Листи до братів-хліборобів/III/Лист 27

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

27. Тип третій: по взаємовідношеню між расою активною і расою пасивною — механічний, по свому орґанізацийному методу — охлократичний.

Владу над чорними здобувають собі жовті цього типу завжди шляхом оружного завойованя. Оця войовничість охлократії засадничо відріжняє її од пацифістично-зажерливої та слизнякуватої демократії. Охлократи ніколи не заполонюють чорної маси, обсівши її як сарана та мирно розкладаючи її своїми ядовитими екскрементами так, як демократи. Але вони теж не завойовують її по лицарськи, зверху — перемігши в чеснім оружнім бою, пануючого досі над чорними, свого противника — так, як це роблять класократи. Всяке охлократичне завойованя відбувається знизу. Воно спірається завжди на бунті, найбільше незадоволених соціяльно і найнизчих по свому соціяльному положеню, пасивних »народніх« мас проти власної здеморалізованої аристократії і на повнім винищеню цієї аристократії перемігшими при помочі цього бунту охлократами. Охлократ не знає таких брехливих, на взаємнім ошуканстві побудованих, хвилевих компромісів з конкурентом до влади і такої перманентної бійки за владу — бійки без кінця, без рішучої перемоги — як пацифістичний, трусливий і хитрий демократ. Але він не знає теж і лицарського, на взаємній пошані і на законі опертого, миру з противником після лицарської повної перемоги над ним, як класократ. Жовті типу охлократичного, завойовавши чорних, всю без виїмку, попередню аристократію винищують фізично, або повертають, так як і всю чорну масу, в своїх покірних слуг і німих рабів. Щоб здобути собі владу, охлократ мусить свого ворога вигубити, а не тільки перемогти його так, як класократ. Для класократичної, на почуттю власної сили і на пошані до противника опертої, лицарської перемоги та законности, охлократ, як побачимо далі, заслабий.

Жовті охлократичного типу це не орґанізована армія лицарів продуцентів, осідаючих на стале на завойованій ними землі і розпочинаючих зразу же матеріяльну продуктивну працю, як в типі першому. Це також не розпорошена банда конкуруючих між собою до влади, найбільше ріжнородних по свому походженю і професіям, демократичних метисів, як в типі другому. Вони уявляють із себе одною залізною механічною організацією, одною фанатичною вірою, одною ненавистю до інаковіруючих і одним бажанням здобичі та панування спаяну орду войовничих грабіжників кочовників, які, самі матеріяльно не продукуючи і не уміючи організувати матеріяльного труда, нападають зовні або ізвнутрі на матеріяльно продукуючу націю тоді, коли матеріяльна культура даної нації переросла її громадську мораль і коли ця нація знаходиться в періоді демократичного упадку та розкладу.

Вони можуть належати до раси усталеної тоді, коли це кочовники, які довго жили своїми ордами на великих рідко заселених просторах і, вийшовши зі своєї батьківщини, напали на розложену осілу, продукуючу націю зовні. Завойованя монгольські, турецькі, арабські і т. д. можуть служити прикладами охлократій, збудованих такими усталеними, міцними кочовничими расами.

Але це можуть бути орди, складені з представників ріжних рас тоді, коли це кочовники внутрішні, які в періодах демократичного розкладу націй одділяються чим раз швидче від розложених осілих, матеріяльно продукуючих елєментів і, зорґанізувавшись поза хаосом демократії, завойовують таку розложену націю, напавши на неї ізвнутрі. Ріжняться ці внутрішні охлократичні завойованя від завойовань класократичних, крім свого методу, ще й тим, що перші викликують скрізь і завжди застій і примітивізацію матеріяльного і громадського життя, тоді коли за другими йде скрізь і завжди ритмічний зріст та розвиток цього життя.

Рекрутуються внутрішні охлократичні кочовники з найбільше ріжнородних елєментів. Це можуть бути нащадки якоїсь кочової раси, засимільованої було нацією осілою, які тепер, в добі розкладу цієї нації, скидають з себе ненавистне ярмо цивілізації і повертають інстинктивно до войовничо грабіжницького способу життя своїх предків. Це можуть бути, і звичайно в найбільшому числі бувають, виділювані пасивною масою під впливом її расового сполученя з активними елєментами, типи активні, войовничі, що не знаходячи собі місця в гниючому здемократизованому суспільстві, скеровують всю свою енерґію на його знищеня і опанованя. При класократичнім устрої такі елєменти, або абсорбувались сильними консервативними продукуючими лицарськими класами, збільшуючи і весь час відсвіжуючи собою їх ряди та творячи нові форми національного життя, або йшли в державний апарат: бюрократію і армію, служачи опорою класократичної монархічної влади в її великій ролі обмежування імперіялізму класових аристократій. Вони виконували тоді одну з найважніщих функцій громадського життя класократичної нації — функцію гармонійного піддержування політичної рівноваги між владою класових аристократій і понадкласовою всенаціональною владою Монарха. Вони творили той понадкласовий державний апарат, якого суд, сила і адміністрація, справовані іменем Монарха, давали захист і оборону матеріяльно слабшим пасивним масам перед можливостю зловживаннь з боку матеріяльно од них сильніщих, активних і орґанізуючих матеріяльне та громадське життя нації класових аристократій.

При пануванню демократії такі — виростаючі з низів нації — войовничі активні елєменти декласуються найшвидче. В нічим необмеженім хаосі демократичного життя вони відриваються від свого первісного, пасивного орґанічного оточеня, але не можучи нігде осісти і до ніякої вищої активної орґанічної ґрупи пристати, кочують вони серед нації, як одірвані комірчини розложеного і не виконуючого своїх функцій орґану. До них прилучаються так само декласовані і часто, при пануванню демократії, зіпхнуті на найнизчі щаблі суспільства войовничі нащадки колишньої пануючої лицарської класократії. Врешті, в моменти революцій, в їх ряди вливається ціла маса так само декласованих елєментів войовничо-кримінальних, які в нереволюцийні періоди скеровують свою енергію в инші, неполітичні сфери життя та унешкодливлюються тоді ріжними примусовими державними мірами.

Всі оці кочові, неосілі, матеріяльно непродукуючі — або продукуючі тільки під примусом голоду, з погордою і зненавистю до своєї праці — переважно декласовані елєменти, притягаються взаємно до себе спільним їм всім почуттям зненависти войовників, як до розложених демократизмом пацифістичних, розтовстілих і зажерливих спекулянтів продуцентів, так і до цілого взагалі »свобідного і вільного«, — пануванню всяких пролазливих і пацифістично-хитрих (войовничій психіці особливо ненавистних) хамів сприяючого — укладу життя демократії. Оця спільна зненависть, поруч зі спільним їм всім бажанням влади, обєднує всі ці расово ріжнородні типи одним стихійним хотінням, з якого родиться у них одна спільна громадська віра і одна залізною дисципліною спаяна орґанізація. Оцею єдностю хотіннь, опертою на спільній стихійній зненависті; — далі орґанізованостю, необхідною для здійсненя спільних войовничих імперіялістичних цілей будуччини, і врешті одною вірою, дисциплінуючою внутрі орґанізації неоднакові расові інстинкти і темпераменти її членів — ріжниться расово ріжнородна охлократія внутрішня, від так само расово ріжнородної, але спекулянтської, невіруючої, раціоналістичної, вільнодумної і пацифістичної, а тому до ніякої орґанізованости нездатної, демократії. Але знов же оця расова ріжнородність і єдність хотіннь тільки в зненависти та в здобуванню цілей будуччини, засадничо одріжняє войовничу охлократію від войовничої так само класократії, якої єдність хотіннь випливає: з расової і орґанічної єдности та усталености, з минулої спільної традиції — і кермується: не захватними цілями будуччини, а обороною та ритмічним досконаленям вже сотвореного в минувшині, і не зненавистю до чужого, а любовю та привязанностю до свого.

Завойованя охлократичне може бути, вживаючи сучасного парламентського жарґону, »праве« і »ліве«. Перше полягає на поширюваню влади вже перемігшої і правлячої охлократичної державної орґанізації, друге — на поборюваню шляхом революцийним здеморалізованої і розложеної державної орґанізації старої, та на твореню проти неї своєї охлократичної державної орґанізації нової. Прикладом першого в новітній історії може служити історія »собіранія« Росії та Франції їхніми центральними охлократичними державними апаратами; прикладом другого — історія жакобінців, Наполєона, большовиків і т. д. Звичайно всяка охлократія зпочатку буває »ліва«, а перемігши, стає зразу »права«.

