Листи до братів-хліборобів/III/Лист 28

by Вячеслав Липинський

◀ Лист 27: Тип третій взаємовідношеня між расою активною і расою пасивною:  —  механічний; по свому орґанізацийному методу:  —  охлократичний

Листи до братів-хліборобів Частина III Вячеслав Липинський Лист 28: Гомогенність (однородність) хотіннь активних і пасивних елєментів нації, як підстава морального авторітету всякої національної аристократії. Приклади класократій, охлократія і демократій, взяті з історії та життя ріжних націй

1926

28. Характер взаємовідношеня між активними і пасивними елєментами опреділяється певними зовнішніми, видимими і тому доступними обсервації ознаками матеріяльного і фізичного життя даної нації. Розглянувши ці ознаки в стані вже нерухомому, вже витвореному — в стані статичному — та взявши на увагу місце і час, ми бачимо, що такому чи иншому характерові взаємовідносин між активними і пасивними елєментами відповідає той чи инший тип матеріяльної культури даної нації в дану історичну добу і той або инший тип расових сполучень на даній національній території. На підставі оцих зовнішніх ознак ми змогли означити три основні форми взаємовідношеня між активними і пасивними елєментами нації, яким відповідають три форми морального авторітету, присущі трьом основним методам орґанізації національної аристократії: охлократії, класократії, демократії.

Було б помилкою думати, що ці три методи орґанізації аристократії все чергуються між собою в однім і цім самім порядку. Иноді демократія може бути замінена не тільки, як звичайно, охлократією, але й класократією. Розклад класократії, який звичайно кінчиться демократією, иноді може привести дуже швидко до панування охлократії. Знов на місці розложеної під впливом матеріяльного розвитку охлократії може запанувати демократія тоді, коли класократичні елєменти в даній нації слабі, незорґанізовані, і т. д.

Очевидно також, що цивілізацийні форми всіх класократій, демократій і охлократій світа не однакові. Вони ріжні у ріжних націй і в ріжних добах. Між охлократією полудиких, скажім Кафрів чи Інків, охлократією султанської чи старої російської Імперії, охлократією сучасних большовиків і охлократією французькою часів Людовиків — єсть величезні ріжниці в формах цивілізації, хоч сам метод правління і орґанізації всіх цих охлократичних аристократій у всіх цих націй і у всіх добах по суті однаковий. Так само класократія патриціанського Риму, яка обмежувалась правлінням тільки одного лицарсько-хліборобського класу і спіралася на невільництві, ріжниться — не тільки від класократії майбутньої, в якій вся нація мусить бути поділена на орґанічні класи, в якій не може бути якогось неповноправного ⁣»народу«⁣ поза класами, і в якій всі класи мусять бути рівноправні — але ріжниться вона також і від цивілізацийно вже більше розвиненої напр. класократії англійської, де, відповідно до вищої цивілізації, нема вже невільництва і поруч класу лицарсько-хліборобського бере участь в правлінню ще клас промисловців, робітників і т. д. До демократії афінської, подібно як до демократії північно-американської, не належали: в першім випадку раби, в другім Неґри, — і суверенний демократичний народ складався в цих країнах з рабо і неґро-властителів. Але не вважаючи на це, пануюча там аристократія була демократичною, республіканською і мала як раз всі ті самі прикмети демократії, які ми бачимо в сучасних европейських демократіях, без огляду на це, чи права ⁣»суверенного народу«⁣ поширені в них і на жінок і на солдат, чи обмежуються тільки невійськовими мужчинами; чи до цього народу мають право належати тільки грамотні, чи навпаки: тільки неграмотні і малограмотні, ⁣»не вище аптекарського помішника«, як це було проєктовано в Українській Народній Республіці і т. д.

Як що ми тільки описуємо ріжні форми взаємовідношеня між активними і пасивними елєментами в данім часі і на даній території, в статиці, а не в динаміці громадського життя — в тому вже сотвореному стані, який вже був або єсть, а не в тому рухові, з якого твориться те, чого ми хочемо і що може бути або не бути — то бачимо, що спільною всім трьом основним формам оцього взаємовідношеня і значить сталою та необхідною передумовою морального авторітету всякої національної аристократії єсть скрізь і завжди повна гомоґенність (однородність) хотіннь активних і пасивних елєментів нації в данім часі і на даній території.

При пануванню охлократії, примітивні або вже вкрай розложені безавторітетностю попередньої здеморалізованої матеріяльно творчої аристократії, пасивні маси мають таку саму відразу до матеріяльної творчости і таку саму потребу твердої абсолютистичної влади та якоїсь ворожої матеріяльній культурі, примітивної віри, як і правляча охлократична активна аристократія. При пануванню класократії пасивні маси так само захоплені матеріяльно-технічною і духовою творчостю і так само перейняті пошаною до орґанізуючих цю творчість політичних і духовних (реліґійних) авторітетів, як і правляча класократична активна аристократія. Врешті при пануванню демократії пасивні маси, в процесі дезорґанізації і розкладу даної попередньої культури, мають таку саму потребу бути обдуреними, як потребу обдурювати має розпорошена, незорґанізована і здеморалізована правляча тоді демократична активна аристократія. На оцій однородности хотіннь повсякчасної національної аристократії і пасивних мас — тих, хто орґанізує та править і тих, кого орґанізують і ким правлять — спірається моральний авторітет всякої національної аристократії.

Оцей закон однородности хотіннь пояснює нам багато фактів громадського життя. Коли пасивні маси мають все ті самі хотіння, що і пануюча в даний момент аристократія і ніколи не мають хотіннь инших, поки вона панує, — то всяка національна аристократія мусить мати тільки один свій власний, їй тільки присущий метод влади і орґанізації, і зміна цього методу неминуче веде за собою порушеня однородности хотіннь, а тим самим упадок попереднього морального авторітету і повну зміну попередньої національної аристократії. Далі пояснює нам цей закон, чому охлократична, класократична і демократична аристократії не можуть правити одночасно поруч себе на одній національній території в одній історичній добі; чому правління одної з цих аристократій унеможливлює правління другої та держиться так довго, поки правляча по даному (охлократичному, класократичному, чи демократичному) методу аристократія невтралізує і тими чи иншими засобами робить для себе нешкідливою бажаючу влади аристократію инших методів, і чому один з цих методів влади і орґанізації виключає другий метод, являється супроти другого смертоносним.

Врешті пояснює нам закон однородности хотіннь, чому кожний з трьох методів орґанізації національної аристократії не може по суті мінятися та еволюціонувати, бо міняючись, тоб то перестаючи бути собою, він приготовлює собі сам свою власну смерть, прокладає шлях другому методові, иншій аристократії, а не стає безсмертним, не рятує ⁣»еволюціонуючу«⁣ аристократію од загибелі, як думають наприклад соціал-демократичні пророки ⁣»вічного соціялістичного раю«^[1]; наівні віруючі в ⁣»еволюцію большовизму«; нещасні маняки, що все надіються ⁣»добре зреформувати демократію«; не менше нещасні слезливі ⁣»кающієся дворяне«, які вдаванням ⁣»що їх нема«⁣ бажають задобрити маси та ставши ⁣»демократами«, мають надію задержати свою владу і т. д., і т. д.

Розуміється не можна опреділити, як довго може в данім часі і серед даної нації трівати даний метод орґанізації її аристократії. Бо однородність хотіннь здобувається: 1. орґанізованим поривом аристократії до твореня по наказам своєї громадської моралі, присущої тому чи иншому методові її орґанізації, таких чи инших форм громадського життя; 2. восприїмчивостю або невосприїмчивостю на цей порив пасивної більшости в нації. Як здатність до пориву, степінь його орґанізованости і громадська мораль аристократії того самого типу, так і восприїмчивість на цей порив серед пасивних мас бувають ріжні у ріжних націй і в ріжних добах. Наприклад мягкотіла російська демократія, під проводом Керенського, свою боротьбу з російською охлократією, під проводом Лєніна, програла в кілька місяців. У Франції така сама революцийна боротьба сильніщої французької демократії зі слабшою охлократією жакобінців та їх спадкоємців трівала десятки літ і закінчилась перемогою демократії. В Німеччині, завдяки програній війні, демократія використала деморалізацію мас та бажання антанти знищити силу монархії і, підчинивши собі охлократичний державний апарат, дуже скоро перемогла слабу і розложену давніще класократію, а в Англії вона гризе і розкладає сильну англійську класократію ось вже більше ста літ і все ж таки в край, навіть під проводом Ллойд Джорджа, зруйнувати її досі ще не встигла. У нас в XVII століттю демократія руйнувала Українську Державу і робила повстання проти Гетьманів на протязі цілих 50 літ (від смерти Богдана до повстаннь проти Мазепи), а в 1918 році, завдяки більшій ніж в XVII ст. внутрішній слабости і незорґанізованости українських гетьмансько-класократичних елєментів, це завдання вона виконала значно швидше. Під владою старечої і розложеної охлократії петербургської ця сама українська демократія розвивалась кільканадцять літ (особливо від 1905 р. почавши), а під напором примітивно сильної охлократії большовицько-комуністичної вона щезла в кілька місяців, і т. д.

Взагалі можна сказати, що даний метод орґанізації аристократії тріватиме так довго, доки ця аристократія в стані заховати себе од внутрішнього розкладу і справитись з орґанізацією тих нових форм матеріяльної культури, що витворюються під її проводом і пануванням. Розвиток в той чи инший бік матеріяльної культури все попереджає — як було вище сказано — розвиток громадських орґанізацийних форм даної аристократії. Паралєльно, під владою даної аристократії, народжуються нові аристократичні формації, які бажають влади для себе і поборюють стару аристократію. Від того, чи аристократія даного методу в стані опановувати, абсорбувати і орґанізовувати при помочі оцього свого методу нові революцийні, деструктивні для її панування, сили — залежить її істнування. Коли даний метод з проблємом орґанізації нових революцийних аристократичних елєментів справитись не може, дана аристократія гине, уступаючи своє місце аристократії иншого методу, як це ми бачили наприклад в Росії, де стара розложена петербургська охлократія уступила своє місцеде мократії, а послідня, по кількох місяцях правління свобідними російськими горожанами, була скинута, більше здатного ніж вона до правління цими горожанами, новою охлократією большовицькою.

Знов же охлократія большовицька, як взагалі всяка аристократія охлократична, держатиметься так довго, доки вона заховає внутрішню спайку, фанатичну віру і дисципліну своєї вимуштрованої безкласової орґанізації; доки вона буде в стані удержати під своєю владою всю місцеву та імпортовану матеріяльну продукцію в такому примітивному стані, щоб під впливом розвитку цієї продукції не почалась знов диференціяція на класи і щоб безкласова пасивна юрба вірила, що в правлячій нею охлократії вона знаходить захист від примусу до більш інтензивної — класової чи індивідуальної, орґанізованої чи хаотичної (класократичної чи демократичної) — а не стадної праці: оборону від тих чи инших ⁣»поміщиків«, ⁣»куркулів«, ⁣»фабрикантів«, ⁣»буржуазії«, і т. д.

Отаке задержаня в нездиференціованому стані як правлячої верстви так і безкласової пасивної маси, од якого залежить істнування охлократії, приносить навпаки смерть для класократії. Бо всяка класократична аристократія правитиме так довго, доки вона в стані власне допускати до участи в правлінню, побіч себе, аристократії нових класів, що витворюються в міру зросту матеріяльної культури. А це можливо доти, доки не розложились перші основні лицарські і продукуючі консервативні класи, доки вони не стратили свого пориву до матеріяльної і громадської творчости і доки на їх власній внутрішній силі спірається пошана перед ними і авторітєт їх серед пасивних мас.^[2]

Врешті правління аристократії демократичної тріватиме так довго, доки єсть за що купувати опозицію, тоб то доки нагромаджених запасів матеріяльної продукції нації вистачає для поділу їх між чим раз більшим числом суверенних демократичних горожан, які в міру углубленя і поширеня влади демократії бажають за свої виборчі заслуги чим раз менше продукувати, а одночасно чим раз більше консумувати. Взагалі всяка аристократія держиться тими матеріяльними і моральними прикметами, при помочі яких вона здобула собі владу.

Але тут, в цьому питанню про здобування влади, від статики ми переходимо вже до динаміки громадського життя. Бо факт однородности хотіннь випливає з аналізу того, що вже сотворено, що вже було або єсть. Коли подивимось кругом себе, чи оглянемось назад, то бачимо, що без однородности хотіннь активних і пасивних елєментів нема морального авторітету і нема влади активної аристократії. Змагання ж до сотвореня такої однородности хотіннь в будуччині і прикмети присущі боротьбі за цю однородність кожному з трьох методів орґанізації аристократії — це вже динаміка, це те, що твориться, що має бути. Аналіз цієї боротьби за сотвореня однородности хотіннь, за моральний авторітет, за владу — аналіз динаміки охлократії, класократії і демократії — буде темою моїх дальших ⁣»Листів«. Тут, щоб закінчити аналіз і класифікацію ріжних методів орґанізації національної аристократії по прикметам статичним, ще кілька прикладів взятих з життя ріжних націй для ілюстрації того, що було вище сказано про класократію, охлократію, демократію і для поясненя на прикладах реального життя основних ріжниць між цими методами.

Типовим прикладом правління класократії — розуміється в умовах цивілізації минулих столітть новочасної історії^[3] — може служити Англія.

В періоді розвалу Римської Імперії бачимо там, як і скрізь, колоніяльний хаос, що на цій далекій окраїні прибірає особливо гострі форми і продовжується ще довго по роспаді Імперії. Отже за римських часів острів колонізують Кельти, Ґели і Бретонці, потім займають його расово мішані війська Цезаря і насаждають там римську колоніяльну владу, яка держиться біля 250 літ. Одним із симптомів її упадку було те, що римські лєґіонери під впливом демократизації зажадали, щоб з них зняли шоломи, щити і панцирі. Для нових ліберальних переконань римських горожан така зброя стала вже занадто тяжкою, а знявши її, вони встояти проти натиску варварів розуміється не змогли. Бо хоч і варвари були без тодішньої культурної зброї, але ті не боялися смерти, тоді коли у римських горожан з часів упадку імперії привязаність до приваб демократичного життя була далеко більша, ніж бажання покласти свою голову за перемогу батьківщини.

З упадком римської здержуючої влади, що дала місцевій людности досить високу культуру, на острові починається колоніяльна різня між всякими місцевими хаотично перемішаними і неусталеними расами, при чім частина туземців (Бретонці переважно) кличе проти своїх же земляків собі на допомогу Англійців та Саксів, низчої тоді ще з боку матеріяльної культури і тоді ще полукочової ґерманської раси. Під сильним і безпардонним пануванням примітивного кулака цієї англо-саксонської охлократії гине попередня розложена аристократія з часів римського хаосу, наступає період колоніяльного затишшя і певне усталена раси, настільки, що коли в кінці X стол. Англію хочуть зайняти Данці, проти них вибухає одностайне повстання. Тоді ж під пануванням англо-саксонської охлократії була насаджена скрізь в Англії одна віра: християнство.

Але в міру зросту матеріяльної культури влада охлократична слабне. Вищі по своїй культурі Данці, зразу відкинуті, знов наступають. Під пануванням Канута Великого (поч. XI в.), що був одночасно Королем Англії, Данії і Норвеґії, починає чим раз більше просочуватись в Англію дансько-норманський елємент, приносячи з собою нову мову (в Англію йшли головним чином пофранцужені Нормани), вищу матеріяльну культуру і вищі форми громадського життя. Завзята боротьба між місцевою охлократією (чужоземного англо-саксонського походженя), яку все більше усував від влади оцей ново напливаючий, матеріяльно і громадськи культурніщий, класократичний норманський елємент, вирішилась несподівано скоро в користь класократії, завдяки збройній інтервенції претендента до англійської корони, члена пануючої в Англії династії, а в цім часі васала французського Короля — норманського князя Вільгельма Завоювателя. По свому духу і своїм симпатіям близький до місцевої класократичної аристократії, проти якої все піднімала ⁣»народні«⁣ повстання охлократія (одно з найбільших під проводом Сакса Ґодвіна), Вільгельм зібрав по цім боці Ламаншського каналу шестидесятитисячну армію Норманів і з нею вирушив на завойованя Англії. Гірше озброєна охлократична армія англійського Короля Ґарольда не видержала напору краще озброєних Норманів і в битві під Ґастінґс (1066 р.) Вільгельм одержав повну і рішучу перемогу. Зараз після того він — неподільні досі державні землі і ⁣»общинні«⁣ овечі випаси попередніх охлократичних правителів розділив між учасниками походу. Армія норманських переможців зразу ж ⁣»вросла в землю«.

Рішаючу ролю в дальшому розвиткові Англії відограв факт, що оця армія Вільгельма складалась не з кочових вояків грабіжників, якими були первісні Нормани, а з Норманів вже осілих, вже від ряду поколіннь відданих матеріяльній творчости і продукції на зайнятій ними ще давніще (в північній частині Франції) території. Отже це не були люде промишляючі війною, а ріжні тодішні продуценти (скотарі, чумаки, хлібороби), притягнуті до Вільгельмового походу власне обітницями одержати в Англії новий верстак праці.^[4]

Але заразом — що дуже важно — оці матеріяльно творчі продуценти не загубили своєї первісної войовничости, заховали свій лицарський дух, випливаючий з їхньої традиції і розвинутий ще тодішньою лицарською культурою і лицарським вихованням (як оповідають хроніки, в битві під Ґастінґс Нормани кинулись в бій, співаючи поширену тоді пісню про лицарські подвиги Ролянда). Рядові цієї армії, по наділеню землею у власність, були іменовані лицарством, офіцери одержали титули баронів і ґрафів (пізніще стали їх звати лордами). Сам Вільгельм задержав для себе всі міста, більші ліси і коло 1000 великих земельних маєтків, що дало зразу королівській владі велику матеріяльну силу і повну матеріяльну незалежність від її васалів. Невеликі останки попередньої англійської охлократичної аристократії, що залишились були ще живими після битви під Ґастінґс і в протязі ще кількох літ боронились завзято в болотах півночи, мусіли капітулювати. Після того вони, як чесні лицарі, були прийняті в ряди перемігшої класократії, а не були, як в инших країнах — де навпаки: переможена класократія мусіла капітулювати перед охлократією — повернуті в рабів і прислужників пануючої верстви. В кінці 1067 р. архієпископ — найвищий представник місцевої духовної влади — коронував Вільгельма під Лондоном.^[5] Нова влада політична дістала санкцію тієї реліґії, яку визнавали місцеві пасивні маси і, сама корючись її законам, поклала тим основи для свого морального авторітету в очах цих мас. Від тієї хвилини починається доба все зростаючої могутности Англії.

Нова англійська класократична аристократія повстала з армії продуцентів. Осівши в землю непорушно, на стало, та взявшись до орґанізації продуктивної праці, вона заховала свою військову дисципліну, військову орґанізацію і військовий дух: психіку героізму, хотіння великого, хотіння слави та подвигу. Характер орґанізованих і дисциплінованих лицарів продуцентів — а не розпорошених продуцентів індивідуалістів — вона передала своїм дальшим поколінням і новим класовим англійським аристократичним формаціям, кінчаючи останньою: аристократією робітничою пролєтарською. В цім джерело вікової могутности Англії.

Маєтки, які одержала зразу ця аристократія, були рівняючи невеликі і право повного персонального володіння ними було звязане з обовязком військової служби Королеві. Одначе влада Короля над нелицарськими пасивними масами виконувалась не так як в инших країнах: посередно через цю лицарську класову аристократію, а безпосередно через королівських державних урядовців. Тому серед англійської класократїї не міг розвинутись отой антікоролівський, феодальний (по нашому кажучи ⁣»отаманський«) анархічний та еґоїстичний індивідуалізм, який привів до руїни класократичну земельно-лицарську аристократію в инших країнах. І тому англійський Король не став Королем тільки ⁣»панів«, залежним од їх вибору і примхи, а став зразу дідичним Монархом, Головою цілої нації. Авторітет королівської влади спірався не тільки на признанню її і благословенню владою духовною, а і на моральнім довіррю до неї пасивних мас, що в королівських судах і урядах змогли знайти завжди оборону од зловживаннь аристократії. Спірався він на такому самому моральному довіррю класократичної аристократії, яка без обмежуючої її імперіялізм королівської влади не могла би знайти для своєї матеріяльної і громадської творчости восприїмчивости серед пасивних мас і була б виставлена завжди на небезпеку бунту і різні з боку оцього, значно од неї численніщого, місцевого пасивного населеня.

Матеріяльна сила цієї всенаціональної королівської влади зпочатку спочивала в лицарській орґанізації класової земельної аристократії, яка, володіючи зброєю та землею і зайнята своїм орґанізаторським матеріяльно продуктивним трудом, готова була кожної хвилини, як один, стати в обороні загроженого Маєстату. Згодом до цієї першої і головної опори прилучився державний адміністративний апарат, що рекрутувався з активної, матеріяльно не продукуючої інтеліґенції, яку все виділяли з себе, в міру класової диференціяції, пасивні маси нації. Ще пізніще, в міру зросту матеріяльної культури — крім першої класової земельної аристократії — стала по її образу і подобію витворюватись аристократія инших продукуючих класів. Постійне возстановлюваня — завдяки сталій та непорушній монархічній верховній владі — гармонійної і ритмічної національної рівноваги між консерватизмом старої класової аристократії і поступовостю та революцийностю аристократії нових класів — характеризує собою цілу історію Англії.^[6]

Завдяки лицарському орґанізованому характерові англійського класового консерватизму, цієї рівноваги між консерватизмом і поступом — між аристократією старих і нових класів — не змогли порушити всі ті періоди гострої внутрішньої боротьби, які вибухали в Англії, коли чи то революційна (Кромвель), чи королівська влада (особливо при змінах династій: Тюдори і Стюарти) виступала проти класової аристократії, бажаючи стати, при помочі охлократичного безкласового державного апарату і підчиненя собі влади духовної (англіканська Церква, індепенденти, пурітане), владою абсоліотистичною, владою охлократичною: владою — чи ⁣»лівого«, чи ⁣»правого«, але однаково рєакцийного — самодержавя. З оцієї боротьби класократії з охлократією, з боротьби англійських класових (а не демократичних!) представницв — Парламентів — з охлократичними тенденціями Стюартів і Кромвелів, а з другого боку з політичної рівноваги між старими і новими класовими аристократіями — рівноваги, що спіралась на внутрішній силі цих аристократій — виросла ціла англійська конституція, виросло не тільки обмеженя одним національним законом самої королівської влади, але таке саме обмеженя тим самим національним законом сили консерватизму і сили поступу: сили поодиноких консервативних і поступових класів.

