На ліжку твердому — на голій землї,
Вгорнувшись в козацьку керею,
Лежав, головою на простім сїдлї,
Отаман козацький і ждав, щоб прийшли
Хвилини розлуки з землею.
2.
І подруга вірна край його була —
З життям при їй лекша розлука —
Багато походів вона відбула,
Багато голів с плїч могутних стяла —
Важенна козацька шаблюка.
3.
Не раз же він плавав під Турка в чайках
Не раз і з Ляхами стинався,
Не раз, по широких гулявши степах,
Щербив на татарських її головах
І часом з Волохом рубався.
4.
Багато за віру він крови пролив,
За рідную мати — Вкраїну!
На дужому тїлї він ран не лїчив,
Живий повертався із лютих боїв,
Хоч бивсь завсїгди до загину.
5.
І от-же: не в чесних вояцьких боях,
Де крови без міри лилося,
Не в лядських лукавих зрадливих руках,
Не в герцях с Татарами в чистих степах
Йому умірать довелося:
6.
Він сам умірає в цьому курінї,
Лежачою смертю вмірає…
Навкруг тілки стїни похмурі й сумні,
Та чура, ховаючи сльози дрібні,
На його сумний поглядає.
7.
І тяжко старому. І чуру тодї
Він кличе до себе рукою
І каже він: „Чуро мій вірний, піди!
До мене ти хлопцїв моїх приведи, —
Прощатись хай прийдуть зо мною.“
8.
І стало козацьтво круг його смутне
І ждуть всї останньої мови…
„Спасибі вам, дїти!“ — він каже: „мене
Зла доля в останню дорогу жене, —
Бувайте ви, дїти, здорові!…
9.
Але умірати в цьому курінї
І лежнем лежати — несила:
Степ скрізь оживає тепер по веснї,
Лунають ячання і дзвонють піснї, —
Мене-ж тут недоля звалила.
10.
Вволїть мою волю в останнїй цей час:
Мене на коня посадїте…
Хай, поки ще сьвіт мінї божий не згас,
Вступлю я в стремена і гляну ще раз
На батька на степ, мої дїти!…“
11.
І загад останнїй почувши сумний,
Козацьтво коня вже сїдлає,
І батька старого садовлють вони
І тихо рушають у степ у рясний,
І тихо кінь вірний ступає.
12
І їдуть всї мовчки. Степи навкруги,
Як море безкрає, хвилюють,
І здалека ледві маячуть луги,
І мріють Днїпрові круті береги,
Могили високі сумують.
13
І їдуть все далї… Кивають рясні
Квітки головками своїми;
В високій ширяє орел далинї,
І птаство щебече безжурні піснї,
І чайка кигиче над ними.
14.
І їдуть все далї… В траві промайнуть
Сайгак чи коза швидконогі
І зникнуть безслїдно… І ось уже чуть,
Як виють і плещуть, і бють, і ревуть
Днїпрові далекі пороги.
15
І далї ізнову… Смутні козаки
Нї слова іще не сказали;
Отаман мовчить, похиливсь до луки,
Стиснувши свій повід не рушить руки
І їде все далї та далї.
16.
І тихо спитався с козацьтва один:
„Чи, батьку, не час нам до дому?“
Але не відмовив нїчого їм він,
І знову всї їдуть ще кілки хвилин, —
Він знову нїчого нїкому.
17.
І коней тодї зупинили вони
Й отаманів кінь зупинився,
Отаман одразу схитнувсь на конї,
Й заснувши в останнїм довішному снї,
На руки їм мертвий схилився…