Ромео та Джульєта/Акт четвертий

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ромео та Джульєта (1901 під ред. Др. Ів. Франка
Акт четвертий (Уіллїям Шекспір), переклад — П. А. Кулїша
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Цей текст написаний желехівкою.
АКТ ЧЕТВЕРТИЙ.

Сцена перва.
Келія отця Лаврентія.
Входять отець Лаврентій та Паріс.
О. Лаврентій.

В четвер, добродїю ? Се вельми скоро.

Паріс.

Бо Капулєт, мій тесть, того бажає;
А я його не буду зупиняти.

О. Лаврентій.

Ви ще не знаєте, що скаже панна.
Нерівний шлях менї не до вподоби.

Паріс.

Без міри плач по мертвому Тибальтї
Нам не дає поговорити з нею.
В домі журби Венера не сьмієть ся.
Тим панотець її боїть ся вельми,
Щоб надто вже вона не побивалась,
І, як розумний чоловік, він хоче
Весїллє справити як найскоріще,
Щоб зупинити повідь слїз весїнню.
Печаль, що шарпає самітню душу,
РозсЇєть ся у беседї веселій.
Тепер ви знаєте причину спіху.

О. Лаврентій.

Колиб то я хотїв, щоб не барились!
Добродїю, отсе ж іде і панна.

Входить Джульєта.
Паріс.

Витаю вас, сіньоро, моя жено !

Джульєта.

Вже й жено ? Нї, я ще не повінчалась.

Паріс.

Четвер, моя любов, не за горами.

Джульєта.

Що буде, те і буде.

О. Лаврентій.

Слово вірне.

Паріс.

Се ви прийшли до сповідї сьвятої ?

Джульєта.

Хиба-ж у вас я буду сповідатись?

Паріс.

Не потаїть, що любите мене.

Джульєта.

І не таю, що я люблю його.

Паріс.

О, се-ж то й знак, що любите мене !

Джульєта.

Колиб любила, краще-б поза очи
Сказати, нїж у вічі вам самим.

Паріс.

О бідненька, змарнїла ти од слїз !

Джульєта.

Змарнїти нїчому : бо в мене мало
Було змивати красоти сльозами.

Паріс.
Ти шкодиш їй ще більше слїз словами.
Джульєта.

Добродію, що правда, то не шкода,
І правду сю собі кажу я в очи.

Паріс.

Мої вони, і ти їм шкоду робиш.

Джульєта.

То може буть: бо я в собі не власна.
Чи маєте ви час, сьвятий мій отче,
Чи може я прийду шісля вечернї?

О. Лаврентій.

Я маю час, моя поважна дочко.
Мій шане, мусимо на самотї.

Паріс.

Не буду вам в сьвятім мішати дїлї.
Джульєто, у четвер збуджу вас рано.
Прощайте і прийміть сьвяте витаннє. (Виходить.)

Джульєта.

О, двері, двері !... а замкнувши двері,
Оплачемо надїю, працю й щастє.

О. Лаврентій.

Джульєто, знаю вже твою скорботу.
Вона мій розум в нївець обертає.
В четвер отсе, і то вже без ратунку,
Ти мусиш повінчати ся з Парісом.

Джульєта.

Мовчи про те, що знаєш, любий отче :
Скажи, як нам нещастю запобігти.
Коли-ж твій розум нам не допоможе,
Назви мою одвагу мудрим дїлом :
Я сим ножем допоможу недолї.
Господь злучив моє й Ромеa серце,
Ти руки нам звязав, сьвятий мій отче.
Закіль же ся рука підпише зраду

А щире серце иншому оддасть ся,
Я вбю їх заразом обох невірних.
То ти, як досьвідом заможний старець,
Порадь мене тепер, або диви ся:
Між мною і моїм великим горем
Посредником візьму сього кинджала ;
Нехай розсудить нас, коли нї старість,
Нї мудрість честь мою не боронили.
Не говори багато. Жду я смерти,
Коли менї не знайдеш ти ратунку.

О. Лаврентій.

