів масу до боротьби нездатних рабів, то вони звичайно остаються рабами. Жовті не можуть тоді знайти спільної з ними мови, спільних форм громадської орґанізації. При таких умовах вони не можуть сполучитись орґанічно в одну націю з чорними і — або повертають завойовану ними землю в залежну од метрополії колонію — або, як що і творять на землі чорних нову державу, то правлять ними без Монарха, необмежено, не зливаючись національно з чорними і ніколи в таких республіках не витворюючи спільно з ними нової орґанічної нації.

Як розділ влади світської од влади духовної, так і повстання класократичної монархічної влади (що обмежує імперіялізм жовтих відповідно до степені восприїмчивости чорних і тому сприяє національній асиміляції жовтих) служить завжди ознакою того, що серед місцевих чорних єсть созвучна жовтим, лицарська, здатна до боротьби і самооборони ґрупа. Біля оцієї ґрупи розпочинається скрізь і завжди асиміляція цього типу войовничих і матеріяльно продукуючих жовтих. Після лицарського бою і лицарського миру, з неї вони беруть собі жінок; від жінок переймають вони мову і звичаї чорних; жінчиних родичів перших приймають в свій лицарський круг; з орґанічного, в семях-родинах і родах, сполученя цих созвучних духово, хоч расово ще відмінних ґруп народжується перша ґенерація — вже не жовтої і не чорної а якоїсь иншої — нової національної аристократії. І тільки з появою цієї нової національної аристократії — народжується нова нація.

Щоб серед чорних була отака созвучна прибувшим жовтим лицарська і здатна до матеріяльної творчости ґрупа, чорні мусіли вже її витворити в попередній стадії свого розвитку. Звичайно це буває охлократія, під залізною владою якої відбувається расова уніфікація чорних і в опозиції до якої зароджуються — як про це буде мова низче — перші сильні і загартовані місцеві класократичні елєменти. Тому класократії значно лекше прийти по охлократії, ніж по демократії, бо демократія расово розкладає чорних, бо під її слизнякуватою та деморалізуючою владою незвичайно трудно викристалізуватись морально і матеріяльно сильним класократичним ґрупам. В цім може лежить причина того факту, що завойованя норманське, яке відбулось після панування англосаксонської охлократії, дало початок сильній Англії, а завойованя козацьке, яке відбулось на ґрунті розложеному і здеморалізованому попереднім пануванням польської та української (руської) демократії, не змогло сотворити сильної і життєздатної України. Прикмети пасивної частини при зародженю нації відограють ролю не меншу, як прикмети частини активної.

Отже характерною прикметою пасивних чорних цього типу єсть те, що у них вже єсть в зачатках, в низчих формах, ці самі нахили, що вже розвинулись і вже прибрали орґанізовані громадські форми серед активних жовтих. Наприклад, хоч чорні цього типу не знали ще, скажім, інтензивного хліборобства і тих громадських форм осілого життя, які йдуть поруч з інтензивним хліборобством, але у них єсть вже нахил до інтензивного хліборобства, єсть нахил до переймання од жовтих форм осілого життя. Хоч може у них не виробилось ще почуття своєї національної окремішности, яке можливе тільки з народженям власної національної аристократії і влади цієї аристократії, тоб то з повстанням власної окремої держави, але у них єсть вже сильне почуття своєї місцевої — етнічної чи провінціяльної — ріжнородности, єсть вже у них в зачатку — созвучні прибувшим жовтим, лицарські і матеріяльно продукуючі — аристократичні ґрупи, в яких ця зачаточна окремішність знаходить свій вираз, свій тип. Иншими словами, в момент своєї зустрічі і жовті і чорні знаходяться в періоді розвитку і наростання своєї творчости, а не в періоді її розкладу і занепаду. Один напрям руху характеризує при цьому типі обидві раси, не зважаючи на те, що творчість пасивних чорних, в момент завойовницької акції жовтих, знаходиться в низчій стадії матеріяльного і морального розвитку так, як наприклад в примітивній, ще недовершеній в порівнанні з будуччиною, стадії розвитку знаходиться зріле — отже вже перейшовше якийсь свій певний розвиток в минувшині — жіноче яйце в момент приходу до нього заплоднюючого мужського семени. Обидві раси — і активна і пасивна — характеризуються при цьому типі своєю молодостю. Прибуття жовтих заплоднює не виявлену досі, дівочу творчу здатність чорних.