Але »права« чи »ліва«, зовнішня чи внутрішня, абсолютистично-монархічна чи абсолютистично-диктаторська і цезаристична, вона скрізь і завжди реакцийна, бо скрізь і завжди спірається вона на юрбу, на найбільше інертні і пасивні маси, на реальну а не на фіктивну, як в демократії, більшість. І моральний авторітет в очах цієї »народньої« більшости здобуває вона скрізь і завжди тим, що захищає цю народню більшість од всякого примусу до вищих форм матеріяльного і громадського життя, який може погрожувати їй з боку тієї чи иншої матеріяльно і громадсько творчої меншости. Вона береже всіма силами во імя »народу« його реакцийну пасивність, примітивність та інертність, роблячи це дуже часто при помочі теоретично найбільше »поступових« і революційних гасел. Примітивні, бажаючі якнайменше орати і сіяти, »люде татарські«, звільнені од примушуючих їх до цієї інтензивної оранки »своїх князів« (чи як казала Цариця Катерина »маленьких тиранів«) — це опора влади всіх охлократій, будь вони репрезентовані »татарами« зовнішніми, чи »татарами« внутрішніми. Оця оперта на пасивности та інертности »народніх« мас реакцийність всякої охлократії, одріжняє її, як од необмежено поступової та ліберальної демократії, так і од консервативної але не реакцийної — од обмежуючої творчий порив аристократії степеню восприїмчивости пасивних мас, але не винищуючої цього аристократичного пориву во імя пасивних мас — класократії.

Орґанізація всякого охлократичного завойованя — правого чи лівого, зовнішнього чи внутрішнього — завжди пристосована до нападу, до експанзії, починаючи від його політичних методів, про які мова дальше, і кінчаючи навіть такими другорядними ознаками, як наприклад зброя. Вона у охлократів складається переважно зі знарядів офензивних (піка, шабля, перевага легкої кавалєрії, револьвер, бомба і т. д.), і мало має в собі засобів дефензивних (панцирі, щити, шоломи, окопи, міцна піхота, тяжка »панцирна« кавалерія, т. зв. по сучасному »орґанізація тила« і т. д.), які знов переважають завжди у войовничої, але разом з тим осілої, — не кочовничої і тому більше оборонної, ніж нападаючої — класократії.

Численність жовтих типу охлократичного в порівнанні з чорними завжди дуже мала. Коли брали пропорціональне відношеня між жовтими і чорними, між активними і пасивними елєментами, між тими, хто править і тими, ким правлять — одно слово: між національною аристократією і пасивними масами нації — то найбільше число цієї аристократії припадає на добу правління демократії, середнє на панування класократії і врешті найменше на панування охлократії. Паралельно до цього явища бачимо, що взаємовідношеня між аристократією і пасивними масами — між поривом вперед і силою опору цих мас — буває гармонійне і ритмічне тільки при консервативній, але не реакцийній, при обмеженій монархією і релігією, але разом з тим творчій класократії. Воно вироджується в нічим не здержаний табетичний біг перед себе — в нічим необмежений »проґрес« — при пануванню правлячих нацією мас республіканської суверенної демократичної аристократії, або в мертвий застій реакції при пануванню найбільше народньої форми влади: охлократії.

Вся моральна сила і весь моральний авторітет охлократичної аристократії, які дозволяють їй, при її малому числі, правити величезними юрбами, держаться власне на тому, що охлократія вповні і без ніяких компромісів пристосовує себе до пасивности та інертности вародніх мас. Вона не жене їх вперед обманом і шарлатанством, так як це робить демократія, що купує примарами »народньої суверенности« погоничів зпосеред самої народньої маси, які — подібно прирученим слонам — женуть вперед собі подібних, уявляючи, що вони самі собою правлять в своїй слоновій суверенній — »народній республіці«. Але вона теж не пориває вперед за собою пасивні маси, своїм власним прикладом і своєю власною внутрішньою силою, так як це робить матеріяльно продукуюча і сильна своєю лицарською орґанізованостю та обмеженям себе відповідно до степені восприїмчивости пасивних мас — класократія. Матеріяльно непродукуючі войовники і пропаґатори та толкувателі тієї чи иншої віри — якими єсть скрізь і завжди всякі охлократи — правлять пасивними масами своєю залізною завойовницькою орґанізацією, террором та суґґестією. І таке правління завжди без спротиву і радо приймається пасивними масами доти, доки репрезентована правлячою охлократією і нею суґґестіонована віра йде по лінії стихійно вроджених цим масам: пасивности, інертности, лінивства. На питанню, як примусити »народ« працювати інтензивно, працювати не стадом по інерції, з найменшим напруженям енерґії, а працювати з найбільшим напруженям всіх індивідуальних сил кожного зокрема (але разом з тим по класам орґанізовано, як це буває при класократії — чи в розтіч і хаотично, як це буває при демократії) — ломить собі скрізь і завжди шию всяка охлократія. Її правління »в єдности з народом«  — як казала формула старого царського самодержавія — з інтензифікацією праці і збільшеням продукції погодити неможливо.

Нечисленність охлократичної аристократії дозволяє їй захопити владу над чорними тільки тоді, коли попередня аристократія вкрай розложилась і здеморалізувалась та своїм хаотичним і безсилим проводом так само розложила і здеморалізувала пасивні маси. Проти сильної і нерозложеної класократії всі охлократичні потуги безсилі. Наприклад так, як о німецькі окопи розбивались хмари російського війська, ведені пропорціонально до його числа невеличкою горсткою старої російської охлократії тоді, коли в цих окопах сидів ще нездемократизований і не здеморалізований німецький солдат.

Панування охлократії приходить звичайно по пануванню демократії. Воно єсть найбільше консеквентним завершеням демократичного хаосу, неминучою реакцією народніх мас, змучених і роздражнених до краю зажерливостю, хамством, дурисвітством і орґанізацийним безсиллям всякої демократичної аристократії. Весь час провоковані до руху демократією і одночасно позбавлені ритму та орґанізованости в цьому рухові; весь час дражнені нездійснимими політичними і соціяльними демократичними обіцянками; здеморалізовані демократичним нищеням віри і поваги як до духовних так і до світських авторітетів і увільнені врешті демократією од всякого, здержуючого звіря в людині, громадського морального примусу — оці пасивні народні маси в перший зручний момент кидаються зі сліпою силою руйнуючої стихії на свою нікчемну, безсилу, здеморалізовану і здемократизовану аристократію. Тільки охлократія уміє використати цю народню реакцію і тільки вона уміє винищити при її допомозі »народолюбних« демократичних слизнякуватих спекулянтів та шарлатанів і побудувати на твердому ґрунті »народньої« пасивности, інертности, лінивства та на зненависти мас до всього, що вибивається понад юрбу — свою, єдине народню, охлократичну владу.

Цими прикметами жовтих типу охлократичного опреділяються расові взаємовідносини між ними і чорними від хвилини перемоги охлократії.

Отже жовті цього типу ніколи не розселяються на завойованій ними землі поміж чорними так, як жовті типу класократичного. Вони не обіймають цю землю в своє власне персональне, приватне посідання на те, щоб зараз же розпочати на ній матеріяльну продукцію, почати творити на ній матеріяльні цінности. Жити з матеріяльної праці, а не з війни і поширювання своєї віри, кочові чи полукочові охлократи по своїй природі не здатні. »Ми не можемо знизитись до хліборобства« — так характерно зформулував цю охлократичну прикмету ще колись в XVII ст. татарський посол у Варшаві. І до тих, що матеріяльно продукують, всяка охлократія — хоч би вона мала, як тепер

наприклад, модерні гасла »праці« на устах — в глибині душі ставиться в найбільшою погордою. Вона береже їх, як юрбу, яку треба ущасливлювати своєю вірою і своєю владою, і як »податное сословіе«, з якого збірають належну їм дань охлократичні войовники і пророки.

