Повна збірка творів (Васильченко)/II/Вова
| ◀ Мороз | Повна збірка творів. Том II Вова |
Відьма ▶ |
|
Молодий сільський учитель Антін Вова одягся в свій новенький костюмчик, глянув у маленьке дзеркальце, причесав свої патли-кучері й хотів йти з дому, далі сів коло столу й чогось загадався. Півроку, як учителює вже Вова, а й досі ще не познакомився з місцевою інтелігенцією, якої поблизу було не мало. Давно хотів і збірався він зробити це, та все чогось не виходило так.
Таку вже мав Вова вдачу: походе по своїй самотній кімнаті, помарить, подумає, що йому неодмінно пора вже зійтися з освіченими тутешніми людьми, навіть одягнеться, щоб зараз йти до доктора, а вийде на вулицю передумає та й поверне до урядника, або до сільського адвоката Муляра.
„Піти познакомитись! — дорогою виправдував він себе в думці: так то й познакомитися! Ну, як прийдеш до нього, а він: „что скажете?“ або: „чем могу служить?“ що йому сказати тоді? Та до того-ж може він на цей час що робить, або спочиває… Ні, нехай уже колись… якось… другим разом“.
Од урядника повернеться смутний, незадоволений, і знов довго ходить по своїй кімнаті, а то вийме свій зшиток-щоденник і стане вписувати в його свої смутні думи.
Тепер стояла справа так, що як-небудь викрутитись, щоб утекти зустрічи з інтелігенцією, Вові не можна було: сьогодні в народній чайній одбудеться перша народня читанка, і всі місцеві освічені люде мають там бути; він, Вова, повинен теж піти туди, бо він-же — народній учитель. Навіть піп сьогодні стидив його, що таке діло робиться без участи сільського вчителя: він-же обіцяв і познакомити Вову з учасниками просвітнього гуртка.
Хоч була вже година йти, та Вові чогось хотілося ще посидіти у своїй хаті коло маленької лямпочки та помарити як то воно все вийде, що він буде казати, що йому скажуть.
Рука його по звичці витягла з купи книжок вірного товариша-щоденника, з яким Вова привик завсіди радитися та розмовляти в самоті. Механично перегортає листки, перебігає очима засіяні дрібним писанням сторінки.
„ … Читаю у вільні часи, що попадеться під руку, а все не те, — стоїть в одному місці: душа жива — живого слова бажає, та де-ж його почуєш? До того гуртка, що я познакомився, щось не лежить моє серце: горілка, карти, п'яне важке життя, брудні розмови, непристойні анекдоти, нападки на мужика-гадюку… Що я маю спільного з ними — я, молодий, жадаючий просвіти, всього прекрасного і чесного в житті?
Слухаєш иноді, як після чарки стануть вони розкривати один другому свої думки та виявляти темні свої діла — мороз ходе за спиною. Певне й вони добре почувають, що чужий я їм, бо коли при мені розказують яку-небудь гидку історію, то скоса позирають на мене.
Сидю я між ними, слухаю п'яну розмову, лайку, а часом і бійку за картами, і помалу туга приступає до мого серця“.
Помалу Вова вчитався і вже не міг одірватися, хоч було там йому все давно відоме, читане і перечитане.
„ … Завтра Різдво… — читає він у другому місці, свято велике, празник молодощів. До наших інтелігентів понаїзжало багато молоді: студентів, гімназистів, панянок; завтра будуть вони кататися гуртом, співати, вигадувати, а я завтра піду обідати до старого дяка…
Мовчки пообідаємо там, бо старі дяки — сумні якісь собі люде. Потім повернуся в свою школу, між німі стіни, візьму книжку, та не піде вона мені на думку.
Неділя. На дворі примеркло. Одлига… Невесело на дворі. Вітер гуде в коміні, стелю зриває. У моїй великій та сумній кімнаті зимно, непривітно. Блимав каганець на столі, а я сам хожу-нужу з кутка в куток, тільки луна стогне від моїх ступенів по хаті. Хожу собі, мугикаю під ніс, споминаю всякі пісні, що колись співалися товариством. Усе такі хороші пісні… а за серце щось так і тягне, так і ссе; здається уткнувся-б лицем у подушку, та так і зарюмсав“.