І коли в Англії всі революції кінчались реставрацією Монархії, а всі реакції новими ⁣»хартіями вольностей«; коли з внутрішньої боротьби переможцем виходив все принціп всекласової єдности нації, і коли Англія це така країна, що має найсильніщу державу хоч нема в ній ані сильної бюрократії, ані сталої армії і де Монарх не править, а царствує, але ті, що правлять, правлять завжди іменем Монарха, іменем персоніфікованого в його особі Маєстату цілої єдиної нації, — то причин цього факту треба шукати в класовім методі орґанізації англійської аристократії. Бо ніщо так не сприяє розвиткові почуття законности, взаємної пошани, національної єдности, любови і рівноваги між ріжними класами нації, як внутрішня сила і внутрішня орґанізованість кожного класу. Всякий орґанізований і по духу лицарський, войовничий клас не боїться дати волю і можність життя иншим класам тому, бо він сам внутрі сильний, бо зловживанню волею і порушеню закона він може протиставити не плаксиві слова, чи террор страху, а власну орґанізовану силу. Ані патріотичне демократичне шарлатанство, ані кулачні охлократичні диктатури при класократичнім методі орґанізації нації не можливі. Бо необхідність правлячих класових аристократій для нації доказується там не їх ⁣»всенародньою«⁣ патріотичною популярностю, а їх власною внутрішньою силою і моральною вартостю; бо всяка кулачна диктаторська забаганка зустрічає там не патріотичні ⁣»умовлюваня«, а таку саму орґанізовану фізичну одправу з боку загрожених в свому істнуванню сильних і не розпорошених класів. І тому Англія, хоч і зачеплена сьогодня під впливом свого колоніяльного поширеня, як і вся Европа, демократичним розкладом, ще має найбільше даних цей розклад перебороти силами своєї класократії і ще найменше їй погрожує неминучий для Европи наслідок сучасної демократії: — охлократична кулачно-диктаторська, чи большовицько-комуністична ⁣»ліва«, чи якась ⁣»права«⁣ »наполєоновська«⁣ реакція.

Однородність політичних хотіннь активних і пасивних елєментів Англії вилилась в форму однородного хотіння спільного, нормуючого, понадкласового, всенаціонального закону. Тому нація в Англії — це не демократична патріотична література, призначена для ⁣»усвідомлюваня«⁣ пасивних мас; це також не державний твір охлократичної, механічно накинутої казарменної виучки — а жива, орґанічна стихія. Народилась ця національна однородність політичних хотіннь перш за все завдяки тому, що перша матеріяльно і громадськи творча англійська аристократія — норманські завойовники Вільгельма — зуміла стати не тільки орґанізованою силою, але ще й силою, яка обмежила свій творчий порив відповідно до восприїмчивости пасивних мас. Оце обмеженя вилилось: в єдиній реліґії, яка дала і активним і пасивним елєментам одні закони моралі; в єдиній і для активних і для пасивних елєментів монархічній владі. Завдяки цьому обмеженій аристократії, стала можливою її надзвичайно швидка національна асиміляція біля того созвучного їй класократичного англійського ядра, що вже витворилось на місці в попередній тяжкій боротьбі з охлократією. Ядро це застали вже Нормани при своїм розселеню в Англії. З нього вони взяли собі жінок, від них навчились місцевої мови і в оцім орґанічнім сполученні з ним вони витворили перші англійські класократичні семї — підставу і основу нації. Без цього місцевого ядра асиміляція їх була б розуміється неможливою.

Скріпила дальше цю асиміляцію спільна боротьба місцевої пасивної маси під проводом своєї нової класократичної аристократії проти нового напливу чужинців (оксфордський статут) і вікова війна за повну еманципацію від Франції — першої батьківщини оцієї класократичної англійської аристократії. В цій зовнішній боротьбі закінчилась внутрішня формація англійської нації — з новою мовою (що повстала з орґанічного перемішаня на англійській території мови місцевих пасивних мас з мовою прибувших активних елєментів), новою своєрідною культурою, і старою назвою, в яку нова класократична аристократія, походженя норманського, вложила національний творчий зміст, що його бракувало давшій цю назву, переможеній охлократичній аристократії Англо-Саксів.

Орґанічна асиміляція з місцевим созвучним класократичним елєментом перших матеріяльно і громадсько-творчих норманських продуцентів-завойовників перетворила їх в перший основний національний лицарсько-хліборобський клас, в першу ґенерацію англійських консерватистів. По класам так само стала відбуватись дальша диференціяція (поділ) та інтеґрація (сполученя) прибувших-активних та місцевих-пасивних елєментів і в результаті отакого орґанічного перемішаня рас — не хаотично, а по класовим сталим і дідичним прикметам — повстала сильна раса нова, що не тільки збудувала собі наймогутніщу національну державу, але ще й виділила з себе, без ніякого внутрішнього ослабленя, міліони нових виселенців, творців нових націй і нових держав.

Матеріяльне життя Англії, до другої половини XIX в., можна порівняти з величною машиною, збудованою над бурхливим потоком природи-землі, машиною живою, яка все більше займає для себе стихії оцього потоку і тому все більше розростається та комплікується. До старих її коліс і трибів прилучаються, в міру того розросту, колеса і триби нові. Їх праця — це матеріяльне життя цілої нації. І сама нація — це внутрішня сила духова, яка держить вкупі всю ото скомпліковану машину, це внутрішня ідейна взаємозалежність, необхідна для виконування кожною частиною машини своєї праці і для виконування всієї праці цілою машиною. Нація при класократії, це духова єдність здиференціованого по способу матеріяльної праці, але разом з тим і обєднаного цією спільною працею даного людського колєктиву. Вона обмежує, до розмірів для істнування цілої машини-нації нешкідливих, необхідне тертя між її поодинокими частинами-класами, тертя, без якого сам рух машини був би неможливий.

І тому англійська класократична аристократія, яка цею машиною править — це не охлократична безкласова бюрократично-військово-духовна орда, що стоїть понад нацією і пильнує, щоб в ній не було ніякого руху і щоб у сні стадного — ⁣»общинного«⁣ чи ⁣»комуністичного« — рабства ⁣»благоденствував«⁣ пасивний і приголомшений ⁣»народ«. Це і не демократичні маґи, які ⁣»не визнають класів«, а тільки бережуть єдину ⁣»патріотичну національну ідеольоґію«⁣ і коли ця ⁣»ідеольоґія«⁣ чим раз більше, з розкладом матеріяльного життя нації, руйнується і осмішується, біжать з патріотичними заклинаннями, з ⁣»виборами«, з ⁣»проґрамами«, і словесно намагаються поправити розторохкану і розвинчену національну машину. Англійська класократія — це представники так чи инакше продукуючих класів, які, беручи самі участь в процесі матеріяльного життя нації, творять в міру його зросту все нові форми міжкласових взаємовідносин, все вищі форми громадського життя, і, прилучаючи до себе витворені цим зростом нові творчі аристократичні елєменти, бережуть тим самим реальну, стихійну, орґанічну, дійсно національну, всекласову духову єдність.

Однородність хотіннь пасивних і активних елєментів нації удержується тут весь час таким природнім уґрупованям ріжнокласової національної аристократії, яке не викривляється ані демократичними політичними шахрайствами, ані неістнуючим тут поліцейсько-казарменним охлократичним державним апаратом. Вона відповідає степені внутрішньої сили і потрібности для нації кожного класу і спірається на моральній авторітетности кожної класової аристократії в своїм класі. В цьому полягає ритмічність, гармонійність і орґанічність громадського життя по класократичному методу зорґанізованої нації.^[7]

В напрямі протилежному до розвитку Англії відбувався розвиток Франції. Історія її може служити типовим прикладом, як з розкладу класократії і з нездатности охлократії справитись з проблємами матеріяльної культури повстає панування демократії.

Подібно як в Англії розселеня войовничих кочових Англо-Саксів, так тут розселеня Франків ґерманської раси поклало початок самій назві та національній структурі Франції. Тільки тут охлократична влада Франків не одержала такої рішучої перемоги, як охлократична влада Англо-Саксів. Під проводом Франків не наступило таке колоніяльне затишшя, таке винищеня місцевого хаосу і така уніфікація одною владою і одною вірою пасивної маси, що так добре підготовили б цю масу до восприняття творчого класократичного елєменту, як це сталося перед приходом і перемогою норманської класократії в Англії. Тут, в більшій близости до римського центру, франкські варвари застали значно вищу культуру, а заразом значно більшу мягкотілість місцевої аристократії, викликану розкладом цієї культури. Застали вони вже занесену з Риму християнську віру з її ріжними тодішніми сектами і застали врешті більшу мішанину ріжних рас, ніж це було в Англії. Перемога над місцевою ґалло-римською здемократизованою аристократією^[8] далась їм значно лекше, але наслідки цієї легкої перемоги були далеко гірші. Франкські варвари не насадили тут одної віри та не знищили своїм охлократичним пануванням місцевого колоніяльного хаосу, а навпаки: самі потонули в ньому. Своєю первісною войовничостю вони задержали тільки похід на Францію дальших кочових орд, в тім числі і своїх єдинокровних братів Аллєманів і тим поклали початок політичного відокремленя Франції. На цьому їх роля скінчилась. Вони дуже швидко асимілюються потім з місцевою ґалло-римською аристократією (шлюб франкського вождя Кльовіса з Кльотильдою, дочкою місцевого правителя, може служити алєґорією цього асиміляцийного процесу), приймаючи її віру та вносячи в її колоніяльну расову мішанину і неусталеність ще новий неспокійний войовничо-кочовничий елємент. Якогось одного ядра, біля якого могла б скристалізуватись оця асиміляція варварів, у ріжнородної місцевої аристократії не було. В наслідок цього всього перемога лицарсько-земельної верстви у Франції, яка прийшла потім паралєльно з розвитком матеріяльної культури, носила зовсім инший характер ніж в Англії.

В Англії вона прийшла після впертої і оружної боротьби класократії з охлократією: вона була лицарською перемогою в чеснім бою расово усталених і одноцільних, прекрасно зорґанізованих войовничих елєментів класократичних над такими ж елєментами охлократичними. При чім елєментів класократичних в порівнанні з пасивною масою, що залишилась після повної катастрофи пануючої досі над цею масою охлократичної аристократії, було небагато. Тут перемога мягкотілої, розложеної і здеморалізованої ще римським хаосом, осілої лицарсько-земельної аристократії над напавшою на неї кочовою охлократією наступила мирним шляхом, після цілого ряду підленьких компромісів — способом, коли так можна висловитись, доместифікації (прирученя) полудиких охлократів.^[9] Отже: наділеням їх ріжними римськими титулами, окруженям їх всякими почестями, уступленям їм частини влади і врешті включеним їх в ряди цієї численної у відношеню до своїх пасивних мас, місцевої ґалло-римської, культурніщої від завойовників, але розложеної аристократії. В результаті, основний для всякої класократії перший консервативний земельно-лицарський клас, що витворився у Франції з такої мішанини місцевих здемократизованих ґалло-римських класократів з прирученими франкськими завойовниками охлократами,^[10] не був одної усталеної раси і навіть одної мови,^[11] не викрісталізувався він і не обєднався внутрі в оружній тяжкій боротьбі з сильним охлократичним противником і не мав, завдяки своїй численности, почуття необхідної рівноваги між собою і пасивними масами. Фундаменти класократії у Франції були покладені гнилі і тому на них не змогла вирости, як в Англії, міцна класократична будова.

Дальший розвиток Франції пішов шляхом охлократії. Подамо коротко головні причини і головні етапи оцієї охлократичної перемоги.

Вже в тих численних державах (до 60-ти), які застали в Ґаллії Римляне, монархічна влада була дуже ослаблена. Аристократії скрізь було там так багато і вона настільки переважала над пасивними масами, що правління її могло бути необмежене, республіканське. Римське панування не внесло в цім напрямі великих змін. Культ Імператора, який установився тоді, носив в очах Ґаллів більш реліґійний, ніж політичний характер. Римські і ріжні инші напливові елєменти, якими ще поповнились згодом ряди місцевої аристократії, тільки збільшили місцевий хаос і до витвореня та скріпленя єдиної і обмежуючої влади монархічної не спричинились. Тому сильна охлократична влада монархічна, яку принесли з собою франкські варвари, могла б запанувати тільки при умові звичайного охлократичного винищеня місцевої численної республіканської аристократії. Але що цього не сталося, а навпаки Франки влились в ряди цієї аристократії, то і влада монархічна, яку вони принесли з собою, дуже скоро була обмежена і зведена нінащо. Франція з часів Меровінґів і Каролінґів уявляла із себе феодальну демократію, де суверенні феодали правили необмежено пасивною масою в своїх незалежних володіннях; де вони мали тільки права і не мали ніяких обовязків; де вони вічно воювали між собою, і де монархічна влада, ставши виборною, стратила всякий реальний зміст і значіння для вибіраючих Монарха, його васалів. Повний розклад феодальної земельно-лицарської класократичної аристократії, завдяки оцьому її необмеженому правлінню, і наслідки цього розкладу: — анархія, роздратованя пасивних мас і повний упадок в їх очах морального авторітету пануючої феодальної демократії — спричинились, як завжди так і тоді, до відродженя і перемоги охлократії.

Відродженя охлократії почалось в маленькій провінції, де нащадки полукочових Франків мали з давен давна найбільшу расову перевагу. Головними центрами цієї провінції були Париж і Орлєан. Правляча там феодальна семя Капетів, завдяки виборові одного з її членів в Королі Франції, дістала змогу примінити для цілої Франції той охлократичний метод правління, якого вживала вона в своїй провінції. Діло обєднаня і уніфікації Франції, розпочате Капетами, продовжене иншими династіями, було завершене за Людовика XIV, при якому охлократія одержала повну і рішучу перемогу над здемократизованою класократією, але заразом до дальшого правління Францією, коли в ній розпочався сильний розвиток матеріяльної культури, показала себе нездатною.

В Англії внутрі сильний, моральний і прекрасно зорґанізований земельно-лицарський клас, служачи по лицарськи, всіма своїми силами, вірою і правдою монархії, не допустив одночасно до сотвореня такого охлократичного державного апарату, при помочі якого Монарх міг би стати абсолютним володарем і повернути своїх вірних лицарів в юрбу приголомшених нагайкою рабів. Тому в Англії не витворилась ні сильна бюрократія ні стала армія, і тому англійська класократична нація і держава виросла не з сили централістично-бюрократично-військового безкласового державного апарату, який би знищив класи, а з внутрішньої сили і орґанізованости англійських класів. Правлячи нацією і державою, ці класи одночасно обмежували свою класову владу і свою класову волю одним понадкласовим законом цілої Нації і цілої Держави, — законом однаковим для аристократії і пасивних мас, і персоніфікованим в особі сталої і дідичної монархії, за яку англійська класова аристократія готова була кожної хвилини покласти свою голову. У Франції навпаки: внутрі розєднаний, здеморалізований і здезорґанізований, але численний лицарсько-земельний клас став зразу ворогом монархії; став, де тільки міг, обмежувати права Монарха і став правити сам анархічно, необмежено, тратячи чим раз більше для своєї влади моральний авторітет в очах мас. Тому розвиток французської нації і держави, розвиток однородности національних і державних хотіннь аристократії і пасивних мас пішов проти основної класократичної земельно-лицарської верстви. Її місце стала займати аристократія охлократична, що обєднавшись біля особи Монарха, перетворила владу монархічну з влади обмеженої і влади виборної, у владу дідичну, абсолютистичну і необмежену. Французська класократія, замість стати як в Англії опорою класократичної монархії, здемократизувалась, занархізувалась і в результаті була знищена монархією охлократичною.

Першим засобом перемоги монархії охлократичної у Франції було сотвореня з ріжних, ворожих до розложеної класократичної земельно-лицарської аристократії, матеріяльно непродукуючих, здекласованих, кочових чи полукочових елєментів сильного, тільки од Короля залежного, державного апарату і наємної королівської армії. Зпочатку це були скромні королівські урядовці в феодальних володіннях, що брали в імени Короля під свою оброну ⁣»народ«⁣ проти утиску феодалів. Потім: обєднані одною прекрасною зцентралізованою бюрократичною орґанізацією ⁣»лєґісти«, що далі продовжували діло визволюваня народу з під влади ⁣»маленьких тиранів«, а одночасно наладжували фіскальний і адміністративний державний апарат та творили ідеольоґію абсолютизму під гаслом: ⁣»що подобається Королю повинно вважатись законом«. Врешті: центральні бюрократичні судові та фінансові установи (звані теж ⁣»парламентом«, але з парламентом англійським — представництвом класів — вони крім назви не мали нічого спільного: їх завданням було — ⁣»слухати наказів Короля«) і сотвореня сталої королівської армії зпочатку з кондотєрів, а потім з вимуштрованих і відповідно вихованих здекласованих місцевих войовничих елєментів — ось головні етапи наростання сили центрального державного апарату і орґанізації сильної охлократичної аристократії.

Репрезентована оцим державним апаратом і оцею охлократичною аристократією королівська влада, опершись на невдоволеню пасивних мас з безавторітетного панування антімонархічної і свободолюбиво феодальної демократії, виступила проти неї і при помочі ⁣»народу«⁣ зразу винищила феодалів в безпосередно підлеглій Капетам провінції. Потім тим же самим методом вона стала їх винищувати в цілій Франції, прилучаючи одно за другим незалежні досі феодальні володіння до Парижського центру. Другим засобом перемоги охлократії було підчиненя абсолютистичній владі королівській, владі світській — влади духовної, влади французської католицької Церкви. ⁣»Праґматична санкція«⁣ 1438 р., конкордат 1516 р., ⁣»декларація 4-х артикулів«⁣ 1682 р., врешті участь кардиналів Рішельє і Мазаріні в ділі ідеольоґічного і фактичного обоснування абсолютистичної королівської влади і орґанізації бюрократично-військової охлократичної аристократії, — ось засоби, якими французська абсолютистична охлократія підрізала в край моральний авторітет здемократизоваиої класократії і придбала для своєї орґанізованої бюрократично-військової сили цей авторітет в очах мас.

Розпорошені і розєднані французські класократи не змогли противоставити побідному ходові абсолютистичної і централістичної охлократії ніякого орґанізованого опору. Проти авторітету абсолютизму, опертого на централізмі і на одній католицькій вірі, вони пробували противоставити оборону провінціональної автономії і стали приймати инші, ворожі католіцизмові, віри. Народолюбству охлократичному: ⁣»обороні народа од зажерливих панів«, вони пробували противоставити народолюбство демократичне: ⁣»оборону народа од тиранської королівської влади«. Але всі ці змагання здемократизованої і тому слабої внутрі класократії до нічого не привели. Оборона провінцій перед централізацією і боротьба класократії з удержавленим католіцизмом довели до різні Альбіґойців в XIII ст., до вигнання Гуґенотів і Варфоломієвської різні в XVI ст., до взяття Рошелі в XVII ст. і в результаті скінчились повним винищеням абсолютистичною і централістичною охлократією всіх місцевих, провінціональних класократичних особливостей. Незорґанізована і внутрі слаба класократична сепаратистична акція викликала лише централізаторську охлократичну реакцію, привела до повної уніфікації ⁣»єдиної і неділимої«⁣ Франції, до знищеня класократичного іновірства і повного тріумфу охлократичного ⁣»казьонного«⁣ католіцизму. Всі спроби незорґанізованих і слабих ⁣»народолюбних панів«⁣ підняти народ проти Короля скінчились повним фіяском, бо ⁣»народ«⁣ ніколи не йшов за слабими, хочби і найбільше народолюбними панами, а скрізь і завжди йшов за панами сильними. Орґанізована в другій половині XV в. французською здемократизованою і ⁣»кающоюся«⁣ класократією ⁣»Ліґа публічного добра«, що мала на меті ⁣»визволеня нещасного народа«⁣ з під королівської влади, скінчилася тим самим, що і пізніща французська ⁣»фронда«, що й анальоґічне їм повстання декабристів в Росії: повним розгромом здемократизованої земельно-лицарської класократії при помочі — набраної власне з цього самого народу і ріжних здекласованих ⁣»панів« — бюрократичної, абсолютистичної охлократії.

В результаті, поминувши часи її короткого відродженя (за панування бувшого провідника Гуґенотів, лицарського Короля Генриха IV), класократія у Франції була винищена до коріння. Її нащадки, скапітулювавши в боротьбі з охлократією, стали входити в ряди переможців. Вони покинули свої двори і замки, переселились в Париж, вступили на платну службу в королівську армію та королівську бюрократію і стали жити не так, як англійська класократія — зі своєї класової матеріяльної, продуктивної праці — а з королівського жалування і з державної казни. Зі здеморалізованих лицарів, що не схотіли добровільно служити єдиній національній монархічній владі, вони перетворились в рабів цієї влади, в лакеїв самодержавного Монарха. І тільки така лакейська служба була в кінці дозволена переможеним і здеморалізованим французським класократам. Їм було заборонено (за Людовика XIV) — під загрозою утрати ранґи, жалування і звання — займатись матеріяльним продуктивним трудом, тоб то заборонено було як раз те, чим гордилась англійська класократія, з чого черпала вона свою власну силу, і на чім спіралась як її класова незалежність, так і її потрібність для Короля, для нації і для національної держави.