Поміж завойованими чорними охлократична аристократія живе завжди великими озброєними громадами, міцно звязаними одним головним центром, де знаходиться місце осідку верховної світської і духовної влади. І коли навіть, при певних вищих стадіях цивілізації, охлократи заволодівають землею, то одержують вони її не на те, щоб на ній самім працювати і орґанізувати працю, а щоб мати персональне право на данину з людности, яка на даному участку землі живе, і яка разом з цею землею виділяється охлократичному достойникові на його персональний прожиток в нагороду за його службу державній охлократичній орґанізації. В цьому основна ріжниця кочовничого (»служилого«, »ранґового«, »общинного«, »соціялізованого« і т. д.), завжди не повно-приватного і завжди мало продуктивного, екстензивного землеволодіння охлократичного, від завжди повно-приватного, дідичного, лицарського (як казали козаки українські: »шаблею завойованого«) і завжди високо продуктивного, інтензивного землеволодіння осілого — класократичного. І звідци теж ріжниця між розселеням охлократії, яка своїми орґанізованими ордами править чорними з центрів і тому завжди творить держави централістичні — та розселеням класократії, яка править чорними персонально на місцях, і тому творить завжди держави децентралістичні, з гармонійною рівновагою між провінціями і столицею, між селами і городами і т. д.

Не розселившись по одинці між чорними і це взявшись до матеріяльної праці, жовті типу охлократичного не можуть мати цього хотіння орґанічного звязку з місцевою людністю, яке єсть типовою ознакою класократії. Навпаки, всякі орґанічні сполученя — родові, класові, територіальні, — що служать підставою буття і влади класократії, охлократам чужі і ненавистні. Охлократія може істнувати і правити тільки тоді, коли власне ніяких таких орґанічних сполучень на підвладній їй території немає, і коли людність на ній ділиться на дві тільки катеґорії: знизу — безкласову, нездиференціовану, прикріплену до землі і примітивно на ній працюючу, стадну юрбу, — і зверху: спаяну одною залізною войовничо-духовною орґанізацією матеріяльно непродукуючу, кочову або полукочову орду (на вищих шаблях цивілізації ця орда може прийняти дуже складні форми завжди зцентралізованого бюрократично-військово-духовного державного апарату), яка при помочі террору і суґґестії править цею юрбою, весь час між нею кочуючи (вічне переношеня з одного місця в друге як поодиноких адміністраторів, так і озброєних частин державного апарату, служить характерною ознакою охлократії навіть на найвищих щаблях цивілізації) і дань з неї збіраючи. Зо всіх методів правління, охлократичний — найбільше примітивний і найпростіщий. Він побудований: на розбиванню при помочі террору всяких орґанічних, політично активних сполучень між підвладною стадною юрбою; на постійній уніфікації цієї юрби при помочі суґґестії і береженя її від сторонніх впливів, і врешті на відповіднім вихованю вирваних з посеред цєї юрби більше активних елєментів, які, перейнявшись під впливом цього вихованя духом і дисципліною правлячої охлократичної кочової чи полукочової орди, весь час поповняють, відновлюють і поширюють її державний орґанізацийний апарат. Отже террор, суґґестія і виучка (»III отдѣленіе« і військова та духовна бюрократія; чека, пропаґандісти і курсанти; всякі башибузуки, яничари, мамелюки, преторіянці, а в вищих формах цивілізації — лєґісти і т. д.) — це основні форми методу правління охлократії, характерні для расових взаємовідносин, які укладаються між активними і пасивними елєментами при її пануванню.

Такого виділювання з орґанічно обєднаних класів активної, правлячої нацією, аристократичної верстви шляхом внутрікласової селекції і добору по типам найвищим — яке ми бачили при класократії — тут розуміється немає. Але немає тут також і хаотичної, на ріжних раціоналістичних спекуляціях побудованої, партийної »орґанізованости« (чи точніще: дезорґанізованости) демократії, з її »лідерами«, нюхаючими настрої виборців і пропонуючими їм на вибір ріжні »раціонально уґрунтовані« проґрами будучого добробуту і щастя. Не класократична здатність до громадської і матеріяльної творчости, проявлена перш за все в своїм природнім, орґанічнім — класовім і територіяльнім (в селі, волості, повіті, городі) — оточеню, рішає тут про здатність кандидатів до правління нацією. Так само не рішає про цю здатність їх демократична »популярність«, тоб то їх уміння найкраще і найзручніще обдурити розпорошені пасивні маси. Правляча нацією охлократична аристократія поповняється весь час тільки такими елєментами, які пройшли певну, точно приписану муштру і в часі цієї муштри виказали себе вповні »благонадьожними«, тоб то відірвались вповні од свого попереднього природнього оточеня, і — ставши »непомнящими родства« — перейнялись вповні духом, вірою і дисципліною даної пануючої охлократії. В цій муштрі і виучці лежить вся внутрішня, реґенерацийна сила охлократії. Від їх доцільности і доскональности залежить завжди її завтрашній день.

Щоб улегчити таку виучку, нищиться все, що поза пануючою охлократичною орґанізацією могло би впливати на одиницю. Отже

перш за все нищиться моноґамічна родина-семя, яка — в протилежність до охлократії — єсть основною комірчиною і підставою істнування класократії. Розклад моноґамічної семї в кругах, що постачають кандидатів в правлячу верству, це характерна ознака панування всякої охлократії, однаково, чи це буде розклад семї дворянсько-чиновничої за часів російської Імперії, чи розклад семї робітничої, »пролєтарської« за часів большовиків, чи розпуста французької титулованої охлократичної аристократії при парижських дворах Людовиків, чи врешті, відмінна по свому походженю, але однакова по наслідкам, поліґамія вищих кругів охлократій магометанських і т. д. Паралєльно з цим, при пануванню охлократичних войовників і пророків в одній особі, бачимо найгірші форми жіночого приниженя і поневоленя, якими кінчиться звичайно фарс демократичної »еманципації жінок«. Жінка — по самій своїй природі персоніфікація пасивности — ділить тоді долю цілої взагалі пасивної маси, — а ця маса, після періоду своєї »суверенности« за панування демократії, опиняється звичайно під пануванням охлократії і повертається тоді в становище німої, інертної, засуґґестіонованої террором і вірою своїх правителів — рабської юрби.

Хто хоче попасти в ряди правлячої верстви, той, при охлократичнім методі орґанізації аристократії, мусить бути вирваний з семї і класу, а не так, як при класократії, належати до доброї семї і спаяного класу. Він мусить бути вирваний зі свого природнього орґанічного оточеня і поставлений в умови, найбільше сприяючі осягненю повної механічної єдности пануючої охлократичної безкласової орґанізації. Чи ці умови будуть знайдені в формі т. зв. »мужських домів«, в які виділяється і в яких виховується на будучих правителів мужська молодь якихось африканських диких кочових охлократичних племен, — чи це буде казарма і державна школа охлократій в добах вищого розвитку цивілізації — суть поповненя і виховування правлячої охлократичної верстви все остається та сама. Ріжниця між системою вихованя напр. англійською і напр. російською — коріниться власне в ріжниці методів орґанізації аристократії класократичної, де все направлене до того, щоб одиницю удержати як можна більше під впливом орґанічного — родинного і класового оточеня — і орґанізації аристократії охлократичної, де все направлене до того, щоб одиницю з її орґанічного оточеня вирвати. І доки пасивна маса, якою править охлократія, не почне, під впливом зросту матеріяльної культури, диференціюватись та виділяти з себе орґанічні класові сполученя, що не піддаються терророві, суґґестії і виучці охлократів — доки вона тільки постачатиме для правлячої верстви все нових і нових »родства не памятаючих« яничарів — доти

влада охлократії на такій землі забезпечена і ніщо, крім якоїсь зовнішньої катастрофи, її знищити не в силі.[1]

Держава при класократії — як ми бачили вище — це еманація орґанічної нації. Вона істнує для нації, а не нація для держави, як це буває при пануванню охлократії. Підставою сили класових аристократій єсть їх орґанічна класова єдність, їх володіння засобами продукції, їх матеріяльна продуктивність. Тому державний апарат при класократичнім устрої творить необхідну частину національного орґанізму — але тільки частину. Він виконує тільки певні, точно окреслені функції. Перш за все він забезпечує — як було сказано — ритмічність і гармонійність політичного життя нації, служачи реґулятором сили класових аристократій через обмеженя їх імперіялізму своєю понадкласовою, іменем всенаціонального Монарха виконуваною державною владою. Він єсть суперарбітром: з одного боку, між аристократією і пасивними масами — між тими, хто править і тими, ким правлять, а з другого: між аристократіями ріжних класів — але до орґанізацийної — громадської і матеріяльної —  праці класових аристократій він не втручається. Поліцийно-державної реґламентації політичного і економічного життя в країнах класократичних (напр. в старій Англії) не можна помислити так само, як напр. життя без паспорта і без поліцийних приписів в охлократичній Росії. В першім випадку інтервенція державної поліції була б порушеням законних норм, вироблених орґанічним співжиттям орґанічних, класових, посідаючих власну аристократію, людських угруповань; — в випадку другім, невмішування і відсутність поліції узаконили б анархію і озвіріння стадної, безкласової, позбавленої власної аристократії, і тому — без поліцийно-державного охлократичного погонича — нездатної ані до самоорґанізації ані до самоуправи — юрби.