Дочитавши останню списану сторінку, Вова помалу взяв перо в руки, вмочив у чорнило й загадався. Подумав трохи й став писати:
„Зараз йду між люде… між інтелігентні освічені люде… і страшно, і радісно. Боязно мені, бо соромливий собі я вдався, не ловкий, не бідовий, та й не знаю, як з тими людьми поводитися, щоб вони не насміялися з мене. Бо я-ж тих інтелігентних людей та зовсім і не знаю. Виріс я в глухому селі, виховували мене в семинарії в самому найтемнішому, закинутому куточку рідного краю: семинарські вчителі нас близько не пускали до себе, поводилися, як начальство, инших освічених людей бачити нігде було“.
В кімнату увійшов сторож і став розказувати, що до народньої чайної поїхали вже і з заводу, і доктор, і слідчий, паничі, панянки.
Як змальована, встала перед Вовою постать паняночки, якоїсь родички слідчого. Не раз він бачив її, коли вона, гуляючи, проходила мимо школи, чув її мелодійний голос, і струнка її постать та біляве личко з чарівними очима не раз увижались Вові між голими стінами його кімнати. Тепер він побачить її зблизька, може буде говорити з нею, і ті чарівні очи будуть дивитися на його… і може… хто знає?… Вова скоса зирнув у дзеркальце, що стояло тут поблизу; звідтіль виглянули русяві кучері, сірі, соромливі, повні таємного огню очи, юнацьке лице та ніжний на губах пух.
Вова труснув головою й осміхнувся.
„Мужайся, Антоне!“ — черкнув він на кінці сторінки щоденника…
Потім сховав щоденник, надяг пальто, погасив лямпу і з рішучим виглядом пішов із школи.Скинувши пальто та калоші, Вова стояв у пітьмі в коридорі й держався за клямку; крізь мутне шкло дверей у кімнаті, де зібрався просвітній гурток, виднілися, як квітки в саду, жіночі вбрання, искрами блищали при огні ґудзики на форменних мундирах у чоловіків. Часто і дзвінко билось у Вови серце.
— Ну і вернусь!., яке кому діло! — мигтіла у нього спокуслива думка, а в середині у його щось рішуче протестувало проти такої малодушности, і набравшись духу, потяг він за клямку двері.
Закрутилося, заблищало усе перед очима, Вова став на порозі, як прикований, і не міг придумати, куди йому йти і що робити. На щастя його, на виручку підвернувся батюшка. Він, узявши за руку Вову, повів між люде знакомити.
Соромлючись та червоніючи, вклонявся Вова новим своїм знакомим і в той-же час наглядав собі по кутках безпечне місце. Наглядівши там вільний стілець, він поспішав до його добратися і з полехкістю зітхнув, коли сів на йому.
— Тут буде спокійніше, — подумав він собі і став кругом роздивлятися. Не встиг він іще опам'ятатися, як помітив, що якась червонощока пані, що сиділа найближче до його, дивилася йому в лице й щось казала. Вова бачив, що то до його була мова, та що саме вона казала — не почув. Спитав.
— Я кажу, — виразно вирізувала кожне слово пані, — що недавно тут був…Далі Вова за гомоном ізнов не почув, хоч слухав не тільки ушима, а навіть очима й усім своїм тілом. Ще раз перепитати йому здалося неучтивим, і подумавши, що на слова пані може можна й не одповідати, спустив очи й заспокоївся. Пані чекаючи не зводила з його очей.
Вова глянув на неї, зчервонів і одвернувся.
— І чого вона витріщилась на мене, чого не бачила? — подумав він і рішив зовсім на неї не дивитися.
Переждавши яку годину, Вова знов глянув на пані; тепер вона вже не дивилася на його, а прихилившись до відомої Вові чорноокої панночки, що тепер сиділа поруч з нею, щось на ухо казала їй. Панночка слухала, дивилася на Вову й осміхалась. Вова закліпав очима й одвернувсь.