Під впливом приходу жовтих з їх творчою матеріяльною і громадською енерґією, чорна пасивна маса починає диференціюватись. Але в цьому класократичному типі така неминуча диференціація відбувається орґанічно, а не хаотично, як в типі демократичному. Чорні, диференціюючись, розвиваються тут і ростуть, а не розкладаються і не гниють, як це буває при пануванню демократії.

Добра орґанізація і міцна внутрішня спайка активних жовтих не дає їм розірватись, упасти вниз, зледащіти, розпорошитись та хаотично перемішатись і в результаті загубити себе серед пасивних чорних. Наприклад козаки[3] на Полтавщині і Чернігівщині ще й досі дуже не радо толєрують в своїм кругу мезаліянси, а щож допіру їхні горді і лицарські предки. Жінок беруть собі оці орґанізовані жовті тільки в цій ґрупі чорних, яка має такі самі духові прикмети що й вони. Тому жінка в цьому класократичному типі ніколи не буває рабинею. Як біольоґічна персоніфікація пасивности вона знаходиться в природнім підчиненю елєментові активному мужському, але відношенґ мужа до неї повне пошани, бо вона походить з созвучної ґрупи, бо вона з однакового по своїм духовим прикметам роду. І така, дібрана по прикметам громадської спільности, сімя-родина, яка єсть основною комірчиною класократичної нації, своїм біольоґічним звязком усуває первісний фізичний контраст і первісну расову боротьбу між жовтими і чорними. В звістній лєґенді про умичку Сабінянок Римлянами, од якої почалось усталеня дружніх взаємовідносин між цими двома — зайшлою активною та місцевою пасивною —  расами і витвореня з них нової одної нації римської, маємо захований слід такого орґанічного сполученя рас. Воно мало місце розуміється не в однім тільки Римі і виявлялось не в однім тільки акті масової умички, а в цілому ряді родинних звязків між обєднаними своєю залізною орґанізацією жовтими і созвучними їм елєментами з посеред чорних. В той спосіб з жовтих і чорних витворюється перший, орґанічно спаяний, солідарний, по прикметам громадської спільности дібраний, новий місцевий вже не жовтий і не чорний — а скажім бронзовий — національний клас.

Цей перший клас скрізь і завжди стає класом консервативним. На ньому спіраються всі здержуючі, обмежуючі революцийну творчість нових аристократій, громадсько-політичні форми, в першій мірі: реліґія і монархія. Він скрізь і завжди репрезентує традицію національну: тяглість, непреривність і орґанічність розвитку нації. При чім при класократії, консерватизм цього першого місцевого, національного класу лицарів і продуцентів це не охлократична реакція касти, яка боїться всякого руху в завойованій нею юрбі. Це консерватизм лицарів завойовників, які заключили мир з завойованими після лицарського бою. Вони знають, що підставою цього лицарського миру єсть обмеженя сили та імперіялізму сильніщих завойовників відповідно до степені восприїмчивости слабших завойованих. Тому вони бережуть обмежуючі громадсько-політичні форми, бо навчені предківською традицією вони знають, що з упадком цих форм і з необмеженого правління аристократії, вибухне нова боротьба, почнеться бунт і повстання чорних. Але одночасно вони не бояться руху вперед, поступу і еволюції чорних. Вони їх не повернули в юрбу рабів і вони знають, що для дальшої матеріяльної і громадської творчості, для розвитку матеріяльної і громадської культури — необхідна аристократизація, нобілітація чорних: необхідне виділювання з них нових творчих, завойовницьких, лицарських і продукуючих класів, які будуть для своєї творчости претендувати на владу і за цю владу боротись.