Навіть оборона нації при класократії не доручається виключно державному апаратові. Класократії не знають таких великих сталих армій, які бувають завжди у всіх охлократіях. Їх лицарські, войовничі, завжди озброєні правлячі класи готові кожної хвилини стати всі як один, на оборону нації. Знов же при пануванню демократії, унаслідований по попередніх стадіях розвитку державний апарат, це — як ми бачили вище — один з обєктів демократичного розкладу і демократичної політичної спекуляції, що нищиться тим більше, чим довше тріває влада демократії. При охлократії — держава це альфа і омеґа політичного життя. Державний апарат — бюрократія (світська та духовна) і армія — це одинокий засіб панування, одинока підстава сили всякої матеріяльно непродукуючої і безкласової охлократії. До потреб держави пристосовано все громадське життя такої землі, якою заволоділа живуча тільки зі здобичі і дані, а не з орґанізації продуктивної праці, войовнича кочова чи полукочова орда. І само поняття нації при охлократії це тільки еманація держави, це один з засобів суґґестії, який вживається тільки тоді, коли він допомагає істнуванню і функціонованю всевладного механічного державного апарату. Тому охлократія часто може обходитись зовсім без того свідомого національного почуття, яке єсть необхідною орґанічною основою буття всякої класократії і яке весь час ріжними раціоналістичними фікціями і спекуляціями намагається творити в своїй безплодній боротьбі з власним хаосом всяка демократія.

Ніякого обмеженя влади цього державного апарату при охлократії розуміється немає. При класократії імперіялізм класових аристократій обмежений державною владою Монарха, але одночасно влада Монарха — голови державного апарату — обмежена законом, на сторожі якого стоїть внутрішня сила вірних Монархові, але не рабськи йому підданих, класових аристократій. При охлократії влада голови державного апарату — дідичного (Монарха), або недідичного (диктатора, чи диктаторської установи, складеної з кількох осіб) — завжди необмежена, завжди самодержавна, абсолютистична, а разом з нею необмежена влада над пасивними масами і цієї, зорґанізованої в державному апараті і рабськи підданої його голові, охлократичної аристократії, яка іменем цього голови — самодержавного Монарха чи диктатора — править. Причини цієї ріжниці лежать в знаній вже нам повній відмінности прикмет класократичної і охлократичної аристократії.

Обмежена влади класових аристократій владою Монарха випливає з цього, що вони, для ритмічного і гармонійного розвитку своєї орґанізацийної — громадської і матеріяльної — творчости, мусять обмежувати свій творчий порив і свій імперіялізм відповідно до степені восприїмчивости пасивних мас, яких пасивність та інертність знаходить собі оборону в консервативній монархічній державній владі. Але одночасно, в інтересі цього самого розвитку громадської і матеріяльної творчости, пасивність та інертність мас, що знаходить собі оборону в консервативній монархічній державній владі, мусить бути так само обмежена законом. В противному разі монархічний державний апарат, здобувши собі при помочі пасивних мас необмежену, абсолютистичну владу, з консервативного став би реакцийним і загальмував би всю громадську і матеріяльну творчість класових аристократій.

Оця гармонійна взаємозалежність між творчим поривом вперед аристократії і степеню восприїмчивости на цей порив з боку пасивних мас, оця ритмічність політичного життя, яка істнує тільки при обмежуючій однаково як реакцію так і поступ — при консервативній, але допускаючій ритмічний рух вперед — класократії, нищиться в двох протилежних напрямах при пануванню демократії і при пануванню охлократії.

Демократія, творячи республіканські форми державного життя, дає повну волю імперіялізмові численної, але розпорошеної і незорґанізованої демократичної аристократії; вона нічим не обмежує її пориву вперед, її »поступовости«, її жадности до багацтва і до влади — і тому творить хаос, який не веде за собою повної руїни тільки доти, доки істнують ще недоруйновані демократією останки колишніх здержуючих, консервативних, громадських орґанів, і доки маси ще дають себе гнати необмежено вперед при помочі ріжних форм політичного демократичного обманства і шарлатанства.

Охлократія впадає в протилежну крайність: вона руйнує політичну рівновагу, перехиляючи її на бік пасивности та інертности мас; своєю »єдностю з народом« — на пасивности якого її влада спірається  — вона приголомшує в самім зародку всякий порив вперед, громадськи і матеріяльно творчих, аристократичних елєментів. Сама охлократична аристократія — складена завжди з войовничих, але матеріяльно непродукуючих кочовників чи полукочовників — ніякого пориву до громадської і матеріяльної творчости пасивним масам не дає, навпаки, вона на їх пасивности та інертности будує своє панування.[2] Отже, не даючи масам ніякого пориву до громадської і матеріяльної творчости і будучи владою, що спірається власне на пасивности мас, охлократія не має потреби оцієї своєї народньої влади відповідно до степені восприїмчивости пасивних »народніх« мас обмежувати. Так само не може вона обмежувати своєї здержуючої (реакцийної, а не консервативної!) влади во імя потреб громадської і матеріяльної творчости аристократії, бо початок такої творчости означає кінець охлократичної суґґестії, кінець охлократичного панування. І держиться всяка охлократія так довго, доки маси бачать в ній захист од ріжних »панів«, доки вона своїм самодержавним, абсолютистичним террором нищить в самім зародку все, що могло б ці пасивні маси зрушити з місця і примусити їх до більше інтензивної громадської і матеріяльної праці. Доки наприклад Царь (і той охлократичний державний апарат, на чолі якого він стояв) »въ единеніи съ народомъ« дійсно репрезентував всеросійську інертність та реакційність, доки він не пішов на уступки поступовим »конституцийним поміщикам і фабрикантам«, доти влада його була тверда і непорушна.[3] Так само і большевики будуть держатися так довго, доки вони не будуть примушені піти на »довѣріе къ обществу«. Бо всі спроби охлократії зреформувати себе і обмежити свою абсолютистичну, на пасивности мас оперту, народню владу необхідними в певний момент вимогами громадського і матеріяльного розвитку підвладної їм країни, кінчаться скрізь і завжди повним розкладом і упадком цієї влади. В очах народу вона губить тоді весь свій моральний авторітет, і позбавлена, завдяки уступкам робленим нею тим чи иншим матеріяльно продукуючим елєментам, свого ореолу непереможности, всемогутности, самодержавности і необмежености, вона одночасно сама в собі підрізує основи своєї сили і свого істнування.

З тих же самих причин не буває в охлократіях поділу влади на світську і духовну, при повній аполітичности останньої, і заразом при повнім признанню її морального авторітету з боку влади світської, як це ми бачимо у всіх класократіях. Але нема тут також і того безвіря, ріжновірства і »свободи віри«, які так характерні для всяких демократій.

При охлократії влада світська і влада духовна на низчих щаблях цивілізації часто сполучаються в одній і цій самій верстві (як наприклад в сучасній правлячій Росією комуністичній партії, де пророки-пропаґандісти єсть одночасно і ревтрибунальними суддями, і поліціянтами чрєзвичайщиками, і комісарами адміністраторами, і військовими красноармейцами), а на вищих щаблах — коли войовники духовні розмежовуються — ці обидві влади сполучаються завжди в одній особі голови охлократичного державного апарату. Тоді цей голова держави буває одночасно і головою церкви (як напр. в старій петербургскій Росії, в Туреччині, в Китаї, в поганській добі Римської Імперії і т. д.), або церква, чи взагалі влада духовна, знаходиться в повній залежности від нього (як напр. за часів абсолютизму або за Наполєона у Франції і т. д.). Всяка охлократія має тільки одну реальну силу — силу меча. Але цею силою, при своїй неосілости, матеріяльній непродуктивности і нечисленности в порівнанні з пасивними масами, вона може правити цими масами тільки тоді, коли вона репрезентує одночасно ще й якісь фатальні, надлюдські сили містичні, однаково чи це буде містицизм реліґійний (як напр. в ісламі), чи це буде містицизм раціоналістичний (як напр. в комунізмі).

