У недїлю сьвятую не сокіл смутний
Гей над морем квилить — проквиляє, —
Нї, то наймит убогий Хома Макогін
На підпитку до дому чвалає.
Не до дому, — бо дому у його нема, —
А до паньскої хати чужої
Він помалу хиляє туди і сюди,
Серце ниє од думи гіркої:
„У людей єсть у кожного хата своя,
Яж од працї спочину не маю
І притулку ще змалку не маю свого,
А чужії кутки потираю!…
І не шкода коли-б вже його й не було, —
А то-ж мали поля із степами
Мали хату, отари гуляли в степах,
А токи захрясали стогами.
Вольна воля була! Було — батько в свої
Убереться козацкії шати,
Зброю возьме ясну, скочить враз на коня
Та й поїде у степ погуляти.
І від його тіка' аж у Крим Татарва,
Турок море своє замикає,
Обіцяє Москаль превеликі скарби,
А що Лях, — то від духу вмірає!
Та на лихо, мій батьку, сусїд ти пускав —
Вонсаля й Боголюбського пана:
Вигнав з хати тебе Боголюбський, ти вмер,
Яж працюю до ночі із рана
На тій панській роботї, і той, хто забрав
Мою спадщину всю дорогую —
Боголюбський — ганя на роботу мене.
І я в його тепер наймитую —
В свого ворога!… Ох!…“ — І Хома заридав
І, не маючи йти уже сили,
Він сїдає під тином, щоб вилить слїзми
Муки всї, що в душі наболїли.
Довго плакав, а далї так думати став:
„Та чи має-ж той пан таке право,
Щоб і досї у себе держать, як своє,
Те, що в батька загарбав лукаво?
Не безсудна-ж земля! Иньший час тепер став, —
Порядкують над людьми закони:
Довести своє право я зможу тепер,
Се не те, що в безправні „днї они“.
Я до хати піду, — вона буде моя!
К чорту пана!… Я сам панувати!…“
Тут відразу Хому щось за комір цуп-хап!
„Га! ти проти панів бунтувати?!
Гей, де соцький? десятники? де ви? беріть
І вяжіть ви сього розбишаку
Та у волостї в „темну“ до ранку упхнїть
І замкнїть його там, як собаку!“ —
І десятники з соцьким набігли, беруть
І Хому волочуть, а із заду
Пан урядник[1] чухрає його нагаєм
Та гука про Сибір та про зраду.
І замкнули його… У темницї Хома
З горя долї в куточку сїдає
І зітхаючи тяжко, дрімать почина'
І вже трохи немов засипає.
Коли чує — плазує по тїлові щось…
Ось і друге, і третє, й чимало…
І руками ураз обома він чухнув —
Чує мокре й гидким завоняло.
Далї чує — вже скрізь аж кишить ворогів —
Так давно вже в сїй темній темницї
Без поживи, як мертвії, сохли усї
Швидконогі плескаті блощицї.
Кусонули ураз, і Хома підстрибнув
І заскимлив і став себе драти,
Та даремно він чухавсь і долї качавсь,
В стїни бивсь і в залїзнії крати.
Усю шкуру даремно на струп він подрав,
Бо знесилившись врештї до краю,
Він, як труп, непритомний до долу упав
І чи він іще дихав — не знаю…
І як сторож у снїдання в темну ввійшов,
То побачив Хому неживого;
Кров ворожа, змішавшися з власною скрізь
Щось перисте зробила із його…
Сторож повну водянку води ухопив
І, Хому оджививши, з темницї
Зараз випустив геть, на прощання-ж додав:
„Тож шануйсь і забудь про дурниції!“
Пісня друга. Увесь тиждень Хома як прибитий ходив
І не знав, на яку і ступити,
Дїло плутав, і тричі прикащик його
Наміряв ся уже попобити.
Перш боявся Хома навіть думать про те,
За що ззїв духопела такого,
І як згадував кару страшну, виступав
Піт циганьский по тїлові в його.
