Під хмарним небом/Весняні сонети
| ◀ Про кохання піснї | Під хмарним небом Весняні сонети |
Розмова ▶ |
|
Весна іде! В повітрі молодому
Далекий крик мандрівних журавлїв
Вже розітнувсь: ключем вони до дому
У рідний край летять с чужих країв.
Весна іде! Веснянки задзвенїли,
Лунає сьпів по луках і гаях —
Мов устають нові могутні сили
В людських серцях, придавлених серцях.
І в грудях знов солодкії бажання,
І в грудях знов устали поривання,
І встала знов надїя молода.
О, весно, йди! всї ждуть тебе, кохана:
І небо жде, і жде земля приспана,
І лїс, і степ, і скована вода.
Весна іде! Її дихання чую…
Пташиний сьпів немов уже дзвенить,
Днїпро лама покрівлю крижаную
І в беріг бє, і плеще, і кипить.
Плещи, старий! і в море вільні хвилї
Неси-жени, як і ранїш носив —
Весна тобі нові приносить сили:
Устань, розлийсь з високих берегів!
Твій час іще! ще не віднято змоги!
Нехай шумлять, нехай ревуть пороги
І чорторий хай плеще і кишить!
О, поспішайсь! Бо вже і над тобою
Нїкчемний люд нїкчемною рукою
Залїзом с пут простягнених дзвенить!
Весна прийшла! Гаї зазеленїли,
І перший квіт, квіт весняний процьвів,
І одинцем самотним на могилї
Царь степовий — орел могутний сїв.
І скрізь живе повіяло дихання,
І скрізь життя устало молоде, —
Се час квіток і сьпівів, і кохання,
Як бог ясний, сияючи іде.
Його навкруг усяке серце чує,
І кожен квіт квіт другий поцїлує,
І кожен лист до листу прихиливсь.
О, не барись: все любить і кохає!
О, не барись! весна прийшла і сяє
І сьвіт увесь у поцїлунок зливсь.
Іди у гай! життя такої сили
Не стрінеш ти нїде: іди у гай!
Сьпівцї-пташки туди вже прилетїли —
Навчись у їх, навчися і кохай!
Іди у гай! Там не самі вже квіти
І не самі пташки тепер снують
І не самі веселі й вільні дїти
С квіток рясні вінки собі плетуть —
Нї, там тепер зливаютьця з вустами
Вуста палкі і, сплївшися руками,
Там пари йдуть серед рясних кущів.
І я іду у нетрю у густую
І звідусїль — гучноголосий чую
Природин сьпів, новий веселий сьпів.
Вона сьпіва, що згинули морози,
Що сонце вже засяло в небесах,
Щоб висушить усї блискучі сльози,
Що ще тремтять на травах і квітках.
Воно зійшло і сльози ростопило…
І в мене теж немає слїз гірких:
Їх сонце теж ласкаво обсушило,
І перед їм у серцї біль затих.
І про одно я сонце ще благаю:
Ой обсуши ти сльози всї до краю
Усїм смутним в смутній землї моїй,
Щоб піднялись затоптанії сили,
І щоб веснї всї душу відчинили
Й життям новим щоб жить могли у їй!
Вже в далинї високій сяють зорі,
Густий туман над озером повис,
І спить земля, і води сплять прозорі,
І тихо спить густий стемнїлий лїс.
Десь на селї далеко пісня ллєтьця,
То голоснїш, то затиха вона…
Із стїн душних на волю серце рветьця
Туди, де ніч панує запашна.
О, я піду, бо не піти несила,
Бо і мінї ніч зорі засьвітила,
Бо і мінї спрія весна моя.
Скоріш туди! Як вільно дишуть груди,
Який простір обняв мене з усюди,
Як пахне скрізь і місяць як сия!
Рясний садок і затишний я знаю
І знаю ще там вишню я одну —
Було, нераз турботний дожидаю
Я в той садок її, мою весну.
Але-ж тепер, чому її немає?
Чом вишня та стоїть в самотинї
І так, як перш, до мене не схиляє
Гілки свої квітущі й запашні?
Я жду її і в тиші одинокій
Хвилини йдуть, неначе довгі роки:
Ще треба ждать, а серце-ж то не жде!
Хвилина… дві… і — ось уже я чую
Крізь тишу ту безгучную, нїмую
Мов шелест там, немов би хтось іде.