Класократична аристократія крім сили меча має за собою ще й матеріяльну силу — силу продукції. Обмеженя цієї лицарської і матеріяльної класократичної сили наказами реліґійної моралі — моралі, спільної і аристократії і пасивним масам — служить основою ритму, гармонії і законности у взаємовідносинах між аристократією і пасивними масами. Звідци відокремленя влади духовної від влади світської, яке — поруч з обмеженям авторітету меча і матеріяльної сили авторітетом моралі — буває завжди в класократіях. Охлократія, навпаки, мусить сполучати в собі ці дві влади, ці два авторітети, бо її одинока сила — сила меча, не сполучена з матеріяльною силою продукції — тільки тоді авторітетна, коли вона в очах пасивних мас репрезентує одночасно і віру, і владу духовну: коли меч охлократичний не єсть ножем звичайного різуна грабіжника, а »свяченим« мечем пророка, збіраючого для себе дань і правлячого масами во імя віри, для її поширеня, на її оборону. Иноді переважає елємент духовний (тоді голова віри стає головою держави), иноді світський (тоді голова держави стає головою віри) але скрізь і завжди у всіх охлократіях ці дві влади взаємно себе не обмежують, не контролюють і не рівноважать: вони нерозмежовані і нерозривно сполучені поміж собою. Матеріяльно непродукуючий, кочовий чи полукочовий войовник, без містичної, фанатичної і глибокої віри, перетворюється (хоч би він одягнув навіть якийсь блискучий »національний костюм«) в звичайного, нездатного до політичної влади, бандита. Знов же пророк, бажаючий світської влади для поширеня своєї віри, коли він тільки бажає, але не має зброї, ніколи своїх бажаннь не здійснює і не перемагає — як це вже давно був зауважив Макіявеллі — і як цього розуміється не знали наші ріжні, малпуючі (в літературі) російську комуністичну охлократію, демократичні ліві есдеки і есери.

Про націю як твір орґанічний — такий, який ми бачимо при класократії — при пануванню охлократії не може бути мови. Орґанічну націю не можна сотворити зненавистю до інаковіруючих, суґґестією, террором і виучкою. Вона єсть завжди продуктом орґанічного сполученя на одній території, по звязаним внутрішньою подібностю і симпатією класам, елєментів завойовницьких з созвучними їм елєментами завойованими, — і продуктом зросту та розвитку місцевої духової і матеріяльної культури, яка твориться весь час поривом класових аристократій, ритмічно і гармонійно обмеженим степеню восприїмчивости на цей порив пасивних та інертних мас. Ані такого орґанічного сполученя по класам більше активних завойовників з більше пасивними завойованими, ані ритмічного і гармонійного зросту духової та матеріяльної культури, випливаючого з духової і матеріяльної співпраці аристократії з пасивними масами — при пануванню охлократії не буває. Людей держить тут при купі не органічна — стихійною расовою подібностю, почуттям спільної землі і спільною творчостю та працею спаяна — нація, а механічна — на одній вірі, на террорі, на суґґестії і на виучці побудована — держава. Держава, не пристосована до внутрішнього зросту і розвитку нації, а держава, яка пристосувала підлеглі їй нації до себе, до свого поширеня зовнішнього, до все нових завоювань, бо без таких завоювань правляча охлократична верства обійтись і кочувати весь час між одними і тими самими пасивними масами — не може.

Територіяльного патріотизму, який лежить в основі всякої орґанічної нації і який випливає з інстинкту осілости, у охлократичної аристократії не буває. Кочовник чи полукочовник не має батьківщини. Голосу землі він в собі не відчуває, любови до неї він не знає, ніякої потреби сталого і орґанічного звязку з нею (звідци — дідичне землеволодіння) в ньому немає, бо все його стихійне ірраціональне хотіння направлене на експанзію, на поширювання влади свого табору — своєї держави — на инші території, на підбивання инших націй під свою віру, під руку своєї кочової державної орґанізації. Тому свій — не означає тут, як при класократії, співмешканця на одній землі, що говорить однаковою мовою; що має спільні, по минувшині унаслідовані, національні традиції і однакові, по спільних предках одідичені і співжиттям на одній території усталені, стихійні почування; що живе одним законом; що працює і хоче здобутки своєї праці од зовнішніх грабіжників спільними силами своєї національної, осілої, територіяльної держави захистити. Свій при охлократії — це перш за все член даної кочової орди, або член даної державної орґанізації і той, хто владу цієї орди, чи цієї державної орґанізації над собою визнає. Як у правлячої охлократичної аристократії, так і у тих, ким вона править, почуття приналежности до держави заміняє вповні почуття приналежности до нації. Не за неістнуючу наприклад »російську націю« клали свої голови ці Великоруси, Українці, Білоруси, Башкіри, Литовці, Татари і т. д., що входили в склад Російської Імперії, а умірали вони за поширеня влади »Білого Царя«, влади російської держави — так само як за владу російських совітів, а не за владу російської нації збіраються воювати найбільше ріжнородні по своїм національним ознакам сучасні красноармейці. Мова — яка при класократії єсть твором орґанічного сполученя зайшлої і місцевої раси і продуктом спільної духової та матеріяльної творчости аристократії і пасивних мас — тут єсть тільки ознакою приналежности державної, твором механічної муштри і виучки. Вона при охлократіях завжди инша: — точно реґламентована, бюрократизована і шаблонізована — у тих, що правлять, і инша: — »проста«, »необразована« — у тих, ким правлять. Навіть семї пасивної маси при пануванню охлократії часто говорять ріжними мовами: пасивна жінка — мовою старою, місцевою, орґанічною, простою, а активний чоловік — мовою новою, мовою охлократичних войовників і пророків, мовою їх віри, школи і казарми, мовою, яку придбав він підчас своєї охлократичної виучки і муштри.

З вищесказаного не можна одначе робити висновку, що охлократія для своїх цілей ніколи не використовує почуття нації. Таке явище бачимо в історії досить часто. Але це буває тільки тоді, коли пасивні »народні« маси, на яких скрізь і завжди спірається влада охлократії, вже орґанічно перейняли були в попередніх історичних добах дану національну свідомість і коли, в часах демократичного розкладу і хаосу даної національної аристократії, з образом нації вяжеться в уяві цих народніх мас поворот до часів менше інтензивної громадської і матеріяльної творчости та праці. Тільки такий реакцийний образ нації може використовувати для своїх цілей охлократія. Як побачимо далі, в той спосіб народився охлократичний націоналізм французький і багато инших, йому подібних. Але завжди в таких випадках »нація« випливає з державних експанзивних хотіннь пануючої кочової чи полукочової охлократії; вона ніколи не буває тоді твором орґанічним, продуктом ритму консерватизму і творчости, як це ми бачимо при класократії — а завжди єсть твором механічним і засобом суґґестії мас, при помочі якої держиться державна влада охлократії. Істнування такої охлократичної нації нерозривно звязане з істнуванням охлократичної держави і вона гине безслідно разом з упадком держави. З упадком наприклад охлократичної Римської Імперії згинули безслідно ці міліони »Римлян«, що колись під проводом ріжних охлократичних народніх вождів во імя »старинних прав римської нації« знищили стару здеморалізовану і здемократизовану римську національну аристократію, від якої предків поняття римської нації вони були перейняли. Але знищивши її, »Римлянами« остались вони постільки, поскільки поширювалась на них влада нової охлократичної римської держави і перестали ними бути, як ця держава упала. Так само на другий день по упадку охлократичної Російської Імперії з вчорашніх »истинно-русскихъ« народились раптом міліони членів нових націй. Так само, треба думати, розсипалась би в порох і французька нація, коли б певного дня був паралізований Париж і розсипався (демократією французькою сьогодня опанований) старий зцентралізований охлократичний французський державний апарат, і т. д.