Поняття нації, яке в Англії виросло орґанічно з гармонійного сполученя необхідних для життя цілої нації ріжних сильних класів на одній землі, і яке знайшло собі орґанічне завершеня в горі: в одній національно-державній, консервативній, в особі Монарха персоніфікованій владі — у Франції розвивалось якраз в протилежному напрямі: воно було видерте від слабої класократії охлократією, а тоді механічно прищеплене згори абсолютистичною охлократичною владою розпорошеній і незорґанізованій французькій пасивній масі. Про націю в Англії так мало говорили на протязі столітть тому, що вона там була скрізь: в автономнім домі-семї, в автономній волості, в автономнім класі, в сильній — обєднуючій всі ці автономії — децентралізованій державі. Бо нація була там таким необхідним але і природним фактом життя, як земля, сонце, повітря. У Франції навпаки: нація це щось, про що треба кожної хвилини кричати, що треба пропаґувати, боронити, суґґестіонувати, бо без цієї охлократичної віри в націю вся — механічно, муштрою і виучкою збудована — єдність національна розсиплеться в нічим між собою орґанічно не звязаний людський порох, який держиться купи тільки оцією одною вірою і пропаґуючим її одним зцентралізованим бюрократично-військово-духовним державним апаратом.

Народилась оця охлократична французська нація в боротьбі класократії з охлократією. Поняття нації, сотворене у Франції — як скрізь і завжди — класократією, було вирване з її рук тоді, коли вона на своїй національній єдности з пасивними ⁣»народніми«⁣ масами захотіла оперти оборону себе і цих мас перед централізаторськими, приголомшуючими все і вся, нівелюючими тенденціями абсолютистичної охлократії. Коли б ця класократія була внутрі обєднана, зорґанізована — коли б її не була розложила і розпорошила демократична анархія — охлократія була би супроти неї безсила. Але з неорґанізованими, поділеними на ріжні партії і взаємно себе поборюючими класократами охлократи легко дали собі раду. Вони використали це почуття національне, яке класократія вже орґанічно прищепила була пасивним масам, зробили з нього народнє гасло проти ненавистних ⁣»народові«⁣ (завдяки їхній слабости і анархічній розбещености) ⁣»панів«, проголосили цих панів ⁣»зрадниками нації«⁣ і стали справляти їм при помочі зфанатизованого такими національними гаслами народу ріжні Варфоломієвські різні. І щоб цей, проти ⁣»панів«⁣ збунтований народ в руках своїх удержати, мусіла перемігша охлократія зробити з поняття нації охлократичну віру, зо всіма її атрибутами примітивного народнього містицизму, зненависти до невірних, охлократичного гіпнозу і суґґестії. Тому у Франції, де класократія встигла тільки покласти основи нації, але дальший провід був у неї вирваний охлократією, замість орґанічного, всім вродженого і самозрозумілого почуття нації бачимо охлократичний культ нації. Нація має там своїх святих (Жанна д'Арк), своїх невірних, своїх пророків, своїх історичних ворогів і т. д. — як раз все те, чого й сліду не було (виключаючи період охлократичної революції Кромвеля) до кінця XIX ст. — за часів найбільшої могутности — в класократичній Англії. Тому врешті в Англії класократичний Монарх — Голова Нації — був разом з тим ⁣»першим її слугою«, він ⁣»стояв під законом«: законом одним і обовязуючим для цілої нації. У Франції Монарх охлократичний був необмеженим правителем, стояв ⁣»понад законом«, бо його іменем не тільки виконувався але і творився цей національний закон, бо він був не персоніфікацією національної єдности а її джерелом і основою.

Розуміється така охлократична нація, — де орґанічна національна єдність підмінюється механічною національною вірою, пропаґованою і репрезентованою прекрасно зорґанізованим охлократичним державним апаратом — уявляє із себе велику силу доти, доки цей зцентралізований бюрократично-військово-духовний апарат істнує. Але вона має свої слабі сторони. Перша: коли нація зливається в одно з охлократичним державним апаратом, то всі вороги охлократії стають тим самим і ворогами нації. У Франції це привело не тільки до фізичного винищеня охлократією во імя нації найбільше вартних для нації матеріяльно і громадсько творчих класократичних елєментів, але спричинилось ще і до масової еміґрації цих елєментів, до їх глибокої зненависти до такої, ворожої їм, французської нації, — привело наприклад до того, що найбільше вартні національно Французи влились, як еміґранти, цілими масами в ряди найбільше до Франції ворожого пруського державного апарату.^[12] Повне виснаженя нації — завдяки елімінації з неї її, найбільше в порівнанні з иншими, расово і духово суцільних частин — це неминучий наслідок панування отакої національної охлократії.

Друга слаба сторона охлократії, її ахілєсова пята, це повна її нездатність справитись з орґанізацією продукції, з вимогами матеріяльного розвитку нації. І в даному прикладі, у Франції, перемога абсолютизму йшла в парі з упадком промислу і хліборобства. Бо навіть найкраще зорґанізованим охлократичним державним апаратом не можна привчити націю більше інтензивно, більше орґанізовано і продуктивно працювати. Інтензивне хліборобство і машинна техніка, без яких не може бути розвитку нації, охлократичному гіпнозові не піддаються ніколи — однаково чи це буде гіпноз Людовиків, чи пророків ⁣»диктатури пролєтаріяту«. І примусом охлократичним матеріяльної культури сотворити неможливо. Її розвиток губить всяку охлократію, погубив він і охлократію французську.

В класократичній Англії розвиток матеріяльної культури сотворила сама — зорґанізована в своїх продукуючих класах — нація. В охлократичній Франції, де націю репрезентувала матеріяльно непродукуюча бюрократично-військово-духовна та інтеліґентська охлократія, матеріяльна культура стала розвиватись поза нацією і наперекір нації. Зпочатку її творили ворожі до пануючої охлократії і усунуті нею од державно-національних справ французські протестантські класократи. Але, після відомого ⁣»навертання«⁣ протестантів на ⁣»національну католицьку віру«⁣ при помочі драґунських караючих експедицій, вони мусіли покинути свою батьківщину. Винищеня класократіі привело до знищеня можливости орґанічного, матеріяльного розвитку Франції. Він став з того часу відбуватись хаотично під патронатом — нездатної до його орґанізації — охлократії та насаждатись руками неперебіраючої в засобах, масово прибуваючої до Франції, чужоземної а поруч з нею випливаючої на верх і місцевої демократії.

Виросла оця французська демократія з останків здеморалізованої і розложеної класократії, що в ⁣»народі«⁣ стала шукати порятунку проти охлократичної народньої влади. Звідци пішли її ідеольоґи. Але дійсну реальну силу демократії дало пацифістичне, нелицарське не посідаюче тут військово-оборонних традицій, купецьке і промислове міщанство, головним чином чужинці, яких цілими масами стала спроваджувати до Франції пануюча охлократія, найбільше за Кольбера, відомого міністра Людовика XIV. Охлократична влада хотіла шляхом концесій і ⁣»казьонних пособій«⁣ сотворити з цих, незвязаних нічим з місцевим населеням чужинців послушну собі верству, яка не претендуючи на ніякі для себе політичні права, творила би для охлократії матеріяльну культуру. Бо збільшеня економічного багацтва краю стало для охлократії необхідним в момент, коли податків з примітивного хозяйства для удержаня все більше численного охлократичного державного апарату і сталої армії вже не вистачало. Таким чином під владою охлократії, матеріяльна продукція у Франції опинилась не так як в Англії, в руках лицарської, володіючої мечем сільської і мійської класократії, а опинилась вона в руках пацифістичної демократії. І пануючій силі охлократичній змогла противоставити ця демократія не власну орґанізовану класову силу продукції і меча, а ⁣»політичний«⁣ сприт розлагателів, уміння підбунтовувати маси і врешті силу гроша.

Боротьба ж між демократією і пануючою охлократією була не минуча. Щоб здобути можність необмеженого розвитку для своєї хаотично експанзивної і зажерливої матеріяльної діяльности, демократія мусіла усунути, звязуючу цю діяльність, реакцийну владу охлократії. Коли влада охлократії приймає форми монархії, то така охлократична монархія не обмежує тільки відповідно до рівня восприїмчивости пасивних мас (як це робить монархія класократична, що тільки обмежує, але заразом і допускає організовану поза державним апаратом матеріяльну творчість класової аристократії) а просто, для збереженя свого авторітету серед мас, не допускає ніякої — поза державним апаратом орґанізованої — матеріяльної творчости. Знов же репрезентуюча неорґанізовану, хаотичну і зажерливу матеріяльну творчість демократична верства всяких відірваних від рідного ґрунту охлократичним централізмом або не звязаних орґанічно з землею і з пасивними масами, спроваджених ним зовні колоніяльних мішанців, завжди противоставляє необмежено реакцийному абсолютистичному правлінню охлократів так само нічим — тільки в протилежний бік — необмежене, своє ⁣»поступове«⁣ республіканське правління демократів.

Першою перемогою демократії був, ще за часів абсолютизму під її впливом і під примусом потреби для охлократичного уряду буржуазно-демократичного гроша проведений, звичай продажу державних урядів. Завдяки цьому демократичне міщанство здобуло можність спокійно і пацифістично (а не так як класократи в крівавих і лицарських гуґенотських повстаннях) усувати від влади войовничу, матеріяльно непродукуючу охлократію, купуючи собі її уряди, завойовуючи її своїми грошима під свій вплив. В инших менше ⁣»культурних«⁣ країнах таку саму ролю мирної зброї, гуманітарно і пацифістично розкладаючої охлократію, відограли так звані хабарі. В наслідок отакої ⁣»пацифістичної пенетрації«⁣ (мирного проникання), охлократичний державний апарат Франції в своїх верхах був вже здебільшого в руках буржуазної та інтеліґентської демократії задовго ще до вибуху революції 1789 р., не кажучи вже про те, що в руках цієї буржуазної демократії, по знищеню класократії, опинилась в решті решт вся матеріяльна продукція. Революція мала тільки завершити цей довгий еволюцийний процес. І те, що не вдалось було колись простолінійній, лицарській — але слабій і незорґанізованій — класократії, удалось тепер нелицарській, гнучкій і багатій демократії…

»Народ«⁣ був нарешті піднятий проти охлократичної Бастилії. Одначе перший період панування демократії трівав недовго. Захоплена тоді романтичними ідеалами, демократія не порахувалась добре зі своїми дійсними, реально їй присущими силами. Знищена нею зверху, французська охлократія воскресла знову знизу. Замість охлократії ⁣»правої«⁣ появилась инша по свому складу і гаслам, але ідентична з нею по духу охлократія ⁣»ліва«. Жирондисти і всі ідеалістичні демократичні формації пали під террором Жакобинців, які замість абсолютистичного Короля поставили абсолютизм Конвенту, а замість відчиненої Королям духовної влади казьонного католіцизму, задумали сотворити підчинену собі духовну владу революцийної ⁣»національної церкви«. При Наполєоні охлократія здавалось здобула наново свій давній блиск і всі утрачені позиції. Але що удалось Капетам в добі застою матеріяльної культури, то не удалось Бонапартам в добі її інтензивного розвитку. Охлократія могла б знов запанувати у Франції під умовою, що розвиток матеріяльної культури було б спинено і пасивні маси повернуто назад до примітивного хозяйства. Це одначе, при дуже інтензивнім темпі тодішньої французької матеріяльної творчости і при великій численности республіканської демократичної аристократії, в руках якої ця творчість опинилась, було неможливо.^[13] І процес мирного опановуваня демократією охлократичної влади — процес, який тягнувся перед революцією 1789 р. століттям — тепер, при умовах для нової охлократії несприяючих, завершився перемогою демократії в кількадесят літ. ⁣»Єдність та неділимість«⁣ Франції і сотворена в революцийній боротьбі з ⁣»панами«⁣ нова механічна віра національна — були знов ділом, відродженої в революції, охлократії. Але використовування цієї національної віри і використовування єдиного і неділимого охлократичного державного централістично-бюрократично-військового апарату стало вже тепер уділом необмеженого, на ⁣»народніх«⁣ виборах опертого, республіканського правління демократії.

В цій неприродности правління поступової демократії при помочі купленої нею, розложеної і здеморалізованої реакцийної охлократії, — в повнім занику орґанічного класового консерватизму, — і в цім неприроднім явищу, що пацифістична, атеїстична і ліберальна демократія французька, підбунтовуючи весь час ⁣»народ«⁣ проти здержуючої державної влади і цим здобуваючи собі його голоси і популярність, мусить одночасно зберігати реалізуючий цю владу, реакційний (не консервативний!), ворожий їй, войовничий, неліберальний і по своїм тенденціям диктаторський охлократичний державний апарат, на якому вона сидить і без якого не може бути ніякої французської нації — лежить причина політичної, соціяльної, фізичної і духової нерівноваги Франції, джерело її частих революцій, її повільного вилюднюваня і завмірання… Тільки відродженя, або народженя якогось сильного, матеріяльно продукуючого, але заразом лицарського класу, який би зміг покласти основи класократії, могло б дати Франції нове ритмічне і орґанічне життя. Але чи це можливо, коли навіть найбільші вороги сучасної демократичної Франції — монархісти французські — і ті по свому методу орґанізації, по своїй соціяльній структурі — охлократи. Коли виступаючий там на арену політичного життя новий активний клас робітників-продуцентів, незважаючи на всі змагання синдикалістів надати йому класову орґанізацію і лицарський характер^[14], все більше і більше піддається з одного боку — розкладовим впливам пацифістичної соціяльної демократії, а з другого — диктаторським приманкам відродженої знов в сучаснім комунізмі старої революцийної охлократії…

Иншу форму розвитку демократії бачимо наприклад в Польщі.

Польща повстала із розселеня між пасивною словянською масою (уніфікованою вже якоюсь попередньою охлократичною племінною владою) прекрасно зорґанізованих войовників — Ляхів — (історію цього розселеня дуже добре заналізував проф. Ф. Пєкосінський), які були мабуть дансько-норманського походженя і, прийшовши сюди, дуже скоро осіли в землю та разом з місцевим класократичним ядром витворили перший основний клас лицарів-землевласників. Влада цих зайшлих Ляхів, що орґанічно, через подружжя в созвучному місцевому класі, засимілювались з місцевим польським населеням, поклала основи польській класократії, а разом з нею основи польській нації і державі.

Але класократія в Польщі не удержалась довго. Головною причиною упадку класократичної аристократії була тут її завелика перевага над пасивною масою та збільшеня її числа і непомірне збагаченя шляхом колоніяльного поширеня на чужонаціональні території. Утрата почуття рівноваги між аристократією і пасивними масами, завдяки численности аристократії, привела до зведеня нінащо королівської влади і до панування шляхецької демократії, при якій необмежена влада суверенного ⁣»шляхецького народу«⁣ опинилась в руках вічно воюючих між собою зажерливих і анархічних маґнатів, що для своїх цілей суверенні голоси і симпатії цього ⁣»народу«⁣ в той чи инший спосіб купували. Під впливом демократизації, оцей, рішаючий про перевагу тієї чи иншої маґнацької ⁣»партії«, шляхецький народ перестав бути в кінці орґанізованим класом лицарів та продуцентів землевласників. Він повернувся в розпорошену хаотичну масу вільних та свободолюбивих республіканців, що стали жити з необмеженого правління своєю Республікою, переклавши одночасно всю орґанізацію продуктивної матеріяльної праці — з одного боку на зовсім чужі для нації (переважно жидівські) елєменти, а з другого — на пасивну масу, позбавлену в кінці (подібно як і в демократії афінській наприклад) всяких прав і тієї охорони закона, яку давала цим масам, за часів панування класократії, обмежуюча класократичну аристократію, реальна, а не фіктивна як тепер, монархічна влада. До дальшого внутрішнього розкладу шляхецького демократичного народу спричинилось те, що його найбільше ще лицарські і активні елєменти стали еміґрувати в прилучені до Польщи величезні литовсько-білорусько-українські території, асимілюючись там і кладучи основи, як в нашій козаччині наприклад, новим місцевим національним класократіям. Натомість в ряди шляхти польської стала входити масово та найбільше розложена і пасивна, а заразом найбільше ⁣»індивідуалістична«⁣ і недисциплінована литовська, білоруська і українська шляхта, яка в польськости і в охороні чужої для неї польської держави шукала захисту для свого власного безсилля, своєї анархічности і своєї незорґанізованости супроти своїх місцевих, сильніщих ніж в Польщі, пасивних мас. Розуміється такий неприродний добір мав фатальні наслідки для правлячої верстви, що свої найактивніщі і найсильніщі елєменти віддавала ⁣»кресам«, приймаючи натомість з ⁣»кресів«⁣ елєменти найслабші і найпасивніщі.

В результаті шляхта польська, політично здемократизувавшись і расово потонувши в колоніяльному хаосі, загубила свою первісну войовничість, єдність та орґанізованість і тому перестала служити консервативною підставою нації і держави. Але в Польщі не було, як у Франції, сильної охлократії, яка змогла б винищити оцю, повставшу з руїни класократії, шляхецьку демократію і — послухавши наприклад порад єзуїта Петра Скарґи: — обєднати механічно одною фанатичною католицькою вірою загубившу вже свою орґанічну єдність польську націю; винищити при помочі ⁣»католицького народу«⁣ всіх свободолюбивих і анархічних ⁣»панів ріжновірців«, та в той спосіб збудувати нову сильну, централістичну, бюрократично-військово-духовну, охлократичну державу. Охлократія польська, яка набіралась головним чином з ріжних здекласованих, — од місцевого ґрунту відірваних, але з Польщею тільки поверховно засимільованих — войовничих ⁣»кресових«⁣ елєментів, в порівнанні з демократією була все за слаба. Всі її спроби (під проводом Костюшка наприклад) усунути при помочі ⁣»народу«⁣ шляхецьку демократію і сотворити сильний охлократичний державний апарат, кінчались звичайно ще тільки більшою руйнацією останків орґанічного класократичного консерватизму і врешті поцілунками з демократією. Тому польська держава істнувала по інерції доти, доки вистачило решток попереднього розложеного класократичного ладу, тоб-то доки в моменти небезпеки сяк так збіралось ще на оборону держави загальне шляхецьке рушеня (ополчення) і доки функціонував попередній класократичний, на широкій автономії земель і на орґанізованости та єдности лицарсько-земельного класу опертий, державний апарат. Коли ж, під впливом демократизації, шляхта загубила свою первісну єдність та лицарськість; коли в цій демократичній шляхецькій масі розложився лицарсько-земельний клас і з його розкладом наступила анархія, то держава польська, позбавлена вже сильної класократії, а не витворивши сильної охлократії, завдяки своїй демократичній владі — упала. Польща була поділена і польська демократія, як всяка демократія, намагалась використати для себе ⁣»заборчі«, хоч і чужі, але установивші нарешті порядок і владу державні апарати. І як звичайно, найкраще це їй удалось в державі найслабшій — в даному разі в Австрії.

Сучасна демократична Польща, що повстала з перемоги Антанти, змогла наладити у себе сяку таку владу тільки завдяки фінансовій піддержці і зброї, одержаній від антантських держав; завдяки одідиченому по Австрії в Галичині державному апаратові, а також завдяки власній ⁣»пепеесовській«⁣ охлократії. Спіраючись на свою добру охлократичну орґанізацію і виставивши революцийні охлократичні гасла, пепеесовці в свої військових орґанізаціях сотворили зачатки польської армії. Але сила їх, як і попередніх польських охлократій, дуже слаба в порівнанні з демократією, шляхецькі ряди якої, що мали ще в собі останки старої класократичної культури, рідшають, поповняючись натомість ріжним расово мішаним, мало культурним, по хамськи зажерливим і спекулянтським, а тому до класової орґанізованости нездатним — інтеліґентським, купецьким, фінансовим та промисловим — міщанством, і таким самим по духу, розложеним та здеморалізованим своїми демократичними провідниками, ласим тільки на землю та на гроші, пацифістичним селянством. Пепеесовська охлократична аристократія підрізала — як і давніще — своєю революцийною ідеольоґією і діяльностю останки польського консерватизму, не маючи одночасно сили винищити наростаючу на його місце демократію. В результаті вона спричинилась до перемоги демократії і тепер сама розкладається та потопає в оцьому новому польському демократичному хаосі, гублячи швидко свій моральний авторітет в очах обдурених нею ⁣»пролєтарських і народніх«⁣ мас.^[15]

Завдяки цьому всьому в Польщі немає міцних підстав і для класократії: немає вже основного, добре зорґанізованого, консервативного і монархічного лицарського земельного класу, біля якого могли б наростати нові продукуючі і сильні класи, немає теж і анальоґічного класу промислового. Єсть натомість тільки ⁣»праві«⁣ і ⁣»ліві«⁣ демократичні партії, на чолі яких стоять однаково декласовані і однаково деструктивні ріжні інтеліґентські демократи, що для своїх хоч ріжних ⁣»правих«⁣ і ⁣»лівих«⁣ проґрам — але для своїх абсолютно по суті однакових політичних спекуляцій — шукають опертя в однім і цім самім — однаково ними деморалізованім, революціонізованім і дезорганізованім — ⁣»сувереннім польськім народі«. При таких умовах істнування держави польської стане дуже проблематичним з хвилиною, коли перестануть піддержувати її сторонні сили і коли минеться слабість її сусідів. Бо тільки ⁣»інтересом«⁣ сильних ⁣»союзних«⁣ держав і слабостю держав ворожих може держатись всяка отака, позбавлена власної внутрішньої — класократичної чи охлократичної — сили, демократична держава. По долі слабшої української демократії польська демократія може судити про свою власну долю. Не будучи пророком, можна здогадатись, що демократична Франція зробить колись ⁣»союзній«⁣ польській демократії теж свого роду ⁣»рижський мир«. І польські насмішки над Україною та й вся польська політика супроти України можуть тільки служити ще одним показчиком істинно-демократичної політичної глупоти правлячої тепер в Польщі верстви.^[16]

Типовим врешті прикладом непорушного на протязі столітть панування охлократії може служити Росія. Кажу іменно Росія, а не Великорусь, не Україна, не Білорусь, не Литва, Латвія, Фінляндія, кавказські нації і т. д. і т. д., бо кожна з цих націй, які входили в склад Росії, могла б була розвинутись инакше, сотворити свої власні національно-державні орґанізації, коли б всіми ними не правив один безнаціональний всеросійський охлократичний державний апарат, пристосований до восприїмчивости найнизчих, найбільше численних, але заразом найбільше пасивних та інертних мас кожної з цих націй. Складався цей охлократичний російський державний апарат з ⁣»общеруських«⁣ бюрократичних, військових, духовних та інтеліґентських елєментів, які зразу шляхом террору, а потім механічної виучки набірались зі зденаціоналізованих і відірваних від рідного ґрунту членів великоруської, української, білоруської, литовської, фінської і всіх инших, заселяючих Росію націй, та з ріжних вирваних зі свого класового оточеня, здекласованих поміщиків, селян, міщан, синів духовенства, всяких ⁣»разночинцев«⁣ і т. д. Історія цієї єдиної і неділимої охлократичної орґанізації, яка правила і править всіми приголомшеними і розпорошеними ⁣»російськими націями«, це і єсть історія Росії.