Стій, дочко ! Вишукав якусь надїю.
Одчаянний скажу тобі я спосіб,
Бо ти в одчаяннї ратунку просиш.
Щоб не вінчати ся тобі з Парісом,
Готова смерть собі ти заподїять:
То лучче вдїй таке, що на ню схоже,
На смерть; щоб сорома тобі позбутись,
Для сього ти із смертю накладала,
То може зважиш ся й на инші лїки.

Джульєта.

О, повели менї скікнути з башти,
Аби менї з Парісом не вінчать ся;
Звели ходить розбійними шляхами,
Або повзти в печеру між гадюки.
Прикуй мене серед ведмедїв диких,
Або ввіпхни мене у склеш мертвецький,
Закиданий стукучими кістками,
Та куксами, та мертвоголовами.
Або звели лягти з мерцем у ямі
І вкрити ся одним з ним простиралом.
Що я тремтїла, слухаючи тілько,
Тепер зроблю без остраху й вагання,
Аби не сплямитись перед Ромеом.

О. Лаврентій.
Ось слухай же. Іди до дому ; будь

Весела, тиха, згоджуй ся вінчатись.
Се завтра середа в нас. Отже завтра
Гледи, щоб ти одна лягала спати.
Нехай не спить в кімнатї в тебе мамка.
Візьми пуздерко ce і лїгши в ліжко,
Ти випєш плин отсей увесь до каплї.
І зараз же по тїлу пійде холод
І лєтарґічна млявість, і почезне
Тепло й диханнє ; все в тобі зомлїє,
І кожда тїла часть, втерявши мягкість,
Заклякне так зовсїм неначе мертва.
У тій подобі престрашної смерти
Ти пролежиш аж сорок дві годинї,
Прокинеш ся-ж здорова і весела.
Ото-ж як прийде твій жених у ранцї
Тебе будить, ти будеш наче мертва.
Тодї (як звичай сeй у нас ведеть ся)
Тебе в нарядї пишному, на марах,
Одкриту принесуть в сей склеп старинний,
Де Капулєти здавна спочивають.
Тим часом, докiль ти ізнов проснеш ся,
Ромео знатиме про нашу штуку,
І зараз прилетить. І ми обидва
Чигатимем, аж докiль ти проснеш ся.
Тієї-ж ночи одвезе тебе
Ромео в Мантую, і сим то робом
Ослободить од сорома тяжкого,
Аби ти, з нестаточности чи страху
Жіночого, в cїм дїлї не схибила.

Джульєта.

Дай, дай, молю ! Не говори про страх.

О. Лаврентій.

Візьми-ж отce. Кріпись ! Бувай щаслива
В твоїй одвазї. Я пошлю ченця
У Мантую з листом до твого пана.

Джульєта.

Любов, дай сил менї, і я спасусь.
Прощай, мій любий отче! (Відходять.)


Сцена друга.
Сьвітлиця в Капулєтовім домі.
Входять Капулєт, панї Капулєт, мамка і слуги.
Капулєт.

Зазви оттут написаних гостей.

(Виходить слуга.)

Ти кухарів найми десятків зо два.

Другий слуга. Ледачих не найму, добродїю : бо подивлюсь, чи лизатимуть пучки.

Капулєт. Щож із сього, що придивиш ся ?

Другий слуга. Ге, ге, добродїю ! То в мене ледачий кухарь, що не лиже пучок.

Капулєт.

Іди вже, йди.
Про сей случай не все ще в нас готове.
Була Джульєта ув отця Лаврентія ?

Мамка.

А вжеж була.

Капулєт.

Ну, може він її наставив на добро,
Невстрійливу сороку своєвільну.
Входить Джульєта.

Мамка.

Ось, ось вона іде від сповідї весела.

Капулєт.

Ну, що, свавольнице ? де ти була ?

Джульєта.

Де навчено мене покутувати,
Що не корилась перед вами я

І вашими велїннями. Сьвятий
Лаврентій наказав менї до ніг
Упасти вам, благаючи простити.
Благаю-ж вас, простїте і звинїте.
Од нинї буду у всьому слухняна.