Оцим пояснюється, чому охлократичним методом орґанізації можуть бути сотворені і дуже часто творяться нові держави, але не можуть бути сотворені нові орґанічні нації. Як влада, що спірається завжди на інертности і пасивности т. зв. народніх мас, — як влада, що повстає завжди з бунту цих мас проти даної пануючої аристократії, — як влада зо всіх влад найбільше реакцийна — охлократія може використовувати в своїй динаміці, може пускати в рух, тільки ці інстинкти, які вже в масах єсть, які їм стихійно вроджені, тоб то одідичені по попередніх стадіях істнування. І коли попередні аристократії національної свідомости пасивним масам не дали, то охлократія цієї свідомости не витворює ніколи. Тільки такі людські громади, що перейшли через панування класократії і що тоді поставали орґанічними націями, можуть, опинившись під владою охлократії, задержати в нових охлократичних формах свою національну свідомість, продовжувати бути активними, живими націями. Инші замерзають в такому недорозвиненому стані, в якому їх застала охлократія і, поскільки не умруть в цьому летарґічному сні, можуть знов почати розвиватись тільки тоді, коли охлократична влада на їх території буде переможена класократією.[4]

В цьому неорґанічному характері всякої охлократії, в її механічности, лежать зародки її розкладу і смерти. Як зріст експанзивности зовнішньої і упадок експанзивности внутрішньої — колоніяльне поширеня і розклад матеріяльної і духової культури метрополії — несе загибель всякій класократії, так навпаки: зріст матеріяльної культури внутрі і припиненя експанзії на зовні несе загибель всякій охлократії. Кочовник чи полукочовник мусить нападати і шукати для себе нових просторів, бо численний зріст його орди завжди переростає податну здатність підвладної цій кочовій орді, примітивно працюючої пасивної маси. Без обєкту зненависти, поборюваня і завойовуваня всяка охлократія гниє і розкладається. Так само розкладається вона під впливом зросту матеріяльної культури, з орґанізацією якої ні одна охлократія дати собі ради не може.

Спиненя експанзивної здатности охлократії виявляється найчастіще в програній війні з якоюсь осілою і ще демократичним розкладом не зараженою нацією. Незабезпеченя нової здобичі для тих чи инших яничарів нищить в самім коріні всю суть їх залізної, до нападу пристосованої, механічної орґанізації. Незвязана, як при класократії, випливаючими з минувшини узами родства, спільної традиції, расової та духової одноцільности орґанічних класових сполучень — обєднана лише завданнями поширеня своєї віри і своєї державної організації — всяка охлократія після програної війни розхитується, або розсипається. Вся її система, побудована на террорі, на гіпнозі непомильности і суґґестії непоборимої могутности розвіюється як дим з хвилиною, коли вона показала на ділі свою слабість. Її механічність та неорґанічність повертає її тоді в порох, в ніщо, як численні приклади цього бачимо в історії раптового занику під впливом програної війни величезних охлократичних держав.

Занепад охлократії під впливом внутрішнього розвитку матеріяльної культури бачимо тоді, коли охлократична держава, задержана в своїй експанзії сусідніми осілими націями, або загрожена в своїм істнуванню напором ще більше примітивних, експанзивних і войовничих кочовників, мусить, для удержаня чимраз численніщого і матеріяльно непродукуючого охлократичного державного апарату, збільшувати матеріяльну продукцію в підвладній цьому державному апаратові країні. Для збільшеня цієї продукції вона — сама до неї нездатна — мусить спроваджувати в свою державу чужоземні матеріяльно творчі елєменти. І коли ці елєменти належать до типу демократичного, коли це незорґанізована ріжнорасова мішанина, всяких пацифістичних спекулянтів, то вони поволі, своїми ріжнородними пацифістичними способами, розкладають покликавшу їх охлократію. Сотворений охлократією державний апарат в результаті захоплюється ними і повертається на службу та охорону їх мирно-експлуататорських, демократичних, »на суверенній волі визволеного народу« опертих інтересів. І вкінці кінців бачимо в такій країні, вище вже представлену і вже нам знану, картину перемоги демократії.

Але дуже часто після панування охлократії приходить панування класократії. При всій своїй жорстокости і примітивности механічна і тверда влада охлократії не має тих розкладаючих і закроюючих прикмет, як шарлатанська, на фікціях та спекуляціях побудована, влада гнилої, слизнякуватої демократії. Вона виразна, простолінійна, безкомпромісова і войовнича. Тому і опозиція до неї прибірає такі самі безкомпромісові, гострі і простолінійні форми тоді, коли це опозиція войовників, коли вона складається з лицарських, матеріяльно продукуючих, расово одноцільних, до орґанізації здатних і демократією не розложених класократичних елєментів. В той спосіб охлократія своїм пануванням часто викликує відродженя або народженя класократії.

В протилежність до пануючої кочовничої, безкласової, родства непамятаючої і матеріяльно непродукуючої охлократії, починається серед активних класократичних елєментів відродженя інстинкту осілости, зміцненя орґанічного звязку з рідною землею, оздоровленя родинного життя, відновленя орґанічних родових сполучень і родових традицій, починається поворот до матеріяльної продуктивної праці і нове обєднаня по звязаним внутрішньою стихійною симпатією і одинаковим способом праці орґанічним класам. В родинах, класах, в любови до рідної землі, в матеріяльно продуктивній праці на ній — ці люде знаходять моральне опертя і моральну силу проти нівелюючого террору, гіпнозу і примусової муштри охлократів. І коли їх не спокусять охлократичні державні посади і вони зуміють противостояти процесові декласованя і постачання з посеред себе для пануючої охлократії яничарів. Коли, з другого боку, їх не зачепить демократичний розклад: надія визволитись при помочі »народу«, а не при помочі своєї власної сили, та бажання опанувати істнуючий охлократичний державний апарат, замість орґанізувати з себе завойовницький державний апарат новий, свій власний. Коли, одно слово, у них стане внутрішньої моральної сили, щоб не піддатися впливам охлократії — то перемога їх над охлократією, раніще чи пізніще, забезпечена. Творячи під захистом своєї продуктивної класової матеріяльної праці (супроти якої матеріяльно непродукуючі і потрібуючі податків охлократи безсилі), те, що прийнято називати державою в державі, ці непримиримі класократи служать ядром, біла якого починається процес наростання і асиміляції созвучних їм елєментів. Як з посеред переходячих до осілого і продуктивного життя місцевих охлократів (ніщо так не підрізує в самій основі охлократію, як наприклад наділеня в певних стадіях цивілізації її вождів і солдат землею на власність), так і з посеред прибуваючих на цю землю з инших країн виходців класократичного типу, формується біля цього основного ядра здатна до перемоги над охлократією аристократія лицарських і продукуючих класів.

Перемозі класократії сприяє також процес стабілізації і уніфікації пасивних мас, який завжди вібувається при пануванню охлократії. З хаосу розпорошених одиниць, розбещених обітницями багацтва і »суверенної« влади, поділених на ріжні спекулятивні раціоналістичні »віри« і проґрами, погорджуючих в свому необмежному пацифістичному хамстві всякими світськими і духовними авторітетами і тому абсолютно нездатними до орґанізованого громадського життя — з оцього хаосу, який завжди оставляє по собі всяка демократія — охлократія своєю одною фанатичною вірою, своїм террором і суґґестією робить знов одне, одною вірою спаяне, террором і суґґестією уніфіковане стадо. Криклива, розпорошена, взаємно себе нерозуміюча і взаємно себе ненавидяча юрба демократичних горожан, під пануванням охлократії стає знов одним, однаково віруючим, однаково думаючим, цілою масою своєю завжди ділаючим — народом. І тому обмеженя своєї творчости і імперіялізму степеню восприїмчивости на цей порив такого одноцільного, однаковіруючого народу багато легче для класократії, ніж обмеженя себе степеню восприїмчивости здеморалізованих демократією пасивних мас, які самі не знають в що вони вірують і чого вони хотять, і які уявляють із себе туманом повите грузьке багно, а не виразне і тверде, сприяюче аристократичній творчости, одноцільне народнє підложе.

