Малий Мирон і иньші оповіданя/Гірчичне зерно
| ◀ Отець гуморист | Малий Мирон і иньші оповіданя Гірчичне зерно (1903) |
Борис Граб ▶ |
|
В часї моїх ґімназіяльних студій Дрогобич був містом дуже богатим на неґативні прикмети. Почислити, чого там не було — вийде дуже довгий реєстр. Не було анї одної порядної каварнї, анї реставрації, анї одної публичної біблїотеки, анї одного осьвітного товариства, анї одного зібраня чи то з полїтичною чи з осьвітною метою. Не було майже нїчого того, що характеризує хоч на половину европейське місто. Не було навіть води крім домашньої соленої, якої постороннї люди не могли пити. Більшість вулиць без тротоарів та без осьвітленя, а широко розкинені передмістя, особливо Задвірне, Завізне та Війтівська Гора були собі прості села з соломяними стріхами, огороджені плотами, з захованєм зовсїм сїльського характеру. Зелїзницю з Дрогобича до Стрия побудовано, коли я був у семій ґімназіяльній; до того часу Дрогобич був собі „вільним королївським містом“, вільним, не вважаючи на свою нормальну школу та ґімназію, від усього, що пахло цівілїзацією та інтензівнїйшим духовим житєм.
Отся відірваність від духового житя клала своє клеймо й на ґімназію. Вчителї, що приходили сюди, особливо молодші суплєнти, такі, що не мали своєї сїм'ї, або хоч і жонаті, та слабшого характеру, швидко забували про всякі наукові інтереси і розпивали ся, пересиджували днї й ночи в одинокім христіянськім склепі Баєра з кольонїяльними товарами та з кімнатою для снїдань, приходили часто до кляси пяні і — розумієть ся — така то й була їх наука. Осторонь від сеї компанїї держали ся лишень немногі, головно два брати Турчинські — Юлїй (звісний повістяр, з фаху історик) і Емерик — ботанїк, далї др. Антоневич, Ів. Верхратський, оба катехити: руський О. Торонський та латинський кс. Дронжек. Перед вів у піяцькій компанїї Осмульский, заступник учителя, що вчив французької мови та заступав инодї иньших учителїв у ріжних предметах, також гуморист sui generis, прозваний серед учеників Смоком. Сей був для пяницької компанїї небезпечним взірцем, бо мав голову так само міцну, як був величезний його живіт. Нїхто його не бачив пяним: по цїлонічній піятицї він ішов до кляси як коли-б нїчого не було і відбував преспокійно свої чотири години, і навіть бистрі очи учеників не могли по нїм пізнати нїчогісїнько. Для менше твердих голов його компанїя була загубою: своїми дотепами і кпинами він підгонював їх пити все більше й більше, щоб додержати йому кроку, і реготав ся своїм грімким пивним басом, коли його партнери валили ся під стіл або вийшовши на ринок падали як снопи або немилосерно писали мислїте по вулицях.
Нема що казати, що бачучи такий приклад з гори ґімназіясти й собіж шукали відповідних розривок. У низшій ґімназії ще до мойого часу держала ся стара, єзуітська традиція — періодичних бійок із Жидами. Сезон тих бійок припадав особливо на місяцї червень і липень, час річної купелї. Над рікою в часї купаня, звичайно в пятницї та суботи бували бійки, які нераз кінчили ся й тяжкими калїцтвами, особливо від обопільного обкидуваня камінєм. Давнїйше брала участь у таких баталїях і висша ґімназія, — се було в пору, коли в висшій ґімназії були переважно дорослі парубки, що в тих бійках шукали виходу для своїх молодих сил. Коли я дійшов до висшої ґімназії, там було вже „дрібнїйше“ поколїнє, і бійки з Жидами вийшли з моди.
Для великої части ґімназіястів висших кляс ті роки бували часом полового дозріваня, — не диво, що не знаходячи анї батьківського проводу, анї досить сильних духових та наукових інтересів, що абсорбували-б їх увагу, хлопцї кидали ся в сей бік, заплутували ся в „романси“ з ріжними служницями, ученицями дївочої школи; деякі знаходили собі навіть прихильниць у сфері професорських жінок, що нудячись в неприсутности мужів, занятих культом скляного бога у Баєра, шукали розривки де могли. В клясах і по за клясами йшли між старшими таємні, уривані шепти, сьміхи та жарти, повні натяків очевидно масних а незрозумілих для нас „дрібноти“. З загального гамору в часї павз або перед годинами проривали ся з відси й відти жіночі імена в ріжних відмінках, а одного разу о. катихит Торонський, війшовши до шестої кляси, на свою превелику соблазнь побачив на таблицї виписану великими буквами скрутну теольоґічну квестію: „Що значить по христіянськи-кафтолически любити дївку?“. Покійник силкував ся роздути з сеї квестії кримінальну справу, донїс директорови, домагав ся скликаня конференциї та зарядженя слїдства за тим, хто написав сї слова на таблицї, грозив навіть карами, але в своїм запалї забув про corpus delicti: поки він був у канцелярії з донесенєм, інкріміновані слова з таблицї щезли, а директор Куровский прийшовши до кляси не застав нїчого і якось потім зумів уговкати отця моралїста, який одначе не залишив по тихо на власну руку нишпорити за винуватим — звісно, на дармо.