1. Виділюваня все нових революцийних активних класів, які ще не зазнали бою з пасивною масою, які ще не знають її пасивності та інертности і тому думають, що можуть правити нею необмежено, вільно, свобідно, що вони в стані здійснити всі свої поступові, революцийні ідеали; 2. абсорбованя цієї революцийної енерґії нових класів традиційно-національними, здержуючими, обмежуючими порив аристократії політичними і громадськими формами нації, які знаходять завжди орґанізовану (при помочі реліґії і монархії в першій мірі) оборону в лицарських і продукуючих консервативних (але не реакцийних!) класах — ось основи еволюції класократії, підстави її національної динаміки, про яку мова буде дальше.

Приклад орґанічної солідарности і єдности першого національного консервативного класу родить наслідуваня цієї солідарності і єдности у класів дальших, які витворюються в міру зросту матеріяльної і духової культури такої нової нації. Коли, скажім, лицарі-хлібороби, які звичайно творять оцей першій консервативний національний клас, беруть собі жінок з родин, які вже одержали лицарське хрещеня, то так само поступають і міщане: купці, ремісники, робітники, які теж не рідняться з тими, хто ще не приписаний до їхнього класового цеху і т. д. Коли, щоб стати лицарем, треба пройти певний стаж, заслужити собі це імя, то такого самого стажу і доказу своїх професіональних та моральних здібностей вимагають теж од своїх членів инші класи. Тільки при оцьому класократичному типі взаємовідносин і при паралєльнім розвитку матеріяльної культури, що не допускає замкнутості і омертвіння класів, бачимо процес, який Спенсер називає диференціяцією та інтеґрацією громадського життя: перетворюваням його первісної механічної єдності в орґанічно єдину ріжнородність. Того чи иншого типу активні елєменти, що починають виділятись з посеред місцевої більшости чорних, підіймаючись в гору і попавши у відповідний клас, сполучаються з відповідно їм созвучними елєментами жовтими. В результаті обидві раси не перемішуються хаотично, витворюючи випадково то більше жовтих, то більше чорних — рябих — мішанців, а сполучаются орґанічно, по ознакам більшої подібности, більшої спільности більшої симпатії, які характеризують завжди членів одного, орґанічно обєднаного, класу. Сума оцих, вже не жовтих і не чорних, а якихось бронзових класів, дає нову націю, нової вже усталеної — бронзової — раси…

Такий орґанічний характер цього типу взаємовідносин між расою активною і расою пасивною був би неможливий без инших його ознак: територіяльности і державної незалежности. Коли б на землю чорних приходило чим раз більше жовтих, а чорні, одкривши при помочі жовтих нові землі, стали шукати собі допомоги у живучих там своїх однакошкурих, »інтернаціональних«, сусідів — то, замість орґанічного сполученя двох рас і народженя з них нової нації, витворилась би на такій безвласно-державній землі безконешна, хаотична боротьба рас при постійнім перебіганню з одного табору в другий місцевих, породжених в цьому хаосі, то більше жовтих, то більше чорних мішанців. Про такий тип взаємовідносин буде мова дальше. При цьому першому типі, аристократичний, власновладний інстинкт осілости і територіяльности одержує завжди серед обох рас верх над рабським, безвласновладним інстинктом екстериторіяльнооти і спекуляції на чужоземній владі.