Розвиток техніки і матеріяльної культури вимагає орґанічного і національного звязку між матеріяльно творчою аристократією і восприймаючими цю творчість пасивними масами. Одночасно він нищить чим раз більше засоби панування охлократії. Бо матеріяльно непродукуючий кочовник своєю фанатичною вірою і своєю залізною військовою орґанізацією може завоювати величезні території, може вигубити міліони людей, може понищити найвищі культури, але він не в стані своїм гіпнозом, своєю суґґестією, своїм террором виорати як слід десятину поля, пустити в рух найбільше примітивну машину. Осілий продуцент — ось хто розвалював, розвалює і буде розвалювати всі бувші, сущі і будучі охлократичні держави.

І коли цей осілий продуцент одночасно і орґанізований лицарь, коли він класократ, а не пацифістичний та індивідуалістичний спекулянт демократ, то оружна боротьба з пануючою охлократичною орґанізацією завершує завжди його остаточну перемогу. Він не підіймає проти охлократії »народ«, він не розкладає її пацифістично ізвнутрі, а в оружнім бою власними силами з пануючою охлократичною верствою він її здіймає як плівку з поверхні нею зуніфікованого народу. Сам прийнявши народню віру — віру одвойованих ним пасивних мас; відділивши владу її представників од своєї активної влади меча; обмеживши свою орґанізовану громадську і матеріяльну творчість наказами моралі цієї одної — і для нього і для народа — реліґії та політичними консервативними формами одної — і для нього і для народа — монархії, він починає творити спільно з цим народом одну орґанічну націю, складену з орґанічних, добраних по прикметам внутрішньої симпатії і подібности класів. Від цієї хвилини починається період орґанічного зросту нації, період панування класократії, від аналізу якого ми почали.

Примітки[ред.]

