Під хмарним небом/Біла бранка
| ◀ Тілки одна не пишалась | Під хмарним небом Біла бранка |
Нудьга ▶ |
|
Там де в морі хвилї грають,
Де горять яснїше днї,
Де вгорі на баштах сяють
Скрізь півмісяцї ясні;
Де усе ще споконвіку
В пишні шати повилось;
В тій країнї, де без лїку
Слїз невільницьких лилось,
Там у баштї що-години
Тужить дївчина смутна
По далекій Українї,
Слїзьми миєтьця вона.
Одногучно в мури дужі
Чорне море плюскотить,
А вона самотна туже,
Серце ниє і болить.
В згадцї рідна Україна,
В згадцї — хата рідна там,
Де зросла вона — дївчина —
На поталу ворогам;
І вишневий сад зелений,
Місяченько над садом,
І в садку тому найперший
Поцїлунок с козаком…
Так їй щастя усьміхалось
Але вдарив грім тяжкий, —
І нїчого не зосталось
Од ворожої руки:
Запалала рідна хата
І садок той спопелїв:
Батька вбито, вбито брата,
Мати спить серед мерцїв.
А той милий? де гуляє?
Чи живий, чи вже нема,
І його уже ховає
Яма чорна і нїма.
Ох, не знай, ох, не чує
Й не почує вже вона, —
У неволї вік звікує
І безщасна, і смутна…
А що-вечора, як хвилї
Повиває скрізь туман,
До дївчини йде не милий,
А баша, турецький пан…
Сонце гасне, день минає, —
Не багато ще хвилин,
Як ізнов — вона це знає —
Як ізнову прийде він
І невже-ж їй і не знати
Знов до щастя воріття
І судилось їй віддати
Бусурменові життя?
Ходить, тужить і нудьгує,
Не втиха журба й на мить,
А за муром — бранка чує
Море Чорнеє шумить.
Без початку і без краю
Розляглося скрізь воно;
В морі поглядом втопає
Бранка, злїгши на вікно.
В мури плещуть хвилї-гори,
Одногучно й сумно бють
І в безкрайому просторі
То зникають, то встають.
І довічні, і невпинні
Хвилюватимуть вони
А невільницї-дївчинї
Вже не прийдуть кращі днї:
Найсьвятїйшії бажання,
Сподївання с кращих лїт,
Перші радощі с кохання,
Перший милого привіт,
Перші промінї яснії,
Що в життї сьвітили їй,
Поривання молодії,
Цїле море любих мрій, —
Все, що в серцї розцьвітало
І хотїло жить тодї,
Безодмовно повмірало
І не вернетьця, й не жди!
Краще-ж згинути, сховатись
У холодних хвилях цих,
Анї-ж ворог той знущатись
Буде с слїз її гірких!
„Земле рідна! я загину
На чужинї — прощавай!
Та любити не покину
Й на тім сьвітї рідний край!…“
На той бік, де Україна,
Повернувшися тодї,
З башти кинулась дївчина
І покрилась у водї,
І її безоднє море
В глибинї взяло свої, —
Так сховалося од горя
Серце біднеє її,
А душа пішла до раю
Тиха, чиста і ясна,
Та свого й на небі краю
Не забула все-ж вона
І як час той наступає,
То проміж зірок ясних,
Наче хмаронька, злїтає
Бранка та з небес сьвятих
І над містом, де сконала,
Сяйвом білим сьвітючи,
В рідний край, що так кохала,
Тихо лине у ночі,
То вона оповіщає
Горе Туркам — ворогам
Й перемогу обіцяє
Сїчовим швидким чайкам.
