Під хмарним небом/Сон (Знов заболїла стара…)
◀ Заклик | Під хмарним небом Сон |
Про кохання піснї ▶ |
|
„Знов заболїла стара
В серцї недужому рана:
Ночі цїєї менї
Снилася знову кохана:
Щоки у неї блїді,
Руки безкровні та білі,
Очі, слїз повні гірких,
Сумно на мене глядїли…
Це вона кличе мене,
Мучучись в нелюба в хатї:
Їхать я мушу туди,
Мушу її визволяти!…“
Їде він степом рясним —
Трави зелені та квіти,
Пишний простір навкруги,
Сояшним сьвітом облитий.
Їде він лїсом густим —
Весело листя шепоче,
І щебетанням його
Птаство вітає сьпівоче.
Баче й не баче того,
Чує і чути не хоче:
Повнії слїз перед їм
Милої сьвітютьця очі…
„Жити і знать, що вона
Люту витерплює муку,
Сили вже білше нема,
Сили нема на розлуку!
Мучимось ми вже давно —
Доки-ж коритися долї?
Вирву кохану мою
Я із тяжкої неволї!
А як що пута розбить
Людській руцї вже несила, —
Вкупі тодї умремо,
Вкупі с тобою, о мила!…“
Ось він уже приїздить,
Ось він уже біля хати…
„Мила! прийшов я, прийшов:
Годї вже милого ждати!“
Щоки не білі її
І не смутні в неї очі…
Він її руки хапа
І пригорнуть її хоче, —
Тілки… О, Боже! Невже?!…
Мила назад одступає:
— Милий зо мною живе,
Иньшого в мене немає… —
Їде він знову назад,
Їде лїсами й степами —
Сонце не сьвітить йому,
Лїс не лунає піснями.
Хай там сьпівають, чи нї,
Сонце горить, чи згасає!…
Раз наше серце живе
Й знов до життя не вертає!…
Мовчки він їде сумний,
Кінь його йде куди хоче…
Білше не сяють йому,
Згасли на віки ті очі…