  1. Иноді деякі охлократії в початкових стадіях свого розвитку спіраються на якомусь одному класі. Це буває тоді, коли цей клас, в порівнанні з иншими класами, дуже слабий та нечисленний і коли, прямуючи до диктатури та до необмежного панування над иншими класами, він свою внутрішню слабість мусить надолужувати террором та захопленям в свої руки безкласового державного апарату (при класократії бачимо якраз протилежне явище: там сильний основний консервативний клас, в почуттю власної внутрішньої сили, допускає до влади в інтересі розвитку громадського і матеріяльного життя инші класи і не захоплює в свої руки державного апарату, а навпаки, годиться на обмеженя імперіялізму класових аристократій понадкласовою, не абсолютистичною і не диктаторською, а так само законом обмеженою, монархічною владою, що стоїть на чолі власне цього безкласового державного апарату). Такий, бажаючий необмеженого панування і диктатури, слабий та нечисленний клас мусить для здійсненя своїх цілей потягнути за собою проти инших класів пасивні »народні« маси. Але з хвилиною, коли він починає »визволяти народ«, він мусить зараз же закинути класовий і перейти до охлократичного методу орґанізації. І з цієї хвилини починається його розклад і смерть. З орґанічного, окремого класу — він перетворюється зпочатку в головного, а потім в другорядного поставщика яничарів для правлячої »визволеним народом« безкласової охлократичної верстви. Таке сталося колись з московським боярством, а потім з російським дворянством, яке, бажаючи було диктатури для свого нечисленного в порівнанні з російськими масами класу, сотворило самодержавіє і зараз же потім розплилось та розложилось в старій російській охлократичній »служилій« бюрократії. Таке діється тепер з російським промисловим робітничим класом, який, бажаючи було »диктатури пролєтаріяту« мусів — при своїй нечисленности і слабости — сотворити диктатуру охлократичних, набраних з ріжних декласованих елєментів чрезвичаєк та опинився сам в повній залежности від них так, що йому остається тепер, по прикладу своїх дворянських попередників, підіймати проти них (розуміється безуспішно) »декабристські повстання«. Знов иншу картину бачимо в Польщі, де так само на ідеї »диктатури пролєтаріяту« виросла військова охлократична пепеесовська орґанізація, яка одначе не зуміла, по прикладу своїх російських коллєґ, спертися на »народ«, захопити в свої руки державний апарат, перетворитись в польські чрезвичайки і террором винищити всіх »народніх ворогів«, а своїх конкурентів до влади. Завдяки иншій соціяльній структурі Польщи, — про що буде мова далі — охлократична непримиримість та войовничість пепеесовців вивітрилась дуже скоро і вони спочили на грішнім лоні польської демократії…
  2. Всякі »елєктрифікації« большовиків це такий самий блеф, як звістні антрепризи Потьомкіна, що теж по тому самому охлократичному методу »заводив матеріяльну культуру« в Росії.
  3. Всі »народні заворушеня« за часів самодержавія звертались завжди не проти Царя, а проти тих чи инших »панів«. Проти царської влади став »народ« виступати тільки тоді, коли вона власне стала »конституцийна«, коли вона в очах народу стала по боці »панів«. Народнім характером всякої охлократичної, отже і старої царської влади, пояснюється факт, що ліберально-демократичні російські круги в боротьбі проти неї, мусіли вживати перш за все соціяльних а не політичних кличів, бо тільки соціяльними »противопанськими«, а не політичними »противоцарськими« кличами могли політично незадоволені демократи притягнути народ на свою сторону. Тому напр. російські ліберально-демократичні поміщики, бажаючи для себе конституції, мусіли »народові« обіцювати за це свою власну землю, бо самими лише політичними гаслами вони ніколи б народу до бунту проти пануючої охлократії не заохотили. Розуміється оце харакірі нічого їм не помогло і російська народня революція, як всяка народня революція, звернулась перш за все проти всієї поступової, ліберальної і соціялістичної, взагалі здемократизованої аристократії. Те чого не в стані був зробити старий охлократичний режим, зробив охлократичний режим новий. Відроджений в комуністичних чрезвичайках старий і досвідчений всеросійський охлократичний жандарм знов повернув собі владу тим, що захистив всеросійський народ од всякого примусу до більше інтензивної громадської і матеріяльної праці. Він вирізав при помочі народу »народолюбну« ліберальну і соціялістичну демократію, яка в своїй наївности, внутрішній незорґанізованости, розпорошености та нікчемности, хотіла народніми руками — а не власною внутрішньою орґанізованою силою — повалити народню охлократичну владу.
  4. Питання — чи охлократичним методом орґанізації можна сотворити або »відродити« націю — повинно особливо інтересувати Українців Наддніпрянців, вихованих переважно в російській охлократичній культурі і унаслідовавших від цієї культури охлократичний (соціялістично-»народничеський« в ріжних відтінках) спосіб думаня. Ширше маю надію зайнятись цим питанням в дальших »Листах«, тут тільки зазначую побіжно його головні складові частини.
    Охлократичний, так само як і класократичний, метод орґанізації відріжняється основно від методу демократичного ще й тим, що він не може бути як той, тільки писаний чи говорений — одно слово, тільки пропаґований, — але мусить бути одночасно і роблений. Це значить, що реальної охлократії, як і реальної класократії, не можна помислити без залізної активної орґанізації. Тому всі наші охлократизуючі, а по суті демократичні письменники, які тільки пишуть ріжні охлократичні, на надіях на »народ« побудовані проґрами, але одночасно нездатні творити для реалізації цих проґрам відповідних охлократичних активних орґанізацій, можуть бути сміло при розгляді цього питання поминені, як quantité négligeable. Це відноситься однаково як до тих охлократизуючих демократів, що в своїх літературних фантазіях »на чолі народа будують Україну« при помочі якоїсь більше або менше радикальної »соціялізації«, так і до тих, що на чолі того самого народу в своїх публіцистичних творах виганяють з України »азіятську Росію« чи взагалі »чужинців« при помочі якоїсь радикальної »націоналізації«. Їх місце в категорії здатних тільки до руйнування демократичних літературних спекулянтів, які на »ідеях« роблять свою особисту карєру. Дійсний реальний народ, а не народ фіґуруючий в українській народницькій літературі, йде за охлократичними народніми гаслами тільки тоді, коли сама охлократична аристократія, яка ці гасла пропагує, уявляє із себе фанатично-імперіялістичну, спаяну одною вірою, войовничу і залізно зорґанізовану силу. Українські есери чи ліві еедеки, які »диференціюються« з хвилиною, коли їх збереться більше ніж три чоловіка, або українські охлократичні націоналісти, які »ненавидіти Москаля« і поборювати москвофільство можуть тільки по одинці, бо вже будучи вдвох, вони бються перш за все самі проміж собою — ніякого народу за собою ніколи не потягнуть і до нічого иншого крім »літературної боротьби« (або писання доносів і наклепів на українських класократів монархістів) вони не здатні. Демократичний пацифізм, демократична раціоналістична спекуляція охлократичними ідеями при повнім браку якоїсь одної охлократичної містичної віри та охлократичного войовничо активного темпераменту, і врешті повна демократична дезорґанізованість, одріжняють літературних охлократів українофілів, що сьогодня »будують на народі« і »репрезентують народ« на еміґрації, від охлократів дійсних, розумних, досвідчених, кочових чи полукочових войовників, які без всякого українофільства реально правлять реальними народніми масами на Україні. Ці дійсні, розумні охлократи знають дуже добре, що для того, щоб оперти свою владу на народі, треба брати цей народ таким, яким він єсть. І коли цей народ інстинктивно хоче тільки знищеня інтензивного »панського« та »куркульського« хозайства і хоче тільки більше землі, щоб повернути до екстензивного, менше продуктивного і вимагаючого менше праці хліборобства, то, щоб оперти свою владу на такому народі, треба йому цю землю дати, але не можна при помочі землі заманювати його до »України«. На таке демократичне обманство ніяка реальна охлократична влада позволити собі не може, раз тільки Україна в очах народу це щось таке, чого ще нема і що треба допіру певним інтензивним зусиллям сотворити. Всяка дійсна народня охлократична влада завжди увільняє народ од всякого інтензивного зусилля, а не пропонує йому »будувати« якусь нову, йому незнану »народню соціялістичну« чи »націоналістичну« Україну, як це робили і роблять наші, на народнім охлократичнім українстві спекулюючі, ріжні демократи.
    Тактика большовицької охлократії на Україні, що довела її до сучасної перемоги, була типовою для всякої охлократії. Большевики спровокували при помочі української демократії »національне повстання« проти класократичної (по свому заложеню і замислам) хліборобської Української Гетьманської Держави тільки тому, що ця держава була власне українська (проти Денікіна і Вранґеля большовики національних українських повстаннь не провокували) і що вона почала прищіплювати народнім масам позитивну державно-національну українську свідомість. Згадаймо, як ортодоксальні, охлократичного типу, соціялісти завжди вороже і з недовірям ставились до національних змаганнь соціялістів недержавних,тобто безвласнопанських націй і як вони вважали такі змагання для своїх цілей утопійними. Поборювати »панів« при помочі національних гасел охлократи можуть тільки тоді, коли ці »пани« самі національно активні, коли вони самі намагаються прищепити масам національну свідомість. Типовим з цього боку єсть приклад старої Франції, про що мова далі, а в новіщих часах приклад південно-американських республік, де всякі охлократичні »народні вожді« стали во імя мексиканського, бразильського, перуванського, чилійського і т. д. націоналізму поборювати при помочі метисів, Індийців та Неґрів місцеву класову креольську (іспанського та португальського походженя) аристократію тільки тоді, коли власне ця аристократія, визволивши всі оці колишні колонії з під влади іспанської і португальської метрополії, сама знаціоналізувалась і сама прищепила національну свідомість своїм мексиканським, бразильським, перуванським, арґентинським і т. п. націям. На безконешній »національній« боротьбі з місцевими »панами чужинцями« спекулює, здатна тільки до патріотичного галасування демократія, яка хоч нації в той спосіб ніколи врешті решт не визволяє, але з анархічної патріотичної опозиції сама кормиться. Репрезентуюча реальний народ, реальна, войовнича, здатна до державної творчости охлократія ніколи такого рода »національним усвідомлюваням народу« не займається. Вона використовує завжди ту національну свідомість, яку народ в дійсности має, тоб то свідомість, яку він од пануючої державної аристократії вже одержав. Отже і »народня«, »робітничо-селянська Україна« могла служити аґітацийним гаслом для реальної охлократії на Україні тільки доти, доки проти неї істнувала реально пануюча »Україна панська«. Але коли ця »панська« Гетьманська Україна упала, не встигши за короткий час свого істнування прищепити національну свідомість пасивним масам, то разом з нею зникла для охлократів і потреба в національних гаслах для поборювання при помочі реакції України »народньої« против-панської — акції реально істнуючої України »панської«. Тому на другий день після перемоги над реальною активною Гетьманською Україною піднятого демократичними спекулянтами »українського народнього повстання«, піднявші це повстання українські демократи були вишвирнуті з України разом зі своїм »народолюбним патріотизмом« і своєю »на народі опертою національною акцією« при помочі цього самого повставшого народу, на чолі якого опинились дійсні, реальні, — національно ще не українські, як і цей реальний народ — большовицькі охлократи, що це повстання були спровокували. Коли б класократична Гетьманщина продержалась так довго, щоб пасивні народні маси змогли були придбати під її пануванням українську національно-державну свідомість, то і охлократична Українська Радянська Республіка, що на її руїнах повстала б, могла б була по інерції і по реакції задержати український національний характер. Але так, вона не єсть і не може бути національно українською і саму свою українську назву вона задержить так довго, поки не минеться (не дай Боже!) для неї небезпека відновленя хліборобського класократичного Гетьманства. Так само, як старі атрібути колишньої козацької державности консервувала стара царська охлократична Росія так довго, доки істнувала для неї небезпека з боку ще нерозложеної старшини козацької, доки не вивітрились послідні останки цього великого діла завойованя і сотвореня України та прищепленя народові української національної свідомости, яке зробив був Гетьман Богдан при помочі лицарсько-хліборобської шляхецько-козацької класової аристократії. І сьогодня відродити орґанічну Українську Націю і сотворити національну Українську Державу може тільки сильний, орґанізований, лицарський і продукуючий клас, який, перемігши пануючу охлократичну, большовицьку аристократію, одвоює Україну та обмежить авторітетом монархії та реліґії свою творчість і свій імперіялізм відповідно до степені восприїмчивости пасивних народніх мас. Наші охлократизуючі демократи супроти реальних большовицьких охлократів безсилі, бо однакові з ними по своїй теоретичній ідеольоґії і по своїй політичній орієнтації »на народ«, вони безмірно низчі від них по своїм внутрішнім прикметам, по своїй практиці. Єдине діло, до якого вони, як демократи, здатні, це залазити у всі щілини в большовицький охлократичний державний апарат, щоб його своєю присутностю розкладати, ослабляти та опановувати. І це мабуть було б для їхнього діла користніще, ніж поборювати на еміґрації українських хліборобів гетьманців. Бо перебування на вигнанню оцих гетьманців підчас панування на Україні охлократії вповні оправдане і природне. Натомість не може бути »ідеольоґічного« оправданя для втечи од перемігшого на Україні реального народу тих, що мають претензію цей народ своїми особами і своєю спекулятивною ідеольоґією репрезентувати.
    Вище сказане — як взагалі мої »Листи« — відноситься до Наддніпрянщини. В Галичині, де пасивні маси вже одідичили по старій класократичній Руси і тому вже мають вроджене почуття національної окремішности супроти Польщи, і де вже єсть войовнича, здатна на риск і активні (а не тільки пасивні) жертви, обєднана однім фанатичним і полу-містичним націоналізмом охлократична провідна верства — охлократичний метод орґанізацїї багато природніщий і для боротьби з польською демократією доцільніщий. Але тут він зустріне мабуть ці самі труднощі, що зустріла в Польщі анальоґічна пепеесовська охлократія польська. З одного боку: вищий розвиток матеріяльної культури, без зруйнування якої (або як влучно зве такий процес Проф. М. Грушевський: без варваризації життя) не може бути перемоги опертої на »революцийнім народі« охлократії — а з другого: небезпека від сусідньої большовицької охлократії всеросійської, яка, по перемозі польської, або галицько-української охлократії, може дуже легко підняти проти них во імя ще більше »народніх« кличів інтернаціональних, чи власно кажучи безнаціональних, польські і галицько-українські народні маси…


Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах та Україні.


  • Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах, тому що вона була вперше опублікована в Україні і станом на 1 січня 1996 (дата URAA) перебувала у суспільному надбанні в Україні
  • Термін дії авторських прав на цей твір в Україні закінчився до 1 січня 2001 року, коли почала діяти нова редакція закону України про авторські й суміжні права, що збільшила термін дії копірайту з 50 до 70 років.
  • Автор помер у 1931 році, тому ця робота є у суспільному надбанні у тих країнах, де авторське право діє на протязі життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути у суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.