Розумієть ся, не бракувало й піятик, хоча на честь учеників треба признати, що їх піятики, хоч голоснїйші та шумнїйші, були загалом рідші й приличнїйші від професорських. Ученики розмовляли, співали пісень і розходили ся найдалї о одинацятій, випивши хто дві, хто три або чотири склянки; випадків, щоб ученик упив ся до нестями, щоб сидїв у шинку цїлі ночи або пяний плентав ся по вулицях, я не тямлю. Тай то в піятиках брали участь переважно сини заможнїйших родичів; біднїйші ходили до шинків рідко тай пили мало, бо не мали за що.
Товариського, духового житя, якихось спільних духових інтересів майже не було. Читали ученики дуже мало. Ґімназіяльна біблїотека була дуже вбога; з учителїв, здаєть ся, один лише Юлїй Турчинський мав свою приватну біблїотеку і деколи зичив із неї книжки таким ученикам, до яких мав більше довірє — майже виключно Полякам. Читанє ґазет було, здаєть ся, навіть заборонене шкільними правилами, і я пройшов цїлу ґімназію не читавши зовсїм ґазет, з виємком „Друга“, що зачав був виходити 1874 р. і друкував мої вірші. Але від пятої ґімназіяльної, прочитавши припадком драми Шекспіра та Шіллєра, я набрав замилуваня до книжок і почав збирати свою власну біблїотеку, яка до кінця моїх ґімназіяльних часів виросла до числа 500 томів. Ся біблїотека, в якій крім ріжних клясичних авторів було зібрано не мало й таких книжок, яких не було в ґімназіяльній біблїотецї, або яких годї було дістати з неї, зробилась центром невеличкої громадки учеників, яка, не маючи анї характеру анї форми нїякого товариства й нїякої орґанїзації, від часу до часу сходила ся на читанє та на розмову. Ми читали на голос поезії та драми, дебатували про порушені там думки — звичайно десь на вільнім місцї за містом, і кінчили вечір співом, що лунав широко понад сонним Дрогобичем. Другим подібним центром був співацький хор, зорґанїзований моїм добрим товаришем Каролем Бандрівським. Оба кружки, з невеликими виємками, складали ся з тих самих осіб.
В 1873 чи 1874 р. в той наш кружок упало гірчичне зерно, що повинно було рости далї і мати вплив на напрям нашого дальшого думаня. Маю тут на думцї нашу знайомість зі „старим Лїмбахом“.
Одної суботи по обідї (в суботу по полудни в нас не було школи) приходить до мене один товариш і каже:
— Старий Лїмбах хоче бачити ся з тобою.
— Деж він?
— А ось на вулицї.
Я взяв шапку і вийшов. По вулицї перед моєю кватирою ходив середнього росту чоловік з сивим, коротко обстриженим волосєм на голові (шапку він зняв і обтирав собі піт із чола), в сїрім старенькім сурдутї і зовсїм не авантажних штанах, у полатаних черевиках. Його можна було приймити за якогось вандрівного ремесника або так просто за волоцюгу. Лиш лице старого, здорове, з енерґічними рисами і блискучими очима, з коротко стриженими вусами і давно не голеною, стернистою, білою як сметана бородою виявляло слїди більшого духового житя, нїж звичайно стрічаєть ся у людий тої верстви. Він наблизив ся до мене і подав менї руку.— Ви Франко?
— Я.
— Син говорив менї, що в вас ладна біблїотека.
Син Лїмбаха був моїм товаришем по ґімназії, ходив о рік низше мене і вважавсь одним із найздібнїйших учеників дрогобицької ґімназії.[1]
— Та що, ладна не ладна, — сказав я. — Що можна роздобути в Дрогобичі при моїх обмежених засобах…
Я діставав книжки переважно від товаришів за те, що помагав їм у шкільних занятях, а дещо купував за гроші зароблені також із лєкцій і ощаджені на їдї та одежі.
— Ану покажіть!
— Прошу.
Ми війшли до кімнати, де крім мене жило ще кілька учеників. Не чекаючи запросин старий Лїмбах узяв собі крісло, сїв коло шафи з книжками і почав переглядати. З разу наткнув ся на руські брошури та розрізнені річники старих часописей 50-их та 60-их років. Була того повна поличка.