Розвивалась оця Росія майже так само як і рідна їй по методу орґанізації охлократична Франція. Тільки у Франції охлократія, щоб побороти хоч і розложену, але сильну численно класократію, зразу ж вирвала з рук класократії і прийняла за свої її національні гасла — по своєму, розуміється, їх переробивши та до своїх потреб пристосувавши. В Росії ж, де в центрі кристалізації російської охлократії — в землі московській — класократія була дуже слаба, національні гасла при формуванню охлократичного державного апарату довгий час великої ролі не грали і стали появлятись дуже пізно, тільки в міру прилученя України і Білоруси. Але ці гасла були настільки поверховні і, як для всякої охлократії, а тим більше для російської, неприродні, що захопити ними ріжноплемінні пасивні маси, прищепити їм одну охлократичну всеросійську національну віру, і так їх національно зуніфікувати як у Франції, російській охлократії не удалось. Не перейшовши через стадію панування сильної класократії, Росія уявляє із себе й досі типову примітивну охлократію. Розпорошені і позбавлені орґанічних сполучень пасивні ріжноязичні маси звязані в ній чисто механічно в одну державну цілість, яка держиться силою, авторітетом і террором безкласового, матеріяльно непродукуючого, бюрократично-військово-духовного охлократичного державного апарату.^[17]

Сама назва і основи Руси були покладені розселеням полукочових добичників войовників, т. зв. Варягів, між ріжними племенами, що жили між Балтийським і Чорним Морем. Центр того розселеня вкінці означився в Київі, де, серед місцевого колоніяльного хаосу, на руїнах попередніх розложених державних орґанізмів, почалась орґанізація нової охлократичної держави, опертої на силі неосілих, не володіючих землею, а живучих тільки з дані і зі здобичі — князівських дружин. Під охлократичною варяжською владою відбулась уніфікація ріжних завойованих ними племен: їм прищеплена була одна державна назва Руси і одна віра християнська. Але осісти в землю і покласти основи класократії ці варяжські охлократи не зуміли. Сотворена ними держава була зметена новою державою охлократичною прийшовших зі Сходу кочовників-Татар. Тільки на Заході під владою нової держави Галицько-Володимирської, а потім Литовсько-Руської, серед уніфікованої вже попереднім охлократичним варяжським пануванням руської (білоруської і української) пасивної маси, почалась класократизація осідаючих в землю варяжських нащадків, під впливом нового розселеня, йдучих з Півночі і Заходу, лицарських осілих хліборобських елєментів. Осівши в землю і обєднавшись біля місцевого класократичного ядра, всі ці — прийшовші переважно з Литви та Польщи, або, точніще кажучи, через Литву та Польщу — князі, земляни, шляхта і бояри прийняли місцеву руську ⁣»восточну православну«⁣ віру та руську мову, витворили першу руську лицарсько-земельну класократію і, подібно як Нормани в англосаксонську, так ці в стару руську охлократичну назву влили новий національний, орґанічний, класократичний зміст. Але ці, покладені в Галицько-Володимирській, а потім в Литовсько-Руській державі, орґанічні класократичні основи Руської нації, не дійшовши до повного розвитку, скоро опинились під натиском двох ворожих їм сил московської охлократії зі Сходу і польської демократії з Заходу.

Польська демократія стала розкладати литовсько-руську лицарсько-земельну класократію ізвнутрі і пацифістично. Обітницями необмеженого панування: збільшеня прав і зменшеня обовязків — вона притягнула на свою сторону ті здеморалізовані руські класократичні елєменти, яким вже затяжкою здавалася сильна обмежуюча їх монархічна влада литовсько-руських Великих Князів і яким дуже усміхались ⁣»золоті«⁣ республіканські польські шляхецькі свободи. Після вікової упертої боротьби в Литовсько-Руській Державі між руськими класократичними православно-національними консерватистами і руськими демократичними ⁣»поступовцями«, верх одержали послідні. В результаті прийшла інкорпорація руських земель до Польщи і руська національна класократія, опинившись в шляхецькій республіці, була там вкрай здемократизована, здеморалізована та розложена. Разом з нею розложилась, обєднуюча досі Білорусів і Українців, одна руська нація. На її місце, біля останків старої консервативної класократичної Руси, стала народжуватись і кристалізуватись на Півдні, — ⁣»на Україні« — в лиці (повставшої з розселеня там нових зайшлих лицарських елєментів) класократичної і монархічної городової козаччини, нова нація — українська, а з Півночі стала наступати инша, нова Русь — Русь охлократична московська.

В Московщині — цій далекій окраїні старої Київської варяжської держави — Русь вкорінилась була дуже слабо. Новій побідній татарській охлократії вона не в стані була ставити опору і дуже скоро стала вливатись в її ряди. Оця русифікація татарського державного апарату, який покрив собою Московщину, поклала основи російській охлократії — з неї виросла вся пізніща Росія. Зпочатку крім мови і православної віри нічого иншого ця нова охлократія від старої Руси не перейняла. Назву Русь і поняття Руси в значінню національнім стала московська охлократія вживати тільки тоді, коли в сумежній Литві вона наткнулась на витворену там вже орґанічну руську націю, і коли тамошня руська класократія, розложившись та ослабивши злукою з Польщею свою монархічно-класократичну литовсько-руську державу, відчинила тим самим двері для перемоги сусідньої московської охлократії. З того моменту Москва розпочала ⁣»собіраніє руських земель«⁣ методом тим самим, як на другому краю Европи збірав французські землі Париж.

В Москві при помочі татарського державного апарату, який вкінці опинився в руках Великого Князя (що став відтоді все частіще вживати титулу Царя), місцева нечисленна боярська класократія була винищена дуже скоро. Боярство московське, яке настановило пануючу династію, думаючи під її фірмою правити самім необмежено, було зметене царськими опричниками так само, як Капети змели вибравших їх феодалів; як сьогодняшній совнарком винищив чрезвичайкою настановивший його з метою ⁣»диктатури пролєтаріяту«⁣ російський робітничий клас; як взагалі всяка охлократія нищить скрізь і завжди таку здезорґанізовану і здеморалізовану класову аристократію, що в своїм внутрішнім безсиллі сподіється при помочі охлократичного безкласового державного апарату і при піддержці ⁣»народу«⁣ завести ⁣»диктатуру«⁣ свого класу.

Одержавши перемогу на місці, московська охлократія кинулась здобувати нові землі. Підійшовши до сумежної Литви, вона супроти тамошньої руської князівсько-боярської класократії стала вживати того самого методу, що Капети супроти класократії французької. Від цієї литовсько-руської класократії московська охлократія перейняла всю витворену вже там орґанічно руську національну культуру, але в цю культуру вложила вона зовсім инший охлократичний зміст. Тамошні руські гасла орґанічно-національні перетворила вона в гасла ⁣»Царські«, казьонні, державні і вжила їх на винищеня руської класократії; на зруйнування орґанічних, національних підстав Руси; на механічне прилученя до нового московського державного центра, во імя Руси і при винищеню Руси, старих руських земель. Процес цей відбувався з переривами, комплікувався змінами династій і заміною при цій нагоді одної російської охлократії иншою, але суть його осталась та сама і по сьогодняшній день.

Завойованю російської охлократії піддавались одна за другою всі ті сусідні землі, де попередня класократична влада була вже розложена демократією. Так була завойована зпочатку частина Білоруси, потім частина України, потім Польща і Литва з рештою білоруських і українських земель, і т. д. і т. д. Метод цього завойованя був скрізь однаковий. При помочі сильного централістичного державного апарату, за яким стояла сильна стала армія, і при піддержці місцевих охлократичних елєментів піднімався в країні, що мала бути завойована, ⁣»народ«⁣ проти ⁣»панів«⁣ і тоді, коли ⁣»пани«⁣ були вже в достаточній мірі перерізані і залякані, а ⁣»народ«⁣ загіпнотизований могутностю і непереможностю абсолютистичної охлократичної влади, приходила ця влада, увільняла ⁣»народ«⁣ з під ненавистної йому політичної влади здеморалізованих ⁣»панів«⁣ і всіх повертала террором в послушну собі, нічим між собою орґанічно не звязану, стадну залякану юрбу.

Розуміється поняття ⁣»народу«⁣ і ⁣»панів«⁣ на протязі столітть мінялися. Супроти русько-литовських князів, ⁣»народом«⁣ було дрібне боярство; супроти козацької городової старшини — козацька неосіла чернь; супроти правобічної української шляхти — гайдамацьке селянство; сьогодня проти ⁣»буржуазії«⁣ підіймається ⁣»пролєтаріят«⁣ і т. д. і т. д. Але результат був скрізь і завжди однаковий. Охлократичні провідники юрби одних націй помагали нищити не тільки власну здеморалізовану класократію, але і класократію инших націй. ⁣»Черкасішки«⁣ різали по царському наказу не тільки своїх ⁣»панів-ляхів«, а й бороди московським боярам; ⁣»кацапи«⁣ розправлялись не тільки зі своїми ⁣»барами«, а і різали чуби у ⁣»хахлов«. Одні і другі звільняли ⁣»польського мужика«⁣ з під влади ⁣»польських панів«, а знов здекласовані і охлократизовані польські, українські, московські, балтийські та всякі инші ⁣»пани«, сидючи по петербургських канцеляріях, европеїзували і досконалили весь цей охлократичний державний апарат, затягаючи петлю на своїй власній шиї і на шиї всіх оцих ⁣»російських націй«.

Моральний авторітет російської охлократії — так само як французької, як і всякої иншої — спірався на тому захисті, який знаходили в реакцийній абсолютистичній владі безчисленні пасивні ⁣»народні«⁣ російські маси перед примусом їх до більше інтензивної матеріяльної продукції і громадської творчости з боку матеріяльно і політично активних, чи то класократичних, чи — по розкладі класократії — демократичних елєментів. Поки ⁣»пани«⁣ були такими самими рабами царськими, як і ⁣»народ«, поки вони не сміли проявляти ніякої власної матеріяльної і політичної акції, а мусіли робити тільки ⁣»панщину«⁣ Цареві таку саму, як і народ робив їм — але не як панам, тільки як рабам царським — доти в пасивности і нерухомости благоденствував народ і доти влада охлократичного Царя — оточена ореолом всемогутности, перед якою тремтять пани — мала повний моральний авторітет серед пасивних народніх мас і була — як і вони — непорушна. Всі спроби нечисленних здемократизованих класократичних елєментів підняти народ проти Царя, кінчалися для них ще трагічніще ніж у Франції, бо тут вони були без порівнання менше численні і ще більше розпорошені та здезорґанізовані. Повстання декабристів, повстання української правобічної польонофільської шляхти з її ⁣»золотими грамотами«⁣ до народу, були знищені руками самого народу, навіть без великого зусилля з боку охлократичного державного апарату. Не від здемократизованих та з дезорґанізованих класократів, не від мягкотілих російських ⁣»кающихся дворян«⁣ прийшла загибель для старої охлократичної Росії — і мабуть не від всяких соціял-демократів, не від ⁣»кающихся«⁣ вже тепер ⁣»пролєтаріїв«⁣ прийде загибель для нової Росії большовицької.

Як у Франції продаж державних урядів, так в Росії увільненя дворянства од примусової служби державі поклало першу основну розколину в правлячу охлократичну верству. Бо як не було здеморалізоване і здезорґанізоване дворянство всіх російських націй, але воно російському охлократичному державному апаратові, останками своєї колишньої класократичної культури, надавало певну внутрішню єдність так само, як французській охлократії надавали таку саму єдність титуловані слуги Людовиків. Хоч і одностороння тільки (а не так, як напр. в класократичній Англії, де не тільки лицарство Монархові, але й Монарх присягав на вірність лицарству), хоч і охлократична, але ще по старому класократичному атавізмові була у цього ⁣»служилого дворянства«⁣ дійсна вірність Цареві. У Франції продаж державних урядів привела до знищеня охлократії демократією. В Росії увільненя од примусової служби дворянства привело до знищеня старої охлократії царської новою охлократією комуністичною. По ⁣»оддворянщеню«⁣ російської охлократії провести виразну гряницю між охранником і революціонером ставало з кожним днем все трудніще. Обох лучила однакова зненависть до ⁣»панов«, до ⁣»буржуазії«, до всіх матеріяльно продукуючих класів. Не Цареві як голові держави служила вже більшість останніх ⁣»царських слуг« — а системові, при помочі якого вони державу і її голову — Царя — використовували необмежено для себе. Систем же, метод правління, з якого вони жили, — хоч і перемінився зовсім персональний склад його верхів — остався той самий і при большовизмі. Тому перехід охрани в комуністичну чрезвичайку, перехід великої більшости державного апарату і армії з під влади Царя під владу совнаркома, міг статися, так як він стався, майже в один день з хвилиною, коли Микола II не схотів прийняти на себе ролю Івана Грозного: не зважився, як той, вирізати ⁣»поміщиків«, ⁣»фабрикантів«, ⁣»ліберальних ґенералів«⁣ і взагалі всіх ⁣»ворогів Царя і народа«, та не зважився, як Царь Освободитель, забрати решту землі від дворян, щоб віддати її в спільне і общинне володіння селян.

Стара російська охлократія упала тому, що вона вже стала не народньою, що вона стратила підстави, на яких держиться всяка охлократія. А стала вона не народньою з тих самих причин, що і стара охлократія французська. Для удержаня свого чим раз більшого державного апарату і все більшої армії вона потрібувала чим раз більше податків і грошей; вона мусіла поступатись своїми принціпами і мусіла розкладатись під примусом необхідности матеріяльної продукції, матеріяльного розвитку.

Увільнене від своїх державних повинностей, охлократичне дворянство стратило повинности кріпацькі, і мусіло само взятись до хозяйства. Але хозяйство це не стало класократичним. В Англії навіть сьогодня, в добі комунізму і демократії, ніхто не думає серіозно про якусь ⁣»аґрарну реформу«⁣ і фермери, що живуть там на землях лордів, свої голоси при виборах віддають як і віддавали на цих же лордів та у всіх царинах життя визнають їх авторітет тому, що ці лорди їм орґанічно потрібні. Вони звязані зі своїми фермерами одною нацією; вони звязані з ними спільною орґанізацією одної класової хліборобської праці; вони обмежені в своїх правах класократичною монархією, в якій фермери можуть знайти завжди законну оборону своїх прав; вони врешті своєю персональною участю в громадськім життю, в правлінню державою і в матеріяльній продукції — починаючи від свого маєтку і волости та на кабінеті міністрів кінчаючи — кожного дня наочно показують цим фермерам, що без них, без їхньої здатности до влади: — до орґанізації матеріяльного і політичного життя — фермерам не обійтись, хоч би їм прирізали які угодно ⁣»наділи«, хоч би їм провели яку угодно ⁣»соціялізацію«.

Російське земельне дворянство не тільки не зуміло стати потрібними в очах народніх мас, а дожилось до цього, що ріжні ліво-охлократичні ⁣»народні вожді«⁣ зробили з нього найбільше лютого ⁣»ворога народу«. Воно не було звязане з масами одною нацією, бо взагалі поняття орґанічної нації ні це дворянство ні ці маси не знали; воно було відірване від мас охлократичним державним апаратом, який власне виріс з того, що одділив народ од панів, взяв під свою опіку народ, а панів ⁣»чинами і жалуванням«⁣ загнав до служби оцій своїй народній державі; воно в поняттю народа не мало ніяких власних прав на свою землю, бо ж цею землею воно володіло, не як англійські лорди по праву свого меча, а по царській милости за службу царську, і Царь, коли б тільки захотів, міг їм їхню землю одібрати, як це сталося при знесеню кріпацтва.^[18] Врешті це дворянство, увільнене в кінці од державної служби, але і не допущене до правління державою, нічим, як клас, своєї здатности до влади і своєї потрібности для держави — як що не рахувати короткого періоду земства — не проявляло. В результаті російське дворянство, яке охлократичній владі царській було колись покорилось і в ній порятунку шукало, тепер, завдяки цій же охлократичній владі, завдяки одступству од своїх природних класократичних ідеалів, було позбавлене всякої сили і всякого морального авторітету в очах пасивних мас. Воно опинилось на своїй батьківській землі в характері нічим не звязаних з народом ⁣»поміщиків«, і на них ⁣»народ«, коли вони задумали касувати трьохпілля та заводити інтензивне хліборобство, став дивитись, як на ⁣»чужинців кровопийців«, що одержали підступом од Царя незаконне право на народні землі. Народний гнів за це звернувся не тільки проти них, але й проти Царя, який з оборонця народа од панів, став тепер в народніх очах оборонцем цих панів од народу.

Коли ж до цього, з тих же самих економічних мотивів: — щоб удержати необхідний для істнування російської держави в Европі рівень матеріяльної культури — перший гробокопатель старої охлократичної Росії, Вітте, став так само як Кольбер у Франції, заводити на ⁣»казьонні пособія«⁣ російський промисел, торговлю і фінанси, плодючи в той спосіб своєрідну російську ліберальну буржуазну демократію; коли у відчинених ним вищих школах він став фабрикувати масу інтеліґенції і полуінтеліґенції, що пішла в революцію, бо казьонних посад для неї не вистачало; коли другий гробокопатель, Столипін, задумав знищити підставу російської охлократії: общину,^[19] та при помочі поліції хотів привчити російського мужика до плодоперемінного ⁣»хуторського«⁣ інтензивного хозяйства; коли врешті Царь, злякавшись ⁣»панів«, дав їм ⁣»конституцію«⁣ і приказав народові вибірати цих панів до Думи, щоб вони там — по глибокому пересвідченю народа — петлю на народній шиї затягали — то розуміється весь моральний авторітет старої російської охлократії в масах народніх упав. Руїну цієї охлократії тільки довершили дві програні війни і в звязку з цим, а особливо в звязку з загальною військовою повинностю, такий повний упадок страху в масах перед армією, що новій комуністичній охлократії треба було пролити море крови, щоб возстановити знов необхідний для всякої охлократії оцей страх мас перед ⁣»красноармейцем«.^[20]

У Франції, як знаємо, місце поваленої охлократії зайняла в кінці кінців демократія. В Росії умов для перемоги демократії не було. Поняття одної російської нації і одного російського патріотизму, на якому могла б спекулювати перед народом демократія, не витворилось в Росії. Варфоломієвські різні, які своїм націям справляла російська охлократія, були все ж таки менш радикальні і менш безпардонні, ніж варфоломієвські різні охлократії французської. Під охлократичним державним апаратом російським — не так як в дійсно вже єдиній і неділимій Франції — ворушились ще недонищені обломки окремих націй. І тому демократія, яка без ⁣»патріотичної«⁣ спекуляції істнувати не може, мусіла б розбитись на окремі нації. Але ж тут на національному ґрунті в дальшій перспективі вона передчувала найстрашніщу для неї і найбільше їй ненавистну перемогу класократії. Одна тільки охлократія могла врятувати єдність і неподільність Росії, без якої істнувати не могли ті демократичні елєменти, які знали, що самі вони державних апаратів окремих націй витворити і над цими націями запанувати не в силі. В цім лежить одна з головних причин такої швидкої і радикальної перемоги комуністичної охлократії Росії.

