Добра вдяка.
Возив когось сам господар,
Назад повертав ся,
Тай на своє гірке лихо
З Жидами наняв ся.
Насїдало препоганих
Повнїсїнька фура:
Сруль і Лейба, Мошко й Берко
I товстая Сура.
Коням тяжко, йому гірко!
Тільки й ласки в Бога,
Що конята не голодні
Та суха дорога…
Їдуть вони одну добу, —
Оброку не стало!
Їдуть другу — вже й дорогу
Дощем зопсувало!
Тут і гори наступили,
Ледви йдуть конята;
Злїз господар, підпихає,
Сидять жиденята!…
Стали конї під горою
Анї суди Боже!
Вже й нї батіг, нї підмога,
Нїщо не поможе!…
А Жиди собі байдуже,
До Сури ґергочуть,
Та з бідного христянина
Сьміють ся, регочуть!…
Але їде Запорожець,
Їде й розважає:
„Та у мене Жидова та
Живо позлїзає!…”
Вдарив коня нагайкою,
З возом порівняв ся:
„Як ся маєш, вражий сину?”
Сердито озвав ся:
„Памятаєш, як я хлопцем
Возив орендарів,
А ти моїх орендарів
Нагайкою спарив?…
Ото-ж тобі, бісів сину!”
Козак примовляє,
Та все Жидів через плечі
Нагайкою крає!…
Скочив Лейба, скочив Мошко
І товстая Сура,
Скочив Сруль і грубий Берко —
Полекшала фура.
Виїхав мужик на рівне;
Жиди позбігались
Тай до нього в один голос
Усї обізвались:
„Отак тобі, дурню, й треба!
Ото за те маєш:
А на-що ти по дорогах
Жидів зачіпаєш?”
|
——o——