Капулєт.

Послать до ґрафа, щоб він знав про се.
Я хочу завтра рано все скінчити.

Джульєта.

Я стріла ґрафа у Лаврентія
І всю любов свою йому явила,
Не перейшовши меж учтивої подоби.

Капулєт.

Я рад сьому. Се добре. Встань же, встань.
Так і повинно буть. Сьогоднї ще
Я хочу з ґрафом бачитись. Ідїте-ж
Та позовіть його. Ій Богу, се
Чернець сьвятий і прешановний. Вcї
У городї завдячені йому.

Джульєта.

Ходїмо, мамко, у мою кімнату :
Поможеш ти менї прибрать одежу,
Яка тобі на завтра краща здасть ся.

Панї Капулєт.

Нам нїчого до четверга ханатись.

Капулєт.

Іди, йди, мамко: ми до церкви рано...

Панї Капулєт.

Та трудно-ж нам увесь припас купити:
Вже скоро й ніч.

Капулєт.

Ось я метнусь усюди,

То буде все гаразд. Спустись на мене.
Іди та шоможи дочцї зрядитись. ia
Не сшатиму всю ніч. Зостав мене:
Я буду господинею сьогоднї.

Гей, хто там ? Розійшлись усї. Дарма,
Шійду вже сам та сповіщу Паріса,
Щоб лагодивсь на завтра. Дивно серце
Моє повеселїщало, як се
Дївча надумало ся вередливе. (Відходить.)


Сцена трета.
Джульєтина кімната.
Входять Джульєта та мамка.
Джульєта.

Так, одїж ся найкраща. Тілько, мамко
Кохана, ти мене сю ніч зостав
Саму. Я мушу добре помолитись,
Щоб небеса до мене осьміхнулись.
Бо знаєш добре, чим я провинила.
Входить панії Капулєт.

Панї Капулєт.

Клопочеш ся ? А може помогти?

Джульєта.

О, нї, мадам І У нас готове все
Про церемонїю ік завтрьому.
Дозвольте тут самій менї зостатись,
А мамка сю ніч вам нехай поможе.
Бо знаю, в вас тепер роботи повно
Про спішний сей случай.

Панї Капулєт.

Ну, так добраніч !

Лягай та відпочинь. Тобі се треба.

Джульєта.

Прощайте. (Виходить панії Капулет із мамкою.)

А коли побачимось,
Бог знає. Страх якийсь мене холодний
Проймає всю, аж серце в мене вяне.

Покличу їх, нехай мене розважять.
Верни ся, мамко I — Що їй тут робити ?
Страшне граннє менї самій кінчати...
Ану, пуздерко !...
Ну, що, як ся мікстура не поможе ?
То і вінчаю ся отсе я завтра?
Нї, нї... Він не дозволить... Ляж оттут !

(Кладе кинджала.)


А що, як ce оттута, що чернець
Менї приправив хитро, щоб умерла,
І він весїллєм сим не обезчестивсь,
Бо він звінчав уже мене з Ромеом ?...
Боюсь, що так. Та нї, се неможливе :
Бо він усе сьвятим був чоловіком...
А як мене положять у склепу,
І я прокинусь, аж нема Ромеа,
Ще не прибув ? Страшенна річ тодї !
Чи я не задихнусь у тім житлї мертвецькім,
Которого смердючії уста
Так рідко воздухом здоровим дишуть?
Та чи не вмру, закіль прийде Ромео ?
Або-ж, хоч і не вмру, то смерти страх
І ніч в такому страховиннім місцї...
Се з давніх лїт містилище гробове,
Де кістяки вcїх наших предків тлїють.
Там і Тибальт крівавий лїг недавно,
І тілько що ще гнити починає...
Там, кажуть, у ночі мерції блукають...
Ой леле, леле І що, як я прокинусь
Ще до пори 2 Кругом смердючі кости ;
А тут застогне щось, мов мандраґора,
Як рвуть з землї, що, кажуть, як почує
Жива душа, з ума ізійде зараз. [1]
Чи не зійду і я з ума проснувшись
Одним одна серед гидких страховин ?
Що, як зачну я гратись кістяками

Прапращурів моїх ? або зірву
З крівавого Тибальта простирало,
І без ума важку вхопивши кість
Великого якого предка, лоб
Сама собі я розібю скажений ?
Що се ? Менї здаєть ся, се Тибальт
Женеть ся за Ромеом, що проткнув
Рапірою... Ой стій, Тибальте, стій !...
Ромео ! о Ромео ! пю до тебе !