Крім того оці російські демократичні елєменти — не рівня таким же елєментам французським. Там розклад класократії не завершився виключно її охлократизацією, а пішов і по лінії демократії. Як було сказано вище, з переважно протестантської частини розложеної французької класократії, що була за для віри усунена від двірських охлократичних посад, повстала матеріяльно продукуюча, багата національна французська демократична буржуазія. Сполучившись з таким же міщанським численним напливовим елєментом і національно його засимілювавши, ця буржуазія, зміцнена ще масою революційних ⁣»нуворішів«, в кінці кінців таки купила, розложила, і осідлала французську охлократію. Російська класократія тільки зохлократизувалась. Національної, матеріяльно продукуючої, російської демократичної буржуазії була невеличка жменька. Решта — теж численно як на всю Росію дуже невелика — це були або ще незасимільовані, або тільки часово тут перебуваючі чужинці, або матеріяльно непродукуючі торгові і фінансові посередники Жиди. Останні в російських умовах мусіли зразу ж одріктись од мрій про своє панування при посередництві демократії і, поки час, мусіли рятувати себе піддержкою всіма силами комуністичної охлократії, бо в противному разі вона би їх вирізала до щенту.^[21] Знов же розбагатівші з війни та революції ріжні злодії і спекулянти того самого типу, що остаточно перехилив був перемогу на бік демократії у Франції, тут, в Росії, в своїх по демократичному свободолюбивих і республіканських змаганнях поки що безсилі. Російська охлократія не вела досі побідних зовнішніх ⁣»наполєоновських«⁣ війн, які дали б цій демократії дійсно ⁣»добру золоту валюту«. Натомість весь охлократичний державний апарат разом з армією зберігся тут для внутрішнього ужитку і російській демократії звертати його проти себе небезпешно. Врешті головне ядро російської демократії: — матеріяльно непродукуюча і позбавлена опори в грошовитій демократичній буржуазії, а тому безсила, до того ще вкрай здеморалізована — інтеліґенція серйозним ворогом для охлократії розуміється бути не могла.^[22] В результаті в Росії установилась знов дійсно ⁣»народня«, на пасивности мас оперта, глибоко реакційна, крайнє ворожа до всякої неполіцейської — матеріяльної, політичної і духової — творчости, охлократична комуністична влада.

Але і над нею, як і над старою царською охлократією, висить демоклів меч всякої охлократії: питання матеріяльної продукції. На ньому Красін зломить собі шию, як і Вітте. Бо не можна, здобувши собі моральний авторітет в очах ⁣»народу«⁣ винищеням продуцентів і своєю власною матеріяльною непродуктивностю та присущою всім воюючим пророкам погордою до матеріяльної праці — потім охлократичною поліцією примусити цей народ продукувати. Бо охлократичною нагайкою можна погнати загіпнотизовану страхом полуголодну юрбу, що найбільше, на якусь стадну примітивну роботу. Але при високій техніці матеріяльної продукції, яка вимагає вже не стадного, а індивідуального, свідомого і орґанізованого зусилля — поділу праці і творчого напруженя не тільки фізичних але і духових сил кожної одиниці — охлократична, хочби і комуністична нагайка тратить всю свою чудодійну силу. Привчити ⁣»народ«⁣ працювати самому — з юрби зробити добровільно працюючих, по ріжним способам праці орґанізованих і свідомих своїх завданнь продуцентів — цього ніяка охлократія світа не зуміла.

Пасивні маси по всі віки втягались до інтензивної матеріяльної творчости тільки двома шляхами. Або, обдурені примарами своєї суверенности і заохочені хвилевим — переважно грошовим — зиском, вони працювали для цього зиску, при чім працювали без ритму, без захопленя, без радости, працювали вічно змучені тим безмежним хаосом продукції, який ми бачимо під проводом демократії. Або ж, захоплені персональним прикладом правлячої верстви, звязані з нею орґанічно по класам одною моралю, одною нацією, одною державою, вони творили не по ⁣»8 годин в день«, а по цій внутрішній радости творіння, з якої повстали колишні цехові ⁣»кунстштюки«, з якої виросла вся сучасна техніка, — творили духовим зусиллям всіх і кожного зокрема ці ритмічні, орґанічні, все вищі і складніщі форми техніки, штуки і продукції, які ми бачимо під проводом класократії.

Перший шлях не може вийти з Росії. Перемога в ній демократії залежить від долі Західної Европи. Коли европейська демократія найде ще в собі досить сил, щоб не тільки дурити далі та держати у себе в послуху свої пасивні маси, але ще повернути в свою колонію сто з лишнім міліонів російського ⁣»народу«, то продукцію зорґанізує в Росії, так як це споконвіку бувало, той або инший ⁣»Німець«⁣ (слово це в Росії означало колись всякого чужинця). Із сучасних комуністичних ⁣»оборонців народу«⁣ зробить він стражників для своїх нових фабрик, факторій і плантацій і буде в Росії хозяювати доти, доки не знайдеться новий Пугачев, Стенька Разін чи Лєнін, який всю цю імпортовану техніку знов при помочі народнього бунту зруйнує. Або ж навпаки, Европейський Вавілон — якого техніка переросла його громадську мораль і який цею технікою для оборони своїх брехливих ⁣»демократичних принципів свободи і справедливости«⁣ озброїв в сучасній світовій війні юрби варварів — згине і його, як це сталося з Римом, заллють, та всю його цивілізацію зруйнують кочові, матеріяльно непродукуючі, хижацькі і рабівничі орди, з них же першою буде та, що вже зруйнувала — демократичною Антантою озброєну і в знаряддя її політики було повернуту Росію.

Такі тільки наслідки може дати перемога демократії, або перемога охлократії.

Але може ще прийти перемога класократїї. Можуть відродитись серед Українців, Білорусів і Великорусів оці думами народніми предсказані, лицарі невміраючі. Можуть віджити старі та до них прилучитись нові, матеріяльно продукуючі, але заразом лицарські, войовничі класи. Може серед кожної з цих трьох націй зорґанізуватись та обєднатись під своїм власним, окремим, національним і класократичним монархічним проводом перший, основний лицарсько-хліборобський клас. Своєю внутрішньою силою, своєю лицарською одвагою і своїм захопленям громадською творчостю та матеріяльною працею він може потягнути за собою пасивну масу і, здобувши в її очах авторітет, може покласти він орґанічні основи для істнування кожної з цих трьох сильних класократичних держав і націй. Може біля цього першого основного консервативного класу розпочатись в кожній з цих національних держав наростання нових продукуючих ⁣»поступових«⁣ класів в міру орґанічного та ритмічного зросту власної національної продукції, матеріяльної та духової праці. Може до законом нації обмеженого, служебного: класократичного, — а не до самодержавно і необмежено правлячого нацією: охлократичного — державного апарату увійти — або до класово їй присущих: духовних контролюючих, а не до демократичних посередницько і фіктивно правлячих функцій повернутись — чесна, ідейна, матеріяльно непродукуюча інтеліґенція. І можуть врешті ці три національні класократичні держави, не страшні одна другій — бо орґанічно звязані зі своєю рідною землею і зі своєю власною національною продукцією (а не з охлократично-кочовничим грабуванням чи демократично-колоніальною ⁣»експанзією«) — заключити союз^[23] між собою і спільними силами врятувати свої ⁣»великі і обильні«⁣ землі як від охлократичного, так і від демократичного розвалу.

Яку б ще иншу европейську націю ми не взяли, скрізь в її окремих індивідуальних формах знайдемо в даній історичній добі один із цих самих трьох основних типів взаемовідношеня між активними і пасивними елєментами: охлократію, класократію, демократію. Так само і поза Европою. Наприклад в дореволюцийнім Китаї ми бачимо одну з найкраще орґанізованих, а заразом — як що можна так сказати — стабілізованих, вже старечих охлократій, з самодержавною владою ⁣»Сина Неба«⁣ (Царя і Папи в одній особі), з цілою скомплікованою системою виучки правлячої, бюрократично-військово-духовно-інтеліґентської безкласової чиновної верстви, якої початок лежить в розселеню войовничих кочових монгольських орд серед місцевих пасивних і пацифістичних хліборобських мас. Знов розселеня инших, так само войовничих, але при тім осілих, продукуючих арійців серед дравідійських племен в Індостані, дало початок великому числу нових націй дуже високої культури, які переважно прийняли форми класократій, з поділом на класи, монархізмом як орґанізацією політичною, брамінізмом як орґанізацією реліґійною і відділеням влади світської, влади меча (раджі), од влади духовної (браміни). Але так само як китайська охлократія так і класократії Індії вкінці під впливом застою в матеріяльній творчости, закостеніли в своїй старечій дряхлости. Активні колись і живі їх класи перемінились в нерухомі — не приймаючі в себе нових созвучних елєментів і тому вкінці расово відокремлені та омертвілі — касти. На чоло політичного життя вибилась скрізь матеріяльно непродукуюча та не войовнича інтеліґенція (браміни) і під її деморалізуючою, бо вже необмеженою владою всі ці індуські муміфіковані національні орґанізми стали, від XVI ст. починаючи, здобичею монгольських кочових охлократій. Заслабі щоб зуніфікувати Індію одною твердою охлократичною владою і одною своєю мусульманською вірою, монгольські кочові завойовники тільки до решти знищили останки її колишньої орґанічної структури.^[24] Тому в момент упадку чисто механічної, централістичної і деспотичної влади ⁣»Великого Монгола«⁣ (зі смертю Орунґзеба в 1707 р.), Індія опинилась без всякого політичного авторітету, в повній анархії, в повному хаосі взаємно себе поборюючих ріжних рабівничих озброєних банд. Цю анархію використала чужа орґанізована сила: приватне англійське торговельне предприємство — Східно-індийська Компанія. Вона, без ніякої довгий час участи в цьому ділі англійської держави, силами власної торговельної орґанізації, по купецьки, пацифістично і компромісово, шляхом ⁣»мирного проникання«, стала від 1748 р. займати Індію, купуючи собі серед Індусів прихильників, витворюючи між ними взаємну конкуренцію, беручи в оборону ⁣»покривджений народ«⁣ перед його колишніми правителями, поборюючи своїх місцевих ворогів своїми місцевими прихильниками і в результаті правлячи Індусами при помочі сіпаїв — їхніми ж власними індуськими руками. Сто літ минуло, поки англійська держава прийняла цілковито на себе оцю, здобуту без найменшого державного видатку її купцями, колонію. Східно-інд. Компанія була розвязана і правити Індією став англійським урядом призначений віце-король. Така окупація Індії неосілими тут, а тільки посідаючими тут свої факторії, пацифістичними англійськими купцями засадничо ріжниться своїм купецьким методом від завойованя Північної Америки, прибувшими туди на стало англійськими пуританськими виходцями: продуцентами і войовниками. Останнє дало початок новій державі, яка, відділившись від англійської метрополії, нівчому її рівноваги і могутности не порушила — перше натомість сотворило англійську колонію, володіння якою єсть одною найбільших небезпек, що загрожують сучасній Англії.^[25]

Північно Американські Сполучені Штати дають сьогодня тип колоніяльної демократії незвичайний і цікавий тим, що вона повстала з недорозвитку прибувшої сюди, прекрасно зорґанізованої, войовничої і продукуючої, расово і духово одноцільної англійської класократії. Тільки завдяки оцим своїм класократичним прикметам, тамошні перші англійські завойовники змогли сотворити надзвичайний розвиток місцевої матеріяльної культури, змогли на зайнятій ними території, одділившись в оружній боротьбі од метрополії, сотворити нову сильну державу і змогли врешті, не перейшовши в охлократію — не витворивши ані бюрократично-централізованого державного апарату, ані сталої армії — покласти своєю внутрішньою орґанізованостю і законом Лінча кінець місцевому початковому колоніяльному хаосові, а заразом підстави громадської моралі і орґанізованого громадського життя в своїй новій батьківщині.^[26]

Але класократія тут, в протилежність до своєї англійської матері, не дійшовши до повного розвитку, почала швидко розкладатись. Червоношкурі Індийці, яких застали тут англійські продуценти завойовники, це не були Англо-Сакси, яких застали в Англії Нормани. Завдяки повній відсутности серед Індийців созвучного прибувшим Англійцям класократичного ядра,^[27] і завдяки великій ріжниці та розбіжности в розвитку матеріяльної культури між завойовниками і завойованими, місцеве населеня було винищене до тла, завойовники з ним орґанічно не злились та не засимілювались і тому класократичні елєменти не витворили там спільної і для них і для Індийців обмежуючої класократичної монархічної влади, не витворили спільної з ними нової мови, нової нації, нової культури. На місце винищеної місцевої пасивної маси, правляча верства стала спроваджувати сюди вповні од себе залежних, а тому в громадському значінню безголосих і безвпливових, зпочатку неґритянських рабів, а згодом всяких расово неодноцільних і нічим між собою не звязаних європейських колоністів. Тому так швидко розпочався розклад північно-американської класократії і тому під впливом цього розкладу перетворюється вона в нічим необмежену, розбещену і чим раз більше позбавлену всяких здержуючих моральних і політичних норм республіканську демократію. Первісний тип північного американця — тип сміливого, войовничого, але разом з тим пуританськи скромного, расово та духово одноцільного і дисциплінованого лицаря і продуцента класократа, в розумінню якого життя дано для творчости і боротьби а не для спокою і приємности — сьогодня дуже швидко заникає. Замість нього появляється там, все більше подібна до европейських взірців, расово і духово чим раз більше мішана фіґура пацифістично зажерливого демократа: біржового та політичного спекулянта, що до всіх европейських прикмет цього типу додає ще специфічно американську колоніяльну безтрадицийність і безкультурність. Тому нігде так ясно, як тепер в Сполучених Штатах, не виявляється вся суть правління — позбавленої тут вже всіх здержуючих консервативних европейських пережитків — демократії. ⁣»Правління народа« — в теорії, а нічим необмежене правління горстки міліярдерів, міліонерів і біржовиків при помочі хмари куплених аґітаторів: спеціялістів по обдурюваню ⁣»суверенного народа« — в дійсности. Оцю нову демократичну Америку задемонстрував захопленій ним демократичній Европі, відомий своїми ⁣»14 пунктами«⁣ Вільсон.

Типову натомість колоніяльну демократію уявляє із себе инша американська країна: Мексика. В протилежність до Півн.-Амер. Сполучених Штатів: 1. вона була цілі століття звичайною колонією охлократичної Іспанії і державну ⁣»незалежність«⁣ вона здобула собі не стільки в упертій оружній боротьбі завдяки своїй внутрішній силі, скільки завдяки раптовому упадкові і розкладові своєї заморської метрополії; 2. місцева національна аристократія зформувалась не так як в Півн. Америці — з прекрасно зорґанізованої, расово і духово однородної та усталеної верстви, що прибула туди на завжди, шукаючи нового ґрунту для своєї матеріяльної і громадської творчости — а наросла вона з ріжних розбишацьких і анархічних іспанських виходців, що приїзжали сюди з суворої Іспанії користуватись колоніяльною ⁣»свободою«, грабувати у місцевого населеня золото та срібло і шукати не поля праці, а легкої поживи, зпочатку в характері грабіжників, а потім урядовців і адміністраторів; 3. завойованя місцевого населеня відбулось не шляхом його повного винищеня як в Півн. Америці, і не в чеснім лицарськім бою (за яким пішла би орґанічна асиміляція прибувших активних елєментів по звязаним внутрішньою симпатією і сімейною єдністю класам, як це наприклад сталося в Англії), а шляхом мирного проникання та політичного обдурюваня, сполученого з хаотичними, безцільними і страшно жорстокими крівавими розправами; ріжні союзи і унії, за якими йшла найпідліща зрада, підійманя одної частини індийських туземців проти другої во імя індийських же ⁣»народніх«⁣ інтересів, ширеня серед них деморалізації, а при тім всім фактична безсилість супроти них правлячої прибувшої іспанської верстви — ось характерні риси вікової політики місцевої колоніяльної аристократії; 4. в результаті місцеві пасивні маси ані не були винищені активними елєментами, ані активні елєменти не засимілювались з ними: сполученя одних з другими відбувалось хаотично і дало такі наслідки: на 15 міліонів населеня — 19% (цей відсоток весь час зменшується) акліматизованих білих, т. зв. іспанських креолів, нащадків прибувшої сюди (від XVI ст. починаючи) верстви ріжних іспанських войовничих авантюристів і колоніяльних адміністраторів, тільки в незначному числі згодом ⁣»осівшої в землю«, відданої продуктивній праці; 37% чисто червоношкурих Індийців, полукочових нащадків колишньої місцевої ацтецької охлократії (фізичний тип їх надзвичайно нагадує монгольський), зруйнованої та розложеної Іспанцями; і 44% метисів: випадкових, не звязаних ні класовою ні будь якою иншою єдностю, мішанців Іспанців з Індийцями, яких в Мексиці можна (не так як в европейських країнах) пізнати легко по шкірі і зовнішнім фізичним ознакам. Мовою національною стала мова іспанська. Такий расовий підклад т. зв. мексиканської політики.

Спроба установити в Мексиці класократичну монархію, скоро після того, як Мексика унезалежнилась від Іспанії, не вдалась. Білі іспанські креоли (на яких в перших часах мусіла би спертися така монархія) при всіх своїх — глупих і смішних тут в Мексиці — манерах іспанських ґрандів, в дійсности позитивних — лицарських і стоїчно-непохитних — рис характеру своїх далеких іспанських предків не задержали, а навпаки, під деморалізуючим впливом багатої і рабською людностю заселеної колонії, їх загубили. Культурні і милі поодинці, вони — як політична сила — уявляють із себе абсолютно незорґанізовану, взаємно себе ненавидячу ґрупу лінивих мягкодухих і здеморалізованих нащадків старої місцевої, колись правлячої, колоніяльної аристократії. Хоч з них власне вийшли перші творці національної і державної незалежности Мексики і хоч це вони — нащадки іспанських завойовників — перші проголосили гасло еманципації від іспанської метрополії, але довести своє діло до кінця їм не вистачило захопленя, єдности, орґанізованости і твердої консервативно-класократичної видержки. Коли упала влада метрополії — яка їх своїм охлократичним кулаком, при помочі ⁣»кациків«⁣ і єзуїтів, в купі і послуху держала — кожний з них в душі забажав стати самому монархом, а як це йому не вдавалось, переходив в скептично-іронічну опозицію,^[28] починав загравати з революцийною демократією і в той спосіб, як що не викликував сам ⁣»народнього повстання«, то своєю руїнницькою завистю до собі подібних ставав несвідомим або й свідомим помішником його провідників. При таких умовах, позбавлена класократичних підстав монархія, установлена в 1822 р. надзвичайно здібним креолом старого місцевого аристократичного роду — Ітурбідом (коронований під іменем Імператора Августа I) мусіла прийняти форми охлократичні, наполєоновські. Але, не посідаючи, як Наполєон, старого державного апарату, ⁣»народньої«⁣ піддержки і революцийної армії, вона проістнувала заледве кільканадцять місяців і була повалена республіканським повстанням.

З тих же самих причин не вдалась і друга, зроблена в 1864 р., спроба установити в Мексиці монархію під владою династії Габсбурґів. Поки в Мексиці були французські війська Наполєона III-го, який в інтересі французьких кредиторів Мексики піддержував Максиміліяна Австрійського, доти мексиканський метис був вірним і смирним підданим нового Імператора. Але як тільки окупацийні війська, після 2 літнього пробування, вийшли, влада монархічна опинилась без всякої внутрішньої реальної, класократичної чи охлократичної підстави, її не піддержав ані здеморалізований і незорґанізований креол, ані полудикий Індиець. Метис же, якому влада монархічна припинила грабіж казни, унеможливила революції зо всіма їхніми здобутками і не давала йому самому необмежено ⁣»попользоваться властю« — був розуміється її смертельним ворогом. До того Максиміліян це не був тип Вільгельма Завоювателя. Звикши до австрійських порядків, де влада Монарха спіралась на віками виробленім охлократичнім бюрократично-військовім апараті, він і тут задумав вживати методу правління Габсбурґів. Говорячи всім ласкаві слова, та не можучи здержати нікому даних обітниць; рахуючи весь час ⁣»во імя публічного добра«⁣ на компроміси між поборюючими себе партіями; пропаґуючи лібералізм там, де не було ще консерватизму — в країні необмеженої свободи і анархії; бажаючи поступу для нації, яка ще не мала твердого основного ґрунту, від якого можна би було цей поступ розпочати — він не тільки не спричинився до орґанізації основного консервативного монархічного класу, а розпорошив сили навіть своїх сторонників і знищив сам підстави своєї влади. В результаті, як тільки вийшли окупацийні французські війська, проти Максиміліяна вибухло, піддержане північно-американським золотом, ⁣»народнє повстання«⁣ і цей нещасний романтик, що, забувши про силу, хотів правити Мексиканцями ⁣»во імя їх добра«, був розстріляний ними в Червні 1867 р.

Так само як класократична, не могла бути тут заведена і народня охлократична влада, для якої підставою служать оцих 37% полукочових і полудиких Індийців. Спроби установленя такої влади робляться там що кілька років і одна з послідніх трівала від 1911 до 1918 р. під проводом бандита Цапати, який прозвав себе ⁣»Атіллою полудня«, зформував з ріжних головорізів ⁣»лєґіон смерти«, укріпився в місцевостях, де переважає індийське населеня і підчас своєї ⁣»боротьби за владу«⁣ спалив до тла кільканадцять міст, масу сел і хуторів, вирізавши при тім більшість їхніх мешканців. Але всі ці спроби установленя дійсно ⁣»народньої«⁣ влади не удаються тому, що її перемога можлива тільки при повороті до матеріяльної культури Ацтеків. В результаті мексиканські охлократи служать тільки знаряддям в руках метисів демократів, які вживають їх як гарматнього мяса для своїх повстаннь і революцій, а потім, по захопленю влади, проганяють.