Він хрестився, молився, шукав забуття,
Та забуть не було в його сили,
Він спокуси своєї прогнати не міг,
І думки його знову обсїли.
І як тільки недїля сьвятая прийшла,
То не міг наш Хома дожидати:
Скоро всї по обідї лягли спочивать,
Він поплентавсь до рідної хати.
Жив Хома у челяднї, за нею-ж геть-геть
Боголюбський осївсь на горбочку,
А за їм уже й хата була Хомина
Серед степу, та в вербах, в садочку.
Скоро вийшов з челяднї, а тут і палац —
Мури добрі, залїзнії крати —
На землї Хоминій Боголюбський його
Збудував, що-б відтіль панувати.
Паньска челядь сидїла в дворі й за двором,
І Хома наш чогось ізлякався —
Хильцї-хильцї під тином, а далї упав
І в густім бурянї заховався.
Буряном він полїз і до хати добравсь,
Не пішов у ворота, а з заду
Через тин у садок, — та пізнать він не міг
В сїй руїнї колишнього саду.
Там, де все по веснї цьвітом рясно цьвіло
І од овощу гнулося в лїтку, —
Там сухії пеньки, а живе, що було,
Скрізь черва одягла в свою сїтку
Дві високі верби, де у місяшну ніч
Соловейко сьпівав аж до ранку
І примушував парубка дужче горнуть,
Мѝлувать, цїлувати коханку —
Їх немає уже — хтось давно вже зрубав,
А по всїй тій левадї й садочку
Видко ратицї скрізь — тут товар спочивав,
Де знаходив собі холодочку.
Але серце ще більш заболїло в Хоми,
Як він глянув на хату: стояла
Вона пусткою зовсїм і видко було,
Що вже догляду здавна не знала.
Білі стїни давно вже зробились руді,
Вікна взято; завіса єдина
Навскоси якось двері держала іще,
А покрівля — була як драбина.
І Хома увійти в свою хату не міг, —
Головою припав до одвірку
І… як був, заридав!… Довго плакав, а там
Увійшов в ті не двері, а дірку.
Увійшов… Де збиралась колись за столом
Вся сїмя, а на неї сьвятії
Сяли зверху ікони — нїчого нема:
Без шпарун голї стіни рудії!
Піч розваляно всю, під ногами ямки
І вже щось поросло на долївцї,
І сюди навіть — видко — заходили вже
Чи корови якісь там, чи вівцї.
І Хома в гору високо руку ізняв
І згукнув: „Присягаюсь я нинї
Поновити це все і всю силу віддать
Моїй любій та рідній хатинї!
Присягаю ся!“ — голосом скрикнув страшним
І відразу він кинувся з хати,
Але тільки у сїни вступив, довелось
Носом землю йому заорати:
Якийсь цап в холодку мабуть тут спочивав
Та й покинув дарунок цапиний,
А Хома як з розгону ногою вступив, —
Підковзнувсь і простягсь на всї сїни.
Руку дуже забив, і колїно щемить, —
І клене він цапину породу,
Нахваляється знищить до решти цапів
За такую з їм кепську пригоду!
Але часу не гає, з сїней вибіга
І, цїлком несподїванно баче —
Чоловік біля хати стоїть у дворі —
Так, як панський би сторож неначе.
Пісня третя. „А чого ти тут ходиш?“ гукнув він Хомі —
„Бач, убрався до хати чужої!
Іди-ж геть, а то пана покличу піду,
То запевне скуштуєш гіркої!“
Гордо голову в гору Хома тут підвів
І говорить: „Я — пан в сїй господї!
Від сьогодня нїхто не уступить сюди,
Тут чужим панувати вже годї!“ —
Повернувсь і у хату ізнову пішов,
І хоча я сказать таки мушу,
Що турбота його обнїмала, та він
Героічно зміцняв свою душу.