Вона! вона! Я бачу, між кущами
Рукав уже с сорочки забілїв —
Ще мить одна, — тремтячими руками
Я стан її дївочий обхопив.
Ще мить одна — злилися ми вустами…
Вона прийшла, прийшла уже вона,
Найкращий квіт між пишними квітками,
Що нам дає багатая весна.
Гей нахили свої ти, вишне, віти!
Нехай тепер нїхто, нїхто на сьвітї
Не бачить, як я щастя повну пю!
Нехай нїхто — нї зорі ті, нї люде —
Не бачуть, як тут пригорнув на груди
До себе я коханую мою!
Я ніч не спав — заснуть не мав я сили, —
І бачив я, як зорі весняні
В досьвітнїй час і мерхли, і білїли
І потім всї погасли в далинї;
І як туман хвилястими клубками
І воду скрізь, і землю повивав
І сьвіт увесь, — з землею й з небесами, —
Здавалося, в туманї потопав.
Туман! туман! на сходї не яснїло —
Невже й тебе, одвічнеє сьвітило,
Він погасив, і смерть все обняла?
Але-ж ще мить —- і промінь рве завісу,
Дощ золотий линув на все з за лїсу:
То сонце йде, бог сьвіту і тепла!
Скоріш! скоріш! од сїрого туману
Самі шматки зосталися — ще мить
І сонце ось — віта свою кохану
І всю її промінням золотить.
Горить, пала!… Блискучою стягою
Старий Днїпро серед степів прославсь;
Киваючи рясною головою,
Зелений лїс до сонця засьміявсь.
І все живе. Дзвенять в повітрі згуки,
Дзвенять гаї, дзвенять степи і луки
І сьвіт увесь, здаєтьця, задзвенїв.
Чого-ж ще ждать? Скоріш, мерщій у поле,
Мерщій у степ! Чи там же ти, о воле,
Колишнїй царь незміряних степів?
Лежали скрізь замети снїговії,
Давили все, загинуло життя,
І не було, здавалося, надїї
На кращих днїв квітущих воріття.
Тодї весна крилом своїм махнула
І полилось і сьвітло, і тепло,
Земля життя в собі ізнов почула
І все навкруг засяло й зацьвіло.
І степ старий, — і гордий, і багатий, —
Убрався скрізь в яснозелені шати,
На їх с квіток процьвітані лиштви —
Ожив, дихнув і запашне дихання
Послав лїсам, горам на привітання,
І сьвіт почув: воскресни і живи!
І сьвіт воскрес! І працьовник великий
Устав орач і плуг важкий підняв, —
Де був колись пустарь одвічно — дикий,
Він борозну найпершу проорав.
І цїлини великі скиби чорні
Лягли в степу. Насїння золоте
Впаде на їх — на ниві неозорній
Хлїб дорогий, налившися, зросте.
Нехай росте, пиша на ріднім полї!
Колись і ти, орачу правди й волї,
На рідний степ наш мусиш ще прийти.
Чи прийдеш ти? Лежить земля без дїла,
Країна вся неначе занїміла —
Чому-ж не йдеш? чому загаявсь ти?
В степу рвачкий на волї вітер лине,
Гуляє скрізь, де тїльки він схотїв;
Скрізь в ланцюгах усе на сьвітї гине,
А він ще сам зоставсь без кайданів.
О, вітре мій! тобі нема припини
І можеш ти до Бога долинуть, —
Скажи, коли нам ждать тії хвилини,
Що доля й нам дасть широко дихнуть?
Ти може чув?… Терпіти вже несила,
І мука всїм серця давно стомила,
І вже снаги нема її знести —
Давно вже час!… Вже серце знемагає!…
Дмухнув рвачкий — і вже його немає,
Одмову теж шукай у полї ти!
Та де вона? Невже її й не мати?
А вітер знов неначе повійнув —
„Гей-гей, воли! не гайтеся орати!“
Далекий згук за вітром долинув.
Се там орач оре велику ниву
Серед твердих незайманих степів
І заклика на працю нелїниву —
Я в тих словах одмову зрозумів.
Так, се вона, відмова на питання!
Зникають геть зневірря та вагання,
Що душу всю вже змучили у край.
Одмова тут — і проста, й зрозуміла:
Працюй, борись, поки сягає сила,
Та иньших ти до працї закликай!