З хвилиною, коли обмежуючі силу та імперіялізм жовтих громадсько-політичні форми (реліґія і монархія) допомогли орґанічному сполученю рас в першім національнім, звичайно лицарсько-хліборобськім класі і коли перша ґенерація класової місцевої національної аристократії здобула собі моральний авторітет і восприїмчивість пасивних мас, всі мешканці даної землі — і зайшлі активні і місцеві пасивні елєменти — стають своїми, в противенстві до чужих з инших земель. Навіть як би ці чужі з инших земель були по крові і походженю найрідніщими братами предків чи місцевих жовтих, чи місцевих чорних. Одні і другі починають на себе взаємно дивитись не як на чужих — не як на ворогів, що, в боротьбі між собою на одній спірній землі, всі надії покладають на допомогу своїх з инших, сусідніх земель. Інстинкт сусідства, інстинкт спільної землі, інстинкт територіяльний і врешті інстинкт родинний (сімейний) бере верх над інстинктом екстериторіяльним та інстинктом колишньої расової єдности. Момент, коли обидві місцеві раси, під проводом своєї нової — повставшої з органічного сполученя обох цих рас — класової аристократії, зі зброєю в руках не пустять на свою землю нових жовтих завойовників, або визволяться з під сусідньої чужоземної влади, являється рішаючим для повстання і народженя нової нації. З безконешної, безрезультатної і хаотичної боротьби жовтих з чорними на одній землі — з боротьби місцевого »народу« з місцевими »панами«, навіть як би така боротьба прийняла гасла національні — нових орґанічних націй і нового орґанізованого, розумного громадського життя на такій землі ніколи і нігде не буває. Тільки перша оборонна війна, піднята за визволеня не »народу« і не »панів«, а за визволеня спільної і однім і другім території, родить серед всіх її мешканців одно спільне стихійне хотіння окремого, незалежного державно-національного життя. І тільки таке стихійне хотіння рішає про буття або небуття нової нації.

Із такої спільної боротьби за спільну батьківщину і материнщину родиться спільне імя нової нації, яке починає відріжняти своїх, од по крови споріднених, але по території, по землі, вже не своїх: чужоземців.

В поривах спільної боротьби і спільної творчости — в піснях бою і піснях праці — родиться нова національна мова, що повстає з орґанічного перемішаня мови жовтих з мовою чорних.

Необхідний для веденя оборонної війни за спільну територію, духово обєднуючий і орґанізуючий апарат — персоніфікованої в особі одного Монарха — держави, родить той один спільний національний дух, який передається дальшим поколінням нації.

Культ павших в цих територіяльних оборонних війнах предків, який переховується в родинах і класах, усуває розєднуючі спомини про колишню боротьбу і первісне противенство місцевих рас і родить ту нову спільну місцеву традицію національну, якою цілі століття житиме і черпатиме з неї свою силу духову дана нація.

Повставший з первісної боротьби і першого замиреня двох рас, примітивний закон, тепер в їх спільній боротьбі за свою спільну землю кодифікується і досконалиться в напрямі чимраз більшої всенаціональної справедливости.

Витворені в цій первісній внутрішній боротьбі, обмежуючі громадські політичні форми тепер в боротьбі зовнішній, в боротьбі за землю, чимраз більше націоналізуються. Націоналізується (зпочатку звичайно інтернаціональна) реліґія; націоналізується — і з символу держави стає чим раз більше символом нації — класократична монархія. Від цієї першої виграної оборонної війни за спільну землю починається період швидкого зросту і розцвіту такої орґанічно народженої, класократичної нації.

Розвиток нації в цьому періоді йде весь час в напрямі вирівнюваня на типи і ґрупи найвищі, найбільше орґанізовані, моральні, найактивніщі. Громадська симпатія і восприїмчивість, якою окружені типи і ґрупи, найбільше віддані громаді, найбільше лицарські і найбільше творчі, сприяє розвиткові і розплодові таких власне типів. І це засадничо одріжняє клаоократичний період життя нації, од періоду демократичного, в якому найбільше виживають, найбільше плодяться і найкраще приспособляються до життя типи найбільше еґоістичні, найбільше хамські, такі, що найкраще уміють використати для себе пасивність, інертність і лінивство »суверенних« мас. Натуральний добір по типам найвищим, так можна коротко схарактеризувати розвиток расових взаємовідносин при пануванню класократії…

Але нації, так як і люде, умірають. Одні живуть довше, другі коротше, в залежности од їх громадської моралі, од їх ґіґієни національного життя. Смерть одначе єсть неминучим кінцем навіть найкращого на землі.