Він до себе казав: „Ось прийшов коли час
За потоптане право обстати, —
І невже-ж у сей час я назад поступлюсь,
Утечу я із власної хати?
Нї, я давнюю міць Запорозьку…“ — Та тут
Щось від разу в дворі задвигтїло
І у хату вкотилось — побачив Хома —
Товстелезнеє щось, як барило,
З заду-ж люде за їм… І Хома упізнав
Боголюбського панську одежу,
Широченную бороду, з-жовта руду,
І ходу його зовсїм ведмежу.
На обличчу гладкому у його малі
Два очка аж палали із злости;
Він стисав кулаки і кричав: „Не втечеш!
Сокрушу тобі зуби і кости!“ —
— Як насьмілився ти в мою хату ввійти?
Гей, беріть ви сього харцизяку!
Я йому покажу, що ще маю в руках
На таких я путящу ломаку!
— Та ломака моя — моє панське берло!
Всї права і закони усякі
Тільки нею пишу я і більше нїчим!…
Ну, беріть його вірні сїпаки!… —
Ізлякався Хома: все, що думав казать,
З голови наче десь полетїло;
Він стояв, як дурний, і трусив ся увесь,
І потерпло у його все тїло.
Але далї потроху остербувать став:
„Я… їй Бо', я нїчого!.. я, пане…
На сю хату мою… право маю… вона…“
— „Ах ти-ж падло таке препогане!…” —
Розлютований пан закричав на Хому —
— „Ще про право балакати сьміє!
Право — те, що я сам забажаю і що
Історичня ломака ся вдїє!
— Коли вчора се право живе ще було,
То сьогодня його я вбиваю!
Та і право взагалї я знаю — своє,
А у иньших — я права не знаю!“ —
Але-ж маю папери, документи я!…“
— „Що ти брешеш? — не маєш нїчого!
Гей, сїпаки мої! однїміть ви усе,
Що в кишенях є, може, у його!“ —
Але бідний Хома у куток аж залїз,
Він трусився, блїдий, з переляку
І казав: „Я шаную і щиро — їй Бо'! —
Пане, вас і ту вашу ломаку!…
Віри йміть, що не знаю я зовсїм, чого
Ви на мене розсердились дуже,
Бо… я думав — бач, пусткою хата стоїть…
Вам до неї давно вже байдуже…
Добре знаю я те, що я темний мужик
І живу тілки з паньскої волї, —
Я хотїв у сїй хатї притулок знайти,
Бунтувати-ж не думав нїколи…“
— „Га! не думав ти, Хаме! Ми знаємо вас!…
Забірайте!… Ви всї розбишаки!…“ —
І відразу за руки й за плечі Хому
Ухопили тут паньскі сїпаки…
Пісня четверта. Тут ми оповідь мусим одразу порвать,
Щоб іще й Вонсаля ізгадати
Колись пишно і гучно жив пан той Вонсаль,
Все бенкети що-дня та вивати.
Жити з чого було, та і сам він любив
Погуляти на волї до схочу, —
І гуляв, а хтось иньший за його робив
Нецїкавую частку робочу.
Иньший був — Хомин батько, старий Макогін:
Коло пана була його хата,
І як скрутно траплялось, Вонсаль упевняв,
Що він любить його, наче брата.
І що треба їм все по сусїдскому жить,
Пособлять обопільно в пригодї…
Макогін же з тим згоджувавсь, вірив тому
І був другом він паньскій господї,
І, повабившись зовсїм на гарні слова,
Все був радий зробити, що тілки
Попроха' його пан, і нарештї пішов
З Вонсалем він до щирої спілки.
Та не дурно-ж воно Макогін се зробить
З першу дуже боявсь і вагав ся, —
Бо як тілки пристав, незабаром уздрів,
Що він добре таки уклепався
Не товаришом панові став Макогін,
А „прикащиком“ спершу та й годї,
І аж їздив на шиї у його Вонсаль
І у щастї, і в прикрій пригодї.