— А се що?
— Та се наші руські друки.— О! — здивував ся Лїмбах. — Отсе все?
— Так.
— Маєте того так богато?
— Що де можу дістати, то стягаю, — мовив я. — По селах, по попівствах у нас то друть і палять або зуживають на великодні паски. Не трудно випросити і дістати в дарунку.
— Певно сьмітє! — зневажливо буркнув Лїмбах, відкладаючи книжку, якої заголовка очевидно не вмів прочитати.
— Буває всїляке, — відповів я не без прикрости. — Ну, але я мушу прочитати. Знаєте, що казав старий Фредро: Obce rzeczy wiedzieć ciekawość jest, a swoje potrzeba.
— Фредро? Фредро? Що се таке за Фредро?
Показало ся, що і в польській лїтературі старий Лїмбах був так само не дома, як у руській. Коли в другій поличцї моєї шафи він наскочив на польських письменників, — розумієть ся, там були самі dii minorum gentium, Дзєржковский, Захаріясевич, „Czarny Matwij“ Лозїнського, ріжні брошури бог-зна як і відки занесені в те вороняче гнїздо, що звало ся тодї моєю бібліотекою, — він з несмаком почав переглядати книжку за книжкою.
— Hilarego Meciszewskiego Słów kilkanaście — се що таке?Я признав ся, що зачинав кілька разів читати сю брошуру з 1848 р., але не розумів у нїй нїчого.
— Für die Katz! По що держати таке, чого не розумієте?
Я всьміхнув ся заклопотано.
— Щож, їсти вона не просить, а може коли прийде час, що й зрозумію.
Він глянув на мене пильно, мотнув головою і по хвилї сказав:
— Добре.
А помовчавши ще хвилю додав:
— Як би так колись люди були викидали й нищили все те, чого не розуміли, то ми нинї не мали би Гомера, Софокля анї Таціта.
Оживив ся старий аж тодї, коли ми дійшли до нїмецької полички. Нїмецька мова була одинока, на якій він читав залюбки; лише в нїмецьких перекладах він знав твори иньших лїтератур. Перше, на що наткнув ся у мене Лїмбах, то були спомини Бенвенута Челлїні в Ґетовім перекладї.
— Ось чудова річ! Ви читали се?
— Читав.
— І подобалось вам?
— Дуже.
— Дуже? То мало. Ви повинні зачитувати ся, впивати ся сею книжкою. Я чув, що ви також пишете щось.— Так, — відповів я червонїючись.
— Коли так, то се повинно бути вам першим взірцем. Такою прозою, як сей Челлїнї, мило хто в сьвітї вмів писати. Ґете знав, що перекладати. Він хотїв на ньому навчити ся, як писати спомини, але полишив ся куди-куди позаду свойого взірця. Його Wahrheit und Dichtung многословна, претенсіональна і нудна — се найтяжший гріх для споминів. Нудні! Für die Katz!
Дальше обік споминів Челлїнї стояла Шіллєрова історія трицятилїтньої війни.
— А се ви читали?
— Нї ще.
— І не читайте. Шкода чобіт. Шіллєр великий поет, найбільший нїмецький поет, але нїякий історик. Се він писав для заробітку, для хлїба. Für die Katz!
Його очи заблисли радістю, коли сягнувши далі добув Віляндового „Оберона“.
— Отсе гарне! З усього Вілянда лише одно й варто читати. А се що?
Він держав у руцї Кляйстів „Der zerbrochene Krug“.
— Кляйст? Кляйст? Що се таке?
Я тодї власне прочитав сю чудову комедію і бачучи, що Лїмбах не знає очевидно сього автора, пробував хвалити його.— Кляйст… Кляйстер… щось мягке, розлїзле, сентиментальне… Чекай, чекай, чекай! Ага, тямлю. Читав колись його поему „Der Erühling“ — ой Господи! Empfangt mich, heilige Schatten, ihr Wohnungen süsser Entzückung! Тфі! Млісно робить ся! Für die Katz увесь Кляйстер!
Я завважив, що Кляйст від „Розбитого збанка“ зовсїм иньший, а тамтой „Кляйстер“ звавсь Евальд.
— Усе одно! Кляйстер кляйстром! — мовив енерґічно Лїмбах. — Сього нового не знаю. Für die Katz!
Переглянувши отак книжку за книжкою, до кождої сказавши якесь „крепке слівце“ Лїмбах видивив ся на мене.
— Се все?
— Так.
— Ну, а Діккенса не маєте нїчого?
— Я й не чував про такого письменника.