В націях, що зуміли витворити в собі оцей орґанічний тип взаємовідносин між расами, з яких вони повстали, зародки смерти коріняться в їх силі, яку вони завдяки власне класократичному методу своєї орґанізації придбали. Така нація, сотворивши свою сильну національну державу, починає швидко розростатись і опановувати сусідні слабші раси. І поки виділеня з неї лишків її сил відбувається і далі по цьому самому класократичному методу, поки її виселенці виходять зі своєї землі на завжди і дають почин в завойованих ними землях новим націям і новим державам, то матірня нація далі живе, і розвивається, виділяючи з себе все нові і нові рої. Але як свою силу експанзивну така нація починає віддавати не на твореня нових націй, а повертає на своє власне збагаченя; коли її виселенці не виходять на завжди, а повертаються і свою здобич приносять назад до метрополії, то за періодом непомірного збагаченя такої нації з визиску націй слабших, гірше зорґанізованих, менш громадськи моральних, наступає період її розкладу і смерти.

Багацтва, які легко напливають в руки тодішньої національної аристократії, роблять її мягкотілою і лінивою. Вона губить свою войовничість і активність, стає нездатною до нової матеріяльної і духової творчости. Люде з завойованих країв, які чи то в формі невільників, чи дешевих робітників, слуг, чи нових співгорожан напливають до метрополії, починають в її вищих цивілізацийних умовах плодитись з надзвичайною скоростю, вносячи в місцеву усталену расу приток нової крови, при тім крови не одного орґанічного класу, а найбільше ріжнородних по свому складу і темпераменту ґруп. Приспособлюючись знизу а не зверху до місцевого життя, ці нові, силою метрополії притягнуті, приходні пасивніщої раси розкладають расу активну, вносять хаос в місцеве громадське життя.

Як по верхнім типам відбувався розвиток такої класократичної нації, так само від верхніх типів починається її розклад. Зпочатку гинуть верхи класової аристократії: ті найскладніщі і найменше примітивні класи, в яких найбільше орґанічно були колись перемішались обидві раси, — класи, які являються найбільше чистими, найбільше типовими представниками даної нації. Обезсилені лінивством та пацифізмом, вони не в стані вже оборонити здержуючих, обмежуючих, консервуючих і традицийних громадсько політичних форм істнування нації; вони не в стані вже опанувати ці нові деструктивні сили, які під їх пануванням накопичились в нації. Замість самім служити опорою для влади, вони починають в низах шукати опори і порятунку для себе. З першою ґенерацією демократичних »кающихся дворян« починається смерть класової аристократії і кінець класократичного періоду істнування нації. Низчі, більше примітивні класи, що давніше, захоплені силою, орґанізованостю і творчостю класів вищих, весь час підіймались до них вгору, тепер, позбавлені вже цієї сили притягання, одриваються од верхів і падають стрімлогов вниз, по лінії найменшого опору. Весь розвиток життя такої здемократизованої нації від гори повертається вниз. З упадком здержуючих і обмежуючих громадсько-політичних форм — реліґії і монархії — нова демократична аристократія, що хаотично виділяючись з хаосу, захоплює владу, править вже тепер вільно і необмежено. Таким правлінням вона все більше розворушує і роздратовує пасивні маси. Сила опору цих мас чим раз більше росте і в результаті під її тягарем валиться вся матеріяльна і духова культура нації, якої не в стані вже захистити — обезсилена своєю розбещеностю, незорґанізованостю, недисциплінованостю і неодноцільностю — така демократична національна аристократія.

Оцей період завмірання класократичної нації продовжується тим довше, чим сильніщу і кращу класову аристократію мала колись дана нація. Добрі будівлі зруйнувати трудно. Демократичний період істнування націй, руйнуючий націю однаково, чи наступає він по пануванню класократії, чи по пануванню охлократії, може трівати иноді цілі століття. Він завжди уявляє із себе окремий тип расових взаємовідносин, до аналізу якого тепер перейдемо.