Кругом гомоніли, вешталися, лагодилися до чогось. Деякі топтались коло чарівного лихтаря, инші пробували грамофон, перебірали книжечки; усі вешталися, сміялись, голосно про щось сперечались, тільки Вова не мав собі ніякої роботи й мовчки сидів в захисному куточку. Сидів він і почував, що його діло прогорає, а як його направити — він не міг добрати способу. Сидить, спустивши голову, думає… Глянув перед собою і його серце похололо: та сама панночка з чарівними очима прямо йшла на його, дивилася йому в лице й привітно усміхалась. Вова закам'янів.
Панна певне взяла була на себе благородну місію підняти дух у хлопця, підійшла, сіла на стілець рядом з Вовою і стала заводити розмову.
— Що це ви сидите так самітно, немов скучно тут вам, скучно? — щиро промовила вона до Вови.
— Чого-ж… ні, не скучно, — одповідає той, — мені… саме добре.
— Бо що-ж ви нічого не робите, ні з ким не говорите, як инші? — допитувалась дівчина.
— Ну, що я їй маю казати? — подумав собі Вова. Полум'я вдарило йому в лице.
— Я подивлюся перше, як инші роблять, — таке чи щось підхоже до цього одмовив він — якимсь, як і самому здалося, не своїм голосом. Панна стала почувати, що не по силі взяла на себе роботу й зачервонілась теж.
— А ви будьте веселіший, бо так-же скучно сидіти, — закінчила вона і трохи засоромлена невдачею, встала й одійшла од Вови.
Вові стало навіть шкода дівчини:
— Сердешненька, — думалось йому, — мала надію розворушити таке опудало, як я, та й буде тепер каятись. — Проте все-ж стало йому вільніш дихатися.
— Ну, думав Вова, — тепер — шаба́ш! Коли-б уже хоч ніхто не зачіпав мене.
Та не скінчилися на цьому муки Вовині: небавом перед ним зринув, як із землі виріс, уґудзяний джиґунець, якийсь акцизний чиновник; він виразною, ясною мовою зарізав Вову в край.
— І чого ви зігнулися, молодий чоловіче, як тая мокра курка, — вичитував він. — Одже-ж тут немає вовків, не покусають. Лицяйтеся он до панночок, розказуйте що-небудь, а то сидить понурою.
Одрізав і, закрутивши вуса, зразу опинився десь між панночками.
Уши, шия, лице загорілись у Вови, піт виступив на чолі. „І як-же він одчитав мене, сучий син, — думав він, — немов у парні віником випарив!“
І довго ще не переставало палахкотіти його лице.
Тепер Вова почував, що вже навряд чи хто-небудь буде його турбувати, та не весело було йому. Сидів він, немов прикований до свого стільця, і бачив сам, що ніяка сила не здолає тепер підняти його, щоб лехко та вільно, як он отой франт, пройтися по кімнаті. І осудив Вова себе за ті сміливі заміри, які мав він, ідучи сюди. Задзеленчав дзвінок. Усі один за одним потягнулись до другої кімнати, де мала одбутися читанка й звідкіль давно вже чути було здавлений гомін селянської юрби.
Поволікся за ними й Вова.
Читали, розказували, показували картини. Стояв гомін, було цікаво й весело.
На Вову ніхто тепер не звертав уваги, і він помалу став набіратися сміливости. „Це нічого, — думав він, — що я сплохував трохи на перший раз: привикну, придивлюсь, освійчаюсь… А як-же хороше в гурті інтелігентних хороших людей робити гарне діло!“
Скоро читанка одбулася, директор заводу став наганяти всіх, щоб не гаючись їхали до його.
Всі товпилися коло одежі, одягалися, торгувалися, кому з ким сідати та їхати.
„Чи то-ж і мене покличуть? — думав собі Вова. — Як покличуть, то я тоді зроблюся зовсім иншим. Тепер уже немов нічого й не боюся; звісно нове діло, то трохи був і сплохував, тепер поправлюся“. — Пройшов мимо Вови батюшка й чогось одвернувся. Зирнув мимоходом на його директор і теж одвернувся. Хтось, мало не спіткнувшись на Вову, кивнув йому головою до зобачення.