— Ну, то, вибачте за слово, ви дурень. Не знаєте найлїпшого. Хто не знає Діккенса, той властиво не знає нїчого з лїтератури, не має смаку, не має очий. Ходїть до мене, я вам позичу Пікквіка. Мусите то прочитати, а потім можете говорити. З людьми, що не читали Пікквіка, я не маю охоти говорити про лїтературу.
Вся ота розмова з Лїмбахом робила на мене дивне вражінє. Вона била в ніс, моя шипуча содова вода. Хоч як не богато тямив я тодї в лїтературі, я все таки в однім і другім пунктї міг зміркувати, що Лїмбах або не знає чогось, або дивить ся на річи несправедливо, апріорно. Мене здивував тон його розмови, в якому, здавало ся, були лиш дві ноти — надмірно ентузіястична, і безапеляційно катеґоричне „Für die Katz!“ І хоча позитивної духової страви ся розмова не давала, то про те в нїй, як і в содовій водї, було якесь осьвіженє, віяло чимось для мене новим, незвичайним і принадним, чого я на разї не вмів назвати. Після того сухого тону, яким викладано нам скупі відомости з історії лїтератури в ґімназії, після тих нїби обєктивно-поміркованих оцїнок, після того фальшиво піднятого тону, яким треба було говорити про великих корифеїв лїтератури і про все, що вийшло з під їх пера, Лїмбахові різкі та инодї несправедливі слова набирали незвичайної цїни. Сеж були перші нешабльонові й неофіціяльні слова чоловіка дїйсно зацїкавленого лїтературою, при тім не жадного ерудіта, не фаховця, не шуфляди напханої старими паперами, але чоловіка з дїйсним темпераментом, оріґінального, сьвідомого чи несьвідомого ворога всякого шабльону, всякої утертої стежки. Не диво, що серед молодїжи висшої ґімназії Лїмбах від часу своєї появи в Дрогобичі здобув собі від разу велику симпатію і що я приняв собі то а честь, коли він перший зголосив ся до мене. Він узяв від мене декілька книжок, в тім числї й засудженого a priori Кляйста, для прочитаня, — а я радо пішов до нього, щоб узяти від нього обіцяного менї Діккенсового Пікквіка.
Оба Лїмбахи, батько й син, жили далеко на Завізнім передмістю. Хоча стояло лїто, було горячо і дощу не було давно, то про те на вулицї були глубокі калюжі невилазного болота, в якому одна по одній стрягли селянські фіри навантажені дровами, які вони возили на соляну жупу. Хатина, де жили Лїмбахи, була вбога передміщанська лїпянка, під соломою, брудна та обшарпана. Малесенькі, темні сїни, з яких ішли маленькі, чорні дверцята на право й на лїво; праворуч у нужденній цюпцї з одним вікном жили Лїмбахи; лїворуч, у кухнї, так само малій, але значно чепурнїйшій, жила властителька хати, ґосподиня, що віднаймала другу половину Лїмбахови, та за якусь невеличку плату давала своїм жильцям також їсти і прала їм те немноге шматє, яке було у них.
В цюпі, де жили Лїмбахи, було темно, брудно та непривітно. Голїсїнькі стїни, два нужденні ліжка накриті якимись брудними не то веретками, не то коцами, холодна і давно не білена піч і кривоногий столик завалений шкільними книжками та зошитами молодшого Лїмбаха. На підслїпуватім віконцї стояла невеличка лямпа, а в темнім кутї, над ліжком — біднїйшим і бруднїйшим з поміж обох, очевидно батьковим — була прибита до стїни поличка, на якій видно було також книжки накидані досить безладно купками, або поставлені хребтами на зверх.
Старий Лїмбах у моїй присутности не робив собі нїчогісїнько з того непоказного вигляду його помешканя, не пробував анї звинятись, анї іронїзувати, по просту не звертав на се нїякої уваги. Він вилїз із чобітьми на своє ліжко, дістав із полицї Пікквіка, товстий і досить пошарпаний том нїмецького перекладу в полотняній оправі, і вручивши його менї попрощав ся. Провівши мене до сїнешних дверий він вертаючи в свою хату заглянув до хати ґосподинї і сказав так само по просту:
— А що там маєте для мене на обід? Давайте їсти, бо я голодний як пес.
Була четверта година по полудни, а сей чоловік був доси без обіду! Пізнїйше я дізнав ся, що він коли було заговорить ся з ким про цїкаві для нього річи, потрафив і зовсїм забути про обід. Його орґанїзм був на стілько сильний та кремезний і мабуть загартований усяким недостатком, що се не давалось йому зовсїм чути і не виводило його з доброго гумору.