При слабости консервативної монархічної класократії і реакцийної народньої охлократії — править Мексикою, революцийний і ⁣»поступовий«, демократичний республіканський метис. Він має тут не тільки перевагу чисельну (44%), але і велику, спеціяльно до такого рода обставин пристосовану, перевагу духову. Як білий — гордий, лінивий і незорґанізований — креольський класократ, так і червоношкурий — по рабськи митикуючий — індийський охлократ — обидва вони в Мексиці, при всіх своїх внутрішніх хибах і слабости (або може власне завдяки цьому) в політиці непрактичні фантасти і обидва вони дають найбільший процент тих, кого вішають і виганяють підчас мексиканських революций. Метис же, як згідно стверджують всі дослідники цієї країни, крайній і при тім надзвичайно грубий і примітивний реаліст.^[29] Сполучаючи в собі в хаотичній мішанині ⁣»панський« анархічний індивідуалізм креола з рабським сервілізмом і хитростю Індийця, він першого ненавидить всею душею і поборює всіма силами тому, що креол своєю расовою та культурною вищостю і своєю іронією заважає йому розперезано і по хамськи панувати.^[30] До другого він ставиться з найглибшою погордою, використовуючи без всяких скрупулів для своїх політичних комбінацій всі хиби і слабости Індийця. Низчий від креола по своїм расовим здібностям і по своїй цивілізації,^[31] він його перемагає своїм, зажерливим, варварським і нічим необмеженим імперіялізмом (бажанням влади), який у креола в таких примітивних формах під впливом цивілізації вивітрився, а форми культурні, орґанізовані — обмежені монархією і реліґією — завдяки креольській розєднаности і неорґанізованости, не зміг прийняти. Знов же Індийця метис побиває його ж власною зброєю: підступом, обманством і хитростю, крім того грубим матеріялістичним раціоналізмом у відношеню до нього, як до потрібного для демократичної політики виборчого чи революційного бидла — без тіні цієї ідеалізації і цього бажання бачити в ньому християнина, що була прищепила креолам, поширена іспанськими єзуїтами і на Індийців, католицька віра.

Цілі, які здійснює метис при помочі оцих своїх духовних прикмет, не носять якогось вищого характеру. В своїй боротьбі за владу він не захоплюється ніякими ідеями, а виключно жалуванням, посадами і взагалі тільки матеріяльними благами влади. Розуміється що таким расовим і духовим прикметам цієї правлячої аристократії може відповідати тільки устрій демократичної і народньої республіки, бо тільки при цьому устрої влада робиться загально доступною і нею може користуватись вся — позбавлена творчих ідей, талантів і вищих поривів, а при тім зажерливо бажаюча необмеженої влади — расово і духово мішана мірнота. Вище вже було сказано, що уявляють із себе оці, оперті на розпорошених і неоднородних метисах, південно-американські демократичні республіки. З окрема що до Мексики найкраще це видко у назві: ⁣»раю бандитів і generale«⁣ (generale — називають мексиканських народніх отаманів — провідників повстаннь), яку придбала собі ця країна серед чужинців. Провести там виразну гряницю між одними і другими абсолютно неможливо. Революції і контрреволюції в державному масштабі (льокальні ⁣»повстання«, сполучені неодмінно з грабіжом, трівають безупинно) відбуваються що пару літ. З великого числа президентів, які правили там в останнім столітті, тільки два умерло нормально в своїй країні, решта або убиті, або вигнані. В числі послідніх найбільше з них всіх здібний (як звичайно метис по походженю, семінарист по освіті, адвокат по професії) Порфірій Діац, що за концесії здобув піддержку північно-американських капіталістів і — купуючи собі за їх золото преторіанців та винищуючи нещадно всіх опозиціоністів і революціонерів — зміг правити довгий час мексиканською демократією по охлократичному, як нічим не обмежений, самодержавний диктатор.

Подібного рода диктатури це ще для таких республік ідеал, який вони в стані осягнути тільки рідко і тільки при дуже сприяючих умовах. їх звичайний стан це анархічна, нічим необмежена боротьба демократичних партій.^[32] Щоб побороти цю демократичну анархію диктатурою охлократичною, опертою на власних внутрішніх силах, треба би сотворити відповідну, одною фанатичною вірою спаяну, сильну орґанізацію і владу цієї орґанізації оперти на найнизчих — в даному разі на індийських — народніх масах. Ані скласти таку охлократичну орґанізацію з демократичних, анархічних, вічно конкуруючих між собою і взаємно себе поборюючих метисів — ані оперти її при сучасному стані матеріяльної культури на Індийцях — неможливо. В результаті сильна диктаторська влада, при внутрішній перевазі демократії, може опертися тільки на зовнішній чужій допомозі, на ⁣»добрій закордонній орієнтації«⁣ і на закордонних капіталах. І істнувати вона може так довго, як довго єсть за що купувати серед ⁣»горожан республіки«⁣ оборонців ⁣»державної влади«, тоб то доки цих закордонних позичок на політичні потреби уряду вистачає. Розуміється, можна собі уявити, яке змінне єсть те щастя, од якого залежить істнування такої влади. ⁣»Проґрес цих демократій — пише їх історик Garcia-Caldéron — єсть ділом чужоземних капіталів і як тільки запановує політична анархія — кредит опиняється в небезпеці« — і розуміється зникає. Поки істнує в Мексиці такий демократичний і республіканський устрій, виходу з цього зачарованого кола немає. Кінець йому могла би покласти тільки окупація Мексики, якоюсь сильною державою, що взялась би за експльоатацію природних багацтв краю сама, а не через посередництво ⁣»самостійних«⁣ мексиканських урядів, які треба за ⁣»дозвіл«⁣ на цю експлуатацію з великим ризиком фінансувати.

До цього всього врешті можна ще додати, що ця нещасна країна має одну з найбільше демократичних конституцій, що в 1919 р. там внесений був закон про соціялізацію землі, що чужоземці і ріжні ⁣»національні меншости«⁣ знаходяться там в привілейованому стані під охороною окремих законів, що Мексиканці вирізують себе тільки у власній державі, а під чужою владою живуть між собою смирно; що роспорядженя уряду та державні закони визнаються тільки прихильниками даного уряду, і навпаки: бути під охороною законів це привілей тільки урядових партій, а вся опозиція перебуває там поза законом, і що послідніми часами чим раз більше рішаючий вплив на всі мексиканські революції і на все політичне життя цієї республіки мають, заінтересовані в мексиканських копальнях і особливо в мексиканській нафті, консорції північно-американських банків…^[33]

Коли від новітньої історії перейдемо до старинного світу, то й там побачимо ці самі три типи взаємовідносин між активними і пасивними елєментами. Наприклад Греція — після героїчного, Гомером оспіваного, панування лицарсько-земельної монархічної класократії (Базілєвси тих часів були власне типовими класократичними, а не охлократичними монархами), що повстала так само з розселеня і орґанічної асиміляції, а виросла і окріпла в боротьбі з крітською охлократією — згодом в Афінах перетворюється в демократію. Історія цієї афінської демократії дуже голосна і відома, бо взагалі треба зазначити, що демократичні періоди життя націй, періоди руїни старих культурних і політичних надбаннь, завжди галасливі — тоді, коли періоди класократичної творчости проходять в тиші і для пізніщих істориків менш помітно. Виросла афінська демократія, як багато инших, з розкладу класократії. Зі своєї класократичної минувшини довго черпала вона свої сили і врешті загинула, потонувши в витворенім під її пануванням хаосі. Знов Спарта уявляє із себе тип недорозвиненої класократії цікавий тим, що прибувші сюди прекрасно зорґанізовані класократичні лицарсько-земельні елєменти не злились і орґанічно не засимілювались — так само як і Англійці в Півн. Америці — з місцевою пасивною масою. Місцеве населеня було повернуто в безправних рабів гельотів, а прибувша класократична верства, не знайшовши на місці созвучного їй класократичного ядра, поселилась тут зі своїми жінками, своїми окремими, різко відділеними, семями, і завдяки цьому скоро перетворилась в нездатну до розвитку і реґенерації омертвілу касту, що своїм необмеженим правлінням привела до руїни державу.

Врешті Рим в старинній історії — подібно як Англія в новітній — може служити прикладом живучої і сильної класократії, що повстала із розселеня між місцевою людностю, а потім із орґанічної асиміляції з нею по созвучним класам, прекрасно зорґанізованої лицарсько-хліборобської верстви. З панування цієї класократії повстала вся сила і могутність римської держави і нації. Пізніще поширеня римської держави на все більше чужі їй по своїй расі території; заміна понадкласової влади монархічної владою сенату, який опинився всеціло в руках одного пануючого класу і в наслідок цього необмежене нічим панування цього класу — привели до деґенерації класократії, до її демократизації. Необмежено пануючі патриції, щоб оборонитись од плєбсу — а властиво від тієї нової багатої демократичної аристократії, що верховодила плєбсом — мусіли ділитись з нею, спочиваючими в їх руках, правами верховної влади, замість того, щоб тільки допускати її поруч себе до участи в правлінню, як це буває при класократичних монархіях, де верховна національна влада стоїть понад класами, поза межами їх претенсій і досяганнь. В наслідок цього прийшов розклад самої верховної влади, розклад сенату і одночасно демократизація римського життя. Замість лицарських, расово і духово обєднаних патриціїв, до влади стали приходити пацифістичні, расово мішані, весь час себе взаємно поборюючи грошовиті оптімати, що за гроші — підкупами і обманством — купували собі голоси тодішнього римського народу. Все більший наплив як в ряди оптіматів так і в ряди цього римського народу ріжних колоніяльних мішанців і врешті поширеня горожанських прав на колонії, знищило всю первісну класократичну орґанічність і ритмічність римського життя. Цей колоніяльно-демократичний хаос привів до перемоги охлократії. Сотвореня сталої армії і бюрократичного державного апарату потягнуло за собою повний упадок значіння сенату; з ним зникли останки колишньої класократичної традиції і настало правління охлократичної безкласової бюрократично-військової верстви в часах Імперії. Але позбавлена, завдяки тяготівшому над нею наслідству попередньої високої культури, тієї варварської примітивности, без якої не може бути сильної охлократії, римська охлократична Імперія під натиском дійсних варварів упала.

Не маю тут місця і часу наводити дальші приклади охлократій, класократій і демократій як з історії ще більше старинних часів, так і з життя примітивних полудиких племен, де ці самі три типи ми бачимо в початковій, примітивній стадії.^[34] Так само не претендую розуміється на повноту аналізу в вищенаведених прикладах, бо зрештою кожний такий аналіз можна розвивати безмежно широко. Мені хотілося цими живими прикладами з життя ріжних націй показати те, що між всіми ними єсть спільного. Показати, що в однакових формах громадського життя, однакові причини дають скрізь і завжди однакові наслідки. І показати врешті, що оці форми громадського життя людей дуже обмежені, і що поруч всіх індивідуальних ріжниць між окремими націями, як і між окремими людьми, всі нації в приміненю своїх орґанізацийних громадських здібностей, поза три основні типи орґанізації — охлократію, класократію і демократію — принаймні досі не вийшли.

---

——————

1. Цей ⁣»рай« — як що вірити цим пророкам — має настати тоді, коли методи, якими соціялісти демократи поборюють буржуазію стануть, вже по знищеню буржуазії, непотрібні. Але що тоді робиться з самими соціял-демократами, показав приклад Росії. І тому соціял-демократи в инших країнах рішили не дуже поспішати до цього раю, скомбінувавши зовсім слушно, що їх істнування нерозривно звязане власне з їх демократичним методом поборюваня буржуазії і що зі смертю самої буржуазії гинуть перш за все вони — соціял-демократи.
2. З упадком внутрішньої сили, єдности і орґанізованости класократичної аристократії — який єсть наслідком її переситости, загубленя волі до влади та творчости і атрофії інстинкту розуміння реального суворого життя — розкладається її метод правління і падає її влада. Вона, замість своєю творчостю впливати на життя, починає себе до нього пристосовувати; замість панувати над реальною дійсностю, починає в ній безсило борсатись; в результаті вона уступає своє місце демократії і тоді гине в демократичному хаосі, в демократичнім удаванню ⁣»що її нема«, а єсть тільки рівні, і однакові демократичні горожане. Або ж пасує вона перед охлократією і тоді віддає себе на службу і під охорону охлократичній поліції. Останнє мало місце з нашою, демократизмом розложеною, лицарсько-хліборобською (шляхецько-козацькою) класократією в XVIII і XIX ст., а свіжий цього приклад дає робітничо-пролєтарська класова аристократія в Росії, де ця здеморалізована бажаннями диктатури і необмеженої влади, розбухша раптом від ⁣»здобутків революції«⁣ і пересичена ними, а при тім внутрі слаба класократія опинилась в повній залежности і в службі охлократичних большовицьких чрезвичаєк
3. Підкреслюю змінливість зовнішніх форм класократії, охлократії і демократії в залежности од часу і місця — в залежности од степені розвитку цивілізації серед даної нації — при незмінливости внутрішньої орґанізацийної суті всіх цих трьох методів. Роблю це для тих, хто буде думати, що ми хочемо живцем перебірати англійські установи, або буде казати, як напр. п. Мазепа (»Большевизм і окупація України«), що ми хочемо повернути до феодального середновіча тому, що ми класократи монархісти. Так само дотепно було б обвинувачувати п. Мазепу, що він хоче повернути до невільництва тому, що він демократ республіканець, і що невільництво істнувало напр. в афінській демократичній республіці. Крім того підкреслюю це для тих, хто думає, що той чи инший метод орґанізації можна здійснити, запропонувавши його даній нації тільки на папері, в формі якоїсь ще досі не знаної, чудодійної і надзвичайної літературно-ідейної новини.

   Коли признати, що розвиток цивілізації полягає: в збільшенні матеріяльних благ та суми досвіду людського духа — і виявляється: в поширеню права користуватись цим досвідом і цими благами на все більше і більше число людей, — то класократія, охлократія і демократія однаково підлягають цьому законові, розуміється в добах розвитку цивілізації, а не її упадку. З окрема що до класократії розвиток цивілізації виявляється в цьому, що устрій класовий поширюється на все ширші маси, йдучи в своїй конечній меті до того, щоб ніхто не лишався поза межами орґанізації повноправних, рівновартних і самозорґанізованих класів (упадок цивілізації веде навпаки: до омертвіння класів, обмежуваня повноправного класового устрою, і розкладу класократії, як це бачимо надр, в Індії). Але всяка нова — хоч і поширена на ширші круги і тому відмінна по своїм зовнішнім формам — класократія не буде новою по своїй суті, по свому орґанізацийному методу так само, як свою стару суть і старий метод задержить всяка напр. нова демократія, хоч і поширена на ще більше загальне, рівне, пряме і т. д. число своїх виборців. І для здійсненя всякої нової напр. класократії потрібний все той самий старий тип нових людей і той самий старий внутрішній класократичний орґанізацийний метод для здійсненя нових зовнішніх форм класократичної орґанізації. Отже аналіз бувших класократій, потрібний для того, щоб знати ким і як, при всяких умовах, здійснюється класократія, а не для того, щоби в нових часах і новім місці безуспішно малпувати те, що старі Еласократії в инших умовах свого часу і свого місця змогли колись сотворити.

4. Заховані досі реєстри цієї армії, з часу коли вона, вже в характері наділених землею англійських лицарів землевласників, складала в 1086 р. присягу Вільгельмові, дають змогу точно опреділити походженя і рід зайняття оцих предків англійських лордів і англійської шляхти. Це був шукаючий нового верстаку праці клас озброєних і лицарських виходців продуцентів, а не охлократична кочова орда, що шукає тільки дані і грабіжа рухомих цінностей. Наша українська класократія народилась пізніще. Це було реєстрове городове козацтво Гетьмана Хмельницького. І тут велика анальоґія між 60-тисячною зареєстрованою армією Вільгельма Завоювателя і так само 60-тисячною та зареєстрованою армією Великого Богдана. Шаблею лицарською одвоювавши Україну, вона так само зразу ж осіла в землю, стала армією лицарів продуцентів землевласників. З неї могла була вирости, так само як в Англії, сильна класократична Україна, як би це лицарство козацьке заховало так як англійське свою внутрішню єдність, як би воно не здемократизувалось, не знищило було власними руками підстави своєї сили і орґанізації: установленої Богданом дідичної, гетьманської монархічної влади… (Про це ширше в моїй праці: ⁣»Україна на Переломі«.)
5. Ще перед походом, Папа завдяки ріжним причинам одлучив Ґарольда від Церкви і благословив Вільгельма, що у великій мірі спричинилось до його перемоги. Щоб зрозуміти цей факт треба забути про сучасні умови загального демократичного безвірря і перенестись в добу сильної віри і великих діл.
6. В европейських країнах основи держави поклав майже скрізь лицарсько-хліборобський клас і тому він став опорою класократичних монархій там, де такі (а не охлократичні) монархії повстали. Але можна допустити, що як би в якійсь не хліборобській, а промисловій країні основи держави поклав, скажім, промислово-робітничий клас і коли б, одмовившись од охлократичної диктатури, він допустив до участи в правлінню инші класи, то сотворена ним перша державна влада стала б так само монархічною і він — цей промислово-робітничий клас, творець держави — став би класом консервативним: опорою цієї ним сотвореної влади проти всяких незаконних посяганнь на неї з боку инших, допущених ним до участи в правлінню, класових аристократій.
7. На европейському континенті найбільше виразний і найменше здеґенерований тип класократії бачимо в Угорщині. Осівши в землю серед численної пасивної маси иншої раси та ставши землевласниками, прекрасно зорґанізовані мадярські войовники витворили при династії Арпадів класократичний устрій дуже подібний до англійського (майже одночасно покладені основи обох дуже подібних конституцій: англійська Велика Хартія 1215 р. і мадярська Золота Булла 1222 р.). У віковій пізніщій боротьбі з охлократією східною — турецькою, а потім з охлократією західною — австрійською, угорська земельно-лицарська класократія зуміла зберегти себе од демократичного розкладу і заховала свою силу по сьогодняшній день. Пробним каменем для її дальшого істнування буде те, чи зуміє вона, по прикладу консерватистів англійських, зміцнити та одсвіжити себе прийняттям в свої ряди созвучних їй лицарсько-продукуючих елєментів (в Угорщині такі активні елєменти виділяються тепер в великому числі з селянської маси) і допустити до влади представників аристократії инших класів, перш за все промислового і робітничо-пролєтарського, сама при тім не демократизуючись та не розкладаючись, але і не піддаючись спокусам смертоносної для всякої класократії і для всякого консерватизму охлократичної поліцейсько-військової диктатури.

   Знов иншу дуже складну внутрішню вікову боротьбу класократії з демократією і охлократією бачимо в Германії, де в початках її державно-національного істнування, основний лицарсько-земельний клас, завдяки свому більшому багацтву і більшій без порівнання чисельности ніж в Англії, дуже скоро загубив свій первісний класократичний устрій, стратив почуття рівноваги між собою і пасивною масою, та став правити нею необмежено, витворивши лад, який треба б назвати феодальною демократією. Політичними прикметами цього ладу, як і всякої иншої демократії, була виборність голови держави, позбавленя влади виборних Цісарів — як і сучасних президентів — всякого реального змісту, необмежене правління ⁣»суверенного народу«⁣ феодалів, їх повне розпорошеня і постійна бійка між собою, подібна до бійки яку бачимо між сучасними лідерами демократичних партій, а в результаті: повна анархія, панування кулачного права (все ж таки далеко більше морального од сучасного права грошового, капіталістичного), розпад держави і страшний визиск та роздражненя пасивних мас. Результатом оцієї феодальної демократії, в якій розложилась більша частина основного лицарсько-земельного консервативного ґерманського класу, були селянські війни і реформація. З них виросло згодом панування абсолютистичної охлократії, що бореться потім — з одного боку зі все зростаючим впливом багатої і сильної міщанської демократії а з другого — з останками старої земельної класократії. На жаль не маю тут місця для докладного аналізу цієї складної боротьби тим більше, що в ріжних німецьких державах вона приймав ріжні форми. Про деякі її більше характерні моменти згадаю в дальших ⁣»Листах«.

   Врешті прикладом класократії може служити наше городове козацтво, яке, повставши з розселеня в південній Україні в XVI і поч. XVII в. зайшлого (переважно з Польщи і з північно-західних українських земель) земельно-лицарського елєменту, що швидко засимілювався біля анальоґічного йому місцевого ядра, витворило одночасно, прекрасно внутрі спаяну, військову лицарську орґанізацію. ⁣»Вросши в землю«, ставши землевласниками, городова козаччина визволилась, завдяки оцій своїй внутрішній військовій орґанізації і завдяки обєднаню з пасивними масами одною православною вірою, з під панування демократичної Польщи і за часів Богдана Хмельницького поклала основи монархічної класократичної Української Нації та Держави. На нещастя для України — занесена з Польща зараза демократичного республіканства розложила нашу козацько-шляхецьку класократію. По скиненю династії Хмельницьких, вона почала битись сама поміж собою за владу. Поділена в наслідок цього на взаємно себе поборюючі та нічим в своїй зажерливости необмежені партії — а не так численна у відношеню до своїх пасивних мас, як демократична шляхта польська — вона не видержала боротьби на три фронти: з московською охлократією, польською демократією і внутрішнім бунтом позбавлених сильного і авторітетного проводу пасивних мас. З її упадком упала і сотворена нею держава.