Та ще гіршого далї зазнав Макогін:
Пан за наймита став уважати
І нарештї до його в господу убравсь,
А хазяїна витурив з хати.
Та хоч вуса крутить умів добре Вонсаль,
Але сьміливість мав не велику:
Макогін по мужичому пана прогнав
І побив йому плечі і пику.
Але далї і думи його обняли:
„Що як сили набравшись, відразу
Набіжить знов на мене Вонсаль, щоб помстить
За оту паньскій пицї образу?
Чи не краще було-б, як би я побратавсь
З Боголюбським? — є сила у його,
Що-б мінї пособлять, та й з отим Вонсалем
Він гризеться ще з давна до того.
З ворогів же у мене Вонсаль не самий, —
Азият бо… О се ще уїда!…
З Боголюбським же зможем обох побороть,
Він, здається, путящий сусїда.“
І до пана пішов і до спілки з ним став,
Але знати вже паньскую руку:
Хоч прогнав Вонсаля, то за те устругнув
Макогонові добрую штуку.
В дїло з паном ув'яз Макогін, бо любив
Він звичайно до спілки ставати, —
Як дійшло-ж до рахунку — йому довелось
Не прибутки лїчити, а втрати.
В день чудовий один Боголюбський йому
Оповідав нечуване диво,
Що щось тисячі винен сусїда йому!…
Макогін аж згукнув: „Неможливо!“
— „Не можливо?“ — образився пан і почав
Всї рахунки йому викладати,
Як почав на відсотки відсотки лїчить, —
Макогонові що вже казати?
Він і чує, що все се брехня, все не так,
А як саме — не дасть він рахуби
І обурився: „Що позичав, те віддам
Папірцї-ж ті — укиньте до груби“
— „Нї, ти стілки віддай! або мусиш мінї
Заставного папера писати
На усе, що ти маєш: на землю твою
І на двір…“ — „Ну, сього вам не мати!“ —
Огризнувсь Макогін і йти з хати хотїв,
Але пан: — „Хай їй цур, отій сварцї!
Не тїкай! По сусїдскому добре тут ми
Поладнаєм. Гей, дайте по чарцї!
Та подай закусить — ковбасу… знаєш, ту…“
Та слуга і сам добре те віда',
Що гнилу ковбасу мусить він подавать,
Як до пана приходить „сусїда“
І зоставсь Макогін і упився украй, —
Як же впивсь, Боголюбський до його:
— „Підпиши!“ — і дурний Макогін підписав,
Вже не тямлючи зовсїм нїчого.
Так за шмат він гнилої тії ковбаси
Своє право віддав і, до дому
Не дїйшовши, у пана під тином заснув, —
Вже бодай так не спати нїкому!
Через день його з хати пан геть протурив —
Він зимою замерз коло тину:
Син зостався Хома, — і звелїв пан узять
В окономію в найми дитину.
Сам же пан в таку силу убився тодї,
Що того Вонсаля навісного
Звоював і у нївець його повернув,
Все до решти забравши і в його.
Вонсалеві-ж він хату покинув саму,
Обіцявшись скарать його люто,
Як що з двору ступне — прикувать до воріт,
А чи ноги замкнути у путо.
І сидїв там Вонсаль, тяжко сьвітом нудив,
Дожидаючи часу такого,
Щоб кормигу зламать було можна й назад
Те відняти, що забрано в його.
Довго думку ховав, довго мучився він,
Але далї не стало вже сили,
І у той саме час, як так тяжко Хому
І сїпаки, і пан той кривдили, —
Він від разу схопивсь, — „Виват, воле!“ згукнув
Та й чкурнув скілки духу із хати
І натрапив на пана він саме тодї,
Як Хому починали в'язати.
Пісня пята. Наче буря ускочив у хату Вонсаль
І згукнув: — „Бий його!“ — й зупинився!