Від того часу я дуже часто сходив ся з Лїмбахом, розмовляв і сперечав ся з ним, а властиво ми в формі суперечки обмінювали ся тими обривками знаня та думок, які були у нас. Я швидко переконав ся, що якогось заокругленого знаня, ясного сьвітогляду у Лїмбаха не було; те, що він знав, було односторонне, припадкове та уривкове. Се було щось подібне до цїлости з бідою злїпленої з найріжнороднїйших шматочків людського знаня, які міг у тих часах нахапати цїкавий чоловік по галицьких провінціяльних містах. Головна і одиноко цїнна річ у нього був його темперамент, живий, меткий, швидкий до заключень занадто сьмілих, ненаукових і нельоґічних, але все характерних, а для мене особливо інтересних, бо побуджували мене до власного думаня. Лїмбах був перший і одинокий у Дрогобичі старший чоловік, з яким я міг говорити не стїсняючись, від якого все міг ждати опозиції та поправок і який не лише подавав ті поправки в формі зовсїм простій, приятельській і анї крихти не докторальній, але так само просто і натурально приймав поправки та контр-арґументи від мене, зовсїм жовтодзюбого ученика. Він приміром не знав нїчого про руську історію анї про руське письменство, і тут я міг сказати йому не одно нове. Так само мало що більше знав він і про польську лїтературу, і тут я нераз виступав з опозицією проти його занадто поспішних та одностороннїх осудів і в оборонї польських поетів. Натомісь із нїмецької та анґлїйської лїтератури він знав далеко більше від мене і тут я радо приймав його вказівки. Французів і французької лїтератури він не любив і — на жаль скажу — суґґерував і менї ту нелюбов. Я занедбав у ґімназії навчити ся по французьки і потім довгі лїта прикро почував сей брак, поки не навчив ся хоч від біди володїти тою мовою аж геть пізнїйше, вже в 80-их роках.
Лїмбахова нелюбов до Французів ішла так далеко, що він не признавав вартости французької лїтератури, на яку дивив ся крізь окуляри Лєссінґової „Гамбурської драматурґії“ і якої майже зовсїм не знав окрім романів Поль де Кока, Олександра Дюма батька та Ежена Сі. Читанє тих романів було ґімназіястам заборонене, і власне для того многі з нас уважали своїм обовязком попрочитувати їх по змозї всї. Я прочитав лише „Вічного Жида“ та деякі з „Сїмох смертельних гріхів“ Сі, одну повість Поль де Кока та одну Дюма; під впливом Лїмбаха я покинув читати иньші, а зачитував ся натомісь історичними повістями Шпіндлєра та фантастичною романтикою Гофмана і навіть важкою гумористикою Жан Поля Ріхтера. Взагалї мене вже в ґімназії тягло на схід. Я читав у церковнім текстї і в нїмецькім перекладї Сьвяте Письмо, любував ся пророками і переклав віршами цїлого Іова. Заставши мене раз при тій роботї Лїмбах велїв прочитати собі те, що лежало написане. Я прочитав.
— Für die Katz! — промовив він коротко. — Чого вам там шукати у Жидів? І хиба ви здібні зрозуміти їх почутя та передати їх як слїд? А хоч би були здібні, то питайте самі себе: на що придалось би се? Кому се потрібне? Хиба се тепер цїкавить кого, чим цїкавили ся ті люди перед тисячами лїт?
От такі слова, зрештою рідкі в його устах, не значили, що Лїмбах був якимось ворогом релїґії. Я в загалї не завважив у його розмовах нїчого такого, щоб могло натякати на такі чи иньші його релїґійні погляди. Релїґія в складї його думок і почувань не грала нїякої ролї, не істнувала для нього. Менї навіть було-б чудно представити собі його в церкві або в костелї. Се був з погляду релїґійного не скажу індіферентист, але повний аґностик: у нього не було змислу для релїґії — таке бодай вражінє винїс я зі своєї знайомости з ним.
Так само як до Біблїї я не міг загріти його до індийщини. Я спровадив собі був Боппові переклади деяких епізодів із Магабгарати і дав один прочитати Лїмбахови. Він принїс менї брошуру другого дня і кинув її на стіл з обуренєм.
— Хоче ся вам псувати собі смак і жолудок такою мерзотою! — крикнув він. — Се не поезія, не вірші, а якесь дрючє повязане по парі.
Я сказав, що на віршову форму не треба вважати; сеж віршував ґраматик, не поет, треба брати саму річ.
— Дайте менї спокій з тими червоношкірими! — кричав він, мішаючи Індусів з американськими Індіянами. — Можна здуріти слїдячи за шаленими скоками їх фантазії. Жаль менї вас, що вам се подобає ся. Нїчого з вас не буде.
Так само він не міг набрати смаку до середньовікової нїмецької поезиї, до Піснї про Нібелюнґів, до рицарських епопей та романів — розумієть ся, з виємком Дон Кіхота. Його вдача була реалїстична, любила ясність красок і простоту лїнїй. Гомер і Шекспір, Дон Кіхот і Вальтер Скот, Ґете і Шіллєр, а особливо Діккенс, то були його улюблені письменники.