8. Ще раз для українського читача, вихованого на демократичнім романтизмі повторяю, що під демократизацією цієї ґалло-римської аристократії не треба розуміти того, що вона почала говорити тодішньою ⁣»простою«⁣ мовою, носити тодішні свитки і широкі шаравари, співати народні пісні і т. д. Під демократизацією тут, як і скрізь, розумію приняття правлячою аристократією демократичного методу орґанізації і правління. Основи цього методу скрізь і завжди однакові: перенесеня джерел влади на той чи инший тодішній суверенний народ (поняття народу міняються, але суть лишається ця сама) і знищеня тих політичних — перш за все монархічних форм — що обмежували б владу отакої, ставшої суверенною, демократичної аристократії. За часів упадку Римської Імперії, в Ґаллії поширилась власне отака демократизація. Поодинокі краї стали управлятись виборними маґістратами і виборними сенатами (куріями), члени яких, шляхом придбання собі прихильности виборців — тоб то шляхом конкуренцийної і дезорґанізуючої боротьби проміж собою за владу і звязані з нею багацтва — поставали тією місцевою аристократією, яку застали тут варвари.
9. В той спосіб уявляє собі сьогодня демократична европейська буржуазія і ріжні ⁣»смѣновеховцы«⁣ »еволюцію большовизму«. В той спосіб відбувається на наших очах в Польщі доместифікація ⁣»пепеесовців« — цих ріжних завойовавших Польщу войовничих, переважно ⁣»кресових«⁣ елєментів, що швидко гублять свою первісну революцийність та непримиримість і розпливаються в мутній воді ⁣»культурної«⁣ польської міщансько-інтеліґентської демократії. В той спосіб врешті (в Центральній Раді і потім) наша інтеліґентська демократія приручувала ріжних наших полу-охлократів, при чім результат того прирученя і демократизації для останніх — як що вірити п. Винниченкові — оказався дуже сумний і т. д., і т. д.
10. Треба памятати, що ця місцева здемократизована ґалло-римська аристократія це були расово ще неусталені мішанці расово найріжнорідніщих елєментів, яких спроваджувала сюди з усіх всюд, чи то в характері колоністів, чи то солдатів, римська влада. Так, для прикладу, в самім Парижі були в послідніх часах Імперії на постійній службі навіть сармацькі відділи, набрані над берегами Чорного Моря.
11. Головні: langue d'oc на півдні і langue d'oil — на півночі Франції.
12. Цей дуже сумний для Франції факт підкреслюють сьогодня французські історики. Так само будуть колись і наші історики плакати над тим, що відштовхнуті від України зпочатку всякими українськими ⁣»патріотичними«⁣ демократами і полу-охлократами, а потім вигнані з України комуністичними охлократами, найбільше цінні для сотвореня Української Нації класократичні, матеріяльно продукуючі і громадсько творчі елєменти, що почали були націоналізуватись і орґанізуватись за часів Гетьманства, війшли сьогодня, як еміґранти, цілою масою — одні в найбільше до всякої України ворожу польську армію і державну бюрократію — а другі: потонули знов в ⁣»російському морі«. У Франції, по знищеню орґанічних підстав нації, лишилась принаймні така сильна охлократія, яка для здобуття влади над ⁣»народом«⁣ вирвала національні гасла з рук патріотичної, національної класократії і, повернувши ці гасла проти неї, з охлократичної віри національної зробила знаряддя для сотвореня механічної національної єдности після того, як були знищені орґанічні підстави нації. Наша класократія, в масі своїй, ще не була ані національна ані патріотична. Почуття необхідности своєї, місцевої, української національної єдности між ріжними класами допіру народилось і стало рости на Україні. Тому нашій охлократії для знищеня класократії і поваленя Гетьманства не треба було довго вживати національних кличів. Короткий побут ⁣»демократичних патріотів«⁣ у Київі був скоро замінений більше зрозумілим для ⁣»народа«⁣ гаслом: земля. І тому наші реальні охлократи — ті що правлять сьогодня Україною — не національні так, як охлократи французські. Щоб панувати над ⁣»народом«⁣ їм не потрібна національна віра, бо само поняття Нації Української ще не було сотворено в реальнім життю і не було орґанічно прищеплено пасивним масам українською монархічною класократією. Що ж до наших полу-охлократів ⁣»ідейних« — цих, що сидячи на еміґрації в своїх газетах репрезентують ⁣»народ«, від якого вони повтікали, і лають ⁣»хліборобів«, щоб хоч цим доказати ⁣»прихильність народу«⁣ до себе — то з їхньої такої літератури реальні нації — хоч би і охлократичні — не бувають. Гниль і розклад національний — ось єдиний реальний наслідок діяльности таких спекулюючих на ⁣»народі«⁣ літераторів.
13. Розвиткові демократичної матеріяльної творчости і прийшовшій потім політичній перемозі демократії сприяло надзвичайне грошове збагаченя Франції, завдяки ограбованю численних багатих країн переможними арміями Наполєона. Збагачені тилові злодії і ріжного типу мародери побільшили своєю масою кадри французської демократії, яка згодом для себе, для свого легко здобутого багацтва, забажала необмеженої республіканської політичної влади. Здобути цю владу вона змогла тим легче, що підчас революції і наполеоновських війн були вирізані і вигнані не тільки для неї ненавистні останки класократії, але головним чином вигинула маса ворожих їй охлократів-войовників, ідейних революціонерів і жовнірів безсеребренників. Інтензивний розвиток матеріяльної культури — власне в її демократичних формах — єсть тою характерною ознакою, яка засадничо відріжняє французську революцію від революції російської. Збагачений революцією сучасний російський демократ награбоване добро пропиває, або що найбільше пускає в якусь торговельну спекуляцію, бо при перемозі — як в Росії — охлократії запрягти ⁣»народ«⁣ до продуктивної праці неможливо. Натомість тодішній демократ французький свої здобутки революції — тоді, коли охлократи гинули в війнах за цю революцію поза межами Франції — вкладав переважно в продукцію, до якої він ріжними демократичними обманствами і в першій мірі своїм золотом зумів ⁣»суверенний народ«⁣ заохотити. Але що ця продукція опинилась власне в руках демократії — зажерливої, пацифістичної, нездатної до орґанізованости, спекулянтської — то й характер прийняла вона хаотичний, неорґанізований, дрібний і брудний — такий, якою єсть і політична влада демократії. Демократичні політики і продуценти — між якими завжди, як в данім випадку і у Франції, перевагу мають ріжні щасливі вискочки, збогачені злодії, безчесні спекулянти і т. д. — не в стані ніколи обмежити орґанізованими формами своєї зажерливости. Вони не можуть дати матеріяльному і громадському життю нації того ритму та розмаху і тієї гармонії та орґанізованости, які характеризують завжди матеріяльну і громадську творчість лицарської, послухом авторітетам здержаної, обєднаної і дисциплінованої — бо кровю своєю свою матеріяльну і моральну силу здобуваючої і за діла свої кровю відповідаючої — класократії.
14. Проблєм войовничости і лицарскости пролєтаріяту займав особливо теоретика синдикалізму Жоржа Сореля. ⁣»Пролєтаріят — висловлював він свої думки побажання в цьому напрямі — орґанізується для битви, одмежовуючись старанно від инших частин (демократичної) нації, підпорядковуючи всі свої соціальні справи — справі бою. Він має виразне почуття слави, яке припадає його історичній ролі, і почуття героїзму, присуще його войовничій поставі. Він бажає рішаючої спроби сил, в якій би він міг виказати всю свою внутрішню вартість«. Тільки така лицарська ідеольоґія могла би — на думку Сореля — виховати серед пролєтаріяту почуття чести (l'honneur), яке розвивається природно у всякій орґанізованій армії, і врятувати пролєтаріят од морального розкладу, який ширить серед нього соціялістична парламентська демократія. Остання свій вплив серед пролєтаріяту — як каже Сорель — будує на цьому, що виховує в ньому: зависть — почуття пасивних істот, і помсту — почуття типів безсилих. Сорель думав, що войовничо-лицарський характер пролєтаріяту сприятиме також відродженю енерґії: раси сміливих вождів того войовничого типу (du type guerrier), що сотворив був колись велич сучасної індустрії та техніки і що сьогодня, під впливом демократії, деґенерується в тип мягкотілих соціяльних філантропів, які бажають тільки спокою та миру і ⁣»тільки думають об тім, як би перестати бути собою, якби позбутися присущих їм прикмет та обовязків«⁣ (»Réflexions sur la violence«).
15. Вождь пепеесовської охлократії, Іосиф Пілсудський, в одній зі своїх останніх промов, підводячи рахунок своєї діяльности, сказав, що він ⁣»свій житєвий іспит видержав«. Так, розуміється.... тільки — додамо — іспит цей був складений по більше легкому проґраму. Бо перед п. Пілсудським, що походить з литовсько-білоруського, у всякому разі здавна там осілого (що відбилось навіть на формі призвища) лицарського шляхецького роду, міг бути іспит инший. Він міг життя своє віддати боротьбі за державне і національне унезалежненя своєї рідної землі, за її аристократичну власновладність. Що ця земля теж хоче бути собою — цього він, розуміючий польську незалежність, не міг не знати. І не міг він також не знати, що власне таких як він бракує їй для того, щоб вона стала собою. Але він вибрав шлях меншого опору, пішов по лінії хотіннь не слабшої, але своєї землі, а сильніщої, загарбавшої цю його землю, польської метрополії. І це одступство од звичаїв лицарських на нім помстилось. Не говорять про видержаня іспиту ці, що цей іспит дійсно видержали так, як хотіли. Чужий польській метрополії по вродженому йому духу його землі — ⁣»людина, як він сам висловився, од котрої всі в Польщі втікали« — він приніс їй хоч польський, але якийсь инший патріотизм, хоч польський але не метропольний світогляд. В результаті ⁣»кресовий«⁣ шляхтич, уроджений консерватист, став в Польщі репрезентантом.... ідеольоґії революцийного пролєтаріяту. Перед ним було далі два виходи: або накинути свою волю метрополії, зробити так, щоб ⁣»Польща — як він казав — мусіла його вітати, сама цього не бажаючи«, і збудувати силою своєї зброї якусь нову польську державу, — або скоритись перед ⁣»маєстатом«⁣ метрополії. Він вибрав друге, і передав владу огидливій йому польській демократії. Так не поступив би пан-лицарь, в пануючій метрополії уроджений і господарем себе в ній почуваючий: той не толєрував би во імя любови до Польщи цих, що цю Польщу руйнують. Але так мусів зробити ⁣»кресовець«, який во імя романтичної ідеалізації метрополії вирікся добровільно своєї лицарської власновладности на своїй рідній землі і своїх лицарських обовязків супроти неї. Історія скаже, чи принесе користь Польщі отакий ⁣»іспит«⁣ її Начальника ⁣»з кресів«, зложений по проґрамові найменшого опору. Чи не побільшить він тільки польського хаосу і польського демократичного розкладу. Бо, коли вжити далекого порівнання, то чи не була б захитана могутність Англії, як би наприклад Англійці з Америки замість свою державу на своїх землях будувати, виріклись би цієї державної творчости во імя ⁣»любови до Англії«⁣ і тільки кликали собі на допомогу метрополію, або назад до неї вертали і там, зі своїм вже иншим американським духом, на провідників цієї метрополії вибивались. І чи не було б краще для Польщи, коли б панове ⁣»кресовці«⁣ працювали для своїх власних держав і свої житєві іспити складали на землях, де вони од віків осіли, а не займались філантропійною державною творчостю для Польщи, з якою вяже їх тільки.... почуття — романтичними словами і файерверками замаскованого — власного супроти своєї рідної землі, політичного лінивства і безсилля....
16. Взагалі вражіння чогось безнадійно нерозумного роблять польсько-українські відносини, які укладаються під проводом і впливом переважаючих в обох цих націях демократій. Сильніща демократія польська в своїй ⁣»національній експанзії«⁣ на Україну вводить в польській національний орґанізм, або робить його союзниками, все, що єсть з громадського боку найгіршого на Україні: або пасивних рабів, або деструктивних і анархічних хамів. Знов демократія українська, монополізуючи ⁣»український патріотизм«⁣ і ⁣»представництво нації«, звертається не так проти польської метрополії, як в першій мірі проти місцевих, осілих вже на Україні, а вийшовших колись з Польщи, активних, продукцийних і державно-творчих елєментів. Не даючи крім того змоги своїми руїнницькими впливами викристалізуватись власній українській консервативній, національно і державно-творчій ґрупі, біля якої змогла би розпочатись асиміляція оцих активних, вийшовших колись з Польщи (і не з Польщи), державно-творчих елєментів, — демократія українська в той спосіб руйнує і відштовхує від України сили найбільше на Українській Землі здатні до сотвореня власної, незалежної Української Держави. Мало того, в своїй боротьбі проти своїх власних державно-творчих сил і вже тут на Україні осілих, місцевих ⁣»польських панів«, вона піддержує ліві, охлократичні польські елєменти, тоб то якраз ці елєменти, які (коли б вони на щастя України не були слабі і демократизовані) єдині ще в Польщі здатні до сотвореня сильної польської держави і до найсильніщого (на подобіє російських большовиків) затягненя петлі на шиї Української Нації. В результаті обидві ці нації, під проводом своїх ⁣»доблєстних«⁣ демократій, руйнують свою внутрішню орґанічну структуру і перетворюються в нації-професії (одна — ⁣»місіонерів демократичної західної культури на Сході«, а друга — ⁣»покривджених Русинів«), нації абсолютно нездатні до незалежного державного життя, нації екстериторіяльні, на взірець нації жидівської. В Польщі оця дегенерація єсть наслідком переросту національного орґанізму, завдяки демократичній колоніяльній експанзії, а в Україні наслідком його недоросту, завдяки безсиллю демократії асимілювати для нації місцеві, територіяльні, державно-творчі елєменти. Але обидві ці деґенерації єсть наслідком проводу і панування демократії. Отже хай і демократія українська не сміється з демократії польської, з її нездатности до розумного державного життя. Бо, будучи по суті такою самою демократією як і польська, вона в своїх конечних цілях, і при найбільше навіть сприяючих для неї умовах, йде до сотвореня з України копії демократичної Польщи, Копії, настільки вульґарніщої і гіршої від ориґіналу, на скільки менше в Україні ніж в Польщі старих класократичних державно-національних традицій, догризанням яких може лишень держатися всяка отака ⁣»визволена«⁣ демократія — і наскільки навпаки: в Україні більше ніж в Польщі таких — нічим, ні традицією, ні одідиченою культурою не здержаних тут — руїнників, для яких ⁣»народня«⁣ демократична республіка єсть формою ⁣»державною«, ідеально сприяючою національному самовирізуванню і нищеню власної держави.
17. Та ⁣»общеруська«⁣ мова, якої вживає тепер цей апарат, повстала тоді, коли центр Імперії вкінці опреділився на Півночі. Як би Петро Великий переніс був столицю до Київа, або десь над беріг Чорного Моря, то можна думати, що мовою російської охлократії стала би мова українська, чи точніще кажучи церковнословянська, розвинута на українськім підложу, як церковно-словянською, розвинутою на московськім підложу, єсть сучасна мова російська. Розуміється така балакаюча по українськи общеруська охлократія була би мабуть так само національно не українською, як національно великоруською (в значінню орґанічної нації) не стала вона від того, що говорить по московськи.
18. Між иншим в цім лежить основна ріжниця між землеволодінням українським, що подібно як англійське, повстало зі шляхецько-козацького права меча, і землеволодінням московським, що повстало зі служби Цареві. Боротьба між цими двома абсолютно ріж ними і взаємно себе виключаючими правними системами і громадськими світоглядами розпочалася на Україні вже за Гетьманування Богдана Хмельницького (про цей її період я писав ширше в праці: ⁣»Україна на Переломі«). Сьогодня вона прийняла форми боротьби хліборобів з есеровщиною. Від висліду цієї боротьби залежить у великій мірі бути чи не бути сучасній Україні.

    До того, що було сказано з цього приводу в попередніх ⁣»Листах«⁣ додам, що діло тут не стільки в руїнницьких ⁣»соціялізаціях«⁣ і есеровських проґрамах (які зрештою весь час міняються), скільки в самому духові есеровщини. Вона єсть найбільше типовим і конденсованим витвором того рабства і руїнництва, які накопичились на Україні під віковим — не допускавшим ніякої орґанічної громадської єдности — пануванням кнута російської охлократії. Визволений раб своє панування уявляє собі завжди таким, яким було дотеперішнє панування над ним. Україну люде есеровського духу (розуміється не самі тільки офіціяльні есери) мислять собі не инакше, як тільки в формі класово нездиференціованої селянської юрби, яку має облагоденствувати своїм пануванням така сама безкласова — ніким і нічим в своїм примітивнім зажерливім імперіялізмі необмежена, самодержавна в своїй ⁣»народній республіці« — українська ⁣»свідома«⁣ інтеліґенція. Між тим дух Української Нації, її джерела, її зародки — не охлократичні. Козаччина, з якої виросла Україна, була класократична і класократичну культуру вона поклала в основи України. Хто нищить цю класократичну культуру, той розвалює (козаччиною тільки покладені, але й по цей день недобудовані) фундаменти Української Нації. Історичні обставини склалися так, що всяка общерускість, починаючи від перших Варягів і на большовиках кінчаючи, вяжеться неминуче на Україні з пануванням охлократії. Реальна а не літературна окремішність українська, чи то в Галицько-Володимірській державі, чи державі Литовсько-Руській, чи за Гетьмана Богдана Хмельницького, чи за Гетьмана Павла Скоропадського, вяжеться так само неминуче з боротьбою проти охлократії. Охлократизуючі українські інтеліґенти не можуть, як Українці, перемогти на Україні, бо — поминувши вже їх нездатність до охлократичної орґанізованости, без якої не можуть бути здійснені охлократичні ідеали — вони по духу для України чужі. Вони можуть робити тільки те, що робили од віків, од ⁣»татарських людей«⁣ почавши: винищуваням власної класократії підготовляти ґрунт під панування чужої — перш за все російської — охлократії. Сьогодня вся їх стихійна зненависть і зависть звертається проти недобитків старої хліборобської класократії. ⁣»Вампіри поміщики, замурзані в крові пожертих українських дітей« — пише в 1921 р. (статя М. Сріблянського: Голос землі, в есеровському журналі ⁣»Вільна Спілка«, ч. 1) один з тих типів, що втікли од репрезентованого ними ⁣»народу«⁣ як раз тоді, коли вже ⁣»вампірів«⁣ на Україні не стало і коли в цій вже ⁣»безпоміщицькій«⁣ і вже безхлібній Україні стали не по есеровському фіґурально, а таки дійсно і дословно їсти дітей. ⁣»Престол Господаря української землі зайнятий вже Народом!« — гукає він патетично до нас, гетьманців-монархістів, забувши мабуть, що поки цей Престол був зайнятий Гетьманом, есеровський літератор сидів собі спокійно на Україні і вилетів з неї копнутий чоботом реальної ⁣»народньої влади« — не тому, розуміється, щоб він по своїй соціяльній ідеольоґії до неї не підходив — а тільки тому, що він виявив себе національно активним Українцем. Отже смішне єсть його питання, скероване до нас з Праги: — скільки нас, мовляв, треба, щоб прищепити народові нашу Україну. — У всякому разі вдвоє менше, ніж щоб прищепити йому Україну есерівську: — бо коли два українські монархісти, як пише п. Сріблянський, ⁣»цілуються«, то два українські есери, як напр. Проф. Грушевський і п. Шаповал, між собою гризуться.... Орґанізатори української хліборобської праці, творці зачатків місцевої орґанічної матеріяльної культури, це — для українського есера ⁣»злодії визискувачі«, хоч власне з розвитком цієї хліборобської культури стала реально а не тільки літературно відроджуватись Україна, і хоч з цієї культури жив він сам — есеровський літератор — їдячи хліб у тих же самих поміщиків, яких він сьогодня ⁣»дітожерами«⁣ називає. Тепер він примостився у чужої демократичної капіталістичної буржуазії, що бажає ⁣»мирного проникання«⁣ на Україну і висмоктування до чужого краю багацтв української землі. Але це на його думку не єсть ⁣»посередництво в операціях золотом«, натомість таким ⁣»посередництвом«⁣ називає він працю на батьківській землі українського хлібороба власника, який, збільшуючи продуктивність та трудовмістимість цієї землі, тим самим збільшує багацтво свого села, свого краю. Навожу все це тільки для зрозуміння цього патальоґічного явища в українськім національнім орґанізмі, яким єсть перевага в ньому есеровщини. Сьогодня вся її зненависть звертається проти старих ⁣»панів«, які зрештою — своєю класовою незорґанізованостю, політичним і національним розпорошеням, удаванням в той чи инший спосіб, що їх, як панів українських, немає, і в результаті своїм внутрішнім безсиллям — на цю зненависть есерів заслужили. Але завтра вона звернеться так само проти нової української хліборобської класової аристократії, що одна тільки в стані зорґанізувати українське селянство: перетворити його із послушної всякому чужому пануванню пасивної юрби в шануючий свою національно-державну незалежність лицарсько-продукуючий клас. Тільки во імя власних прав і обовязків, випливаючих з дідичного володіння землею по лицарському праву меча, і во імя необхідних для більше інтензивної хліборобської праці вищих орґанізацийних форм громадського життя, зможе ця нова класова хліборобська аристократія стати українською, відродити орґанічні класократичні підстави хліборобської (мабуть ще на довгі часи) Української Нації. Такого типу громадських взаємовідносин, опертого на класовій диференціяції, обмеженю класових імперіялізмів і гармонійній співпраці орґанізованих класів в однім національнім орґанізмі, визволений і бажаючий необмеженого панування раб — якого старі самодержавні погоничі юрби виховали в поняттях стадної ⁣»рівности« — восприйняти не може. Тому не проти чужої охлократії, а тільки проти своєї української класократії він здатний підіймати повстання. І доки він і далі матиме перевагу в ⁣»свідомім українстві« — про Націю Українську не може бути мови: ніякі не рабські, поважаючі себе і других, активні, державно і національно творчі елєменти до такого ⁣»українства«⁣ як орґанізована політична сила не війдуть і ніхто з них, крім якихось романтиків ⁣»самогубців« — як слушно в данім випадку вживає цього слова п. Сріблянський — належати до одної з ним ⁣»нації«⁣ не захоче.

