Повна збірка творів (Васильченко)/II/Мороз
| ◀ Талант | Повна збірка творів. Том II Мороз |
Вова ▶ |
|
Було це давно, що хіба старі-старі діди пам'ятають бородаті: стояли морози.
Стояли морози, сніги лежали білі…
В селі заходило свято.
Огняним їжаком, сердито настобурчивши золоту щотину, сідало за снігами сонце, а проти сонця дими з бовдурів: вихиляючись, перекидаючись, вистрибом мчали у прозоре небо, самі прозорі, сизо-рожеві, сині, мов помальовані.
Це вгорі, а внизу:
Під ногами співає, під саньми тріскотить, ніби хтось сипле під полоззя жменями пістони; дзвониками дзвенять, шугаючи, діти з гори на громаках, як городні убехані опудала; біла повись пацьорками на деревах, пелехатим мотуззям — на людях, на конях, все біле, од усього живого біла клубочиться пара, люди, замотані, не йдуть — бігцем, як на пожежу поспішають, труть нашвидку уши та замісць вітатись, тільки лунко перегукуються: „Ну морозець!“, або: „Це мороз — з очима!“
Стояв через поле сивий хмурний ліс, а понад тим лісом, з того краю, що приходить ніч, тумою насувала темна курява-мла, а з того лісу — вовком позирає розбійник мороз, ночи дожидаючи: „Ось-ось… ось нехай тільки сонце зайде — я прийду до вас куті їсти“…
Нема вже тепер тії хатки в лісі, що кулями обставлені стіни у неї, й лісника немає. Тільки ліс.
Увесь день стояла в лісниковій хаті рожево-золота темрява, увесь день були замуровані вікна, — ік вечору мороз рогом поліз.
На покуті — кубло сіна. В кублі — кутя й узвар. Коло куті на лаві — діти: хлопчик та дівчинка. В хаті — самі. А вже вечоріло.
Понапинали сорочки на коліна, продихають на шибках ясні кружечки, мороза із лісу раз-по-раз у вікно викликають:
— Морозе-морозе, іди до нас куті з медом їсти, та не поморозь нашої пшениці!
— Морозе-морозе…
Аж ось у сінях затупотіло, одірвало примерзлі двері, і на порозі, в клубках пари, обзивається:
— Іду-іду, — каже, — я давно до вас збіраюсь!
Довга на йому кирея, під киреєю — жупан синій, чорна шапка з верхом червоним, а за поясом — блиснув срібний самопал.
Ле-ле! Оце догукались!
Тільки сорочки захурчали на піч.
— А чого-ж ви полякалися, діти, — я-ж той мороз, що ви гукали куті з медом їсти! — Голос людський, привітний.
Повисували голови із-за коміна, визирають. А він знову:— А де-ж ваші, діти, тато та мама?
Переглянулись діти: зовсім не страшний. Одказали чемно: там і там.
Далі осміліли:
— Це ви прийшли до нас того, що ми вас кликали?
— Того-ж, того.
— Ви мороз?
— Мороз.
Пошепотіли діти між собою, та вже й у играшки з морозом.
— А ви-ж не поморозите нашої пшениці? — хлопчик.
Сміється мороз:
— Як дасте куті з медом, тоді не поморожу.
Дівчинка й собі:
— А ви нас не подавите? — Та й сховалась за комін, прищулилась, і язичок прикусила: слухає.
— Ні, діти, я таких не давлю.
Сидить на лавці, жартує, гостинцем манить дітей з печи, що в лісі у зайця одняв.
Аж і батько в хату:
— А хто це тут гомонить із вами?
Діти: стриб-стриб! з печи, батька за поли, шепотять:
— Тату! Тату! Хто це такий прийшов до нас?
— А ось побачимо! — бере, світить каганець.
А той з лави:
— Чи приймете за гостя, чи може з хати проженете?
— Коли добрий чоловік, — приймемо, а лихого — може й проженемо з хати, — весело промовляє батько, а сам каганцем присвічує, та пильно-пильно до гостя придивляється.
— То вже самі гадайте, що я за людина, чи добра, чи лиха, — одказує той, — я, може чули, Мороз.
Зирк — діти на батька, а батько на лиці одмінився, і каганець затремтів у руці. „Справді мороз!“ — майнуло в дітей у голові.