Він Хому тут уздрів і усе зрозумів
І відразу неначе сказився.
„Моя хата!“ — згукнув — „од межі до межі
Мій се грунт і на йому три хати —
Я беру їх! Прийшов я, щоб скинуть ярмо
І назад своє добре забрати!“
Боголюбський злякавсь: не боявсь він Хоми
Й Вонсаля не боявся самого,
Але в спілцї він бачити їх не бажав,
І жижки затрусилися в його.
— „Одпустіте Хому!“ він одразу гукнув,
І сїпаки Хому одпустили;
Пан до його та й каже на вухо йому:
— „Годї, Хомо, сваритися, милий!
— Жити в хатї дозволю тобі, а тепер
Мусиш геть Вонсаля протурити…“
І відразу Хома мов на сьвіт народивсь,
Ласки в пана схотїв заробити:
Стрепенувся і сам він не знав, як гукнув,
Женучи Вонсаля із сьвітлицї:
„Борони того, Боже! як рідні брати,
Вдвох ми з паном на рідній землицї!
Хата наша, вдвох з паном, і має права
Пан до неї, — я-ж з паньскої волї
Буду жити у їй, чепурити її,
А з тобою не хочу нїколи!“
— „Брешеш!“ — скрикнув Вонсаль, та Хома у ту мить
Як заскимлить та рачки до долу,
Як загавка' — гав-гав! — та ураз Вонсаля
Як ухопить зубами за полу!…
Зблїд Вонсаль, одстрибнув, полу вирвать хотїв,
Але міцно Хома учепився,
І хоч кидавсь Вонсаль по всїй хатї, та він
Не пускав і за їм волочився.
Лихо бачивши, дуже сїпнувся Вонсаль,
Кинув полу Хомі та із хати!..
Як чкурнув — тілки видно кивають раз-в-раз
Вонсалеви у куряві пяти!…
— „Га-га-га!“ — реготавсь Боголюбський — „га-га!“
Ухопившись за пузо руками, —
— Та й кумедія-ж, братцї, як він утїка' —
Га-га-га! Бач, киває пятами!…“
І, втираючи сльози, гукнув на Хому:
— „Подавай-же!“ — Хома неборака
Підстрибнув і шматок од поли у зубах
Він подав наче справдї собака.
Пан узяв і погладив Хому — „О, ти пес
Не поганий і тим і бажаю
Тобі дати уряд і до хати сїї
Вартовим я тебе наставляю.
— Гей, припнїть ви його!“ — Десь відразу узявсь
І ланцюг, — і Хому ухопили,
На ланцюг залигали його, потягли
До воріт у дворі прикрутили.
Опинався Хома та ланцюг так давив,
Що язик аж полїз йому з рота,
А сїпаки штовхали: — „Іди, бо нам ще
З багатьма є такая робота!“
— „Ну, сиди та мовчи!“ — пан сказав і Хомі
Стусонув, добре в боки, ногою
І відтіль — Вонсаля саме так припинать —
Він подався з своєю ордою.
Пісня шоста. У Хоми в очіх сьвіт стуманїв і цїлком
Дух од паньского стусу забило,
Він до долу упав і довгенько лежав
Непритомний, як мертвеє тїло.
А як трохи прочумавсь і глянув на сьвіт,
Облили його сльози гіркії:
Ось як тяжко вони одурили його
Ті найкращі, укохані мрії!
Деж та правда, закон, девятнадцятий вік,
Що гуманність на прапорі пише?
Чорт би хату забрав сю і все, що у їй,
Як за неї Хома ледві дише!
Та іще й не відомо, чи правда тому,
Що свого треба дуже дивиться,
Бо ідея вселюдскости ширша, чи що…
Ат! на сьвітї сама плутаниця!
„Я умру!“ — застогнав на припонї Хома
І хотїв уже впасти вмірати, —
Коли чує — щось важко сопе поблизу
Озирнувся — то віл був рогатий.