19. Значіння общини прекрасно схарактеризував в своїх споминах Вітте: ⁣»съ административно-полицейской точки зрѣнія община представляла болѣе удобства: — легче пасти стадо, нежели каждаго члена стада въ отдельности«⁣ (ст. 440). Цю послідню фразу повинні собі взяти як девіз і наші ⁣»соціялізатори«⁣ есери.
20. Ілюстрацією до того, чим єсть стала армія для всякої охлократії, можуть служити слова того самого Вітте. ⁣»Чѣмь въ сущности держалась Россійская Имперія? — питає він і відповідає: — Не только преимущественно, но исключительно своей арміей. Кто создалъ Росс. Имперію, обративъ московское полуазіятское царство въ самую вліятельную, найболѣе доминирующую, великую европейскую державу? — только сила штыка арміи. Не передъ нашей же культурой, не передъ нашею бюрократичною церковью, не передъ нашимъ богатствомъ и благосостояніемъ преклонялся свѣтъ. Они преклонялся перед нашею силой а когда.... увидѣли.... что мы совсѣмъ не такъ сильны.... то внутренніе и внѣшніе враги подняли головы«⁣ (Воспоминанія I, ст. 342).
21. Так само рішаючу ролю відіграли в цьому: звичка Жидів забезпечувати свої впливи при помочі опановуваня правлячої верстви і риси созвучности, які вяжуть їх з російською комуністичною охлократією. Про це див. статю М. Тимофіїва: Жиди і народне господарство України (в цій же 4-ій кн. ⁣»Хліб. України«).
22. Про характер більшости цієї поросійщеної соціялістичної і демократичної інтеліґенції на Україні будучий історик зможе судити хоча би по літературним творам її знавця і представника В. Винниченка. Полове питання, яке так займає, увагу цього автора і полова анормальність, яка єсть найбільше яскравою ознакою героїв його творів, ще й сьогодня, здається, відограють головну ролю в життю цієї інтеліґенції. Доля навіть хотіла, щоб ⁣»Моє останнє слово«⁣ п. Винниченка стало першим словом і ⁣»великим таїнством«⁣ революцією породженого, нового її покоління. Принаймні так можна судити по захопленю ⁣»поемою соняшного поета і бунтаря«⁣ п. Валєріяна Поліщука п. з. ⁣»Онан«, — захопленю, яке відбиває в собі хоча би виданий ⁣»Всеукраїнським літературним комітетом«⁣ в Харкові 1921 р. збірник п. заг. ⁣»Жовтень«. Навожу дословно оцих кілька цитат. ⁣»Герой змальований поетом — пише з приводу цієї ⁣»поеми«⁣ її рецензент — дійсно фанатичною фіґурою, що викликає до себе повагу. Він творить своє діло як велике таїнство, тому і його слова про неприродній вчинок набірають святости. Коли моя правиця.... (опускаю наведений рецензентом уривок в стилі варварської, дикунської порнографії) є чудове місце поеми, котре можна порівняти лишень з клясичними творами.... Хай обурюються — кінчає рецензент — на це уманські дурні, яким недоступна мудрість факторів, котрі сприяють розвиткові онанізму«⁣ (ст. 103/4). Навряд тільки чи ці самі фактори ⁣»сприяють«⁣ також надіям нашої демократії, яка думала і думає, що тільки демократична (ріжних партийних мастей) інтеліґенція — оце вже в другому поколінню продукуюча і споживаюча такого рода ⁣»літературу« — здатна ⁣»єдиним революцийно-демократичним фронтом, на чолі народу збудувати Україну«....
23. Підкреслюю: союз, а не федерація. Федерація для недорозвиненої нації означає завжди факт, що її національна аристократія абдикує зі своїх прав та обовязків; що вона не уміє сама дати собі раду зі своїми пасивними масами; що вона не в стані сама, без чужої допомоги, правити ними; що вона не має сили зорґанізувати їх в окрему, незалежну націю. Без витвореня власної сильної аристократії не може бути Української Нації. Отже коли ми хочемо бути нацією, ми мусимо здобути державну незалежність і мусимо відкинути всяку федерацію, бо федеративні гасла деморалізують зародки нашої аристократії, загрожують процесові її зросту, зміцненя та внутрішньої консолідації. Натомість політичний союз з Білорусею і Великорусею це категоричний імператив закордонної політики нашої будучої Держави, нашої будучої правлячої національної аристократії. Тільки активною політикою в справах ⁣»Руського Сходу«⁣ Україна зможе забезпечити собі — здобуте її внутрішніми силами — незалежне державно-національне істнування. Пасивне становище приведе нас неминуче до руїни, до нового загарбаня нас активніщими в цьому напрямі націями. Така активна політика може бути трояка: 1. або як авангард демократичного Заходу в руйнуванню і розлаганню Руського Сходу, 2. або як авангард охлократичного Сходу в руйнуванню Заходу, 3. або врешті як аванґард в орґанічнім класократичнім відродженю Руського Сходу, в його обороні як перед західною демократією так і перед азіатською охлократією. Перша політика вже змонополізована Польщею, друга змонополізована Москвою і, ставши на перший або на другий шлях, ми зможемо бути тільки пасивними попихачами Польщи або Москви, гарматнім мясом в їх боротьбі між собою. Тільки третій шлях єсть нашим старим традицийним національним шляхом, від часів держави Галицько-Володимирської, Литовсько-Руської і козацької, в добі її могутности за Великого Богдана. Як політика традицийно-національна — вона мусить бути політикою всіх нас, українських консерватистів класократів. Україна, як окрема незалежна національна держава, мусить або загинути, або стати на чолі великого грядучого руху — орґанічного і національного відродженя всіх трьох Русей: їх героїчного зусилля скинути з себе як смердюче ярмо східних кочовничих охлократичних орд так і брудну лапу облесливої і розлагаючої, сьогодня тріумфуючої західної демократії. І навіть всякі т. зв. ⁣»міжнародні комбінації«⁣ Україна зможе повернути собі на користь тільки тоді, коли вона в питаннях ⁣»Руського Сходу«⁣ буде чинником позитивним, будуючим, а не негативним і руйнуючим: коли орґанічне, класократичне і національне відродженя трьох Русей (в якому Україна має всі дані зайняти перше місце) зміцнить їх спільну союзну силу, а не ослабить цю силу в порівнанні з тією минулою ⁣»всеросійською«⁣ формою їх охлократичної і механічної ⁣»неділимої єдности«, яку вони — з великою шкодою для себе — були досі витворили. Як чинник, призначений ⁣»на ослабленя Руси« — Україна це quantité négligeable і, як така, вона може фігурувати лише в літературних мріях наших ⁣»хитрих«⁣ демократичних дипльоматів, або в утопійних комбінаціях їхніх, не менше хитрих, але і не більш розумних, союзників. Ширше маю надію розвинути ці думки в дальших ⁣»Листах«. Тут ще тільки зазначу, що це поясненя не призначене для наших новоспечених демократичних русофобів ⁣»западників«, які збитого з пантелику українського інтеліґента годують саламахою з ⁣»західно-европейських«⁣ фраз, овіяних духом і стилем… тьмутороканським. Цим панам дозволяємо і далі перекручувати цитати з ⁣»Хліб. України«⁣ і обвинувачувати нас тепер в ⁣»федералізмі«⁣ (пор. напр. львівський ⁣»Літературно-Наук. Вістник«⁣ кн. III, ст. 283 і инші з ⁣»Хліб. Україною«⁣ збірн. I, ст. 8 і збірн. II-III-IV, ст. 33) так, як колись во імя автономізму вони лаяли нас за самостійництво. Хай тішаться, що вони єсть ⁣»перші і єдині самостійники«, коли це їм для особистого щастя потрібно, бо ніякого реального значіння — крім забивання до решти паморок українській інтеліґенції — вся ця демократична ⁣»самостійницька тромтрадрація«⁣ (яка минеться так само скоро і несцодівано, як скоро і несподівано вона у них повстала) розуміється немає.
24. Проф. Грушевський в своїй ⁣»Ґенетичній соціольоґії«⁣ (ст. 274/6) не хоче відріжняти в Індії завойованя арійського від монгольського і за систему правління пізніщої монгольської охлократії робить відповідальною стару, зруйновану монголами, арійську класократію. Між тим Індус — скромний і чесний лицарь часів класократії — якого так надзвичайно хвалить грецький письменник Аррієн, — це не пізніщий лінивий і злий раб часів охлократії. В той самий спосіб есери в своїй політиці за правління російської охлократії роблять відповідальними усунутих цею охлократією од своєї колишньої козацької класократичної влади ⁣»українських панів«. Маю сумніви, чи метод такого затемнюваня явищ громадського життя може принести користь навіть тим, хто цього методу вживає.
25. На жаль не маю тут місця, щоб показати, як здоровий класократичний англійський національний орґанізм весь час боровся і бореться з небезпекою колоніяльного розкладу, що приніс йому данайський подарунок його купців. Дві головні форми цієї небезпеки: 1. зміцненя в англійськім національнім організмі охлократії шляхом збільшеня при помочі індуського наємного війська влади державного апарату, і 2. ослабленя консерватизму та непомірне зміцненя поступової демократії шляхом запаскудженя расової і духової чистоти англійського парламентського і громадського життя представниками нових індуських ⁣»горожан«⁣ і всяких спекулюючих на метропольнім патріотизмі, але вже по свому духу чужих цій метрополії англійських виходців — були усунуті в самім зародку ще в 1784 р. знаменитим Pitt'ом. ⁣»Наші закони — казав він в своїй промові з цього приводу — завжди дбали старанно про те, щоб ніякий чужоземець (звертаю тут увагу на принціп територіяльний, основний для класократичних націй: це не ⁣»місцеві чужинці«⁣ демократій! В. Л.) не міг дати ні одного голосу на вибір члена Парламенту. Тимчасом сьогодня між нами сидять репрезентанти раджі Танжору і набаба Аркоту. Наш сором стоїть в білий день перед нами!.... Наші сенатори вже не репрезентують англійську правоту, а орієнтальну коррупцію і зіпсутість«. Індія (як зрештою і инші англ. колонії) була абсолютно виключена від всякої участи у внутрішньому життю Англії. їй дана була повна автономія настільки, що ні один гріш індуських податків не йде на потреби метрополії, призначеня віце-короля було унормовано так, що воно не могло зміцнити ані державної королівської влади, ані ліберальної демократичної опозиції до цієї влади і т. д. Цікаво, чи мізок якогось демократичного премєра наприклад польської республіки міг би зрозуміти почування Pitt'а, коли б останній побачив раптом перед собою в своїм парламенті.... насильно туди приволочених репрезентантів ⁣»патріотичних кресів«, і якогось кресовця з роду ⁣»раджів Танжору«⁣ на кріслі начальника держави!.... Але так само мабуть мізок класократичного Англійця не в стані зрозуміти скарг на ⁣»поневоленя чужинцями«⁣ якоїсь ⁣»сорокаміліонної нації«. Бо такий Англієць знає що ніяку многоміліонну націю без її власної волі ⁣»поневолити«⁣ неможна, і що коли б наприклад 250 міліонів Індусів захотіли мати свою власну національну владу (»що було б з нами, коли б раптом Англію вигнано з Індії« — питає відомий індуський письменник Рабіндранат Тагор — і відповідає: ⁣»ми просто стали би жертвою инших націй«. ⁣»Націонализмъ«⁣ рос. переклад Шклявера); коли б вони відповідним методом орґанізації позбулись власного внутрішнього лінивства і рабства; коли б вони не давали добровільно Англійцям сіпаїв, а навпаки: своїми високими громадськими моральними прикметами — своєю лицарськостю і працьовитою продуктивностю — дали змогу цього самого типу місцевим Англійцям увійти в їх ряди, злитись орґанічно з ними; одно слово коли б вони захотіли самі бути нацією, то ⁣»в цей самий день згинула би не тільки всяка надія удержати під нашою владою Індію, але одночасно мусіло б згинути в нас і всяке бажання намагатись це робити« — кажучи словами одного такого Англійця (J.-R. Seeley. Проф. ун. в Cambridge: The Expansion of England. франц. переклад 1901 р. ст. 280. В класократичній Англії єсть багато ворогів взагалі володіння колоніями. Вони підкреслюють взагалі шкоду, яка виникає з цього для обох сторін: і для метрополії і для колоній. Що до останніх, то надзвичайно цікаві погляди висловлював Проф. M. Goldwin Smith в своїй праці: The Empire 1863 р. Він вважав, що влада метрополії не дає колоніям політично дозріти. ⁣»Ми єсть причиною того — пише він — що колонії робляться через міру демократичними. Їх підданство британській короні закриває перед ними брак консервативного елєменту в їх соціяльній структурі і їм здається, що вони безкарно для самих себе можуть углубляти без кінця всі ексцеси загального голосування«....)
26. Закон Лінча, який більше зробив для громадського розвитку Півн. Ам. Сп. Шт. ніж всі проповіді громадської моралі, читані перед бандитами, дав такі наслідки тільки завдяки орґанізованости, єдности і високій — у відношеню до власної орґанізації — громадській моралі більшости перших англійських завойовників. Той самий метод, примінений в Мексиці пануючими там, незорґанізовними, внутрі необєднаними, анархічними метисами дав як раз протилежні результати: спричинився до занархізованя, узлодійщеня і розбандиченя цієї нещасної країни. Quod licet Jovi.... Це я вважав потрібним нагадати нашим, мріючим про свою ⁣»тверду владу«, а одночасно позбавленим всякої власної внутрішньої громадської моралі і власної внутрішньої орґанізованости, республіканським недисциплінованим і анархічним, демократам і полу-охлократам....
    З приводу закону Лінча цікаву думку знаходимо в старій праці про Америку відомого французського ученого P. de Rousiers: ⁣»Чесний Американець — пише він — має чудовий звичай не давати себе роздавлювати з цього приводу, що він єсть чесний. Людина ладу і порядку не єсть там доконче трусом, як це так часто трапляється у нас. Навпаки, вона вважає, що її інтереси повинні переважати над інтересами злочинців і жуликів. Що більше, такий чесний і бажаючий ладу і порядку Американець має енерґію, необхідну для того, щоб боронитись. Спосіб його життя робить його здатним до дійсної самооборони, здатним до ініціятиви і відповідальности навіть за дуже строгі міри, коли обставини їх вимагають. Така людина, опинившись в новій країні, повній непочатих багацтв.... не буде вагатись во імя вищих інтересів, які вона репрезентує, винищити бандитів, що погрожують будуччині цієї країни. Ось чому стільки злінчованих повисло в Денвері, двадцять пять літ тому назад«⁣ (цитую за Сорелєм: Réflexions sur la violence).
27. Бо мабуть не ріжниця рас була причиною того, що прибувші Англійці не взяли собі за жінок Індиянок. Поженились же в Південній Америці з Індиянками Іспанці, а наприклад, як каже Проф. Ферд. Біркнер, потомство Голяндців з Готентотками в південній Африці дало нове ⁣»сильне і живуче племя«⁣ (цитую за Проф. М. Грушевським: Ґенетична соціольоґія, ст. 31). Расова ріжниця між Голяндцями і Готентотами певне не менша, ніж між Індийцями і Англійцями і причин цього факту треба мабуть шукати в иншім взаємовідношеню громадської і матеріяльної культури між завойовниками і завойованими тут і там.
28. Цитований вже мною вище Garcia-Caldéron подає такий рис характеру креола: ⁣»його ядовита і тонка іронія дуже швидко охоложує всякий буйніщий ентузіязм: він тріумфує сміхом«. Жерел цього ⁣»мексиканського юмору«⁣ треба мабуть шукати в орґанізацийній і політичній імпотентности креола, випливаючій з його анархічного індивідуалізму, лінивства, оспалости, ситости і врешті великої чисельної переваги над ним метиса та Індийця.
29. Реалізм єсть прикметою в громадськім життю позитивною. Без нього неможлива ніяка дійсно творча громадська діяльність. Брак реалізму (цей брак приймає дуже ріжнородні форми) єсть звичайно ознакою класів і рас ослаблених, виміраючих. Але реалізм творців визначається тим, що вони не тільки розуміють дійсність, але й панують над дійсностю, очевидно в межах цивілізацийцих умов даної доби людського істнування. Панують же вони над нею тому, що, беручи її такою, якою вона єсть, вони одночасно перетворюють її по образу своїх хотіннь, прибраних в форму ясних і виразних ідей, та обмежених методом поступованя, опертім на історичнім досвіді. Від цього творчого, опертого на традиції, культурного реалізму — реалізм примітивний, варварський (в даному разі мексиканських метисів) ріжниться тим, що він не має ані сталого орієнтацийного пункту в формі ясних і твердих ідей, ані не визнає історичного досвіду в формі одідичених традицій. Тому такого типу — безідейні і некультурні реалісти — ніколи не панують над дійсностю, а завжди, і при тім в кожний момент инакше, намагаються пристосуватись до неї. Ці реалісти не єсть пани, а раби дійсности і тому при всім своїм великім реалізмі, вони ніколи не творять нових форм громадського життя, а безсило борсаються в ньому, знаходячи завжди найглупший кінець для всіх своїх найхитріщих комбінацій. Про ці два типи реалізму: — класократичного (в багатьох випадках також охлократичного) і демократичного — ширше в дальших ⁣»Листах«, де буде мова про динаміку трьох методів орґанізації національної аристократії.
30. Caldéron розріжняє два типи цих ⁣»полукультурних« — як він каже — республіканських правителів: насильника і хитруна. Перший править як Гун: террором і казармовою дисципліною. Другий: брехнею і крутійствами, вживаючи замість сили: — підкупу і коррупції (ор. с. 343). При чім і в першім і в другім випадку, нічого, крім руїни, з цього правління не виходить.
31. Garcia-Caldéron цитує арґентинського соціольоґа, який каже, що ⁣»метис тільки в третім, четвертім або пятім сполученю з білою расою стає здібним присвоїти собі европейську культуру«. Але в Мексиці процент білої раси, завдяки політичній перевазі і пануванню метиса, весь час якраз зменшується: з шостої частини населеня в 1810 р. вона в р. 1912 упала до двадцятої. Цей реґрес — пише Caldéron — становить велику небезпеку, бо цивілізація Південної Америки залежить од числової переваги іспанських завойовників, від переваги білої раси (ор. с. 338). Мексиканські патріоти мріють про нову европейську імміграцію, про нових ⁣»Варягів«. Тільки ж, при сучаснім республіканскім устрої і при пануванню демократичного метиса, ніякий путній ⁣»Варяг« — поскільки він не прийде як орґанізована завойовницька сила — в Мексиці не удержиться, а головне, без созвучного йому місцевого ядра, з такого роду пануючою верствою він ніколи національно не засимілюється.
32. Caldéron так характеризує ці партії: ⁣»без ідеалу і єдности в своїй акції, партії повертаються в зголоднілі (на владу) банди.... Аґресивна нетерпимість розділяє ці ґрупи.... Ніякий спільний інтерес, навіть інтерес Вітчини, не в стані їх помирити. Для банди, яка єсть у влади, всі революціонери — злочинці; знов для революціонерів ці що правлять — тирани і злодії«⁣ (ор. с. 345).
33. Коли один Німець, знаючий добре Мексику (Viktor Ottmann: Mexikaner. Leipzig. 1920), давав своїм землякам поради, як вони мають поступати при бажанні на стало там оселитись, то, хоч не був він здається соціольоґом ані політиком, першим ділом радив він їм прибувати туди тільки більшими ґрупами, і то безумовно добре внутрі зорґанізованих і одним духом спаяних виходців з одної округи. Мабуть на таку пораду вплинуло його поміченя, що Мексиканець шанує тільки силу і що наприклад при нападах на потяги (які там єсть постійним явищем) грабують звичайно тільки ⁣»любих земляків«⁣ і лишають в спокою таких чужинців, з боку яких сподіваються кари. Наші демократи, коли б вони забажали оселитись і жити в Мексиці, поступили б мабуть йнакше. Вони певне перш за все стали б глибоко думати над тим, чого хоче мексиканський народ, а що цього ніхто ніколи добре не знає, то заготовили б йому на вибір багато ріжних демократичних партій, стали б ще до виїзду в Мексику битись між собою за ці партийні програми, а по приїзді туди, запропонували б народові зробити ⁣»установчі збори«, щоб він сам вирішив, котра проґрама найкраща і прийняв до себе на жительство тих, що йому оцю найкращу проґраму привезли. Тільки ж навряд, чи багато їх з оцих ⁣»установчих зборів«⁣ цілу б голову винесло. І мабуть таки краще по Шевченковому рецепту послухати Німця: хто хоче жити в Мексиці, хай перш за все добре зорґанізує свою власну силу, та при тім, по нашому кажучи, хай пильно на задні колеса поглядає.
34. Згадаю хіба ще для тих, хто бажав би продовжувати далі в цім напрямі досліди, що в історії старого Египту, після розселеня там войовничих кочових семітських орд між розложеними вже африканськими хліборобськими націями, можна найти дуже цікаві приклади вікової боротьби оцієї семітської охлократії з відродженою класократією, — боротьби між державним централізмом і децентралізацією; між владою світською і духовною; між монархами охлократичними (фараонами), що підчиняли собі владу духовну, і монархами класократичними (номархами), які цю владу побіч себе ставили і шанували; між принціпом класократичним: осілим, хліборобським, самовистачаючим, автономним і принціпом охлократичним: кочовничим, рабівничим, експанзивним, централістичним. Боротьба ця має багато анальоґій з боротьбою нашого класократичного в своїм заложеню (хоч пізніще демократизованого) Гетьманства з російським охлократичним Царством. Врешті для нас сучасників експанзії ⁣»комуністичної віри«, повчаючим було б згадати історію розвитку і експанзії мусульманських кочовничих охлократій, серед яких, персоніфікована в особі голови держави, магометанська віра послужила надзвичайним засобом для завойованя наприклад розложеної вже Візантії і для здійсненя звичайної ціли всіх бувших, сущих і будучих охлократів: ⁣»воювати тих, хто не вірить в Бога, доти, доки вони не платитимуть данини і не будуть покорені« — кажучи словами пророка Магомета. Так само з цього боку цікаве розселеня войовничих жидівських кочовників між пасивним хліборобським населеням в Ханаані, де ці кочовники, завдяки своїй вірі, якою держалась купи вся тодішня старинна жидівська охлократія, ⁣»прийшли — як каже Біблія — в посідання городів, яких не будували; складів з ріжними виробами, яких не виробляли; водозбірень, яких не копали; виноградників і садів оливних, яких не садили«⁣ і т. д. і т. д.