Кругом спустіло. Було чути, як на дворі по наїзженій дорозі свистіли і скрипіли, від'їзжаючи, сані. Стихло. І зразу став одчувати Вова, що ті люде — чужі йому, і нема їм до його ніякого діла.
„А я-ж, дурний, думав“… і зробилося Вові чогось соромно до болю, до сліз. Стояв він один у коридорі, опустивши голову, і сором виїдав йому гарячі очи.
Тихо, як тіні, виросли коло його старі його приятелі: Муляр, письмоводитель, урядник. Перше Вова не помічав їх у гурті; і тепер зробилося йому дуже зле, коли вони з'явилися.
Обступили вони його з єхидними усмішечками, віталися дуже ввічливо.
— Чого це ви, Антоне Петровичу, не схотіли їхати до директора? — лукаво спитав Муляр, — адже-ж усі пани поїхали туди?— Куди нам до їх!… то-ж пани! — здавлюючи своє серце, одмовив Вова.
— Теж люде! — з робленим спочуттям, иншим голосом казав Муляр. — Ви-ж у нас за вчителя, науки проходили, теж можете лічитися за образованого чоловіка, а вони навіть за руку попрощатися з вами не хотіли. Думаєте, не бачили? — все бачили!
Вова мовчав і почував себе дуже погано. Йому хотілося як-найшвидче залишити про цеє мову, втікти од цих людей, проте він стояв і тільки якось чудно осміхався.
— І виходить, — казав далі Муляр, — що ваша лінія не з ними, а з нами, а ви зовсім не до речи вгору деретеся.
Письмоводитель та урядник мовчали та тілько стиха чмихали.
Вийшли на улицю. Ніч була морозна, зоряна.
В будинку у директора заводу горіли веселі, яскраві огні. Стали говорити про читання, і Муляр почав висміювати панську витівку. У Вови нило в середині, і він нічого не слухав. Мимоволі озирнув він цю свою компанію: опухлі од п'янства лиця, злі замутнені очі.
Прийшло в голову, що дома чекають його чотири сумні стіни холодної кімнати, пригадав, що ось уже півроку, як їсть його самотина — хотілося йому заплакати.
— І чого-б то я так сумував! — несподівано звернувсь до Вови письмоводитель, виказуючи, що він добре розуміє, що діється у Вовиному серці. — Не любі ви їм — і наплюйте, проживете й без них.Вова схаменувся й став силувати себе, щоб як-небудь викинути з голови свої невеселі думки. Став прислухатися до їх розмови, та думки його мимоволі звертали на перший шлях.
Письмоводитель позіхнув і став казати, що добре було-б тепер зайти у „клуб“, — у них було таке місце, де частенько збіралися попіячити.
Думка письмоводителя зразу здалася Вові досить слушною; у їй він знайшов вихід із свого дуже неприємного становища, і він поспішив ухопитись за неї.
— І справді, — піддержав він письмоводителя, — зайдемо, вип'ємо по чарці, куди ви там ходите.
— Хіба й ви з нами? — неймовірливо звернувся до його Муляр.
Вдаючи з себе байдужого, Вова згожувався йти з ними, немов у тому не бачив нічого не звичайного. Компанія повеселіла.
— Так-би ви й давно! — сказав Муляр і поплескав Вову по плечі.
Пішли тепер хутчій; мова стала веселіша, жвавіша. Вова почував, як щось смутнеє і разом веселе підступало до серця.
„Ех, ну їх!.. Коли так, то й так!“ — подумав він і махнув у думці рукою.
В глухому кінці села обдерта хата. У вікно крізь червону занавісочку видко було бідненьке світло.
Перед старими низенькими дверима, позакривавшись комірами й понасувавши на очи шапки, стояли вони мовчки і чекали. Письмоводитель зігнувся під вікном і тарабанив пальцями по шибці.
— Дувид! Дувид! — здержуючись, щоб далеко не було чути, звав письмоводитель, — відчини, Дувид!
Червона занавісочка у вікні прогорнулася й з-під неї виглянуло лице старої єврейки.
