Під хмарним небом/Розмова
| ◀ Весняні сонети | Під хмарним небом Розмова |
Дух і тїло ▶ |
|
Невеличка сьвітличка міська. Ліжко, стіл с книжками та с паперами, два стільцї. На ліжкові лежить молодий парубок, закинувши руки за голову. Другий сидить на стільцї.
Нудьга та сум!… Не мучишся, не плачеш,
А день за днем сумуючи живеш:
Нї лютих мук, нї радощів великих,
Нї оживання, нї бажання вмерти —
Сама нудьга і сум самий понурий —
Вони гнїтять… Неначе й не болить,
Та голова все білше туманїє
І серце все потроху засиха…
Останнїй час нас виробив таких, —
Моральний гнїт… Бо кожну вільну думку,
Бо кожне серця поривання щире
Ще в зародку, с початку зупиняла
Зневага, сьміх, а то й ворожий замах:
Злякалось серце, розум ізлякавсь,
І ми, в собі зневірені, сказали,
Що не про нас життя нового сяйво
І що не нам до його досягти —
І руки нам знесиленим упали…
Частина з нас у зрадники пішла,
А друга… та, с слабим, привялим серцем
Ще нудитьця, не знає, де подїтись…
Такий і ти, і всї такі с тобою!
Але-ж давно, давно вже встати час,
Нудьгу і сум од себе одігнати,
В свій власний дух, у власну рідну силу
Повірити і гнїт з душі гнїтючий
Одразу геть зіпхнути і устать!
Давно вже час! давно край рідний кличе!
А хтож навчив мене той край любить?
Чи то мінї, колишучи малого,
Сьпівала мати ріднії піснї?
Чи, учучи маленького любити
Усїх людей, вона мінї казала,
Щоб рідний край свій також я любив?
Чи батько нам казав про те хоч раз?
Ти знаєш сам, що ми того не мали:
Чужі піснї зустріли нас в життї,
Чужі слова нам мати промовляла,
Бо рідними своїми гордувала,
І рідний край їй наче й не істнїв!
І ми зросли з нерідними думками,
І ми людей змагалися любить,
А свій народ і край свій не любили
І не могли, бо і не знали їх…
І так зросли…
Хай нам лїта дитячі не дали
Хвилин сьвятих любови до Вкраїни,
Та правда й нас нарештї осяйнула
І нам в серцях любов та зайнялась.
Сьвяті часи, як вперше я дізнавсь
Хто я такий і чим я мушу бути,
Чиї ми дїти і чия єсть правда!
Новим життям розбурканеє серце
Роскрилося і в себе прийняло
Сьвяту любов до рідної країни,
До рідного убогого народу.
Які були ми горді і щасливі
І міць яка прокинулась в душі:
Я знав уже, хто я!…
Чому-ж тепер вогню того немає?
Невже погас і — сум, нудьга сама?
Чи знов забув, хто ти, чиї ми дїти?
Хотїв робить… Усї ми, всї хотїли
І всї пішли і стріли ворогів.
Ми не втекли ганебно, не злякались,
Та ворог нас облїг навкруг так щільно
І здобувать уперто нас почав:
Нам довелось невтомно боронитись…
Втомились ми і скоро впали руки…
Не докоряй! Я знаю, скажеш ти,
Що ми усї мізерні є душею,
Не вміємо ми жертвувать, любить…
Та деж могли набратися ми сили?
Невже оце нїкчемнеє життя,
Що обняло і пригнїтило нас,
Нудне, хмарне, без вищої ідеї,
С турботами щочасними про те,
Щоб одягтись, нагодувати тїло,
Навчало нас боротись і терпіти
Й щоб про свої дізнатись власні сили
Палити власну руку на вогнї?
О, ми могли у мріях пориватись,
Могли такого випадку бажать,
Щоб всї списи ворожі довелось
Собі встромить одразу в дужі груди,
У ворогів тим славу одібрати
І вмерти, край обрятувавши рідний,
Як Вінкельрід, великий патріот!
Ми, я кажу, ми марили про це
І навіть би його й зробили може,
Як би в ту мить робити довелось…
Але-ж не те стояло на дорозї:
Була борня щочасна і невпинна,
Але-ж борня с терпінням і з нудною
Роботою, що чорною всї звуть,
І та струна, що у душі бренїла,
Ждучи лучка — зусиллїв та звитяг,
І довгий час не мігши їх діждатись,
Потроху вже стихати почала
І вмерла там… І сум тяжкий з нудьгою
Тепер гнїтить, панує над душею,
Над розумом, над серцем… (Падає знову на ліжко.)
В такій борнї нам тілки й є рятунок:
Минулися козацькі погуляння,
Звитязтва, кров та брязкіт од шабель:
Це иньший час, на иньшую роботу,
Дрібну — се так, але-ж за те незмірно
Країнї всїй коханій користну!
І на оту роботу треба сили,
Та не тії, що по степах буяла,
А иньшої: упертої, твердої,
Терплячої, що, з розумом холодним
З'єднавшися та с чулим серцем, — все
Перемага і здужає колись
Нас вивести на шлях ясний, широкий…