Каже тоді батько Морозові, і тиха його мова стала:
— Чого-ж ви хочете од мене — я людина бідна?
— Того-ж і прийшов я до вас, що ви бідний — одказує Мороз. Далі розповідає: „Ваші діти гукали у вікно мороза куті їсти, а я йшов поуз вікна, та й почув: згадав, що сьогодня за день, думаю: дай зайду до людей у хату“.
Уклонивсь тоді батько тому Морозові низько.
— То прошу-ж я вас бути сьогодні у мене за дорогого гостя, — сказав, повернувсь до дітей, дітей суворими очима на піч гонить. Так де там: упилися в мороза очима, не можуть одірвати: хороший, як змальований, ласкавий — ні, думають, мабуть не мороз, — дурять їх, малих…
Рипнули, одчинились двері, увалила повна хата пари. Увійшла мати, за парою нічого в хаті не бачить, роздягається. Сама червона з морозу, як рожа, весела:
— Му й мороз, аж до ніг в'язне!
А гість на лавці:
— То ще, пані матко, не мороз, — справжній Мороз у вас сидить у хаті! — та й чудно якось засміявся.Батько знишка шепнув щось матері, і діти бачили знову, як зразу здрігнула вона й сполохано кинула погляд на гостя. Знову поліз угору чуб у дітей: „Ой, мабуть таки мороз!“
Мороз почав нащось розпитувати, чи приїхав на свято пан до свого двору. Мати ряднами позавішувала вікна. Двері в сінях засунула. Розмовляють.
А діти з кутка все на гостя позирають, і дивно їм: людина, як людина — молодий, чорноусий, а на голові волося — ніби снігом припало, і очі такі, як із льоду. Коли не дивиться на їх — здається такий, як і всі, коли-ж часом не навмисне погляне на їх тими льодовими очима, — так і пориває шугнути на піч.
Дала мати вечерю, посадовили мороза за стіл, самі посідали. Випив мороз горілки, схилив голову на руку. Почав плакати мороз. Далі співати: та так жалібно, аж до серця достає:
Ой Морозе-Морозенку, преславний козаче,
За тобою, Морозенку, Україна плаче…
Витер сльози, жаліється:
— Нема, — каже, — мені в світі пристановища, — як звірюка в лісі блукаю…
І не знали діти, чого їм так стало шкода мороза, у дівчини аж покотились сльози. І мати зітхала, і батько хитав головою — жаліли, проте, коли батько давав йому чарку, а мати страву подавала, — в одного і в другого тремтіли руки.
Повечеряв мороз, подякував.Далі що було, про те розказують отак старі люди: здійняв, кажуть, із себе черес, та й сійнув, як зорями по столі, щирими червінцями: так і осяяло в бідній хаті:
— Оце, каже, вам, діти, од мороза на празникове!
Та й пішов.
Батько вийшов провести його з хати.
Мати стала близько коло вікна, за серце взялася, слухає, затурбована, а очи, як зорі горять. Разом до дітей стиха промовляє:
— А що, накликали мороза? Та й самі не раді!
Увійшов батько, мати забула, що казала, зразу до його:
— Ну, що — пішов?
— Прямо до двору подався — батько лехко зітхнув: очи в його теж чогось сяяли.
— Будуть пани мати гостя на святвечір! — додав він стиха, далі сполохано зиркнув на дітей:
— А ви чого роти пороззявляли? На піч!
Діти — до батька:
— Оце такий, тату, мороз?
— Оце-ж такий Мороз, а ви думали, який він?
— А чого-ж він ходить, і їсть, і говорить? Чого в його самопал за поясом?
Батько суворо повів по дітях очима:
— Дурні ви, діти! це той розбійник, на прозвання Мороз, що вирізує паси на панських спинах, чули? Ото-ж глядіть мені — нікому про це — ні-чи-чирк!Ніч. Тихо. На вікнах усе хтось малює, квітки з білого мережить, а золотом крайки тоненько облямовує, і сяє в темній хаті, як у квітчастому лихтарі золотому. Тріснуло. Заблищала на шибці тоненька наколота дуга як золота нитка, і здавалося, що це той славний розбійник Мороз золотом яскрить із лісу у маленькі вікна.