— Ну, хто там?… Чого? — непривітливо спитала вона.
— Та це ми! — одмовляє той, — відчини, Дахо!
— Хто ви і чого вам треба?
— Відчини хутчій, — побачиш! — нетерпляче промовив письмоводитель, — не впізнала, чи що?
Занавісочка у вікні знов опустилася. В сінях небавом рипнули хатні двері, потім заскрипів засов, і двері на улицю одчинились. Нагинаючись, один по одному увійшли вони в сіни, намацали хатні двері й увійшли в кімнату. Понесло вохкістю і важким духом.
Обстава кімнати стара і нечупарна: по середині голий стіл на три ноги, двоє стільців, з-під клейонки у їх теліпалось якесь ганчір'я, обідраний, без спинки диван. Сірі та голі стіни сумно позирали на нових людей. У кутку на долівці, де помощена була солома, спали двойко єврейських діток, заритих у купі всякого дрантя. В хаті холодно — пара йде з рота. Рогом лізе у вікна мороз…
Розбужені діти повисували з дрантя голівки й великими чорними очима дивилися на гостей.Вийшов Дувид, старий заспаний єврей у патинках на босі ноги і в халаті поверх сорочки.
Муляр сказав йому на ухо кілько слів.
— Одну? — тихо спитав Дувид.
— Давай поки одну, а там буде видно, — голосніше одмовив той.
Розсілися кругом столу. Увійшла Даха й стала накривати стіл старою, в різнобарвних плямах скатертю; внесла на тарілці порізаного оселедця, хліб, дебелу чарку та мідні виделки, що взялися зеленим мохом.
Дувид приніс пляшку горілки.
Муляр узяв пляшку і вдарив її в денце; пробка вискочила і навколо запахло сивухою.
— Шановному гостеві перша чарка! — промовив він, передаючи сповнену чарку Вові. Той зразу по-молодецьки випив її. Чарка пішла кружляти і де-далі в хаті робилося голосніше. Червоніли лиця, поблискували очи, а Дувид усе підносив пляшку за пляшкою.
Схилившись близенько до Вови, Муляр нашіптував йому щось п'яною мовою, осміхався й ніжно гладив по голові; той слухав п'яне базікання Мулярове, кивав головою й теж усміхався п'яною усмішкою.
— Ну — вашу руку! Поцілуємся! — голосно промовив Муляр і взяв Вову в обійми. Дзвінко поцілувалися. За Муляром полізли цілуватися урядник і письмоводитель.
— Тепер уже ти наш? — липли вони до нього, обнімаючи його.
— Ваш! ваш! чортики ви мої любі! — п'яним голосом, одбиваючись од них, казав Вова.— А при цій оказії вип'ємо ще!.. Дувид! — командував Муляр, — ще дві пляшки та закуски…
Дувид приніс іще дві пляшки горілки. Чарку кинули й дістали шклянку. Налили Вові повну й стали, не зводячи з нього очей, зорити.
Вова взяв шклянку і, не кривлячись, випив до дна…
— Маладець! наш! — загалділи кругом, — тягне по-козацьки!
— На ура його! — хтось крикнув, і зараз Вова почув, як уперся головою в низьку стелю.
В голові у Вови закрутилося, в грудях нудило і що було далі — він уже мало пам'ятав.
Як крізь туман пам'ятав тільки, що кричали, співали, згадували про якусь куму. Далі зринала в пам'яти обстава якоїсь чепурної теплої хатки, заквітчані сухим зіллям та рушниками икони, стіл, засланий чистою скатертю, вишнівка, і чорнобрива, весела молодиця в червоному очіпкові.
Звернуло з півночі. Ніч була тиха, місячна. Гралися по дорозі блискучі искри на снігу; інеєм окутало скрізь дерева. По всіх хатах люде спали.
— Гей, хто там! — почувся голос позаду приятелів — побережись!
Муляр і Вова розступилися. Мимо їх прошуміли сані з гостями, що верталися з веселим гомоном і сміхом од директора.
Вова спинився, і взявшись у боки, прищуреними очима подивився їм услід.
— І наплю-вать! — промовив він повагом і плюнув через губу.