— Тих держіть ся! — повторяв він менї нераз. — Від них учіть ся не лише писати, але головна річ — бачити! Бачити те, що довкола вас дїєть ся, що вас окружає. В баченю, в оцї головна штука. Ту саму річ можна бачити ріжними очима і вона зробить ріжні вражіня. А найбільша часть людий, то слїпі овади: не бачуть того, з чого ссуть кров. Ходять по сьвітї на помацки, як по темнім лїсї. А прочитає в книжцї опис сходу сонця або опис вечера або бурі, тай ахає дурень: „Ах, яке то гарне!“ Очевидно сам своїми слїпаками нїколи того не видїв і своїм курячим мізком не міг відчути того, що бачили його слїпаки. От чим великі ті письменники, особливо Діккенс. Се Колюмби свойого рода: вони відкривають нам нові сьвіти, нові Америки скрізь довкола нас, уміють у найпростїйшій, найбуденнїйшій річи показати нам щось нового, нечуваного й несподїваного.
Не диво, що отакими горячими промовами Лїмбах впливав на виробленє моїх лїтературних поглядів та замилувань більше, нїж се могла чинити шкільна наука, майже наскрізь шабльонова та формалїстична. Правда, й у Лїмбаха не було ясного та одноцїльного погляду; безпосередно поруч з такими поглядами, як наведений висше, у нього межували такі думки, що поезія і загалом беллєтристика повинні займати ся „висшими“ темами і навіть найнизші, найбуденнїйші предмети „ублагороднювати“. Він над усї роди поезії цїнив драму, розумієть ся, писану ямбами, на взір Шекспіра або Шіллєра, найрадше історичну або таку, де поет зумів поставити свій предмет на висшім пєдесталї, дати йому глубшу, симболїстичну чи аллєґоричну підкладку. Він нераз цїлими годинами з захватом розсновував перед нами аллєґоричні толкованя „Фауста“, „Вільгельма Теля“ та „Іфіґенїї в Таврії“, і часто договорював ся до думок зовсїм суперечних з тими реалїстичними та раціоналїстичними поглядами, які з таким самим запалом виголошував перед годиною.
— Пане Лїмбах, — скаже було дехто з молодих його слухачів, — то ви твердите, що се правда?
— Алеж очевидно правда.
— А перед годиною ви твердили те й те зовсїм суперечне з сим.
— І тамто правда! — каже не задумуючись Лїмбах.
— Як то, й одно й друге?
— А так.
— Алеж одно перечить другому.
— То в нашім курячім мізку перечать ся наші власні глупі понятя. В природї, в дїйсности нема нїякої суперечности, а властиво мілїони суперечностий ходять собі рука в руку і сьміють ся з нас.
— Ну, в природї — нехай собі! Але в вашій голові як воно годить ся се з тим?
— Я не Beschwichtigungshofrat! Я не маю обовязку мати все в згодї, — відріже було Лїмбах. — Я з нїякою думкою, з нїяким поглядом шлюбу не брав. Завсїгди говорю так, як менї виходить з контексту. Вийде раз так, другий раз инакше — що я тому винен? Я говорю, що думаю і як знаю, а ви собі міркуйте, як ви знаєте. „Ich bin kein Buch, ich bin ein Mensch mit seinem Widerspruch“.
Не знаю, відки він узяв отсю Маєрову приказку, що послужила епіґрафом до його „Остатнїх днїв Гуттена“; мусїв десь вичитати її в ґазетї, бо К. Ф. Маєра та його поеми, виданої пару років перед тим, не знав напевно. Але приказку любив повтаряти нераз, і вона дуже добре характеризувала сього незвичайного чоловіка.
Хто він був, із якого стану, з якого міста, з якого роду? Про се його питати менї якось нїколи не прийшло до голови. Кожда розмова з ним, то був вилет у якісь повітряні краї, в немежовані степи духового житя, естетичних питань та привабливих творів людської фантазії, де всякі питаня дїйсного, практичного житя, а властиво тої мізерії, що нас окружала, щезали, по просту переставали істнувати. Ми переживали в такі хвилї те, що Ґете писав про Шіллєра:
Und hinter ihm im wesenlosen Scheine
Lag, was uns alle bändigt, das Gemeine.