(Кидає ся на постїль.)


Сцена четверта.
Капулєтова сьвітлиця.
Входить панії Капулєт із мамкою.
Панї Капулєт.

Візьми ключі, достань коріннє, мамко.

Мамка.

Ще просять фінїків, та ще й айви́
На лаґомини треба.

Капулєт. (входить)

Се ще й досї

Ви не лягали? Годї, годї ! Що се ?
В огняний дзвін давно вже продзвонили;
Вже три години вдарило. Догледь
Печеного, кохана Анджелїко,
Та не щади нїчого.

Мамка.

Годї вже

В огняний дзвін дзвонити вам самому.
Ідїте спать. Ій Богу, ви на завтра
Нездужатимете через отсю турботу !

Капулєт.

Не так я турбував ся по ночам
Задля річей пустих, та й не хворів.

Панї Капулєт.

Еге, ганяв єси колись мишей,
Та вже тепер не допущу блукання.

Капулєт.

Все ревнощі !... А що, голубчики ?
Входять слуги з вертелами, дровами, кошиками.

Первий слуга.

Для кухнї, пане, та не знаю що.

Капулєт.

Боржій сюди! (Виходить первий слуга.)
Козаче, дров сухих !
Гукни Петра: він знає де набрати.

Другий слуга.

На дрова є і в мене, пане, товк,
На що Петра про се нам турбувати ? (Виходить.)

Капулєт.

Розумна річ. Моторний ск — син.
Ха, ха ! Ти в мене дровяний отаман.
Ого, вже й день ! Отсе вже зараз ґраф
З музиками до нас прибуде бучно:
Бо мислив так зробити... (Чути музики.)

О, вже й тут!


Гей, мамко! жінко ! чуєте? Гей мамко!

Входить мамка.

Іди, буди Джульєту: йди вдягай !
А я поговорю з Парісом. Миттю !
Швиденько ! Вже прибув і жде жених.
Боржій, кажу! (Виходить.)

Сцена пята.
Джульєтина кімната. Джульєта на постелї.
Входить мамка.
Мамка.

Мадам! мадам ! Джульєто !... Спить !
Ручаюсь, твердо спить. Ягничечко!
Вставайте, панї ! Фі, яка лежнюга !
Та годї-ж бо, кажу ! Мадам І коханко !
От молода !... Що-ж се? Анї словечка?
Ви одсипаєте своє за тиждень:
Бо знаю добре, що вам ґраф Паріс
Сю ніч не дасть багато висипатись.
О, Господи прости (їй Богу і амінь),
Як твердо спить вона ! Збуджу її.
Мадам, мадам ! Мадам, та ну, вставайте !
Ато вас ґраФ з постелї взяти мусить...
Він розштовхає вас ! ще й як ! їй Богу !
Чи вже-б то ?... Як! одягнена? і знов ?
Уже-ж збуджу вас. Панї ! шанї ! панї !...
Ой лишечко! Ратуйте! ой ратуйте!
Умерла, вмерла ! О, колиб менї
Було й на сьвіт не народити ся !
Гей, aqua vitae! Пане мій! ой, панї !

Панї Капулєт.

Що тут таке ?

Мамка.

Дивітесь, о, дивітесь !

{{c|Панї Капулєт.}}(Входить.)

Ой горе ! о дитя моє єдине !
Устань, споглянь, ато умру і я !
Ратуйте ! о ратуйте! кличте пробі !

Входить Капулєт.
Капулєт.

Не сором? Та ведїть же молоду !
Давно прибув жених і жде-скучає.

Мамка.