Примітки[ред.]

  1. Таким був в свому заложеню первісний робітничий рух. Його ідеалом було: з обєднаних расово і духово одним дідичним способом праці промислових робітників сотворити клас войовників-лицарів і продуцентів, які, зорґанізувавшись в боротьбі проти буржуазних держав, шляхом внутрішнього завойованя (революції) установили б свою владу на те, щоб дати завойованій ними пасивній масі (чорним) вищу матеріяльну культуру і вищі, лицарські форми громадського життя. Цей ідеал по суті своїй абсолютно нічим не ріжниться від того, що фактично зробило те земельне хліборобське лицарство, яке, расово та духово обєднавшись і зорґанізувавшись в боротьбі з державним хаосом, що лишився по розкладі Римської Імперії, потворило шляхом завойованя своїм мечем і своїм плугом, на руїнах цієї Імперії, всі сучасні західно-европейські нації і держави. Але робітничий рух (як колись в деяких країнах частина феодального лицарства — про що мова низче) в самім зародку своїм був заражений демократичною гнилю. Підпавши під провід т. зв. соціял-демократичних партій, на чоло яких вибились ріжні здекласовані мішанці неусталеної раси, він, з руху войовничих лицарів-продуцентів, перетворився в партію пацифістичних горожан буржуазних демократичних республік. Ці пацифістичні соціялістичні горожане бажають тільки: »вічного миру«, збільшеня платні за найману працю, зменшеня годин цієї праці, можности жити так, як живе демократична буржуазія, збільшеня числа своїх репрезентантів в правлячих буржуазно-демократичних кругах та міністеріяльних посад для всяких професіональних політичних шарлатанів і перш за все такого розкладу, приниженя і упідленя своїх буржуазних патронів, щоб звести їх до найнизчого рівня демократії. Тактика отакого упідлюваня і розкладуваня буржуазії на те, щоб поділитись з нею демократичною владою, зайняла в робітничому рухови місце колишнього бажання: сотворити з себе войовничий і кращий клас лицарів-продуцентів, який би знищив гнилу буржуазну демократію. В цім лежить головна причина сучасного розкладу робітничого соціялізму (бо партійній процвітає покищо разом з цілою демократією) і затопленя класократичного робітничого руху в демократичному багні: в вирівнюваню себе на низ, на расово і духово найнизчі типи. В нашій історії одинокий період могутности України за Гетьмана Богдана звязаний з перемогою української (бажаючої незалежної державної влади) козацько-шляхецької класократії, як над Польщею, так і над розкладовими тенденціями тодішньої, проти Польщи збунтованої, української демократії. Ця демократія, шляхом підбунтовування селянства проти правлячої польської республікансько-демократичної шляхти і шляхом розкладу всякими пропозиціями продажного миру польської держави — хотіла в цій заляканій »хлопами« і розложеній юдиними поцілунками шляхецькій державі здобути »права і привілеї« для себе: залізти самій в ряди правлячої польської шляхецької демократії. Замість того Великий Богдан: припинив залізною рукою анархічні селянські бунти, змагаючи одночасно до заведеня — замість попереднього беззаконня — законних норм в становищі селянства; винищив як польських так і українських, то плюючих собі в фізіономії то цілуючихся демократів, і в той спосіб знищив до тла на Україні польські демократичні республіканські форми державного життя; в завойованій в той спосіб зверху Україні він установив українську монархічну владу Гетьманську, оперту на козацько-шляхецькім лицарсько-хліборобськім класі, і притягнув до того українського найвищого (а не найнизчого, за якого сама себе представляла і за якого себе мала смиренна, але зажерлива українська демократія) класу, созвучні йому місцеві, як польські так і українські, лицарські і матеріяльно продукуючі аристократичні елєменти. Тільки завдяки винищеню в самім зародку українського демократичного розкладу і класократичному завойованю України, Гетьман Богдан Хмельницький став творцем нової Української Нації, а не більш радикальним демократизатором вже демократичною гнилю зараженої польської республіканської нації і держави.