І відразу Хомі щось знайоме здалось:
Колись мабуть високії роги,
Що тепер їх вже збито, і сїрая масть,
І міцні та дебелії ноги…
Він пізнав! Він пізнав! Був се віл той старий,
Що у батька ходив ще у плузї,
А тепер був у пана… І скрикнув Хома
У великій нестриманій тузї:
„Воле рідний! чи ти се? чи знаєш мене?
Рідний син я тому, о земляче,
Хто тобою колись, — памятаєш? — орав
Наше батьківске поле козаче!
А тепер ти на панський роботї! Свого
Ти не маєш хазяїна, воле,
І, безщасний, на вжиток чужому ореш —
Боголюбському — ріднеє поле!
Та і я… О, стоклятий отой!…“ Але враз
Тут Хома Макогін зупинився,
До землї він припав, духа він затримав,
З переляку страшенно трусився,
Бо урядницкий наче з'явився картуз
На межі, недалечко од саду, —
І згадались Хомі і блощицї, й канчук,
І слова про Сибір та про зраду.
Що, як чув?… Але далї дивився Хома
І обличча йому заяснїло:
Не картуз, але сояшник був то сухий —
Хоч-би громом його вже розбило!
Налякав він Хому і, безщасний, з страху́
Він забув свою гарну промову,
Але потім, одхакавшись, де що згадав
І казати почав тодї знову:
„От, як бачиш, я стражду! Такая мінї,
Що за правду стояв я, заплата!…
Але-ж ми земляки, мій коханий, згадай,
Що одна у нас рідная хата!
Старовинні однакові згадки у нас:
Треба край свій нам, воле, кохати
І не дати у двох на поталу та глум
Боголюбському рідної хати.
Розженися-ж, порви сей проклятий ланцюг,
Тодї знову я буду на волї
І укупі з тобою робить почнемо
На широкому нашому полї.
Розженись! Розірви!…“ — Роспалившись Хома
Аж підскочив з землї і руками
Замахав на всї боки. Віл наче злякавсь
І… на його наміривсь рогами!…
Зрозуміть Хоминої промови не міг,
А здалося йому, що неначе
Хоче вдарить Хома, — він на його сунувсь
І наставив знаряддя воляче.
З переляку Хома знов до долу упав, —
А віл бачивши те, зупинився,
Довго мовчки стояв над Хомою, а там
Догадався, що він помилився, —
А чи може Хома йому здавсь не страшний, —
Тілки він просто чмихнув на його
Та й пішов собі геть знову пастися в степ,
А Хомі не зробив він нїчого…
Пісня сема й остання. Тодї був уже вечір і бідний Хома,
Перемучений всїм що спіткалось
За цей проклятий день, — впав до долу й заснув,
Та погано ту нїч йому спалось.
Сон приснився йому. Наче бачить: Кацап,
Панський наймит, рудий, бородатий,
В свою „соху“ запріг він вола бовкуном
Та й почав їм неначе орати.
Віл, що плуга тягати умів, а „сохи“
Не зазнав ще нїколи із роду,
У їй борсавсь, пручавсь, а Кацап проклинав
„Рострекляту волячу породу.“
І почав його бить: спершу бив батогом,
Потім пужалном бив, не жалївши,
Бив по спинї, по ребрах, по мордї вола,
У налигача руку вкрутивши.
Спершу віл утекти поривався з „сохи“,
Далї бачить, — нема йому змоги:
Він притих і скорився, похнюпившись став,
Похиливши позбивані роги,
Й дві великі сльози в товарини з очей
Покотились і долї упали…
І Хома упізнав: се той віл був, що й в день,
Що батьки Хоминї їм орали.
А Кацап утомившися, плюнув і лїг
Та й захріп; віл-же, тягнучи „соху“,
На неоране вийшов і пастись почав
І дотягсь до Хоми він потроху.