Я так і не дізнав ся нїколи, чим властиво займав ся, чим жив у Дрогобичі Лїмбах, з чого вдержував — хоч у тій крайнїй нуждї, з якої не вилазив нїколи — себе й свойого сина. Його імя, його преділєкція до нїмецької лїтератури і цїлковитий брак якої будь патріотичної ноти в його розмовах — се була теж одна з тих його прикмет, що робила розмови з ним привабними для мене і не допускала до них анї тїни фальші та робленого патосу — велїли догадувати ся, що він походив із нїмецької, мабуть урядницької родини, що зайшла до Галичини. Які були первісно його обставини, які школи він кінчив, яке становище займав і з яких причин опинив ся на днї бідности, на тій абсолютній площі пролєтарського житя, на якій я застав його — не знаю. З деяких натяків у розмовах — рідких і нецїкавих — з його сином я міг догадувати ся, що й сам старий Лїмбах був первісно якимсь урядником, мав жінку, яка вмерла з гризоти над його поведенєм, доживши того, що її чоловіка за щось прогнано зі служби — одним словом, була якась тиха, мовчазна траґедія в його семейнім житю, і тїнь тої траґедиї лежала перегородою між сином і батьком. Син майже нїколи не брав участи в розмовах батька з учениками, державсь осторінь, вічно занятий лєкціями, якими заробляв на удержанє своє а може й батькове. Чи й старий Лїмбах давав які лєкції, не знаю; здаєть ся, що нї. Близшою до правди менї видаєть ся поголоска, яку повторяв дехто в Дрогобичі, що він займав ся покутним писарством, але й тут я з власного спостереженя не можу сказати нїчого.
Чи він пив? І того не знаю. Пяним я його не бачив нїколи, горівчаного духу від нього не чув так само як і цинїчних розмов, у яких любують ся налогові пяницї в його віцї. З якої причини його видалено зі служби — коли правдива ся моя догадка — не вмію придумати. Що він не покрав нїчого, про се сьвідчила його бідність; що не пропив анї не програв у карти, за сим промовляв брак усякого слїду налоговости і та молодеча сьвіжість та наівність духова, що виявляла ся в його розмовах і так притягала до нього наші молодечі серця. Та коли й були які плями в його минувшинї, в усякім разї він дав доказ незвичайної сили духа, зкинувши з себе всї давні шкаралющі, спустивши ся з сином на саме дно бідности і ходячи по тїм днї так безжурно та безпристрасно та помагаючи синови вибити ся в гору.
Здавши матуру я перейшов до Львова на унїверситет і покинув обох Лїмбахів у Дрогобичі. По роцї ми знов здибались у Львові. Вони знов жили оба в убогій, голій, нужденній халабудцї при Академічній улицї. Старий Лїмбах був такий самий як у Дрогобичі, бідно вбраний та безжурний, усе чимось занятий, та все готов фуркнути від того занятя в безконечні розмови про лїтературу та естетику. Молодий Лїмбах був слухачем унїверситету, мав дуже добру лєкцію у одного з унїверситетських професорів, — перед ним стелила ся дорога до житя, що правда, повного працї, але достатного та уреґульованого, далекого від тої пролетарської голоти, до якої так привик його батько.
— Ну, що чувати? Як живете? Що нового читаєте? — Такими питанями привитав мене старий Лїмбах, коли ми здибали ся раз на вулицї. — Заходьте до мене, поговоримо.
І у нас було про що говорити. Я тодї зачитував ся „Дѣтствомъ, отрочествомъ и юностью“ Толстого та першими романами Золї, що вийшли в росийських та польських перекладах (Нїмцї ще тодї, 1876 р. Не знали й не перекладали сього письменника). Я знав уже дещо про нові лїтературні поклики, про реалїзм і натуралїзм, про соціяльне питанє та соціялїзм, і пробував зацїкавити тим усїм Лїмбаха. На жаль по росийськи читати він не вмів, а польський переклад першого тома „Руґон-Маккарів“ прочитав.
— Той пан Золь… Золь… ну, ну, він добре пише, добре пише, — мовив він віддаючи менї книжку. — Але він злий! Він лютий! Чого він такий злий? Кождий його опис, то бомба. Кождий діяльоґ, то ніж у серце. Чого він так сердить ся на весь сьвіт?
Я відповідав йому, що не можу добачити такої сердитости у Золї.
— Не можете добачити? Е, ви того не розумієте. Він мусїв дуже бідувати, його мусїла наскрізь перепалити зависть.Я всьмїхнув ся на таку здогадку.
— Адже й ми з вами бідували —
— Е, що, не говоріть! — буркнув він, і перший раз я почув у його словах якусь прикру, сердиту ноту. — Не можна так казати: „ми з вами“. Що ви рівняєте себе зо мною? Ви жили бідно, але не бідували. Розумієте? То величезна ріжниця. Жили в бідности, але рівно, правильно, не знаючи иньшого житя, отже не знаючи анї зависти, анї такого, щоб одного дня не відати, що будете їсти, де подїєтесь на другий день. То значить бідованє. Ви щасливий чоловік. Ви жили бідно, але не бідували. То ви й не можете тут, у того пана Зо́ля, дочути ся тої ноти.