Умерла, вмерла, вмерла, лелечко !

Панї Капулєт.

Ой лелечко! умерла, вмерла, вмерла !

Капулєт.

Га ! дайте подивлюсь, Конець ! холодна !
Застигла кров, позаклякали руцї.
Сї губи з жизню вже давно в розлуцї.
Окрила смерть її, мов раннїй снїг
Найкраще поле, все в квітках роскішних.

Мамка.

О день плачу й жалю !

Панї Капулєт.

О день гіркий !

Капулєт.

Смерть, що її взяла менї на горе,
Скувала мій язик, не дозволяє мови.
Входять отець Лаврентій і Паріс із музиками.

Паріс.

Чи молода готова йти до церкви ?

Капулєт.

Готова йти, щоб не вернутись вічно.
О сину мій! перед веселим днем
Смерть ізляглась з супругою твоєю...
Ось твій цьвіток : вона його звялила.
Тепер вона і зять мій і наслїдник:
Вона пошлюбила мою єдину.
Умру, й все кину їй, життє й остатки !

Паріс.

То я на те ждав-недождав ся ранку,
Щоб він таку явив менї картину !

Панї Капулєт.

Проклятий день, ненавидний, нещасний,
Лиха годинонько ! о ще нїколи
Не бачила такої трудна хвиля!

Одно дитя, одно коханнє в мене,
Одна моя потїха і одрада,
А люта смерть взяла її від мене.

Мамка.

Ой горе ! о гіркий, гіркий, гіркий день !
Такого я не бачила нїколи !
О день ! о день ! о день ! поганий день !
Не видано такого дня нїколи !
О чорний день ! о день гіркий ! гіркий день !

Паріс.

Ошуканий, розлучений, убитий !
Обманщице, паскудна люта смерте !
Зовcїм мене ти, злюко, зруйнувала.
О милая ! о жизне ! нї, не жизне,
Ти мертвая любов моя нещасна !

Капулєт.

Згордований, розшарпаний, убитий !
Годино мук І до нас ти завитала,
Щоб знївечить, згубити наше сьвято.
Дитино, нї, душе, а не дитино !...
Ти мертва ! Ох, умерла ти дитино !
З тобою й радощі мої померли !

О. Лаврентій.

Спокійтесь ! Сором ! го! Одчаяннєм
Одчаяння не лїчять. З вами
Дїлилось небо чадом сим прекрасним ;
Тепер зовсїм взяло : для неї лучче.
Ви не сховаєте свого від смерти,
Воно-ж своє сховає в вічній жизнї.
Бажали ви їй висоти земної:
Ся висота у вас мов рай блаженний,
І плачете, що Бог її возвисив
Над облаки на висоту небесну ?
Ви любите дитя своє химерне,
І сходите з ума, що їй предобре.
Жить довго ще не єсть щасливо жити.

Найкраща жизнь в первоцьвітї вмирати.
Утріте сльози, а сим розмарином
Прекрасне тїло се до гробу заквітчайте,
І так як звичай сeй у нас ведеть ся,
В найлуччій о́дежі до церкви однесїте.
Бо хоч природа всЇм дала нам сльози,
Та з наших слїз сьміється висший розум.

Капулєт.

Готовились весїлля ми гуляти,
Та мусим чорний похорон справляти.
Музики наші — погребові дзвони ;
Наш пир весїльний — коливо понуре;
Піснї весїльні наші, — вічна память,
А вільця наші — мертвої квітчаннє.
Усе, усе на жаль нам обернулось.

О. Лаврентій.

Добродїю, мадам, ідїте з нами,
І ви, добродїю Парісе, йдїте,
Готуйтесь провести се гарне тїло.
Прогнївав ся за щось на вас Всевишнїй,
Не прогнївіть його ще наріканнєм.

Виходять Капулєт, панї Капулєт, Паріс і Лаврентій.
Первий музика.

Поскладуймо суремки та ходїмо.

Мамка.

Поскладуйте суремки, люде добрі :
Бо бачите, яка пригода сталась. (Виходить.)

Первий музика.