І промовив до його Хома: „Мінї жаль,
Що терпиш ти таке катовання…“
Гірко віл усьміхнувшись, балакать почав,
І не стямивсь Хома з дивування:
— „Жаль? Еге, ти сьогодня у день ще казав,
Що з тобою немов земляки ми, —
Може й правда… Хоча ти — людина, мене-ж
Запрягають руками людскими
— І як правду сказать, то від коли живу,
Од людей я добра ще не бачу…
Ну, та буду мовчать, бо не краще й тобі:
Долю маєш тепер ти собачу.
— Ми обидва у путах. Мене закликав
Ти, щоб я тебе вирвав з неволї,
І тодї тілки наче-б то зможу зазнать
На сїм сьвітї я кращої долї. —
— Може й так… Але думка у мене така,
Що, зробившися паном в сїй хатї,
Ти-б запріг мене в плуг та й ізнову почав
Так, як батько твій, мною орати.
— Ти казав, що в обох у нас згадкі одні…
Ти дурний, чи сьміявся ти, може?
В тебе в згадках розкоші минулі, а я —
Що згадаю я? Боже мій, Боже!
— Батько твій, що його ти так славив мінї,
Може й гарна був дуже людина,
Але в його я був не істота жива,
А був тілки до працї машина.
— Як на каторзї, на полї в його робив,
А чим жив, то шкода і казати!…
Я і холоду, й голоду в його зазнав
І за працю — ломакою плати.
— Правда, тяжко мене сей катує Кацап,
Але-ж можеш ти сам зрозуміти,
Що не добрії згадки у мене й про тих,
Хто до його ще вмів мене бити.
— Ти до спільної працї мене закликав, —
Бачу тут я велику облуду:
Ти людина, я віл — запряжеш ти мене…
На що-ж пана міняти я буду?
— Все одно уже пан — не втечеш од біди!
І не маю я зовсїм бажання
Всї до решти собі тупі роги побить,
Щоб здобути тобі панування!…“
Тут Хома припинив: „Але-ж, воле, скажи,
Що на сьвітї така за одміна?
Ти балакаєш добре, — я-ж думав, що віл
Нерозумна, нїма товарина!
Чом-же досї ховав ся ти с хистом своїм?“
— „Коли хочеш, скажу я, небоже,“ —
Віл одмовив, — „ти-ж слухай уважно, бо тут
Єсть єдиний ратунок твій може:
— Я не віл, а такая-ж людина, як ти,
Але зле-чарівнича Темнота
Перекинула здавна мене вже волом
І заткнула мінї мого рота.
— Я роблю за вола та надходить той час,
Що мінї тую шкуру волячу
Треба скинуть і хто в сїм пособить мінї,
Я тому за те щиро віддячу.“
— „Розумію!“ — Хома загукав, та не встиг
Він сказати волові і слова,
Як почув те Кацап та до їх з батогом,
Кричучи: „У вас зрада тут, змова!“
І відразу прокинув ся з крику Хома —
Нї вола, нї Кацапа немає,
Тілки стиха на шиї ланцюг дзеленчить
Та навкруг усе ніч покриває…
Епілог. Годї! білше нїчого не можу сказать,
Бо нїчого я білше не знаю:
На сьому зупинило ся дїло й не знать,
Коли дійде та справа до краю,
Бо те буде колись ще, тепер же нема, —
Я тодї й роскажу, як що буде,
А тепер два-три слова скажу та й кінець
Підпишу під сим добрії люде.
Менї жалко Хому… А як правду казать, —
Чи хто винен, що він на припонї?
Пособачивсь — собак-же в'язать на ланцюг
Здавна звелено навіть в законї
І порвати ланцюг той не можна Хомі,
Але що перервати не сила,
Перетерти його нам можливо, коли
Не лякати ся довгого дїла.
Ну, а віл… Як що буде Хома не дурний,
То з волом бути може в їх дїло, —
Поки-ж буде, — кінчаю базїкання я,
Щоб, буває, людям не остило.
|