— Алеж власне в ньому хвалять і подивляють його обєктивність, незрівнану вірність його описів і обсервацій, його повну правдивість — вирецитував я.
— Дурниця! Глупі формули! Für die Katz! — буркнув Лїмбах. — Правдивість! Що таке правдивість? Правда, абсолютна правда недоступна для нас. Кождий бачить лиш те, що йому позволяють бачити його очи, і бачить так, як уставлені й зафарбовані ті очи. В одного вони зафарбовані на зелено, то й бачить він усе в весняній зелени; у иньшого на червоно, то й бачить усе в огнистім сяєві. А у пана Зо́ля вони зафарбовані на жовто, то й бачить він усе жовте, так як сальон його старої Руґонихи. Нї, волю Діккенса. Тамтой і забавить і пострашить, а сей мов розбійник вирветь ся чорт зна відки, і хапає за горло й дусить. І по що? За що? Що я йому винен?
Ще від дрогобицьких часів Лїмбах живо цїкавив ся моїми лїтературними пробами; не диво, що зацїкавив ся й тепер.
— Що нового пишете?
Я відповів йому, що задумав у рядї дрібних нарисів та сцен змалювати ту частину галицької суспільности, яку встиг доси пізнати.
— Machen Sie aber mich nicht unsterblich! — зажартував він сьміючись. А потім додав:
— Ну, покажіть, як ви берете ся до сього. Хочу бачити, що ви переняли від отсього пана Зо́ля. (Не знаю чому, може зі своєї вродженої нелюбови до Французів Лїмбах завсїгди називав Золю якось ущипливо „пан Золь“, мабуть покриваючи тою ущипливістю симпатію, яку в глубинї душі почував до сього письменника).
Найблизшим разом я принїс і прочитав Лїмбахови свою „Лесишину челядь“. Початок подобав ся йому.
— Гарно, гарно, — буркотїв. — Є певна мельодія, є й плястика, і невеличкий чутєвий підклад. Ну, ну, далї!
Але коли я дочитав до кінця, він зморщив брови.— По що ви попсували іділлю? Початок заповідав іділлю, а ви при кінцї набовтали якогось квасу.
Я сказав, що у мене зовсїм не було наміру писати іділлю, що я хотїв кинути на папері профілї кількох осіб, які я знав у дитячих лїтах.
— Für die Katz! — мовив сердито Лїмбах. — Кому яке дїло до того, чи ви знали тих людий, чи нї? А ви з початку розохочуєте, розгріваєте нас своїм малюнком природи, ми виходимо в чистих сорочках гріти ся на сонечку, а ви тодї бух на нас холодною водою. І по що? Що вам із того прийде? Се нечемно і… і нельояльно. Се надужитє довіря!
Я почав толкувати ся, та не переконав старого.
— Нї, без потреби ви берете ся наслїдувати того пана Зо́ля! Без потреби. Він не доведе вас до добра, шукайте своєї власної дороги!
В половинї того року мене арештовано. Аж по роцї, весною 1878 р. я знов побачив ся з Лїмбахом. Він був якийсь здержаний у розмовах зо мною; я рідко міг застати його дома тай розмови наші не були вже такі свобідні та наівні, як давнїйше. Якась тїнь лежала між нами.
Раз я попросив у Лїмбаха дозволу, одержати декілька листів із за границї на його імя, бо листи адресовані на моє імя пропадають. Не надумуючись він позволив, але одержавши один лист із Женеви так перелякав ся, особливо коли відчинивши його не міг нїчого прочитати, що готов був бігти з ним до полїції. На щастє я надійшов ще в пору і виратував листа. Старий Лїмбах якось нїби засоромив ся свойого переполоху, коли я для заспокоєня прочитав йому лист і переконав його, що його зміст був зовсїм невинний. Та проте я зараз же понаписував куди треба, щоб на Лїмбахове імя листів більше не посилано. Як жеж заболїло мене, коли кілька день по тім я побачив, як старий Лїмбах доглянувши мене з далека на вулицї, сквапно переходив на другий бік вулицї і йшов відвернувши ся в противний бік, аби не стрічати ся і не витати ся зо мною! Я тодї вже на власній шкірі пізнав ріжницю між бідністю й бідованєм, пізнав і те чутє, якого вперед не міг дочути ся на днї жовчних описів Золї. Я більше не сходив ся з Лїмбахом.
Через рік він із сином виїхав до Кракова, де його син кінчив унїверситет. Там старий Лїмбах і вмер, і я більше не бачив йго.
1—3 мая 1903.
——————
- ↑ Тепер він живе у Львові на становищі ґімназіяльного вчителя.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1929 року і автор помер щонайменше 100 років тому. |