  2. »Апологія кріпацтва« — скаже тут напевно якийсь демократ, нюхаючи при тім, чи не можна би було при цій вірній оказії в »оборону народа« виступити і щось на »народолюбстві« — не для народу очевидно — а для себе заробити. Зовсім не маючи наміру переконувати демократів, вважаю потрібним пояснити иншим читачам, що кріпацтво, яке дійсно було при старих класократіях, зовсім не лежить в самій природі класократії, так як напр. невільництво, яке було при старих демократіях (хоч би Афінській) не лежить в природі демократії. Та чи инша юридична форма залежности елєментів пасивних од елєментів активних міняється разом з цивілізацією і розвитком матеріяльної культури, тоді, коли самі методи орґанізації аристократії по суті остаються незмінні. В сьогодняшній Франції нема невільників, але метод орґанізації франц. демократії такий самий, як і демократії афінської. Сьогодня в Англії нема кріпацтва, але ще лишилась там класократія. І роль хлібороба лорда супроти хліборобів фермерів там така сама, як роль активного орґанізованого робітника супроти пасивної робітничої маси. Як один так і другий являються провідниками і орґанізаторами своїх пасивних мас в своїх класах. І англійські фермери, які поважають авторітет своїх сильних і добре зорґанізованих орґанізаторів лордів, напевне почувають себе краще, ніж українські селяне, »увільнені« сьогодня од старих панів і завойовані панами большовицькими тому, що ці старі пани в своїй більшости були дуже мало подібні до англійських лордів; що не були вони класократами; що були вони самі безсилі і неорґанізовані, і що без власної сили і орґанізації — орґанізаторами і провідниками селянства бути вони не могли.
  3. Розуміється слово це вживаю скрізь в його дійсному історичному значінню для означеня нашого історичного лицарсько-хліборобського класу, а не для означеня всякого солдата, як це прийнято тепер у нас. Цей новий звичай пояснюють відродженям наших історичних традицій. Колиб це дійсно було так, то ми би бачили змагання до відродженя козацького класу, як класу окремого і як класової аристократії, якою завжди була дійсна історична козаччина. Наділеня почесним титулом козака — всякого покликаного до сучасних армій горожанина, про якого ще невідомо, чи він завтра не стане дезертиром — можливо було тільки при повній власне неорґанічности, безтрадицийности, літературности і театральности сучасного демократичного українства, від якого пішла оця мода. Не прийшло ж в Польщі нікому в голову називати сучасного демократично республіканського польського солдата — »шляхтичем«, або в німецькій республіканській армії титулувати його »ріттером«, або називати красноармейця »красним дворянином« і т. д. Скрізь на цілім світі такі історичні назви у живих ще націй (бо наприклад лєґіонером, по смерти Риму, вільно себе, за браком спадкоємців, називати кожному) мають свій реальний, живий, орґанічний, кровю і ділами предків заслужений і для їхніх, живущих ще нащадків дорогий зміст. І так само козацтво українське це заслуга, це цілим рядом діл і жертв певного історичного класу здобута честь, а не мертва театральна бутафорія, яку вільно одягати кожному, хто збірається виступати в »малоросійському спектаклі«.


Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах та Україні.


  • Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах, тому що вона була вперше опублікована в Україні і станом на 1 січня 1996 (дата URAA) перебувала у суспільному надбанні в Україні
  • Термін дії авторських прав на цей твір в Україні закінчився до 1 січня 2001 року, коли почала діяти нова редакція закону України про авторські й суміжні права, що збільшила термін дії копірайту з 50 до 70 років.
  • Автор помер у 1931 році, тому ця робота є у суспільному надбанні у тих країнах, де авторське право діє на протязі життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути у суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.