А все таки нам треба заплатити.[2]

Входить Петро.

Петро. Музики, о музики ! „Чого менї журити ся !"

Первий музика. „Чого менї журити ся? На що ? Петро. Ой музики! бо моє серце само грає: „Горе менї, біда менї“! Уріжте-ж якої веселої, щоб мене розважити.

Другий музика. Не до веселощів те пер. Не та пора. Не та пора, щоб різати ве сел0ї.

Петро. Дак ви не хочете?

Музики. Нї.

Петро. Ну, дак я вам дам брязкача.

Первий музика. Якого брязкача?

Петро. А вже-ж не мідяного, а такого, що бряжчять зуби. Я вас навчу бряжчати!

Первий музика. А чи не хочеш пан ського блюдолиза Р

Петро. А чи не хочете від панського блюдолиза здачі мечем по кучмі? Я не ношу нЇяких карлючок, а вам дам такого ре, Фа, та ще й соль, що буде вам солоно.

Первий музика. Як даси нам ре, Фа, соль, то й будеш нотонопею.

Другий музика. Сховай, сшасибі тобі, свого меча, та виймай свій розум.

Петро. Обороняйте ся-ж! Сховавши за лїзного меча, настушлю на вас із залїзним ро зумом. Відкажіте менї по людзьки!

Струни мої, струни,
Струни золотиї,
Ой заграйте-ж менї стиха!
А чей козак нетяжище
Поздубудеть ся лиха...

[3]</poem>

Чого тут „золоті струни?“ Що ти про се скажеш, Симоне Бараняча Струно?

Первий музика. Ге, чого! Того, мось пане, що голосно дзвінять.

Петро. А ти що скажеш, Симоне Рево? Другий музика. Що-ж я скажу? „Золоті струни“, се от проти чого: музики грають за золото.

Петро. І ce не згірш. Ти що скажеш, Якове Гудимо?

Третїй музика. Далебі не знаю, що й сказати.

Петро. А, дак ви, бачу, вибачайте в цїм слові, лобуряки, не співаки ? Скажу-ж я за вас. „Золоті струни“ тим, що музикам не платять золотом.

Ой скажіте, струни,
Струни золотії,
Де пасуть ся панські
Конї воронії? [4] (Виходить співаючи.)

Первий музика. Що се за прокля тущий гайдамака такий?

Другий музика. Щоб він тобі завісив ся, Якове І Зайдїмо в господу та підождїмо плакальщиків, то пообідаємо. (Виходять)


Примітки[ред.]

  1. Натяк на народне віруванє, що мандра-ґора, чародїйське зїлє з коренем подібний до людської постатї, коли її о півночі викопувати з землї, видає крик чи стогін, від якого чоловік божеволїє.
  2. В оріґіналї ся репліка виглядає зовсїм инакше: Ay, by my troth, tire case may by amended, по нашому: Еге, чесне слово, сю справу треба-б було направити — се значить : слід би було зробити так, щоб справа стояла ліпше, не так лихо, як стоїть ось тут,
  3. Своїм звичаєм замісь англійської пісні, якої перший куплет співає у Шекспіра пяненькнй Петро, Куліш поклав тут і далї дві строфи української пісні, зовсім не відповідної до ситуациї. Подаю тут переклад анґлїйського куплета, запозиченого Шекспіром із піснї Роберта Едварда „In Commendation of music“, яка в ту пору мусїла бути досить популярною:

    <poem>Коли жура кістлява Кіхтями в серце впесь, І туга мов та лява Твій дух придавить весь, Тоді музики срібний звук Тебе ратуе від тих злюк.

  4. Сю гру слів додав Кулїш із власного дотепу, не зрозумівши гаразд тексту, в якому сказано по просту: „О, прошу вас, вибачайте, ви співак" — значить, не музика, а через те й питанє про „срібний звук" музики до нього не стосуєть ся.

  5. Суспільне надбання

    Ця робота перебуває у суспільному надбанні у всьому світі.


    Цей твір перебуває у суспільному надбанні у всьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1923 року і автор помер щонайменше 100 років тому.